Про „комуністів-федералістів” та їхнього ватажка Павла Попова

Геннадій Єфіменко

У сучасному історіографічному дискурсі є поширеною думка про те, що альфою і омегою історії як науки є правильний вибір методології інтерпретації минулого.

Такому підходу нерідко надають перевагу не лише історики, що вже мають на це реальні підстави, але й молоді дослідники, які, власне, з джерелами не працювали.

Доводилося спілкуватися із успішним студентом провідного українського університету, який доволі зверхньо поставився до моїх спроб переконати його у важливості ретельного вивчення джерел: для нього головним був „новий” погляд на факти.

Досвід роботи з джерелами переконує, що в історії України першої половини ХХ ст. до цього часу залишається чимало нез’ясованого.

Завдання накопичення фактів себе не вичерпало. Документальні знахідки нерідко дають наукове підґрунтя для нової інтерпретації проблем, які вважаються дослідженими.

У цьому дописі звертаюся до однієї з таких тем — до питання про так званих федералістів у складі Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) та їх ідейного ватажка.

„Федералісти” і „група Попова” в КП(б)У

Ідеологічно неупереджений аналіз питання про „федералістів” уможливився після розпаду СРСР. З того часу історіографічним каноном стало твердження про створення групи „федералістів” влітку 1919 р.

При цьому під терміном „федералісти” розуміється, як правило, організована група — ледь не підпільна фракція всередині КП(б)У — яка мала відмінні від загальнопартійних погляди на взаємини КП(б)У з боротьбистами, з Центральним Комітетом Російської Комуністичної партії (більшовиків) (РКП(б)), виступала за українську Червону армію тощо.

Керівником (з літа 1919 р.) цієї групи зазвичай називається Лапчинський. Підстави для таких висновків надавали доступні історикам джерела, зокрема, спогади самого Лапчинського та стенограма IV Всеукраїнської конференції КП(б)У, де розглядалася „справа Лапчинського”.

Звернення до більш широкого кола джерел виявило, що у такому каноні є декілька неточностей, виправлення яких може істотно змінити оцінку тогочасних подій. Нижче лише означу свої поправки, але за потреби можу детально обґрунтувати свою точку зору:

По-перше, у 1919 р., включно із груднем місяцем, федералістів не існувало як таких, відповідно про жодну підпільну (стосовно керівництва КП(б)У) їхню діяльність говорити не доводиться.

По-друге, ідейним ватажком українських комуністів, що були опозиційно налаштовані до лінії ЦК КП(б)У в національному питанні і в жовтні-грудні 1919 р. групувалися навколо української секції Московського комітету РКП(б), був Павло Попов.

Власне, усіх цих комуністів нерідко й означали тоді як „групу Попова”. Саме він, а не Лапчинський, був автором доповідної записки до ЦК РКП(б), яку підписали члени Президії української організації при Московському комітеті РКП(б).

На початку грудня 1919 р. ця записка, до якої нез’ясованим до цього часу автором було додано емоційну україномовну передмову, була опублікована в Житомирі окремою брошурою під назвою „Наша сучасна політика”.

По-третє, федералісти як група осіб, що намагалася створити щось на кшталт фракції в КП(б)У, реально існувала в 1920 р. і її керівником, як ідейним, так і організаційним, був Георгій Лапчинський.

Зокрема, дослідникам відомий проект постанови федералістів на Київській міській конференції КП(б)У у лютому 1920 р., виступи Лапчинського у березні 1920 р. на IV Всеукраїнській конференції КП(б)У тощо.

Ця діяльність тією чи іншою мірою продовжувалася до червня 1920 р., було навіть написано маніфест федералістів. Однак реальних груп всередині КП(б)У створити не вдалося, федералізм загалом так і лишився на рівні концепції, хоч і мав чимало симпатиків.

Своїм програмовим документом федералісти називали вже згадану брошуру „Наша сучасна політика”. Але персональний склад „федералістів” істотно відрізнявся від „групи Попова”.

Мало того, як це не парадоксально, сам автор брошури Павло Попов федералістом так і не став, хоч і поглядів своїх не зрікся.

Про Павла Попова

Who is who Павло Попов, ім’я якого навіть у російськомовних текстах означалося як „Павло”? Родом з Полтавщини, з 1915 року – член Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).

У грудні 1917 – початку 1918 р. він, у групі із Петром Слиньком, Афанасієм Буценком, Євгеном Нероновичем, Євгеном Касьяненком (Лариком) та іншими знаковими фігурами із лав УСДРП був серед тих, кого називали „українськими більшовиками”, що разом із „справжніми більшовиками” увійшли до лав організованої в липні 1918 р. КП(б)У. У 1919 році – голова Київського повітового виконкому.

На початку вересня 1919 р., невдовзі після відступу червоних із столиці УСРР – Києва, Попов вирушив для підпільної роботи на територію, яку контролювала УНР. Його досить швидко „розкрили”, та й більшовицького підпілля як такого там не існувало.

Однак Попова навіть не заарештували. Навпаки, представники українських есерів та уряду УНР провели з ним переговори і направили до Москви з тим, щоб він доповів про готовність „українців” (так тоді самі більшовики нерідко означали представників УНР) до перемовин з Кремлем.

До Москви він прибув у третій декаді жовтня 1919 р. Під час свого доволі неквапливого пересування до місця призначення склав досить обґрунтоване уявлення про ситуацію в Україні. Після прибуття до Росії він надав звіт вищим інстанціям про побачене (пізніше цей звіт було надруковано у „Літописі революції”).

Зафронтбюро ЦК КП(б)У намагалося відразу відрядити його назад. Але Попов, отримавши директиви, спрямовані на загострення протиборства з боротьбистами і на продовження нігілістичної національно-культурної політики, категорично відмовився від відрядження, а цю відмову детально обґрунтував у написаному 29 жовтня листі до ЦК РКП(б).

Ідейний ватажок українських комуністів, невдоволених національною політикою

Попов знайшов однодумців в українській організації при Московському комітеті РКП(б) і згодом на розгляд її Президії представив вже згадану доповідну записку, яка й була схвалена (зміст записки дивись тут).

Інший написаний Поповим документ – згаданий двома абзацами вище лист від 29 жовтня, який як „шовіністичний” розглядали на засіданні оргбюро ЦК РКП(б) 9 листопада 1919 р., став спусковим механізмом до активізації діяльності Кремля з вирішення „українського питання”.

Саме Попов (від імені „групи Попова”), разом із Х.Раковським, були доповідачами з „українського питання” на розширеному засіданні політбюро ЦК РКП(б) від 20 листопада, за результатами якого й визначилися основні обриси нового курсу Кремля.

Цікаво, що у біографічній хроніці В.Леніна (за листопад 1919 — лютий 1920 р. Попов там згадується 4 рази, тоді як Лапчинський — жодного) Попова було названо „секретарем ЦК КП(б)У”, — упорядники, ймовірно, не могли допустити думки про те, що людина, яка реально вплинула на ухвалення В.Леніним рішення, і з якою вождь листувався, не мала скільки-небудь вагомої партійної посади.

Наступного дня, тобто 21 листопада 1919 р., Павло Попов написав листа Леніну з пропозиціями щодо економічної та військової політики в Україні (зміст листа дивись тут).

Ленін переслав його Троцькому і той настільки успішно врахував у подальших військових деклараціях та агітаційно-пропагандистській роботі висловлені Поповим перестороги, що це чималою мірою сприяло переходу на пробільшовицькі позиції не лише Винниченка, а й українських есерів, не кажучи вже про боротьбистів та „незалежників” (останні з січня 1920 р. організувалися в Українську комуністичну партію).

Активність Попова на цьому не завершилася. 8 грудня у Москві відбулася нарада тих відповідальних працівників – комуністів з України, які підпадають під означення „групи Попова”.

Головував на цій нараді Лапчинський, а серед 29-ти зазначених у витязі з протоколу наради учасників були не лише неодноразово згадувані в історичній літературі як провідні федералісти Попов, Ларик та Ландер, а й Коцюбинський з Одінцовим, що нерідко означаються як централізатори.

На відміну від наради в Гомелі, яка в сучасному історіографічному каноні вважається найбільш „профедералістською”, рішення учасників наради від 8 грудня було справді спрямоване проти тогочасного керівництва КП(б)У.

У протоколі наради було занотовано:

„Після доповіді т.Мануїльського про становище Ревкому і всебічного висвітлення в дебатах питання про політичний центр України, зібрання більшістю усіх при одному, що утримався, постановило, що необхідно досягти зміни як центру, так і Ревкому, з огляду на нездатність і небажання товаришів, які нині входять до складу цих установ, здійснити на ділі накреслену всеросійською партійною конференцією лінію.

Для втілення в життя постанов наради обрана комісія з тт. Лапчинського, Попова, Ландера, яким доручено відправитися 9.12 цього року в ЦК РКП і до т. Леніна для з’ясування цих питань”.

Є підстави стверджувати, що з Леніним названій делегації зустрітися так і не судилося. Однак їй вдалося донести свою думку у вигляді окремої заяви представників „групи Попова” (Попов з Ландером були авторами цього документу), яку, якщо вірити самому вождю, підписали 32 партійних працівника з України, що на той час перебували у Москві.

Зауважимо, що з приводу цієї заяви ЦК РКП(б) за пропозицією Леніна 18 грудня ухвалив таке рішення:

„За пропозицією тов. Леніна 32 тов., від імені яких написана заява, оголосити догану за те, що вони замість позитивної роботи за вказівкою Всеукрревкому і Бюро КПУ витрачають час і сили на пересуди та безвідповідальне політиканство, яке є порушенням партійної дисципліни, і запропонувати надалі, суворо підкоряючись директивам партійного центру, робити ту роботу, яку буде кожному з них вказано”.

Попов на написаній спільно з Ландером заяві не зупинився. 19 грудня він звернувся до Комінтерну з письмовим обґрунтуванням позиції „групи Попова”, до якого додав „записку” від 12 листопада. Відразу після цього він відбув до Харкова.

Попов проти Кремля?

22 грудня у Петрограді відбулося засідання виконкому Комінтерну, на якому розглядалося „українське питання”: мова йшла про взаємини між боротьбистами та КП(б)У.

Саме тоді зовсім несподівано для представників КП(б)У Х.Раковського та С.Косіора як аргумент до тези про слабкість КП(б)У боротьбист Григорій Гринько продемонстрував брошуру „Наша сучасна політика”, з передмови якої можна було зробити висновок про існування напівпідпільної групи „комуністів-федералістів”.

Таке припущення шокувало не лише Раковського, а й Кремль. На скликаному 27 грудня засіданні політбюро ЦК РКП(б) було вирішено повернути Попова до Москви та віддати його, якщо припущення підтвердиться, до партійного суду.

Попов приїхав до Москви 13 січня. Секретар ЦК РКП(б) Микола Крестинський роз’яснив йому суть звинувачень. Сам Попов класифікував їх наступним чином:

1. Надрукування в „Пролетарській боротьбі” (Житомирський орган УКП боротьбистів) доповідної записки, підписаної мною разом з групою інших товаришів Центр[альному] Комітету РКП(б) у листопаді 1919 р.

2. Видання тієї ж записки окремою брошурою з назвою „Наша сучасна політика” з передмовою, підписаною „Оргбюро групи федералістів членів КП(б)У”.

3. Створення у Києві, без відома партійного центру, організаційного Бюро, котре здійснювало політику, яка суперечила політиці партії, спочатку нелегально, а потім шляхом публікації „Нашої суч[асної] політики”, виступило публічно”.

Усі три звинувачення він аргументовано заперечив, однак визнав, що ознайомлював декого з боротьбистів із запискою, своє авторство якої підтвердив.

Наведемо один показовий аргумент щодо непричетності до видання брошури. Попов відзначав: якщо в україномовній передмові визнавався як провина партії „сам факт неоднакового ставлення до Росії та до України”, то автори записки „мотивували свої вимоги саме їх вигідністю для Радянської Росії”, що випливали з погляду „на Радянську Росію як головну, для даного моменту, базу комуністичної революції”. Власне, тому до них і прислухалися.

У поясненнях П.Попова відчувається впевненість у своїй правоті та переконаність у тому, що його аргументи будуть розглядатися саме в контексті публічно поставлених завдань, одним з яких було й об’єднання УКП(б) та КП(б)У (а не „ліквідація УКП(б)”), а також логіки та здорового глузду.

Над тим, що формально поставлені завдання можуть докорінно відрізнятися від реальних, або від їх розуміння переважною частиною керівної ланки РКП(б) та КП(б)У, він, ймовірно, не замислювався.

Більше місяця „питання Попова” залишалося у підвішеному стані і весь цей час він як дисциплінований комуніст залишався у Москві.

Про важливість „проблеми Попова” свідчить те, що це питання рішенням оргбюро ЦК РКП(б) 18 лютого було винесене на політбюро ЦК РКП(б) – вищого політичного органу радянської держави. Принагідно відзначимо, що питання про Лапчинського на політбюро ЦК жодного разу не розглядалося, а про Попова – тричі.

Попову було „поставлено на вид” за недостатню дисциплінованість та в порядку розподілу партійних сил” спрямовано на роботу до Головполітшляху, тобто залишено в Росії. Для цього довелося визнати провину Попова в одному з звинувачень,що було визначено як „необережне поводження з документами”.

З огляду на інші питання, які розглядалися 28 лютого 1920 р. на засіданні політбюро ЦК РКП(б), в тому числі і про згоду боротьбистів на входження до лав КП(б)У „на умовах повного підпорядкування”, Кремль вирішив спустити „справу Попова” на гальмах: визнати його правоту було політично недоцільно, а карати було не лише ні за що, але й трохи небезпечно, бо це загрожувало викликати нові непотрібні Кремлю суперечки в Україні.

Ймовірно, при ухвалені рішення бралася до уваги також дисциплінованість П.Попова, який не лише прибув до Москви за першим викликом, а й пробув там півтора місяці в очікуванні вирішення своєї справи.

Але Попов не погодився навіть з таким „м’яким” вердиктом, бо лишатися за межами України в такий час вважав неможливим. Тому він вийшов з лав РКП(б)/КП(б)У та поїхав до України як безпартійний. Це важливо, оскільки серед істориків є поширеним твердження про його виключення з лав КП(б)У — частіше за все називається квітень 1920 р.

З огляду на вказаний факт, що підтверджується різними джерелами, видається беззаперечним твердження про те, що „федералістом” Попов не був, хоча б з тієї причини, що під час діяльності федералістів в Україні він був поза лавами КП(б)У.

Окрім того, вже в 1920 р. він сам відзначав, що, поділяючи програмові засади федералістів (врешті, то було ЙОГО бачення), він вкрай критично ставився до обраної ними тактики дій.

„Не можу вештатися поза партією”

На цьому „казус Попова” не був завершений. 1 червня 1920 р. він подав заяву про вступ до лав КП(б)У. Відзначивши, що „більше немає більшовиків та боротьбистів / мрія моя та моїх однодумців, те, чого ми весь час добивалися / ми маємо на Україні одну комуністичну партію”, він підкреслив, що більше не може „вештатися поза партією”.

Однак, що показово для Попова, каятися він не став: „Заявляю при цьому, що своїх переконань я не змінив і вступаючи до партії залишаю за собою право проводити свої думки в партійних організаціях, зрозуміло легальними шляхами і з безумовним підкоренням партійній дисципліні”.

Полтавська губернська організація відправила заяву Попова до Харкова, звідти – до Москви. І вже там 2 липня оргбюро ЦК РКП(б) (цього разу до політбюро ЦК справа не дійшла) винесло такий вердикт: „Запропонувати ЦК КПУ не приймати його”.

15 червня 1920 р. в Лубнах, де партійну повітову організацію очолював Іван Слинько – брат Петра Слинька, Попов був на нетривалий час  заарештований чекістами під час проведення своєрідного „антифедералістького рейду”.

Для розуміння тогочасної ситуації зазначу, що голова ВЧК Дзержинський на той час активно „працював” в Україні. Чекіст, який арештував Попова та здійснював „інспекцію” Лубенської повітової організації КП(б)У, повідомляв:

„Кидається в очі сильно розвинутий український націоналізм. При проведені бесіди у тісному колі партійні товариші розмовляють українською мовою, знаючи водночас російську, тоді як я української не розумію”.

Такий „аргумент” дуже нагадує сучасні заяви українофобів, що мають схоже з тим чекістом світобачення.

Висновки

У 1919-23 рр. значна частина українців повірила, що комунізм ліквідує як соціальне так і національне гноблення і своїми свідомими діями сприяла перемозі більшовиків.

Одним із таких діячів був Павло Попов, напрацювання якого були використані Кремлем повною мірою при виробленні гасел та обіцянок як наприкінці 1919 р., так і наприкінці 1920 р., коли РСФРР вперше за весь час існування радянської України формально визнала її незалежність у Договорі від 28 грудня 1920 р.

Таке визнання, а також здійснене відповідно до нього відновлення загальноукраїнського економічного та військового центрів, було однією з вимог „групи Попова” наприкінці 1919 р.

Однак самого Попова, який поновив своє членство в лавах КП(б)У в 1921 р., з огляду на небезпеку того, що він може сприяти справжньому втіленню в життя проголошуваних гасел, до більш-менш реальних владних важелів допущено не було.

Проаналізований матеріал дає підстави стверджувати, що доповідна записка Попова мала більший вплив на практику національної політики Кремля, аніж відомий твір Василя Шахрая та Сергія Мазлаха „До хвилі”.

Однак вона до цього часу не була опублікована у збірниках документів, її майже не використовують дослідники. Потрібно повернути Павлу Попову належне йому місце в історіографії та історичній пам’яті українського народу.

13 липня 1937-го, 75 років тому Попову було винесено смертний вирок, який того ж дня було виконано.

Твори Попова на національну тематику:

Доклад тов. П.Попова в зафронтбюро ЦК КП(б)У // Летопись революции. – 1926. – № 2.

Наша сучасна політика. – Б/м., 1919.

Попов П. Петлюровское подполье на правобережной Украине // Летопись революции. – 1926. – № 2.

Заява Павла Попова до Політбюро ЦК РКП(б) з викладенням пропозицій щодо здійснення економічної та військової політики в Україні // Єфіменко Г. Взаємовідносини Кремля та радянської України: економічний аспект (1917-1919 рр.). – К., 2008. – Додатки. – С.201-206. Або (така само і наступна позиція): http://histans.com/LiberUA/Book/vzaemovidnosunu/17.pdf).

Лист представників української комуністичної організації при Московському комітеті РКП(б) до ЦК РКП(б) та особисто Леніна з аналізом та оцінкою політики Комуністичної партії України у 1919 р. // Єфіменко Г. Взаємовідносини Кремля та радянської України: економічний аспект (1917-1919 рр.). – К., 2008. Додатки. – С.184 200. (на відміну від брошури „Наша сучасна політика” тут наявні ще й надані Поповим статистичні та господарські показники, але, звичайно, немає україномовної передмови).

При написанні статті були використані архівні фонди РГАСПИ (Российского государственного архива социально-политической истории), ф.17, ф.5 та ф.2, ЦДАГО України, ф.1, ф.57, ЦДАВО України, ф.1, ф.2.

Більш детально про проблему національної політики Кремля та взаємовідносин між УСРР та РСФРР наприкінці 1919 та в 1920 рр. можна буде дізнатися із монографії автора цих рядків, що незабаром має бути опублікована. Там же міститимуться і вказівки на конкретні джерела дослідження.

Липень 2012 р.

Джерело: http://www.istpravda.com.ua

Advertisements

0 Responses to “Про „комуністів-федералістів” та їхнього ватажка Павла Попова”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Жов »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: