Капіталізм, бідність і русифікація

Степан Величенко

Naomi Klein. The Shock Doctrine: the Rise of Disaster Capitalism, Metropolitain Books, 2007.

Після 1945 року населення обох Америк, Західної Европи та Східної Азії зажило за високими стандартами. Уможливила це капіталістична економіка кейнсіянського, тобто змішаного (чи соцІял-демократичного) типу, яка ґрунтувалася на урядовому регулюванні корпоративної діяльности задля збереження достойних зарплат, громадської інфраструктури, соціяльних служб та справедливого оподаткування банків і великих корпорацій. Кейнсіянський капіталізм безпроблемним не був, він потребував вдосконалювання, але в 1980-х роках група власників корпорацій, політиків правиці й економістів вирішила не реформувати його, а відкинути зовсім, замінивши таким, де уряд не регулював би корпоративної діяльности і впливів капіталу, не оподатковував банків і не переймався інфраструктурою та службами. Відтоді цей неоліберальний капіталізм, що виник у США та Британії, почав ширитися світом.

У результаті цього в усьому світі, крім Китаю, темпи економічного росту, загального й на душу населення, а також і покажчики соціяльного добробуту знизилися порівняно з періодом до 1980 року, натомість зросли корпоративні прибутки, бідність, хвороби, голод і безробіття. Хоч особисті інтереси та раціональні аргументи відіграли свою роль у таких трансформаціях, не обійшлося й без фізичного і психологічного насильства, — так стверджує у своєму світовому бестселері «Доктрина шоку» Наомі Кляйн[1]. Хочете врятувати вашу країну? Продайте її! Не хочете — примусимо!

Новостворений уряд незалежної України влаштував приватизацію, керуючися модою, яку встановили неоліберали на чолі з Андерсом Аслундом та МВФ. Евросоюз не втручався. Результатом стало масштабне розкрадання народного майна колишніми партійними посадовцями, управлінцями та спекулянтами. Воно триває й досі, і неоліберали кажуть, що так і треба: Аслунд, наприклад, уникає аналізувати втечу капіталу[2], не згадує про національне питання і вважає, що зубожіння сталося через те, що приватизацію не довели до кінця, а не через її неоліберальну природу; він визнає демократію доброю доти, доки виборці не змушують багатих платити податки і зберігати свої прибутки в національних банках; засуджуючи корупцію та злочинність, він просто не розуміє, що для їх подолання треба розширювати ті сфери, які неолібералізм скорочує: бюрократію, урядове регулювання та податки на банки та корпорації.

А тим часом олігархи займаються «бізнесовими» оборудками, мимохідь нищачи довкілля, краєвиди, історичні та архітектурні пам’ятки, одне одного, а часом і випадкових сторонніх людей. Знищення Голосіївського національного парку, або, наприклад, колись прекрасного краєвиду на березі Дніпра неподалік від Марийського палацу огидним хмарочосом для багатіїв (який, кажуть експери, колись упаде в річку, бо ґрунт під ним не витримає такої ваги), не відвернули навіть президентські укази. Як показує справа Лозінського, нові багатії своєю поведінкою мало відрізняються від старих феодалів і партійних вельмож. Незважаючи на настирливість і повсюдність такої діяльности, цей процес не контролює бодай організація, подібна до «корпоративного нагляду»[3], бо в Україні просто нема нічого схожого. За повсюдної корупції в органах державної влади і так немає великих шансів покарати винних.

Олігархи виводять свої прибутки за кордон і не сплачують повною мірою податки, і відповідне зниження надходжень у бюджет держави тягне за собою недостатнє фінансування громадського сектору, що, своєю чергою, дискредитує уряд в очах громадян. Тим часом як на офшорних рахунках зосереджуються мільярди, уряди мусять позичати в МВФ мільйони під зобов’язання скоротити соціяльні витрати. Із «закордонних інвестицій» в Україну від 30 до 40% надходять із місць на зразок Кіпру чи Вірджинських островів. Більшість їх іде на фінансування імпорту та купівлю-продаж між олігархами, що його неолібералізм зараховує як «багатство», а не на створення виробничої інфраструктури або промисловости.

Водночас в Україні дедалі більшає «приватних» територій, не тільки чистіших, а й «безпечніших» за громадські, де про це дбають численні «приватні охоронці». Така «приватизація безпеки» — індикатор рефеодалїзації суспільства, що відбувається під шаблоном «вільної ринкової економіки». Уряд уже не має навіть монополії на застосування сили на підвладній йому території. Тепер цей контроль, як то було століття тому, розділено між ним та озброєними особами, що мають приватне командування; колись вони називалися найманцями, а в сьогоднішній Україні це — «охорона».

Однією зі сфер активности олігархів, у якій вони ледве чи діють в інтересах народу і помагають йому позбутися колоніяльної спадщини, є громадський простір і ЗМІ, де далі домінує російська мова. Ті, кого таке становище не бентежить, висувають як аргумент класичне для XVIII століття сприйняття мови як «засобу комунікації», відмежовуючи її від понять влади, статусу капіталу чи престижу. Але це теорія тих, хто давно забув, як їхні предки впроваджували англійську чи німецьку в боротьбі проти латини та французької. В країні, де менш як 17% населення є російськомовним і де всі росіяни, що народилися та були виховані в ній, можуть читати по-українському, друкована продукція на 80% є російською. Російськомовний друк в Україні змушує її громадян читати по-російськи І таким чином творить канал для впливу на громадську думку в Україні імперськи політизованих медій путінського Кремля. Поляки, чехи, болгари, серби, хорвати навчаються англійської там само, де й китайці та монголи: в загальноосвітніх школах, бо всі вони мають розумних політичних провідників, — а що ж українці?

Ясно, що російськомовні матеріяли, вироблені в Україні, не конче мають бути антиукраїнськими чи проросійськими. Можна емпірично з’ясувати їхнє спрямування науковим способом так званого контент-аналізу. Та за всі роки незалежносте ніхто такого аналізу не провів, і що гірше, ніхто тим навіть І не зайнявся. Ніяк не досліджено і зв’язок російськомовности ЗМІ з прибутковістю й особою власника, — втім, потрібний контекст для відповіді на це запитання надає НаомІ Кляйн.

Її книжку перевидано 30 разів дванадцятьма мовами. Наомі Кляйн проаналізувала загальний процес у світі, коли, починаючи від 1970-х років, приватні корпорації по всьому світі, за згодою державних управлінців, використовували стихійні лиха, щоби «звільнити» земельні ділянки від місцевого населення та перетворити їхні «неприбуткові» домівки у «золотоносні» торговельні центри та готелі. Використовуючи первинний шок від політичних криз чи природних катаклізмів, корпораційні агенти та їхні юристи зневажають закони, покликані захистити економіку, навколишнє середовище та стандарти охорони здоров’я; вони розкрадають державні кошти та скасовують соцІяльні програми, скорочують робочі місця та розпускають профспілки. Перерозподіл прибутків посилює поляризацію суспільства: кількість заможних людей збільшується, проте бідних стає набагато більше, а в цей час середній клас кількісно зменшується.

НаомІ Кляйн починає з огляду країн, де за останні 30років застосовувано доктрину економічного шоку, від Польщі й Чилі до Нового Орлеану після ураґану «Катрина». її книжку присвячено двом темам. Перша — те, що прихильники шокової доктрини шукають утопічну «чисту» країну, де можна було б запровадити свою утопічну економіку «вільного ринку», яка вимагає руйнації наявного економічного устрою. Друга — що існують подібності між доктриною економічного шоку і справжньою шокотерапією в психіятрії (коли психічно хворих піддають електричним розрядам). У першій частині, яка починається з розділу про психіятричну шокотерапІю, відзначено, що деякі експерименти в цій галузі спонсорувало ЦРУ. Другий розділ представляє МІлтона Фридмана і його Чиказьку школу економіки. Кляйн убачає в ньому провідника руху за скасування урядового контролю над корпораціями, який існував від 1930-х років і має серед своїх апологетів Андерса Аслунда і Ларі Самерса. Розділи 2-4 описують, як у країнах, де було впроваджено Фридманові «чиказькі ідеї», вони в результаті спричинили зростання злочинности через зубожіння й відчуження власности. Демократія і неоліберальний капіталізм, нагадує нам Кляйн, несумісні, бо бідних і середньозаможних скрізь є більше, ніж багатих, і для них природніше голосувати за політиків, які обіцяють перерозподіляти заробітки вниз, а не вгору Вона відзначає, що в той час як новий парламент Південно-Африканської Республіки відмовився від своїх обіцянок і повністю прийняв неоліберальну політику, в Польщі новий посткомунІстичий уряд відхилив її через масові протести. У 5-й частині Кляйн наводить приклади вигоди, яку корпорації отримують від катастроф і як їхні кадри мігрують від корпорації до уряду й назад, добре на тому заробляючи. В розділі 6 детально проаналізовано ситуацію в Іраку після 2003 року, яку Кляйн описує як повномасштабне і найосяжніше з-помІж усіх знаних прикладів впровадження шокової доктрини, а розділ 7 уточнює, хто виграє, а хто втрачає від капіталізму неоліберального типу. В той час як купка багатіїв розкошує, більшість опускається до рівня кріпаків і люмпен-пролетаріяту і мусить жити в боргах, із напівзруйнованою громадською інфраструктурою, зменшенням доходів, без добре оплачуваної роботи і з хворобами, які не має за що лікувати. У висновку наведено огляд реакцій на неоліберальний капіталізм та інституцій, що його пропагують.

Критичні зауваження найповажніших рецензентів стосувалися надто малої кількости статистики і кількох фактичних помилок. Усупереч твердженням Кляйн, Фридман не був радником Піночета, неоліберальні реформи в Чилі не почалися одразу після військового перевороту, а вади змішаної економіки справді змусили частину електорату в США, Британії, Австралії та Індії голосувати за партії, що пропагували неоліберальну політику. Фридман виступав проти вторгнення в Ірак, урядової експропріяції приватної власности на користь забудовників і великих бюджетних дотацій для виробників зброї. Він обстоював конкуренцію — попри те, що директори корпорацій її не толерують. Критики також відначили, що порівняння шокотерапевтичних експериментів із політичними дуже вже притягнуте за вуха, та що коли кілька катастроф було використано штучно задля вигоди корпорацій, це ще не значить, що так завжди буде. Не всі теоретики неолібералізму служать просто корпораційними «ідеологами». У діях корпорацій Кляйн убачає надто багато розрахунку та спланованости й надто малу роль відводить помилкам, невігластву й непередбаченим наслідкам. Вона не завжди чітко розрізняє лібертаріянців, неоконсерваторів та неолібералів і не бере до уваги, що капіталістичний імператив про щоквартальне зростання прибутків виразніше за Фридманові ідеї розкриває манери корпорацій, які рідко переймаються соціяльними та екологічними наслідками своєї діяльности. Так само аморальність, обман, крадіжка і вбивство не є винятково капіталістичними способами поведінки. А ще Кляйн не пояснила, що в світі не існує «вільних ринків». Ринки повинні бути контрольовані, інакше кожного буде пограбовано й усі просто перестануть виробляти й торгувати. Тому справа не у «свободі», а в тому, хто — виробник чи споживач — встановлює правила і кого з них вони захищають. Неоліберали підходять до ринків із правилами, що їх корпорації називають «вільними». Натомість Кляйн пояснює, що така «свобода» для корпорацій призводить до зубожіння суспільства, руйнує малий бізнес і занапащає довкілля.

Українці сподівалися після 1991 року побудувати кейнсіянську змішану капіталістичну економіку — цей шлях розвитку мав принести людям кваліфіковані робочі місця, високі заробітки, справедливе оподаткування бізнесу, соціяльні послуги та широкі повноваження для профспілок. Вони одержали те, що описує пані Кляйн, — «новий» неоліберальний капіталізм. Тож українцям варто з її працею ознайомитися (разом із книжкою Джозефа Стиґліца «Глобалізація та її тягар»: Joseph Stiglitz, Globalizaiton and its Discontents, 2002; український переклад з’явився 2003 року). Це повернення до дикого капіталізму початку епохи Маркса, коли громадянин-споживач мало в чому впливав на уряди. Визначальною тут була і є напівкримінальна діяльність управлінців корпорацій, банкірів і брокерів, які вважають, що ухвалені у всенародно обраному парламенті закони про захист суспільного майна чи довкілля, або, наприклад, правила контролю за міжнародним переміщенням капіталу, є обмеженням їхнього права на прибуток. Отримані за такої економічної формації прибутки, оминаючи оподаткування, розподіляються згодом між групою великих акціонерів і осідають на банківських рахунках в офшорних зонах. У країнах, де такий тип капіталізму пристосовується та пускає коріння, він позбавляє малих виробників або землі, або засобів виробництва. Більшість робочих місць зорієнтовано на людей, які працюють неповний робочий день, за малу платню, не мають високої кваліфікації. Робітники не забезпечені додатковими виплатами, пенсіями та відрахуваннями на охорону здоров’я і не захищені профспілками. Така економіка дає користь лише дуже заможним людям. А тим часом неоліберальні економісти заперечують, що причиною недавньої світової економічної кризи була їхня політика, й навіть обіцяють, що дальше послідовне її впровадження стане від кризи ліком!

Найгірші жахи «кризового капіталізму», що їх описує Кляйн, Україна оминула. Адвокати неолібералізму були впливовими, але все-таки за рахунок капіталістичних відносин виживає не більше як 10% населення України: офіційних, зареєстрованих виробників товарів і послуг, що декларують прибутки і платять податки. Решту становить біднота, яка живе передовсім із неофіційних бартерних відносин через друзів і сім’ю та з місцевих базарів. Олігархи разом із американськими дорадниками-неолібералами обіцяли покращити їм життя своїми «реформами». Восени першого року Януковичевого президентства десятки тисяч людей по цілій країні вийшли на майдани — разом із мільйонами по цілому ЕС, які протестували проти подібної політики. Усе це спростовує заяву Аслунда, що в Україні є «ринкова економіка»[4]. Люди вже не мають ілюзій щодо капіталізму в його неоліберальному варіянті.

В Україні форпостом цього нового-старого капіталізму є Українсько-американська ділова рада. Серед її членів бачимо, наприклад, корпорацію Halliburton Company, яку підозрюють у кримінальних зв’язках і яка отримувала мільярдні прибутки від своєї корумпованої діяльности в Іраку[6]. А ще — корпорація Cargill, яка, прагнучи монополії та надприбутків, протягом останніх десятиліть використовувала урядові субсидії, тобто гроші американських платників податків, щоб систематично позбавляти фермерів третього світу їхньої землі і знищувати довкілля вирощуванням монокультур. Загалом це також передбачало заміщення виробництва основних харчових продуктів вирощуванням дорогих культур на експорт. Останнім часом люди, які очолюють цю організацію, нищать бразильські тропічні ліси, створюючи плантації сої, на деяких із них фактично використовують рабську працю[7]. А ще компанія Vanco, яку звинувачують у зв’язках із російською мафією[8], Не чути, щоб Ділова рада офіційно засудила рейдерство і нищення комунальної чи приватної власности в Україні. Може, хтось думає, що ці величезні корпорації діятимуть в Україні не так, як в Африці чи Латинській Америці? І чому Ділова рада заплющує очі на те, що її члени ведуть бізнес в Україні російською мовою?

Кляйн не обговорює прямо національні проблеми, але книжка дає контекст до їх аналізу. Вона показує, що всюди, де впроваджують неолібералізм, він скорочує чисельність середнього класу й збільшує кількість бідних. Збіднілі громадяни опиняються серед нелегальних торгівців, охоронців, повій, екстремістів і злочинців, або потрапляють у лабета алкоголізму і наркоманії. Невідомо, як їх розрізняти за національною ознакою, бо немає статистики зайнятости за національністю або мовою. Але назагал виглядає так, що ті, хто називають себе українцями, більше належать до бідного населення, ніж ті, хто називають себе росіянами. Це штучно звужує ринок україномовних ЗМІ, бо українці не мають достатньо коштів. Більшість «українських» олігархів є українцями суто в територіяльному розумінні й не становлять класу національних капіталістів, які підтримували би розвиток національного громадського простору культури й українських ЗМІ. Національне та соціяльне питання залишається не розв’язаним.

Наприкінці XIX і на початку XX століття національне визволення вважалося за суттєвий елемент для виходу з-під колоніяльного правління та створення суспільства соціяльної справедливости. Позаяк націоналізми минулих десятиліть здебільшого були етнічні, часто расистські й порочні у своїй суті, соціялісти й більшість нинішніх лібералів не сприймають їх як форми опору утискам і експлуатації. Причому соціялісти нині повернулися до ідеї «інтернаціоналізму», а ліберали залишаються поділеними. Одні наново відкрили для себе антинаціоналістичну критику меркантилізму й національного економічного розвитку в Адама Сміта і, подібно до соціялістів, уважають, що ніщо не повинно стояти між приватною особою або підприємством суспільної власности й світовим ринком — позиція, що збігається з позицією неоліберальних глобальних корпорацій. Інші ліберали та більшість академічної спільноти обстоюють територіяльний або громадянський націоналізм, особливо як модель для нових країн, яким бракує сильної культурної та мовної більшости і в яких є великі меншини колишніх колонізаторів. Україна теж має таку меншину, ментально, якщо не політично, зав’язану на колишню Російську імперію. Від 1991 року уряд нібито дотримується громадянської моделі. Тому важливо застановитися над стосунками між неоліберальним капіталізмом і громадянським націоналізмом.

Політичні вподобання в Україні не визначаються тим, якою мовою особа користується. Правда, опитування раз у раз підтверджують, що російськомовні росіяни — жителі міст, більшою мірою дотримуються проросІйської, антиукраїнської та антиевропейської політики, аніж україномовні українці, що живуть у селі та в менших містах[9]. Існують також добре організовані екстремістсько-імперіялістичні російські групи, прямо чи опосередковано підтримувані з Кремля. Але не можна забувати, що російськомовне населення у значній своїй частині підтримувало національно-демократичну Помаранчеву революцію. Воно також належить до тієї більшости в українському суспільстві, яка підтримувала Ющенка, Тимошенко, Гриценка, Костенка — тобто націонал-демократів у широкому значенні цього слова. Загалом російськомовне населення визнає незалежну Україну як свою власну державу,

За таких умов модель громадянського націоналізму, базована на лояльності до спільного національного уряду і підтримувана не тільки національною акультурацією, але й громадськими службами, є можливою та бажаною. Моделлю країни, де участь у таких службах допомагає створити спільність між громадянами різного походження, є Канада. Високо ціновані серед соціялістів і деяких лібералів локальні громади є надто малими, щоби протистояти потужному натискові корпорацій, — для яких найзручнішим є світ із карликовими державами або й узагалі без них. Об’єднати десятки тисяч таких громад в анти-корпоративний рух неможливо. І держави громадянського націоналізму, як-от Канада, подають приклад того, як громади можуть витворити спільні надетнічні Інтереси, здобути демократію і захистити свої соціяльні та національні інтереси. Сильний громадянський націоналізм може чинити опір неоліберальним реформам і корпораціям.

Якщо та частина українського населення, що ідентифікує себе як росіян, матиме в Україні можливості, якісно однакові з тими, що їх мають українці, вона буде переважно лояльною до Києва і громадянський націоналізм зможе функціонувати.

Але такий громадянський націоналізм є чужим для глобальних корпоративних менеджерів, інвесторів, консультантів і пайовиків, бо вони не є закоріненими в спільноту громадянами. Ареною для дій цього табуна мобільних управлінців і мандрівних багачів є світ. Вони вкрай відмінні від більшости маломобільних найманих працівників і фермерів, чия політична арена простягається тільки до політичних спільнот своїх країн: це робить такі громади підставовими для демократії. Мало хто схоче покидати домівку, маючи добру роботу, свободу і безпеку. Але щойно охорона здоров’я, освіта, державні підприємства й громадські служби перейдуть до рук корпорацій, така «приватизація» відбирає у громадян свободу впливати на рішення щодо них, бо за корпоративних менеджерів громадяни не голосують. Громадянські націоналісти розуміють, що сенс приналежносте чи лояльности не може базуватися тільки на спільності культурних ознак, але недобачають важливости для того громадянського націоналізму, який вони пропагують, спільних державних громадських служб та інституцій. Як тільки неоліберальні політики й консультанти починають зменшувати роль держави в цих сферах (задля подальшого передання їх до рук приватних компаній в ім’я збагачення невеликої купки людей), вони розмивають сенс відчуття приналежности й підривають демократію. Коли держава перестає дбати про національну безпеку, освіту, здоров’я і повну зайнятість, громадянський націоналізм занепадає: зубожілих людей щораз більше вабить демагогія етнічного націоналізму, імперського ренесансу, фундаменталістських релігій, а чи просто банальна злочинність.

Менеджери корпорацій потребують і плекають споживачів, а не громадян. Вони заявляють, що споживачі впливають на них своїми покупками. Але такий підхід мовчить про те, що не все може бути предметом купівлі-продажу, що тільки люди при грошах можуть бути споживачами й що тільки багатії у корпораціях можуть впливати на рішення щодо виробництва, зарплат і умов праці. Ось чому територіяльно закорінене населення, що піклується про місцеві проблеми, має мало спільного зі споживачами, що прагнуть тільки товарів надтериторіяльних корпорацій. Громадяни можуть впливати на міністрів у важливих для них питаннях через обраних представників, а споживачі таких важелів впливу на власників корпорацій не мають. У який спосіб споживачі можуть примусити корпорації виробляти менше «новіших і ліпших» товарів, менше їх рекламувати й не паскудити міського середовища своїми білбордами?

Для громадянських спільнот демократія можлива, але неоліберальний капіталізм їх нищить, і цього не можуть ігнорувати прихильники громадянського націоналізму. Громадянські рухи тяжіють до міцнішої організації на національних рівнях, а обрані уряди, не загрузлі у корупції та непотизмі, дбатимуть про громадян, а не про глобальні корпорації. Демократичний народний суверенітет збігається з національним і субнаціональними суверенітетами, а рухи громадянського суспільства закоріненІ в нації. Варто додати, що й уражені бідністю, відчужені й підлеглі пролетарі також не закоріненІ у спільнотах і також не становлять загрози для корпорацій. Регіони на зразок країн Перської за¬токи, куди мігрують у пошуках роботи і де масово скупчуються робітники всіх національностей, демонструють, що такі умови породжують злочинність, маніпуляцію й диктатуру, а не демократію та громадянський націоналізм.

У світлі цих припущень і книжки Наомі Кляйн питання про майбуття України треба ставити так: у який спосіб незадоволення та злість, спричинені соціяльною дезорганізацією, бідністю та поляризацією, що несе російськомовний неоліберальний капіталізм режиму Януковича, може створити й зберегти громадянську націю та приготувати Україну до вступу в Европейський Союз — де такого дикого капіталізму нині не існує і де міжнародна мова спілкування — англійська? Як можуть збіднілі безробітні люди, готові продавати свої голоси, бути політично вільними? Як можуть люди, вимушені без профспілкової захищености працювати на двох-трьох роботах, щоби прогодувати сім’ю, мати час подумати про політику й культуру?

Вячеслав Липинський казав: українцем є кожний, хто не хоче, щоб Україна була колонією. Поки що не видно, щоб олігархи перетворювалися на українців у цьому розумінні. Навіть невідомо, чи вони хоч перетворюються на «креольську» еліту, яка, хай і не розмовляючи мовою тубільців, обстоюватиме національну незалежність, як це сталося в Латинській Америці.

Поза газетними статтями Інформації про українських олігархів мало. Не знати, скільки олігархів і взгалі заможних людей України говорять по-українськи; скільки з них творять українські організації, або виробляють для ринку україномовний продукт, або спонсорують українську національну культуру. Як багато «українських» олігархів засновують україномовні медіякорпорації? Скільки з них використовують свою заможність і вплив задля підтримки европейських та американських партнерів у створенні україномовних продуктів? Навіть ті олігархи, які підтримують націонал-демократів, здається, не надто зацікавлені плекати національну культуру в тій країні, де заробили або загарбали своє багатство, чи навіть провадити свої справи її мовою. Нікому не відомо, чи фінансує Рінат Ахмєтов якесь україномовне видання. Зате відомо, що він видає російськомовну газету «Сегодня», яка друкує відверто антиукраїнські статті. А Вікторові Пінчуку аналітики постійно закидають фінансування промосковських кандидатів на українських виборах.

Те, що певна кількість олігархів-євреїв є радше зрусифікованими, ніж зукраїнізованими, — наслідок колоніяльного становища України, а не якоїсь антиукраїнської змови. Ті євреї, які підтримували національний рух за совєтських часів, не були активістами совєтської системи. Інші трималися осторонь. Те, що партія не допускала охочих освічених євреїв до відповідальних посад, схиляло їх (більше, ніж неєвреїв) до ризиків та оборудок на чорному ринку. Цей досвід підготував їх до можливостей чесного й нечесного збагачення, що відкрилися після 1991 року[10].

Але якщо насправді класу національних капіталістів не існує й олігархи в Україні готові підтримувати явну антиукраїнську антидемократичну партію Януковича, то хто може стати агентом українського національного розвитку?

Дехто доводить, що неолібералізм творить настільки інтегровану світову економіку, що національні економіки неможливі й давніші національні агенти більше не відповідають часові. Що агентами розвитку тепер є не національний, а транснаціональний гурт глобальних банкірів, торгівців, директорів корпорацій і консультантів. Вони зупиняються в однакових готелях, живуть однаковим життєвим укладом, говорять тією самою англійською мовою (чи мандрують із перекладачами), живуть у будинках із високою огорожею й під надійною охороною, окремо від звичайних людей. Олігархи України, яким байдужі українські національні питання, є частиною цього гурту, і навіть взаємодіючи з іншими, вони не цікавляться цими питаннями, — хіба що тим, як використати національні мотиви в ролі рекламних трюків.

Але не слід роздувати транснаціональну інтеграцію, затираючи значення локальних ідентичностей. Громадянський націоналізм здебільшого може залишатися сильною організаційною формою, придатною для захисту громадських інтересів перед корпоративними, оскільки більшість людей належать не до транснаціонального, горизонтально пов’язаного корпоративно-інформаційного світу, а до окремої території з її вертикальними структурами, де як громадяни вони можуть примусити уряди відповідати на їхні потреби соціяльного добробуту, а не на вимоги щоразу більших прибутків, які висувають корпоративні менеджери. При цьому залишається простір для локального підприємництва. Тому прихильники громадянського націоналізму мусять розуміти, що найкращим шляхом підтримати його і національну незалежність буде протиставитися обмеженню уряду, якого вимагають неоліберали. В Україні, де запанував режим диктатури капіталістів Януковича, це буде нелегко.

На початку XX століття Україна зіткнулася з негативними наслідками капіталізму. Він мало піднімав добробут, а европейські інвестиції посилювали залежність від російського імперського ядра. Бельгійські, французькі й американські компанії давали рекламу російською. Попри централізацію економіки українське суспільство відрізнялося соціяльною структурою, культурою і мовою від столичних областей, а русифікація вилилась у стратифікацію та поділ праці по лініях національности й культури — як в европейських колоніях. Прибулі російські поселенці займали краще оплачувані, кваліфіковані посади, а українці виконували низькооплачувану некваліфіковану працю. Коротше, капіталізм говорив російською. Як ірландці у Британії, українці служили джерелом дешевих білих працівників. Ось чому в цей час оглядачі писали, що національне звільнення прив’язане до соціяльної емансипації праці. Михайло Стасюк доводив тоді, що український національний рух буде не буржуазним рухом тріюмфального капіталізму, як то було у чеському випадку; він має бути рухом пролетаріяту і напівпролетаризованого селянства («Автономія і розвиток України», 1906). Як ми тепер знаємо, більшовицька революція в Росії, винищення селян між 1929 і 1934 роками, а потім величезні втрати населення в 1941-1947 роках відвернули таку можливість. Міста й фабрики залишалися російськомовними, як і більшість ЗМІ та громадський простір. Нове впровадження неоліберального капіталізму після 1991 року, схоже, має такі самі наслідки, як і тоді, перед 1914-м, зокрема й те, що серед великих капіталістів мало хто вважає себе українцем чи підтримує національний розвиток. Через це Україна і далі більше схожа на країни третього світу або давнішу Чехію, ніж на теперішні континентальні европейські країни. Але виступ малих і середніх підприємців 2010 року показав, що український розвиток тепер можна пов’язати з цим новим громадянським націоналізмом — саме за чеською моделлю.

Можливо, більшість олігархів ніколи не погодиться на створення національної україномовної комунікативної сфери. Але для тих із них, хто причетний до виробництва, існування української держави може стати спонукою погодитися з обмеженнями прибутків, що його запровадить котрийсь майбутній уряд, і не витискати малі підприємства в обмін на протекціоністське законодавство, якого вони потребуватимуть від уряду без огляду на власне ставлення до української незалежности.

Радикали стверджують, що вітчизняні капіталісти такі ж погані, як і закордонні, що гонитва за прибутками завжди переможе їхній патріотизм, а тому рух громадянського націоналізму не сміє вступати з ними в союз. Незалежно від того, наскільки слушною є така теорія, історично склалося, що до 1980-х демократія, права людини й національна культура були сильніші в капіталістичних національних країнах, де була сильна місцева буржуазія, ніж у периферійних колоніях, де її не було. Це підтверджується порівнянням подальшої долі тих країн, які здобули незалежність після 1918 року, з тими, які — як-от Україна — не здобули. А протести малого та середнього бізнесу восени 2010 року доводять, що в українському випадку такий другий «історичний шанс» можливий. У кожному разі, членство в ЕС, де надалі існують сильні профспілки та верховенство права й нема русифікації, дасть українському громадянинові більше, ніж поновне об’єднання з Росією.

Книжка Наомі Кляйн, хоч і не позбавлена хиб, варта уваги, бо вади не нівелюють її головних ідей, які безпосередньо стосуються сьогоденної України і суперечать наївному оптимізмові неолібералів на зразок Аслунда. Перша з них — отримання приватними корпораціями нереґульованого контролю над усім виробництвом, торгівлею та послугами збагачує незначну меншість, а для більшости несе тільки бідність, хвороби, злочинність і голод. Це нищить спільноти, що становлять соціяльну базу для громадянського націоналізму. А друга — суспільству не йде на користь, коли в уряді та приватних корпораціях сидять ті самі люди.

Примітки

[1] http://www.naomiklein.org/shock-doctrine

[2] Anders Aslund, Ukraine. How Ukraine Became a Market Economy and a Democracy, Washington, 2009.

[3] http://www.corporatewatch.org; http://www.corpwatch.org

[4] C.C.Williams and J.Round, “The Illusion of Capitalism in Post-Soviet Ukraine”, Debatte, no.3, December 2008 (http://dx.doi.org/10.1080/096515608026050021)

[5] http://www.usubc.org

[6] http://www.sourcewatch.org/index.php?title=Halliburton_Company; http://www.corpwatch.org/article.php?id=12266

[7] http://www.corporatewatch.org.uk/?query=cargill?lid=21&go=GO

[8] http://www.jamestown.org/edm/article.php?article_id=2373367; http://www.jamestown.org/programs/edm/single/?tx_ttnews%5Btt_news%5D=33941&tx_ttnews%5BbackPid%5D=166&no_cache=1; David Satter, Darkness of Dawn — the Rise of the Russian Criminal State, Yale, 2004

[9] Див., наприклад, матеріяли, вміoені у збірці за редакцією Юліане Бестерс-Дильґер «Мовна політика та мовна ситуація в Україні» (Київ, 2008).

[10] M.Glenny, McMafia: a Journy through the Global Criminal Underground, New York, 2008, с. 112-113.

Переклав за англійської за рукописом Андрій Іздрик

Джерело: «Критика», Київ. — Рік XI, число 11-12 (157-158), листопад-грудень 2010. — C. 10-13.

Advertisements

0 Responses to “Капіталізм, бідність і русифікація”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2011
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: