Листопадний бунт

Роман Тиса

Для розуміння того чи иншого суспільного явища, свідками якого ми стаємо, ми мимоволі звертаємось до минулого, шукаючи в ньому аналоґій. І це природно, адже правильна аналоґія, це — перший крок до пізнання.

От і для пояснення нещодавніх подій на київському Майдані Незалежности й площах кількох обласних центрів України люди почали звертатися до історії. Залунали голоси про революційну ситуацію чи навіть саму революцію — буржуазну революцію на кшталт Нідерландської революції XVI ст. чи «помаранчевої революції». Пригадали і Лєніна («низи не хочуть жити, а верхи не можуть правити по-старому»). Але намагаючись цитувати пролєтарського революціонера, думку його, по-перше, викривили, а по-друге, скоротили настільки, що замість завершеної думки залишилась якась пародія на… реклямне гасло: «Низи не хочуть жити по-старому, а верхи не можуть правити по-новому? Купуй українське!» Чи щось подібне.

Керівник-ж більшовиків про революційну ситуацію — та революцію — у своїй статті «Крах II Інтернаціоналу» (1915) писав так:

«Для марксиста поза всяким сумнівом є те, що революція неможлива без революційної ситуації, причому не всяка революційна ситуація веде до революції. Якими, властиво, є ознаки революційної ситуації? Ми напевно не помилимось, якщо назвемо наступні три головні ознаки: 1) Неможливість для пануючих кляс зберегти у незмінному вигляді своє панування; певна криза „верхів”, криза політики пануючої кляси, що створює тріщину, в яку проривається невдоволення й обурення пригноблених кляс. Для настання революції зазвичай буває недостатньо, аби „низи не хотіли”, а потрібно, щоб і „верхи не могли” жити по-старому. 2) Загострення, вище звичайного, нужденности й лих пригноблених кляс. 3) Значне підвищення, через зазначені причини, активности мас, що вони в „мирну” епоху дозволяють себе грабувати спокійно, а в бурхливі часи залучаються, як усією ситуацією кризи, так і самими „верхами”, до самостійного історичного виступу.

Без цих об’єктивних змін, незалежних від волі не тільки окремих ґруп і партій, але й окремих кляс, революція — за загальним правилом — неможлива. Сукупність цих об’єктивних змін і називається революційною ситуацією.»

Після коротеньких історичних екскурсів в недавні події Лєнін зазначає, чому не кожна революційна ситуація переростає у революцію:

«…не з всякої революційної ситуації виникає революція, а лише з такої ситуації, коли до вищезазначених об’єктивних змін додається суб’єктивна, а саме: додається спроможність революційної кляси на революційні масові дії, достатньо сильні, аби зламати (чи надламати) старий уряд, що він ніколи, навіть і в епоху криз, не „впаде”, якщо його не „вронять”.»

Залишаючи бажаючим обговорення инших причини виникнення революційної ситуації та революції, сам хотів би коротко висловитися з приводу революційної кляси. Чи є дрібні підприємці з Майдану революційною клясою? Якщо так, в чому їхня революційність виразилась? Чи висунули вони революційні гасла і які? «Уряд у відставку»? «Вибори у Верховну Раду в березні»? Що означають ці гасла? Припустимо, піде цей уряд у відставку; а змінить його такий самий чи подібний, що повторюватиме — може, тільки з більшим пафосом — слова про боротьбу з кризою, справедливий розподіл багатства, «модернізацію» тощо. Припустимо, проведуть у березні наступного року нові вибори до парляменту; але до нього, як і раніше, пройдуть кандидати від вже відомих партій. Чи, можливо, за чотири місяці дрібні підприємці об’єднаються у клясу, сформують свою проґраму (відмінну від вже і без них істнуючих обіцянок побудови капіталізму з «людським обличчям»), сформують партію? Те, на що в инших країнах у попередні історичні епохи уходили десятиріччя, українські крамарі здійснять за кілька місяців? На чому ґрунтується такі очікування?

Відсутність революційних гасел (хоч би й абстрактних типу «Україна без бідних і багатих») невипадкова. Політичні гасла є вираженням глибших процесів — процесів, що відбуваються у культурі; вони мають свідчити про зрілість клясової свідомости. До захоплення влади, яка обов’язково має місце в будь-якій революції (якщо, звичайно, йдеться за революцію, а не за маскарад), революційна кляса має завоювати у суспільстві культурну геґемонію чи завоювати геґемонію в масовому русі — очолити його. Вона має виробити в своєму середовищі нові стосунки, нову, альтернативну культуру, яка-б протистояла культурі панівній, протистояла мейнстріму. Суспільство має спочатку розгледіти в цій  культурі паростки мабутнього, так само як побачити у революційній клясі своїх керівників, а потім і визнати її як провідну клясу. Перед лицем суспільства революційна кляса має виступати, умовно кажучи, провідниками у майбутнє — пропонувати проєкт, що його втілення відповідало-би прагненням якомога ширших верств населення. Чи мають торговці з Майдану такий проєкт? Чи представляють вони майбутнє країни? Чи впізнає українське суспільство в них творців нового суспільства та культури майбутнього? Відповідь, мені здається, очевидна.

Відтак, не було ні революційної ситуації, ні — тим більше — революції. А що-ж було? Як на мене, це правильніше було б називати «бунтом дрібних підприємців», «бунтом крамарів» чи «бунтом дрібної буржуазії». Хоча навіть слово «бунт» є занадто сильним для цієї реакції на провадження нового податкового кодексу. І для цих подій є історична паралєль. І паралєль ця напрошується ніби сама собою. Це процес «огороджування» в Анґлії XVI-XIX ст.ст., коли селян насильницькі зганяли з земель з наступним її огороджуванням чи викопуванням в якості меж канав.[1] Навіщо? А звідки було великій буржуазії взяти прлєтаріят для промисловости — нехай ще кустарної, — що народжувалась? Себто те, що ми бачимо в Україні сьогодні, після завершення етапу «первісного нагромадження капіталу» (який у нас прийняв форму експропріяції засобів виробництва, що перебували у державній власності, так званої «приватизації»), — це намагання створити «новий пролєтаріят» (чи радше повернути колишніх пролєтарів, адже нинішні дрібні підприємці є колишніми найманими працівниками радянського промислового комплексу, «додому») для нових  хазяїв життя. Капітал нагромаджено, але цього замало. Капітал не знає меж, він має працювати, обертатися, зростати, постійно приносити прибуток, збільшуватися, підминаючи під себе все нові й нові сфери економіки й суспільного життя в цілому, що супроводжується «огороджуванням». Тільки сьогодні відбувається воно не через фізичний примус, як кілька сот років тому, а через фіскальний тиск (ми ж не якась там напівфевдальна Анґлія — ми країна цивілізована, европейська, можна сказати, країна!).

Про те, що під час безупинного нагромадження капіталу велика буржуазія «їсть»[2] дрібну, себто витісняє її в лави пролєтаріяту, Маркс з Енґельсом писали в «Маніфесті комуністичної партії» ще 160 років тому:

«Дотеперішні дрібні середні стани, дрібні промисловці, купці і рантьє, ремісники й селяни, — всі ці кляси опускаються в лави пролєтаріяту, почасти тому, що їхній невеликий капітал недостатній для ведення великого промислового підприємства і не витримує конкуренції з більшими капіталістами, почасти тому, що їх вмілість знецінюється новими способами виробництва. Так рекрутується пролєтаріят з усіх кляс населення.»

Який-б жаль не відчували ми до кожної окремої людини-підприємця, як-би ми їм не співчували, слід усвідомлювати, що в рамках капіталістичної системи цей процес неминучий і незупинний. Разом з тим не можна не вітати той факт, що до лав пролєтаріяту повернуться люди активного віку, що дає підстави сподіватись, що вони будуть працівниками, які відмовлятимуться грати на підприємствах ролю бидла і орґанізовуватимуться для продовження розпочатої економічної боротьби — тільки тепер у великих колєктивах і в складі иншої суспільної кляси. Згодом, вони, можливо, вийдуть за межі економічної боротьби й висунуть справжні революційні вимоги — «Геть капіталізм!». Як писали Маркс з Енґельсом:

«Вона [буржуазія] продукує передусім своїх власних могильників, її загибель і перемога пролєтаріяту однаково неминучі.»

Примітки

[1] Є й сучасніші приклади «огородження»: колєктивізація селян у Радянському Союзі, «звільнення» селян у Російській імперії.

[2] У фламандського маляра Пітера Брогеля старшого (1525-1569) є чудова ґрафічна робота на цю тему: «Велика риба поїдає малу рибу». Це 1556 рік — десять років до повстання проти іспанського панування (1568) у Нідерландах; самий початок переможної ходи буржуазії по Европі.