Єдність чи самостійність? Дві політики

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Ми вже бачили, що «Коммунист» вважає право нації на самовизначення «абстрактною формулою», тому то «ми … не давали загальної відповіді на питання, яких же форм обопільних стосунків з Великоросіею домагається пролетаріят України: чи домагається він краєвої автономії, федерації, самостійности, чи, може, він не бажає ніякого політичного відокремлення України, домагаючися безпосереднього зв’язку кожного місцевого совіту з всеросійським центром».

Інакше ставиться до сієї «формули» «катеринославська точка погляду».

«У відповідь на категоричні домагання українських соціял-патріотичних партій ми займалися порожнім й об’єктивно безглуздим для партії, що належить до пригніченої нації (слухайте! слухайте! Якої нації не існуючої? А якщо існує, то де? “В нас для нас” чи “в вас для вас”‘? Бо України ж нема. Бо була “южная Россия”, а стала “южная часть оккупированной Германией на востоке области” — С.М. і В.Ш.), повторюванням “слів” про визнання нами за Україною права на відокремлення в той час, коли саме визнання сього права за Україною Всеросійським совнаркомом вимагало від нас іншого: категоргічно ясних заяв, рішучої аґітації за можливо більше тісний зв’язок України з Росією, проти відокремлення, за пролетарсько-революційну єдність»[1]

Виходить, ніби й «катеринославці» вважають право націй на самовизначення «абстрактною формулою», лише «словом», проти якого вони взагалі нічого не мають. Але трохи раніше в тій же статті «катеринославська точка погляду» з великим захопленням говорить про блискуче «виправдання себе (для себе?) в досвіді російської революції» сієї формули. От тільки «практика» трохи шкутильгала: практика цілком «не відповідала нашій програмі в національному питанні».[2]

Значить, на теоретичній Шипці все спокійно! — гадають «катеринославці». «Теорія» ні к чорту не годилася! — говорять «ліві». «Практика» була кепською, очі б наші не дивилися! — одноголосно скрикують «право-ліві» «катеринославці».

Ми не станемо зупинятися тут на обопільних стосунках «теорії» й «практики» права націй на самовизначення. Сьому присвячується спеціяльна брошура, котра, сподіваємося, незабаром вийде. Ми тільки наведемо декілька цитат з статті В.Затонського «Из недавнего прошлого»,[3] де яскраво рисується «практика».

«На ґрунтовне питання — відношення до національного руху, що визначало в значній мірі політику пролетаріяту на Україні, партія відповідала зовсім невиразно: право націй на самовизначення… Конкретні ж вирішення приймалися від випадку до випадку.

«Березень-квітень 1917 року. В нетрях всяких кооперативів і спілок формується українське національне обличчя, вилізає на світ Божий Рада — партія лагідно твердить про самовизначення.

«Травень. Рада піднімає голову. Червень-липень. Рада намагається стати на ноги — покровительственне самовизначення. Вересень. Про Раду майже забули. Жовтень — Рада брикається — співчутливе (не розібрали) самовизначення.

«Листопад-грудень. Рада оголошує грізний ультиматум і… право націй на самовизначення.

«Січень. Рада передана — анатема Раді. Травень. Рада повалена, повний крах українського націоналізму… Право націй на самовизначення, нерухоме, як скеля, і мовчазне, як камінь.

«Що мінялася тактика відносно українського національного руху, що не зразу розкусили Раду, ще мало біди, — біда, що в усіх сих головокружних змінах курсу не було ніякої внутрішньої логіки. (А зараз є?).

«Бували випадки, коли одночасно давалися директиви, що виключали одна одну (а зараз не даються?), так, наприклад, на бій з українським шовінізмом, з дрібнобуржуазною реакцією, що сунула з півдня, благословлялася десницею Совітська Україна, шуйцею — Донецька Республіка. Мимоволі пригадується українська анекдота про бабу, що ставила свічки одночасно і св. Миколі і лукавому, виходячи з міркувань, що …

Хто знає, де прийдеться
Свій вік вікувати.
Треба всюди, добрі люди,
Приятеля мати.

«У партії в цілому не було обличчя; політика її йшла через пень-колоду з самими несподіваними ухиляннями і, зрозуміло, далеко не блискучими результатами; на місцях же кавардак був неуявимий.

«Кожна організація, майже кожний член партії за свій страх і риск вирішував усі питання, що торкалися тактики відносно українського національного руху, котрий все ріс і ставав чим далі крупнішим фактором політичної боротьби на Україні, — і от тут і виявилося, що поважний принцип самовизначення націй (не пролетаріяту), котрим потрібно було керуватися по писанію й ізусному преданію отців церкви, дуже гарний, поки діло йде про Індії й Єгипти, оскільки нам (sic!) там не доводилося працювати (в Татаро-Башкіріях з ним уже клопоту досить).

«Гарний він, коли треба зробити благородний жест в стилі кающогося дворянина москвичеві на Тверській (у “Люксі”?), німцеві на Фрідріхштрассе (А хіба й там уже є кающися дворяни?), але занадто мало зрозумілий, коли доводиться вирішувати всі сі прокляті питання на різних околицях в роді України.

«Не дурно національні (ой, лихо!) комуністичні партії, що входять в склад Російської, в роді польської, латиської, одіслали самовизначення націй туди, ідеже Учредилка упокояється.

«Але у них становище значно простіше, ніж на […]

«І латиська, і польська партії в дійсності дійсно одна — латиська, друга — польська за своїм національним складом (принаймні в існуванні латишів і поляків покищо ніхто не сумнівався).

«Не те на Україні. Тут партія більшовиків, як і більшість промислового пролетаріяту, складається головним чином із руських, якщо не по національності, то по культурі.

«Висловитися проти самовизначення націй ніяково, і так русифікаторами щирі українці звуть. Визнати Україну Україною — душа не лежить (тим більше, що многі товариші до сієї пори в глибині душі переконані, що Україну Грушевський нарошне видумав)[4]

«І от починаються шукання. Ну що ж, самовизначуйся аж до відокремлення (щоб тобі ні дна, ні покришки), але тільки навіщо ж тут, безпремінно у моїй партійній вотчині. Ну, хай вже буде собі навіть самостійна Україна (якщо вже не можна без сього) денебудь в Австралії або на гірший кінець навіть на півдикій Волині й Подолії, але навіщо безпремінно на Катеринославщині або там на Херсонщині, не кажучи вже про Харків. Між тим селянство навіть сих заповідних земель (до відома товаришів, за національністю все ж українське), кинуте на сваволю долі, передане в монопольне користування українських соціял-шовіністів, майже поголовно, без різниці, біднота й куркульство, самовизначалося в тому змісті, як того бажала Рада.

«Що тут робити? Скандал. Самовизначуйся, хто може. Отут і єсть пішли всі сі, от уже дійсно нарошне (тільки не Грушевським), видумані республіки дипломатів, що здатні були подарувати Петлюрі західню Україну, аби врятувати свої палестини від страшної назви “Україна”». (їм уже не страшно!).[5]

Тов. Затонський говорить далі: «Український шовінізм розділив долю Ради, з ним у свідомості широких мас селянства (не кажучи вже про пролетаріят) покінчено (що не заважає, до відома товаришів, сим масам лишатися за національністю українськими)».

Кумедно читати, коли доводиться товаришам по партії «комуністів України» доводити, що, мовляв, українські робітники і селянство по національності є українці. Але навіщо їм рекомендує т. Затонський прийняти «к сведению» (до відома) сю «істину»? Щоб вона зосталася «в них для них»? А «к исполнению» вона, «істина», потрібна чи ні? І коли потрібна, то в чому?

Ми не вважаємо «теорію» права націй на самовизначення, — як вона була розвинена не «катеринославцями», а т. Н.Леніним, — такою вже непоруніною, як то гадають «катериное ланці». Ми гадаємо, що «теорію» і «практику» зовсім не можна відрівяти, що коли дається порада «до відома» («к сьедению»), тим самим пропонується і «до виконання» («к исполнению»). І «теорія» права націй на самовизначення спричинилася до «практики» партії на Україні. Але ми не можемо погодитися і з поглядом лівих, що вважають і «теорію» і «практику» занадто кепською. Спільним у «правих» «катеринославців» і «лівих» «київців» є те, що вони вважають «практику», в один голос, «порожньою», «абстрактною», «безглуздою». Дістаєш таке враження, ніби люди знаходять насолоду у плямуванні себе. Правда, се робиться з святими намірами.

Гоголівський коваль Вакула умисне намалював чорта страшенно гидким і бридким, аби кожна баба могла ткнути пальцем і сказати: «Он, бач, яка кака!» і потім з побожністю повернутися до світлого раю. Для «комуністів України» без розбору на «правих» і на «лівих» у минулому все «кака». Зате зараз у них «просто рай». Сей «рай» ми вже бачили і зараз ще побачимо. Оскільки сей «рай» не є просто порожнім місцем (вони й досі не спромоглися вирішити у повній мірі хворобливого (больного) «в них для них» українського питання!), оскільки вони пережовують стару «практику». А лайка то так собі, «слова та голос, більш нічого», — а полаєш, то якось на душі легше стане і матимеш більш «самостійний» від минулого вигляд.

Кепсько чи ні, а відповідь про обопільні стосунки України і Росії ми давали. Кепсько чи ні, а сієї «теорії» на «практиці» ми дотримувалися. На нашу думку, говорили і робили ми, — треба відстоювати «можливо більше тісний зв’язок України з Росією, проти відокремлення, за пролетарсько-революційну єдність». Ми відстоювали «безпосередній зв’язок кожного місцевого совіту з всеросійським центром». І робили се якраз на підставі «словесної», «абстрактної» формули. Правда, одночасно ми вживали і «слова» про право на відокремлення. Але треба бути «катеринославцем», щоб не розуміти необхідности сих «слів». «Катеринославська точка погляду» говорить, що сі «слова» були «порожкіми безглуздими для партії пригніченої нації». Але якраз об’єктивно ми партією «пригніченої» нації не були. Ми були об’єктивно неукраїнською партією, хоч ми жили, працювали на Україні і деякі з нас навіть за метриками репані українці, — а російською партією, себто, власне кажучи, великоруською. Діло навіть не в тому, що ми не захоплювалися гаслами автономії, федерації, самостійности, а відстоювали «єдність». А діло в тому, що ми цілком сторонилися національно-визвольного руху, діло якраз у тому, що і зараз т. Затонському доводиться переконувати своїх товаришів, що українські робітники і селяни є українські робітники і селяни, що така нація є, що то не видумка Грушевського. Діло якраз у тому, що сам т. Затонський дійшов до сього лише після довгих міркувань: а що таке нація? Діло якраз ось у чому: «Уже декілька десятиліть цілком визначився факт більш скорого економічного розвитку півдня, тобто України, що приваблює з Великоросії десятки і сотні писяч селян і робітників в капіталістичні економії, на рудні, в городи.

«Факт асиміляції в сих межах — великоруського й українського пролетаріяту безсумнівний. І сей факт безумовно прогресивний. Капіталізм ставить на місце тупого, заскорузлого, осілого і по-ведмежому дикого мужика-великороса або українця рухливого пролетаря, умови життя котрого ламають специфічно-національну вузькість як великоруську, так і українську. Допустімо, що між Великоросією й Україною згодом стане державний кордон, — і на сей випадок історична прогресивність асиміляції великоруських й українських робітників буде безсумнівною, як прогресивним є перемелювання націй в Америці. Чим вільнішими стануть Україна і Великоросія, тим ширший і швидший буде розвиток капіталізму, котрий тоді ще сильніше буде приваблювати робітників всіх націй з усіх земель держави і з усіх сусідніх держав (якби Росія опинилася сусідньою державою відносно України) робітничу масу в городи, на рудні, на заводи.

«Пан Лев Юркевич (український націонал-соціяліст з “Дзвону”) поводиться, як справжній буржуа, і до того короткозорий, вузький і тупий буржуа, тобто міщанин, коли він інтереси спілкування, злиття, асиміляції пролетаріяту відкидає геть ради хвилевого успіху української національної справи. Національна справа — наперед, пролетарська справа — потім, говорять буржуазні націоналісти і пп. Юркевичі, Донцови і т.п. горемарксисти за ними. Пролетарська справа — поперед усього, кажемо ми, бо вона забезпечує не тільки постійні і корінні інтереси праці й інтереси людности, але й інтереси демократії, а без демократії не можлива ні автономна, ні незалежна Україна».[6]

Що факт такої «асиміляції» є прогресивним, ми цілком погоджуємося. Але не треба забувати, що процес асиміляції менш розвинених (порівнюючи) українських мас великоруською не зайшов так далеко, щоб можна було говорити про перемелювання націй. Бо ся «асиміляція» лише на початку вела до денаціоналізації, потім же вона ставала в допомозі прокиненню національного почуття і національної свідомости. А тому про «асиміляцію» тут можна говорити лише в лапках. Ось сей другий факт тієї ж «асиміляції», і треба мати на увазі, коли розглядаємо розвиток українського національного, робітничого в тому числі, руху. На місце «осілого, по-ведмежому дикого, заскорузлого мужика» виступає рухливий пролетар, котрий вимагає школи власною мовою, часописів, книжок — у інтеліґенції появився співробітник, який сам виявляє свою волю, сам ставить вимоги, сам визначає свої потреби, сам підштовхує інтеліґента.

Революція якраз і виявила отсі обидва боки «асиміляції»: поділ робітництва на українське і «неукраїнське», який доповнювався поділом між «чужим» «неукраїнським» городом і «нашим» українським селом.

Наша партія була об’єктивно і за назвою партією російською, себто великоруською. А для такої партії вживати «слова» про відокремлення при одночасній пропаганді за «єдність» є обов’язковим. Кепське не те, що ми вживали «слова» про відокремлення. Кепське те, що для більшости членів нашої партії се були лише «слова», лишалися «словами» при зовсім інших «ділах» у с.-д. меншовиків і рос. с.-рев. Кепське ось що: «щоб бути с.-д. інтернаціоналістом, треба думати не про свою лише націю, а вище її ставити інтереси всіх, їх всеспільну волю і рівноправність (підкреслення автора. — С.М. і В.Ш.). У теорїї всі з сим згоджуються, але на практиці виявляють якраз анексіоністську байдужість. Тут корінь зла» (підкреслення наше. — С.М. і В.Ш.).[7]

Кепське те, що, як пише й Затонський, «слова» про відокремлення розумілися ось як: «Ну, що ж, самовизначуйся аж до відокремлення (щоб тобі ні дна, ні покришки), але тільки нащо тут, небезпремінно у моїй партійній вотчині. Ну, хай собі буде навіть самостійна Україна (якщо вже не можна без сього) денебудь в Австралії і т.д.». Осе було кепське, бо воно якнайгірше порушувало ту саму «єдність», про яку так багато кричали і кричать. Бо «словам» маси навчилися не вірити, а вірять лише ділам, — і роблять се цілком справедливо. І зараз ніякими «словами» не прикриєш порожнього місця, ніякою вивіскою не сховаєш брак змісту.

Вживати «слова» про відокремлення партія мусіла саме для відстоювання «єдности». І доти, поки сим «словам» вірили, доти нам удавалося осягти сю «єдність». Коли ж виявилося, що то лише «слова», — на місце «єдности» ставав страшний розбрат і ворожнеча. Про необхідність сих «слів» саме для «єдности» писала і «Правда» з приводу 1-го універсалу:

«Революційна демократія Росії, коли вона хоче бути справді демократією, повинна порвати з цим минулим (гнітом недержавних націй царатом), повинна вернути собі, робітникам і селянам Росії, братерське довір’я робітників та селян України. Цього не можна зробити без повного визнання прав України, а в тому числі права на відокремлення. Ми не прихильники дрібних держав. Ми за якнайтісніший союз робітників проти всіх капіталістів, і “своїх” й усіх загалом країн. Але якраз для того, аби сей союз був добровільний, російський робітник, не довіряючи ні в чому і ні на одну хвилю ані буржуазії російській, ані буржуазії українській, обстоює зараз право на відокремлення українців, не накидаючи їм своєї приязні, але завойовуючи її відношення як до рівного, як до союзника і до брата в боротьбі за соціялізм».[8]

Сим хорошим «словам» вірили, бо сподівалися, що за ними будуть іти й відповідні діла, хоч і доводилося майже на кожному кроці зустрічатися з «катеринославськими« «самовизначеннями Австралії». Але зараз, після всього прожитого, підіймається гірке почуття: а що як то були лише «слова»? Хороші слова, але … «Верю, Господи, помоги моєму неверию!»

Отже, ми перебували тоді в такому стані, об’єктивні умови були такі, що нам не лишалося іншого шляху, як відстоювати єдність робітничого руху при одночасному вживанні «слів» про самовизначення. І ми йшли сим шляхом, чи кепсько, чи гарно (ми згоджуємося, що скоріше кепсько, ніж гарно), а йшли, мусіли йти.

От зараз заднім числом ми всі наввипередки вишукуємо хиби в минулому і лаємо се минуле якнайгострішими словами. Зате тепер… о! тепер ми вже «порозумнішали»! І отже погляньмо на минуле з об’єктивного стану України, не тільки внутрішнього складу і стосунків різних кляс на Україні, а з точки погляду загальноросійської революції і міжнародних стосунків, міжнародного розвитку подій. Поставмо питання так: хай повернеться назад 1917 і початок 1918 року, хай повернуться всі ті стосунки й об’єктивні умови, в яких розвивався український революційний рух, і поставмо між ними розумних «катеринославців» і «киян» з «Коммуниста», — що б вони робили знову?

Те саме, тільки де в чому, в дрібницях, може, краще або гірше!

Читачеві не трудно буде самому переконатися всьому. Ми ж зараз спинимося на іншому питанні, Ми бачили, що наші «право-ліві» «катеринославці», вилаявшися добре за своє минуле, видають за щось невидане свою «нову» «позицію». Дійсно нового в них лише те, що, замість «абстрактної формули» (ліві!) чи «чудесної теорії» (щоб її не дотримуватися — «катеринославці»!), у них є «конкретне» порожне місце — ліві с.-р. пошкодили, бач, звернутися до лікаря з своєю «хворобою», полікувати своє секретне «хворобливе національне питання». В сій лайці ми просто спостерігаємо, як звичайнісінький

Русский ум и русский дух
Зады твердит і лжет за двух!

Розглянемо «частное» вирішення «катеринославців». «Єдність» України з Росією! Ніщо не змінилося, щоб нам міняти своє вирішення! Тільки й того, що раніше в нас була «єдність» з «абстрактною формулою» або «чудесною теорією», а зараз «єдність» з порожнім місцем на придачу.

«В них для них» майже нічого не змінилося. Але не так у житті. Погляньмо на нього.

Ми вже знаємо, що, «не порушуючи своїх обов’язків яко інтернаціоналістів, можна бути і за політичну незалежність своєї нації і за її прилучення в сусідню державу х, у, z і т.д. Але в усіх випадках повинно боротися проти дрібнонаціональної вузькости, замкнення, відособлення, за підрахунок цілого і всезагального, за підпорядкування інтересів особистого інтересам спільного».[9]

Що ж сталося на протязі сих двох років такого, що вимагає від нас іншого вирішення того ж самого українського питання?

Сталося два факти. Один факт має російськоукраїнський характер, другий — світовий, міжнародний.

Перший факт — се відокремлення України від Росії. Другий факт — революція в Австрії й Германії. Розуміється, перший має своє міжнародне значення, особливо коли його поставити рядом з тими подіями, що розвиваються в Австрії й Германії.

Для «катеринославської точки погляду» весь український рух є якоюсь нісенітницею, низкою «помилок». А заклик Ц.Радою німецького війська — се «окупація і лише окупація». З точки ж погляду реального історичного процесу заклик німців зовсім не вичерпується «окупацією і лише окупацією». Розуміється, для німецьких імперіялістів сей акт Ц.Ради з самого початку мав значення «окупації і лише окупації», одного з надзвичайно для Германії корисних епізодів війни. Звичайно, німці посилали військо на Україну не для того, щоб боронити волю українського народу, його самостійність, незалежність проти нападу з боку «великоруських більшовиків». Звичайно, німці зовсім і не думали піклуватися про «збудування власної хати українського народу», — як то мріяли блазні з «Нової Ради». Звичайно, німці йшли за хлібом, цукром, вугіллям і ін. гарними речами. Звичайно, господарювання окупантів на Україні полягало в тому, аби якмога більше обібрати, загарбати, вивезти з України всякого добра. Словом, грабіжництво, здирство, плюндрування, «окупація і лише окупація».

Розуміється, з точки погляду великоруського крамаря, котрий знає про Україну якраз стільки, скільки треба йому знати, що залізо для покрівлі його крамнички привозять з Донецького басейну і цукор, який він продає у крамничці, теж приходить від якихось там «хохлів», — з точки погляду такого крамаря відокремлення України є «окупацією і лише окупацією».

Але «точкою погляду» німецького чи великоруського анексіоніста чи крамаря не вичерпується зміст історичних подій. І з точки погляду світових подій сучасности отой акт, «окупація і лише окупація», має свій далеко глибший зміст і більше значення. Він означає лише одне з кілець у ланцюзі довгої, на протязі всієї сторії, національновизвольної боротьби українського народу, боротьби за свою повну волю і незалежність. Він означає лише один з якнайхарактерніших і клясичних епізодів і є показником глибини національно-визвольних рухів сучасности.

Се було лише одним з моментів «обурення продукційних сил» України проти вікової неволі. «Продукційні сили обурюються» не однаково, вживають різні заходи: лагідненько посилають депутацію просити, щоб змилувались і дали; ставлять перед «фактом» оголошення автономії; приймають у себе дорогих гостей, що самі приїжджають, аби лагідненько дійти до згоди; чухають потилицю, коли свербить після «згоди»; оголошують республіку, щоб жити вільним членом вільної сім’ї вільних народів; повертають «катеринославців» до себе передом, а не спиною, при чому іноді повороти бувають такі несподівані, що голова все дивиться на північ, коли корпус весь повернений на південь (такі пригоди бувають не в одному пеклі Данте!); а іноді діло доходить і до того, що Самсон сам трясе стіни будинку і гине вкупі з філістимлянами.

Що тут подієш! Така вже вона «нерозумна», ота історія. Та й то сказати, швелери, балки, вугілля, цукор і т. д. дуже гарні, теплі й солодкі речі, — коли, наприклад, їдеш по рейках в купе вагона 1-ої кляси, де добре напалене вугіллям, п’єш солодкий чай у накладку і дивуєшся дивами, що розстилаються перед очима: і на душі гарно, і для тіла не кепсько. Але коли рейки, швелери, балки і т. ін. починають обурюватися, — краще йти пішака! Або коли горить, скажемо, крамничка і залізо з покрівлі з дзвоном зривається і падає дощем на голову крамаря, — теж кепсько на душі, хай йому лихо й цукрові, хай горить у крамниці! І хоч би всі ті важкі, теплі, солодкі речі обурювалися «по-людськи», себто «покатеринославському». Так ні, заберуть у свою дурну голову якусь самостійність… Е, що й казати, кепські речі!

Всі великі події в історії є наслідком боротьби, ворожнечі. Такі речі, як визволення поневолених націй, дуже рідко можуть скінчитися «лагідно». Пристосування політичної «надбудівлі» до економічної «бази» проходять не просто, не лагідно. Іскри сиплються з очей, коли «продукційні сили обурюються». І ще добре, як не повилазять! Всіляка руїна невідрізнима від всякої революції, — казав Ф. Енґельс.

І сього ґрунтовного історичного змісту ганебного акту Ц.Ради ніскільки не порушує те, що сей акт привів до «самостійности» Скоропадського. Навіть «самостійність» сучасної Директорії (а її ж рівняти до Скоропадського не доводиться!) покищо є лише гарним «в них для них» бажанням. Сучасна Україна далі стоїть від самостійности, ніж вона стояла в листопаді-грудні 1917 року. Може, навіть акт Ц.Ради так обстриг волосся Самсона-України, що доведеться ще роки працювати, поки воно виросте. Се так. Але ні ця самостійність «в них для них», ні «окупація і лише окупація» «в. них для них» не може замазати сього реального історичного змісту.

Самостійности Україна ще не осягла. Але відокремлення від Росії — реальний факт. Але конституювання України яко державно-політичної одиниці, не дивлячись на окупантів, на «катериноелавців», на «самостійність» Скоропадського і т.д., — посувалося весь час.

«Окупація і лише окупація» в грубій формі проводила в життя вирішення Ц.Ради від 11-24 січня (4-й універсал) й ухвалу Катеринославського 2-го з’їзду Українських Совітів про самостійність і незалежність Української Республіки. Звичайно, ті економічні, соціяльно-політичні і культурні зв’язки, які виросли за часів перебування України колонією Росії, не могли одразу бути порвані, мов ножем одрізані. Звичайно, ми ще бачимо окремі численні нитки, що тягнуться через розірване місце. От як палку переломиш. Палка тріснула, але обдиві половини ще не відрізнилися, ще держаться окремими трісками, що заходять одна за другу. Але як ти її не здавлюй, не направляй, встановити так, щоб палка знову була цілою, не можливо. Краще всього обрізати якнайчепурніше обидва відламані кінці і потім уже приставити одну до одної й обхопити кільцем. Або ще можна взяти таке порівняння. Коли зроблена в тілі живого організму глибока рана, треба обрізати окремі клапті її, бо вони не можуть стати в допомозі до загоєння рани. Навпаки, вони будуть лише роз’ятрювати рану, гноїти тіло, отруювати організм.

Розуміється, люди, що вважають катастрофу лютого-березня 1918 року «окупацією і лише окупацією», можуть сказати, що палка не зламана, а «лише» зверху трохи подряпана; що немає ніякої рани, а є «лише» маленьке прищикну те місце. У такому разі, розуміється, обрізувати палку і прищикніте місце не варто. Розуміється, для людей з «секретною хворобою» краще робити вигляд, що взагалі все гарно. Але се не резон для нас.

Що ми тут маємо саме перелом, глибоку рану, в сьому нас переконує сама історія українського рухана протязі революції (і не тільки революції). Ще більше переконуємося ми в сьому, коли станемо розглядати український рух поруч з відповідними подіями, які ми спостерігаємо під час сучасної війни і особливо революції в Австрії й Германії.

Криза капіталістичного суспільства — війна і революція — розкрила більш глибокі пружини і сили велетенської історичної боротьби сучасної доби. Вона наочно виявила обидві тенденції капіталістичного суспільства: інтернаціоналізацію й націоналізацію боротьби. При чому різниця тут не в одній лише формі, а й у змісті. Кажуть, що ся боротьба має за змістом інтернаціональний характер, а за формою — національний. В сьому твердженні є доля правди, але не вся правда, а значить — се не вірно.

Сей погляд є тою рештою, що залишилася від дуалістичного світогляду релігії: є животворящий дух, Бог, енергія, сила, інтернаціональний зміст; і є мертва матерія, глина, національна форма. Се варіяція «катеринославщини», для якої є, з одного боку, чудесна теорія, а з другого боку, «кака»-практика; з одного боку — «чистий інтернаціоналізм», а з другого боку — «чистий націоналізм». На ділі ж є, та й не може бути інакше, що «теорія», з одного боку, є відблиском у голові людей їхньої «практики», як, з другого боку, і навпаки, «чудесна теорія» спричинюеться до «каки-практики».

Так і тут, інтернаціоналізм і націоналізм відрізняються один від одного не яко зміст і форма, а яко дві точки погляду на один і той же процес. Пояснити можна таким прикладом. Круг, звичайнісінький круг, має інший вигляд, коли ми будемо розглядати з точки, котра лежить поза кругом, ніж тоді, коли ми дивимося на нього з центру.

Війна і революція виявили протиріччя сучасного капіталістичного суспільства між його велетенськими продукційними силами і стосунками власности; між суспільним характером продукції і приватним хактером засвоєння (приватна власність на засоби продукції). Війна і революція виявили нездатність капіталістинного суспільства своїми засобами вирішити се протиріччя. Війна і революція виявили дійсний зміст життя капіталістичного суспільства — клясову боротьбу, громадянську війну, а не мир. Війна і революція виявили стремління, тенденцію до заміни сучасного капіталістичного господарства і суспільства новим, соціалістичним господарством і суспільством. Війна і революція виявили одночасно тенденцію не тільки до зміни «бази» — господарства, а й до зміни «надбудівлі» — усіх інших: політичних, духовних і т. д. галузів соціального життя.

Війна і революція далі вирвали силоміць найбільш здорову й активну частину якнайширших і найглибших шарів людности з їх традиційних умов життя, зібрали їх докупи в касарні, дали їм у руки зброю, навчили вживати сю зброю окремо і в строю мільйонних армій, розбудили їх свідомість, примусіли думати, поставили перед необхідністю самим масам вирішувати прокляті питання «війни» і «миру», привели до краю провалля злиднів, голоду…

Ми побачили, як війна імперіялістична на наших очах перетворювалася і перетворюється у війну громадянську, на зміну війні йде революція. Там верховодом виступали імперіалісти, тут, у революції, пролетаріат. На місце ворожнечі імперіялістів виступає клясова ворожнеча. Кляса проти кляси!

Тут нас перебивають «розумні катеринославці» і кажуть: ага, кляса проти кляси, — при чому ж тут національність?

Для «катеринославців» соціяльна революція уявлясться так, що з одного боку стоїть військо: «ми за соціялізм», і з другого боку: «ми за капіталізм».

На ділі соціяльна боротьба не може бути такою «чистою», і не тільки тому, що у мас є свої перестороги і т.д. (се саме собою), а й тому, що соціяльна революція є акцією мас різних національностей, мас, переплутаних між собою імперіялізмом. Для сих мас (пролетаріяту в тому числі) соціяльна боротьба є, означає і ведеться не тільки за знищення гніту економічного (усуспільнення засобів продукції), а й політичного і всякого іншого.

Ось через що зібрані в касарні, вишколені й озброєні маси так палко б’ються не взагалі за соціялізм, а поруч виставляють домагання своєї національної волі, незалежности, самостійности. І війна і революція вживали з самого початку «чудесну теорію», «слова» про право націй на самовизначення.

Яке б лицемірство не ховалося за сими «словами» п.п. імперіялістів різних мастей, аж до «катеринославських» «чистих лавошників», сі «слова» відограли величезну ролю в прокиненні свідомости народних мас. І імперіялісти і «катеринославці» всіх мастей викликали духів, з якими їм не впоратися.

Маси мають зброю, маси борються за власні інтереси. Маси виявляють, з одного боку, нахил і хист до організованої свідомої боротьби, з другого боку здичавіння, страшенну ворожнечу. Бо війна, революція будять не тільки свідомість, не тільки організовують, а й розпорошують, розбещують, доводять людей до здичавіння.

Треба бути «катеринославським істориком», щоб писати так, як пише т. Кулик про військовий український рух, ніби він був рухом шкурників, дикунів, наслідком утоми й злочрінства. Що й казати, було й се. Але де сього зараз немає? А в червоній армії
все благополучно? Але сим не вичерпується зміст ні червоної армії, ні українського військового руху. Ми бачимо багато свідомости, ідеалістичного запалу…

Революція в Росії, Австрії й Германії показала, як глибоко вкорінюється національний рух, які широкі й глибокі шари він захоплює, яку силу і міць він виявляє. І як до революції в Австрії й Германії російська взагалі, українська зокрема «лавірували» між двома ворожими таборами імперіялістів, то тепер вони мають проти себе єдиний імперіялістичний фронт і спільника в революції Австрії і Германії. Революція виявила наочно стремління перебудувати карту Европи (і не однієї Европи) на інших підвалинах, ніж меч, насильство, пригноблення. Се — »симпатії» населення. Се спілка, федерація вільних, самостійних, незалежних держав. Правда, шлях до сієї «ідилії» лежить теж через збройну боротьбу мас, як навчає нас історичний досвід. Але що на сій грішній землі можна осягти іншим шляхом?

Війна і революція виявили до кінця брехливість «самовизначення» і «визволення народів» п.п. Мілюкових, Родзянок, Вілсонів, Ллойд-Джорджів, Клємансо, Кюльманів, Черніних і […]. Війна і революція поставили під знаком запитання й іншу політику, політику пролетаріяту, при тому найбільш революційної його частини.

Звичайно, ми знаємо, що і пролетаріят не зробиться святим і застрахованим від помилок і слабостей «тільки від того, що він утворить соціяльну революцію».

Звичайно, ми знаємо, що «можливі помилки (і корисні інтереси — спробувати сісти на чужій спині) приведуть його неодмінно до усвідомлення сієї істини».[10]

Але чи не будуть сі помилки мати, скажемо, для III Інтернаціоналу таке значення, як «помилка» 4 серпня 1917 року для II Інтернаціоналу?

Покладемося знову на історію. Вона скаже.

Ми ж повернемося тепер до нашої теми: до України безпосередньо.

На нашу думку, факт «окупації і лише окупації» і факт революції в Германії і особливо Австрії розділять дві епохи в історії розвитку революції на Україні. Різний об’єктивний стан України як з боку міжнародних, так і з боку внутрішніх стосунків вимагає «різного» вирішення українського національного питання в сі епохи, «різної» політики пролетаріяту.

Ся різниця, на нашу думку, може бути висловлена двома гаслами: для першої доби — єдність України з Росією, при одночасно визнаному праві націй ( України в тому числі) на самовизначення; для другої доби — самостійність України.

«Значення гасла національної культури визначається не обіцянками або добрими намірами даного інтеліґентика “тлумачити се гасло в змісті проведення через нього інтернаціональної культури”.

«Значення гасла національної культури визначається об’єктивними стосунками всіх кляс даної країни і всіх країн світу».[11]

Се справедливе не для одного гасла національної культури, а й інтернаціональної культури, а й єдности, а й самостійности. Се справедливе не тільки для інтеліґентика, а й для інтеліґента, навіть для Інтеліґента (з великої букви), навіть ІНТЕЛІҐЕНТА (з усіма великими буквами). «І царята і старчата — Адамові діти»!

Отже, кращою перевіркою доказів правильности сього вирішення «являється дослідження відношення до питання різних кляс громадянства. Для марксиста така перевірка обов’язкова. Треба виходити з об’єктивного, треба взяти взаємне відношення кляс по даному пункту».[12]

Погляньмо «на взаємне відношення кляс» відносно українського питання до і після катастрофи лютого-березня 1918 року.

Об’єктивне становище Росії, яке мало посередній чи безпосередній вплив на всі кляси, партії, їх стосунки, їх вирішення різних питань до катастрофи лютого-березня 1918 року визначалося перебуванням Росії в стані війни в одному з імперіялістичних таборів, в таборі Антанти.

Се ставило російську революцію в пряму і безпосередню залежність від міжнародних стосунків, як з другого боку, воно давало їй можливість безпосередньо впливати на хід міжнародних подій.

І сей об’єктивний стан «буття» відбився і в «свідомості», в усвідомленні себе російською революцією яко продуктом і яко агентом міжнародного розвитку подій.

Кожна політична група, кожна політична партія виходила з «війни і миру» і поверталася до них же. Кожний «поточний момент» починався й кінчався «війною і миром». «Мир без анексій, контрибуцій, на підставі самовизначення націй» — головна тема бесід, рефератів, з’їздів, мітингів, нарад і т.д., і т.п.

Російська імперіялістична буржуазія після революції 1905 року поділялася на політичні партії, між котрими іноді виникали досить гострі суперечки. Війна 1914-17 рр. усунула сю ворожнечу. Ради Константинополя, проток, «исконньїх русских земель Червоныя Руси», Галичини і т.д. можна було забути ворожнечу і встановити громадянський мир.

Ненависть до ворогів «людської культури», «варварів сучасности», німців, штовхнула до поцілунків к.-д. Мілюкова і чорносотенця Пуришкевича. Революція 1917 року докінчила се об’єднання. Під час революції вся буржуазна капіталістична преса від «Нового Времени» до «Речи» і «Русских Ведомостей» співала одноголосно. Кадетська партія, як найменш дискредитована політикою царату, вбирає в свої кола всю різноманітну чорносотенну поміщицько-капіталісггичну братію, виступає лише єдиним її представником.

Імперіялістичні наміри: Константинопіль, Дарданелли, Галичина і т.д„ імперіялістична залежність в самій грубій формі від своїх «благородних союзників» визначали всю політику поміщицькокапіталістичної кадетської партії. З власних інтересів і за наказом з Парижу й Лондону вона вживала всі спроби й заходи, аби приборкати революцію, аби не дати можливости вийти Росії з війни, аби примусити її тягти лямку імперіялістичної війни до «побідного кінця».

Звичайно, поставитися до одного з революційних струмків національно-визвольних рухів, котрі розпочалися відразу «от финских хладных скал до пламенной Колхиды», вона інакше, як до «сепаратизму», «німецького шпигунства» і т.д., не могла. «Ташшить и не пушшать»! — ось її відповідь. Досить пригадати тяганину з українськими делегаціями з приводу автономії і т.д.

«Ми рахуємося лише з фактами!» — заявив голова тимчасового уряду кн. Львов українським делеґатам. Себто ми нічого не дамо, якщо ви самі не візьмете.

У питанні, яке нас цікавить, позиція її цілком визначался домаганням повної й безумовної цілости, єдности і неділимости Росії. Союз «хліборобів»-поміщиків та велика буржуазія, бюрократи в городах — ось ті кола, на які спиралася на Україні кадетська партія. Хай т. Кулик укаже другу політичну партію поміщиків і капіталістів на Україні! І нехай він укаже, коли ся партія хитрувала і мудрувала, щоб обдурити українські маси самостійністю України!

«Єдина і неділима Росія» — ось гасло її.

Другу групу складали російські соціялістичні партії, с.-д. меншовики і с.-р. Гуртуючи круг себе російську інтеліґенцію і частину російського робітництва, сі партії на Україні користувалися малим впливом. Складаючи частину російських соціялістичних партій, які керували Совітами, посплали своїх членів у міністерство, вони й на Україні провадили ту ж політику «кроку на місці» аж до… Установчих зборів або до кінця (побідного вони соромилися говорити) війни. І подібно до того, як в загальноросійських питаннях вони вживали ререволюційну термінологію, щоб на ділі бути лакеями імперіялістичної буржуазії, — так і в своїй українській політиці вони говорили «слова» про право націй на самовизначення, навіть показували відповідні пункти своєї програми (у с.-р-ів навіть стояла федерація!), щоб на ділі звертатися до «штиків», щоб на ділі «ташшить и не пушшать!»

І кадети, і рос. с.-р., і меншовики на ділі, не на «словах», виступали однодушно в усіх питаннях, що були зв’язані з українським рухом. «Великоруський», «неукраїнський», антиукраїнський бльок, бльок не формальний, а на ділі — реальний факт української революції. При різних «словах», безумовно, гасло було спільне: єдина і неділима Росія. Що ж до автономії, то… се ми побачимо в установчих зборах. І якщо вже інакше не можна, то нащо ж зараз?

Проти сього «єдиного і неділимого» фронту російських, «неукраїнських» партій ще з більшою однодушністю виступали українські партії. Тут був не тільки фактичний бльок, а й формальний «союз», Центральна Рада, що об’єднувала всі українські партії. Більша однодушність залежала не від того, що в українському рухові більше було «шовінізму» (навпаки, більше шовінізму було у «культурних» кадетів й «інтернаціональних» меншовиків і с.-рів), а від того, що соціяльний ґрунт українства визначався більшою одноманітністю.

Ми вже знаємо, що майже 90 відсот. українців селяни-хлібороби (не «кадетського», Скоропадського теж зразка), другі 10 відсот. припадають на робітництво, інтеліґенцію, ремісників і т. д. При чому робітництво й інтеліґенція стояли в тісному зв’язку з селом і за своїм походженням і за соціяльним станом. «У нас лише демократія. У нас усі партії соціялістичні!» — як наслідок отієї одноманітности соціального ґрунту. На противагу безумовному гаслу «єдиної і неділимої Росії» українські партїї з початку висували таке ж безумовне домагання автономії України. Спочатку лагідні стосунки між сими двома групами чим далі, тим більше стають ворожими, тим гостріше стають вони одна до одної, тим упертіше висувають свої домагання. Національна ворожнеча зростала в силі.

Зовсім окрему позицію займала партія більшовиків, і не могла займати тоді іншої. Партія стояла і відстоювала теж цілу, єдину і неділиму Росію, але збудовану на солідарності працюючих мас, не на історичних традиціях, а на живому єднанні робітників. Щоб показати пригніченим націям (українській у тому числі), що партія більшовиків не має жодного наміру силоміць удержувати їх у межах Росії, партія теж вживала «слова» про право націй на самовизначення аж до відокремлення. При тих умовах се був єдиний шлях «нейтралізувати» себе від національної ворожнечі. А позаяк «слова» про самовизначення вживалися й меншовиками, то наша партія при всякій нагоді (наприклад, з приводу 1-го універсалу статті «Правды», резолюція Полтавського комітету) старалася показати різницю між нами і меншовиками. Не дивлячись на те, що у нас не бракувало весь час «катеринославців», які теж вживали «слова» по-меншовицькому, партії вдалося якщо не показати й довеести, то натякнути, яка різниця між вживанням слів» у меншовиків і більшовиків. Не тільки для України в Австралії відстоюють більшовики самовизначення!

Революція в жовтні і війна між Ц.Радою і більшовиками зразу викликала страшенну ворожнечу й здивувала й обурила українські маси. Виходить,
більшовики брехали, виходить, більшовики не гірші вороги, як і кадети, як і меншовики. У свідомості мас ми являлися продовжувачами політики меншовиків, орудували, спиралися на ті маси, що й меншовики. Тільки утворенням Совітського уряду України, тільки «помилками» про визнання Української Республіки спочатку в федеративному зв’язку, а потім самостійної нам знову вдалося повернути частину уваги українських мас. За нас докінчили вже Ц.Рада й окупанти.

Отже, коли ми вживанням «слів» про самовизначення не по-меншовицькому і не «по-катеринославському» завоювали собі симпатії українських мас проти «єдиного і неділимого» фронту кадетоесеро-меншовиків, — то відстоюванням не по-меншовицькому і «катеринославському» «єдиної і неділимої» Росії ми звертали увагу українських мас на головні завдання сього часу: збереження єдности революційного фронту і проти союзно-російського і проти германського імперіялізму.

Погляньмо тепер на другий період — після катастрофи лютого-березня 1918 року і австро-германської революції.

Україна — відрізана від Росії. Околиці бувшої Російської імперії зайняті контрреволюцією за допомогою «єдиних» зараз імперіялістичних військ. Всі «уряди» сих околиць, чи то кадетськомонархічні, чи есеро-меншовицько-учредиловські, всі вони відстоюють «єдину і неділиму». І лише на Україні (Фінляндія на особливому стані) проти «єдиного і неділимого» фронту кадетсько-монархічної й есеро-меншовицької реакції виступають одностайно всі українські партії, що відстоюють самостійність України. І це не поміщики. Ще коли за часів Ц.Ради можна було указати на фігуру отамана вільного козацтва, майбутнього гетьмана Скоропадського, то зараз всі такі елементи повернулися до своєї першої любови.

І от коли порівняєш два табори на Україні: 1) єдина і неділима Росія: монархісти, кадети, меншовики, с.-р. і «комуністи України»; 2) самостійна і незалежна Україна рядом з Росією: українські партії, — то пікантність сього фактичного стану набирає для пролетарської партії досить одіозного характеру. Се мова фактів, мова клясових групувань.

Ми знаємо, що нас облають за сю клясифікацію інтеліґентики, інтеліґенти, Інтеліґенти й ІНТЕЛІҐЕНТИ. Як таки можна рівняти кадетів, меншовиків і комуністів! Се зовсім не «по-марксистськи»!

Де ж тут клясовий зміст клясифікації?

Ми знаємо, що комуністи не зовсім те, що кадети і меншовики. Але хіба меншовики і кадети те саме? Ні, а се ж не перешкоджає тим же комуністам ставити поруч і кадетів і меншовиків.

Клясовий зміст? А ми хочемо вказати тут на цікавий і дуже шкідливий факт поділу різних кляс за національністю. «Неукраїнські» поміщик і капіталісти (себто майже вся велика буржуазія, виключаючи окремі особи), дрібна буржуазія, робітництво, інтеліґенція, з одного боку; і «українська» дрібна буржуазія, робітництво й інтеліґенція — з другого.

«Катеринославська точка погляду» в наведеній на початку сієї глави фразі каже про «порожність і об’єктивну безглуздість» для партії вживання «слів» про самовизначення. «Катеринославська точка погляду» чує дзвін, да не знає, відкіля він. Зараз об’єктивний стан такий, що вживати на Україні «слова» про самовизначення є «порожнім і об’єктивно безглуздим» не тільки для партії пригніченої нації, а й для партії пануючої нації. А «катеринославська точка погляду» зрозуміла се так, ніби тоді було «порожнім і об’єктивно безглуздим» ділом вживати «слова» про самовизначення. Буття визначає свідомість, «катеринославське» буття визначає свідомість «катеринославської голови» теж «по-катеринославському»!

Український народ, українська нація уже визначилася, висловила свою волю. І тепер треба вже сказати про своє відношення не так собі, взагалі про право всіх націй на самовизначення, а про своє відношення от до сього визначення, от до сього бажання скласти самостійну державу. «Так чи ні?» — запитують не тільки українські соціялпатріоти, а запитують факти. Ні! — кричать російські чи зросійщені та спольщені «неукраїнські» поміщики і капіталісти. Ні! — кричать російські, неукраїнські меншовики й с.-ри. Ні! — кричать російські комуністи, «комуністи України» в тому числі. Ні! — лунає в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку й ін. містах.

Настав час показати свій інтернаціоналізм на ділі. Настав час, коли пролетаріят, найбільш передова і революційна частина російського і світо вого пролетаріяту мусить показати на ділі, чим від різняється її «самовизначення» від «самовизначення» імперіялістів, чим відрізняється «самовизначення» Вудро Вілсона від «самовизначення» т. Н.Леніна.

Досі ми спостерігаємо факти, які свідчать про відсутність всякої різниці в цьому питанні. І якщо ми ще не наважуємося поставити останню точку
над і, — то тільки тому, що у нас є маленька надія, нам ще хочеться вірити, що можуть незабаром виникнути інші факти. Ми ще не згубили віри, що т. Ленін писав свої статті з національного питання не так собі, щоб, скажемо, вилаяти меншовиків та поглузувати над «лівими».

Нам можуть сказати, що ми не вміємо читати сих статтей. Бо нам хочеться, щоб нам сказали: «так або ні» на відокремлення України. А сього сказати якраз і не можна.

«Дати відповідь: так або ні на питання про відокремлення кожної нації. Се здається домаганням дуже практичним. А на ділі воно безглузде, метафізичне теоретично, на практиці ж веде до підвладности пролетаріяту політиці буржуазії. Буржуазія раз-у-раз на перше місце ставить свої національні домагання. Ставить їх безумовно. Для пролетаріяту вони підвладні інтересам клясової боротьби. Теоретично не можна запевняти наперед, чи відокремлення даної нації, чи її рівноправний стан з іншою нацією закінчить буржуазно-демократичну революцію; для пролетаріяту важливе в обох випадках забезпечити розвиток своє кляси; буржуазії важливе пошкодити сьому розвиткові, відсунувши його завдання перед завданнями своєї нації. А тому пролетаріят обмежується негативним, так би сказати, домаганням визнання права на самовизначення, не гарантуючи жодній нації, не зобов’язуючися дати нічого на кошт іншої нації».[13]

Ми не станемо розбирати сю аргументацію з теоретичного боку. Читач сам розбере, що тут «до чого», а що не «до чого», а ми сподіваємося се зробити в окремій брошурі про теорію і практику самовизначення.

Зараз же ми лише звернемо увагу на деякі факти.

Хай читач розгорне «Известия Вс. ЦИК Советов», ч. 282 (546) від 24.XII.1918 р., і на третій сторінці прочитає рубрику: «Действия и распоряжения правительства». Там читач прочитає: 1) декрет про визнання незалежности Совітської Республіки Латви; 2) декрет про визнання незалежности Литовської Совітської Республіки; 3) постанову народного комісаріяту закордонних справ про те, що «за аннулированием Брестского мирного договора Украина не признается более Советским Правивительством Российской Республики самостоятельным государством»; 4) таку ж постанову і відносно Грузії.

Ми просимо тепер читача дати відповідь на такі запитання: якщо дати відповідь «так або ні» не можна, бо се було б «безглуздим, метафізичним теоретично, на практиці ж повело б до підвладності буржуазії, — то чого дається відповідь «так» для Латвії, Естляндії, Литви, Білорусії і дається відповідь «ні» для України і Грузії? Чому пролетаріят Росії не обмежується «негативним, так би сказати, визнанням права на самовизначення»? Се раз.

Друге. Коли дається відповідь «так» для Латвії, Литви, Естляндії, Білорусії і «ні» для України і Грузії, — значить се, що «буржуазно-демократична революція» скінчиться обов’язково «відокремленням» Естляндії, Литви, Латвії, Білорусії і «рівноправністю» України і Грузії?

Третє. Визначаючи самостійність Литви, Латвії, Естляндії, Білорусії, хіба пролетаріят «не обов’язується литовцям, латишам, білорусам, естам дати нічого на кошт іншої нації, наприклад, великоруської, єврейської і т.д.? Не визнаючи самостійности України і Грузії, хіба пролетаріят не обов’язується нічого дати великоруській нації на кошт української і грузинської нації?

Четверте. Чого відповідь «так» для Латвії, Литви, Естляндії, Білорусії і «ні» для України і Грузії не веде пролетаріят до підвладности буржуазії?

П’яте. Раз самостійність України не визнається, навіщо було грати і зараз грати «камедь» з тимчасовим робітничо-селянським урядом України?

Ми не знаємо, як буде реагувати сей уряд на той акт: може, скаже: Божа роса! Витреться, протре запльовані очі — «та й знову до праці»!?

Чи, може, український національний рух по силі, по ширині і глибині значно менший, ніж у тих країнах?

От т. Кулик «лякає» Україну відокремленням, бо «при господарюванні фінансового капіталу, при активній колоніяльній політиці яку ведуть великі держави, немає жодного ґрунту для існування дрібних самостійних держав», — хай він нам пояснить: яку політику веде Совітська Росія?

А зараз ми послухаємо бувшого голови російської делегації на мирових переговорах з Україною, X.Раковського. X.Раковський прожив у Києві в «Марселі» місяців зо три, одержав декілька листів від окремих селян Київської і Полтавської губернії і вважає себе «знатоком» України, щоб давати свої «авторитетні» поради російському пролетаріятові. В «Известиях ВЦИКС», ч. 2 (554), 3.I.1919, він умістив статтю «Безнадежное дело».

В газетній статті X.Раковський виступає яко знавець України і доводить, що і з етнографічного і з соціяльно-економічного погляду українського народу власне немає. «Поперед усього етнографічні відміни українців від руських являються самі по собі незначними». «Що ще більш важливе, се те, що між українським селянством бракує того, що зветься звичайно національною самосвідомістю». «Український пролетаріят являється за своїм походженням чисто руським». «Відомо також, що міське населення в Києві на три чверті неукраїнське, а в Одесі українців всього 10 відс. Відомо також, врешті, що в межах України, тієї України, котру собі рисували автори третього універсалу, тобто в межах 8 губерній і дев’ятої Таврійської без Криму, за статистикою 1897 року мешкало 2 млн. 100 тис. великоросів». «Врешті, тим, що з поверхні знають Україну (X.Раковський вважає себе знавцем ґрунтовним), відомо, що промислова буржуазія і більша частина поміщицької кляси — руського, польського або єврейського походження».

Висновок? Висновок той, що Україну видумала інтеліґенція з кооперативів, учителів, судейських чиновників в роді Шелухіна і т.д. Для бідної миші сильнішого від кішки звіра немає. Для X.Раковського сильнішого від Шелухіна звіра немає. Це він переконався під час переговорів, якими Совітська Росія ніколи пишатися не буде.

Ну, хай так. «Національної самосвідомости» у селян немає, робітники, поміщики, капіталісти, чиновники — російського походження. Є лише «інтеліґенція». Але ось що цікаве. В кінці X.Раковський заспокоює когось ось як:

«Небезпека русифікації при існуванні Української Совітської Влади являється цілковито безпідставною. Оскільки для українських селян і для українських (?) робітників потрібні будуть школа й управління українською мовою, вони забезпечать се за собою багато краще при Совітській Владі, чим се зробить українська інтеліґенція з новоспечених чиновників, зфабрикованих короткотерміновими курсами, котрі бачать в українській самостійності не стільки умови для культурного розвитку українського народу, скільки умови для свого власного бюрократичного панування».

Що се? Як се? Чого се X.Раковському треба когось переконувати, що не буде «небезпеки русифікації»? Кого се він хоче заспокоїти? Але X.Раковський, який «знає» Україну не «з поверхні», запевняє, що селяни навіть не хочуть читати українських проклямацій, — кажучи: «опять украинщина»! Чи, може, X.Раковський хоче заспокоїти російське робітництво, російських поміщиків, капіталістів тощо? Чи, може, «інтеліґенцію», котра «видумує» Україну? X.Раковський заговорив про «українських робітників», які забажають учитися українською мовою. Алеж він як знавець запевняє нас, що «український пролетаріят за своїм походженням є чисто руським». Коли X.Раковський говорить яко знавець і коли яко верхогляд?

Далі. X.Раковський запевняє, що небезпеки русифікації не буде «при існуванні Української Совітської Влади». Хіба се треба ще доводити? А ми й не знали. Але після «аналізу» і «доказів» знавця X.Раковського ми не віримо. Тут щось не так!

Та й для чого і для кого взагалі Українська Совітська Влада? Невже для Шелухіна треба розводити сю українщину? І що значить фраза X.Раковського, яка йде поперед вищенаведеного закінчення: «Російська Совітська Влада не продасть своєї першости (на Україні) за чечевичний куліш, навіть коли сей чечевичний куліш зараз являється у вигляді цукру і хліба»?

X.Раковському бюрократи спати не дають! Що се значить? Чи не конкурента він собі в них бачить? От лихо з тим Шелухіним!

Ні, таки. «Святи його, христи його», а румунський обрій дає себе почувати. Істинно руська царська Росія мала свого щирого приятеля Пуришкевича. Совітська Росія має новоявленого більшовика Раковського. Російський пролетаріят повинен з оглядкою приймати поради і послуги своїх щирих приятелів. Бо «услужливый — як там у Крилова? Здасться: приятель? — услужливьій приятель опаснее врага»! Російський пролетаріят повинен у власних інтересах остерігатися порад «приятеля» X.Раковського. Бо коли на Україні почують, що Російська Совітська Влада і український пролетаріят (чисто руського походження!) не продадуть свого первородства на Україні і за 2 міл. 100 тис. великоросів: робітників, чиновників, поміщиків і капіталістів, — то «інтернаціоналізмові» вашому ніхто і ні за що не повірить.

Ми застерігаємо російський пролетаріят від всяких «солодких» заспокоювань щодо самостійности України. Російський пролетаріят мусить раз назавжди сказати собі: український національно-визвольний рух не переливки. Україна бажає стати самостійною. Хай буде самостійною! Допоможемо їй вирватися з того скрутного стану, в якому вона спинилася завдяки Ц.Раді (тепер Директорії). Але допоможемо не тому, що ми хочемо вернути своє «первородство», і не ради «чечевичного кулешу», а ради самої України. Ми не «катеринославські» лавошники і не румунські «інтернаціоналісти» і чужої «бюрократії» не боїмося. Між пролетарями, між дійсно вільними народами не може бути й речі ні про «первородстно», ні про «чечевичний куліш». Якщо завдяки мачусі історії, завдяки перебуванню України в стані колонії їй трудно стати на власні ноги, — ми допоможемо їй. Ми пам’ятаємо заповіт Енґельса західноєвропейському пролетаріятові перейняти на деякий час колонії, щоб якмога скоріше привести їх до самостійности. Ми се показуємо на прикладі Естляндії, Литви, Латвії, Білорусії.

Невже ж ми будемо ворогами самостійности Грузії, а тим паче України, з її територією першої-ліпшої великої европейської держави, з людністю в 35 мільйонів, з народом, який виявив таку силу і міць під час революції, утворив собі літературу, науку власною мовою, не дивлячись на страшенно скрутні історичні умови? Невже ми за «чечевичний куліш» нашого великоруського «первородства» на Україні поступимося інтернаціональною солідарністю не на словах, а на ділі? Український народ висловився за самостійність — нам дорожча за все інтернаціональна єдність працюючих мас усіх націй, і ми ради сього готові допомогти українському народові «збудувати власну хату» не за зразком німецького окупаційного війська.

Чи, може, колонії Енґельса то одне, а Европа друге?

1919 р.

Примітки

[1] «Правда», ч. 132. Підкреслення автора.

[2] «Правда», ч. 132.

[3] «Коммунист», ч. З-4.

[4] sic! Підкреслення наше.

[5] «Коммунист», ч. 3-4, 1.VII.1918, стор. 9-20.

[6] В.Ильин, Критические заметки. «Просвещение», 1913, чч. 10-12. Підкреслення автора.

[7] Н.Ленин, Итоги дискуссии о самоопределении. «Сборник С.-Д.», стор. 23.

[8] Цитуємо за «Робітничою газетою», ч. 65, 20.VI.1917. Підкреслення «Р.Газети».

[9] Н.Лении, «Итоги…» і т.д., стор. 23.

[10] Н.Ленин. Итоги дискуссии о самоопределений. «Сборник С.-Д.», (числа не подано — ред.), стор. 25.

[11] В.Ильин (Н.Ленин), Критические заметки по национальному вопросу. «Просвещение», 1913, чч. 10-12.

[12] Н.Ленин, О праве наций на самоопределение. «Просвещение», 1914, чч. 4-6.

[13] Н.Ленин. О праве наций на самоопределение. «Просвещение», 1914, чч. 4-6. Підкреслення автора.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Нью-Йорк: Пролог, 1967.

Advertisements

0 Responses to “Єдність чи самостійність? Дві політики”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Квітень 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Бер   Тра »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: