Український визвольний рух і еміґрантщина

В двадцятих числах грудня в Мюнхені відбулась зустріч чотирьох провідних діячів Українського Конґресового Комітету США з провідними діячами еміґраційних політичних середовищ. Про цю нараду можемо сказати поки що тільки одне: вона ще раз продемонструвала найхарактернішу рису українського політичного життя на еміґрації — спільну ненависть усіх українців до поневолювача українського народу — російського імперіялізму.

На сьогодні життя висунуло перед українською політичною еміґрацією такі основні проблеми: 1) ставлення до російського Координаційного Центру Антикомуністичної Боротьби (КЦАБ), створеного Американським Комітетом Визволення Народов Росії, 2) взагалі можливості співпраці з російськими еміґраційними політичними середовищами і 3) включення українських політичних сил на еміґрації в американську систему психологічної війни з комунізмом.

В усіх цих питаннях «Вперед» не раз уже займав становище, що може бути схарактеризоване одним словом — «ні»! Ніякої співпраці з російським КЦАБ! Ніякої співпраці з тими росіянами, які не визнають рівности України й Росії (а такими є всі існуючи на еміґрації російські політичні течії). Ми хочемо вірити, що російська еміґрація, особливо найновіші втікачі зза залізної заслони, виділить з себе течію, з якою співпраця поневолених Москвою народів стане можливою, але поки що цього немає. І нарешті — ніякого включення українських організацій в американську систему психологічної війни з комунізмом., бо комунізм є внутрішня справа кожної нації, а український народ поневолений не комунізмом, а «п’ятсотлітнім російським імперіялізмом».

До всіх цих питань ми ще не раз поверне мось, а поки що спинимось на одному дуже тривожному явищі. Під час обговорення всіх цих питань на згаданій нараді, деякі безпартійні гості закидали політичним середовищам доктринерство, відсутність реалізму тощо. Коли їх запитали що це означає конкретно і до чого зводяться їхні пропозиції, то вони не могли нічого сказати. Але за їхніми виступами криється безумовно певна тенденція, певні протиріччя, що витворились між політичними цілями еміґрації і реальним її існуванням на чужині. Політична ціль українського визвольного руху, а, значить, і еміґрації, ясна — незалежність. Але деяка частина українських еміґрантів, особливо старших віком інтелектуалів і взагалі людей інтеліґентних фахів, не змогли влаштуватися, декваліфікуються і тим становлять велику втрату для української національної справи. Між тим вони бачуть, як російські інтелектуали дістають можливість краще влаштуватись дякуючи співпраці між російськими політичними середовищами і Американським Комітетом Визволення Народів Росії. Звідси нарікання безпартійних діячів, що українські партії відірвались від реальности, доктринерствують тощо.

Але слушно один учасник наради заперечував таким історичним прикладом. В 1919 році Антанта намовляла уряд УНР віддати українську армію під команду Денікіна. Тоді мовляв українці дістануть зброю, одяг, харчі, матеріяльну підтримку. Якби уряд УНР пішов на це, большевизм все одно не був би розбитий, але вмерла б ідея української незалежности, вона була б подарована білим росіянам. А так українці її зберегли. Щось подібне діється й сьогодні. Кожен український еміґрант боліє душею за тяжку долю наших науковців і інтелектуалів на еміґрації, взагалі за тяжку долю всіх розсіяних по світах українських еміґрантів, але українські політичні середовища не сміють продати свого первородства за сочовичну юшку матеріяльних вигод, бо в такому разі українські політичні сили самі перетворяться в презренних Гулаїв, які мали б рацію тоді сказати — «Ми ж давно так говорили».

Українські політичні сили на еміґрації стоять перед великим історичним випробуванням: чи вдержат вони прапор незалежности українського визвольного руху. Чи дозволять вони ворожим українській справі силам розкласти себе і тим похоронити українську еміґрацію як політичний фактор у визвольній боротьбі українського народу. Чи переможуть в української еміґрації ідеї визвольного руху, чи втома еміґрантщини.

Українцям нема чого рівнятись на російських еміґрантів. Росіяни мають державу, могутність якої вони ревниво оберигатимуть. Вони боряться тільки за зміну політичного режиму в Росії. Для них дійсно тільки комунізм ворог. Цю їхню настанову підтримують поки що «сильні світу». Для українців же йдеться про ліквідацію національного поневолення і тут вони напевне не знайдуть співчуття «сильних світу». Це нас ставить ніби в безвихідний стан, але то так тільки здається, бо «правда йде і за собою день веде…» І на запитання, кинуте одним безпартійним промовцем на нараді — як українські партії мислять собі вихід з ізоляції, в яку вони поставили себе (серед «сильних світу»!) своєю непоступливістю, ми відповімо: вихід української справи з ізоляції — в банкротстві тих, хто нас ізолює.

В це банкротство ми віримо і його ми хочемо. На зміну банкротам прийдуть справжні народні сили, які не можуть бути ворогами поневолених народів. Шлях до цього ніби закриває чорна хмара наростаючої грози. Але за хмарою завжди є сонце!

Джерело: «Вперед», Мюнхен. — ч. 7-8 (27-28), 1952. — Стор. 1.

Advertisements

0 Responses to “Український визвольний рух і еміґрантщина”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Вересень 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Чер   Жов »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: