Що таке СРСР? Проблема характеризації суспільства

Дискусія про суспільно-економічну систему в СРСР продовжується вже понад 60 років, — від самого формування СРСР. На Заході за цей період появилися три головні табори:

Перший табір — це ті, що підтримують СРСР і вважають, що СРСР є соціялістичне суспільство, тобто суспільство яке, незважаючи на декілька незначних проблем, в основному тішиться суспільною гармонією.

Другий табір — це антисоціялісти на Заході, які, подібно прихильникам СРСР, твердять, що Радянський Союз є соціялістичне суспільство. Проблеми СРСР, для них, є проблеми соціялізму: соціялізм, мовляв, неминуче веде до системи типу СРСР.

До третього табору належать соціялісти, для яких те, що існує в СРСР взагалі не є соціялізмом, але карикатура соціялізму. Хоч члени цього табору погоджуються між собою, що СРСР не є соціялістичною системою, існують різні думки щодо альтернативної характеризації цього суспільства. В цій останній течії ця дискусія набула найрізноманітніших форм і виявилася найбагатшою на ідеї. Тому розглянемо її докладніше.

В 1920-их роках існували різні політичні тенденції і угруповання, в партії і поза нею (анархісти, націонал-комуністи, Ліва опозиція), і всі вони в той час (поки не перервалася всяка дискусія) виробляли свій погляд на тогочасне суспільство. Історіографія дискусії про СРСР повинна б починати від того періоду, але і в ті роки, і від 1920-их років до сьогодні, появилося стільки матеріялу, що ми зможемо вказати лише на декілька головних напрямків./3/

ЛІВА ОПОЗЗИЦІЯ

Засудити сталінізм як карикатуру соціялізму означало поставити під знаком запитання існуючий режим. З цією метою, від створення Лівої опозиції в 1925-му році, Лев Троцький розвинув у своїх писаннях обширну критику СРСР. Між 1923-40 рр. детальна аналіза долі Жовтневої революції привела його до твердження, що СРСР за Сталіна лишається робітничою державою, але що її суспільно-економічна система є переходовою між капіталізмом і соціялізмом. Переходовий характер цієї системи він вважав неминучим наслідком двох чинників: з однієї сторони недостатнього розвитку засобів виробництва, а з другої сторони вкріплення бюрократичної верстви на вершку суспільства. Пануюча каста, вкріпившись при державному апараті, присвоїла собі різні привілеї і велику частину державного прибутку. (Див.: Лев Троцький, Що таке СРСР і куди він іде?, 1936.) Скінчивши свій опис суспільства СРСР, одначе, в якому він вказує на зріст нерівности, бідности, різних форм несправедливости (з чого стає ясно, що пануюча верства має всі ознаки домінуючої групи),

Троцький все ж таки прийшов до висновку, що радянська бюрократія не була клясою в правильному розумінні цього слова. Хоч вона себе піднесла понад інші кляси в суспільстві, і хоч це була „привілейована і пануюча” верства, яка відрізнялася від всякої іншої бюрократії тим, що служила лише особистим інтересам, — вона не виробила собі суспільної бази для панування. Зокрема, тому що вона не мала права приватної власности на засоби виробництва і — на відміну від клясичної буржуазної кляси — не могла вспадковувати матеріяльного добра й привілеїв, вона лишалася політичним, а не соціяльним, явищем.

Троцький визначив СРСР як здеґенеровану робітничу державу, базою якої була усуспільнена власність, але засоби розподілу в якій були буржуазними і працювали на користь невеличкої групи. Ця ситуація видавалася Троцькому нестабільною й переходовою. Скоріше чи пізніше — він твердив — режимові прийдеться піти в сторону соціялізму або повернутися до капіталізму. Для здійснення першої альтернативи потрібна політична революція; для другої потрібна цілковита соціяльна контрреволюція, бо в цьому другому випадку змінилися б виробничі відносини.

Слабих точок у цій аналізі є декілька. Поперше, як пояснити факт, що на економічній базі усуспільненого виробництва /4/ постала така цілковито „несоціялістична” надбудова (тобто бюрократія)? Подруге, незважаючи на нестабільність цієї суспільно-економічної формації, вона все ж таки пережила катаклізми Другої світової війни і триває вже понад 60 років.

Незважаючи на проблеми в цій аналізі, треба сказати, що Троцький створив підставу для дальшої критики СРСР з марксистських позицій і, користуючися своїм авторитетом і престижем як провідний діяч Революції і особистий приятель Леніна, розколов монолітну структуру комуністичного руху. Через цей бреш і полилася вся дальша радикальна критика сталінізму.

