Архів для 05.01.2012



Олександр Нестеров

Андрій Орел

Займатись в Україні (та й не тільки в Україні) новою імпровізаційною музикою — означає добровільно переселитись на малорухливе й малонаселене узбіччя величезної території байдужості, погодитись ледь не на підпільно-партизанське культурне існування. Неакадемічна й неджазова імпровізація, та, яка має особливо безкомпромісний, суворо-заглиблений характер, практично не має шансів пробитись ані до канону офіційної „високої культури”, ані до широкого ринкового обігу та брендової загальновідомості. Композитор, імпровізатор та мультиінструменталіст Олександр Нестеров (1954-2005), попри те, що його називають „найвідомішим представником українського джазового авангарду та сучасної імпровізаційної музики”, насправді майже нікому не відомий — але така ситуація є в порядку правила для такої музики, а не в порядку винятку. Однак, що стосується самого творчого шляху Нестерова, без огляду на відомість чи невідомість його музики, то цей шлях є якраз „порядком винятків”: всі його видані на CD роботи є концептуально винятковими по відношенню одна до одної, і кожен соло-концерт Нестерова в Україні, цілком вірогідно, був винятковою, хоча й тихою, непомітною подією для нашого культурного ландшафту.

Починав же Олександр Нестеров як досить-таки помітна фігура. У 1985-1988 роках він грав на бас-гітарі в популярному в СРСР джаз-роковому гурті „Відеоджаз” (за освітою Нестеров — контрабасист-гітарист). Джаз-рок у світі на той час уже давно був обезбарвлено-мертвотним музичним елементом; за максимум можливого у джаз-роковій грі вважалось зуміти ще раз і ще раз педантично поперетасовувати суто поверхові пасьянси (з синкоп і хвацьких соло), тим часом як у своїй основі ця музика мала завжди залишатись комфортно-снодійною — джаз-рок став такою собі рафінованою розвагою для буржуа „зі смаком”. Відштовхуючись від ревного й доскіпливого наслідування кумира всіх джаз-ф’южн-басистів Жако Пасторіуса (навіть зачіску він у той час носив „під Пасторіуса”), Нестеров за наступні 20 років все далі й далі відходив від середовища, яке заохочувало до пустої віртуозності, і поступово прийшов до дечого протилежного: до ретельно виваженої, обідраної від музикувальницького блиску, позавіртуозної „пустки” повільної імпровізації-вслуховування, і паралельно з тим — до монументальної метамузики, в якій поєднались вільна імпровізація та новітня академічна композиція. Продовжити читання ‘Олександр Нестеров’

Нова музика XX ст. Уповільнення історії

Татьяна Чередниченко

1. Взаємна зворотність вчора і завтра в музиці XX століття.

До музики XX століття журналісти навчилися застосовувати два слова: «складна» й «елітарна». Наче мензуралісти писали просто, а капельмайстри типу Гайдна, що вони працювали при князівських дворах, на зло своїм замовникам орієнтувались на смаки конюхів. Европейська професійна композиція завжди тяжіла до складности та елітарности. Зовсім не тут слід шукати специфіку музики XX ст.

Пишуть також про новизну музики XX століття. І в такій узагальненій констатації немає нічого, що відріжняло би наше століття від попередніх епох опус-музики. Починаючи від реформ Ґвідо Аретинського, европейська професійна композиція тільки тим і займалась, що оголошувала себе «новою»: у XIV, у XV, у XVII, у XVIII і — багаторазово — у XIX століттях.

З иншого боку, симптоматично, що коли в XX столітті в черговий раз заговорили про нову музику, то писати це словосполучення стали з великої літери: «Нова музика»[1]. Очевидно, поняття новизни, затерте европейською музичною історією, набуло в XX столітті особливої напружености. Продовжити читання ‘Нова музика XX ст. Уповільнення історії’


Січень 2012
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Лют »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Введіть адресу своєї ел.пошти