Національне визволення і культура[1]

Амілкар Кабрал

Ми дуже раді взяти участь у цій церемонії, влаштованій на вшанування пам’яті нашого соратника та гідного сина Африки, покійного доктора Едуардо Мондлане[2], покійного президента ФРЕЛІМО, підступно вбитого портуґальськими колонізаторами та їхніми союзниками 3-го лютого 1969 року у Дар-ес-Салаамі.

Хочемо подякувати за цю ініціятиву Сіракузькому університету та особливо проґрамі східно-африканських досліджень, якою керує вчений і викладач Маршал Сеґал. Вона є доказом не лише вашої поваги та захоплення незабутньою особистістю доктора Едуардо Мондлане, але також вашої солідарности з героїчною боротьбою мозамбікського народу та усіх народів Африки за національне визволення та розвиток.

Приймаючи ваше запрошення, яке, ми вважаємо адресованим всьому нашому народу та нашим бійцям, ми ще раз хотіли засвідчити бойову дружбу та солідарність з народом Мозамбіку та його шанованим керівником, доктором Едуардо Мондлане, з яким нас пов’язують братерські зв’язки у спільній боротьбі проти портуґальського колоніялізму, що він є особливо реакційним. Наші дружба та солідарність є тим більш щирими, що ми, насправді, не завжди погоджувалися з нашим товаришем Едуардо Мондлане, чия смерть зрештою була втратою і для нашого народу.

Иншим промовцям вже випала нагода намалювати портрет доктора Едуардо Мондлане та віддати йому належне. Ми-ж хотіли просто ще раз підкреслити наше захоплення особистістю того африканського патріота й видатного діяча культури, яким був Едуардо Мондлане. Ми також хотіли б сказати, що його велика заслуга полягає не у прийнятті рішення боротися за визволення свого народу. Його основною заслугою є те, що він зміг проникнути у дійсність своєї країни, просякнутися почуттями свого народу та пристосуватися до чужої культури через боротьбу, яку він проводив сміливо, мудро та рішуче.

Едуардо Ківамбо Мондлане, африканець родом з села, син селянина та вождя племені, дитина, вихована місіонерами, темношкірий учень білих шкіл колоніяльного Мозамбіку, студент університету расистської Південної Африки, який в молодості отримував допомогу американського фонду, стипендіат університету США, доктор Північно-західного університету, співробітник ООН, викладач Сіракузького університету, голова Фронту визволення Мозамбіку, який загинув як борець за свободу свого народу.

Життя Едуардо Мондлане, насправді, переповнене досвідом. Якщо врахувати і той нетривалий період, протягом котрого він стажувався в одній сільськогосподарській компанії, то можна побачити, що його життєвий шлях проходив фактично через усі ґрупи африканського колоніяльного суспільства: від селян до асимільованої «дрібної буржуазії», а в культурному пляні, від сільського всесвіту до всесвітньої культури, відкритої до  світу, його проблєм, суперечностей і перспектив розвитку.

Важливим є те, що після довгих подорожей, уже борцем за визволення, Едуардо Мондлане зміг повернутися до села, повести вперед свій народ та збагатити його досвідом, що він зрушує з місця сучасний світ. Він також подав плідний приклад: долаючи усі труднощі, не піддаючись спокусам, відкидаючи компроміси та угодовство в культурному, а отже й політичному протистоянні, він зумів повернутися до свого коріння, пройнятися почуттями свого народу та присвятити себе справі соціяльно-національного визволення. Ось чому імперіялісти йому не пробачили.

Тому замість обмежитися більш-менш важливими питаннями спільної боротьби проти портуґальського колоніялізму, краще в центрі нашої доповіді поставити головну проблєму: взаємовідношення між національно-визвольною боротьбою та культурою.

Якщо нам вдасться переконати учасників африканського визволення та усіх, хто переймаються волею та розвитком африканських народів, у вирішальному значенні цієї проблєми у процесі боротьби, ми цим самим вшануємо пам’ять Едуардо Мондлане.

ЖОРСТОКА ДИЛЄМА КОЛОНІЯЛІЗМУ: ЗНИЩЕННЯ ЧИ АСИМІЛЯЦІЯ?

Коли Ґьоббельс, мозок нацистської пропаґанди, чув розмови про культуру, він хапався за пістолета. Це доводить, що нацисти — які були та залишаються дотепер найтраґічнішим вираженням імперіялізму та жадоби до влади — навіть якщо всі вони були збоченими, як Гітлер, мали чітке уявлення про значення культури як чиннику опору іноземному пануванню.

Історія вчить нас, що за певних обставин іноземцю досить легко накинути своє панування на якийсь народ. Але також вона вчить нас, що, хай там які будуть матеріяльні сторони цього панування, його можна зберегти лише через систему орґанізованих репресій проти культурного життя народу. Воно може перемогти остаточно лише за умови фізичного знищення значної частини підкореного населення.

Насправді, вдаватися до зброї для підкорення народу, це — перш за все вдаватися до зброї для знищення або щонайменш ослаблення, придушення його культурного життя. Адже доки істнуватиме частина цього народу, спроможна на культурне життя, іноземному пануванню загрожуватиме знищення. У певний момент, що залежить від внутрішніх та зовнішніх чинників, які визначають розвиток вищезгаданого суспільства, культурний (незламний) опір зможе набрати нових форм (політичної, економічної, збройної) і виступити проти іноземного панування на всіх фронтах.

Ідеальним для іноземного — імперіялістичного чи иншого — панування буде один з таких варіянт:

— або знищити фактично все населення завойованої країни, попередивши таким чином усі можливості культурного опору;

— або зуміти влитися в культуру підкореного народу, не нашкодивши їй, себто узгодити економіко-політичне панування над цим народом з його культурними особливостями.

Перший підхід означає ґеноцид місцевого населення та веде до утворення пустоти, що вона позбавляє іноземне панування його змісту та предмету — підкореного народу. Прикладів застосування другого підходу історія до цього часу ще не виробила. Великий досвід людства дозволяє з впевненістю сказати, що цей підхід на практиці не життєздатний: неможливо узгодити економіко-політичне панування над народом з його культурою, хоч би яким був рівень її розвитку.

Аби уникнути цього вибору, що його можна було б назвати дилємою культурного опору, імперіялістичне, колоніяльне панування спробувало створити теорії, які фактично є лише грубими формулюваннями расизму та виражені на практиці у формі постійного стану облоги для корінного населення, заснованого на расистській диктатурі (або демократії).

Це, наприклад, випадок так званої теорії поступової асиміляції тубільного населення, яка виявляється лише більш-менш насильницькою спробою заперечення культури даного народу. Остаточна невдача цієї «теорії», яку втілювали кілька могутніх колоніяльних держав (серед них і Портуґалія), є найочевиднішим доказом її нежиттєздатности, якщо не нелюдського характеру. Її довели до повного абсурду у випадку з Портуґалією, коли Салазар стверджував, що Африки не істнує.

Це також випадок так званої теорії апартхейту, яку створено, застосовують і розвивають на основі економіко-політичного панування над народом Південної Африки расистською меншиною, разом з усіма злочинами проти людяности, які вона передбачає. На практиці апартхейт виражається у нічим нестримній експлоатації робочої сили африканських мас, що їх загнали та гноблять у найбільшому концтаборі за всю історію людства.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИЗВОЛЕННЯ — АКТ КУЛЬТУРИ

Ці факти надають певного драматичного виміру іноземному пануванню, що воно відбувається на тлі культурної дійсности підкореного народу. Вони також підкреслюють той глибокий взаємозв’язок, який істнує в людському суспільстві між культурним фактом та фактом економічним (і політичним). Насправді, у кожен момент життя суспільства культура є більш-менш свідомим наслідком економіко-політичної діяльности, більш-менш динамічним вираженням того типу відносин, який переважає у цьому суспільстві, з одного боку, між людиною — окремою або в колективі — та природою, і, з иншого боку, між індивідами, ґрупами індивідів, суспільними верствами або клясами.

Значимість культури як елєменту опору іноземному пануванню полягає в її могутньому вираженні матеріяльної та історичної дійсности в ідеолоґічному та ідейному пляні вже підкореного суспільства або суспільства, яке тільки підкорюють. Культура є витвором народної історії, і вона разом з тим визначає історію через свій позитивний або неґативний вплив на розвиток відносин між людиною та її середовищем, між людьми або ґрупами людей у суспільстві, а також між ріжними суспільствами. Незнанням цього факту можна було б пояснити поразки кількох спроб нав’язування іноземного панування, а також деяких національно-визвольних рухів.

Що таке національне визволення. Ми розглянемо це історичне явище у сучасних умовах, себто національне визволення від імперіялістичного панування. Останнє, як ми знаємо, своїми формами та змістом відріжняється від инших видів іноземного панування, що йому передували (племінне, аристократично-військове, февдальне та капіталістичне у часи вільної конкуренції).

Головною рисою будь-якого виду імперіялістичного панування є заперечення історичного процесу підкореного народу за допомогою насильницької узурпації права на вільне розпорядження розвитком продукційних сил. Отже, у даному суспільстві рівень розвитку продукційних сил та форма їх суспільного використання (форма власности) визначають спосіб виробництва. На наш погляд, спосіб виробництва, суперечності якого проявляються більш-менш інтенсивно у клясовій боротьбі, є вирішальним чинником в історії кожної ґрупи людей, а рівень розвитку продукційних сил є справжньою і безперервною рушійною силою історії.

Для кожного суспільства, кожної ґрупи людей, взятої як рухоме єдине ціле, рівень продукційних сил свідчить, про стадію, на якій перебуває це суспільство та кожна з її складових частин по відношенню до природи, здатність свідомо діяти та реагувати по відношенню до природи. Він визначає та зумовлює тип матеріяльних взаємовідносин (виражених об’єктивно або суб’єктивно), що вони істнують між людиною та її середовищем.

Спосіб виробництва, який на кожному історичному етапі постає як результат постійного пошуку динамічної рівноваги між рівнем продукційних сил та формою їхнього суспільного використання, свідчить про стадію, на якій перебуває дане суспільство та кожна з його складових частин відносно до самого себе й історії. Крім того, він визначає та зумовлює тип матеріяльних взаємовідносин (виражених об’єктивно або суб’єктивно), що вони істнують між ріжними складовими чи ріжними уґрупованнями, що утворюють дане суспільство: взаємовідносини та тип взаємовідносин між людиною та природою, між людиною та її середовищем; взаємовідносини та тип взаємовідносин між індивідами та колєктивами в рамках суспільства. Говорити про це означає говорити про історію, а також говорити про культуру.

Культура, незалежно від конкретних ідеолоґічних чи ідейних рис її проявів, таки є одним з найголовніших елєментів історії народу. Вона, мабуть, є продуктом історії, як квітка є продуктом рослини. Як й у випадку з історією або через те, що вона сама і є історією, матеріяльною базою для культури служить рівень продукційних сил та спосіб виробництва. Вона пускає корені в гумус матеріяльної дійсности середовища, в якому вона розвивається, та віддзеркалює орґанічну сутність суспільства, на яке можуть більш-менш впливати зовнішні чинники. Якщо історія допомагає нам пізнати природу та розвиток порушень рівноваги та конфліктів (економічних, політичних і соціяльних), що вони характеризують розвиток суспільства, то культура дозволяє пізнати динамічну синтезу, винайдену й встановлену суспільною свідомістю для вирішення конфліктів на кожному етапі свого розвитку в пошуках шляхів виживання та розвитку.

Як з квіткою на рослині, так і з культурою: у неї є здатність — або відповідальність — розвивати та запліднювати зав’язь, яка забезпечує безперервність історії та водночас перспективи еволюції та розвитку даного суспільства. Відтак, зрозуміло, що імперіялістичне панування, виступаючи як заперечення історичного процесу підкореному народу, безумовно заперечуватиме і його культурний процес. Зрозуміло також, чому практика імперіялістичного панування, як будь-якого иншого іноземного панування, потребує для свого збереження культурного гноблення та спроб знищення — безпосередню чи опосередковано — основних елєментів культури підкореного народу.

Дослідження історії визвольної боротьби показує, що взагалі їй передує зростання випадків прояву культури, що вони поступово складуються в широку успішну — або не зовсім — спробу ствердження культурної особливости підкореного народу як дії, спрямованої на заперечення культури гнобителя. Хай там які умови підпорядкування певного народу іноземному пануванню та вплив економічних, політичних і соціяльних чинників на практику цього панування, саме культурна дія містить зазвичай паросток заперечення, що призводить до формування та розвитку визвольного руху.

На наш погляд, основні засади національного визволення спираються на фундамент невід’ємного права кожного народу на свою власну історію, незалежно від формулювань цього права, прийнятих у міжнародному праві. Метою національного визволення є відвоювання цього права, узурпованого імперіялістичним пануваням, а точніше у звільненні процесу розвитку національних продукційних сил. Відтак, національне визволення відбувається тоді — і тільки тоді, — коли національні продукційні сили повністю звільняються від будь-якого виду іноземного панування. Визволення продукційних сил та, як наслідок, відновлення здатности вільно визначати спосіб виробництва, що найбільш відповідає еволюції звільненого народу, обов’язково відкриває нові перспективи перед культурним процесом цього суспільства, повертаючи йому повну свободу руху, можливість рухатися вперед.

Народ, що звільняється від іноземного панування, буде культурно вільним, якщо тільки, не вагаючись та не применшуючи значення позитивного внеску культури гнобителя та инших культур, піде висхідним шляхом своєї культури, що вона живиться дійсністю середовища й відкидає шкідливий вплив і будь-яки форми підкорення іноземним культурам. Отже ми бачимо, що якщо для імперіялістичного панування життєво необхідним є практика культурного гноблення, то національне визволення, безсумнівно, є актом культури.

КЛЯСОВИЙ ХАРАКТЕР КУЛЬТУРИ

Виходячи із зазначеного вище, можна вважати визвольний рух орґанізованим політичним вираженням культури народу, що бореться. Ось чому керівники цього руху повинні мати чітке уявлення про значення культури для боротьби і добре знати культуру свого народу, незалежно від рівня його економічного розвитку.

У наш час стала загальним місце та істина, що кожен народ має свою культуру. Пройшов час, коли при спробі увіковічнити панування над народами культуру вважали здобутком привілейованих народів та націй і коли ненавмисно або зловмисно змішували культуру та розвиток техніки або-ж культуру та колір шкіри чи форму очей. Визвольний рух, що виступає як представник і захисник культури народу, має усвідомлювати той факт, що, хай там якими є матеріяльні умови суспільства, яке він представляє, воно є носієм і творцем культури. До того-ж, визвольний рух має втілювати масовий, народний характер культури, яка не є і не зможе бути здобутком одного або лише кількох кіл суспільства.

У поглибленій аналізі суспільного ладу, яку має зробити у зв’язку із завданнями боротьби будь-який визвольний рух, культурні риси кожної ґрупи суспільства стоять на першому місці. Адже хоча культура має масовий характер, вона все-ж таки ріжноманітна, вона не розвивається однаково в усіх колах суспільства. Ставлення кожної соціяльної ґрупи до боротьби визначається її економічними інтересами, але водночас на ньому сильно позначається культура. Можна навіть припустити, що саме ріжницею між культурними рівнями пояснюється ріжниця в ставленні до визвольного руху окремих членів однієї й тієї самої соціяльно-економічної ґрупи. Саме тут культура набуває всієї своєї значимости для кожного індивіда: усвідомлення її та проникнення до її середовища, ототожнення з основними проблємами та сподіваннями суспільства, прийняття можливости змін у бік проґресу.

У конкретних умовах нашої країни — чи, можна навіть сказати, Африки — горизонтальний та вертикальний розподіл рівнів культури є не таким вже простим. Насправді, кількісні та якісні рівні культури значним чином змінюються від села до міста, від однієї етнічної ґрупи до иншої, від селянина до робітника або більш-менш пристосованого тубільного інтеліґента, від однієї суспільної кляси до иншої, і навіть, як ми казали, від індивіда до індивіда в межах однієї соціяльної ґрупі. Прийняти ці факти до уваги є першочерговим завданням визвольного руху.

Якщо у суспільствах з горизонтальною структурою, як, наприклад, у народності баланте, розподіл культурних рівнів більш-менш одноманітний, зміни пов’язані лише з рисами окремих індивідами та віковими ґрупами, то у суспільствах з вертикальною структурою, як у народності фула, наприклад, спостерігаються суттєві відмінності між вершиною та підніжжям суспільної піраміди. Це знову-ж таки доводить тісний взаємозв’язок між культурною дійсністю та дійсністю економічною, а також пояснює ріжницю у ставленні до визвольного руху цих етнічних ґруп взагалі або окремих кіл з їхнього числа.

Звичайно, ріжноманіття соціяльних та етнічних ґруп створює певні труднощі у визначенні ролі культури у визвольній боротьбі. Проте важливо не випускати з виду вирішального значення клясового характеру культури при розгортанні визвольної боротьби, навіть якщо цей характер ще не встиг проявитися.

Досвід колоніяльного панування демонструє, що у своїх спробах увічнити експлоатацію колонізатор не тільки створює цілу систему репресивних заходів, спрямованих проти культурного життя колонізованого народу, а й породжує та розвиває культурне відчуження частини населення — або через так звану асиміляцію корінних мешканців, або через створення соціяльної прірви між місцевою верхівкою і народними масами. В результаті такої політики розколу або поглиблення розколів у суспільстві трапляється так, що значна частина населення, зокрема «дрібна буржуазія» міста чи села, приймає образ мислення колонізатора, починає вважати себе у культурному відношенні вищою за  народ, до якого належить і культурні цінності якого вона тепер не визнає або зневажає. Ця ситуація, характерна для більшости колонізованої інтеліґенції, усугубляється за мірою збільшення соціяльних привілеїв асимільованої або відчуженої ґрупи, безпосередньо впливаючи на ставлення окремих індивідів з цієї ґрупи до визвольного руху. Відтак, для остаточного прийняття та приєднання людей до визвольного руху необхідним є перебудова в умах — зміна образу мислення. Така перебудова — в нашому випадку повторна африканізація — може відбутися до боротьби, але завершується вона лише у боротьбі, у щоденному спілкуванні з народними масами та у принесенні жертв, що їх вимагає боротьба.

Одначе необхідно брати до уваги те, що з появою перспективи політичної незалежности владолюбство та опортунізм, що на них часто хворіє визвольний рух, можуть призвести до боротьби не перебудованих індивідів. Останні, користуючись рівнем своєї освіти, наукових або технічних знань, але не розстаючись з культурними звичками своєї суспільної кляси, можуть дістатися у визвольному русі найвищих посад. У пляні культури, як і політики, необхідно не втрачати пильности. Адже за конкретних умов та при такому складному процесі визвольного руху не все те золото, що блищить: політичні керівники — навіть найвідоміші — можуть бути відчуженими від культури.

Та клясовий характер культури ще більше помітний серед привілейованих верств на селі, особливо це стосується етнічних ґруп з вертикальною суспільною структурою, що в них таки відсутній або майже відсутній вплив асиміляції або культурного відчуження. Таким, наприклад, є випадок панівної кляси, представленої народністю фула. За колоніяльного панування політичний уряд цієї кляси (традиційні вожді, шляхта, реліґійна верхівка) є лише формальністю, а народні маси добре розуміють, що справжня влада належить колоніяльній адміністрації. Разом з тим панівна кляса в основному зберігає культурну владу над народними масами, і це має важливе політичне значення.

Свідомий цієї дійсности, колоніялізм, утискаючи або подавляючи у корні будь-які значні культурні прояви з боку народних мас, підтримує та захищає авторитет та культурний вплив панівної кляси на вершині. Він призначає вождів, які користуються його довірою та яких тією чи иншою мірою приймає населення, надає їм певні матеріяльні привілеї, в тому числі освіту старших дітей, створює для них уділи там, де їх раніше ніколи не було, встановлює та розвиває щиросердні відносини з реліґійними лідерами, будує мечеті, орґанізовує паломництва до Мекки тощо. А перш за все забезпечує економічні та соціяльні привілеї панівної кляси над народними масами за допомогою каральних орґанів колоніяльного управління. Все це не перекреслює можливости того, що серед цих панівних кляс знайдуться індивіди чи ґрупи індивідів, котрі приєднуються до визвольного руху, хоча це спостерігається не так часто, як у випадку з асимільованою «дрібною буржуазією». Деякі традиційні та реліґійні лідери приєднуються до боротьби від самого початку або під час її розгортання, роблячи великий внесок у справу визволення. Але тут також не слід втрачати пильности: зберігаючи добре вкорінені культурні переконання своєї кляси, індивіди з цих ґруп зазвичай вбачають у визвольному русі єдиний дієвий спосіб скинути колоніяльне ярмо зі своєї кляси і, скориставшись таким чином з жертв народних мас, відновити повне політичне і культурне панування над народом.

У загальних рамках боротьби з колоніяльним імперіялістичним пануванням і в конкретних умовах, з яких ми виходимо, виявляється, що серед найвідданіших союзників гнобителя перебуваються кілька можновладців, асимільованих інтеліґентів вільних професій і значна кількість представників панівної кляси на селі. Цей факт демонструє вплив — неґативний або позитивний — на культуру й ту ролю, яку грають культурні переконання у питанні політичного вибору на користь визвольного руху, але він також вказує на межі цього впливу та вирішальне значення клясового чинника у поведінці ріжних соціяльних ґруп. Можновладець або асимільований інтеліґент, що їм притаманне повне культурне відчуження, у своєму політичному виборі схиляються радше до традиційних або реліґійних лідерів, які не піддались жодному значному іноземному культурному впливу. Адже ці дві ґрупи ставлять понад усі засади чи потреби культурного характеру — і всупереч народним сподіванням — свої економічні та соціяльні привілеї, свої власні клясові інтереси. Ось та правда, яку не може собі дозволити не знати визвольний рух, ризикуючи зрадити економічним, політичним, соціяльним і культурним завданням боротьби.

Поступове визначення національної культури

Так само як в політичному пляні, без применшення того позитивного внеску в боротьбу, що його можуть зробити привілейовані кляси, в культурному пляні визвольний рух має підкріпити свої дії народною культурою, незважаючи на всі можливі ріжниці у культурному рівні в країні. Оспорювання колоніяльного панування у царині культури — перший етап визвольного руху — можливе лише на основі культури трудящих мас міста й села, в тому числі націоналістичної (революційної) «дрібної буржуазії», уже повторно африканізованої або принаймні готової до культурної перебудови. Хай там якою складною є ця основна культурна панорама, визвольний рух повинен вміти розріжняти в ній головне і другорядне, позитивне і неґативне, проґресивне і реакційне, аби вміти окреслити головну лінію, що вона проґресивно визначає національну культуру.

Аби культура змогла зіграти ту важливу ролю, що відведена їй при розгортанні визвольного руху, вона повинна вміти зберігати позитивні культурні цінності кожної окремої соціяльної ґрупи, кожної верстви, та здійснювати злиття цих цінностей у напрямку боротьби, надаючи йому нового виміру — національного виміру. З огляду на необхідність такого вміння визвольну боротьбу слід розглядати перш за все як боротьбу за захист і збереження культурних цінностей народу, а також за узгодження і розвиток цих цінностей у загальнонаціональних маштабах.

Політична й моральна єдність визвольного руху та народу, який він представляє та яким керує, передбачає створення культурної єдности соціяльних ґруп, що мають вирішальну важливість для визвольної боротьби. Ця єдність виражається повним ототожнення руху, з одного боку, з оточуючою дійсністю та основними проблємами й сподіваннями народу, а з иншого, з проґресивним культурним проявами ріжних соціяльних ґруп, що беруть участь у боротьбі. За мірою свого розвитку рух має узгоджувати ріжні інтереси, усувати суперечності та визначати спільні завдання на шляху до свободи та розвитку. Прийняття цілей руху як своїх широкими верствами населення, виражене у рішучості подолати всі труднощі та жертви, є великою політичною і моральною перемогою. Також воно є значним культурним звершенням для подальшого розвитку та успіху визвольного руху.

КУЛЬТУРНА ПОРАЗКА КОЛОНІЯЛІЗМУ

Чим більше розбіжностей між культурою підкореного народу та культурою гнобителя, тим більше шансів на перемогу. Історія показує, що набагато легше підкорити народ зі схожою — як у завойовника — чи аналоґічною культурою, а також простіше панування над таким народом зберегти. Наважуся стверджувати, що поразка Наполеона — хай там які економічні та політичні причини його загарбницьких воєн — спричинена його нехтуванням цим правилом або неспроможністю обмежитись пануванням над народами, що їх культура була більш-менш подібною до французької. Те саме можна було б сказати й про инші імперії — стародавні, нові чи сучасні.

Однією з найбільших помилок — якщо не найбільшою помилкою, — що її припустилися великі колоніяльні країни в Африці, полягала в незнанні або недооцінці культурної сили африканських народів. Це особливо помітно у портуґальському колоніяльному пануванні, яке не обмежилося повним запереченням культурних цінностей африканців, а заборонило їм будь-яку політичну діяльність. Народ Портуґалії, який фактично навіть не скористався захопленими багатствами африканських народів, але який — у своїй більшості — прийняв імперіялістичний образ мислення панівних кляс своєї країни, сьогодні дуже дорого платить цю помилку недооцінювання нашої культурної дійсности тим, що мусить брати участь у трьох колоніяльних війнах.

Політичний і збройний опір народів портуґальських колоній, так само як инших країн або регіонів Африки, був роздавлений технічною перевагою імперіялістичного завойовника, а також завдяки допомозі або зраді кількох корінних панівних кляс. Та верхівка, що вона зберегла свою вірність історії та культурі народу, була знищена. Знищенню також піддались цілі ґрупи населення. Встановлення колоніяльного панування супроводжувалось усіма можливими злочинами та проявами експлоатації. Але опір африканського народу не був зламаний. Африканська культура — пригноблена, переслідувана, зраджена деякими соціяльним ґрупами, що пішли на співпрацю з колоніялізмом — пережила усі бурі, переховуючись у селах, у лісах, у пам’яті поколінь, що були жертвами колоніялізму.

Як насіння, що довго чекає сприятливих умов для проростання, продовження види та еволюції, так і культура африканських народів сьогодні знову розцвітає у національно-визвольній боротьбі по всьому континенту. Хай там які форми цієї боротьби, перемога чи поразка, тривалість розгортання, вона означає початок нового етапу в історії континенту та за своєю формою і змістом є найважливішою культурною подією у житті африканських народів. Боротьба за свободу народів Африки, що вона є плодом культури та доказом її сили, відкриває нові перспективи для розвитку культури в ім’я проґресу.

КУЛЬТУРНЕ БАГАТСТВО АФРИКИ

Минув час, коли треба було шукати докази культурної зрілости африканських народів. Абсурдні расистські «теорії» якогось Ґобіно або Леві-Брюля цікавлять і переконують хіба що расистів. Попри колоніяльне панування, а, може, навіть через це панування, Африка змогла змусити поважати свої культурні цінності. Вона навіть виявилась одним з найбагатших на культурні цінності материків. Від Картаґена до Ґізи та Зімбабве, від Мерое до Беніну та Іфе, від Сахари до Тимбукту та Кілва — на всіх безмежних просторах і ріжноманітних природних умовах материка культура африканських народів постає беззаперечним фактом: як у творах мистецтва, так і в усних та письмових традиціях, як у космолоґічних системах, так і в музиці й танцях, як у реліґіях і віруваннях, так і в динамічній рівновазі економічних, політичних та соціяльних устроїв, створених африканцями.

Хоча в наш час універсальне значення африканської культури ні в кого не викликає сумнівів, не слід все-ж таки забувати, що африканець, що його руками, за словами поета, «закладено камінь у фундамент світу», розвинув свою культуру в умовах, часто — якщо не завжди — несприятливих (від пустель до екваторіальних лісів, від прибережних боліт до берегів великих річок з частими паводками), наперекір всім труднощам, бідам, загрозливим не лише для тварин і рослин, але й для людини. Можна сказати, погодившись з Безилем Дейвидсоном та иншими істориками африканської культури та суспільства, що здобутки африканських талантів у галузях економіки, політики, суспільства та культури попри негостинний характер середовища, це — епопея, яку можна порівнювати з иншими видатними історичними прикладами величі людини.

ДИНАМІКА КУЛЬТУРИ

Звичайно, ця дійсність викликає гордість у борців за визволення та розвиток африканських народів і спонукає їх до цієї боротьби. Проте важливо не забувати, що не істнує культур, які б утворювали досконале та завершене єдине ціле. Культура, як історія, це — обов’язково явище, що росте, розвивається. Ще важливішим є те, що основною рисою культури є її тісний взаємозв’язок із економічно-соціяльною дійсністю середовища, з рівнем продукційних сил та способом виробництва суспільства, продуктом котрого вона є.

Культура як плід історії відображає кожної миті матеріяльну та духовну дійсність суспільства, людини-індивіда та людини-соціяльної істоти, що вона стикається з конфліктами, які протиставляють її природі та вимогам спільного життя. Звідси випливає, що будь-яка культура містить головні та другорядні елєменти, сильні та слабкі сторони, якості та недоліки, позитивні та неґативні прояви, чинники, що сприяють як розвитку, так і застою чи занепаду. Звідси також випливає, що культура — творіння суспільства та синтеза рівноваг і рішень, які суспільство породжує для розв’язання конфліктів, притаманних кожному історичному етапу, — є суспільною дійсністю, яка не залежить від волі людей, кольору їхньої шкіри чи форми їхніх очей.

Поглиблена аналіза культурної дійсности не дозволяє стверджувати, що істнують континентальні чи расові культури. Адже як і історія, культура розвивається нерівномірно, незалежно від того, чи відбувається це на рівні континенту, раси чи навіть суспільства. Координати культури, як і будь-якого явища, що розвивається, змінюються у часі та просторі, як з матеріяльного (фізичного) боку, так і з людського (біолоґічного та соціяльного). Визнання істнування спільних та особливих рис у культурах африканських народів, незалежно від кольору шкіри, не обов’язково означає ствердження про істнування на континенті однієї-єдиної культури. Так само як з економічно-політичної точки зору вважають, що є кілька Африк, так само істнує кілька африканських культур.

Без жодних сумнівів, нехтування культурними цінностями африканських народів, викликане расистськими поглядами та намаганням увіковічнити іноземну експлоатацію африканців, заподіяло багато горя Африці. Проте перед лицем життєвої потреби розвиватися наступні факти або ставлення є не менш шкідливими: безперестанна хвала; систематичне піднесення достоїнств без засудження недоліків; сліпе прийняття цінностей культури, незважаючи на ті неґативні, реакційні або ретроґрадні елєменти, які вона має або мати може; плутання проявів об’єктивної та матеріяльної історичної дійсности з тим, що видається витвором духу або наслідком прояву особистого темпераменту; абсурдне пов’язування художніх творів — достойних і не зовсім — з так уявними расовими особливостями; нарешті, критична оцінка культурного явища з ненаукових або антинаукових позицій.

Крім того важливо не марнувати час на пусті суперечки про особливі або неособливі риси африканських культурних цінностей, а розглядати цінності як внесок невеличкої частини людства у спільну скарбницю людства, зроблений протягом одного або кількох етапів її еволюції. Важливо провести критичну аналізу африканських культур по відношенню до визвольного руху та вимог проґресу — по відношенню до цього нового етапу в історії Африки. Не забувати значення африканських культур для світової культури, а також зіставляти це значення зі значенням инших культур, але не для того, щоб вирішити, хто кращий, а хто неповноцінний,  а для того, щоб визначити, яким — на загальному тлі боротьби за розвиток — є той внесок, що вона його зробила або має зробити, і що вона здобула або має здобути.

Визвольний рух, як ми вже казали, має ґрунтуватися на глибокому знанні культури народу та має вміти оцінювати, не забуваючи про її справжню цінність, ріжні елєменти цієї культури, а також ріжні рівні, яких вона досягла у кожній соціяльній ґрупі. Рух також має вміти розріжняти в сукупності культурних цінностей народу головне й другорядне, позитивне й неґативне, проґресивне й реакційне, сильні й слабкі сторони. Все це необхідно у зв’язку з вимогами боротьби, а також для того, щоб вміти зосередитись на головному, не забуваючи про другорядне, стимулювати розвиток позитивних і проґресивних елєментів та вести гнучку, але сувору боротьбу з неґативними та реакційними елєментами; нарешті, це необхідно для того, аби рух міг ефективно використовувати сильні сторони та позбавлятися слабких сторін або вчився перетворювати їх на сильні.

НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА — УМОВА РОЗВИТКУ БОРОТЬБИ

Чим більше ми усвідомлюємо, що головна мета визвольного руху виходить за межі завоювання політичної незалежности та веде вищого щабля повного визволення продукційних сил і досягнення економічного, соціяльного та культурного проґресу для народу, тим більш очевидною стає необхідність у проведення вибіркової аналізи цінностей культури у рамках боротьби. Адже, неґативні культурні цінності стають, зазвичай, на заваді розгортанню боротьби та побудови цього проґресу. Необхідність у такій аналізі стає ще більш гострою у випадку, коли для протистояння колонізаторському насиллю визвольний рух повинен мобілізувати й орґанізувати народ під керівництвом надійної та дисциплінованої політичної орґанізації, призначеної вдатися до насильницькі дії заради завоювання свободи — збройної національно-визвольної боротьби.

Беручи до уваги цю перспективу розвитку, визвольний рух повинен зуміти — на додаток до вищезазначеної аналізи — під час поширення політичних дій забезпечити поступове, але певне злиття культурних рівнів ріжних соціяльних ґруп, втягнених у боротьбу, і перетворити їх на національну культурну силу, що вона служитиме підмурком розвитку збройної боротьби та її умовою. Слід зазначити, що вже аналіза культурної дійсности виявляє сильні та слабкі сторони народу, що постав перед необхідністю боротьби, і тим самими є цінним внеском у стратеґію й тактику, яких слід дотримуватись у політичному та воєнному пляні. Проте лише під час боротьби, розпочатої з прийнятних вихідних позицій політично-моральної єдности, проявляється справжній маштаб складности культурних проблєм. Часто це вимагає пристосування стратеґії та тактики до дійсности, виявити котру здатна лише боротьба. Досвід боротьби показує, наскільки утопічним і абсурдним є намагання застосувати, нехтуючи місцевими особливостями (зокрема, культурними особливостями), схеми, розроблені иншими народами в їхній визвольній боротьбі, та рішення, знайдені ними для розв’язання проблєм, які перед ними стояли або досі стоять.

Можна сказати, що на початку боротьби, хай там який рівень її підготовки, і керівництву визвольного руху, і революційним і народним масам бракує чіткого усвідомлення сили, з якою культурні цінності впливають на розвиток боротьби, можливостей, які відкриває культура, і тих, які вона накладає, а насамперед: як і наскільки для народу культура є невичерпним джерелом хоробрости, матеріяльних і моральних сил, фізичної та психічної енерґії, яка дозволяє йому йти на жертви та навіть творити «дива». Крім того, певною мірою, наскільки вона є джерелом перешкод і труднощів, помилкових уявлень про дійсність, як вона може вести до ухилення від виконання свого обов’язку, обмежувати ритм та зменшувати ефективність боротьби, що вона маж відповідати політичним, технічним і науковим вимогам справжньої війни.

ЗБРОЙНА БОРОТЬБА — ЗАСІБ ОБ’ЄДНАННЯ ТА КУЛЬТУРНОГО ПРОҐРЕСУ

Збройна визвольна боротьба, що розгорнулась у відповідь на аґресію з боку колоніяльного гнобителя, виявляється болісним, але дієвим засобом для піднесення культурного рівня як керівної верстви визвольного руху, так і ріжних соціяльних ґруп, що вони  беруть участь у боротьбі.

Керівники визвольного руху, вихідці з «дрібної буржуазії» (інтеліґенції, службовців) або міської робітничої кляси (робітників, водіїв, найманих працівників загалом), змушені щоденно жити поряд з вихідцями з ріжних ґруп сільського населення в сілкій місцевості, пізнають народ краще, відкривають багатство своїх культурних цінностей (філософських, політичних, художніх, соціяльних і моральних), краще розуміють економічні реалії країни, проблєми, страждання та сподівання народних мас. Вони відкривають для себе — не без певного здивування — багатство духу, здатність доводити та чітко висловлювати ідеї, здатність народних мас — ще буквально вчора забутих, якщо не остаточно занедбаних, і ні на що, на думку колонізатор і навіть деяких їхніх співвітчизників, негодних істот — до розуміння та засвоєння понять. Так керівники збагачують свою культуру — поглиблюють свою освіту, позбавляються комплексів, зміцнюють свою здатність служити руху в ім’я народу.

Зі свого боку, маси трудящих і, особливо, селян (зазвичай неосвічених), що вони ніколи не покидали меж свого села чи місцевости, у спілкуванні з иншими ґрупами звільняються від комплексів, що обмежують їхні відносини з иншими етнічними та соціяльними ґрупами, усвідомлюють вирішальність своєї ролі у боротьбі, ламають ґрати селянського світогляду, аби поступово ввійти до країни та світу, набувають безмежної кількости нових знань, корисних для їхньої найближчої й майбутньої діяльности у рамках боротьби, підвищують політичну свідомість, засвоюючи основні засади національно-соціяльної революції, сформульовані у боротьбі. Так вони набувають вміння грати вирішальну ролю головної сили визвольного руху.

Як ми знаємо, збройна визвольна боротьба вимагає мобілізації та орґанізації значної більшости населення, політичної та моральної єдности ріжних соціяльних ґруп, ефективного використання сучасної зброї та инших засобів ведення війни, поступового витіснення залишків племінного образу мислення, відмови від соціяльних і реліґійних традицій і забобон, що стають на заваді розгортанню боротьби (таких як влада старців, кумівство, соціяльна нерівність жінок, звичаї та обряди, несумісні з раціональним і національним характером боротьби тощо) і сприяє провадженню инших значних змін у житті населення. Збройна визвольна боротьба робить справжній марш-кидок у напрямку культурного проґресу.

Якщо ми візьмемо такі невіддільні від збройної визвольної боротьби факти, як практика демократії, критики та самокритики, підвищення відповідальности населення в управлінні власним життям, боротьба з неписьменністю, створення шкіл та надання медико-санітарної допомоги, підготовка працівників, вихідців з селянських та робітничих кляс й инші здобутки, то побачимо, що збройна визвольна боротьба є не лише актом культури, але й чинником культури. І це, без сумніву, стає першим відшкодуванням народу за ті зусилля та жертви, що їх вимагає війна. У цій перспективі визвольному руху належить чітко визначити завдання культурного опору як невід’ємної та вирішальної частини боротьби.

ЗАВДАННЯ КУЛЬТУРНОГО ОПОРУ

Виходячи з усього вищесказаного, можна зробити висновок, що в рамках завоювання національної незалежности та в перспективі досягнення економічно-соціяльного проґресу мають висуватися щонайменше такі завдання:

— розвиток народної культури та усіх позитивних корінних культурних цінностей;

— розвиток національної культури на основі історії та досягнень самої боротьби;

— постійне підвищення політично-моральної свідомости народу (усіх соціяльних ґруп), а також відчуття патріотизму, самопожертви та відданости справі незалежности, справедливости й проґресу;

— розвиток промислової, технічної та наукової культури, що вона мала б відповідати вимогам проґресу;

— розвиток — на основі критичного засвоєння здобутків людства в царині мистецтва, науки, літератури тощо — універсальної культури, спроможної повноцінною увійти до сучасного світу та посісти належне місце у перспективі його розвитку;

— постійне загальне виховання почуттів гуманізму, солідарности, поваги та безкорисного ставлення до людської особистости.

Виконання цих завдань реально можливе, адже збройна визвольна боротьба у конкретних життєвих умовах африканських народів, що протистоять імперіялістичному виклику, є плодотворним історичним актом історії — основним вираженням нашої культури й африканського характеру. У мить перемоги вона має перетворитися на великий стрибок уперед культури народу, що визволяється.

Якщо-ж цього не станеться, зусилля та жертви, принесені у боротьбі, виявляться марними. Цілі боротьби не будуть досягнуті, а народ втратить свій шанс на проґрес у загальних історичних межах.

Вшановуючи на цій урочистій події пам’ять доктора Едуардо Мондлане, ми віддаємо належне політичному діячеві, борцю за незалежність та, крім всього иншого, культурному діячеві. Культура, це — не лише те, про що ми дізнаємось протягом особистого життя і на університетських лавах, але, в першу чергу, те, що народжується серед народу, в рамках його визвольної боротьби.

Можна сказати, що вбивство Едуардо Мондлане було звірячим вбивством; адже він міг проникати у культуру свого народу, його найглибші сподівання, попри всі спроби та спокуси відчуження його особистости африканця та мозамбіканця. У боротьбі він винайшов нову культуру і загинув як борець. Не важко звинувачувати у цьому мерзенному злочині проти Едуардо Мондлане, проти народу Мозамбіку та Африки портуґальських колонізаторів, імперіялістів та їхніх союзників. Це-ж вони підступно вбили його. Одначе цього замало. Треба, щоб усі діячі культури, усі борці за свободу, усі миролюбні та проґресивні сили — всі вороги колоніялізму та расизму — сміливо об’єднались і взяли на себе частку тієї відповідальности, що на них випадає у зв’язку з цією траґічною смертю. Адже якщо портуґальський колоніялізм й імперіялістичні сили ще можуть безкарно знищувати таких людей, як доктор Едуардо Мондлане, значить, ця людство ще не очистилось від цієї гнилості — імперіялістичного панування. Ось чому ще рано казати про те, що люди доброї волі, захисники культури народів уже виконали свій обов’язок перед плянетою.

На наш погляд, це свідчить за відповідальність наших слухачів з цього храму культури, що вони несуть перед визвольним рухом пригноблених народів.

Примітки

[1] Доповідь, прочитана в рамках серії лекцій пам’яті доктора Едуардо Мондлане, в Сіракузькому університеті (Сполучені Штати Америки) під егідою проґрами східно-африканських досліджень, 20-го лютого 1970 року. — прим франц. видання

[2] Едуардо Мондлане (1920-1969) — мозамбікський революціонер, перший президент (1962-1969) Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). Вбитий внаслідок вибуху бомби, схованої в надісланій йому книзі, в штаб-квартирі ФРЕЛІМО в Дар-ес-Салаамі (Танзанія). — прим. «Вперед»

Переклад з французької: «Вперед»

Надруковано у кн.: Amilcar Cabral. Unité et lutte, I. L’arme de la théorie. Paris: Maspero, 1973. Pp. 316-335.