НОВА КЛЯСА І ДЕРЖАВНИЙ КАПІТАЛІЗМ

Деякі групи, виступаючи проти теорії, що сталінізм, — це лише політичне явище, констатували, що бюрократія стала справжньою пануючою клясою, визискувачем і гнобителем, суспільним виявом нових економічних форм і нового зразку експлуатації (Див. Т.Кліфф, Характер Сталіністської Росії, Лондон, червень 1948; Соціялізм або варварство, Париж, 1949).

Це вже становило щось справді нове в рамках марксистської теорії, бо створена була третя, досі непередбачена, суспільно-економічна категорія, яка не була ані капіталізмом (принаймні, не була подібною до будь-якого існуючого варіянту), ані соціялізмом. Цю нову категорію назвали державним капіталізмом.

За цією теорією, розвиток всіх індустріялізованих країн у модерному світі веде до щораз більшого скупчення власности в руках тих, хто контролює підприємства й керує державою. Бюрократія є нова кляса, яка, користаючи з цього розвитку суспільства, фактично реалізує амбіції кожного капіталіста: в її руках економічна й політична влада; вона не відповідає профсоюзному рухові і не рахується з ніякою політичною опозицією.

В порівнянні з буржуазією в західніх країнах, сталіністська бюрократія має одну особливість: її члени не мають права приватної власности на засоби виробництва. Для Т.Кліффа чи групи Соціялізм або варварство, одначе, це не арґумент вирішальної ваги. Вони відповідають, що бюрократія має всі зовнішні ознаки приватновласницької кляси: вона робить усі рішення щодо капіталовкладення, вона назначує ціни й зарплатню, назначує і звільнює місцевих службовців /5/ і має рівень життя, який на Заході належить тільки буржуазії. В усякому випадку — твердять прихильники цієї теорії — вона контролює суспільство і і користується привілеями, що належать її статусові колективно.  Арґументи, які вказують на леґальний статус бюрократії, — несуттєві і ніяк не змінюють правдивого становища бюрократії: бюрократія є кляса; в СРСР існує експлуатація кляси клясою; СРСР є державно-капіталістичною країною.

Є кілька серйозних проблем у цій аналізі. Поперше, основний рух економіки СРСР цілковито відмінний від економіки капіталістичних країн: СРСР не переживає циклічних криз, перепродукції, інфляції в подібній мірі, що Захід. Головний механізм західньої економіки (прибуток, конкуренція, ринок) не грає тієї самої ролі в СРСР. Отже, рушій системи не той самий. Подруге, твердження, що СРСР і США однаково капіталістичні держави, має серйозні наслідки для оцінення подій на світовій арені: яке становище повинні брати соціялісти щодо визвольних змагань в Африці, Азії й Південній Америці?

БЮРОКРАТИЧНИЙ КОЛЕКТИВІЗМ

Бруно Ріцці був одним з перших дослідників, що почали ближче приглядатися до явища бюрократичного колективізму. Він заявив, що капіталістичну клясу заступила не робітнича, а бюрократична кляса. На його думку, ця кляса складається з державних і партійних службовців різного роду, технічних експертів і подібне. Він нараховував приблизно 15 мільйонів людей в пануючій клясі й вважав, що в той час (напередодні війни) вона поглинала 40% продукції СРСР (Бруно Ріцці, Бюрократизація світу, 1939). Дальші дослідники бюрократичного колективізму почали більш детально аналізувати відношення між різними прошарками: Джеймс Бурнгам, напр., розрізняв між бюрократією і технократією, вважаючи їх за два окремі прошарки тієї самої кляси (Див. Дж.Бурнгам, Менажерська революція, Блумінґтон, 1966).

Характерне для цієї лінії дослідів є порівняння СРСР до розвинених західніх суспільств, у яких завважується подібний розділ між функцією менажера й власника. За деякими дослідниками, межа вже більше не находиться між власником і невласником, а між менажером і робітником. Появилося нове й непередбачене протиріччя, притаманне всім розвиненим капіталістичним (і державно-капіталістичним) суспільствам: /6/ поділ між менажерами і робітниками. Якщо стан робітника поступово зводиться до автомата без права голосу, без жодного котролю над індустрією і над своєю діяльністю, він щораз більше буде тратити дух й відмовлятиметься від всякої ініціятиви у своїй праці. Але тому, що система виробництва технічно й інтелектуально постійно ускладнюється, вона не може працювати без активної й доб- ровільної допомоги тих відчужених одиниць, індивідуальність і людський потенціял яких вона нищить. Система вимагає духу ініціативи від своїх робітників, але якби робітники перейнялися цим духом, пануюча кляса втратила б контроль над суспільством і всяке оправдання для власного існування. Вона тільки й держиться на поділі між менажерами і робітничою силою.

Виринає з цієї теорії така проблема: якщо бюрократія є неминучим і необхідним явищем, поява якого випливає з технічних потреб модерної економіки, чи взагалі можливий соціялізм? Подібні сумніви примусили одного теоретика (Джеймса Бурнгама) покинути не тільки марксизм, але й революційний рух взагалі. Він почав заперечувати можливість соціялістичної революції на тій підставі, що пролетаріят не є власником засобів виробництва в буржуазному суспільстві і в результаті не має можливости закріпити своєї позиції як кляса (на відміну від буржуазної кляси в буржуазній революції проти февдалізму).

* * *

В новіших часах появилися й інші погляди, яких варто згадати: маоїсти виробили свій підхід за часів Хрущова; вийшло декілька цікавих творів з Східньої Европи (наприклад: Відкритий лист до Партії Яцека Курона і Карола Моджелевського, який вийшов з Польщі в 1965-му році; Нова кляса Мілована Джіласа, що вийшла з Юґославії в 1957 році).

Ці писання, здебільшого, хиляться в сторону характеризації системи СРСР як державного капіталізму і бюрократії як кляси. Непереконливою й ненауковою в маоїстській аналізі є головно періодизація: за часів Сталіна — вони заявляють — існувала диктатура пролетаріяту; після 1956-го року уряд УРЯД зрадив соціялізмові й впровадив капіталізм. Якщо робітнича демократія не існує сьогодні в СРСР, вона напевно не існувала й за часів Сталіна. А без робітничої демократії такого роду як описав Ленін у Державі і революції, соціялізму не можна уявити. /7/

Останніми роками на еміґрації й в СРСР відкрилася в найновішій хвилі радянських опозиціонерівсерёозна політична дискусія, яка починає підносити ці теми. Як можна було сподіватися, появилися різні погляди й починають формуватися різні угруповання, від крайньо-правих, позицій Солженіцина й групи Континент, через ліберальні позиції частини інтеліґенції, до вимог самоуправного соціялізму і заступання інтересів робітничої кляси.

В своїй аналізі сталінізму радянський історик Рой Медведев пише, що „завданням радянських істориків, філософів і економістів є розплутати різні елементи сталіністської системи, до якої належать не тільки соціялістичні відносини, але також державно-капіталістичні, напівфевдальні і навіть в таборах — державно-рабовласницькі відносини”. (Рой Медведев, На суд історії, Нью-Йорк, 1972.)

Для Медведева (і ми в цьому з ним погоджуємося) розуміння рушія суспільно-економічної системи і політичного ладу є вихідною точкою для остаточної перебудови суспільства. Завдання, яке перед собою ставить інтелектуальний труд (для М.Суслова, Ю.Жукова і інших апологетів системи — містифікація; для опозиціонерів — вияснення й докорінна зміна системи) передбачає направлення самого труду.

* * *

Г.Тіктин — економіст, який працює в Інституті радянських і східньо-европейських студій в Ґлазґо, Шотландія. Він є редактор незалежного журналу Critique (Крітік), відомого форуму для студій СРСР і соціялістичної думки.

Е.Мандель — економіст при Брюссельському університеті й один з провідних теоретиків Четвертого Інтернаціоналу, політичної організації, яка виникла з Лівої опозиції в СРСР і продовжує її ідеї.

В.Голубничий, довший час професором економії при Гантер- каледж у Нью-Йорку, видавав у 1950-х роках Вперед, український часопис для робітників, і є автором кількох важливих праць про радянську економіку і марксизм.

О.Степаняк (псевдонім) брав участь у Революції й Громадянській війні як член Української комуністичної партії (Боротьбістів). Під час Постишевського терору в Україні був арештований і засуджений на 6 років ув’язнення. Сьогодні О.Степаняк є активний і поважаний публіцист, який живе в Західній Европі.

Редакція /8/

Джерело: «Діялог», Торонто. — №1, 1977. — Стор.3-8.