Роза Люксембурґ і Російська революція

Роман Тиса

Рукопис Рози Люксембурґ «Про Російську революцію» (1918) є не просто результатом роздумів німецької революціонерки над бурхливими подіями в колишній Російській імперії, але також і заочною полємікою з більшовиками, головними дійовими особами цих подій, та критикою їхньої практики. Визнаючи величезне значення революції взагалі (рукопис починається словами «російська революція є найбільшою подією світової війни»), визнаючи величезне значення самого факту приходу до влади у великій країні соціялістів-марксистів («… їм належить безсмертна історична заслуга, що полягає в здобутті політичної влади та постановці проблєми втілення соціялізму перед світовим пролєтаріятом…»), Люксембурґ разом з тим висуває пункти, в яких вона з більшовиками, їхніми методами проведення революції розходиться. Таких я нарахував три: (1) протиставлення більшовиками диктатури демократії, нерозуміння ними необхідности нерозривного поєднання одного з иншим, тим більше в добу революції; (2) національна політика більшовиків, засудження так званого «права націй на самовизначення» («пустопорожньої дрібнобуржуазної фразеолоґії та махлярства», за словами Люксембурґ); (3) засудження гасла «Землю — селянам!» і розподілу панської землі між селянами, засудження подрібнення великих маєтків — матеріяльної бази майбутніх сільських комун, сільгоспкооперативів чи колгоспів. Таке суперечливе ставленні Люксембурґ до більшовиків та її хитання від беззастережної аполоґетики до жорсткої критики російських революціонерів, що проступає мало не на кожній сторінці рукопису, свідчить, як на мене, не тільки про викривлене уявлення про події в Росії, яке склалось у авторки через відомі обставини (нагадую, що писаний рукопис у в’язниці, і можна тільки уявити, як важко писати в’язню про поточні події в нехай і сусідній, але чужій країні, в умовах нестачі інформації, неповних і суперечливих відомостей, які до того ще й поступають із запізненням), але також і про те, що вона не до кінця звільнилась від буржуазних уявлень про пролєтарську революцію. Люксембурґ ніби прикладала до Російської революції шаблони попередніх, буржуазних революцій: контури минулого співпадали з сучасністю тільки почасти, викликаючи в неї розчарування і відчай.

Люксембурґ сама, очевидно, не усвідомлюючи цього, підводить до думки про буржуазний характер Російської революції, в тому числі етапу, що розпочався з Жовтневим повстанням, коли вказує на спорідненість підходів Лєніна й Кауцького: обидва протиставляють диктатуру та демократію. Тільки виступають як віддзеркалені зображення один одного: Лєнін виступає за диктатуру, Кауцький — за демократію. Таке порівняння цих двох діячів не безпідставне: відомо, що до першої світової війни і розвалу европейського соціял-демократичного руху Лєнін вважав Кауцького одним з найбільших марксистських теоретиків. Пізніше цю спорідненість зауважить инший видатний німецький марксист — Карл Корш. Щоправда, він піде далі та стверджуватиме, що марксистська революційна доктрина в тому вигляді, в якому її розробляли Маркс, Енґельс і Лєнін, не могла слугувати автентичною теорією пролєтарської революції та сприяти звільненню пролєтаріяту з-під влади буржуазії, оскільки сама так до кінця і не змогла звільнитися від своєї буржуазної спадковости. Вона була наступницею німецької клясичної філософії (Геґеля, Фойєрбаха), яка в свою чергу була теоретичним втіленням й обґрунтуванням прагнень буржуазії (правда, на початку XIX ст. все ще проґресивної і революційної кляси). Те, що в країнах переможних революцій (Росія, Китай) у XX ст. видавалось шляхом до соціялізму, призвело до побудови капіталізму нового типу та збереження капіталістичної системи експлоатації (тільки під ідеолоґічним прикриттям соціялістичного будівництва). Справжня пролєтарська революційна теорія ще тільки має бути розроблена — ані більшовизм, ані марксизм-лєнінізм такої теорії не запропонували.

Перейдемо ж до розбіжностей між більшовиками і Люксембурґ, а разом з ними до протиріч у поглядах останньої, на які ці розбіжності вказують.

Почну з того, що мені не до кінця зрозуміло, чому Люксембурґ приписує Лєніну і більшовикам вузький погляд на питання диктатури («”Диктатура або демократія” — саме так сформульована дилєма <…> для більшовиків…»), мовляв диктатура для них — це обов’язково і тільки примус, терор, «диктатура невеличкої ґрупки людей». Очевидно, вона говорить не за якісь проґрамові заяви чи теоретичні викладки, а про більшовицьку практику. Якщо так, виникає питання, що вона називає «диктатурою невеличкої ґрупки людей, тобто [диктатурою] цілковито за буржуазним взірцем», якій вона протиставляє «диктатуру [… як] творінню кляси, а не маленької, керівної меншости в ім’я кляси» по відношенню до конкретних, істнуючих на час після Жовтневого повстання орґанів влади. Центральний Виконавчий Комітет? Всеросійські з’їзди Рад робітничих і салдатських депутатів? Раду народних комісарів? Місцеві ради? Чи вважає вона «диктатурою невеличкої ґрупки людей» самий процес поступового завоювання більшовицькими делєґатами більшости в вищезазначених представницьких орґанах?

Я думаю, що той факт, що російські марксисти (і не тільки вони) називали буржуазну державу диктатурою буржуазії, ще не означає, що під диктатурою вони мали на увазі тільки прямий політичний примус, репресії і тероризм. Їм йшлося радше за опосередкований політико-економічний примус, за створення панівною меншістю у цілком демократичний в буржуазному розумінні цього слова спосіб — через парлямент, через закони, через «громадську думку» — таких умов, за яких більшість змушена виконувати припис меншости, а саме: продавати свою робочу силу та виробляти додаткову вартість, яку меншість привласнює. Так само й диктатура пролєтаріяту не обов’язково означає терор і тільки терор — вона вимушено набуває такий крайніх форм в умовах громадянської війни та інтервенції. Інакше диктатура, а разом з нею і революційна справа, приречені на загибель. Панівні кляси ніколи не розстаються із владою — політичною й економічною — добровільно та роблять все можливе, аби революція або зазнала поразки у відкритому збройному протистоянні, або сконала від голоду, або захлинулась у хаосі, який так чи інакше супроводжує всі великі суспільні перевороти. Більше того, вони, зазвичай не поділяють тих поглядів на спонтанність, яких дотримувалась Люксембурґ, їх не обходять чарівна сила стихійної творчости мас, вони не покладаються на неорґанізовану імпровізацію. Під час кризи, а революція — це для панівних кляс, безумовно, найбільша криза, вони не квапляться розпускати істнуючий і перевірений часом апарат гноблення, а зовсім навпаки — у цілком консервативний спосіб мобілізують його, аби зупинити революційну стихію до того, як вона розгорнеться на повну силу. Роблять вони це цілком свідомо, не покладаючись на елєментарний рух. Саме такою є ситуація, що з нею стикається пролєтарська кляса на етапі революційної диктатури, — ситуація «або-або».

Сама проблєма примирення з диктатурою пролєтаріяту зникає, коли розглядати це поняття не як на стан самоволі, що здійснюється обмеженим колом людей, чи форму одноосібного правління, але дивитися на нього як на риторичну фіґуру, призначену зі всією можливою ясністю охарактеризувати історичний етап, на якому панування пролєтаріяту як кляси заступає панування буржуазії, відкриваючи шлях до скасування будь-якого панування будь-якої кляси, шлях до безклясового суспільства. Мені здається, саме цей зміст вкладали більшовики у поняття диктатури пролєтаріяту — початок шляху до безклясового суспільства під проводом пролєтаріяту. А наскільки насильницьким цей шлях буде, залежатиме не тільки від пролєтаріяту.

Люксембурґ пише, що у разі захоплення влади пролєтаріятом «соціялістичні перетворення мають слідувати одразу ж — найенерґійнішим, найпослідовнішим і безкомпромісним чином», але не пояснює, як забезпечити цей шалений темп перетворень в умовах опору з боку колишньої  правлячої кляси без примусу та насильства. Авторка ніби погоджується з необхідністю диктатуру й пише — «диктатура кляси, а не диктатура партії або кліки». За злою іронією долі, тут вона виступає в унісон з Кауцьким — той теж звинувачував більшовиків в узурпації влади, підміні влади трудящих мас диктатурою партії, і демонструє, що сама, як і Кауцький, перебуває в полоні буржуазних уявлень про демократію. Відокремлюючи пролєтарську партію від пролєтарської кляси, так ніби йдеться про незалежну від своїх виборців парляментську партію, вона вводить протиставлення диктатури партії диктатурі кляси. Таку точку зору можна вважати слушною, якщо розглядати революційну пролєтарську партію як лише одну з багатьох буржуазно-парляментських партій. Але невже більшовицька партія була партією непролєтарською, сформованою не клясою пролєтарів? Якщо ні, то ким? Буржуазною інтеліґенцією? Ґрупою філантропів, що мріють ощасливити пролєтаріят — і людство в цілому — всезагальним звільненням з-під влади капіталу? Хлопчаками, що бавляться то у підпілля, то у повстання?

Люксембурґ належала до тих, хто розумів, що партія — це не просто орґанізаційна форма, але носій клясової свідомости, практичне втілення клясової свідомости, її формоутворення. Партію формує рух, вона «виростає» з руху, залучаючи до своїх лав найбільш свідомі, найбільш активні та віддані пролєтарські елєменти; орґанізація її є наслідком революційного процесу. Таких самих поглядів дотримувався і Лєнін, який зовсім не випадково наполягав на визначенні членства в партії не за формальною ознакою, як у партіях буржуазно-парляментських, що вони будуються навколо окремих особистостей з однією переважно метою — перемоги на виборах, а за активною участю у партійному житті, що у випадку партії пролєтарської означає практичну роботу над наближенням пролєтарської революції. Відтак, якщо розглядати більшовицьку партію як таку, що сформована пролєтарською клясою та активно діє в її інтересах, що безкомпромісна у своїй клясовій політиці. Якщо вона постала як результат тривалого розвитку масового руху й еволюції свідомости (від заколотників-аристократів до народників, народовольців, перших нелєґальних гуртків і союзів боротьби за визволення робітничої кляси), до того ж — в період диктатури — є масовою, а в 1917-1918 рр. РСДРП налічувала сотні тисяч членів і навіть більше активних співчуваючих, тоді її диктатуру можна цілком ототожнювати з диктатурою кляси. Тут Люксембурґ ніби ніяк не може примиритися з тим, що в цей критичний момент маси зробили свій вибір, і це вибір на користь її давніх опонентів — більшовиків. Або намагається відокремити саму революцію від періоду боротьби, що їй передує — передреволюційного періоду підпільної аґітації та переважно економічної боротьби. Справді, в разі, якщо чекати від мас самоорґанізації тільки після якоїсь символічної події, що вона має позначати початок революції та масового руху, тоді більшовицька партія, так само як инші російські соціялістичні партії, виникають ніби нізвідкіля, як чужі всьому розвитку подій діячі, до того ж знахабніли настільки, що претендують представляти інтереси всієї робітничої кляси. Якщо шукати в революції якоїсь партійної «чистоти», чекати що, здійснюватися вона буде молодими, щойно сформованими партіями (клюбами по типу якобінського), тоді дійсно більшовикам, меншовикам, анархістам в Російській революції не місце. Якщо допустити розрив у тяглості історичного часу і відкинути попередній історичний розвиток, тоді й самий вибух революції стане незрозумілим, стануть незрозумілим її завдання, звідки і куди вона рухається, тоді революція виглядатиме як акт самодурства та голого насильства, як влада натовпу, «свято неслухняности».

Диктатура пролєтаріяту, революційна диктатура, пряма демократія — це теоретичні поняття, абстракції, які мають знайти своє втілення в дійсності, набувши певних форм. Яких, якщо не ради робітничих, селянських і салдатських депутатів? З рукопису не зрозуміло. Точніше авторка стверджує необхідність наповнення «[буржуазної] форми новим соціяльним змістом», але і це твердження залишається без додаткових пояснень, а відтак звучить як мрійництво «от хотілося б чогось». У рукописі Люксембурґ виступає на захист Установчих зборів, засуджуючи більшовиків за їх розгін. Якщо німецька соціял-демократка виступає за наповнення старих форм новим змістом, тоді, можливо, і тимчасовий уряд слід було залишити, а замість ліквідації його, боротися за перемогу на загальних виборах з наступним формуванням нового, революційного уряду через парлямент. А як не станеться з першого разу, боротися далі, чекати. Чекати на «чудесне перетворення в Ґенеральних штатах Франції» чи на «ефектні сцени <…>, коли старі реакційні або вельми помірковані парляменти <…> раптом ставали героїчними речниками перевороту <…>. Клясичним прикладом того слугує знаменитий “Довгий парлямент” в Анґлії, обраний і скликаний 1642 року.» Дві лише дрібниці забуті в цих прикладах «чудесного видужання». По-перше, Анґлійська революція не знала інтервенції, а Французька стикнулась з нею тільки через три роки — Російська ж революція вибухнула прямо посередині великої війни і чекати на поступове «дорослішання» парламенту не могла. По-друге, ті питання, на вирішення яких у цих революцій (та їхніх парляментів) пішли роки, наприклад, проголошення республіки, Російська революція вирішала протягом днів. Навіть якщо прийняти розвиток цих — зауважимо ще раз — буржуазних революцій за своєрідний еталон, нагадаю, що ані Ґенеральні штати, ані французькі Установчі збори, ані «Довгий парламент» революцій не пережили. І в Анґлії, і у Франції салдатські та народні маси час від часу очищали ці зібрання від елєментів, що ставали на заваді революції, змінюючи їхній склад згідно з потребами етапу революції. Чому мали продовжувати істнувати Дума чи Установчі збори, якщо свою історичну місію вони вже виконали?

Припустимо, пролєтарська революція вирішить рушити цим буржуазно-демократичним шляхом, чим тоді такий шлях ріжнитиметься від кауцькіянського «шляху до влади», про опозицію до якого Люксембурґ заявляє? Чим відріжнятиметься позиція Люксембурґ від позиції Кауцького, який у «Тероризм і комунізмі» (1919) пише: «Маркс і Енґельс в жадному разі не розуміли під <…> диктатурою [пролєтаріяту] знесення загального, рівного виборчого права або демократії загалом.»?

Погляньмо на форму. Принципової ріжниці між двома представницькими зібраннями зовні справді ніякої. Якщо говоримо за парлямент і з’їзд рад, то і там, і там в одній великій залі збирається великий гурт делєґатів, вповноважених своїми виборцями вирішувати долю республіки. Ніби цілком підходяща форма, що чекає на новий зміст. Але яким чином, в яких умовах, за яких обставин сформований один гурт й инший? Представниками якої республіки є делєґати? Що означає абстрактне наповнення «[буржуазної] форми новим соціяльним змістом» в конкретному випадку Установчих зборів? Що означає підтримка з’їзду делєґатів, обраних ще за старої виборчої системи, в напівграмотній країні, за часткової іноземної окупації, але в нових умовах: після Жовтневої революції, після переходу — чи спроби переходу — до диктатури пролєтаріяту? Кого представлятимуть вони, з якими ідеями прибудуть вони з найвіддаленіших провінційних кутків до центру революції. Чи перейматимуться вони соціялістичними перетвореннями «найенерґійнішим, найпослідовнішим та безкомпромісним чином»? Чи здійснюватимуть вони диктатуру пролєтарської кляси?

Важко не погодитися з тим, що «соціялістична демократія починається одночасно із скасуванням клясового панування та розбудовою соціялізму», але що робити, якщо клясове панування ще не скасовано? Якщо опір буржуазії не зламано, чи слід, чи можна взагалі розповсюджувати соціялістичну демократію на її ворогів? Чи не загрожуватиме це революціонерам і чи не призведе до загибелі революції? Чим соціялістична демократія відрізнятиметься тоді від буржуазної? Очевидно тільки тим, що буржуазія поширю права та свободи на всіх членів суспільства у стабільній ситуації, впевнена у своєму пануванні та не ризикуючи його втратити — реальна влада все одне залишається при ній; а пролєтаріят навпаки — перебуваючи при владі у стані кризи, коли до перемоги і панування — точніше буде сказати, панування пролєтаріяту, що веде до скасування будь-якого клясового панування, — ще далеко. Буржуазія у кризовий період демократію на всіх членів суспільства не поширює — вона її згортає.

Знову ж таки Люксембурґ ніби й готова прийняти диктатуру: «Так, диктатура! Але ж ця диктатура полягає у способі застосування демократії, а не в її скасуванні. Вона полягає в енерґійному та послідовному втручанні у привілеї та економічні стосунки буржуазного суспільства, без чого втілити соціялістичні перетворення буде неможливо.», але продовжує мислити катеґоріями буржуазної демократії (загальне виборче право, вільна преса, недоторканність особистости), не пояснюючи як — перескакуючи через політику, а значить через примус, обмеження політичних прав і свобод членів колишньої панівної кляси та її лакеїв — втручатися в привілеї та економічні стосунки буржуазного суспільства. Проповідуванням благої звістки безклясового суспільства? Терплячим виховуванням свідомости в буржуа? Голосуванням в Установчих зборах? Чи через ради, в яких все зростаюча більшість іде за більшовиками, а значить ради не є демократичними — вони є знаряддям диктатури партії?

Ще раз демонструє Люксембурґ невпевненість у своїй позиції та, можливо, навіть острах опинитися зі своєю критикою в таборі німецьких соціялістів-шовіністів, коли пише: «Німецькі  урядові соціялісти ґвалтом голосять, що правління більшовиків у Росії є спотворенням диктатури пролєтаріяту. Німецькі  урядові соціялісти ґвалтом голосять, що правління більшовиків у Росії є спотворенням диктатури пролєтаріяту. Навіть якщо це так, то лише тому, що така ситуація в Росії є продуктом позиції німецького пролєтаріяту, що, своєю чергою, є спотворенням соціялістичної клясової боротьби.» Так значить, можна припустити, що диктатура пролєтаріяту в Росії була неспотвореною, а якщо й спотвореною, то не більшовиків в тому провина. Значить, інакше в цих умовах бути не могло. Значить, є умови, в яких структурні форми диктатури не обов’язково співпадають із структурними формами демократії, тим більше демократії в буржуазному розумінні.

Підбиваючи підсумок в цьому питанні, дозволю собі сказати, що, якщо соціялізм — це лад принципово відмінний від капіталістичного — чи лад, що, принаймні, таким бути обіцяє, — і разом з тим істнує стійкий, тісний зв’язок між базисом і надбудовою, між економічним устроєм суспільства й формами державної влади, через який вони утворюють своєрідну цілісність (тотальність), тоді не очевидно, що під час пролєтарської революції пролєтарські революціонери замість одночасно скасувати економічні відносини — фундамент старого суспільства (приватну власність на засоби виробництва, грошово-ринкові відносини, експлоатацію людини людиною) і зруйнувати відповідні цим відносинам політичні форми, розбити буржуазну державну машину вщент, мають перейматися збереженням старих форм і наповненням їх новим соціяльним змістом. З якою метою? З метою поступової адаптації до революційних змін? Чи можуть ці буржуазні форми, самим історичним розвитком пристосовані під буржуазний лад, вмістити новий соціяльний зміст, не вступивши з ним у нерозв’язний «природнім шляхом» конфлікт — конфлікт, який може розв’язати тільки соціяльна революція? Чи не правильнішим є чекати від пролєтарських революціонерів пошуку та створення — «найенерґійнішим, найпослідовнішим і безкомпромісним чином» — для соціялістичної демократії нових форм? І чи не ради робітничих, селянських і салдатських депутатів, що формуються не за територіяльним принципом, а на робочих місцях, до того ж об’єднують в собі законодавчу та виконавчу владу, обіцяли бути саме такими?

Підхід німецької соціял-демократки до національного питання викликає спогади про 1793 рік. Буржуазні радикали якобінці хотіли республіки в кордонах не вужчих за кордони королівської Франції, себто виступали за «єдину і неділиму». Напевне, у відстоюванні неділимости Радянської Росії теж є своя лоґіка, але з’являється вона, тільки якщо припустити, що — тут ми знову повертаємось до того, що Люксембурґ не до кінця була вільна від бачення пролєтарської революції в структурних формах революції буржуазної — вона вважала Російську революції буржуазною, а відтак, такою що вона має пройти весь шлях буржуазної революції, або гадала, що всі революції — незалежно від свого соціяльного характеру — розвиваються за лоґікою революцій буржуазних (власне двох европейських буржуазних революцій — анґлійської XVII ст. і французької XVIII ст.; в цьому відношенні доречно зауважити, що Люксембурґ сама називає більшовиків «історичними нащадками анґлійських левеллерів і французьких якобінців»). Якщо ж припустити, що це не обов’язково єдиний історичний сценарій, якщо припустити, що пролєтарська революція розвивається за своїми власними законами, тоді, наприклад, незалежні робітничо-селянські радянські республіки, створені вздовж національних кордонів, можуть стати проміжним етапом на шляху до створення спочатку федерації пролєтарських республік, а пізніше вільних союзів безпосередніх виробників. Невирішення національного питання там, де в порядок денний його поставили самі маси, відволікає від клясової боротьби більше, ніж усі «дрібнобуржуазні націоналісти» разом узяті. Сприятливість пролєтаріяту пригнобленої нації до інтернаціоналізму пробуджується не утопічним баченням майбутнього соціялістичного суспільства без національного питання, а практичним доказом готовности пролєтаріяту пригноблюючої нації рішуче порвати з імперіялістичною традицією, втілюючи у життя право нації на «самовизначення аж до відокремлення». Якщо вже критикувати більшовиків за їхню національну політику, то за те, що вони зрадили цьому принципу, що його самі ж висунули. Якщо говорити конкретно за Україну, то російські більшовики — та їхні підлеглі з Комуністичної партії України (більшовиків) — ніби бачили якусь загрозу, що її могла становити для Радянської Росії незалежна українська радянська республіка, і всіляко утворенню такої опирались. Важко сказати, наскільки ця загроза була реальною.

Україна, до речі, в рукописі згадується окремо: «Український націоналізм у Росії був зовсім иншим, ніж, скажімо, чеський, польський чи фінський, він був не більше ніж просто примхою, кривлянням кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентів, без будь-якого коріння в економічних, політичних чи духовних відносинах країни, без будь-якої історичної традиції, бо Україна ніколи не побудувала ні нації, ні держави, без будь-якої національної культури, якщо не рахувати реакційно-романтичних віршів Шевченка.» Залишаючи осторонь історичні неточності та неприпустимий для серйозного автора тон, зауважу, що ставлячи питання таким чином, Люксембурґ, схоже, виходить з припущення, що нації народжуються тільки в якісь певний історичний момент — однаковий для всіх, — «пропустивши» який нація народитися не може. От, як до 1917 не істнувала в чиїмось історичному минулому державність (чи важка промисловість, чи висока література), значить і в подальшому вам в цьому відмовляється, а всякий можливий національно-визвольний рух мас нейтралізуються універсальним (пізніше взятим на озброєння більшовиками) поясненням — «примха кількох десятків дрібнобуржуазних інтеліґентів».

Обговорюючи аґрарне питання і гасло «Землю — селянам!», слід пам’ятати, що підчас всякої революції революційна партія змагається за прихильність мас, висуваючи гасла, які б відповідали найбільшим їхнім бажанням, або підхоплюючи гасла, висунуті самими масами. Адже без спирання на достатньо широку соціяльну базу втриматися при владі та завершити задумані революційні перетворення неможливо. Двома таким гаслами були «Мир — народам!» і «Землю — селянам!». Перше з них в країні, що воює вже третій рік без очевидної перспективи перемоги, промовляло до широких народних мас і салдатів, які втомились від війни, що вона давно втратила для них сенс. Друге гасло слід розглядати у зв’язку з першим. Салдати російської армії, як і більшість людяности імперії, були селянами (85% з 180 млн. люд. імперії 1914 року жили на селі). Вони хотіли миру, і вони ж хотіли землі. Мир, демобілізація і розподіл землі між селянами означали притягнення на свій бік і селян, і салдатів. А завоювання симпатії салдат було особливо важливо в умовах громадянської війни, що розгорталась, адже російські збройні сили були найчисельнішими в світі й у середині 1917 року налічувала бл. 9 млн. чол. Розграбування економій відбулося в найпримітивніший спосіб, при чому були знищені технічні здобутки великих господарств і понижено техніку рільництва, але відкладення передачі панської землі селянам ризикувало знищити саму революцію. Ця «аґрарна революція» була даністю, що відбулась незалежно від волі більшовиків і пролєтаріяту. Як би більшовики опиралися цьому руху, яким селяни виразили свої клясові інтереси, він зніс би їх, ізолював би пролєтаріят, що в свою чергу сприяло би перемозі контрреволюції. Можна не сумніватися в тому, що контрреволюція була зовсім не тим розвитком подій, який  Люксембурґ хотіла бачити у революційній Росії.

Advertisements

0 Responses to “Роза Люксембурґ і Російська революція”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: