Соціяльний контекст мовного вибору

Степан Величенко

Україна здобула незалежність – політичну, проте не економічну чи культурну – мирним шляхом, і тому еліту старого режиму не було ані засуджено, ані вигнано, а інфраструктуру виробництва та розповсюдження, що тримала Україну в російськомовному просторі, не розібрано. Але щоб здобути культурну незалежність, Україна повинна залишити російськомовний простір і приєднатися до англомовного, як це зробили Монголія та Польща. Саме так Україна й усі її громадяни стануть невідокремною частиною Европи та світу. Й через це не можна обмежувати обговорення мовної політики в громадському просторі до рамок народництва: нібито мова є «вільним вибором громадянина». Тому дуже непокоїть опублікована в «Критиці» (2006, ч. 11) стаття Домініка Ареля «Залучення відокремленого», у якій автор пропонує російській мові реґіональний статус. Арель, як і більшість зацікавлених, зовсім іґнорує структури й інституції, які вирішують за людей, що їм вибирати.

Громадський мовний простір України став російськомовним через свідому урядову політику, яка скеровувала російських поселенців і мобільних неросійських міґрантів із села в російськомовну міську культуру та дозволяла російським міським поселенцям працювати й задовольняти свої культурні та духовні потреби в просторі російської мови та культури. Не бачачи потреби вивчати українську мову, мільйони російськомовних, що їх витворила совєтська політика, культурно й інтелектуально були зорієнтовані на Москву. Завдяки мирному здобуттю незалежности вони не мусили еміґрувати з України, як французи з Алжиру, німці із Судетів або англійці з Африки чи Індії. Залишені при владі русофільські еліти не запровадили ефективного законодавства, аби усунути базову інфраструктуру російськомовного простору, створеного за совєтської доби.

Після 1991 року більшість міського населення визнала леґітимність української держави, але мало хто змінив інтелектуальну та культурну зорієнтованість на Москву чи перейшов на використання української мови. Оскільки ринок не пропонував і не пропонує достатньої кількости україномовної продукції, не було й немає підстав для такого переходу. Немає сенсу говорити про «вільний вибір» послуговуватися українською в Україні, оскільки станом на 2000 рік лише 10% щорічного друку книг, 12% журналів, 18% телевізійних програм і 35% газет виходили українською мовою, решта є російськомовними. До того ж ці відсотки суттєво поменшають, якщо врахуємо російськомовні видання і передачі з Росії, що заполонюють Україну. Ми всі знаємо, скільки україномовного товару в кіосках. За останні два роки зросла частка україномовних та субтитрованих телевізійних програм і кінофільмів, але інституціональна інфраструктура досі схиляє людей послуговуватися російською мовою. Окрім того, від 2005 до 2010 року Кремль видаватиме 800 млн. рублів державних грошей на виробництво та розповсюдження російськомовної авдіовізуальної та друкованої продукції в колишніх неросійських совєтських республіках, штучно підтримуючи в такий спосіб мовну русифікацію неросіян поза межами Росії.

В Україні від 1991 року певною мірою існує інфраструктура для україномовної науки, великої політики та високої культури. Проте сучасна культура складається не лише з «класики». Вона містить чимало друкованого, відзнятого та записаного сміття, а інституційна інфраструктура масової культури в Україні є російськомовною. Видання дешевої україномовної авдіовізуальної продукції, масових щоденних газет чи белетристики, не цікавлять олігархів, як-от Ахметова чи Суркіса. Утримувати країну в російськомовному просторі допомагають і неросійські іноземні власники: скажімо, 12 ґлянцевих журналів [«Идеи вашего дома», «Коррепондент», «Pink» та інш.], що їх видає пан Джед Санден, усі виходять російською, тобто Санден – людина, що підтримує політичну незалежність України, – сприяє культурній залежності України від її колишнього імперського володаря. Великі міжнародні об’єднання ґлянцевих журналів – такі, як «Burda» і «Swiss Media Group» – не випускають україномовних версій своїх видань.

Ці речі є принциповими для розуміння мовної проблеми, тому що вибір робиться не у вакуумі, а в певних умовах. Арель пропонує залишити інфраструктуру такою, як вона є, апелюючи до того, що це буцімто зробить російськомовних осіб лояльними. Інші говорять про абстрактні «права» або приваби мови, не згадуючи про реалії виробництва та розповсюдження, а також потреби принаймні всіх освічених громадян України нарештi вийти у світ після 200 років колоніяльної ізольованости і вивчати світову міжнародну мову спілкування – англійську.

На чому базується Арелеве припущення, нібито російськомовні українські громадяни незадоволені нинішнім мовно-культурним становищем і не є лояльними? Чи він має їх усіх за комуністів або чорносотенців? Я радше припускаю, що російськомовні мовці є переважно лояльними. Вони усвідомлюють, що громадський простір фактично є російськомовним, і не нарікають, якщо їм доводиться віддавати дітей до українських шкіл, читати вказівники й заповнювати офіційні документи українською – цим і вичерпується зв’язок з українською мовою, якого російськомовні не можуть уникнути. Нарікають на теперішню ситуацію тільки налаштовані на відновлення старого ладу лідери Партії реґіонів, на кшталт покійного Кушнарьова, і такі екстремісти, як Наталія Вітренко. Вони штучно загострюють мовне питання, бо знають, що утримання України в російськомовному просторі зміцнить її дальше підпорядкування Росії та їхній статус місцевих князьків. Неосовєтські русофільські політики, не просто байдужі, а ворожі до використання української мови в громадському просторі, не скасували оподаткування на внутрішні україномовні публікації, а тому російськомовні видання в Україні часто дешевші за україномовні чи англомовні, значно більше поширюються і є набагато доступнішими. У Донецьку, 38% населення якого становлять російськомовні росіяни, виходить безліч російськомовних газет і журналів. Україномовна газета є одна. 2005 року місцеві політики припинили субсидування в розмірі 43 тисяч гривень, яке доти надавали школам і бібліотекам на купівлю української газети, й вклали 800 тисяч гривень у ці ж заклади для купівлі трьох головних російських газет. Ті самі політики скаржаться на порушення прав російськомовного населення і висловлюються за офіційний статус російської мови.

Із такої перспективи питання звучить так: чи Арель підтримує таку крайню позицію? Аналогічна ситуація склалася б, якби французи та їхні місцеві колаборанти в Алжирі або японці та їхні колаборанти в Кореї повернулися до влади після формального відокремлення цих країн від старих імперій, і тоді, як частина зусиль із відновлення імперських пут, зробили мову старої імпе¬рії офіційною в цих країнах. Так само як такий розвиток подій був би рецептом по¬літичної катастрофи в тих країнах, наміри екстремістської реставраційної меншини України сьогодні є рецептом нестабільности у Східній Европі.

За логікою, немає обов’язкового співвідношення між мововжитком та політичною відданістю. З поведінки українських футбольних фанів улітку 2006 року видно, що українські російськомовні мовці можуть бути українськими патріотами. Шотландці, ірландці, американці, австралійці та канадці висловлюють свій націоналізм англійською. Корсиканці та бретонці використовують для цього французьку. Також і з російськомовних громадян України мало хто підтримує політичне об’єднання з Росією. Натомість вони критично сприймають політику Путіна щодо України й не хочуть, щоб їх асоціювали з Росією. Все це свідчить про цікаву можливу перспективу для України стати східноевропейською Ірландією. Але чи личить тверезим політикам бути азартними гравцями, коли російські екстремісти роблять із Криму Північну Ірландію? Депутати, які ухвалювали закон про державність української мови, не передбачили в ньому судових санкцій. Як наслідок, неможливо когось звинуватити в його порушенні. Й далі, хоча англійська вже була в 1991 році світовою мовою, урядники не зробили її обов’язковою для вивчення в школі. Без книжкового ринку, який це зобов’язання створило би, жодна англомовна компанія не мала економічних підстав облаштовуватися в Україні, щоби видавати доступні версії своїх видань. Як наслідок, через 15 років після здобуття незалежности українські бібліотеки не можуть дозволити собі ку¬пувати англомовні книжки. Відповідно, учні досі користуються російськомовними книжками для вивчання неукраїнських тем. Це посилює участь середньостатистичної освіченої людини у російськомовному просторі і тримає її в ізольованості від решти світу, який розмовляє англійською. Окремі люди вчать англійську, але Україна має найнижчий показник володіння англійською мовою у Східній Европі.

Отож російське панування у громадському просторі підтримує русофільську інтелектуальну орієнтацію та перешкоджає створенню ментальних і культурних зв’язків із рештою світу, яка розмовляє англійською. Чи Арель каже нам миритися з цим і впроваджувати політику, яка відокремлює Україну від англомовного світу? Що дасть українцям, які шукають добру роботу в ЕС, знання російської? Якщо російськомовним мовцям допечуть спроби впровадити українську мову в громадському просторі, вони можуть тікати в Росію, яка радо запрошує імміґрантів. Якщо україномовним допече де-факто російськомовність громадського простору, куди тікати їм?

За обставин, коли стара інфраструктура й після 1991 року виробляє та розповсюджує дешеву російськомовну продукцію, своє «право» на мову може використовувати тільки російськомовне населення. Ту ж таки російську згодом неодмінно «обере» й решта, бо дешевої продукції жодною іншою мовою, навіть українською, на ринку немає. Лояльні російськомовні громадяни України усвідомлюють, що фактично громадський простір є російськомовним, але визнають, що їм, оскільки вони живуть в Україні, слід знати українську мову. Вони також не в захваті від ідеї пов’язання з автократією Путіна та з її війною. Проте екстремістська меншість і Партія реґіонів намагаються надати російській мові офіційного статусу і тримати цим Україну в російськомовному просторі. Така залежність від Росії дає їм багатство і владу, і їм байдуже, що вони ізолюють російськомовних мовців усіх національностей від світу, який розмовляє англійською і в якому освічені люди кожної країни вивчають англійську як другу мову. Це поведінка не державних діячів, а обласних партійних секретарів. Науковці, що досліджують мовні питання, не можуть іґнорувати цього контексту, як це робить Домінік Арель, бо Кремль і Реґіони його не іґнорують.

Джерело: «Критика», Київ. – Ч. 3 (113), березень 2007. – Стор. 29-30.

Advertisements

0 Responses to “Соціяльний контекст мовного вибору”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Жов »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: