Вибрані листи: Енґельс Зорґе (12 (17) вересня 1874)

Енґельс Зорґе

12 (17) вересня [1874 р.]

Коли ти вийшов, старий Інтернаціонал закінчив назавжди своє існування. І чудово. Він належав добі Другої імперії, коли /192/ скрізь по цілій Европі переслідували робітничий рух, що прокидався, і це диктувало солідарність пролетаріяту і його невтручання у внутрішню політику. Це був момент, коли загальні космополітичні інтереси пролетаріяту були висунуті на перший кін; коли Німеччина, Еспанія, Італія, Данія тількищо пристали до руху, абож ще тільки приставали. 1864 р. теоретичний характер руху залишався по всій Европі, тобто для мас, далеко ще не зрозумілий. Німецький комунізм ще не набрав форми робітничого руху, прудонізм вже не був такий сильний, щоб виїжджати на своєму спеціяльному конику; бакунінська нова нісенітниця ще не набрала виразної форми й у власній голові її автора; і навіть провідники англійських тред-юньйонів вважали за можливе пристати до руху на підставі програми, викладеній в поясняльній записці до статуту. Перший же великий успіх повинен був зруйнувати несумісне співробітництво різних фракцій. Таким успіхом і була Комуна — ця мимовільна духовна дитина Інтернаціоналу, хоча останній і пальцем не поворухнув для того, щоб надати/їй життя; отже Інтернаціонал, до певної міри, цілком справедливо вважають за винуватця Комуни, але як тільки він через неї придбав у Европі моральну силу, так відразу виникла сутичка між окремими політичними напрямками, що заперечували один одному виключне право на використування наслідків, досягнутих Комуною. Давно вистиглий момент розпаду Інтернаціоналу настав. Заздрість на чимраз більшу силу елементів, що залишилися вірні старій широкій програмі, — німецьких комуністів, — штовхнуло бельгійських прудоністів в обійми бакунінських шукачів пригод. Гаазький з’їзд був справді кінцем для обох партій. Америка була єдина країна, де ім’я Інтернаціоналу ще користалося з певної популярносте, тим то здоровий інстинкт і підказав, що доцільно перенести туди його управу. Але, нарешті, в Америці престиж Інтернаціоналу впав і всяка спроба вдмухнути в нього нове життя була б безглузда й легковажна витрата енерґії. 10 років Інтернаціонал керував однією стороною европейської історії, і саме тою, де закладено все майбутнє і він має повнісіньке право гордо озирнутися на перейдений ним шлях.