Господарство і культура

Андрій Річицький

В наших суперечках з комуністами „общерусского толку” відносно організації українського пролетаріяту, як пануючої кляси, себ-то відносно організації української пролетарської держави, доводиться чути, що в справах господарства така організація неможлива і шкідлива, бо необхідна, мовляв, централізація господарства і підпорядкування окремих економічних організмів „центрові”, себ-то Москві, — а от в справах мови і культури, то тут… „самоопределение вплоть до отделения”.

Звичайно, що для кожного робітника, який хоч трохи чув про Маркса, про науку історичного матеріялізму, яка говорить, що в онові розвитку суспільства, його соціально політичної організації, розвитку його культури лежить розвиток продукційних сил, себ-то господарства, — для такого робітника може видатися дивним, що ці „комуністи” і „марксисти” відокремлюють культуру од господарства, господарство од політики і т.д.

Аджеж розвиток продукційних сил визначає і степень розвитку культури; це не що инше як господарчі пружини штовхають ріжні елементи суспільства на той чи шлях боротьби, опреділяють всякий рух суспільний, в тому числі національний рух, національну боротьбу і національну революцію.

Для того, щоб оправдати це абстрагування (відокремлення) культури од господарства, яке запановує над психікою „общерусских” комуністів лише в „окраинах”, себ-то в колоніях Росії, лише відносно пригнічених Російською імперією народів, і ніколи не у себе дома, — доводиться їм звертатися до історії, шукати історично утвореної єдности і т.д.

Тут цим „марксистам” і „діялектикам” доводиться мислити метафізично і беручи те, що було — робити висновок: значить так мусить бути. До історії, до минулого вони звертаються не за тим, щоб простежити процес історичного розвитку, як би це належало історичним матеріялістам, а для того, щоб при доводі історії нав’язати тій же історії те, що їм бажане.

А історичний процес як раз і йшов в капіталістичного розвитку колоній — пригнічених націй, і цей розвиток з історичною неминучістю вів їх до увільнення від нав’язаної імперіялістичної системи, єдности паразита і гнобителя з визискуємим і пригніченим і до утворення иншої єдности, иншого зв’язку на ґрунті зв’язаности світового господарства.

Ця „історична єдність” як раз і привела до того, що в момент краху капіталізму ми маємо не тільки роспад імперіялізму, не тільки розірвання господарчих зв’язків, але й роспад колоніяльних держав. І той, хто не розуміє йього й оглядається на минул, є утопічний реакціонер.

Правда, не так давно наші опоненти з „общерусского” табору свої хисткі позиції на Україні підпірали аргументами од «інтелігентської вигадки». Розуміється, при такій позиції було легше, бо можна було і в культурі проводити „єдність”, або по новому „диктатуру русской культуры”. Але і тут є але, бо відкілля ж могла взятися ця вигадана інтелігенція? Хоч при цій умові це але не таке вже велике.

Коли ж ці наші спільники і противники перейшли на позіції української культури, то тут є пів кроку вперед по українському питанню, зроблено це дуже добровільно ї крок назад в марксизмі, бо доводиться робити фокуси во ім’я свого „общерусизму”, а цей останній трохи не долюблює марксизму.

Пресія обставин на Україні примушує, хоч і опираючись, робити маленькі кроки вперед хоча би на словах, при чому це усвідомлення йде не з того кінця, як того вимагає марксизм, але нічого не поробиш, така вже історична природа всього всеросійського.

Що ж до розвитку української культури, мови школи і т.д., відносно культурної самостійности, про яку так багато і невдало балакають поруч з економічним підпорядкуванням і роспорошенням господарства України, — то це все нагадує ті „демократичні свободи”, які давала буржуазія при капіталізмі.

На самім ділі, як можна самостійно розвивати свою культуру, школу, мову і т.д., коли немає для цього економічних засобів, коли ці останні доводиться випрохувати зовні, чи то з „центру”? Розуміється, що „центр” може давати, а може й не давати, і де тоді дівається вся свобода розвитку культури?

Раз «центр» так званий тримає в своїх руках господарство, то цим самим він буде проводить і культуру „центру”. Коли ж цей центр говорить про вільний, нічим не обмежений розвиток культур „окраїн”, то це є лише порожні слова, які треба говорити для мас і за якими не стоять реальні чинники для перетворення слова в діло.

Говорити про культурне самовизначення, про вільний національно культурний розвиток може лише той, хто розуміє це як вільний національно-економічний розвиток, хто визнає і творить незалежну пролетарську державну організацію.

Джерело: «Червоний прапор», Київ. — №24-25, 11 липня 1920 р.

0 Responses to “Господарство і культура”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: