Текст як доля

Ю.Ш.

Виповнилося 100 років з дня народження Михайла Волобуєва, економіста, реалізація ідей якого ймовірно могла мати доленосне значення для українсько-російських взаємин. Отже, спочатку про текст. Йдеться про статтю Волобуєва «До проблеми української економіки», надруковану в журналі «Більшовик України» за 1928 рік (№№2-3). Ця стаття мала значний резонанс всередині тодішньої УСРР; вона була одразу потрактована партійними публіцистами як економічна платформа «національного ухилу». За кордоном, у колах української політичної еміграції, її було сприйнято як сміливу публікацію, що переконливо доводила колоніальний стан України у складі СРСР. Саме тоді з’явилося поняття «волобуєвщина», що багато десятиліть фігурувало поряд із іншими складовими «націонал-ухильництва» — «шумськiзмом» (від прізвища наркома освіти УСРР у 1924-1927 роках, колишнього «боротьбiста» Олександра Шумського) і «хвильовiзмом» (від прізвища письменника Миколи Хвильового). Про долі Шумського і Хвильового відомо. Перший, зокрема, був засуджений 1933 року до заслання, а 1946-го під час повернення з Сибіру вбитий за особистою вказівкою Сталіна і Кагановича. З Волобуєвим донедавна було не так: офіційна радянська історіографія тривалий час згадувала про «волобуєвщину», а от про її автора відомостей було мінімум, і то з великими неточностями.

БІОГРАФІЯ

Зокрема, вказували неточно його ім’я по-батькові. Писали — Семенович, хоча насправді — Симонович. Писали, що рік його народження 1900-й, хоча насправді — 1903-й. І ще одне цікаве уточнення: Михайло Симонович підписувався не «Волобуєв», а «Волобуєв- Артемов».

Народився він 24 січня 1903 року в Миколаєві. Батько був помічником бухгалтера у міській управі (помер 1918 року від тифу), мати — приватною вчителькою. Михайло навчався у гімназії, а вже з 1915 року змушений був поповнювати бюджет сім’ї — давати приватні уроки. Вищу освіту здобув екстерном, закінчивши економічний відділ Харківського інституту профосвіти. У 1920 році вступив до більшовицької партії.

У 1921 — 1922 роках Волобуєв працював заступником завідувача відділу Миколаївської губернської політосвіти, а 1922 року його направили у Вінницю на посаду завідувача губернським відділом політосвіти. Ось як він сам згадував про цей період свого життя: «На Подолії я потрапив у зовсім інші умови й оточення… Якийсь своєрідний тон був у деяких низових і політпросвіторганізаціях. Згадую, наприклад, як я був вражений, коли в осередку Педкурсів, до якого я був прикріплений як відповідальний керівник, наприкінці зборів після «Інтернаціоналу» заспівали «Заповіт». …Моя увага, як завідуючого губернською політосвітою, була привернута на тяжке становище українського театру, необхідність прискореної українізації клубної роботи. В кінцевому підсумку у Вінниці нацпитання набуло для мене значно більшого інтересу і значення ніж раніше».

1923 року Волобуєва було відкликано до Харкова — тодішньої столиці України — для роботи у Головполітосвіти. Він працював також у фармацевтичному технікумі, викладачем Харківського інституту народної освіти, фінансового економічного технікуму, а згодом професором політичної економії у Харківському механіко-машинобудівному інституті. Мешкав він у Харкові разом із матір’ю Катериною Петрівною, дружиною Артемовою Варварою Іванівною і донькою Валерією.

Волобуєв був членом Колегії Головполітосвіти (в 1927 році заступник голови), а у 1930-1933 роках завідував кафедрою політичної економії в уже згаданому Харківському механіко-машинобудівному інституті. З 1920-х років до кола його знайомств входили О.Шумський, М.Хвильовий, М.Яловий, чимало колишніх членів партії «боротьбістів», які 1920 року ввійшли до КП(б)У.

Коли Волобуєва заарештували, а це було у грудні 1933 року, то з нього досить швидко «вичавили» зізнання про те, що він входив до «контрреволюційної української організації», куди його буцім-то «втягнув» Хвильовий. У 1956 році в заяві на ім’я тодішнього Генерального прокурора СРСР Романа Руденка Волобуєв напише: «У ході слідства я підписав вигадані свідчення, взяв на себе провину за фантастичні «контрреволюційні» злочини, ніколи мною не скоєні — участь у підпільній організації боротьбістів, розробка для неї «програми» тощо».

Стаття, згадана на початку розповіді, фігурувала в його кримінальній справі як один з доказів «контрреволюційної» та «шкідницької» діяльності. Ще у 1950-ті роки з’ясувалося, що ніякої організації не було, ніяких «шкідницьких» намірів Волобуєв не виконував. Однак статтю було написано, а поява цього тексту у журналі «Більшовик України» змінила долю 24-річного професора.

ПУБЛІКАЦІЯ

Йшов 1927 рік — період дискусії, що передувала XV з’їздові ВКПб). Це був з’їзд, на якому Сталін здобуде перемогу над прихильниками Троцького, обгрунтовуватиме лінію на форсовану колективізацію, тобто на жертвоприношення селянства Молоху індустріалізації.

За цих умов від «союзних республік» потрібно було лише одне — неухильне виконання лінії центру, хоча все це прикривалось фразами про рівноправність. Однак були політики, економісти, митці, які бачили споживацьке ставлення центру до інших регіонів СРСР. Таким критичним аналізом тодішньої ситуації був, зокрема, виступ Волобуєва, який за допомогою солідних аргументів доводив, що (всі цитати подаються за тогочасним українським правописом) «сучасні плани індустріялізації треба переглянути, відкинувши тенденції розглядати руську економіку, як пануючу» . Напевно, у автора статті було й немало наївної віри в те, що в центрі, «нагорі» чогось не розуміють.

Що ж хотів пояснити Волобуєв? Насамперед він заперечував теорію єдності російської імперської економіки до жовтня 1917 року, вимагав розглядати Україну як «історично оформлений народно-господарський організм», що має власні шляхи розвитку. Говорячи про оптимальну (з його точки зору) схему економіки в Україні, Волобуєв не сходив з комуністичних засад. Він твердив, що колись переможе всесвітня комуністична революція, буде створений всесвітній СРСР, і в нього кожна нація увійде як рівна. Україна вже тепер мусить підготуватися до такого вступу, для цього економіка республіки має гармонійно розвиватися в її природних національно-економічних межах. Позбавлення українського народу права керувати власною економікою, а тим паче експлуатація української економіки на шкоду українському народові справа, ворожа комунізмові.

Підходячи до проблеми економіки з погляду найраціональнішого використання продуктивних сил, Волобуєв вважав невиправданим дороге й нерентабельне будівництво нових підприємств у нових економічних регіонах СРСР за кошти України, шляхом затримання розвитку її продуктивних сил. Далі він робив такі висновки:

«1. Слід переглянути районування Держплану і раз назавжди відкинути спроби розривати єдиний український національно-господарський терен за критерієм поділу праці в межах колишньої Росії.

2. Треба забезпечити за українськими економічними центрами права й можливості дійсного керівництва всім народнім господарством без винятку.

3. Задля того, зокрема, слід замінити існуючий порядок керівництва промисловістю.

4. За Союзним Держпланом та іншими центрами повинно зберегти загально- директивні функції.

Українські господарські плани підлягають зміні лише в разі протиріччя цим директивам. Загальносоюзні господарські плани підлягають попередньому розглядові на Союзному З’їзді Держпланів і остаточному затвердженню двома палатами Центрального Виконавчого Комітету СРСР.

5. Бюджетне законодавство слід індивідуалізувати, застерігаючи від занадто великого вилучення народно-господарських прибутків поза межами України і встановити за остаточну інстанцію затвердження українського бюджету — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет».

Крім того, автор виступав з пропозицією «переглянути з погляду економдоцільності план будівництва нових заводів… Беручи на увагу високий темп аграрною перенаселення в СРСР, слід встановити відповідну всеукраїнську систему регулювання притоку робочої сили з тим, щоб стежити за пропорційним розподілом місць на українських заводах між УСРР та РСФРР… Треба застерегти за Україною та іншими союзними республіками права «дійсної контролі за діяльністю союзних органів» (V конференція КП(б)У, де ще, на превеликий жаль, досить часто відчувається вплив старих великодержавних фахівців-економістів)».

Волобуєв наголошував на тому, що економічне питання — центральна частина національної проблеми: «Ліквідація «провінціяльного становища» нашої мови, нашої літератури, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестриманого розвитку продукційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її як просту суму районів єдиної неподільної економіки…

Не слід забувати, що Україна є не лише «Південь СРСР», не можна, не припустимо забувати, що вона й Україна!».

На завершення Волобуєв ще раз підкреслював небезпечність «тенденцій конкуренції між двома економіками СРСР», тобто російської і української, щоб ці тенденції «не було використано ворожими нам силами для роз’єднання великого братерського співробітництва трудящих усіх націй».

Нині, на відстані років, залишається гадати, якою була б доля російсько- українських взаємин у ХХ столітті, якби у Москві прислухались до порад молодого економіста. Можливо, і не виникала б упродовж радянської історії перманентна дилема «центр-республіка» (і, зрозуміло, «Москва-Київ»). «Для кваліфікованого русотяпа, — застерігав Волобуєв, — проблема єдності України не існує. Він накреслює собі свої абстрактні теми, не рахуючись з національною політикою партії та влади, з тим, що Україна не провінція Росії».

Хоча редакція журналу «Більшовик України» і зауважила у примітці, що стаття дискусійна, було влаштовано не дискусію, а справжнє інтелектуальне «аутодафе» її автору. У тому ж другому числі журналу за 1928 рік, в якому надруковано початок матеріалу Волобуєва, було вміщено першу частину статті — відповіді Андрія Річицького «До проблеми ліквідації пережитків «колоніальності та націоналізму». Проти Волобуєва виступив не тільки Річицький. Статтю «Платформа українського націоналізму» надрукував у шостому числі журналу «Більшовик України» за 1928 рік Євген Гірчак. У тому ж числі подано і статтю Миколи Скрипника «З приводу економічної платформи націоналізму» та ще одну публікацію такого ж змісту. «Як же нам ставитись до волобуєвщини? — запитував Скрипник і відповідав: — А так, як поставились до шумськизму, до хвильовизму. Вони ведуть до фашизму…»

Складається враження, що статтю Волобуєва навмисно було вміщено аби спровокувати, дати ще один імпульс, поштовх до боротьби проти «національного ухилу» в Україні. Не забуваймо, генсеком ЦК КП(б)У залишався Лазар Каганович, який вів шалену кампанію проти цього «ухилу», проти «шумськизму» й проти «розкольників» (або, як їх тоді називали, «розламівців») з Компартії Західної України (КПЗУ), які підтримали О.Шумського у його виступах проти лінії Кагановича в національному питанні.

Звертає на себе увагу те, що практично всі затяті критики Волобуєва закінчили життя трагічно: Річицький і Гірчак були репресовані, Скрипник покінчив життя самогубством. Самого Волобуєва тоді, 1928 року, не чіпали. Приневолили лише до традиційного для тоталітарної системи самокаяття «відступника»: в журналі «Більшовик України» за той же 1928 рік (№№21-22) опубліковано його «покаянного» листа.

Згодом, коли стаття «До проблеми української економіки» набула широкого резонансу за кордоном, насамперед в українській еміграції, автора змусили продовжити принизливе «самовикриття»: у 5, 6 та 7 числах журналу «Більшовик України» за 1930 рік з’явилася велика за обсягом стаття «Проти економічної платформи націоналізму (До критики «волобуївщини»)», яку написав сам… Волобуєв. Ось що, зокрема, там читаємо: «Видужавши від тяжкої націоналістичної хвороби, я нині з почуттям невимовного сорому переглядаю сторінки своєї статті…»

Каяття не допомогло, і врешті-решт репресивна «черга» дійшла й до нього.

РОЗПЛАТА

8 грудня 1933 року на квартирі Волобуєва було вчинено обшук. Почалися допити. Однак перший протокол, який підписав Волобуєв, датований січнем 1934 року. Це означає, що йому дали трохи «подумати», підказали, що не варто чинити опору. І працівники ГПУ досягли успіху. Вже 22 січня заарештований підписав протокол, в якому є зізнання про те, що він з квітня 1927 року належав до «контреволюційної української організації», що туди його «втягнув» Хвильовий. У протоколі зафіксовано й те, що організація нібито мала два центри — московський, до якого входили Олександр Шумський, Петро Солодуб, Михайло Полоз, Роман Турянський, і харківський — з Михайлом Яловим, Антоном Приходьком, Осипом Васильковим і Андрієм Сліпанським. Хоча з останніми трьома Волобуєв взагалі не був знайомий, він дав «розгорнуті свідчення» про цю міфічну організацію, власне, підписався під схемою, накресленою працівниками ГПУ. Чому він так вчинив? І чи справді це був тиск?

У вересні 1956 року, коли Волобуєв був допитаний у зв’язку з перевіркою своєї справи, він пояснював, що спроби впливати на нього позбавленням сну й погрозами смертного вироку не принесли результатів. Тоді йому показали протоколи допитів із свідченням проти нього. Водночас один із співробітників ГПУ заявив Волобуєву від імені ЦК КП(б)У, що (звернімо увагу на ієзуїтський спосіб тиску!) партія чекає від нього «допомоги в розгромі боротьбістів та інших буржуазних націоналістів шляхом їх дискредитації».

«Хоча б при цьому я повинен був узяти на себе неіснуючу провину, — уточнює Волобуєв. — При цьому він підкреслив, що це єдиний спосіб компенсувати бодай частково мою справжню провину перед партією, допущену у 1927 — 1928 рр. Почуваючи до того ж себе в той час важко хворим та вкрай психічно пригніченим, я піддався на цю провокацію й почав підписувати протоколи допитів».

У березні 1956 року в уже згаданій заяві на ім’я Генерального прокурора СРСР Р.Руденка Волобуєв писав: «У той час я був далекий від підозри у можливості провокації й вірив наданим мені «зізнанням» інших залучених у цій справі, зізнанням, що мені демонструвались.

Тепер у світлі не відомих мені тоді фактів стало зрозуміло, що вигадане моє зізнання ніколи не було потрібним партії. Я помилився, взявши на себе провину у тому, в чому я ніколи не був винен».

У 1933-му Президія Центральної Контрольної Комісії КП(б)У дуже швидко відреагувала на колізії довкола Волобуєва. 13 грудня вона «за активну участь у контрреволюційній, фашистській організації» Волобуєва з партії виключила. І це сталося ще до того, як було винесено остаточне рішення у його справі, навіть до того, коли він сам почав давати свідчення. Все було визначено наперед. Волобуєв мусив стати злочинцем — він ним став. Невдовзі оперуповноважений Секретно-політичного відділу ГПУ УСРР Соколов підписав обвинувальний висновок у справі Волобуєва й запропонував передати її на розгляд Судової трійки ГПУ з клопотанням про ув’язнення його у концтабір строком на п’ять років.

26 лютого 1934 року Судова трійка при Колегії ГПУ УСРР ухвалила ув’язнити Михайла Волобуєва на п’ять років «у загальних місцях позбавлення свободи». 8 травня цю ухвалу було відкориговано: та ж Судова трійка відправила його на заслання до Казахстану на 5 років, рахуючи строк з 7 грудня 1933 року. З того часу про нього ніхто нічого не чув.

ВИЖИВ!

На відміну від багатьох критиків «волобуєвщини», Волобуєв залишився живий. Він відбув термін і тричі (у 1937, 1941 і 1943 роках) звертався до ЦК ВКП(б) з проханням про реабілітацію, але жодної реакції не було.

Одна з найцікавіших сторінок його біографії припадає на період війни з гітлерівською Німеччиною. Він жив і працював у Краснодарському краї і (історія — найкращий драматург!) за спеціальним завданням НКВД працював кореспондентом фашистської газети «Кубань», роз’їжджаючи за завданням редакції й збираючи відомості про німців. Ось як характеризував цю місію Волобуєва один із авторів книжки «Герой подполья» (Москва, 1966): «За донесеннями Волобуєва радянська авіація неодноразово бомбардувала ворожі об’єкти у Краснодарі. Завдяки його відомостям вона вивела з ладу аеродром, зруйнувала майданчик з установками для керованих снарядів «ФАУ-1» і «ФАУ-2», знищила склади з боєприпасами, що містилися в передмісті Краснодара, й інші об’єкти».

У період хрущовської «відлиги» Волобуєв продовжив клопотатися про реабілітацію. Тоді він мешкав у Ростові-на-Дону, де завідував кафедрою фінансово-економічного інституту. В листі на ім’я Генерального прокурора СРСР Р.Руденка він, зокрема, писав: «Мені відомо, що деякі з осіб, залучених у цій справі (український письменник Остап Вишня, професор Соколянський) реабілітовані, але я не знаю, чи переглядалася справа в цілому, так чи інакше я не можу більше мовчати, не можу закінчувати життя з такою тяжкою й ганебною плямою…»

У процесі перевірки в Управлінні КГБ Харківської області були допитані колеги Волобуєва по Харківському інституту. Відповіді були туманно-обережними («близько не знайомий», «не знаю», «були чутки»). Тоді «органи» звернулися до Інституту економіки АН УРСР за висновком про статтю Волобуєва «До проблеми української економіки». Висновок науковців був ще гіршим, ніж свідчення колег. Ось уривок мовою оригіналу: «Не понимая объективной закономерности развития социалистической экономики, отрицая социалистические принципы, размещения производительных сил в СССР, ведя борьбу против ленинской национальной политики, против дружбы и социалистической взаимопомощи народов СССР, М.Волобуев явился рупором всего реакционного, враждебного делу строительства социализма на Украине да и в СССР».

І все-таки реабілітація відбулася. Постановою Президії Харківського обласного суду від 23 серпня 1957 року були скасовані постанови Судової трійки при Колегії ГПУ УСРР від 26 лютого і 8 травня 1934 року. Справу було припинено «за недостатністю зібраних доказів». Однак, як було заведено говорити тоді, у 50-ті роки, реабілітували людей, а не їхні ідеї.

У 1961 році Волобуєв переїхав до Донецька, де працював у торговельному інституті (його запросив тодішній ректор Ф.Фесенко). Та жити в Донбасі не зміг через бронхіальну астму. Повернувся до Ростова, де й помер 20 червня 1972 року.

Він був нашим сучасником, та хто про це знав…

ПРОФЕСОР ВОЛОБУЄВ — ПРОФЕСОРУ КУЛЬЧИЦЬКОМУ (QUASI-ЕПІЛОГ)

Сьогодні ж потрібен принципово новий погляд на науковий доробок Волобуєва, об’єктивний аналіз його позиції. На жаль, його публікацію в Україні забули, про що яскраво засвідчила, зокрема, стаття мого колеги і доброго приятеля професора Станіслава Кульчицького «Три Переяслави» («Дзеркало тижня», 2002, №33).

У мене склалося враження, що автор просто писав, писав, писав… І навіть сам не перечитував написане власноруч. Не говорячи вже про те, щоб звірити свої тези з іншими джерелами. Наприклад, читаю:«Українізація за межами України восени 1932 року була офіційно проголошена «петлюрівською». Проте в самій республіці ніхто не припиняв цієї кампанії».

Це Постишев «не припиняв» політику «українізації» в УСРР після офіційної постанови/директиви ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року?! Не смішно. Про це стільки написано, так багато відомо, що хочеться сказати моєму колезі:«Призупинiться трохи. Почитайте нудні (але корисні навіть для академіків) позитивістські дослідження, перед тим, як знов висипати на наші бідні голови щось «концептуальне»!»

Посилає вітання професорові Кульчицькому і мій сьогоднішній герой. У «Трьох Переяславах» надибую твердження: «Росіяни в Україні після Переяслава не були ні колоністами, ні колонізаторами. Імперія приймала українців у обійми як своїх… Ні, не можна розглядати Україну як колонію».

Справді? Якщо все так добре, то чому в історії українсько-російських взаємин було так багато різного, і поганого в тому числі? Завіщо «у обіймах» упродовж століть гинули наші земляки? Чому у радянський час було те, про що написав француз Жак Россі, автор унікального «Довідника по ГУЛАГу», про те, що після жовтня 1917 року було багато засуджених за «буржуазний націоналізм». Спочатку серед них траплялись і росіяни, але на початок 20-х років вони зникають: «Авторові, який з 1937 до 1958 р. побував у десятках пенітенціарних закладів, не довелось зустріти жодного росіянина з цим обвинуваченням (Підкреслення моє. — Ю.Ш. ). Водночас, чисельність всіх неросійських «буржуазних націоналістів» систематично зростає».

Волобуєв у своїй публікації довів, що Україна колонією (хоч і особливого типу) таки була, хоча «форми колоніяльної залежности України від Росії не завжди були однакові». Окремо і докладно він пише про те, як Переяслав і подальші події поклали край політичній незалежності України і відкрили шлях російському торгівельному капіталу опанувати новою колонією. Волобуєв робить великий екскурс у історію і показує перебіг цього процесу у різних сферах соціально-економічного життя. Він спростовує, за його словами, «шкідливу казку» про повну єдність дореволюційної російської економіки.

Після створення СРСР, вважає Волобуєв, «на превеликий жаль.., проблема своєрідності національної політики для такої країни, як Україна, єдина з колишніх колоній європейського типу, що увійшла до складу СРСР — не ставилась…» Цю проблему він ставить і розглядає у своєму фатальному (і чи не єдиному?) науковому тексті 1928 року. Тексті, який помітили у сталінській Росії і який змінив долю молодого професора. Вже через це варто прислухатись до його думок.

Джерело: «День», Київ. — №34, 22 лютого 2003.

Advertisements

0 Responses to “Текст як доля”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Січ   Бер »
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
272829  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: