До національного питання і проблєми націоналізму

Роман Тиса

Більшовики і національна політика в СРСР

Лєніна та більшовиків критикують за численні помилки та звинувачують в багатьох злочинах. Що їм закидають, здається, найчастіше і що, на мою думку, має стосунок до цих коротеньких тез, так це те, що справи більшовиків часто розходились із словами. Держава, засуджена до вимирання 1917 року, за двадцять років розрослась до небачених до того розмірів, а ступінь централізованости її уряду перевершив часи Романових. Нації Російської імперії, що за ними було з такою щедрістю визнано право на самовизначення 1903 року, на II з’їзді Російської соціял-демократичної робітничої партії (РСДРП), коли після 1917 року наважилися цим правом скористатися, були звинувачені в «буржуазнім націоналізмі» і до 1921 року опинились у новій «тюрмі народів». Право націй на замовизначення більшовики перетворили на таку саму фікцію що й Ради робітників (совіти). Вельми символічним є те, що більшовицький уряд, уряд — як вважалось — передової країни звільненої праці та влади робітників, 1918 року переїхав до середньовічної фортеці (Кремля), де залишався у царських палатах до самого кінця.

У СРСР «національні права» для неросіян обмежувались користуванням рідною мовою вдома та у фольклорі — ніякого політичного керівництва, партійного життя чи економічного плянування національними мовами не відбувалось. Симптоматичним цієї політики в Україні став лінґвістичний нонсенс, коли приблизно від кінця 1930-х твори Маркса й Енґельса перекладались на українську не з німецької, а з російської.

Коли читаєш Лєніна та дивишся на його ставлення до націоналізму та національного питання, не можеш уникнути враження, що для нього ці питання були питанням суто тактичними, такими, що слугували інтересам захоплення влади і встановлення того режиму правління, який, як він вважав, буде диктатурою пролєтаріяту. В цьому змаганні за владу національне питання важило не більше, ніж будь-який иншій інструмент: в зручний момент ним можна скористатися, а в незручний — відкласти. Як відомо, він підтримував національно-визвольну боротьбу ірляндців і змагання українців за автономію тоді, коли обидва рухи обіцяли допомогти знищити спільного ворога — імперіялізм. Проте у випадку України ця підтримка не передбачала створення незалежної української держави — навіть соціялістичної. (Ірляндія й Україна взагалі представляють для порівняльного історика пару багатообіцяючу). Ідею незалежної України було дуже швидко відкинуто після падіння Російської імперії, а тих українських соціял-демократів і незалежно-мислячих комуністів, які обстоювали необхідність незалежної робітничо-селянської радянської української республіки, звинувачували у відволіканні трудящих мас від клясової боротьби. Залишається до кінця незрозумілим, яку небезпеку могла становити для Радянської Росії українська радянська республіка, утворенню якої з таким завзяттям опирались російські більшовики та їхні підлеглі з Комуністичної партії України (більшовиків).

Лєнін проголосив РСДРП єдиною соціял-демократичною партією всієї Російської імперії, що пізніше призвело до звинувачування як українських соціял-демократів, так й инших неросійських соціял-демократів імперії у відволіканні своїм «дрібнобуржуазним націоналізмом» мас від клясової боротьби. В жодній іншій імперії соціял-демократи (в майбутньому комуністи) в колоніях не підпорядковувались центру в метрополії. Можна тільки здогадуватись, чи не пояснюється ця позиція Лєніна його неспроможністю роздивитись в Росії імперію подібну до Британської? Чи не потрапив він до пастки імперського міту про Матінку Росію, збиральницю земель і носія світла цивілізації відсталим народам?

Всі нації мали право на самовизначення на папері, але коли вони заявляли про свої права по-справжньому, це було вже занадто. Відтоді в Радянському Союзі націоналізм націй, що до нього входили, називався не інакше як «дрібнобуржуазний».

Позитивно про націоналізм

Сьогодні нелегко говорити позитивно про націоналізм у контексті соціяльної боротьби. Багато соціял-демократів, особливо в Европі, так само як ліваків в Україні бачать себе космополітичними антинаціоналістами. Таке визначення своєї позиції до націоналізму не можна пояснити нічим иншим як тривалою реакцією на фашизм (нацизм) і жахіття расизму в Европі першої половини XX ст. Націоналізм плутають з расизмом. Німецькі націонал-соціялісти з їхніми нордичними мітами та расистськими забобонами були расистами й інтернаціоналістами (згадаймо широкомаштабну допомогу заколотникам в Іспанії, добровольців із Скандинавських країн у бойових частинах СС). Але під час другої світової війни націоналізм і расизм показали, що вони — тенденції, що часто-густо одна одній протистоять: з фашистами і нацистами воювали патріоти (націоналісти) по всьому світу.

Чутні розмови про зникнення національних держав, а разом з ними зникнення націй, втрату ними суверенітету. Так, національні кордони стають більш проникними (особливо для фінансового капіталу), країни поступаються своїм національним суверенітетом на користь наднаціональних утворень, міжнародних орґанізацій. Суверенітетом поступаються всі країни, крім однієї — Сполучних Штатів Америки. Те, що завдяки справній роботі пропаґандистської машини сприймається як зникнення національних держав, є ідеолоґічним прикриттям зосередження влади над планетою у руках правлячої верхівки найпотужнішої з цих держав. І поміж инших протистоять цій тенденції побудови світової імперії націоналісти.

Для багатьох, мислячих поняттями кляси, нація є просто димовою завісою чи уявленою спільнотою, і вони радіють цій своїй справності вигадувати чи засвоювати ці концептуальні винаходи, що не піднімаються вище рівня журналістських сенсацій, не помічаючи, що і кляса не є явищем фізичної природи, не є незмінною від початку віків, і її можна розглядати як теоретичне поняття, абстракцію, виведену для пояснення закономірностей історичного розвитку. У спробі знівелювати значення нації ті самі мислителі стверджують, що нація є продуктом капіталістичного розвитку, так ніби їм не є пролєтаріят (зауважте один парадокс: націоналізм, асоційований з поступом капіталізму, себто міською цивілізацією, в Східній Европі та Африці був рухом переважно селянським і інтеліґентським). Ці мислителі продовжують: нації є утвореннями — чи навіть конструктами — багатоетнічними, і їхні контури розмиті, так ніби між пролєтаріятом і буржуазією пролягала чітка пряма лінія, і раз і назавжди визначені складові та характеристики всіх кляс. Суспільні кляси, що їх визначають відносини між людьми у процесі виробництва та відношення до засобів виробництва, істнували з давніх часів, але поняття кляси стало широко прийнятним терміном самовизначення тільки з розвитком промислового капіталізму. Так само і з етнічною приналежністю — вона істнувала і до націй, поняття якої потрапило у широкий обіг тільки в XVIII ст.

Погляди впливових британських істориків Ендерсона та Гобсбаума, а саме вони просякнуті «конструкціонізмом» та «уявою», на націоналізм слід назвати редукціоністськими, такими, що недооцінюють його силу та потенціял для розбудови соціяльного руху. Цей редукціоністський психолоґічний підхід позбавлений як інтуіції, так і теоретичного змісту і є крайньою політичною реакцією на крайній прояви з протилежного боку. Його появі ми, схоже, маємо завдячувати німецькому анархісту Рудольфу Рокеру, який писав свої анатеми націоналізму, маючи перед очима фашизм у Німеччині та Італії 1930-х. Але ж з того часу в світі відбулась деколонізація, прокотилась хвиля національно-визвольних і національно-демократичних революцій.

Чому так багато людей вважають, що побідоносний націоналізм, кульмінаційною точкою якого є створення незалежної національної держави, неминуче веде до крайнього насилля, спрямованого проти етнічних меншин чи сусідніх націй? Є чимало прикладів протилежного: ніякої громадянської війни не було між Норвеґією і Швецією у 1905 році; не чутно було про етнічні чистки в Ірляндії після 1922-го; Україна та Білорусія не розпочали міжусобну війну 1991 року; ніякого ґеноциду не було ані в Чехії, ані в Словаччині після 1993 року. Так само, чи ведуть злиття і возз’єднання неодмінно до звірств? Чи є вдруге об’єднана Німеччина кошмаром для робітників і загрозою для сусідів? Чи маємо ми очікувати від об’єднання, скажімо, двох Корей катастрофи?

Питання зрілості нації. Звідки ми знаємо, що нація готова до незалежности та «доросла» до права на самовизначення? Такими критерієм є кров: той, хто повстав і готовий йти на жертви, заслуговує на права й визнання. Можна сказати й інакше: масовий і — якщо такими є вимоги обставин, насильнисцький, збройний — рух, що охоплює широкі верстви населення.

Побутує думка, що продовження національно-визвольної боротьби чи повторна національно-визвольна революція у країні, що є формально незалежною, не має історичного сенсу. Так виходить, що Кубинська та Нікараґуанська революції скоїли проти історії смертний гріх. В разі перемоги пролєтарської революції та встановлення диктатури пролєтаріяту в якійсь країні, чи буде заклик захищати таку країну від загарбників — зовнішньої контрреволюції — проявом націоналізму?

В Україні

Здобуття Україною державної незалежності не призвело до національного визволення і розв’язання національного питання у справедливий спосіб, годі казати про соціяльну революцію, що мала б бути продовженням революції національно-визвольної. Національне питання не вирішене, і національне питання багато в чому є мовним питанням. Російська є мовою панівної верхівки. Російська ж є мовою лівих в Україні. Ні капіталісти, ні ліваки не відчувають жодного дискомфорту в ситуації, коли більш ніж дві третини населення визнають себе українцями, але переважна більшість книжок, ґазет, телєпередач, засобів масової інформації в цілому є російськомовними. При цьому в позиції, поширеній серед лівих, чується відлуння соціяльного дарвінізму. Їх позиція така: нехай люди самі вирішують, якою мовою їм говорити (так ніби соціяльно-економічні фактори не грають у виборі мови жодної ролі; так ніби користування тією чи иншою мовою не є відображенням реалій владно-власницьких відносин; так ніби при капіталізмі люди можуть вирішувати щось самі в ситуації рівної доступности всіх виборів і в ситуації ідеолоґічного вакууму, коли на їхній вибір не впливають ані політика, ані культура). Таке ставлення цілком відповідає духу захисників вільного ринку: нехай вирішує ринок! нехай вирішує споживач! Так ніби мовна ситуація, в якій ми опинились, є результатом природної гри сил, так ніби українська мова перебуває на узбіччі не в результаті цілеспрямованої політики «зближення двох братніх мов», а внаслідок чесної конкуренції. Так ніби чесна конкуренція взагалі можлива, і ми забуваємо — а хтось і не здогадується, — що до вільної, чесної конкуренції завжди закликає той, хто впевнений у своїй перевазі. Він говорить: тепер, коли я захопив основні ринки (варіянти: озброївся, збагатився, усунув більшість можливих конкурентів), давайте конкурувати вільно і чесно! Неприродну, штучну, рукотворну ситуацію пропонують виправляти — чи точніше буде сказати: чекати, поки вона виправиться — природним шляхом. Так ніби не істнують десятки мільйонів доларів, вкладених у розвиток російськомовниг засобів масової інформації в Україні, в імпорт телєпроґрам, фільмів, книжок з Росії, й інвестиції ці часто неукраїнського походження. Нехай люди вирішують! Якщо ми настільки довіряємо природному розвитку подій, чому б тоді не перестати хвилюватися щодо капіталізму і не дати йому померти природною смертю?

Істнує припущення, що соціяльною ґрупою, що вона по-справжньому зацікавлена в українізації, є робітнича кляса. Важко зрозуміти, на чому таке припущення могло би базуватися. За відсутности в Україні масового робітничого руху, так само як перспектив його появи в найближчий час, реалістичнішим було б припустити, що робітнича кляса залишається у нашій країні «клясою-в-собі», що вона ще не усвідомила своїх інтересів, не має клясової свідомости. А значить, вона не може мати якоїсь зацікавлености — суспільної чи культурної. Фінансувати україномовну культурну продукцію могла б національна буржуазія, як би вона була. Але її немає — сьогоднішні капіталісти та правляча верхівка є продовженням колоніяльної адміністрації. Тільки у нових, ориґінаьних умовах — умовах зникнення метрополії.

Українська Повстанська Армія. Автори історичних екскурсів зліва — ці борці з «фашизмом» — нагадують суддів, що виносять вироки у затишних кабінетах, де у них є час все обміркувати, ознайомитись з документами, опитати свідків. Але історія не робиться у тиші архівів, вона не робиться на дозвіллі. Не вистачає елєментарної аналізи, спроби продумати до кінця ту політичну та психолоґічну ситуацію, в якій люди — не за своєї волі — опинились, мотиви їхніх вчинків. Чому партизани-націоналісти йшли не до підрозділів СС, Червоної Армії, не в радянські партизани? Чи були вони фашистами? Чи була Радянська Армія армією комуністичної держави (відкладемо поки що смішки з приводу поєднання слів «комуністичний» і «держава» в однім словосполученні)? Боротьба в Західній Україні була громадянською війною, і як будь-яка громадянська війна характеризується надзвичайною жорстокістю. Якби УПА була купкою бандитів, що тероризує мирне населення, і не мала соціяльної бази, чи могла би боротьба тривати десять років? Чому населення «тероризованих» територій добровільно споруджує пам’ятники своїм «катам» через багато років після «терору»?

До переосмислення поняття націоналізму зліва

Якщо метою ґлобального громадянського суспільства (найяскравішим проявом якого є альтерґлобалістський рух) є захист національного суверенітету (наприклад, від зазіхання з боку Світової орґанізації торгівлі) без залучення націоналізму, такий підхід наврядчи має шанси на успіх. Більше того, схоже на те, що у боротьбі з націоналізмом ліворадикали та неолібірали виступають союзниками. Переосмислення поняття націоналізму зліва є важливими в поточній міжнародній ситуації, що вона характеризується кампанією за захист народного суверенітету від корпоративної ґлобалізації. Гасло «думай ґлобально — дій локально», коли його використовують для ліквідації держав, веде до нового, постмодерністського середньовіччя і провінціялізму.

Там, де ліві приєднуються до критики всіх форм націоналізму та наступу на них, що його веде з метою послаблення у власних інтересах міжнародний капітал, вони водночас відкидають всі форми національної солідарності, які потенційно могли б слугувати посередниками між місцевим (національним) і ґлобальним (інтернаціональним). Тих, хто змагається за радикальне демократичне перетворення ґлобального корпоративного капіталізму, користуючись його протиріччями у міжнародній сфері, можна було б назвати лівими націоналістами.

Відокремити — через нав’язування чи навіювання хибної космополітичної свідомости — громадян від своїх домівок (держав, націй) цілком співпадає з порядком денним міжнародної корпоративної ґлобалізації, а правління створеного у теперішніх умовах світового уряду чи парляменту буде правлінням осіб, ще більше віддалених від потреб свої виборців, ніж правління національних орґанів влади. Вельми наївною виглядає віра у здатність громадянського суспільства, що налічує більше шести мільярдів людей, діяти узгоджено задля обмеження влади урядів і транснаціональних корпорацій (а часто це одне й те саме).

Неспроможність тутешніх політичних активістів і літераторів підійти до національного питання діялєктично та той поспіх, з яким вони намагаються з’ясувати з національним питанням стосунки (а з’ясовують їх з національним питанням майже завжди поспіхом), призводить до ситуації, коли під руку попадаються тільки уже готові варіянти, яких завжди два: (1) ліваки заявляють, що націоналізм веде до фашизму, що це одне й те саме, що иншого не буває; (2) «правофлангові» стоять на тому, що батьківщина понад усе, і за відсутности в їхньому історично-теоретичному багажу инших сценаріїв іделоґічної еволюції приходять до захопленням фашизмом і расизмом. Не видно, не чутно лівих теоретиків, які б всерйоз зацікавились всеохоплюючим дослідженням історичних обставин, що призводять до перетворення націоналізму на фашизм, і з’ясували, чи не істнує певна «точка неповернення», після якої задній хід неможливий, а до якої ще є можливість зупинитися і змінити напрямок руху. Ліві жваво обговорюють альтернативи «реальному соціялізму», наголошуючи — цілком слушно — що соціялізм без трудових таборів, бюрократії та ерзац-культури можливий, але відмовляються бачити в націоналізмі щось инше, крім вулиці з одностороннім рухом, що веде в тупик ґеноциду. Так ніби всяка історія визначена наперед, і не істнувало соціялістичних країн, які б не деґрадували до «державного капіталізму», «суперетатизму» чи «деформованої робітничої держави» — хай там яким епітетами нагороджують результати великих соціялістичних проєктів у Росії, Китаї та на Кубі.

І ніякої різниці зазвичай не робиться між націоналізмом пригнобленої нації і націоналізмом нації пригноблюючої, хоча така різниця мала би бути очевидною для людей, що в клясовій боротьбі перебувають на боці пролєтаріяту, себто пригноблених чоловіків і жінок. Ліві готові з ентузіязмом виступати за насильство у клясовій війні, котра, якщо вона ведеться по-справжньому, завжди є кривавою, проте, щойно пригноблена нація піднімається, аби взяти вирішення власної долі у свої руки, і вдається до насильства (а до насильства вона вдається тільки в безвихідній ситуації), її дії часто відразу засуджується із залученням всіх можливих ярликів з неґативним забарвленням: «варварство», «тероризм», «печерний націоналізм» (останнє словосполучення особливо смішне, оскільки вживають його часто саме ті, хто вважає, що націоналізм постав разом з капіталізмом, себто коли люди вже встигли переселитися з печер до палаців і хат, а відтак ніяких явищ «печерного характеру» в цей період бути не може). Задурманені сталінським розумінням поняття «інтернаціоналізм», вони забувають, що Маркс і Енґельс писали 1848 року: «Пролєтаріят кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити зі своєю власною буржуазією».

Таким чином, чи не на часі замість повного засудження націоналізму та ототожнення його з фашизмом, розглянути питання у всій його цілісності та відокремити обставини, що сприяють його перетворенню на фашизм, від ситуації, в якій національно-визвольна боротьба спроможна перерости у соціяльну революцію? Націоналізмом можна виправдовувати і погане, і добре, так само як це можна робити за допомогою будь-якої ідеолоґії. Еволюція націоналізму до фашизму — чи точніше кажучи, до нацизму — є не більш визначеною, ніж переродження комунізму на сталінізм.

Advertisements

15 Responses to “До національного питання і проблєми націоналізму”


  1. 1 Jars Balan 06/12/2010 о 23:18

    Duzha tsikava stattia – Gratyliuiu!

  2. 2 proletar 07/12/2010 о 23:59

    Дуже гарна стаття. Бракує тільки позитивної програми.

  3. 3 Р.Т. 08/12/2010 о 13:49

    Дякую, Пролєтаре, за відгук! Так, проґрами малувато, але вона може вирости з обговорення. Давайте обговорювати!

  4. 4 UKPist 08/12/2010 о 16:13

    Programa?
    Programa i khaslo proste i vidome:
    KHET Z MOSKVY!!!

  5. 5 Редактор Карк 09/12/2010 о 07:11

    Сесія закінчиться – ще й як обговорю )))

  6. 6 Редактор Карк 10/12/2010 о 13:17

    Хоч сесія й не закінчилася. Але на честь першого заліку напишу основні пункти програми.

    1. Національна та інтернаціональна революція. Боротьба проти структур неоімперіалізму, мондіалізму, транснаціональних корпорацій. Підтримка усіх національно-визвольних рухів світу. Лівий націоналізм – справжній антиглобалізм. А не т.зв. “альтерглобалізм” космополітів.

    2. Соціальна революція. Боротьба за соціалізм, суспільну власність на засоби виробницта та безкласове суспільство. Соціалізм із “національним” обличчям. Буржуї та експлуататори не входять до нації.

    3. Екологічна революція. Не буржуазний екологізм, а лише революційна глибинна екологія. Відхід від економіки споживання та постійного росту виробництва до sustainable development.

    4. Культурна революція. Боротьба проти американського культурного імперіалізму. Замість пропагованої США уніфікації світових культур на основі єдиної споживацької надкультури – вільний розвиток регіональних та національних культур. Боротьба з буржуазним мистецьким виродженням під маскою “сучасного мистецтва” за справжнє соціалістичне мистецтво, яке повинне служити трудовому народу.

    5. Демократична революція. Боротьба як проти буржуазного парламентаризму, так і проти “реального соціалізму”. децентралізована соціалістична демократія. Справжня радянська влада, базована на принципах робітничого самоврядування на підприємствах та територіальних громадах.

  7. 7 proletar 12/12/2010 о 14:42

    В робітничому колективі, де я працюю, є українці, модавани, росіяни, лезгин тощо. Основною мовою спілкування є російська, хоч українську більшість розуміє. Для мене особисто рідною є російська, бо мати росіянка. Який лівий націоналізм я маю пропагувати?

    Я вцілому поділяю думку Леніна про відмінність націоналізму пануючої та пригнобленої нації, наявність в останьому позитивного заряду. Троцький свого часу писав про латиських стрільців – в них націоналізм (ненависть до німецьких баронів у Ліфляндії була основним мотивом для участі латиських селян і робітників у першій світовій війні) був первісною формою більшовизму.

    Можна зараз звичайно звинувачувати більшовиків у лицемірстві, прихованому імперіалізмі тощо. Але не слід забувати про еволюцію самих більшовиків та їх неоднорідність.

    Навіть Робітнича група 1922-1925 рр. Гаврила Мяснікова вимагала серед іншого перетворення ВКП(б) у рівноправну федерацію національних комуністичних партій союзних та автономних республік.

  8. 8 Vasyl 13/12/2010 о 11:04

    vidpovid proletarovi:

    emigrant chy kolonist??

    prosta sprava:
    hromadskyi prostir ZMI i uriad v Rossii — rossiiski
    hromadkyi prostir ZMI i uriad v Frantsii — frantsuzki
    hromadskyi prostir ZMI i uriad v Hispanni — hispanski
    hromadksyi prostir ZMI i uriad v Ukraini — ukrainski

    pryvatno mozhut sobi hovoryty iak sobi khochat.
    pryvatno mozhno sobi zamovliaty ZMI z chuzhykh krain
    pryvatno mozhno sobi organizuvaty kulturni oseredky

  9. 9 Р.Т. 13/12/2010 о 11:47

    Дякую за пункти проґрами, Редакторе Карк!

    Взагалі-то я очікував, що якщо тут і буде запропонована для обговорення якась проґрама, то стосуватиметься вона тільки чи переважно національного питання. А ви написали мало не проєкт ґлобального революційного перетворення суспільства (і не тільки українського, адже згадана «інтернаціональна революція») на кілька десятиліть вперед! Що, звичайно, не погано. Немає нічого страшного в тому, що до обговорення одного питання нас підштовхує матеріял, присвячений иншому. Спробую розглянути ваші пункти. Очевидно всіх питань ми тут і зараз не вирішемо, але щось, сподіваюсь, з’ясуємо.

    В принципі не маю пунктів, під якими я б не міг підписатися. Є тільки уточнюючі запитання та деякі зауваження:

    1) Що таке «мондіялізм»? Як ви його розумієте?

    2) Що таке «соціялізм із “національним обличчям”»? Як ви його розумієте?

    3) Я не впевнений, що «sustainable development» не передбачає зростання виробництва. Сам термін видається мені вельми сумнівним, запозиченим з буржуазного ідеолоґічного лексикону.

    4) Я не проти боротьби з «буржуазним мистецьким виродженням під маскою “сучасного мистецтва”» і за «справжнє соціялістичне мистецтво», яке б служило трудовому народу. Тільки слід мати на увазі, що мистецтво — сфера особлива; реальність воно відображає через низку посередницьких ланок, так що не все, що на перший погляд виглядає як «виродження» є реакційним, і не все, що, грубо кажучи, «про трактористів» є обов’язково революційним і проґресивним.

    5) У пункті 5 ви пропонуєте боротися як проти істнуючого явища — орґанізації влади у клясовому суспільстві («буржуазного парляментаризму»), так і проти «історичного трупу» («реального соціялізму»).

    6) Мені важко уявити «самоврядування на підприємствах та територіяльних громадах» сьогодні, наприклад, у сфері трубопровідного транспорту, в атомній промисловості й авіакосмічній галузі. Що, звичайно, не означає, що це неможливо. Проте, як виглядатиме самоврядування Зони відчуження на півночі Київської обл. (з цим пов’язане й питання «глибинної еколоґії» — як зможуть вирішити територіяльні громади проблєму ЧАЕС)? Добре, якщо комусь пощастить отримати у самоврядування санаторно-курортне підприємство на південному березі Криму з великою земельною ділянкою, а якщо це степовий Крим (до питання соціяльної справедливости тут додається питання національне: на ПБК частка татар у загальній численності населення становить 2-5% — в степовому Криму 20-30%)? Мені здається, Прудон, завдяки якому, як я розумію, ми маємо такі поняття як «самоврядування на підприємствах та територіяльних громадах», був провінціялом і мислив маштабами майстерень на кілька — максимум на кілька десятків — робітників. Підприємства розміром, наприклад, з галузь були поза межами його досвіду чи уяви. «Cамоврядування на підприємствах та територіяльних громадах» звучить для мене мало не як заклик «Назад в Середньовіччя!» Так що до питання самоврядуванням слід підходити обережно. Я думаю, кордони суспільства мають у найближчому майбутньому співпадати з національними кордонами, а відтак, усуспільнення засобів виробництва й усуспільнення влади означатиме їх націоналізацію (принаймні, на першому етапі — етапу диктатури пролєтаріяту чи демократичної диктатури — майбутнього переходу до соціялізму). Насмілюся також зробити припущення про те, що майбутнє соціялістичне суспільство буде не менш тотальним, ніж суспільство капіталістине, і в ньому не істнуватиме чіткої межі між особами, між особистим і суспільним, між одним підприємством й иншим, між однією галузю та иншою, між однією громадою й иншою (не кажучи вже про зникнення державних кордонів).

    7) Впевнений також, що будь-яка проґрама має писатися з огляду на, крім всього иншого, того, хто її втілюватиме, себто суб’єкта історичного процесу, рушійну силу й керівників революції. Про це у вас нічого не сказано. Що, знову ж таки, зрозуміло — все в короткому дописі охопити неможливо. Разом з тим, хто це, на вашу думку, сьогодні? Пролєтаріят? Якщо так, то хто такий пролєтаріят сьогодні? Селяни? Питання ці зовсім не риторичні.

  10. 10 proletar 13/12/2010 о 22:00

    Василю,

    Чим тоді Ваша позиція відрізняється від московських нацистів: “Росія – для росіян”, “Україна – для українців”, “Німеччина – для німців” тощо?

  11. 11 Р.Т. 17/12/2010 о 15:10

    Пролєтаре!

    Василь, мабуть, і сам спроможний відповісти вам; проте я хотів би зауважити, що він допускає істнування у мовній сфері приватного простору. Нацисти, напевне, ні. Це суттєва різниця, як на мене.

    І ще, коли це московські нацисти скандували “Україна – для українців” чи “Німеччина – для німців”? Може, я щось пропустив?

  12. 12 Vasyl 21/12/2010 о 08:55

    Росія – для росіян”, “Україна – для українців”, “Німеччина – для німців”

    A v chim tut problema? Tezh Islandia dlia Islandtsiv.

    Problem v tim, koly FANATYKY stvoriiut iz natsiolizma natsyzm i z markzyzma stalinizm – rezultat imperializm i kolonializm. Do toii miry, shcho Ukraina siohodni neo-stalinska moskovska kolonia, to naihirsha zahroza ii teper imperializm – a ne iak kazhut tuteshni chervoni-chornosotni “fashyzm”.

  13. 13 Студент 06/01/2011 о 15:43

    Сдаётся, что в статье идёт некая путаница между понятиями этнического и гражданского национализма.

    Почему-то автор текста стремится приравнять украинский этнический национализм (шовинизм) к гражданскому национализму. Оппортунизм автора понятен – вчера в моде был «европейский путь», поэтому шовинисты орали о «европейской Украине», боровшейся против «азиатской Московии», сегодня отклик в сердцах людей находят социалистические лозунги, поэтому срочнейшим образом необходимо поднимать знамя «социалистического украинского национализма», боровшегося против страшного тоталитарного ленинского империализма.

    Однако, тут чего неверно. Гражданский национализм – это инструмент перемалывания отживших своё исторически сложившихся мелких этносов с целью создания унифицированной политической нации. Без такой политической нации невозможно дальнейшее построение гражданского демократического общества. Причём, что любопытно, гражданский национализм отвергает (и даже уничтожает) этнический национализм, как опасный элемент при формировании наций. Эта основа, допустим, национализма Сунь Ятсена, Вашингтона или Мадзини – людей, которые создали нации из конгломерата самых различных, подчас крайне враждебных друг другу (как в Китае ханьцы и уйгуры) этносов.

    Из новейшей истории можно привести пример Кубы, продвигавшей в жизнь идею латиноамериканского (боливарианского) национализма, и боровшейся против любого проявления этнического местного национализма (шовинизма). Или Вьетнама, не только сформировавшего единую вьетнамскую политическую нацию из сотен различных племён, но и имевшего планы создания единого социалистического Индокитайского государства-федерации, куда должны были войти сам Вьетнам, Лаос и Камбоджа. Вот ещё, говорят, была «Молодая Европа» Тириара, который стремился сформировать «европейскую нацию» и утверждал, что узколобый французский или германский национализм приведёт, в конечном итоге, к гибели Европы. То есть, никакой «воли народам» или «солидарности наций» не наблюдается. Только унификация (по-вашему, должно быть – кубинский/вьетнамский/тириаровский империализм).

    Каким образом узколобый украинский этнонационализм УПА можно приравнивать к гражданскому национализму не понятно.

  14. 14 Р.Т. 13/01/2011 о 11:16

    Студенте!

    Дякую вам за розібрання плутанини (а розплутувати тут і справді є що). Особливо просвітили в питання громадянського націоналізму, який ви влучно назвали «інструментом перемелювання […] етносів». Цікаво було б дізнатися у такому разі, чим він проґресивнійший (а з ваших слів я зрозумів, що його ви вважаєте проґресивнішим) за «вузьколобий український етнонаціоналізм», що ви приписуєте його УПА? Тим, що він — наприклад у США — молов послідовніше, і перемелені сидять тепер собі по резерваціях і ґетто й помовчують?

    Якщо ви вважаєте, що автор тексту намагається прирівняти одне до иншого, то ви не вірно його зрозуміли (що не обов’язково ваша провина — автор міг висловитися нечітко). Автор насправді намагається диференціювати націоналізми та сказати, що вони бувають різними, переживаються різні етапи, і те, що прийнято вважати націоналізмом, після уважного розгляду таким може не виявитися, а може виявитися явищем зовсім иншим. А от критик автора намагається прирівняти український націоналізм 1940-50-х (період «боротьби із страшним тоталітарним лєнінським імперіялізмом») до шовінізму. Але шовінізму не істнує у нації без оформленої державности та без національної буржуазії! Шовінізм (відомий також під иншими іменами: джинґоїзм, ура-патріотизм) — це націоналізм імперіялістичної нації, націоналізм нації панівної. Ставити між ними знак рівняння — це все одне що прирівнювати, наприклад, силу гнобителя, примус з боку орґанізованого державного апарату, і протидіюче йому насилля пригнобленого, стихійне насильство у відповідь на репресії — заявляти, що все це насильство, вбивство, все кров і невинні жертви. Це, перепрошую, не діялєктика, а механістичне накладання схеми, виробленої за одних обставин, до иншої ситуації без урахування всіх можливих особливостей цієї нової ситуації.

    Не можу також погодитись зі знаком рівняння між федерацією й імперією (там, де ви пишете про Індокитай): є різниця між тим, куди входять, і тим, куди тягнуть (чи звідки не випускають).

    Якщо опортунізм — це свідома дія, спрямована на використання ситуації у власних інтересах без огляду на принципи, бажання за будь-яку ціну збільшити власний політичний вплив, конформізм, пристосування до обставин і такі подібні речі, тоді «опортунізм автора» з багатьох причин не зрозумілий, так само як його взагалі можна було вгледіти.

  15. 15 Vasyl 21/01/2011 о 00:34

    Chomu to tak, shcho chy ne vsi, iaki pyshut rossiiskoiu, pidtrymuiut primitivni sovetski hasla i dumky??


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: