Господарство і культура

Андрій Річицький

В наших суперечках з комуністами „общерусского толку” відносно організації українського пролетаріяту, як пануючої кляси, себ-то відносно організації української пролетарської держави, доводиться чути, що в справах господарства така організація неможлива і шкідлива, бо необхідна, мовляв, централізація господарства і підпорядкування окремих економічних організмів „центрові”, себ-то Москві, — а от в справах мови і культури, то тут… „самоопределение вплоть до отделения”.

Звичайно, що для кожного робітника, який хоч трохи чув про Маркса, про науку історичного матеріялізму, яка говорить, що в онові розвитку суспільства, його соціально політичної організації, розвитку його культури лежить розвиток продукційних сил, себ-то господарства, — для такого робітника може видатися дивним, що ці „комуністи” і „марксисти” відокремлюють культуру од господарства, господарство од політики і т.д.

Аджеж розвиток продукційних сил визначає і степень розвитку культури; це не що инше як господарчі пружини штовхають ріжні елементи суспільства на той чи шлях боротьби, опреділяють всякий рух суспільний, в тому числі національний рух, національну боротьбу і національну революцію.

Для того, щоб оправдати це абстрагування (відокремлення) культури од господарства, яке запановує над психікою „общерусских” комуністів лише в „окраинах”, себ-то в колоніях Росії, лише відносно пригнічених Російською імперією народів, і ніколи не у себе дома, — доводиться їм звертатися до історії, шукати історично утвореної єдности і т.д.

Тут цим „марксистам” і „діялектикам” доводиться мислити метафізично і беручи те, що було — робити висновок: значить так мусить бути. До історії, до минулого вони звертаються не за тим, щоб простежити процес історичного розвитку, як би це належало історичним матеріялістам, а для того, щоб при доводі історії нав’язати тій же історії те, що їм бажане.

А історичний процес як раз і йшов в капіталістичного розвитку колоній — пригнічених націй, і цей розвиток з історичною неминучістю вів їх до увільнення від нав’язаної імперіялістичної системи, єдности паразита і гнобителя з визискуємим і пригніченим і до утворення иншої єдности, иншого зв’язку на ґрунті зв’язаности світового господарства.

Ця „історична єдність” як раз і привела до того, що в момент краху капіталізму ми маємо не тільки роспад імперіялізму, не тільки розірвання господарчих зв’язків, але й роспад колоніяльних держав. І той, хто не розуміє йього й оглядається на минул, є утопічний реакціонер.

Правда, не так давно наші опоненти з „общерусского” табору свої хисткі позиції на Україні підпірали аргументами од «інтелігентської вигадки». Розуміється, при такій позиції було легше, бо можна було і в культурі проводити „єдність”, або по новому „диктатуру русской культуры”. Але і тут є але, бо відкілля ж могла взятися ця вигадана інтелігенція? Хоч при цій умові це але не таке вже велике.

Коли ж ці наші спільники і противники перейшли на позіції української культури, то тут є пів кроку вперед по українському питанню, зроблено це дуже добровільно ї крок назад в марксизмі, бо доводиться робити фокуси во ім’я свого „общерусизму”, а цей останній трохи не долюблює марксизму.

Пресія обставин на Україні примушує, хоч і опираючись, робити маленькі кроки вперед хоча би на словах, при чому це усвідомлення йде не з того кінця, як того вимагає марксизм, але нічого не поробиш, така вже історична природа всього всеросійського.

Що ж до розвитку української культури, мови школи і т.д., відносно культурної самостійности, про яку так багато і невдало балакають поруч з економічним підпорядкуванням і роспорошенням господарства України, — то це все нагадує ті „демократичні свободи”, які давала буржуазія при капіталізмі.

На самім ділі, як можна самостійно розвивати свою культуру, школу, мову і т.д., коли немає для цього економічних засобів, коли ці останні доводиться випрохувати зовні, чи то з „центру”? Розуміється, що „центр” може давати, а може й не давати, і де тоді дівається вся свобода розвитку культури?

Раз «центр» так званий тримає в своїх руках господарство, то цим самим він буде проводить і культуру „центру”. Коли ж цей центр говорить про вільний, нічим не обмежений розвиток культур „окраїн”, то це є лише порожні слова, які треба говорити для мас і за якими не стоять реальні чинники для перетворення слова в діло.

Говорити про культурне самовизначення, про вільний національно культурний розвиток може лише той, хто розуміє це як вільний національно-економічний розвиток, хто визнає і творить незалежну пролетарську державну організацію.

Джерело: «Червоний прапор», Київ. — №24-25, 11 липня 1920 р.