Ми — «націоналісти», ми — «шовіністи»

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Каравул! Націоналісти, шовіністи народилися! — чуємо ми вже зарані вигуки в наш бік. Так, ми — «націоналісти», ми — «патріоти», ми — «шовіністи»! «Каємося», грішні, є така «хвороба» «в нас для нас». Але ми «заслуживаем снисхожедния» за наше чистосердечие «каяття» і «признання». А щоб переконати читача, що ми дійсно сердечно «каємося», ми розкажемо йому все, що тільки ми не наміряємося робити. Ми мусимо йому признатися, що ми хочемо прищепити свою «хворобу» російському і українському («російського походження», бо «українського походження» давно «хворобливі») пролетаріятові, ми бажаємо «розплодити» отруту українського «націоналізму» і «шовінізму» поміж колами російського й українського («російського походження») робітництва, зробити їх прихильниками самостійної України.

Се дуже тяжкий гріх, але… зате ми «каємося».

А для всякого «кающогося» не тільки дворянина денебудь у Москві на Тверській (тільки не на Фрідріхштрассе, ми гадаємо) обов’язково шукати ще захисту в авторитетів, посилатися на когось другого, щоб виправдати самого себе: «каятися я каюсь, але се залежить від того, що я гарний, щирий чоловік, бо я б міг і не каятися».

Крім того, всякий соціял-шовініст, соціял-націоналіст, соціял-патріот, як і «чистий» соціяліст, обов’язково посилається на «Маркса». Розпочинаючи рід комуністів «націоналістів», комуністів «шовіністів», комуністів «патріоти», ми хочемо теж показати, що ми не абиякі «шовіністи», «націоналісти», «патріоти», а теж «по Марксу». Розуміється, читач зразу розбере, що се «подделка» під комунізм. Ми і в сьому «каємося». Але ж читач мусить собі пригадати, що ми живемо під час різних воєн, а вкупі з війною поширилися значно і всякі воєнні науки. І не треба навіть учитися в семінарії, щоб знати про «применение к местности». Отже, другі вживають сього заходу, а нам не можна? Ми покажемо, що «наше не гірше вашого»! От тільки вся різниця в тому, що ми «каємося» і зарані попереджаємо, де, коли і як ми будемо «применяться к местности». Розуміється, таке «применение к местности» ніякого «применения» к дійсності не дає, як от і «применение» «катеринославців». Наша тактика скоріше нагадує тактику Святослава (і Цезаря, як запевняють гарні друзі одного з нас), котрий не крився, а прямо говорив: іду на Ви! Ми теж говоримо російському і українському («російського походження») пролетаріятові: ідемо на Ви з «хворобою» українського «націоналізму» і т.д., хочемо «отруїти» вас самостійністю України. Чи, може, й се «применение к местности»? А тут ми вже помовчимо. Отже, ми зараз пошлемося на «Маркса», щоб «виправдати» себе і «обдурити» вас, а також і ще для чогось.

А втім, як знаєш, пане брате!
Не дурень, сам собі міркуй!

В.Лібкнехт (батько Карла Лібкнехта) написав спогади про Маркса. У тій книжечці є одна дуже цікава для нас глава. Ми гадаємо, що читач нас не буде лаяти, коли ми йому наведемо її тут майже цілком. Це буде десерт після «катеринославщини».

Ось ся глава:[1]

«Патріотизм і що з нього виходить»

«У найтяжчі часи еміґрантського життя все ж часто бувало досить весело, — розуміється, тільки в тих випадках, коли ми були в такому щасливому стані, що не помирали з голоду. Ми не бідкувалися. А попавши в безвихідний стан, ми згадували про девіз Шеффілда: «” “коротке, але веселе життя”. Але кому лізла в голову думка про смерть? Never say die! Геть спогади про смерть! Та й весело ж було: чим стан був скрутніший, тим веселіше ставало нам: проти дошкульних злиднів — ми мали одні лише ліки: сміх! Хто піддається чорним думкам, той підлягає їхній владі, попадає і стає їх жертвою. Але від дзвінкого, веселого сміху горе біжить, мов чорт, коли почує, як півень співає.

«Се є рецептом, котрий я усім рекомендую; він завжди зостанеться дійсним, поки існує світ. Може, ніколи ми так багацько не сміялися, як тоді, коли наш стан був особливо кепський. І чого-чого тільки ми не витворяли при нашій безшабашній веселості!

«Бувало й так, що ми поверталися до наших студентських витівок. Якось увечорі явився “у город” з свого самотнього перебування в Highgate Бауер, знайомий Маркса ще з Берліну, котрий був з ним у гарних стосунках, не дивлячись на «Святе сімейство» (“Die heilige Familie”). Він вніс пропозицію — зробити “пивну прогулянку” — Bierreise. Завдання було таке: треба було зайти в кожну пивну, що була між Oxford Street і Hampstread Road і щонебудь випити. Позаяк таких шинків у цій частині города було чимало, таке завдання, навіть коли випивати зовсім потроху, являлося ділом дуже трудним. Але ми сміливо взялися за діло і благополучно добралися до кінця Tottenham-Court Road. Там з одної залі доносилася до нас гучна пісня; ми ввійшли й узнали, що то клюб Old Fellows — спілка, яка має по всій Англії свої відділи з шпиталевими й похоронними касами і яка зараз справляє свій празник.

«Ми познайомилися з деякими “учасниками празника”; вони прийняли нас, “чужих”, з англійською пошаною і зразу ж повели нас в одну з кімнат. Ми пішли за ними в якнайкращому настрої, і балачки зараз же перейшли, розуміється, на політичні теми (що ми німецькі еміґранти — вони зразу помітили), і благородні англійські міщани, котрі дуже бажали нас задовольнити, вважали для себе обов’язковим палко лаяти німецьких князів і руських юнкерів. “Руські” юнкери мусіли, мабуть, означати “пруських”. Росію — Russiа і Пруссію — Prussia в Англії дуже часто приймають за те саме, і причиною сього служить не тільки схожість у назвах. Деякий час все йшло гарно: ми мусіли часто чокатися, говорити й вислухувати промови (тости).

«Але тут зразу сталося щось несподіване. “Патріотизм” є хворобою, котра захоплює розумну людину тільки за межами її рідної країни. Бо у рідній країні раз-у-раз так багацько гидкого, що кожний, хто тільки не хворіє паралічем мозку і скривленням позвоночника, є застрахований від сієї політичної “падучої”; ся хвороба зветься ще шовінізмом і джінґоїзмом, найбільш страшна вона тоді, коли ті, хто нею хворі, смиренно опускають очі з іменем Бога на устах.

«”У Саксонії хвалю я Пруссію, а в Пруссії—Саксонію”, — казав Лессінґ, от се й є розумним патріотизмом, котрий прагне виправити хиби в рідній країні вказівками на все хороше — дійсне або уявне — за кордоном.

«Я дуже радо використовував висловлення Лессінґа, і лише єдиним побоям, які я одержав за молодих літ, я завдячую випадок патріотизму, котрий случився зо мною за кордоном.

Се було у Швайцарії. Коли раз у “Нafeleі”, у Цюріху, надмірно глузували з Германії, я зірвався з місця й сказав: “3амість того, щоб лаяти Германію, ви повинні радіти її нещастю: тільки дякуючи сьому нещастю Швайцарія існує, бо щойно в Германії, як в Італії й Франції, станеться ґрунтовна перебудова, Швайцарії прийде кінець: німецька Швайцарія сама собою приєднається до Германії, французька— до Франції, італійська — до Італії!”

Ся зроблена мною прогноза майбутньої політики була досить безглузда; але се діялося в “божевільному” році, і мій патріотизм був дуже ображений. Моя промова не зустріла особливого співчуття: се можна було помітити по суворих фізіономіях слухачів; мені дуже палко суперечили; балачки потроху втихомирювалися. Тим часом стало пізно, і я пішов додому. Коло пристані, недалеко від мого помешкання, до мене підійшло несподівано декілька фігур, і не встиг я глянути, як мені підставлено було ногу; я упав на землю і перш ніж піднявся, дістав пару добрих ударів кулаком; після чого напасники повтікали. Я так і не взнав, хто вони були, але ні на хвилину не було у мене сумніву, що причиною сієї несподіваної для мене натирачки да наминачки була моя патріотична промова в “Нafelei”. І тепер у Лондоні, у оцих чесних Old Fellows, я попав з моїми позбавленими батьківщини подорожніми у такий же самий стан. Едґар Бауер, ображений якимось словом, не міг не дати відповіді і став глузувати над англійськими снобами.[2] Маркс з ентузіязмом сказав похвальну промову на честь німецької науки і музики: ,Жодна друга країна не дала світові таких музикантів, як Бетговен, Моцарт, Гендель, Гайдн; англійці, котрі зовсім не мають власної музики, стоять в дійсності далеко нижче німців, котрим тільки кепські економічні й політичні умови не давали змоги виявити себе на великій практичній праці; взагалі ж німці стануть попереду всіх других народів’. Я ніколи не чув від нього такої гладенької промови. Я, з свого боку, в сильних виразах зробив заяву, що політичний лад Англії ні на крихту не кращий германського (тут у великій пригоді стали урквартовські словечка); вся різниця тільки в тому, що ми, німці, визнаємо нікчемність нашого політичного ладу, а англійці сього не визнають; звідси виходить, що ми, німці, значно вищі англійців своєю політичною інтеліґентністю.

Фізіономії наших приятелів ставали суворими так само, як тоді в “Нafelei”, а коли Едґар Бауер висунув ще більш важку артилерію і став говорити про англійське лицемір’я (Сат), в кумпанії почулося попереду тихе, а потім і гучне: “прокляті чужоземці” (damned foreigners). Пішли погрози, голови розгарячилися, в повітрі заворушилися кулаки, — і ми були досить догадливі, щоб вибрати собі благую честь і зробити не без труднощів почесний відступ».

Ми зараз покажемо, що наш «патріотизм» має багато спільного з отсим «патріотизмом» «Маркса» (але не тільки з сим).

Поперед усього ті події відбувалися на еміґрації, А ми хіба не еміґранти?

Потім, щодо сміху. Читач, мабуть, уже помітив, що ми не від того, щоб посміятися. І він, певно, гадає, що в сьому сміхові виявляється «хохлацкий юмор», підвищення «в нас для нас» українського почуття. «Каємося», є й такий гріх. Але погляньте: Маркс, Лібкнехт «і» їх приятелі зовсім не були «хохлами», а сміялися багато й часто. Отже, і в нашому сміхові є не тільки «хохлацкий юмор». Поперше, серйозним відношенням до смішного є сміх (се теж говорив Маркс). А подруге, сміх є єдиною допомогою проти спліну чи хандри, котра обовязково опановує після «катеринославщини».

Далі. Ми зехворіли «патріотизмом» теж за межами нашої батьківщини. Навпаки, на батьківщині, на Україні, ми були й будемо щирими прихильниками «інтернаціоналізму», ми старалися й будемо старатися «виправляти хиби батьківщини указуванням на все хороше, — тільки дійсно, а не уявно, — за кордоном». Ми говорили і будемо говорити: «національні» панночки дуже хороші, прямо янголи, — а відкіля ж лихі жінки беруться?

Але ми будемо теж говорити і про «інтернаціональних» панночок.

Ми добре знаємо, що «пролетаріят не зробиться святим і застрахованим від помилок і слабостей тільки від того, що він утворить соціяльну революцію. Але можливі помилки (і корисні інтереси — спробувати сісти на чужу спину) приведуть неодмінно до усвідомлення сієї істини».[3]

Російський пролетаріят утворив соціяльну революцію. Хвала йому і пошана від щирого серця. Але се ще не значить, що у спадщину від царської Росії він ні краплі не захопив ні «імперіялізму», ні «історичних», ні «етнографічних» прав. Навпаки, ми на власному історичному досвіді переконуємося, що він не позбувся «слабостей» і «помилок». Хай «катеринославці» лічать «помилки», які були, а наше діло попередити російський і український («російського походження») пролетаріят від «можливих помилок». Якщо нам удасться се зробити легко, скажемо, за допомогою оцієї брошури, — тим краще і для нас і для вас. Ні? — що ж маємо робити? Ви мусите переконатися тоді пізніше, коли здійсняться на ділі «можливі помилки». Тоді буде трудніше, — правда, але що ж робити? Ви нас звете «націоналістами», «шовіністами». Ми «слів» не боїмося і за «словами» не ганяємося, — се ми лишаємо «катеринославцям». Але ми без всяких «слів» прямо й одверто заявляємо: ми не злякаємося і справжнього шовінізму, якщо іншого шляху не буде. «Клин клином вышибай!» Наш «націоналізм» і наш «шовінізм» цілком і повністю визначається вашим «інтернаціоналізмом»: як ви, так і ми. Тільки ви ховаєтеся за «слова», а ми ховатися не хочемо. Ми «каємося»!

А що з вашого «інтернаціоналізму» тхне «русский дух», ми, гадаємо, показали. І найгіршою політикою, на нашу думку, було б «опустити смиренно очі з іменем Маркса на устах».

І кожний раз, коли ви будете засилати сватів, як X.Раковський, з підбрехачами-«катеринославцями», ми будемо прямо й одверто застерігати і від «інтернаціональних» панночок.

Любі, хороші панночки, і «національні» й «інтернаціональні»! Будь ласка, не приймайте наших слів так, ніби ми вас не поважаємо. Їй богу, ми вас дуже любимо, кохаємося палко в вас! І за ваші поцілунки, за ваші карі очі, за ваші чудесні речі — ми душу готові віддати. Але… чого ви обов’язково хочете заміж? Тільки чого ви любите аж до… шлюбу? Аджеж ви кажете, що ваш шлюб такий вільний, що коли схочеш і.. відокремишся! Так навіщо ж вінчатися? Давайте будемо краще любитися, кохатися і пісню співати:

Захочу — полюблю, захочу разлюблю.
Я на сердце вольна, жизнь на радость нам дана!

Далі. Наш «патріотизм», «націоналізм», «шовінізм» народився в клюбі «катеринославських» Old Fellows. Коли ми були в них у «клюбі», ми бачили, що кожний з них вважав за свій обов’язок лаяти українських націоналістів, Ц.Раду, Генеральних Секретарів, Селоспілку, Військові Ради. Ну, «в нас для нас», того як його, запала любов до «свого» борщу, вареників, галушок, варти, і ми здатні дуже зрозуміти Г.Гайне, коли він прощався з Парижем, веселим французьким народом, своєю жінкою, щоб їхати у свою Германію.

Мit Schmerzen sehne ich mich
Nach Torgeruch, nach den lieben
Нeidschnucken der Luneburger Heid,
Nach Sauerkraut und Ruben.
Іch sehne mich nach Tabakgualm,
Нofraten und Nachtwachtern
Nach Platdeutsch, Schwarzbrot, Grobheit sogar,
Nach blonden Predigstochter.[4]

Ми не можемо вдержатися, щоб не сказати промову, що «катеринославські» Old Fellows дуже помиляються, коли гадають, ніби України немає, ніби була «Південна Росія», а стала «південна частина окупованого на сході Германією краю», ніби українського руху немає, а є «окупація і лише окупація».

Ми гадаємо, що ті промови, які веде в дужках т. Затонський, вони ні до чого не ведуть. От як ні до чого не повело, скажемо, прохання дуже гарних людей, Петрів Івановичів Добчинського і Бобчинського у Олександра Івановича Хлестакова, — одного, щоб його син, роджений до «брака», але так само, як і в «браке», звався його фамілією; другого, щоб Хлестаков, коли буде в Пітері, то довів би «до відома» всяких там сановників, міністрів, а як случиться, то й самому государеві, що от у такому то городі живе Петро Іванович Добчинський. Тов. Затонському обов’язково хочеться, щоб «знали», що от на Херсонщині, Катеринославщині, Харківщині є українські робітники. Так і в Москві доведіть «до відома товаришів», що от на Харківщині, Катеринославщині є українські робітники і селяни і що вони хоч і самовизначувалися, як того хотіла Рада, але тому, що «ми» їх залишили українським соціял-патріотам. А зараз у них ні крапельки немає «націоналізму» і «шовінізму»: зник з Ц.Радою. Так дозвольте тепер їх звати «українськими», бо вони хоч і народилися до нашого «брака» і навіть, власне кажучи, байстрята Ц.Ради, але народилися так само, як і в «браке». «Хай зветься!» — відповідає добрий «катеринославський» Олександер Іванович. — «Добре, скажу. Навіть Народним Комісарам, як побачу, скажу».

Ні, нам хочеться прямо й одверто сказати промову на похвалу Україні (бо інакше аналогія з Марксом не буде повною): ви кажете, що Україна сяка й така! А укажіть нам країну, де співали б такі чудесні пісні, варився б такий смачний борщ, їли такі гарні вареники та галушки? Де є краща чарка? А «малоросійський» гопак! А чи знаєте ви, яку багату і гарну літературу має український народ? А чи знаєте ви, що ми маємо своїх поетів, вчених, літераторів, співців, композиторів, артистів? А де ще є такий «юмор», як «хохлацький»? А хто ще такий «хитрий», як «хохол»? Ви лаєте Ц.Раду. А чи знаєте ви, що Ц. Рада має великі історичні заслуги? А чи знаєте ви, що М.Грушевський, який «видумав» Україну, є великим ученим? А чи знаєте ви, що В.Винниченко є великим, чудесним, талановитим письменником, котрим могла би пишатися кожна література? А чи знаєте ви, що у М.Грушевського, В.Винниченка можна багато дечому навчитися, тоді як у «катеринославців» віють вітри? Бо учитися можна на «катеринославцях», а не у «катеринославців». А чи знаєте ви, що…

“Damned hohly” (кляті хохли!), — чуємо ми кругом. Люди добрі! Знаєте що? Годі вже тієї аналогії! Хай на сьому аналогія й зупиниться. Хай далі буде вже не по «Марксу». Ну, що з того, що Маркса хотіли бити, а В.Лібкнехта навіть били? Невже й нас треба бити!?

А якщо ви вже таки хочете продовжувати аналогію, щоб переконати нас, так ми вам зарані заявляємо, що ми вже переконані.

За весь наш «шовіністичний» період нам довелося почути лише один серйозний аргумент, на який ми нічого не можемо відповісти. Коли в С. один з нас читав доповідь про революцію на Україні і висловився за самостійність України, то після доповіді один з слухачів товаришів, який загадково запитував: а далі що написано у Леніна? і який нічого «далі у Леніна» не знайшов, у приватній розмові заявив, що доповідач «контрреволюціонер» і що його «у чрезвичайку». Але то була приватна розмова, і той товариш просто ухопився за те, що йому було найближче: він сам був з чрезвичайки.

Другий раз тому самому з нас довелося говорити про самостійність України з народним комісаром національних справ т. Сталіном. Він теж нас налякав чрезвичайкою, але побачивши, що ми «злякалися», поспішив додати: «Ні, ні, я шучу»! «Каємося», нам таки страшно тієї шутки, і ми заявляли, що се такий аргумент, що нам доводиться лише погодитися. Відповісти ми на се нічого не можемо. Але ми не можемо також тут не «покаятися» ще в одному грісі. Що чрезвичайки нам страшно, то правда, але не дуже. Бо ми ж «хохли». А «хохли» народ хитрий, самого чорта обдурить. Ми «знали», що нас будуть «лякати» чрезвичайкою. Так ми зарані «послали» у чрезвичайку свого чоловіка: бувшого голову бувшого народного секретаріяту М.Скрипника. А бувший голова бувшого народного секретаріяту є самостійником: по його власній доповіді на 2-му катеринославському з’їзді Совітів була оголошена Совітська Робітничо-Селянська Україна самостійною. І тієї постанови Всеукраїнського з’їзду Совітів ще ніхто не скасував. А скасувати сю постанову може тільки новий всеукраїнський з’їзд Совітів України.

Отже, невже ж М.Скрипник не поважиться — «Порадеть родному человечку»? Ми мусимо «покаятися» ще в одному грісі: нам «страшно» ось чого. У «Маніфесті Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду на Україні» сказано: «Всякий, хто примушуватиме або умовлятиме виконувати розпорядження гетьмана, або Центральної Ради, або їх агентів на місцях, підлягає розстрілові на місці». Петлюра загрожує карами за законами військового часу всякому, хто допоможе гетьманові утікати або хто задумає скласти організацію для захоплення влади. Гетьман, хвалити Бога, уже зрікся свого «престолу», але чого доброго — ще є погрози всім, хто не кориться його «законній» владі.

Ми «каємося» і заявляємо всім трьом: ми люди смирні, ми тільки радимо українському робітництву і селянству стати у себе на Україні «панами», позаяк на всьому світі вже селяни й робітники стали панами, і ще раз і остаточно оголосити на своєму з’їзді Совітів — самостійність і незалежність Української Робітничо-Селянської Совітської Республіки.

Але коли наше не в лад, то ми з своїм і назад. Ага! Ховаєтеся? Злякалися? Тепер уже «я не я, лошадь не моя и я сам не извощик»? Навіщо ж було заражатися «націоналізмом» і «шовінізмом»? Ех, ви!

Ми знову «каємося» і «виправдуємося». Ми вважаємо правдивими слова лорда (поміщика!) Генрі з «Портрета Доріяна Ґрея» О. Вайлда: The only way to get rid of a temptation is to yield to it! Є лише єдиний шлях визволення від спокуси — піддатися їй! Ну, ми й «піддалися». Ми не знали, що сього не дозволяється. А як не дозволяється, то ми далі будемо керуватися словами Канта (інтелігента!):

«Ніхто не примусить мене сказати противне тому, що я думаю, але я не наважуся сказати все, що думаю».

Ми тільки змінимо трохи їх так: ніхто нас не примусить сказати противне тому, що ми думаємо, але ми будемо мовчати, коли нам заборонять сказати все, що ми думаємо.

Ми говоримо, що знаємо, і знаємо, що говоримо. А хто тільки говорить, що знає? І хто тільки знає, що говорить?

1919 р.

Примітки

[1] В.Либкнехт, Воспоминания о Марксе. Пер. с нем. А.Г.Галлон. Изд. «Раб. Библиот.» ЦК РСДРП. Петроград, 1918, стор. 66-69.

[2] Сноб, котрого Теккерей зрисував у дуже гарній сатирі, видає себе за «хороброго вільного брата» і лазить перед титулами, чинами та грішми.

[3] Н.Ленин, Итоги дискуссии о самоопределении. «Сборн. С.-Д.», стор. 25.

[4] Я прагну до болю пахощів торфу, милої овечки люнебурзького степу, кислої капусти, редьки. Я прагну тютюнового диму, королівських радників і вартових, народної мови, чорного хліба, навіть грубости, білявої попівської дочки.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. — Пролог, Нью-Йорк, 1967.

Advertisements

1 Response to “Ми — «націоналісти», ми — «шовіністи»”


  1. 1 proletar 08/12/2011 о 07:53

    Диалектика национального и социального в революции 1917-1921 гг. весьма противоречива. К примеру, у латышских крестьян, батраков и рабочих, социальная ненависть к немецким баронам в Прибалтике превратилась в 1914 г. в массовое вступление в части латышских стрелков в царской армии. А в 1917 латышские стрелки стали самыми верными сторонниками большевиков, в 1918 г. – охраняли Кремль. Латыши составляли в 1897 г. лишь 1,1 % населения Российской империи, но по данным анкет 6-го съезда РСДРП(б) в августе 1917 г. латышей было среди делегатов почти 10 %, а среди политических ссыльних в Иркутской губернии в годы первой мировой войны – 30%.
    Как говорил Лев Троцкий о латышских стрелках, национализм здесь выступает первоначальной оболочкой большевизма.


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Січ »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: