Ідентичність і гідність в контексті національно-визвольної боротьби

Амілкар Кабрал

15 жовтня 1972 року Амілкар Кабрал отримав ступінь почесного доктора Університету ім. А.Лінкольна в Пенсильванії, США. Нижче навадено текст його виступу з цієї нагоди.

Вступ

Боротьба народу за національне визволення і незалежність від влади імперіялізму стала рушійною силою проґресу для людства та, безсумнівно, однією з найхарактерніших рис сучасної історії.

Об’єктивна аналіза імперіялізму як такого або як «природного» історичного явища — чи навіть «необхідного» в контексті певного шляху економіко-політичного розвитку великої частини людства — показує, що влада імперіялізму (разом з його неодмінними супутниками — злиднями, грабунками, злочинами, руйнуванням людських і культурних цінностей) має не тільки неґативний бік. Величезне нагромадження капіталу у пів-дюжині країн північної півкулі, що уможливилося завдяки піратству, конфіскації майна инших народів і безжальній експлоатації праці цих народів, призвело не тільки до монополізації колоній, але й до поділу світу та зміцнення влади імперіялістів.

У багатих країнах імперіялістичний капітал, що перебуває у постійному пошуку шляхів розширення, завдяки швидкому розвитку науки, техніки й технолоґій збільшив творчі здібності людини і призвів до повної трансформації засобів виробництва. Внаслідок цього прискорилась концентрація праці та підйом великих ґруп населення. У колонізованих країнах, де колоніялізм загалом блокував історичний процес розвитку підкорених народів чи — швидко або поволі — знищував їх, імперіялістичний капітал накинув тамтешньому суспільству нові види відносин, що призвело до ускладнення соціяльної структури, привело суспільство у рух, розпалило його, отруїло чи розв’язало суперечки та суспільні конфлікти; разом із грошима й розвитком внутрішнього і зовнішнього ринку імперіялізм привніс у господарство нові елєменти, сприяв появі нових націй, створених із ґруп людей чи народів, що перебували на ріжних етапах історичного розвитку.

Визнавати, що імперіялістичне панування призвело до появи у світі нових націй, вимір котрих він обмежив, визнавати, що він розпочав новий етап розвитку людського суспільства, а заразом — попри свої упередження чи, можливо, завдяки ним — і новий етап дискримінації та злочинів, визнавати, що імперіялізм зробив свій внесок у краще розуміння людства як рухомої одноцілости (а саме такою є єдність складного ріжноманіття характеристик його розвитку) — ще не означає захищати імперіялізм.

Імперіялістичне панування на багатьох континентах сприяло багатостороннім і проґресивним (іноді навіть неочікуваним) контактам не тільки між ріжними людьми, але також між ріжними суспільствами. Практика імперіялістичного панування — її ствердження чи заперечення — вимагала (та все ще вимагає) більш-менш точного знання суспільства, над яким триває панування, а також історичної дійсности (економічної, соціяльної, культурної), де воно має місце. Це знання неминуче виражається у термінах порівняння з панівним суб’єктом і його власною історичною дійсністю. Таке знання — життєва необхідність у практиці імперіялістичного панування, що веде до протистояння (зазвичай, збройного) між двома ідентичностями, які є абсолютно ріжними в своїх історичних елєментах та суперечать одна одній у своїх ріжноманітних функціях. Пошук такого знання сприяв загальному збагаченню знань про людину та людство попри те, що воно було одностороннім, суб’єктивним і часто-густо неправдивим.

Насправді, людина ще ніколи не виявляла стільки інтересу до пізнання инших людей та инших суспільств, як протягом цього століття імперіялістичного панування. Було нагромаджено безпрецедентну кількість даних, гіпотез і теорій, особливо у галузі історії, етнолоґії, етноґрафії, соціолоґії та культури народів і ґруп, що потрапили під владу імперіялізму. Поняття раси, касти, етнічности, племені, нації, культури, ідентичности, гідности та багато инших понять стали предметом підвищеної уваги з боку тих, хто вивчає народи та суспільства, що вони відомі як «примітивні» чи «суспільства, що зароджуються».

Останнім часом, з підйомом визвольних рухів, виникла потреба в аналізі характеру цих суспільств у світлі їхньої боротьби, а також чинників, що сприяють початку цієї боротьби або стримують її. Загалом дослідники погодились, що в цьому контексті особливу важливість має культура. Відтак, можна припустити, що спроба виявити дійсну ролю, що її відіграє культура у розвитку визвольного руху до здобуття незалежности, може стати корисною для широкої боротьби народу проти імперіялістичного панування.

У цій короткій лєкції ми розглянемо зокрема питання «повернення до джерел» й ідентичности та гідности в контексті національно-визвольної боротьби.

Частина I

Те, що незалежницькі рухи зазвичай — навіть на найперших своїх етапах — супроводжуються пожвавленням культурної активности, показало декому думку, що таким рухам передує «культурне відродження» пригнобленого народу. Дехто пішов настільки далеко, що висунув припущення про те, що культура є одним із засобів мобілізації ґрупи, навіть зброєю у боротьбі за незалежність.

Спираючись на досвід нашої власної боротьби та, можна сказати, на досвід всієї Африки, ми вважаємо, що істнує завузьке, навіть помилкове уявлення про життєво важливу ролю культури в розвитку визвольного руху. На нашу думку, таке уявлення стало результатом хибного узагальнення явища, що дійсно істнує, але в тісних межах на певному рівні вертикальної структури колонізованих суспільств — на рівні верхівки або колоніяльних діяспор. У цьому узагальненні не береться до уваги або іґнорується надзвичайно важливий бік всього питання: незламний характер культурного опору народних мас у їхньому протистоянні іноземному пануванню.

Немає жодних сумнівів, що імперіялістичне панування вимагає культурного пригноблення і намагається — прямо чи опосередковано — знищити найважливіші елєменти культури пригнобленого народу. Але народ спроможний створити і підтримувати визвольний рух тільки тоді, коли він не дає своїй культурі загинути попри нескінченне та орґанізоване придушення його культурного життя, а також коли він не припиняє опору на рівні культури навіть після знищення його політично-військового опору. Саме культурний опір певного моменту може набути нових форм — політичної, економічної, збройної боротьби проти іноземного панування.

За окремими винятками період колоніяльного панування був не настільки тривалим (принаймні, в Африці), аби заподіяти значної шкоди найважливішим сторонам культури та традиціям підкореного народу чи зруйнувати їх. Історія імперіялістичного панування в Африці (за винятком ґеноциду, расової сеґреґації та апартхейду) показала, що єдиним — так званим «позитивним» — способом, до якого могла вдатися колоніяльна влада, аби зламати культурний опір підкореного народу, була «асиміляція». Але повний провал політики «поступової асиміляції» тубільного населення є переконливим доказом, з одного боку, хибности теорії асимиляції, з иншого — готовности завойованого народу до опору. Що-ж до портуґальських колоній, частка асимільованого населення ніколи не перевищувала 0,3% від загальної людности (в Ґвінеї); і це після 500 років проникнення цивілізації та півстоліття «миру в колоніях».

З иншого боку, навіть у поселеннях, де переважну більшість населення становлять тубільці, райони, підпорядковані колоніяльній владі, а особливо райони культурного впливу, зазвичай обмежені прибережними смугами та кількома тісними зонами у внутрішніх територіях. За межами столиці та инших міських центрів вплив культури колонізаторської країни майже не відчутний. Його можна помітити лише на верхньому щаблі колоніяльної суспільної піраміди, що він сам є продуктом колоніяльної системи, а також особливо серед тих, кого можна було б назвати «тубільною нижчою середньою клясою», і серед невеличкого числа робітників у міських районах.

Відтак, можна побачити, що маси сільських районів, так само як і велике число міського населення, скажімо, більше ніж 99% тубільного населення перебувають за межами чи майже за межами впливу культури колонізаторської країни. Ця ситуація почасти є результатом неминуче обскурантистського характеру імперіялістичного панування, підчас якого до культури тубільців ставились із презирством і всіляко її гнобили, водночас не виявляючи жодного інтересу до просуванням культури в маси, що служать просто резервом робочої сили для примусової праці та є головним об’єктом експлоатації. Ця ситуація стала також результатом ефективного культурного опору народу, який, коли він підпадає під політичне пригноблення та стає жертвою економічної експлоатації, відчуває, що його власна культура служить своєрідним бастіоном на захисті його ідентичности. У тому разі, якщо тубільне суспільство має вертикальну структуру, ця оборона його культурної спадщини знаходить додаткову підтримку через зацікавленість колоніяльної держави у захисті та підтримці культурного впливу правлячих кляс, та їхніх союзників.

Сказане вище означає, що, кажучи загалом, ані культура, ані традиція не зазнають помітного руйнування чи шкоди, незалежно від того, чи йдеться за маси у підкореній країні, чи за тубільні правлячі кляси (традиційних вождів, багаті родини, реліґійні орґанізації). Пригноблена, переслідувана, принижена, зраджена окремими соціяльними ґрупами, що вони пішли на компроміс із іноземною владою, культура знаходить осідок на селі, у лісах, у духові жертв імперіялістичного панування. Культура переживає всі ці важкі часи і завдяки боротьбі за визволення знову розквітає. Відтак, питання «повернення до джерел» або «культурного відродження» не постає і не може постати перед цими народними масами, оскільки вони є охоронцями культури і водночас єдиною соціяльною ґрупою, спроможною зберегти та розвинути культуру, а також творити історію.

Відтак, принаймні, в Африці при оцінці справжньої ролі, яку відіграє у розвитку визвольного руху культура, слід розріжняти становище мас, що вони зберігають свою культуру, та тих соціяльних ґруп, що вони пройшли асиміляцію (повну або часткову) та є відрізаними і відчуженими від культури. Навіть якщо тубільна колоніяльна верхівка, що з’явилась у ході колонізації, все ще зберігає окремі елєменти тубільної культури, вона живе — як матеріяльно, так і духовно — за законами іноземної колоніяльної культури. Вона чимдалі сильніше намагається ідентифікувати себе з цією культурою як у своїй суспільній поведінці, так і в своєму ставленні до її цінностей.

Упродовж двох чи трьох поколінь колонізації постала кляса, яку становлять цивільні службовці, задіяні у ріжноманітних галузях господарства, особливо комерції, спеціялісти і невеличка кількість міських та сільських землевласників. Ця тубільна дрібна буржуазія, що постала внаслідок іноземного панування і без якої система колоніяльної експлоатації не може дати собі раду, знаходиться посередині між трудовими масами в місті та на селі та невеличкою кількістю місцевих представників іноземної панівної кляси. Хоча ці дрібні буржуа й можуть мати доволі міцні зв’язки з масами і традиційними вождями, кажучи загалом, вони прагнуть способу життя, схожого — якщо не повністю подібного — на той спосіб, що веде іноземна меншість. Разом з обмеженням своїх контактів із масами вони намагаються інтеґруватися в цю меншість навіть ціною родинних чи етнічних зв’язків і завжди ціною особистісних якостей. Разом з тим, за кількома винятками вихідцям із дрібної буржуазії ніколи не вдається подолати встановлені системою перешкоди. Вони залишаються заручниками культурних і соціяльних протиріч їх життя. Вони не можуть втекти від своєї ролі кляси на узбіччі або «марґінальної» кляси.

Марґінальний характер — або «марґінальність» — цієї кляси як у власній країні, так і в діяспорі, що живе на території колонізаторської держави, обумовлює соціокультурні конфлікти колоніяльної верхівки тубільної дрібної буржуазії, що вони розгортаються згідно з матеріяльними обставинами та рівнем змінювання менш розвиненої культури під впливом більш розвиненої, але зажди на індивідуальному рівні і ніколи на рівні колєктиву.

Саме в межах цієї щоденної драми, що розгортається на фоні задника зазвичай брутального протистояння між народними масами та правлячою колоніяльною клясою, у місцевої дрібної буржуазії з’являється гіркота та розчарування в серці. Водночас вона стає чимраз більш свідомою гострої необхідности у перегляді марґінального статусу та повторного винайдення ідентичности.

Відтак, дрібна буржуазія звертається до людей навколо, до людей, що перебувають на иншому кінці соціокультурного конфлікту, — до тубільних мас. Так постає питання «повернення до джерел», нагальність якого, схоже, ще більше зростає за подальшим поглибленням ізольованости дрібної буржуазії (або місцевих верхівок) та збільшенням розчарування, як це бачимо у випадку з африканськими діяспорами, що вони живуть у колоніяльних чи расистських метрополіях. Немає нічого дивного в тім, що теорії рухів, таких як панафриканізм чи неґритюд (два хороші приклади припущення, що всі чорні африканці мають одну культурну ідентичність), були висунуті за межами чорної Африки. Ближчий до нас у часі приклад, це — заявка на африканську ідентичність з боку афроамериканців, що є ще одним прикладом — можливо, навіть свідченням того, в якому безнадійному стані перебувають афроамериканці — потреби у «поверненні до джерел», хоча й обумовленої новою ситуацією, коли більшість африканських народів натепер здобули незалежність.

Але «повернення до джерел» само по собі не є і не може бути актом боротьби проти іноземного панування (колоніяльного і расистського), і воно вже не конче означає повернення до традицій. Це заперечення дрібною буржуазією удаваної вищости культури пануючої держави над культурою пригнобленого народу, з яким вона мусить себе ідентифікувати. Відтак, «повернення до джерел», це — не добровільний крок, але єдина можлива реакція на наявність конкретної потреби, історично обумовленої та викликаної неминучим протиріччям між колонізованим суспільством і колонізаторською державою, експлоатованими народними масами й іноземною експлоататорською клясою. — протиріччям, щодо якого кожна суспільна верства чи тубільна кляса має визначитися із своєю позицією.

Коли «повернення до джерел» виходить за межі окремого індивіда та виражається через «ґрупу» або «рух», протиріччя перетворюється на боротьбу (відкриту чи потайну) і стає прелюдією до незалежницького руху чи боротьби за визволення з-під іноземного ярма. Тому «повернення до джерел» не має жодного історичного значення, якщо воно не спонукає не тільки до реального приєднання до боротьби за незалежність, але також повної та абсолютної ідентифікації зі сподіваннями народних мас, що виступають не тільки проти іноземної культури, але й проти іноземного панування загалом. Інакше «повернення до джерел» є не що инше як спроба надибати короткотермінові вигоди, ріжновидом політичного опортунізму, незалежно від того, чи усвідомлено цей опортунізм, чи ні.

Варто зазначити, що «повернення до джерел» — позірне чи дійсне — не відбувається відразу та однаково всередині тубільної дрібної буржуазії. Це повільний процес, поділений на етапи і нерівномірний, розвиток якого залежить від рівня зосереджености окремого індивіда, матеріяльних умов його життя, від формування його уявлень і від його досвіду в якості суспільної істоти. Ця нерівномірність спричиняється до розпаду маси тубільної дрібної буржуазії перед лицем визвольного руху на три ґрупи: а) меншість, яка, навіть якщо вона прагне припинення іноземного панування, тримається панівної колоніялістської кляси та з метою захисту свого становища відкрито протистоїть рух; б) більшість людей, яка коливається і демонструє нерішучість; в) ще одна меншість, але тепер вже така, що бере участь у розбудові визвольного руху та керівництві ним.

Але остання з цих ґруп, що вона є вирішальною для формування незалежницького руху, по-справжньому не ідентифікує себе з народними масами (з їхньою культурою та сподіваннями) в інакший спосіб ніж через боротьбу, причому маштаб цієї ідентифікації залежить від виду та методів боротьби, від ідеолоґічної основи руху і від рівня моральної та політичної свідомости кожного індивіда.

Частина II

В основу ідентифікації частини тубільної дрібної буржуазії з народними масами покладено важливі передумови: стикаючись з руйнівними діями імперіялістиного панування, маси зберігають власну ідентичність, що вона відокремлена та ріжниться від ідентичности, накинутої колоніяльною владою. Відтак, варто вирішити, за яких умов можливе збереження ідентичности, чому, коли і на яких рівнях пригнобленого суспільства постає питання втрати чи відсутности ідентичности і, як наслідок, у незалежницькому русі треба відстоювати та захищати ідентичність, окрему та відмінну від ідентичности, що накинена колоніяльною владою.

Ідентичність індивіда чи певної ґрупи людей є біосоціяльним чинником, незалежним від бажання цього індивіда чи цієї ґрупи, але сповненим сенсу тільки тоді, коли його виражено стосовно инших індивідів чи ґруп. Діялєктичний характер ідентичности полягає в тім, що індивід (чи ґрупа) подібний(а) до певних індивідів чи ґруп. Він також відріжняється від инших індивідів (чи ґруп).

Визначення ідентичности — індивідуальної чи колєктивної — є одночасно ствердженням і запереченням певного числа характеристик, що вони визначають індивідів і ґрупи через історичні (біолоґічні та соціолоґічні) чинники у певний момент їхнього розвитку. Насправді, ідентичність непостійна саме тому, що біолоґічні та соціолоґічні чинники, що її визначають, постійно змінюються. Біолоґічно та соціолоґічно не істнує двох істот — індивідуальних чи колєктивних — абсолютно подібних чи абсолютно ріжних, оскільки в них завжди можна знайти спільні або відмінні риси. Відтак, ідентичність будь-якої істоти є завжди відносною, навіть залежною від обставин, оскільки її визначення вимагає вибору — більш-менш жорсткого і невблаганного — біолоґічних і соціолоґічних характеристик відповідної істоти. Варто зауважити, що між двома головними ґрупами детермінант ідентичности соціолоґічні чинники вагоміші за біолоґічні. Справді, якщо хибним є те, що біолоґічний елємент (успадковані ґени) є неодмінною фізичною основою істнування та постійного розвитку ідентичности, не менш хибним є те, що соціолоґічний елємент є єдиним чинником, який об’єктивно наповнює ідентичність суттю, надаючи її змісту й форми, а також дає змогу для співставлення та порівняння індивідів і ґруп. Для того, щоби надати вичерпне визначення ідентичности, внесення до нього біолоґічного елєменту не уникнути, але це зовсім не означає соціолґічної подібности, себто, якщо дві істоти тотожні соцілоґічно, вони обов’язково повинні мати тотожні біолоґічні ідентичності.

Це вказує, з одного боку, на вищість соціяльних умов над індивідуальними, адже суспільство (людське, наприклад) є вищою формою життя. З иншого боку, це вказує на необхідність розріжняти первинну ідентичність, головним визначальним чинником якої є білоґічний елємент, і дійсну ідентичність, головним визначальним чинником якої є соціяльний елємент. Зрозуміло, що ідентичністю, яку необхідно брати до уваги в даний момент розвитку істоти (індивідуальної чи колєктивної), є дійсна ідентичність, і намагання апелювати до цієї істоти, виходячи тільки з її первинної ідентичности, є неповним, частковим та хибним, оскільки так не взято до уваги або не усвідомлено вирішального впливу на зміст і форму ідентичности суспільних умов.

Підчас формування та розвитку індивідуальної чи колєктивної ідентичности соціяльні умови діють як об’єктивний чинник, на який упливають економічні, політичні, суспільні та культурні сторони життя, характерні для розвитку й історії даного суспільства. Якщо припустити, що економіка відіграє головну ролю, тоді можна стверджувати, що ідентичність є до певної міри вираженням економічної дійсности. Ця дійсність, незалежно від ґеоґрафічних особливостей та шляху розвитку суспільства, визначається рівнем продукційних сил (відносинами між людиною та природою) та засобів виробництва (відносинами між людьми та між клясами в рямцях цього суспільства). Але якщо погодитися з тим, що культура, це — динамічна синтеза матеріяльних і духовних умов суспільства, що вона виражає відносини між людиною та природою, а також між ріжними клясами даного суспільства, тоді можна стверджувати, що ідентичність на індивідуальному та колєктивному рівні, а також за межами економічних умов, є вираженням культури. Тому описувати, визнавати ідентичність окремого індивіда чи ґрупи чи заявляти про неї означає перш за все розмістити цього індивіда чи ґрупу в контексті певної культури. Тепер, як ми всі знаємо, головною підвалиною будь-якої культури є соціяльна структура. Відтак, можна зробити висновок, що для руху вірогідність зберегти — чи ризик втратити — свою ідентичність у протистоянні з іноземним пануванням залежить від маштабів руйнування його соціяльної структури під вдарами цього панування.

Стосовно впливу імперіялістичного панування на соціяльну структуру пригнобленого народу, тут треба придивитися до випадку клясичного колоніялізму, з яким бореться рух за незалежність. У цьому випадку, незалежно від етапу історичного розвитку підкореного суспільства, соціяльна структура може пережити наступне: а) повне руйнування, що супроводжується миттєвою або поступовою ліквідацією тубільного населення та заміною його іноземцями; б) часткове руйнування з одночасним заселенням земель більш-менш численним іноземним населенням; в) позірне збереження через обмеження пересування тубільного населення кордонами ґеоґрафічних областей або резервацій, зазвичай без засобів істнування, і великий наплив іноземного населення.

Принципово горизонтальний характер соціяльної структури африканських народів, обумовлений ріжнобарвністю етнічних ґруп, означає, що культурний опір та рівень збереження ідентичности не є рівномірним. Тому навіть там, де етнічні ґрупи загалом успішно зберегли свої ідентичності, ми бачимо, що найстійкішими з них виявились ті ґрупи, які пройшли через найзапекліші бої з колоніяльною владою підчас окупації[1], або ті, які завдяки ґеоґрафічному розташуванню вступали в контакт з іноземною присутністю найменше[2].

Варто зазначити, що це ставлення колоніяльної влади до етнічних ґруп породжує нерозв’язне протиріччя: з одного боку, вона має розділяти і підтримувати поділ для забезпечення свого панування і тому сприяє відокремленню, якщо не конфліктам між етнічними ґрупами; з иншого — вона повинна безперервно зміцнювати своє панування, необхідне для знищення соціяльної структури, культури, а значить й ідентичности цих ґруп. Ба більше, вона має захищати правлячу клясу тих ґруп, які, як наприклад народ фула в нашій країні, надали колонізаторам рішучу підтримку підчас завоювання, — така політика заохочує збереження ідентичности цих ґруп.

Як вже було сказано раніше, піднімаючись дедалі вище сходинками тубільних соціяльних пірамід (ґруп чи державних суспільств), ми майже не спостерігаємо значних змін у культурі. Кожна верства або кляса зберігає свою ідентичність, пов’язану з ґрупою, але відмінну від ідентичностей инших суспільних кляс. Навпаки — в міських центрах, так само як в деяких внутрішніх районах країни, де є відчутним вплив колоніяльної влади, ситуація складніша. Тоді як підніжжя і вершина соціяльної піраміди (себто маса робітничої кляси з ріжних етнічних ґруп й іноземна панівна кляса) зберігають свої ідентичності, середній рівень піраміди (тубільна дрібна буржуазія), позбавлений культурного коріння, відчужений чи більш-менш асимільований, розпочинає соціолоґічну боротьбу за ідентичність. Також треба зазначити, що хоча й сполучена новою ідентичністю, наданою колоніяльною владою, іноземна панівна кляса не може звільнитися від протиріч свого власного суспільства, яке воно привносить у колонізовану країну.

Коли з ініціятиви меншости тубільної дрібної буржуазії, що вона виступає союзницею тубільних мас, розгортається боротьба за незалежність, маси не потребують ствердження чи підтвердження своєї ідентичности, яку вони ніколи не плутали — і ніколи не могли збагнути, як її можна переплутати — з ідентичністю колоніяльної влади. Цю потребу відчуває тільки тубільна дрібна буржуазія, що вона почуваються зобов’язаною зайняти стосовно до боротьби, в якій маси виступають проти колоніяльної влади. Проте не завжди всій дрібній буржуазії вдається ствердити ідентичність, відмінну від ідентичности, накиненої колоніяльною владою. Це вдається лише меншості, тоді як инша меншість всіляко демонструє ідентичність іноземної панівної кляси, а мовчазна більшість потрапляє у пастку нерішучости.

Ба більше, навіть у випадку повторного підтвердження ідентичности, відмінної від ідентичности колоніяльної влади, себто ідентичности народних мас, вона проявляється інакше. Одна ґрупа тієї меншости середньої кляси, що бере участь у боротьбі за незалежність, замість вираження сподівань і страждань мас, звертається до іноземних культурних норм, до літератури та мистецтва, аби виразити власне винайдення ідентичности. І саме через те, що вона звертається до мови та способу висловлювання, притаманних колоніяльній меншині, вона лише раз-по-разі спромагається вплинути на маси, взагалі неписьменні та знайомі тільки з иншими художніми формами висловлювання. Це, одначе, не заперечує цінности внеску, зробленого в розвиток боротьби меншістю дрібної буржуазії, адже вона водночас може вплинути на певний сеґмент населення, позбавленого коріння, або на тих, хто влився у лави своєї кляси останніми, на важливий сектор громадської думки в колоніяльній метрополії, а саме інтеліґенцію.

Инша фракція нижчої середньої кляси — та, що від самого початку приєднується до боротьби за незалежність, — вбачає у своїй безпосередній участі у визвольній боротьбі та з’єднанні з масами найкращий спосіб заявити про ідентичність, відмінну від ідентичности колоніяльної влади.

Саме тому ідентифікація з масами та ствердження ідентичности у світлі щоденних зусиль та жертв, що їх вимагає боротьба, може бути тимчасовою або постійною, позірною або дійсною. Боротьба, яка, бувши орґанізованим політичним вираженням культури, є також — і, безумовно, має бути — доказом не тільки ідентичности, але й гідности.

Підчас колоніяльного панування маси, незалежно від соціяльної структури ґрупи, до якої вони належать, не припиняють чинити опір колоніяльному пануванню. На першому етапі, себто на етапі завоювання, названого цинічного «замиренням», вони зі зброєю в руках опираються іноземній окупації. На другому етапі, себто доби золотих часів переможного колоніялізму, іноземному пануванню маси опираються пасивно, майже непомітно, але цей пасивний опір знаменують бунти — індивідуальні або іноді колєктивні. Бунти мають місце на роботі або через податки, вони трапляються навіть підчас контактів із представниками — іноземцями чи тубільцями — колоніяльної влади. На третьому етапі, себто підчас визвольної боротьби, саме маси є головною силою, яка за допомогою політичних і збройних засобів кидає виклик іноземному пануванню і знищує його. Такий тривалий і ріжноманітний опір можливий лише тому, що, зберігаючи власну культуру й ідентичність, маси захищають відчуття своєї особистої та колєктивної гідности попри всі образи, приниження та жорстокість, з якими вони часто стикаються.

Ствердження чи підтвердження тубільною дрібною буржуазією своєї ідентичности, відмінної від ідентичности колоніяльної, не призведе і не може призвести до відродження почуття гідности тільки у цієї кляси. У цьому контексті ми бачимо, що почуття гідности дрібнобуржуазної кляси залежить від об’єктивного і морального почуття кожного індивіда, від суб’єктивного ставлення до двох полюсів колоніяльного конфлікту, що між ними він змушений проживати щоденну драму колоніялізму. Ця драма є ще більше руйнівною, що дрібна буржуазія, виконуючи свою ролю, змушена жити як поруч з іноземною панівною клясою, так і поруч з масами. З одного боку, дрібна буржуазія є жертвою частого, коли не щоденного, приниження з боку іноземців, а з иншого — вона усвідомлює ту несправедливість, яку вчиняють стосовно мас, і знає про опір і бунтівний дух мас. Звідси очевидний парадокс колоніяльного панування: саме тубільна дрібна буржуазія, суспільна кляса, породжена самим колоніялізмом, виступає з ініціятивою мобілізації та орґанізації мас на боротьбу проти колоніяльної влади.

Боротьба перед лицем всіляких перешкод у всій ріжноманітності своїх форм віддзеркалює розуміння та закріплення у свідомості повноцінної ідентичности, узагальнює та зміцнює почуття гідности, підсилене розвитком політичної свідомости, та черпає свої сили головно в культурі чи культурах повсталих мас.

Примітки

[1] В нашій країні: народи мандяк, пепели, ойнка, баланта, беафада.

[2] Пайядінка та инші меншини у внутрішніх районах країни.

З анґлійської переклав Роман Тиса

Надруковано у кн.: Amilcar Cabral. Return to the Source: Selected Speeches. New York: Monthly Review Press, 1973. Pp. 57-69.

Advertisements

0 Responses to “Ідентичність і гідність в контексті національно-визвольної боротьби”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Жов »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: