Альтернатива парляментаризму

Іштван Месарош

1.

У 1995-му, за два роки до формування в Британії уряду Тоні Блера, я відверто неґативно писав про «майбутню Піррову перемогу на виборах» «нових лейбористів». В очікуванні суспільно-політичної катастрофи, що вона неминуче мала настати по самообманній «перемозі» на виборах, найбільше непокоїв мене навіть не стан британської Лейбористської партії — йшлося радше про набагато ширше значення того розвитку політичних подій, свідками котрого нам випало бути протягом тривалого часу, що він призвів до реґресу робітничого руху не тільки Британії, але й Західного світу в цілому. Я відстоював ту точку зору, що «сьогодні робітництво, як антаґоніст капіталу, змушене захищати свої інтереси в положенні, коли за спиною в нього зв’язана не одна, а дві руки: одна зв’язана силами, що ставляться до робітництва відверто вороже, а инша — його ж власною реформістською партією та керівництвом профспілок».[1] Роз’яснення своєї позиції я завершив наступними словами:

«У цих умовах перед робітничим рухом стоїть альтернатива: або змиритися з цими обмеженнями та прийняти їх, або вжити заходів, необхідних для з’єднання своїх рук, хай там яким важким може виявитися цей рух на з’єднання. Адже сьогодні колишні реформістські керівники лейбористської партії відкрито визнають, як це під час свого виступу в Дербі — у цілком підходящий для такої нагоди день дурнів — проголосив Тоні Блер, що „Лейбористська партія є партією сучасного бізнесу та промисловости Британії”.[2] Це означає остаточну зраду всього, пов’язаного зі старою соціял-демократичною традицією, що тільки можна було зрадити… Єдине питання полягає в тому, як довго робітнича кляса дозволятиме поводитися із собою як з дурником і як довго можна буде дотримуватись цієї стратеґії капітуляції перед крупним бізнесом після майбутньої Піррової перемоги на виборах.»[3]

Як всі ми знаємо, з моменту приходу до влади в Британії «новолейбористського» уряду пройшло більше десяти років. Піррова перемога на виборах виявилась гіршою за всі можливі — навіть найгірші — очікування. Новим урядом — за співучасті керівництва головних профспілок — відновлені всі антиробітничі законодавчі акти найреакційнішого консервативного уряду Британії за останні роки — уряду Марґарет Течер, — того самого уряду, котрий колись так голосно критикувала на той час опозиційна Лейбористська партія. Водночас деяким представникам крупного бізнесу надали не тільки значні економічні та фінансові пільги, але також міністерські портфелі та посади радників, причому на довгий час. Але, можливо, найкатастрофічнішим у «новолейбористському» уряді стало те раболіпство (і той цинізм, для легкого споживання громадськістю загорнутий у єлейне лицемірство), з яким він взяв — і продовжує брати — участь у військових авантюрах США, що вони межують з ґеноцидом, у найбільш авторитарний спосіб нехтуючи думкою мільйонів людей, які виступали проти цих авантюр з протестами. І в цьому відношенні немає жодної різниці, чи надходять накази з Вошинґтону від «братнього» Демократичного уряду президента Білла Клінтона чи від голови найбільш крайньої Республіканської адміністрації в історії Джорджа В. Буша. Єдине, в чому, схоже, зберігається одноманітність, так це у виконанні — з потрібною догідливістю та лицемірством — наказів, що надходять з-за океану, навіть тих з них, в яких йдеться про безумовне та чимраз маштабніше воєнне руйнування.

Істнує намагання пояснити ці особливості суспільно-політичного розвитку, що вони викликають такий жаль, особистими помилками й зрадами, що їх можна буде усунути у майбутньому через заміну окремих осіб. Це намагання до певної міри зрозуміле, адже такий перехід на особистості вкладається у загальну схему пояснення, до якої добре призвичаїлися ті люди, про кого власне йдеться. Разом з тим, заклик до застосування иншого підходу не означає заперечення ролі політичних помилок і зрад окремих осіб. До збереження істнуючого порядку політиків заохочує щедрий вибір винагород. Такі винагороди неможливо відокремити від відчуженої природи інституціоналізованої політики наших суспільств, відірваної від широких народних мас, а, відтак, з грайливою легкістю граючої ролю єдино відповідальної за прийняття рішень. Але саме з цієї причини системної детермінованости геть невірним буде приписувати цей тривалий неґативний політичний розвиток в першу чергу особистим зрадам, навіть якщо на певному рівні політичних взаємовідносин важливість їхньої ролі незаперечна. Оскільки та одноманітна періодичність, з якою ці особливості розвитку повторюються у капіталістичних суспільствах, вказує на неминучість зовсім иншого пояснення. Основоположні протиріччя та детермінанти набагато важливіше за все, до чого можна дійти, якщо пояснювати все просто на рівні особистостей.

Коли ми говоримо про без сумніву найбільш проблєматичний розвиток реформістського робітничого руху XX ст., не можна закривати очі на серйозні проблєми наших «демократичних партій», якщо ми хочемо знайти більш правдоподібне пояснення того, що ж таки заважає втіленню справжніх соціялістичних сподівань, ніж запропонована відповідь про «особистісні» промахи та продажність. Ці структурні проблєми мають свій початок, що відсилає нас до історичного етапу, що розгортався у XX ст., але ще гіршим є те, що сьогодні їхній вплив навіть сильніший ніж будь-коли раніше. Ми маємо мужньо розглянути ці проблєми. Адже слід не просто уяснити для себе глибинні суспільні детермінанти, що сприяють появі старанних уособлень капіталу на керівних посадах навіть у робітничому русі (незалежно від того, наскільки відкрито вони у такій якості виступають). Їм слід протипоставити щось, якщо ми хочемо уникнути їхньої повторної появи наступного разу під час змін — а вони біль-менш реґулярні — особового складу в рямках парляментської політичної системи, котра реґляментує життя наших «демократичних суспільств».

На жаль, в цьому відношенні перед нами постають дві великі труднощі, які заважають застосуванню необхідної радикальної критики. По-перше, співвідношення політичних міркувань — і це стало звичним — із самими собою, в результаті чого і діяґнози, і лікування призначаються, не виходячи за рямки інституціоналізованої системи прийняття політичних рішень, і нехтуються способами, у які основоположні матеріяльні інтереси пануючого порядку обміну речовин у суспільстві визначають результат повсякчасно відновлювальних конфліктів й антаґоністичних зіткнень. (Природно, одностороння персоніфікація політичних зрад цілком відповідає цілкому співвідношенню політики із самою собою.) А друга найбільша трудність пов’язана з тим, як сама парляментська система розглядається в політики з традиційної точки зору: її весь час намагаються проголосити незмінним центром, що він — і тільки він — ініціює будь-які законодавчі зміни. Критика дозволяється лише стосовно деяких з її малозначущих елєментів, допускаючи можливі корективи з однією лише метою трохи підрихтувати істнуючу машину парляментської політики, хоча її зростаюча беззмістовність є фактом незаперечним,[4] та залишаючи сам бездоганно — з точки зору структури — відпрацьований порядок прийняття політичних рішень недоторканим. Иншими словами, до парлямента як такого ставляться як до табу, і це позбавляє лєґітимности спроби виснути будь-які життєздатної радикальної альтернативи парляментській пастці, що в ній опинилась робітнича клясова політика. Це надзвичайно серйозне питання; адже без започаткування радикальної альтернативи парляментаризму не може бути надії на вивільнення соціялістичного рух із його теперішнього стану, коли він перебуває під владою старанних уособлень капіталу, що вони присутні навіть у рядах самого руху.

2.

Необхідна альтернатива парляментаризму тісно пов’язана з питанням реальної участі, яка визначається як повністю автономне самоуправління суспільством вільно асоційованими виробниками в усіх без винятку сферах життях; самоуправління, повністю звільнене від — протягом певного часу вочевидь необхідних — посередницьких обмежень сучасної політичної держави.

На перший погляд найбільша різниця між нашим розглядом питання участі та необхідністю пошуку життєздатної альтернативи парляментаризму полягає в тім, що в той час, як повна участь є абсолютно основоположним і постійним керівним принципом соціялістичних взаємовідносин (незалежно від того, наскільки розвиненою та віддаленою у часі є форма соціялістичного суспільства), потреба у створенні стратеґічно стійкої альтернативи парляментаризму є неминучою, нагальною та невідкладною для нас. Одначе це всього лише найочевидніший бік важливого питання вивільнення соціялістичного руху від угамовуваючої сорочки буржуазного парляментаризму. Це питання має також иншій вимір, пов’язаний з набагато ширшим та врешті-решт так само неминучим викликом, який в соціялістичній літературі зазвичай згадується як «відмирання держави».

На перший погляд нездоланні труднощі, пов’язані з цим життєво важливим марксистським проєктом, рівною мірою стосуються як участі, так і надійного способу об’єднання сфер матеріяльного виробництва та політики в єдиній радикальній альтернативі парляментаризму. Дійсно, якщо ми задумаємось над історичним завданням здійснення цього «відмирання держави», нероздільними один від одного постають самоуправління через повноцінну участь і невпинне поступове подолання парляментаризму за допомогою позитивної форми реального — на відміну від політично замкненого в формальних/юридичних рямках — прийняття рішень.

Як насущне питання потреба в започаткуванні життєздатної альтернативи парляментаризму виростає з історично обумовлених політичних інститутів нашого часу в тому вигляді, якого вони набули в процесі перетворення — переважно на гірше, причому настільки гірше, що вони, замість стати силою подальшого розвитку, перетворились на все гальмуючу силу — впродовж XX ст., яке спричинило повне розчарування та втрату всіх надій, що їх колись плекав радикальний соціялістичний рух. Адже іронічний та багато в чому траґічний результат багатьох десятиліть політичної боротьби в рямках самообслуговуючих політичних інститутів капіталу полягає в тому, що в істнуючих умовах робітнича кляса усунута від будь-яких важелів управління у всіх капіталістично-розвинених і не дуже розвинених країнах. Ці умови характеризуються остаточним прийняттям різноманітними орґанізованими представництвами робітничої кляси «правил парляментської гри». Звичайно, парляментська гра проводиться за правилами, невигідними для орґанізованих сил робітництва та визначеними давно встановленими та багаторазово оновленими відносинами влади, що вони спираються на матеріяльно й ідеолоґічно найуспішніше панування капіталу над суспільним ладом в цілому. В цьому сенсі капітуляція соціял-демократії, що вона претендувала на те, щоб представляти «справжні інтереси робітничої кляси», на ділі замкнула зачароване коло процесу відсунення робітників від політичної влади, з котрого не можливий вихід без радикального подолання — у по-справжньому надійний спосіб — самої історично анахронічної парляментської системи.

Контраст між реально істнуючими умовами нашого часу й обіцянками минулого є кричущим. Особливо, якщо пригадати політичний розвиток останньої третини XIX ст. і надії, що на нього покладали робітники. Як відомо, ще задовго до того робітничий рух вийшов на історичну сцену та здобув перші перемоги як рух позапарляментський. Проте, остання третина XIX ст. в цьому відношенні принесла із собою важливі зміни: виникли та зміцнили масові робітничі партії, котрі почали орієнтуватися — у своїй переважній більшості — на поступове завоювання політичної влади через вибори, в результаті чого мали виникнути умови для впровадження — через консенсуальне законодавче втручання — потрібних далекосяжних і стійких структурних реформ у суспільстві в цілому. Справді, з часом, масові робітничі партії досягли вражаючих — з точки зору виборів — успіхів, водночас, як наслідок, сприйнявши та засвоївши найпроблєматичніший підхід чекати на відповідну перемогу («у свій час») також і в царині матеріяльних владних відносин у суспільстві. Так соціял-демократичний реформізм підпорядкував собі робітничі партії наймогутніших капіталістичних країн, разом з тим на кілька десятиліть витіснивши на узбіччя радикальне крило робітничого руху.

Але «свій час», на який були всі сподівання, так ніколи не настав і настати не міг. Започаткування радикально відмінного суспільного ладу в рямках самообслуговуючої системи управління суспільним обміном речовин при капіталізмі з самого початку не могло бути нічим иншим як лоґічною невідповідністю. Незалежно від того, які імені отримувала запропонована політико-суспільна стратеґія — «еволюційний соціялізм», як її називав Бернштайн і його послідовники, чи «завоювання командних висот економіки», як говорив про неї Геролд Вілсон й инші, — давно обітована земля, про яку ця стратеґія неодноразово заявляла, могла бути тільки неквапливим маршем у напрямку неістнуючою землі вигаданого майбутнього, що від нього врешті-решт крикливо й остаточно відмовились британські «нові лейбористи», а також німецька та багато инших соціял-демократичних партій по всьому світі, так і не наблизившись до землі обітованої бодай на дюйм.

Крім того, що робить це питання ще важливішим, так це те, що деякі з найбільших, а також найуспішніших — з точки зору виборів — партій радикальної лівиці, створених в рямках III Інтернаціоналу, рішуче засудивши історичну поразку соціял-демократичного II Інтернаціоналу, пішли — цього разу й справді у свій час — тим самим катастрофічним шляхом, що й партії, які вони до того засудили та політичні засоби яких відкинули. Достатньо в цьому відношенні згадати «парляментський шлях до соціялізму», яким рушили Італійська та Французька комуністична партії. І як бачимо, Італійська комуністична партія (колись партія такого видатного революційного діяча як Антоніо Ґрамші), після загравання з иншою стратеґією-фантазією «великого історичного компромісу», знехтувавши тим (або, може, просто забувши про це), що для справжнього компромісу потрібні щонайменше двоє, інакше вийде компроміс лише із самим собою, аби повністю пристосуватися до служіння на благо «демократичного» суспільного ладу, встановленого капіталом, навіть перехрестилась на «Лівих Демократів». І якщо пригадаємо, як Міхаїл Ґорбачов, ґенеральний секретар КПРС — колись партії самого Лєніна — вирішив, що він має владу та право розпустити партію простим указом, і зміг зробити це в ім’я «гласности» та демократії, це має слугувати чітким свідченням того, що в цих питаннях не так щось фундаментальне, і з цим треба щось робити. Ностальґія за минулим тут не зрадить, не дасть жодної відповіді.

Це все сказано не «заднім числом» — цей вислів часто вживають, аби відвернути критику та виправдати невдалі стратеґії минулого разом з тією ролею, що її виконували люди, відповідальні за дотримування цих стратеґій, так ніби альтернатив цьому розвитку подій не істнувало аж до появи на горизонті «заднього числа» (що його навіть тепер залишають за дужками обговорення та дискредитують за допомогою покликаного сприяти самовиправданню сарказму). Історичні документи свідчать за те, що дійсний стан речей був зовсім иншим. Адже найбільш далекоглядні та глибоко відданні прибічники радикальної соціялістичної альтернативи, що працювали в час, коли орґанізованого соціялістичний руху починав сходити з рейок, — Лєнін і Роза Люксембурґ — чітко розпізнали небезпеки, що насувалися, розкривши не задній числом, а безпосередньо ще тоді теоретичну й практичну беззмістовність нездійсненних рецептів «еволюційного шляху». І коли ще на попередньому етапі цього процесу остаточної капітуляції та вбудовування в буржуазну парляментську систему Маркс у своїй «Критиці Ґотської проґрами» висловив своє пророче попередження, його настійливе повторювання того, що компроміси стосовно принципів недопустимі, залишилось голосом волаючого у пустелі.

Орґанізовані сили робітництва мали набути свого власного досвіду, хоча той досвід кінець-кінцем виявився гірким. Протягом тривалого історичного періоду, що чекав їх попереду, для переважної більшости робітничого руху, схоже, не істнувало жодної иншої альтернативи, крім слідувати за невиразними обіцянкам «лінію найменшого спротиву». Надзвичайно великими були обіцянки та спокуса вирішити надскладні проблєми суспільства відносно простим шляхом прийняття потрібних законів у парляменті для того, аби їх відхилити чи не помічати; але таким вони залишались лише доти, доки сам гіркий досвід не продемонстрував, що структурно закріплена нерівність у взаємовідносинах матеріяльної влади на користь капіталу зберігається також і в інституціоналізованій політиці, хай там що каже про це вся ідеолоґія — в дійсності чисто формального, а не реального — «демократичного вибору» та ґарантованої виборчої «рівности». Насправді, об’єктивно обумовлена невигідність позиції робітництва ще більше зросла через розбещуючий вплив виборчого механізму та пов’язаної з ним примирливої ідеолоґії «завоювання більшости». Як колись охарактеризували ці сторони проблєми Роза Люксембурґ:

«…парляментаризм — це розсадник всіх опортуністичних течій, що вони тепер істнують у західній соціял-демократії… [він] є живильним середовищем для таких ілюзій сучасного опортунізму як переоцінка суспільних реформ, співпраці кляси та партії, надії на мирний соціялістичний розвиток тощо… Із зростанням робітничого руху парляментаризм стає трампліном для політичних кар’єристів. Саме з цієї причини так багато амбітних невдах із буржуазного середовища скупчуються під прапорами соціялістичних партій… [Їхня мета полягає] в розчиненні активну, клясовосвідомої частини пролєтаріяту в аморфній масі „елєкторату”.»[5]

Звісно, порочна, орієнтована на самовиправдання ідеолоґія удаваної демократичної поваги до мітичного «елєкторату» могла з легкістю бути використана для стримування — свавільного та часто продажного — політичних партій та зведення нанівець можливости початку навіть незначних «поступових реформ», як переконливо показує гнітючий історичний досвід XX ст., що й призвело до остаточного позбавлення робітничої кляси політичних прав. Відтак, зовсім не випадковим є те, що наміри започаткувати значні суспільні зміни — наприклад, в останні п’ятнадцять років у Латинській Америці, зокрема у Венесуелі, а тепер і в Болівії — супроводжувались гострою критикою парляментської системи та скликанням установчих зборів як першого кроку на шляху до бажаних ґрунтовних перетворень.

3.

Важливо зазначити, що критика парляментської системи має майже таку саму тривалу історію, як і сам парлямент. Висвітлення його невиліковних обмежень з радикальної точки зору почалась не з Маркса. Вже в розгорнутому вигляді її можна знайти а творах Руссо. Виходячи з тієї точки зору, що суверенність належить народу, а відтак не може відчужуватися за законому, Руссо доводить, що з тієї-ж причини вона не може, якщо йдеться за правомірний спосіб, набувати жодної форми представницького відречення:

«Відтак, народні депутати не є і не можуть бути представниками народу — вони є лише його слугами і не вправі виносити будь-яких остаточних законів. Всякий закон, якщо його не прийнято безпосередньо народом, є недійсним, насправді він навіть не є законом. Анґлійський народ вважає себе вільним, але він жорстоко помиляється: він вільний тільки підчас виборів членів парляменту. Щойно їх обрали, повертається рабство, і він стає нічим. Те, як він користується наданими йому короткими хвилями свободи, показує, що він цілком заслуговує на те, аби їх втратити.»[6]

Одночасно Руссо зробив важливу заувагу про те, що, хоча законодавчу владу не можна віднімати у народу навіть через парляментське представництво, управлінські або «виконавчі» повноваження слід розглядати у зовсім иншому світлі. Як він писав про це: «народ не потребує представництва для здійсненні законодавчої влади, але для виконавчої влади, що вона є лише знаряддям втілення законів у життя, він може та повинен мати представництво.»[7] Так Руссо запропонував набагато практичніше модель користування політичною або управлінською владою ніж та, яку йому зазвичай приписують чи закидають всілякі кляузники навіть зліва.

У гарячці тенденційного перекручування позиції Руссо були дискредитовані та полетіли за борт обидва надзвичайно важливі принципи його теорії, придатної до застосування — у відповідним чином адаптованій формі — також і соціялістами. Разом з тим, правда в цьому питання полягає в тому, що, з одного боку, народні маси ніколи не повинні позбавлятися влади приймати основоположні рішення. Водночас з цим, з иншого боку, здійснення конкретних керівних і виконавчих обов’язків у всіх ланках процесу суспільного відтворення насправді може передаватися членам даної громади за умови, що така передача відбувається за правилами, автономно встановленими та належно контрольованими на всіх етапах процесу прийняття реальних рішень асоційованими виробниками.

Таким чином, труднощі приховуються не в самих двох принципах, ґрунтовно сформулюваних Руссо, а в тому способі, у який їх слід застосувати до матеріяльного та політичного управління з боку капіталу процесом суспільного обміну речовин. Адже встановлення соціялістичної форми прийняття рішень на засадах невідчужуваного права визначати правила (себто «суверенітету» робітництва не як певної кляси, а як всеохоплюючого стану суспільства), а також на засадах передачі повноважень на виконання конкретних ролей і обов’язків за чітко визначеними, розподіленими в гнучкий спосіб та контрольованими правилами, потребуватиме вторгнення в антаґоністичну матеріяльну сферу капіталу та радикальної перебудови її структури. Цей процес має зайти далеко за той пункт, в якому все успішно реґулюватиметься за допомогою настанов, виведених з принципу невідчужуваного народного суверенітету Руссо та його відгалужень. Иншими словами, за соціялістичного ладу законодавчий процес має бути об’єднаний безпосередньо з виробничим процесом таким чином, аби вимушений горизонтальний поділ праці[8] доповнювався системою самовизначеної координації праці на всіх рівнях — від місцевого до ґлобального.

Це співвідношення очевидно контрастує зі згубним капіталістичним вертикальним поділом праці[9], що він доповнюється «поділом влади» в рямках відчуженої та нав’язаної робітничим масам «демократичної політично системи». Адже вертикальний поділ праці за влади капіталу завдає шкоди та заражає, наче невиліковним вірусом, також і всі сторони горизонтального поділу праці — від найпростіших виробничих функцій до найбільш заплутаних стежинок у хащах законодавства. Останнє перетворилось на чимраз щільніші хащі не тільки через те, що його безкінечні правила та складові частини повинні грати життєво важливу ролю в утриманні під контролем реально чи потенційно небезпечної поведінки бунтарського робітництва, уважно слідкувати за окремими робочими суперечками, а також сприяти зміцненню загального панування капіталу в суспільстві в цілому. Крім того вони так чи інакше мусять узгоджувати в кожний швидкоплинний момент історичного часу — наскільки таке узгодження взагалі можливе — окремі інтереси сукупности капіталістів з некерованою динамікою тотальности суспільного капіталу, що тяжіє до остаточного увічнення в якості ґлобальної дійсности.

Звичайно, корінні зміни, необхідні для забезпечення та ґарантування соціялістичного перетворення суспільства не можна провести до кінця, не виходячи за межі політичної системи, побудованої та закостенілої за останні чотириста років капіталістичного розвитку. Адже неминучий виклик в цьому відношенні обумовлює необхідність вирішення одного з найбільш заплутаних питань, а саме: капітал є позапарляментською силою par excellence [головним чином] нашого суспільного ладу та водночас з цим повністю підпорядковує собі парлямент ззовні, удаючи при цьому, що він є просто його частиною, демонстративно поводячись з альтернативними політичних силами робітничого руху як з рівними.

Хоча за своїм впливом цей стан речей може остаточно збити з пантелику, нас турбує не просто питання оманливої видимости, жертвами котрої стали окремі вповноважені представники робітництва. Иншими словами, не умови, з яких обманутих людей в принципі можна було б вирвати поодинці за допомогою відповідної ідеолоґічної/політичної просвіти без будь-якої потреби в радикальному оспорюванні добре укріпленого ладу суспільного відтворення в цілому. Нажаль, йдеться про питання значно серйозніше. Адже сама хибна видимість є продуктом об’єктивних структурних детермінант, і вона постійно підживлюється динамікою капіталістичної системи в усіх її перетвореннях.

4.

У певному сенсі основну проблєму можна коротко окреслити як встановлене в процесі історичного розвитку відокремлення — що його підтримують у парляменті та його інституційних похідних — політики  від виміру матеріяльного відтворення, втіленого та практично відновлюваного у незчисленних підприємствах. Як факт випадкового історичного розвитку, капіталізм в якості ладу суспільного відтворення мав розгортатися та стверджуватися у боротьбі з тоді ще домінуючими февдальними політичними обмеженнями та обмеженнями февдального матеріяльного відтворення. Попервах ця боротьба розгорталась без оформлення об’єднаної політичної сили, що вона відкрито виступає проти февдальних політичних порядків. Це сталось відносно пізно, у відому епоху переможних буржуазних революцій, що прокотилися основними країнами; але на той час у цих суспільствах вже були в наявності матеріяльні умови, сприятливі для капіталістичного розвитку. Перша капіталістична навала набула форми зростаючої кількости виробничих підприємств, вільних у своїх місцевих умовах від політичних обмежень февдального кріпацького права. Вони насправді поступово набували ваги завдяки матеріяльному завоюванню все більшої частки динамічно мінливого процесу всезагального суспільного відтворення.

Одначе успішний розвиток самих одиниць матеріяльного відтворення був ще зовсім не кінцем історії, щоб там не казали про це істнуючі односторонні теоретичні пояснення. Оскільки у той чи иншій формі завжди був приступній політичний вимір. Насправді роля цього виміру, незважаючи на її конкретне оформлення, з розвитком капіталістичної системи безперервно зростала. Адже велика кількість відцентрових одиниць матеріяльного відтворення треба було якось згуртувати під всеохоплюючою політичною структурою панівної капіталістичної держави, аби капіталістичний порядок — за відсутности виміру, що тримає його докупи, — не розвалився.

Заманливе вихідне припущення істнування всемогутньої, управляючої «невидимої руки» здавалось цілком підходящим альтернативним поясненням для тієї дуже важливої ролі, що її відігравала політика. Те, що хибні уявлення є неодмінними подорожниками розвитку капіталізму, добре ілюструє той факт, що в той самий момент, коли система міцнішала, а разом з нею зростала її політична захищеність (завдяки капіталістичній державі, після успішної перемоги над февдальним супротивником століттям раніше в Громадянській війні [в Анґлії 1642-1651 рр.] та «Славетній революції» [в Анґлії 1688-1689 рр.]), видатний діяч клясичної політичної економії Адам Сміт закликав раз і назавжди заборонити «державцю, раді та сенату чи всім подібним установам» втручатися у справи економіки, відкидаючи саму ідею такого втручання як «небезпечну дурість і самовпевненість».[10] Те, що Адам Сміт зайняв цю позицію, цілком зрозуміло, оскільки він дотримувався тієї точки зору, що капіталістичний порядок відтворення є «природною системою досконалої свободи та справедливости».[11] Відповідно при такому розумінні порядку відтворення неможлива поява ні потреби в реґулятивному втручанні політики, ні передумов для появи хоча б поняття про таке втручання. Адже, на думку Сміта, втручання політики в цю «природну систему» — що вона, як сказано, повністю відповідає вимогам свободи та справедливости — може мати тільки небезпечні та шкідливі наслідки, оскільки вже й без того вона в силу своєї природи ідеально налаштована слугувати благу всіх і досконало управляється з цією метою «невидимою рукою».

Чого таки бракувало в Смітовій картині, так це того надзвичайно важливого питання реально істнуючих та за своєю суттю конфліктуючих владних відносин у суспільстві, що без них взагалі неможливо зрозуміти динаміки капіталістичного розвитку. Проте визнання такого конфліктних відносин негайно потребувало б також відповідної форми політичного пояснення. Зрозуміло, що шотландський економіст такого пояснення не мав. Адже в Смітовій теорії місце конфліктних владних відносин у суспільстві займала роздуте до маштабу міту поняття «місцевої обстановки», поєднане з поняттям відповідних окремих підприємств, власниками котрих виступають окремі особи з виключно корисливим мотивами, що вони несвідомо — але разом з тим ідеально на благо всього суспільства — управляють своїм виробничим капіталом під таємничим проводом «невидимої руки». Це повернуте обличчям до місцевих інтересів, індивідуалістичне — але гармонійно всеохоплююче і загально вигідне — розуміння непереборно конфліктних капіталістичних владних відносин було далеким від дійсности навіть у часи самого Адама Сміта, не кажучи вже про сьогоднішній, «ґлобалізований» різновид цього розуміння.

Найбільший недолік таких уявлень, а подібних уявлень було багато навіть у XX ст., полягає у неспроможності розпізнати та теоретично пояснити властивий об’єктивний зв’язок — який ніколи нікуди не зникав попри оманливу видимість неодмінного відокремлення — між виміром відтворення капіталу та політичним виміром. Насправді-ж без цього властивого взаємовідношення двох цих вимірів встановлений лад суспільного обміну речовин не зміг би функціонувати й істнувати протягом навіть найкоротшого часу.

Проте рівною мірою слід підкреслити в цьому контексті, що парадоксальне взаємовідношення зазначених двох життєво важливих вимірів капіталістичної системи — оманливе у своїй видимості, але обумовлене об’єктивними структурними детермінантами — має величезне значення також і для успішного започаткування соціялістичної альтернативи. Адже немислимо подолати встановлений лад просто шляхом повалення капіталістичної держави[12] чи здобуття перемоги над силами експлоатації, залишаючись в рямках даного парляментського законодавчого процесу.

Чекання на вирішення основоположних структурних проблєм через політичне знищення капіталістичної держави не розв’яже надійно питання прихованого, подрібненого, але стійкого зв’язку між притаманним капіталістичній системі виміром матеріяльного відтворення та політичним виміром. З цієї причини історично життєздатне радикальне відновлення нерозривної єдности матеріяльного відтворення та політичної сфери на постійній основі була та залишається істотною потребою соціялістичного способу управління суспільним обміном речовин.

5.

Нерозуміння чи недооцінка жорсткої дійсности конфліктних владних відносин за капіталізму, починаючи від перших початків системи аж до сучасного «демократичного» часу, і в першу чергу перетворювання авторитарного підпорядкування праці та безжального панування над нею в рямках цих владних відносин на удавану «рівність» всіх осіб, стали неминучими при погляді на світу з точки зору капіталу навіть у творах найвеличніших і найпроґресивніших інтелектуальних постатей з табору буржуазії.

Що з самого початку мало зникнути з прийняттям точки зору капіталу, так це кривава історія «первісного нагромадження»[13], в якому нова правляча кляса, щойно з’явившись, вдалась до перевіреного способу експлоатації кляси попередньої — февдальної земельної власности. Цьому порочному структурному пануванню судилося залишатися загальним правилом навіть там, де воно мало набути нової форми, забезпечуючи таким чином збереження істотної історичної нерозривности переходу від одних різновидів клясового пригноблення і екплоатації до инших.

На загальному ґрунті цієї споріднености, належним чином переосмисленої відповідно до природи капіталу, висунуте в рямках нового виробничого ладу безумовно необхідне припущення істнування «вільного працівника» потребувало увічнення за допомогою сили, і це незважаючи на проповідування «свободи та рівности». Неминучим практичним допущенням, схованим за мітом про «вільного працівника», було, звичайно, виключне володіння надзвичайно важливими засобами виробництва, що вони забезпечують панівне становище, невеличкою меншістю та одночасне — під кінець уже за допомогою політично зміцнілої держави — виключення з цього володіння величезної більшости суспільства. Водночас стосовно жорстокої дійсности виключення — за допомогою матеріяльного/відтворювального, а також ідеолоґічного/політичного примусу — великої більшости людей з системи управління суспільним ладом, що не могло не розходитися з будь-якою ідеєю «етичної держави», ба навіть протистояло такій ідеї, слід було зберігати обіцянку глибокого мовчання, адже вона не вписувалась в уявлення нового способу управління суспільним обміном речовин про самого себе.

Це вельми показове упущення та введення в оману можна зустріти навіть у найбільш правдивих уявленнях про себе, що вони народжуються з орієнтованої тільки на власну вигоду точки зору капіталу. Саме так оманливе відокремлення політики від виміру матеріяльного відтворення здійснює своє консервативне ідеолоґічне/культурне призначення, а також одночасно з цим розглядається як ніколи неперевершене. Так Геґель, наприклад, у своїй системі висунув найдотепніше та доведене до філософського абсолюту відокремлення відверто корисливої матеріяльної дійсности «громадянського суспільства» від політичної «етичної держави». А останню він розглядав як ідеальну поправку до неминучих вад «громадянського суспільства».

Змінюючи дійсний причинний порядок, Геґель туманно вказав на важливий визначальний чинник корисливости/еґоїзму як на такий, що він походив безпосередньо від самих індивідів, хоча в дійсності він відповідав непереборному матеріяльному онтолоґічному обґрунтуванню капіталу. Таке історично обумовлене онтолоґічне обґрунтування насправді нав’язувалось індивідам, позбавленим иншого вибору крім роботи в рямках даного порядку суспільного обміну речовин. Як наслідок, індивіди мали перетворити зовнішній об’єктивний орієнтований на експансію імператив системи на внутрішній — без чого ця система як така, очевидно, не вижила б — так, наче імператив виріс із внутрішнього єства їхніх власних, визначених самою природою цілей і прагнень, як виросла з Зевсової голови Атена Паллада (і відразу в бойових обладунках). У такий спосіб Геґель спромігся не просто створити доведений до філософського абсолюту дуалізм капіталістичного суспільного ладу (його «громадянське суспільство» та його «етична політична держава»), але водночас прославити історичний розвиток, яки би відповідав проголошеному «втіленню свободи» в ньому як «справжню теодіцею — обґрунтування Бога в історії».[14]

Критика цих уявлень у всіх їхніх можливих варіяціях до сьогодні не втратила своєї злободенности. Адже збереження уявлення про роздвоєність відносин між громадянським суспільством і політичною державою може породити тільки дезорієнтуючі стратеґії, незалежно від того, котрому боку цього засвоєного роздвоєного бачення віддається перевага в даному конкретному пляні дій. Нездійсненність парляментських проєктів, з якими ми добре обізнані, тут цілком вписується в надзвичайну крихкість очікувань, зв’язаних з ідеєю вирішення наших основних проблєм за допомогою інституціоналізованої протидіючої сили «громадянського суспільства», щодо дієвости котрої істнують лише теоретичні припущення.

Зайняти таку позицію означає потрапити в пастку вельми наївних уявлень про природу самого «громадянського суспільства» та абсолютно некритичного ставлення до величезної кількости неурядових орґанізацій, що вони перебувають у полоні хибного сприйняття себе як «неурядових орґанізацій», а насправді, як виявляється, блискуче примудряються співістнувати з пануючими ретроґрадними державними інститутами, від яких залежать фінансово. Та навіть коли на думку нам спадають приклади орґанізацій значно більших за неурядові орґанізації, таких як профспілки, ситуація з ними не набагато краща. Як наслідок, розглядати профспілки — на відміну від політичних партій — як такі, що належать виключно до «громадянського суспільства», в силу чого їх можна задіяти в боротьбі з політичною державою в ім’я корінних соціялістичних перетворень, є нічим иншим як романтичним видаванням бажаного за дійсне. Адже в дійсності інституціональне коло капіталу утворене зворотними елєментами громадянського суспільства/політичної держави, котрі глибоко взаєпроникають та активно один одного підтримуються.

Не може бути реалістичної стратеґії соціялістичного перетворення без послідовного втілення в життя принципу єдности політичного виміру та виміру матеріяльного відтворення також в орґанізаційній царині. Насправді великий визвольний потенціял профспілок полягає саме в здатності взяти на себе (принаймні в принципі) радикальну політичну ролю, що вона б виходила за межі тієї доволі консервативної політичної функції, яку вони сьогодні в цілому схильні виконувати, у свідомій спробі подолати зловісне відокремлення «промислової руки» (власне) робітництва від «політичної руки» (парляментських партій), роз’єднаних під зовнішнім покривом їхньої спілки в рямках капіталізму завдяки прийняттю більшістю робітничого руху парляментского режиму впродовж останніх ста тридцяти років.

Поява робітничої кляси на історичній сцені була лише незручною припізнілим додатком до парляментської системи. Система склалась задовго до того, як перші орґанізовані сили робітництва зробили спробу висловити насущні інтереси своєї кляси. З боку капіталу безпосередньою реакцією на таку незручну, але зростаючу «неприємність» стала недоречне відкидання та виключення відповідних політичних ґруп робітників. Пізніше, однак, набагато кмітливіші політичні уособлення капіталу висунула сприятливішу ідею — ідею своєрідного приручення сил робітництва. Спочатку це набуло форми патерналістської парляментської підтримки деяких вимог робітничої кляси з боку відносно проґресивних буржуазних політичних партій, а пізніше — прийняття закономірности входження робітничих партій до парляменту, хоча, звичайно, й в обмеженій формі, змушуючи їх підпорядковуватися «демократичним правилам парляментської гри».

Для цих робітничих партій це неминуче означало ніщо инше, як «добровільну згоду» на фактично примирення із системою, хай навіть протягом тривалого проміжку часу вони ще продовжували плекати ілюзії, що, коли настане час, вони зможуть радикально виправити ситуацію на свою користь через дію у парляменті. Так і відбулось перетворення початково  позапарляментської — й потенціяльно альтернативної — робітничої сили на парляментську орґанізацію, що вона постійно перебуває у невигідному для себе становищі. Хоча такий розвиток подій можна було б пояснити очевидною слабкістю орґанізованого робітництва на початку, обґрунтовувати та виправдовувати фактичний розвиток подій таким чином за теперішніх умов означає просто виступити на захист парляментського тупику, в якому опинилась соціял-демократія. Адже радикальну альтернативу накопичення сил робітничої кляси через орґанізацію та самоствердження за межами парляменту — на противагу спрямованій на поразку стратеґії, якої дотримувались протягом десятиліть аж до повного відсунення робітничої кляси від політичної влади в ім’я «накопичення сила» — не можна легковажно відкинути, так ніби по-справжньому радикальна альтернатива apriori [наперед] неможлива. Особливо тепер, коли потреба у послідовній позапарляментській дії має неабияку важність для майбутнього радикально переосмисленого соціялістичного руху.

6.

Нереальне теоретичне припущення про надійне вирішення насущних питань нашого суспільного ладу в межах формальної/лєґальної царина та відповідних обмежень парляментської політики виникає з глибокого нерозуміння структурних детермінант панування капіталу, представлених у різноманітних теоріях, що вони стверджують дуалізм громадянського суспільства та політичної держави. Трудність, непоборна в рямках парляментської системи, полягає в тому, що, оскільки капіталу фактично підпорядковані всі найважливіші сторони суспільного обміну речовин, він може дозволити собі визначити межі відокремленої сфери політичного узаконювання як справу суто формальну/лєґальну, тим самим позитивно виключивши можливість появи у парляментській політиці законного суперництва за контроль над реальною сферою суспільно-економічного відтворення. Капіталу — прямо чи опосередковано — підпорядковано все, в тому числі парляментський законотворчий процес; хоча той і мав би бути повністю від капіталу незалежним, згідно з чисельними теоріями, в яких висуваються фантастичні гіпотези «демократичної рівности» всіх політичних сил — учасників процесі прийняття законів. Націлюватися на встановлення инших відносин влади при прийнятті рішень у наших суспільствах, що вони сьогодні в усіх сферах свого життя повністю підпорядкованих силам капіталу, означає радикально оспорювати владу самого капіталу як ґенерального управляючого процесом суспільного обміну речовин.

Що ускладнює цю проблєму для всіх, хто змагається за суттєві зміни, перебуваючи на узбіччі істнуючої політичної системи, так це те, що ця система проголошує себе єдино по-справжньому конституційно законною в теперішньому режимі роботи, що в його основі лежить зворотна перестановка реального стану речей з матеріяльним відтворенням. Оскільки капіталіст є не тільки «уособленням капіталу», але водночас й «уособленням суспільного характеру праці, всієї фабрики як такої»[15], система може претендувати на те, щоб представляти життєво необхідну продукційну силу суспільства vis-à-vis [по відношенню до] індивідів, виступати ґарантом безперервности життя та силою, об’єднуючою інтереси всіх. Так капітал стверджується не тільки як сила суспільства de facto [фактично], але й de jure [юридично] в якості об’єктивно даної необхідної умови суспільного відтворення, а значить і конституційного обґрунтування ним-же самим сформованого політичного ладу.

Той факт, що конституційні повноваження капіталу історично засновані на безжальній експропріяції умов відтворення суспільного обміну речовин — засобів і предметів праці — у виробників, а значить, самопроголошена «конституційність» капіталу, як і походження більшости конституцій є неконституційною — цю правду загублено десь у тумані далекого минулого. «Суспільні продукційні сили праці — або продукційні сили суспільної праці — вперше з’являються в історії одночасно саме з капіталістичним способом виробництва, звідси видимість того, що вони притаманні капіталістичним відносинам і від них невіддільні.»[16] Саме так капіталістичний спосіб відтворення суспільного обміну речовин увічнюється та узаконюється як такий, що його законність сумніву не підлягає. Оспорювати законність дозволяється лише по відношенню до деяких незначних сторін у цілому незмінної структури. Дійсний стан речей у царині суспільно-економічного відтворення, себто фактичне застосування продукційної сили робітників та безумовна необхідність їхнього істнування для забезпечення відтворення самого капіталу, зникає з поля зору. Почасти це пояснюється незнанням далеких від законности історичних витоків «первісного нагромадження» капіталу та супутньої — часто насильницької — експропріяції власности як передумови теперішнього режиму роботи системи, почасти — самою оманливою природою істнуючих виробничих і розподільчих відносин. Адже «об’єктивні умови праці не проявляються як такі, що вони підпадають під катеґорію робітника; навпаки — він підпадає під їхню катеґорію. Капітал наймає працю. Навіть це відношення у своїй простоті є уособленням речей і уречевленням осіб.»[17]

Нічого в цьому відношенні не можна змінити та виправити, якщо залишатися в рямках парляменстьких політичних реформ. Було б абсурдом чекати на скасування «уособлення речей і уречевлення осіб» через політичну постанову та не меншим абсурдом чекати на проголошення таких реформ в рямках політичних інститутів капіталу. Адже капіталістична система не може працювати без хибного перекручування взаємовідношення між особами та речами — відчуженої та уречевленої влади капіталу, що панує над народними масами. Схожим чином було б просто чудом, якби робітники, що протистоять капіталу в процесі праці як «ізольовані робітники», могли перехопити владу над суспільними продукційними силами праці за допомогою якогось політичного указу чи навіть шляхом цілої низки парляментских реформ, проведених в умовах підпорядкування суспільного обміну речовин капіталу. Адже у цих питаннях неминучим є непримиренне зіткнення, що воно набуває матеріяльного виразу в формулі «або-або».

Капітал не може ані зректися своєї — узурпованої — суспільної продукційної влади на користь робітництва, ані поділитися своїми владними повноваженнями з ним в рямках такого бажаного, але цілком фантастичного «історичного компромісу». Адже з них складається апарат підпорядкування сил суспільного відтворення, що відбуваються у формі «панування багатства над суспільством». Відтак, неможливо уникнути — в царині основоположного суспільного обміну речовин — суворої лоґіки «або-або». Адже або багатство (у формі капіталу) продовжуватиме панувати над людським суспільством, штовхаючи його у прірву самознищення, або спільнота асоційованих виробників навчиться панувати над відчуженим і уречевленим багатством, при цьому продукційні сили породжуватимуться самовизначеною суспільної працею окремих — але вже більше не ізольованих — його членів.

Капітал є позапарляментською силою par excellence, панування якої над суспільним обміном речовин не можна обмежити політично через парлямент. З цієї причини єдиним способом політичного представництва, сумісним з капіталістичним режимом роботи, може бути тільки такий, що ефективно заперечує можливість оспорювання матеріяльної влади капіталу. І саме через те, що капітал є позапарляментською силою par excellence, йому немає чого боятися реформ, впроваджуваних в рямках парляментської політичної системи. Адже життєво важливе питання, що від нього залежить все, полягає в тому, що «об’єктивні умови праці не проявляються як такі, що підпадають під катеґорію робітника; навпаки — він підпадає під їхню катеґорію», жодні суттєві зміни не мають ніяких перспектив без вирішення цього питання як у формі політики, спроможної протистояти позапарляментській владі капіталу та його способам дії, так і в царині матеріяльного відтворення. Відтак, єдиним викликом, спроможним постійно діяти на владу капіталу, може стати той, який буде націлений одночасно і на виконання найважливіших виробничих обов’язків, і на управління відповідними процесами прийняття політичних рішень, замість безпорадно дозволити позбавити себе свободи руху, обмежившись юридично дозволеною політичною дією в рямках законотворчости у парляменті.[18]

У політичних спорах, що мали місце впродовж останні кілька десятків років, лунало багато критики — часто цілком справедливої — на адресу колись лівих політиків та їхніх партій, що вони тепер так добре пристосувались до ситуації. Але що є проблєматичним у таких спорах, так це те, що, перебільшуючи ролю особистих амбіцій та промахів, вирішення проблєм у них бачиться часто в рямках тієї самої інституціоналізованої політичної системи, що вона є справжнім живильним ґрунтом для розкритикованих «політичних зрад» і болючих «партійних поразок». Нажаль, зміни кадрового складу та урядів, що їх відстоюються з таким запалом і на які покладають такі великі надії, зазвичай знову і знову приводять до тих самих сумних результатів.

Все це не повинно сильно дивувати. Причина, з якої тепер встановлені політичні інститути успішно опираються корінним змінам на краще, полягає в тому, що вони самі є частиною проблєми, а не рішення. Адже за притаманною їм природою вони є втіленням основоположних структурних детермінант і протиріч, через які протягом останніх чотирьохсот років склалась і закам’яніла сучасна капіталістична держава з її всюдисущою мережею бюрократичних складових частин.

Звичайно, держава склалась не як односторонній механічний результат, але через безумовний взаємозв’язок з матеріяльними основами історичного розвитку капіталу, не тільки формуючись останнім, але також активно сама його формуючи настілки, наскільки цього історично вимагали пануючі — але через наявність цього взаємозв’язку також мінливі — умови. З огляду на непереборно відцентровані тенденції виробничих мікрокосмів капіталу (навіть на рівні ґіґантських напівмонополістичних транснаціональних корпорацій), тільки сучасна держава була спроможна взяти на себе та виконати ролю загальної командної структури капіталістичної системи. І це відразу-ж означало повне відчуження права приймати центральні рішення від виробників. Навіть «уособлення капіталу» були — та залишаються — вповноваженими діяти строго відповідно до структурних імперативів своєї системи. Фактично, що стосується повноважень приймати всеохоплюючі/тотальні рішення, то сучасна держава, основана на матеріяльному ґрунті капіталістичної системи, є взірцем відчуження. Було б крайньою наївністю уявляти собі, що капіталістична держава може добровільно передати відчуженні повноваження на прийняття системних рішень будь-якій конкуруючий силі, діючій в рямках законотворчої парляментської системи.

Відтак, аби намітити суттєві та історично надійні суспільні перетворення, необхідно піддати радикальній критиці як взаємовідношення матеріяльного відтворення, так і політичні відносини всієї системи, а не просто деяких з її випадкових і непоширених практичних проявів у політиці. Зв’язана тотальність детермінант матеріяльного відтворення та всеохоплюючої політичної командної структуру держави разом утворюють пригноблюючу дійсність капіталістичної системи. В цьому сенсі, у зв’язку з неминучим питанням, що воно постає з оспорювання детермінант системи, по відношенню як до суспільно-економічного відтворення, так і до держави, потреба у повноцінному політичному перетворенні — в тісному зв’язку з розумним виконанням суспільно важливих виробничих обов’язків, без яких неможливо уявити широкі та ґрунтовні політичні переміни — стає невіддільною від проблєми, відомої як відмирання держави. Відповідно, при виконанні історичного завдання зі створення умов для «відмирання держави» невіддільними один від одного є самоуправління через повноцінну участь і безперервне та поступове подолання парляментаризму через позитивну форму прийняття дійсно важливих рішень, як зазначено на початку цього нарису.

Це питання надзвичайної важливости, а не просто «романтична відданість нездійсненим мріям Маркса», як дехто намагаються зневажливо це представити. Насправді, у формулювання «відмирання держави» немає жодної містики чи мрій про далеке майбутнє; воно лише означає цілком реальний процес, який необхідно розпочинати вже в нашу історичну епоху. Воно означає, якщо говорити простими словами, поступове відвоювання відчуженого права приймати політичні рішення індивідами, що рухаються по путі до справжнього соціялістичного суспільства. Без відвоювання цього права — а заважає цьому по суті не тільки капіталістична держава, але й паралізуюча інерція структурно закріплених виробничих практик — не можливі ані новий спосіб політичного управління індивідами суспільством в цілому, ані неантаґоністичне, а значить і цілісне/пляноване щоденне управління вільно асоційованими виробниками конкретними виробничими і розподільчими одиницями. Радикальне подолання антаґонізмів, а значить і забезпечення матеріяльних і політичних основ загального життєздатного плянування (необхідної умови самого виживання людства, не кажучи вже про збільшення можливостей для самореалізації окремих його членів) є синонімом відмирання держави як поступового історичного процесу.

7.

Очевидно, що перетворення таких маштабів не можна провести без свідомого присвячення революційного руху найскладнішому історичному завданню з усіх, причому рух має бути спроможним протистояти всім противникам, адже початок такого руху обов’язково викличе шалений опір з боку всіх головних сил капіталістичної системи. Саме з цієї причини такий рух не може бути просто різновидом політичної партії, орієнтованої на завоювання поступок у парляменті, що вони, як правило, рано чи пізно зводяться нанівець розташованими поза парляментом інтересами встановленого режиму, який користуються перевагою і в парляменті. Перед лицем вороже налаштованих сил соціялістичний рух не зможе досягти жодного успіху, якщо тільки не переосмислить себе як рух революційний і масовий, свідомо не займе активну позицію у всіх формах політичної та соціяльної боротьби — місцевій, загальнодержавній та світовій/міжнародній, як революційний масовий рух, здатний до використання у повній мірі наявних парляментських можливостей, хай там якими обмеженими ці можливості є в теперішніх умовах, і не відступаючий від наполягання на своїх принципових вимогах через відверто зухвалу позапарляментську дію.

Розвиток цього руху є надзвичайно важливим для майбутнього людства на теперішньому історичному етапі. Адже без стратеґічно виважених і послідовних позапарляментських вимог партії, що вони тепер почергово змінюють одна одну в уряді, можуть продовжувати функціонувати як зручне обопільне алібі структурно обумовлених промахів системи по відношенню до робітництва, таким чином, фактично, зводячи ролю клясової опозиції до теперішнього рівня незручного, але витісненого на узбіччя запізнілого додатку до капіталістичної парляментської системи, Відтак, по відношенню як до матеріяльного відтворення, так і до політичної царини, формування стратеґічно життєздатного соціялістичного позапарляментського масового руху — котрий би діяв у зв’язці з традиційними формами політичної орґанізації робітників, що вони сьогодні безпорадні та нейтралізовані й потребують радикального тиску та підтримки з боку таких позапарляментських сил, — є життєво важливою передумовою успішного оспорювання потужної позапарляментської влади капіталу.

Роля революційного позапарляментського руху двояка. З одного боку, він має сформулювати та орґанізаційно захистити стратеґічні інтереси робітників, що представляють історично життєздатну альтернативу істнуючому суспільному обміну речовин. Успішне виконання цієї ролі можливе лише за тієї умови, що орґанізовані сили робітництва свідомо протистоятимуть структурним тенденціям встановленого порядку матеріяльного відтворення — в тому вигляді, в якому вони проявляються у відносинах з капіталом і відповідному підпорядкуванню праці в суспільно-економічному процесі — й послідовно заперечуватимуть їх, замість брати на себе ролю таких собі співучасників відновлення стабільности капіталу, що він переживає кризу, як це неодмінно відбувалось у всі важливі моменти реформістського минулого. Одночасно, з иншого боку, відкрите або приховане політичне панування капіталу, який має перевагу також і в парляменті, слід (і можна) оспорювати — хоча в теперішній час лише в обмеженому обсязі — за допомогою тиску, яким позапарляментські сили можуть діяти на законодавчу та виконавчу владу.

Позапарляментська дія може бути ефективною, лише якщо вона свідомо звертатиметься до центральних питань і системних тенденцій капіталу, продираючись через лабіринт фетишистської видимости, з допомогою якої здійснюється підпорядкування суспільства. Адже встановлений лад матеріяльно стверджує свою владу головним чином через відносини капіталу й завдяки їм, а ці відносини в свою чергу спираються на оманливу зворотну перестановку реальних виробничих взаємовідношень кляс — носіїв геґемоністської альтернативи в капіталістичному суспільстві.

Як зазначено вище, ця зворотна перестановка дозволяє капіталу узурпувати ролю «виробника», який, говорячи Марксовими словами, «наймає працівника», що усугубляється несприятливим «уособленням речей і уречевленням осіб», і таким чином узаконити себе в якості неодмінної передумови задоволення «інтересів усіх». Оскільки поняття «інтересів усіх» щось таки значить, хоча й використовується сьогодні по-шахрайські для камуфлювання повної відмови великій більшості населення у політичних правах через формальне/юридичне імітування «справедливости та рівности», годі думати про серйозну та історично стійку альтернативу істнуючому суспільному ладу без радикального подолання всеохоплюючих капіталістичних відносин. Це безумовна системна вимога, задоволення якої не терпить зволікань. Соціялісти можуть і мають висувати часткові вимоги, якщо вони мають безпосередній чи опосередкований стосунок до безумовної основоположної вимоги подолання самих капіталістичних відносин, в чому власне й полягає суть питання.

Ця вимога очевидно контрастує з тим, що сьогодні дозволяється опозиційним силам вірними капіталу  ідеолоґами та політиками. Головним критерієм, яким вони керуються для виключення можливости навіть часткових вимог робітників, є те, чи можуть ці вимоги потенційно неґативно вплинути на стабільність системи чи ні. Відтак, наприклад, навіть місцевий «виступ на підприємстві з політичними гаслами» у «демократичному суспільстві» катеґорично виключається (навіть забороняється у законодавчому порядку), оскільки його продовження може мати неґативні наслідки для нормальної роботи системи. На цьому тлі роля реформістських партій підкреслено перебільшується, адже їхні вимоги допомагають стабілізувати систему у важкі часи — через замороження зарплат (під гаслом «необхідности затягнути паски») та політичні/законодавчі ініціятиви з обмеження прав профспілок. Відтак, їхні вимоги роблять свій внесок у динаміку відновленого розширення капіталу або є просто «нейтральними» в тому сенсі, що в певний момент у майбутньому, навіть якщо не у момент їхнього формулювання, їх можна буде замкнути в заздалегідь визначені межі нормальности.

Революційне заперечення капіталістичної системи можливе лише через стратеґічно послідовне та свідоме втручання орґанізацій. В той час, як до тенденційно-сектантської пихатої відмови від «стихійности» слід ставитися зі всією критичністю, на яку та заслуговує, не менш небезпечним є недооцінка революційної свідомости та орґанізаційних складових перемоги. Історична поразка деяких з найбільших партій III Інтернаціоналу, що вони колись вікрито проголошували себе лєнінськими та ставили перед собою революційні цілі, таких як Італійська та Французька комуністичні партії, не повинна відвертати нашу увагу від важливости відтворення на набагато більш солідній основі політичних орґанізацій, за допомогою яких можна буде здійснити життєво важливі соціялістичні перетворення у нашому суспільстві в майбутньому. Очевидно, що найважливішим елєментом процесу відтворення політичних орґанізацій є нещадна критична оцінка всього того, що до сьогодні пішло в історії не так. Що цілком зрозуміло вже тепер, так це те, що саморуйнівне сповзання цих партій вниз по слизькому схилу парляментської пастки має слугувати важливим уроком на майбутнє.

Сьогодні реальному можливими є тільки два всеохоплюючі способи управління суспільним обміном речовин: капіталістичний клясовий устрій, заснований на експлоататорському відтворенні та нав’язаний «уособленнями капіталу», незважаючи ні на які жертви, що він довід людство до жалюгідно стану й до того ж у наш час підштовхує його до прірви самознищення. І инший лад, діяметрально протилежний істнуючому: геґемоністська альтернатива суспільного обміну речовин, носієм котрої виступає робітництво. Суспільство, кероване суспільними індивідами на засадах реальної рівности, що дозволяє їм повністю розвивати свій творчий і розумовий потенціял у гармонії з вимогами до обміну речовин з природою, замість ставити собі за мету руйнування природи, а відтак, і самих себе, чим і займається теперішній капіталістичний спосіб безконтрольного керування суспільним обміном речовин. З цієї причини, в теперішніх умовах структурної кризи капіталу для створення дієвої проґрами свідомого революційного орґанізованого руху по всьому світі потрібна тільки всеохоплююча геґемоністська альтернатива пануванню капіталу, чітко сформульована згідно з принципом діялєктичної доповнюваности окремих, але стійких до витіснення на узбіччя безпосередніх вимог, та визначена як сукупність всеохоплюючих завдань, спрямованих на системні перетворення.

Криза нашого суспільного ладу ще ніколи не була такою важкою, як сьогодні. Її подолання неможливе без постійного втручання — і з відповідним розмахом — революційної політики. В умовах поглиблення структурної кризи правлячі верстви не в змозі вести справи без застосування все більш репресивних авторитарних заходів проти сил, що протистоять теперішнім руйнівним тенденціям розвитку, та без утягування головних імперіялістичних держав у військові авантюри, що тепер за своїм характером все частіше нагадують ґеноциди. Було б величезною ілюзією вірити в те, що суспільно-політичний і економічний лад такого штибу можна реформувати в інтересах робітників, адже він запекло опирався впровадженню будь-яких значних змін, що їх протягом своєї тривалої історії пропонували реформістські рухи. Сьогодні у зв’язку з некерованими взаємною дією капіталістичних протиріч і антаґонізмів у світовому маштабі запас суспільно-економічного реґулювання зменшується звужується. Відтак:

«З огляду на те, що найскладнішим з протиріч світової капіталістичної системи є протиріччя між внутрішньою нестримність її економічних складових і тепер уже невідворотною необхідністю у впровадженні серйозних стримуючих заходів, сподівання знайти вихід з цього зачарованого кола в умовах, на них уже встигли позначитися початки остаточних меж капіталу, мають покладатися на політичний вимір системи. Відтак, у світлі останніх законодавчих ініціятив, що вже натякають на цей напрямок, не викликає сумнівів те, що для перетворення зачарованого кола капіталу на квадратний боксерський ринґ у разі потреби буде застосована вся можлива державна влада, навіть якщо це означатиме накладання на всіх потенційно незгодних жорстоких авторитарних обмежень. Так само не викликає сумнівів те, що чи будуть вжиті ці «виправні заходи» — в структурних межах світової капіталістичної системи — успішно чи ні, попри їхній очевидний авторитарний і руйнівний характер, залежатиме виключно від спроможности чи неспроможности робітничої кляси радикально переформулювати  соціялістичний рух як по-справжньому міжнародне підприємство.»[19]

Без плянування на тривалу соціялістичну міжнародну перспективу робітничий рух не зможе зміцнитися як слід. В цьому відношенні критичне переосмислення історії минулих Інтернаціоналів не менш важливе, ніж радикальна критика «парляментського шляху до соціялізму». Насправді, невиконанні обіцянки цих двох стратеґічних підходів тісно між собою пов’язані. В минулому неспроможність створити необхідні умови для перемоги в рямках однієї з цих стратеґій рішучим чином впливали на перспективи другої й навпаки. З одного боку, без потужного, напористого міжнародного соціялістичного руху було неможливо завоювати переважне положення для соціялістичної перспективи у національних парляментах. Разом з тим, з иншого боку, збереження капіталом свого панування на національному рівні та наступне за ним прийняття слабо орґанізованим (на міжнародному рівні) робітництвом парляментських обмежень і націоналістичних принад (яскраво проілюстрованих капітуляцією соціял-демократичних партій перед національною буржуазією своїх країн на початку першої світової війни) не дозволяли поставити на порядок денний саме питання про перетворення радикальних Інтернаціоналів на згуртовану та стратеґічно дієву орґанізовану силу.

Таким чином, те, що історія радикальних Інтернаціоналів була такою сумною, зовсім не випадковість. Її завершення зв’язане з нереалістичним припущенням необхідности доктринальної єдности в політичних рямках, що вимагали від переважної більшости робітничого руху пристосуватися до парляментських правил гри. Очевидно, що не буде великим перебільшенням сказати, що просування цими двома стратеґічними лініями паралельно було у минулому взаємовиключним. Відповідно, необхідні зміни в майбутньому неможливі без критичного розгляду проблєм обох. Знайти вихід з цієї трудної ситуації може тільки свідомий і послідовний революційний робітничий рух, що стверджуватиметься як геґемоністська альтернатива капіталістичному суспільному ладу.

Можна бути впевненим, що свідомо орґанізований революційний робітничий рух не можливо втримати та ліквідувати в політичних рямках парляменту, підпорядкованого позапарляментській силі капіталу. Разом з тим він не зможе перемогти, якщо залишатиметься на рівні повернутої до самої себе сектантської орґанізації. Він може успішно виразити себе через два життєво важливі керівні принципи. По-перше, розробку власної позапарляментської проґрами, орієнтованої на постановку всеохоплюючих завдань геґемоністської альтернативи, виконання яких мало б забезпечити проведення корінних системних перетворень. І по-друге (що однаковою мірою важливо з точки зору стратеґічної орґанізації), активну участь у створенні необхідного позапарляментського масового руху як носія революційної альтернативи, спроможного також на якісну зміну процесу законотворчости. Це стало б великим кроком на шляху до відмирання держави. Тільки за умови такого орґанізаційного розвитку, що в ньому братимуть участь широкі народні маси, можна буде говорити про виконання історичного завдання втілення робітничої геґемоністської альтернативи в інтересах всеосяжного соціялістичного звільнення.

Примітки

[1] Beyond Capital (Merlin Press, London, 1995), p729.

[2] Philip Bassett, “Labour shows it means to do business with business”, The Times, 7 April 1995. Цитату взято з виступу Тоні Блера 1-го квітня 2005 р.

[3] Beyond Capital, p730.

[4] Голосування в парляменті сьогодні вважається чистою формальністю, якщо взагалі ще чимось вважається. Життєво важливі питання в парляменті ніколи навіть не обговорюються. Вони просто спускаються зверху в компанії з цинічною маніпуляцією, як це сталося в Британії із «затвердженням» рішення про війну проти Іраку під фальшивим приводом готовности Садама Хусейна «застосувати зброю масового знищення протягом 45 хв.» (за словами прем’єр-міністера Тоні Блера). Крім того, добре відомо, що, згідно із загальноприйнятим порядком, політичні рішення приймаються навіть не членами кабінету (які їх просто підтверджують), але невеличкою купкою людей у так званих «кухонних кабінетах». І все це робиться в ім’я демократичної парляментської політики.

[5] Rosa Luxemburg, “Organizational Questions of the Russian Social Democracy”, у збірці The Russian Revolution and Leninism or Marxism (University of Michigan Press, Ann Arbor, 1970), p98.

[6] Rousseau, The Social Contract (Everyman edition), p78.

[7] Rousseau, там же, p79.

[8] Це питання розглянуте у главі 14 книги Beyond Capital.

[9] Там же.

[10] Adam Smith, The Wealth of Nations, edited by J.R.McCulloch, (Adam and Charles Black, Edinburg, 1863) p200.

[11] Там же, p273.

[12] Вельми чітко про це писав Лєнін: «…політичні революції неминучі в ході соціялістичної революції, яку не можна розглядати, як один акт, а слід розглядати, як епоху бурхливих політичних та економічних потрясінь, найгострішої клясової боротьби, громадянських війн, революцій і контрреволюцій.» Lenin, “On the Slogan for a United States of Europe”, Collected Works, Vol. 21, p340.

В той час, коли Лєнін завжди розумів основоположну різницю між політичною та тривалою соціяльною революцією, навіть коли він безповоротно був змушений захищати просто виживання політичної революції як такої після відпливу революційної хвилі в Европі, Сталін затуманив цю надзвичайно важливу різницю, вдавши, ніби неминуча перша стадія на шляху соціялістичних перетворень представляла сам соціялізм, що за ним просто наступає «вища стадія комунізму» в оточеній країні.

[13] Як писав Маркс, підчас так званого «первісного нагромадження» капітал, що родиться на світ, «прискає кров’ю й брудом від голови до ніг із усіх своїх пор». Див. Marx, Capital, Vol. 1, Part VIII, “The So-called Primitive Accumulation”.

[14] Hegel, The Philosophy of History (Harper Torchbooks), p457.

[15] Marx, Economic Manuscripts of 1861-1863, у Marx and Engels, Collected Works, Vol. 34, p457. Иншою важливою оцінкою, що її необхідно навести тут, є наступна: «Продуктивна праця — в процесі виробництва вартости — завжди протистоїть капіталу як праця ізольованих робітників, незалежно від суспільних об’єднань, в які вони можуть вступати в процесі виробництва. Відтак, у той час, коли капітал виступає представником суспільних продукційних сил праці перед робітниками, продуктивна праця перед капіталом завжди виступає як представник ізольованого робітника.» Тим же, p460. Виділено Марксом.

[16] Там же, p456.

[17] Там же, p457.

[18] Окреслені в останніх абзацах моменти докладно розглянуті в розділі 18.4 книжки Beyond Capital: “The Need to Confront Capital’s Extra-parliamentary Force”.

[19] Beyond Capital, p146.

З анґлійської переклав Роман Тиса

Надруковано у кн.: István Mészáros. Historical Actuality of the Socialist Offensive. London: Bookmarks, 2010. Pp.7-35.