Карл Корш: його внесок у революційний марксизм

Пауль Маттик

Карл Корш народився у 1886 році в Тоштедті, що під Люнебурґом, і помер у Кембриджі, штат Массачусетс, у 1961 році. Виходець із родини середньої кляси, він відвідував ґімназію в Майнинґені та вивчав право, економіку, соціолоґію та філософію в Йєні, Берліні та Женеві. Здобувши 1911 року в Йєнському університеті ступень доктора права, роки з 1912 по 1914 він провів у Великій Британії, де вивчав та вдосконалював своє знання анґлійської мови та міжнародного права. Перша світова війна повернула його до Німеччини та прямо до німецької армії, в якій він прослужив наступні чотири роки. Двічі поранений, підвищений і розжалуваний у званні (відповідно до коливань політичної кон’юнктури), свої антивоєнні настрої він висловив, вступивши до лав Незалежної Соціял-Демократичної Партії Німеччини.

Вивчаючи право, Карл Корш дійшов висновку, що для його розуміння необхідно звернутися до його матеріяльних засад, до вивчення суспільства. Соціяліст за своїми переконаннями до війни, під час світової катастрофи він став революційним соціялістом. Після злиття незалежних соціял-демократів і Комуністичної партії в 1921 році, Корш побував представником комуністів у Тюрінґському парляменті, міністером праці в робітничому уряді, що короткий час істнував у Тюріґії, та врешті-решт з 1924 по 1928 роки депутатом Німецького Райхстаґу. У цей період він багато писав з приводу поточних політичних і теоретичних питань, виступаючи в своїх текстах аґітатором радикального післявоєнного робітничого руху. Певний час він був редактором теоретичного орґану Комуністичної партії «Die Internationale», а невдовзі почав редагувати і писати в опозиційну ґазету «Kommunistische Politik».

Невдоволення Корша зростаючим опортунізмом Комуністичного Інтернаціоналу після 1921 року, а також краще за провідних партійних ідеолоґів знайомство та розуміння Марксової теорії дуже швидко призвели до конфлікту між ним і офіційною більшовицькою партійною ідеолоґією, який 1926 року закінчився остаточним розривом. Тепер він став речником радикального лівого крила Комуністичної партії (Entschiedene Linke), яке ще не вийшло з партії, але за самою своєю суттю вже вважалось ворогом III Інтернаціоналу. Після 1928 року Корш продовжив свою політичну діяльність за межами будь-яких орґанізаційних форм. Він не припиняв  писати для видань, двері яких ще не зачинились для нього, підготував нове видання першого тому Марксового «Капіталу», подорожував з лекціями по ріжних країнах і написав нарис про Карла Маркса для британської серії, присвяченої сучасним соціолоґам.[1]

З приходом до влади Гітлера 1933 року Корш був змушений залишити Німеччину. Він переселився спочатку до Анґлії, потім на нетривалий час до  Данії, а згодом — 1936 року — еміґрував до Сполучених Штатів Америки. На додаток до викладацької роботи в Новому Орлеані, своэ життя в Америці він провів у поглибленні свої знань Марксової теорії. Як і в Німеччині, в Америці він вплинув на багатьох як наставник (Lehrer, як його поважно назвали друзі). Ця особлива роля була призначена йому його енциклопедичними знаннями та гострим розумом; хоча сам він віддав би перевагу перебуванню «усередині подій», в безпосередній боротьбі за добробут і звільнення робітничої кляси, з втіленнями інтересів якої він ототожнював ціль свого життя. Від инших його відріжняли розумові здібності та моральна бездоганність, що виключала його з опортуністичної метушні та змагання за посади, вельми характерного як для світу вищої школи, так і для офіційного робітничого руху. Той факт, що його смерть залишилась майже непоміченою, може слугувати остаточним доказом його переконання, що революційний марксизм може істнувати тільки у взаємодії з революційних рухом працюючого люду.

Критика Кауцького

Перша світова війна та навіть більшою мірою Російська революція вкрай загострили кризу, що її вже тривалий час переживали марксизм і робітничий рух на Заході. Хоча марксизм вважався розділений по лінії теорії на так зване «ревізіоністське» крило на чолі з Едуардом Бернштайном і «ортодоксальне» крило під проводом Карла Кауцького, війна виявила, що обидва ці соціял-демократичні напрямки орієнтувались на тотожну реформістську, спрямовану на зміцнення співпраці кляс і соціял-патріотичну діяльність. Витіснені на узбіччя ліві елєменти міжнародного соціялістичного руху та його найяскравіші представники — Владімір Лєнін у Росії та Роза Люксембурґ у Німеччині — відмовлялись працювати у затінку марксистської «ортодоксії», вимагаючи відновлення давно втраченої єдности соціялістичної теорії та практики.

В той час, як з «ревізіонізмом» через його повне відкидання марксизму радикальний соціяліст складнощів не мав, виступ проти кауцкіянської «ортодоксії» вимагала боротьби на два фронти — проти самої соціял-демократії та проти її удаваного марксизму. «Повернення до Маркса» стало гаслом цієї боротьби за повернення до радикальної соціялістичної традиції в нових битвах відродженого робітничого руху. Разом з тим на порядку денному стояло й питання «що таке марксизм?», адже на роботи Маркса посилались і прибічники, і супротивники кауцкіянської «ортодоксії». Крім того наскільки, якою мірою марксизм часів Маркса зберігав свою актуальність у нових умовах нового століття? Післявоєнна революційна ситуація принесла із собою відродження інтересу до марксистської теорії.

З 1922 по 1925 рік Корш написав низку нарисів[2] проти кауцькіянської «ортодоксії» та виступав за відродження революційного змісту марксизму. Корш повернувся до систематичної критичної аналізи[3] «доктринерського марксизму» після виходу друком «Матеріялістичного розуміння історії» (1927) Кауцького, в якій автор сам відкидає свою стару «ортодоксальну» точку зору. Хоча термінолоґія Кауцького змін майже не зазнала, його тлумачення Марксових творів тепер відкрито допомагало ревізіоністському вихолощуванню соціялістичного руху. Його ідеї стосовно розвитку, суспільства, держави, клясової боротьби та революції, як зазначав Корш, слугують радше буржуазії, ніж робітничій клясі. Це знайшло свій чіткий теоретичний вираз у спробі Кауцького представити матеріялістичне розуміння історії як незалежну «науку», що вона необов’язково пов’язана з клясовою боротьбою пролєтаріяту. Для Корша це означало перетворення марксизму на просто ідеолоґію, що вона, не усвідомлюючи своїх передумов, уявляє себе «чистою наукою».

Саме в цій ідеолоґічній формі Марксів діялєктичний матеріялізм і став розумітися у соціялістичному русі, і саме в цій формі він втратив своє революційне наповнення. Попри визначення його як «наукового соціялізму» на противагу соціялізму утопічному, марксизм, за Коршем, не є «наукою» і не може стати «наукою» у буржуазному значенні цього слова. Марксів «Капітал», наприклад, не є політичною економією, але «критикою політичної економії» з точки зору пролєтаріяту. Так само й стосовно всіх инших аспектів Марксової системи йдеться не про заміну буржуазної філософії, історії та соціолоґії новою філософією, історією чи соціолоґією, а про критику буржуазної теорії та практики у всій їхній цілісності. Марксизм не має на меті ставати «чистою наукою», але демаскує «нечистий» ідеолоґічний та клясовий характер буржуазної науки та філософії.

В молодості  Маркс прийняв філософську точку зору, яку він сам у термінах, розвинутих пізніше, охарактеризував як ідеолоґічну позицію, від якої він мав звільнитися. Від ідеолоґічної критики він перейшов до «критики ідеолоґії», а звідти до «критики» політичної економії. Матеріялістичне розуміння історії, себто Марксове твердження, що «сукупність продукційних відносин творить економічну структуру суспільства, реальну базу, на якій підноситься політична й юридична надбудова і якій відповідають певні суспільні форми свідомсти», народилось не з наукової чи філософської спроби відкрити «загальні закони суспільних перетворень», але з матеріялістичної критики буржуазного суспільства та його ідеолоґії.

Марксизм, на думку Корша, не є ані позитивною матеріялістичною філософією, ані позитивною наукою; і всі його положення є специфічними, історичними та конкретними, включаючи й ті, що видаються універсальними. Навіть діялєктичну філософію Геґеля, що її критика стала вихідною точкою власного розвитку Маркса, не можна як слід зрозуміти, якщо тільки не розглядати її у зв’язку із соціяльною революцією, сприймаючи її як філософію революції взагалі, а не як всього лише понятійний вираз буржуазної революції. Як така, вона не відображає процесу цієї революції в цілому, але тільки його завершальний етап, на що вказує її примирення з безпосередньо даною дійсністю.

Із завершенням революційного процесу діялєктичний зв’язок між розвитком життя і розвитком ідей втрачає своє значення для буржуазії; проте не для кляси пролєтарів, підпорядкованих владі буржуазії та нею експлоатованих. Так само, як буржуазна теорія не спроможна вийти за межі суспільної практики буржуазного суспільства ні в який инший спосіб, крім ідеалістично-ідеолоґічного, не може вона піти далі філософії Геґеля, а може тільки рухатись від неї. Вона нездатна була ні відкрити сховане всередині своєї оболонки раціональне ядро, ні піддати його матеріялістичній критиці, яка б висвітлила — разом з клясовими відносинами, що вони відіграють у буржуазному суспільстві вирішальну ролю — його історичну минущість.

Це було можливо тільки з позиції пролєтаріяту, тільки з позиції справжнього протистояння буржуазному клясовому суспільству. В такому разі діялєктична точка зору була пов’язана з усім історичним процесом, що розпочався з буржуазною революцією та досяг своєї кульмінації в ідеалістичній філософії Геґеля лише для того, аби висунути вперед революційний рух робітничої кляси та його теоретичний вираз — марксизм. Діялєктичний матеріялізм не був теорією пролєтарського руху, що розвинулась сама по собі, але теорією, яка щойно виросла з буржуазної революції і відтак — і за змістом своїм, і за формою — все ще несла на собі відбиток буржуазно-революційної теорії.

Ні Маркс, ні Енґельс не заперечували історичного зв’язку між їхніми матеріялістичними теоретичними системами та буржуазною філософією, що також зв’язує буржуазну і пролєтарську революції. Але цей зв’язок не означає, як про це пише Корш у «Марксизмі і філософії», що соціялістична теорія у ході свого подальшого незалежного розвитку зберігає цей філософський характер; так само, як він не означає, що якобінізм буржуазно-революційної теорії залишається однією з сторін пролєтарської революції. Насправді Маркс й Енґельс перестали вважати свою матеріялістичну позицію філософською та говорили про кінець всієї філософії. Але на увазі вони таким чином мали, за Коршем, не просто перевагу різноманітних позитивних наук над філософією. Навпаки — їхня власна матеріялістична позиція була теоретичним виразом революційного процесу, що відбувався в дійсності та мав скасувати буржуазну науку та філософію разом із знищенням тих матеріяльних умов та суспільних відносин, які знайшли своє ідеолоґічне вираження в буржуазній науці та філософії.

Хоча в одному з Марксових тез про Фойєрбаха говориться, що «Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його», ця зміна сама є і теоретичною, і практичною. Відтак, згідно з тлумаченням Корша, неможливо нехтувати філософією, так само як неможливо повністю очистити марксизм від його філософських складових. Боротьба проти буржуазного суспільства — це також і філософська боротьба, навіть якщо революційна філософія не має жодних инших функцій, крім участи у змінюванні істнуючого світу. Корш вважав, що Марксів матеріялізм — на противагу Фойєрбахівському абстрактному натуралістичному матеріялізму — був і залишається історичним, діялєктичним матеріялізмом, себто матеріялізмом, що приймає в себе, усвідомлює та вносить зміни в тотальність історично даних суспільних відносин. Відносне нехтування філософією з боку зрілого Маркса не впливає на його визнання того, що ідеолоґія та філософія є реальними суспільними силами, які мають бути подолані як за їхніми власними правилами, так і шляхом зміни умов, що їх породжують.

Російська революція та її наслідки

Переоцінка Карлом Коршем відносин між марксизмом і філософією виросла не з окремого інтересу до філософії, а радше з необхідности та бажання звільнити поширений на той час варіянт марксизму від його ідеолоґічних і доґматичних обмежень. Вона стала теоретичним продовженням нової революційної тенденції, започаткованої війною та революцією, адже марксизм, що він проливає світло на діялєктичне відношення між суспільною свідомістю та матеріяльним базисом, застосовний як до самого марксизму, так і до робітничого руху. Немає нічого дивного в тому, що марксизм зразка 1848 року та «Маніфесту комуністичної партії» відрізнявся від того марксистського руху, що розгортався разом з розвитком капіталізму протягом тривалого нереволюційного періоду, який добіг тимчасового кінця тільки з підйомом революційної хвилі після першої світової війни. Марксистський «ревізіонізм» був всього лише теорією, відокремленою від всякої практики, і яка таким чином слугувала як опосередкована, ідеолоґічна допомога буржуазному реформізму.

Новий революційний рух, початок якого відзначила Російська революція, бачив себе як такий, що відроджує справжній марксизм. На думку Корша, таке відродження могло бути тільки позірним і носити ідеолоґічний характер, що жодним чином не скасовувало необхідности подальшого розвитку марксистської теорії та практики відповідно до конкретної історичної ситуації, в якій опинився робітничий рух. Водночас в якости першої спроби боротьби з нереволюційною, а значить — контрреволюційною практикою реформістського руху, марксизм Маркса надавав хороший привід знову підняти питання про революцію та диктатуру пролєтаріяту.

Революційний рух боровся під гаслом «Вся влада радам!». Хай там якими неконкретними видавались ідеї, що стоять за цим гаслом, воно виражало революційну волю клясово свідомого пролєтаріяту покласти край капіталістичному суспільству. Навіть якщо в Росії між ідеєю рад і її втіленням з самого початку істнувала широка прірва, яку очевидно неможливо було подолати, це не означало, що слід було уникати вдаватися до революційного рішення в країнах з більш сприятливими в цьому відношенні умовами. Якби пролєтарська революція на Заході перемогла, вона, можливо, забезпечила умови, так необхідні для соціялістичного розвитку в промислово нерозвинених країнах. Як всі тогочасні революціонери, Корш, ставши на бік революційних робітників Німеччині та инших країн, став на бік більшовицької революції.

1921 року, одначе, післявоєнна революційна хвиля почала вщухати, а разом з нею почала вмирати і надія на революцію. Контрреволюції на Заході судилось вплинути на характер Російської революції, обмеження якої національними кордонам — хай там якими були прагнення вийти на міжнародний рівень на початку — зменшили її революційний потенціял і врешті-решт перетворили її на один з проявів міжнародної контрреволюції. Більшовицький режим у Росії міг втриматися при владі тільки через вчинення саме того, що він ідеолоґічно був зобов’язаний заперечувати, себто розширення та розвиток капіталістичного способу виробництва. Оскільки це не було ціллю більшовизму з самого початку, сам ціль тепер мала вигляд суто ідеолоґічної, відокремленої від економічного устрою країни та клясових сил всередині її, і в такому вигляді ціль і продовжувала істнувати. Марксизм як ідеолоґія слугував немарксистській практиці перетворення Росії на сучасну капіталістичну державу.

За цих обставин не дивно, що «Марксизм і філософія» Корша завдали клопоту не тільки Кауцькому та його послідовникам, але й більшовицьким ідеолоґам. Застосувати матеріялістичне розуміння історії до самого марксизму означало дезавуювати різницю між теорією та практикою всього істнуючого соціялістиного руху. Швидко встановлений спільний фронт проти твору Корша продемонстрував, що ленінський рух залишався частиною кауцькіянської «ортодоксії». І так само, як ідеолоґічне слідування Кауцького «кінцевій меті» (соціялізму) просто служило Бернштайнівському «реформізму без мети», Ленінський «доґматизм» міг функціонував тільки як хибна свідомість контрреволюційної практики.

Ідеолоґи III Інтернаціоналу проголосили «Марксизм і філософію» «ревізіоністською єрессю». Оскільки за марксизм вони приймали «ортодоксію» Лєніна та Кауцького, зі своєї точки зору вони були, безумовно, праві. Дискусія[4] навколо Коршевого твору, який очевидно був суто теоретичним, невдовзі набула більш політичного характеру. Стратеґія комуністів у післявоєнному світі, яка допускала і участь у соціялістичних урядах, і революційні постання (в залежності від обставин), зазнала рішучої поразки в Німеччині 1923 року. Це призвело до нової кризи всередині комуністичного руху. Істнували праві та ультраправі, ліві та ультраліві тенденції, при цьому всі прагнули підпорядкувати собі окремі національні орґанізації та III Інтернаціонал в цілому. Відхилення від офіційної партійної лінії, хоча вона й сама постійно коливалась, однієї чи иншої ґрупи засуджувались не просто як тактичні хиби, але як відмова від самого марксизму. Критика Коршем політики комуністів після подій 1923 року вважалась наслідком «єретичної» позиції, зайнятої в «Марксизмі і філософії». Одначе виключили з партії його та його ґрупу тільки 1926 року.

В історичній перспективі, глядячи з 1926 року, революційні заворушення періоду першої світової війни виглядали слабосильними — такими, якими вони насправді й були. Але капіталізм був ще далеко не стабілізованим, і можливість підйому нової революційної хвилі залишалась. Підготовка до неї вимагала, за Коршем [5], загострення, а не пом’якшення клясовї боротьби, та більшої рішучості у боротьбі за політичну владу. Проте, хоча можливість нового революційного підйому не виключалась, силу набирала і контрреволюція. Всі антикомуністичні сили від реакційних правих до реформістських лівих об’єднались проти революційного вирішення істнуючої кризової ситуації. В більшовиках, які потребували підтримання та зміцнення своєї влади в Росії та світі в загалі, ці сили знайшли небажаного, але дієвого союзника. Міжнародний комуністичний рух став політичним інструментом російської держави і як такий перестав бути революційною силою в марксистському розумінні. Підпорядкувати міжнародний комунізм національним інтересам Росії, як це бачив Корш, означало повторити досвід II Інтернаціоналу напередодні першої світової війни: принести пролєтарський інтернаціоналізм у жертву національному імперіялізму.

Відтепер докладна критика більшовицької політики втрачала сенс, адже визначало цю політику не невірне розуміння реальної ситуації з устремліннями пролєтаріяту чи відсутністю таких устремлінь; визначала її не невірна теорія, що її можна було б виправити за допомогою дискусії. Політика ця виходила з конкретних потреб російської держави, її господарства, національних інтересів та характеру нової правлячої кляси — більшовицьких політиків та їхнього бюрократичного оточення. Пролєтарський комунізм мав припинити ототожнювати себе з Росією та III Інтернаціоналом, як раніше він порвав з соціял-реформізмом і II Інтернаціоналом. В такій ситуації пролєтарський комунізм був, безумовно, поки що приречений. Об’єднаних ідеолоґічних та матеріяльних сил традиційного капіталізму, його соціял-реформістських прихильників і російського державного капіталізму в марксистській личині було більш, ніж достатньо, щоби зруйнувати революційну меншість, не готову визнати свою поразку.

Ані Корш, ані його друзі з так званих ультралівих комуністичних ґруп не зробили жодної спроби захопити чи реформувати орґанізації III Інтернаціоналу чи виступити на боці однієї з більшовицький фракцій у боротьбі за російський державний апарат, що вона точилась через той чи инший тактичний крок, спрямований на збереження більшовицького режиму. Для Корша важливою була новоявлена пролєтарська опозиція, що виступала проти більшовицького державного капіталізму (чи державного соціялізму). В Росії такою була Робітнича Опозиція, відома також з прізвищем одного з її засновників Сапронова. З нею Корш встановив зв’язок, тому що вона наголошувала на клясовому характері пролєтарської боротьби проти Всеросійської Комуністичної Партії. Ця ґрупа усвідомила, що свою боротьбу слід вести за межами партії, серед робітників взагалі. Одначе разом з иншими опозиційними ґрупами Робітнича Опозиція пала жертвою сталінського терору, машина якого набирала оберти.

Самовизначення пролєтаріяту

Роботу, яку не зміг довести до кінця II Інтернаціонал, а саме перетворити робітничий рух в орґанізації, які б керували  робітниками, тепер завершив III Інтернаціонал. Самовизначення пролєтаріяту мало б ствердитися попри істнування всіх робітничих орґанізацій, не залежно від їхнього економічного чи політичного характеру. Традиційна політична партія буржуазної демократії, так само як трейд-юніонізм у його вузькогалузевій формі, тепер перетворилась на інструменти маніпуляції в руках величезної робітничої бюрократії, яка пов’язувала задоволення свої особистих інтереси зі збереженням суспільного статус-кво, або перероджувалась у державні установи управління та підпорядкування. Стало очевидним, що орґанізаційні форми, на які Маркс та Енґельс — за зовсім инших обставин — покладали надію на розвиток клясової свідомости пролєтаріяту, не могли більше вважатися засобами, що наближають звільнення. Навпаки — вони перетворились на нові, додаткові форми закріпачення пролєтаріяту. Хоча й проти своїх сподівань, через брак нових, адекватніших форм орґанізації клясової боротьби пролєтаріяту Корш дійшов висновку, що кінець капіталізму передбачає та вимагає смерті традиційних робітничих орґанізацій. Той факт, що ці орґанізації продовжували користуватися довірою робітників, сам по собі свідчив про те, наскільки незрілою все ще є клясова свідомість пролєтаріяту.

Прояви незалежности пролєтаріяту в прямій дії з метою досягнення цілей робітничої кляси, хай там якими нетривалими та обмеженими у просторі вони є, Корш тепер розглядав як численні знаки, що вказують на відродження клясової свідомости пролєтаріяту в умовах тоталітарного поширення авторитарної влади на все більшу кількість сфер суспільного життя. Де продовжувались незалежні виступи робітничої кляси, там ще не загинув революційний марксизм. Для відродження революційного руху рішуче значення мали не ідеолоґічне дотримування марксистської доктрини, але виступи  робітничої кляси від свого імені. Традиція таких виступів великою мірою збереглась у практиці анархо-синдикалістського руху. Корш, не відкидаючи своїх марксистських переконань, звернувся до анархізму, але не дрібнобуржуазного анархізму, що випливав з ідеолоґії laissez faire [вільної конкуренції та невтручання держави в економіку], але до робітничого анархізму та незаможного селянства Іспанії, що вони ще не встигли перейти до табору міжнародної контрреволюції, серед символів якої тепер значилось ім’я Маркса.

Анархізм мав своє місце у Марксовій доктрині, хоча, як зазначалось іноді, лише для того, аби заспокоїти анархістські елєменти I Інтернаціоналу. Наголос, який анархісти робили на свободі та стихійності, на самовизначенні, а значить і децентралізації, на дії, а не на ідеолоґії, на солідарності, а не на економічному інтересі були саме тими якостями, які в поході за політичним впливом і владою у розвинених капіталістичних країнах втратив соціялістичний рух. Для Корша не мало значення, чи дотримувався він Маркса у своєму анархістському тлумаченні революційного марксизму, чи ні. В умовах капіталізму XX ст. мало значення запозичення цього анархістського підходу, який б допоміг виживанню робітничого руху взагалі. Істнував тісний зв’язок, зазначав Корш, між російським тоталітаризмом і лєнінською переконаністю, що слід не плекати, а опасатися стихійности робітничої кляси, і що на непролєтарську верству суспільства — інтеліґенцію — покладене завдання внесення революційної свідомості в маси, що вони були неспроможні здобути клясову свідомість самостійно. Але Лєнін тільки чітко сформулював і пристосував до російських умов те, що і до того часу було прийнято, нехай і в невідкритий спосіб, в соціялістичному русі, себто підпорядкування орґанізації орґанізованих та управляння ієрархічної орґанізації її провідними ватажками.

Буржуазна та пролєтарська революції

Ідеї буржуазної революції — свобода та незалежність, розум та демократія — було неможливо втілити в буржуазному клясовому суспільстві. Марксова критик політичної економії була таким чином водночас і проґрамою пролєтарської революції, кінцевою метою якої є скасування суспільних клясових відносин. Не має значення, що більша частина світу ще має пережити, пройти через судоми буржуазних революцій. Там, де такі революції були переможними, вони також створювали своє заперечення у формі прагнень промислового пролєтаріяту. Буржуазна революція була не кінцем, а початком «безперервної» соціяльної революції, себто доки вона не перестала бути знаряддям суспільного розвитку в безклясовому суспільстві. Як довго триватиме цей процес, ніхто передбачити не міг. Він залежить від зростання клясової свідомости та загострення реальної боротьби пролєтаріяту. Разом з тим істнування такої свідомости та боротьба пролєтаріяту за досягнення цілей робітничої кляси навіть в рамкам буржуазної революції обґрунтовували передбачення пролєтарської революції як кінцевого продукту капіталістичного розвитку.

Тим часом, однак, світ належав буржуазії, а революційна роля пролєтаріяту — відносно як до теорії, так і до практики — була строго та виклично критичною — критичною навіть до буржуазної революції, хоча капіталізм і вважався передумовою соціялізму. І ось розвиток капіталізму прискорився, а термін його життя скоротився паралельним йому розвитком ініціятиви й активности робітничої кляси. Там, де необхідно було підтримати буржуазні революції, вони розглядались лише як вихідні точки революцій пролєтарських. Відтак, щоб надавати таку підтримку, не перетворюючись на простих прислужників буржуазії, потрібна була стійка та чітка клясова свідомість, яка б не втрачала з виду соціялістичної мети. Те, що сам Маркс допомагав і заохочував буржуазні рухи національного та демократичного характеру, не суперечило його теорії пролєтарської революції, але тільки вказувало на все ще істнуючий розрив між буржуазною і пролєтарською революціями, між створенням і звільненням робітничої кляси.

Поразка революцій 1848 року та наступний розвиток капіталізму під захистом контрреволюції не зупинили становлення робітничого руху. Цей рух, який зародився всередині буржуазної революції, пристосувався до нереволюційних умов, що вони постали внаслідок компромісу між новонародженою капіталістичною клясою і напівфеодальної державою. Але навіть в країнах, де уряд — це тільки комітет, який управляє спільними справами всієї кляси буржуазії, робітничий рух, що розвивався, не набував революційного духу, як від нього очікував Маркс. Політична проґрама Маркса 1848 року насправді не спиралась на відносини капітал—праця у розвиненому буржуазному суспільстві. Вона залишала місце для соціял-реформістської проґрами, прикрашеної марксисткою ідеолоґією, і в якій традиції 1848 року займали почесне місце.

Підтримка Марксом буржуазних революцій була не тактичним кроком, покликаним допомогти отримати контроль над революціями та перетворити їх на пролєтарські революції чи направити у бік соціялізму, але справжньою підтримкою клясу в становленні, який через свій підйом допомагав народженню своєї протилежности — кляси пролєтарів, й успіх якої таким чином ґарантував нову революцію. Ця підтримка обумовлювалась ситуацією в континентальній Европі 1848 року і за межами цієї ситуації значення не мала. Маркс часів «Капіталу» та I Інтернаціоналу вже не розглядав робітничу клясу як жало буржуазної революції, але як таку, що вона переймається виключно своїми власними цілями у боротьбі з буржуазією, що вона більше не протистояла феодальним пережиткам, а порядкувала їх.

Це очевидно не стосувалось Росії. Схоже, що в ній суспільні умови нагадували умови, які в Західній Европі переважали в 1848 році. Як буржуазія, так і пролєтаріят протистояли не тільки напівфеодальним умовам царату, але й несоціялістичним прагненням селянських мас. Проте наближалась соціяльна революція. Вона не була ані пролєтарською в марксистському розумінні, ані буржуазною в традиції Французької революції. Хоча вона містила в собі елєменти обох, вона в першу чергу була селянською революцією в країні, хоча й відсталій, але вже підпорядкованій капіталістичному ринкові, а відтак зануреній у капіталістичну та імперіялістичну, так само як і в соціялістичну діяльність та рухи, з яких і складалась тогочасна національна та міжнародна політика.

Хоча Лєнін вважав, що майбутня російська революція буде буржуазно-демократичною, революція 1917 року отримала назву «пролєтарської», тому що державну владу пощастило захопити більшовикам, а більшовицька партія була марксистською. Тоталітарна партійна влада, що поступово охоплювала все суспільство, видавалась за «диктатуру пролєтаріяту», хоча сам пролєтаріят як чисельна кляса ще мав бути створений форсованим перетворенням відсталої Росії на сучасну промислову країну. Проміжок часу між початком революції та захопленням влади більшовиками розглядався як перехід від буржуазно-демократичної до пролєтарської революції чи навіть як злиття буржуазної та пролєтарської революцій в одну, себто як ліквідація цілого етапу суспільного розвитку за допомогою політичних засобів і через створення пролєтаріяту та передумов для соціялізму не через капіталістичні клясові відносини, а через марксистську ідеолоґію та прямий державний примус. Це була зовсім не марксистська позиція, котру, одначе, можна було обґрунтувати, якщо розглядати Російську революцію не як внутрішню справу окремої країни, але як частину світового революційного процесу, який — за умови успіху — мав об’єднати менш розвинути реґіони світу з соціялістичними країнами, як до того капіталізм об’єднав всі нації попри всіх їх відмінності в світовому капіталістичному господарстві.

Доки істнувала можливість розширення на захід, лєнінське намагання вивести Російську революція за її об’єктивні межі відповідало вимогам західної пролєтарської революції. Без такої революції ця можливість на реальність не перетворювалась. Але рухи такого маштабу як більшовицький можуть бути зруйновані, але не можуть бути відкликані. Щойно владу захоплено, ця влада має утримуватися за будь-яку ціну, оскільки альтернативним цьому розвитком є не відступ, а загибель. А залишатися при владі означало визнавати Марксове твердження про те, що суспільні виробничі сили визначають суспільні виробничі відносини, а відтак і політичну надбудову — не навпаки. Те, що в инших країнах здійснила буржуазія, себто створення капіталу шляхом «первісного нагромадження» та експлоатації пролєтаріяту, тепер мали зробити російськими марксистами. В тому, що це здійснили без відмови від марксистської ідеолоґі, немає нічого дивного, адже і за капіталізму пануюча ідеолоґія не відображає дійсно істнуючих умов, а тільки маскує їх. В тому власне й полягає функція ідеолоґії — покривати та виправдовувати неприйнятну суспільну практику.

Цей відступ зроблено, аби дати в концентрованому вигляді виклад ідей і ставлення Корша, висловлених ним у низці статей про відношення між Російською, буржуазною та пролєтарською революціями. Так само як Маркс мав взяти до уваги реалії буржуазної революції та її наслідки, хоча він і розглядав капіталізм лише як проміжний етап революційного процесу, який знаходить своє вирішення в соціялізмі, Корш та инші мали виробити позицію з питань, поставлених більшовицькою революцією та — особливо — її немарксистським характером. Доки умови дозволяли сподіватися на революцію на Заході — проміжок часу, що співпав з так званим «героїчним періодом» Російської революції, військовим комунізмом і громадянською війною — позиція, яку слід зайняти, була очевидною. Виступити проти більшовицького режиму за тих умов означала приєднатися до контрреволюції не тільки в Росії, але в усьому світі. З певними застереженнями підтримка Російської революції була необхідністю для німецьких революціонерів. Тільки після того, як більшовики повернули проти самих себе та революціонерів на Заході — і невідкрито, але фактично запросили у капіталістичного світу миру — стало можливим повернутися проти більшовицького режиму, при цьому не виступаючи союзником міжнародної контрреволюції.

Хоча марксизм міг пролити світло на умови, що мали місце в добільшовицькій Росії та инших відсталих капіталістичних країнах, він не міг надати революційним рухам в них проґрами соціялістичних перетворень. Її актуальність обмежувалась пролєтарською революцією в передових капіталістичних країнах, а в них революції не сталось, а там, де вона відбулась, вона зазнала поразки. Там, де соціальна революція була успішною, хоча вона була і не пролєтарською за характером, вона запозичила ідеолоґію у марксизмі, оскільки ідея революції була невіддільно пов’язана з соціалізмом у марксистському розумінні. Таким чином постала необхідність відокремити ці революції від пролєтарського соціялізму, а для цього обрисувати правильне та обмежене значення марксистської доктрини.

Марксистка політична економія

Всі Марксові твердження, зазначав Корш, «представляють лише історичний начерк підйому та розвитку капіталізму в Західній Европі та мають універсальну цінність за її межами рівно на стільки, наскільки має у застосуванні до більше ніж одного окремого випадку всяке надійне емпіричне знання про природну й історичну форму»[7]. Марксизм таким чином діє на «двох рівнях узагальнення: як загальний закон історичного розвитку в формі так званого історичного матеріялізму і як окремий закон розвитку теперішнього капіталістичного способу виробництва та породженого ним буржуазного суспільства»[8] І стосується він не «істнуючого  капіталістичного суспільства на підйомі, а капіталістичного суспільства в занепаді, про що наглядно свідчать наявні тенденції зламу та застою.»[9]

Будучи переконливою політичної економії, Марксів «Капітал» був, звичайно, також внеском до самої економічної науки. Але у світлі історичного матеріялізму політична економія є не просто теоретичної системою тверджень — хибних або вірних, — але є втіленням історичної дійсности, себто тотальности й історії буржуазного суспільства. Оскільки ця тотальність становить предмет «Капіталу», так само як економічною є Марксова політекономія також теорією історичною і соціолоґічною.

Підпорядкована механізму ринкової конкуренції та екплоататорським відносинам капітал—праця, наука буржуазної економіки має тільки описові та ідеолоґічні функції. Хай там як тяжко жадала вона практичного застосування, сама її структура як «незалежної» науки позбавляла її успіху. Попри свій соціяльно-економічний характер марксистська теорія не мала наміру збагачувати економічну науку, але хотіла зруйнувати її через знищення тих суспільних відносин, які ця наука намагається обґрунтувати та захистити. Марксизм хоче зрозуміти капіталістичну економіку тільки для того, аби таке розуміння допомогло знищити капіталізм; він не має «практичної цінности» в буржуазному розумінні. Так само не спроможна ця економічна наука, «що її пролєтарська кляса отримала в спадок від буржуазії, просто через знищення успадкованих буржуазних установок і вихід за межі своїх передумов перетворитися на теоретичну зброю пролєтарської революції.»[10] Аби покласти край експлоатації праці, «треба не просто вдатися до иншого тлумачення буржуазної економіки, але навпаки — через справжні перетворення в суспільстві створити на практиці таку ситуацію, в якій її економічні закони перестали б діяти, та наука про економіку втратила зміст і врешті-решт взагалі зникла».[11]

За Коршем, економічна аналіза Маркса застосовна виключне до буржуазних умов. Виробництво капіталу не тотожне відносинам між людиною і природою, але «відносинам між людиною і людиною, що ґрунтується на відносинах між людиною і природою». Марксові економіко-наукові дослідження, які в кінцевому підсумку вийшли за рамки всіх етапів і форм буржуазної економіки, довели «найзагальніші ідеї та принципи політичної економії, які слугують тепер просто фетишами, що маскують фактично істнуючі суспільні відносини між людьми та клясами в рамках певного історичного етапу суспільно-економічної формації».[12] Не істнує способу досягнення безкласового суспільства без розуміння того, що фетишистське суспільне відношення капіталістичного виробництва та справжнього соціялістичного суспільства базується на «законі вартости». Точний обрис Коршем суспільно-економічних теорій Маркса протистоїть спробам дивитися на марксизм просто як на один з етапів у безперервному розвитку економічної теорії, так само як намаганням використовувати «марксистську політекономію» для соціялізму.

Марксистська «філософія»

Принцип конкретности стосуються рівною мірою і до марксистської «філософії». Не дивлячись на беззастережне прийнятті Марксом ґенетичної переваги зовнішньої природи над всіма історичними та суспільними подіями, марксизм, за Коршем, цікавиться в першу чергу тільки явищами та взаємовідносинами між історичним та суспільним життям (там, де воно спроможне проявитися як практична впливова сила). Роздування діялєктичного матеріялізму до вічного закону космічного розвитку, що його започаткував Енґельс, а завершив Лєнін, не притаманне марксизму. Але той факт, що поштовх йому дав Енґельс, вказує на те, що перетворення теорії пролєтарської революції на  Weltanschaung [світогляд], незалежний від пролєтарської клясової боротьби, почалось давно. В цій ідеолоґічній формі він міг використовуватися для цілей, відмінних від цілей пролєтаріяту, і використовувався Лєніним і його «інтеліґенцією» в їхній боротьбі за модернізацію російського суспільства.

Більше того, оскільки під час своєї революційної діяльности Маркс цікавився головно створенням політико-революційної партії, Лєнінський наголос не на пролєтаріяті, а на партії виглядав таким, що він перебуває у повній згоді з революційним марксизмом. І хоча Маркс говорив про остаточне знищення фетишистського капіталістичного виробництва через абсолютно свідому та безпосередню орґанізацію праці, його висловлювання з цього питання є неясними. Їх можна розуміти по-різному, зокрема і через те, що Маркс бачив перехід від капіталізму до соціялізму не як один єдиний революційний акт, але як революційний процес, який протягом певного часу міститиме в собі багато пережитків буржуазного суспільства. Кероване зверху плянове господарство, новий державний апарат, що встановлює партійну диктатуру — всі ці явища, якщо розглядати їх як прикмети перехідного етапу на шляху до безклясового та самокерованого соціялістичного суспільства, схоже, цілком відповідають Марксовій теорії, оскільки в цьому пункті Марксів науковий матеріялізм переходить в утопічні очікування.

Той факт, що лєнінська «ортодоксія» та її революційне застосування могли слугувати капіталістичній революції — нехай і видозміненій у нових історичних умовах, — свідчить за те, що марксизм — в тому вигляді, в якому його розвивали Маркс і Енґельс —  та початковий робітничий рух не змогли звільнитися від своєї буржуазної спадщини. Саме те, що в марксистській теорії та практиці часто виглядало як антибуржуазне, виявилось легко пристосованим до капіталістичного способу виробництва. Те, що видавалось шляхом до соціялізму, привело до капіталізму нового типу. Те, що, як це бачив Маркс, мало подолати капіталізм, виявилось новим способом збереження капіталістичної системи експлоатації. Критика Коршем марксистської «ортодоксії» — зокрема лєнінізму — стала таким чином критикою самого марксизму, а відтак і самокритикою.

Загалом реакція академічних марксистів на поразку марксизму була така: перестати бути марксистом. Деякі заспокоювали себе тим, що бачили в зникненні марксизму як окремої школи думки та включенні придатних до асиміляції частин до різних буржуазних суспільнознавчих наук великий тріюмф Марксового ґенію. Инші просто проголошували марксизм минущим (разом з капіталізмом laissez faire та иншими сторонами життя Вікторіянської епохи). Чого вони не добачили, звичайно, так це того, що, як зазначав Корш, Марксова аналіза механізмів капіталістичного способу виробництва та його історичного розвитку як і раніше залишається слушною, і що жодна зі суспільних проблєм, які турбували світ у часи Маркса, не перестали турбувати сьогоднішній світ і очевидно штовхають його до самознищення. Вони зауважують тільки те, що на сьогодні не видно революційного пролєтаріяту в марксистському розумінні, а значить завтра не буде ніякої пролєтарської революції.

Але пролєтаріят не лише істнує, але й зростає по всій плянеті разом із капіталістичною індустріялізацією раніше нерозвинених націй. Він зростає разом з подальшим зростанням провалля між клясами в розвинених країнах після безжальної та політично-форсованої концентрації та централізації капіталу. Навіть якщо в якихось країнах соціяльні наслідки цього процесу поки що можуть пом’якшуватися надзвичайним зростанням продуктивности праці, що призводить до певної соціяльної стабільности, це зростання продуктивности само по собі обмежене пануючими клясовими відносинами. Коротко кажучи, всі капіталістичні протиріччя залишаються недоторканими та потребують рішень, що виходять за рамки капіталізму. Все, що доводить теперішній період контрреволюції, як писав Корш, так це те, що еволюція капіталістичного суспільства не досягла своїх остаточних історичних меж, коли меж своїх еволюційних можливостей досягли ліберальний капіталізм і реформістський соціялізм.

Для Корша всі недогляди марксистської революційної теорії, які, глядячи на них скрізь призму минулого, пояснюються обставинами, що їх породили, не змінюють того факту, що марксизм продовжує лишати позаду всі инші соціяльні теорії навіть сьогодні, попри його — як здається —  неуспіх в якости суспільного руху. Саме цей неуспіх вимагає не відмови від марксизму, а марксистської критики марксизму. За Коршем, не підлягає сумніву, що період контрреволюції є історично обмеженим (як все инше), що нові суспільні виробничі сили, втілені в соціяльній революції, ствердяться та знайдуть революційну теорію, що відповідатиме практичним завданням.

1962 р.

Примітки

[1] Chapman & Hall, 1938.

[2] Зібрані в одній книжці під назвою «Marxismus und Philosophie», Leipzig, 1930. (Нарис «Марксизм і філософія» був вперше опублікований окремо 1923 року).

[3] Die Materialistische Geschichtsauffassung, Eine Auseinandersetzung mit Karl Kautsky, Leipzig, 1929.

[4] Предметом дискусії стала також книжка Ґеорґа Лукача «Історія та клясова свідомість» (1923), яку, як і твір Корша, розглядали як ідеалістичне відхилення від марксизму.

[5] K.Korsch. Der Weg der Komintern, Berlin, 1926.

[6] Комуністична Робітнича Партія, Загальний Робітничий Союз і політичні ґрупи навколо Ф.Пфемпферта, О.Руе та журналу «Aktion».

[7] Вступ до «Das Kapital», Berlin, 1933, p.33.

[8] Ibid.

[9] K.Korsch, Why I am a Marxist, Modern Monthly, New York, Vol. IX, No. 2, p.88.

[10] K.Korsch, Karl Marx, London, 1938, p.90.

[11] Ibid., p.91.

[12] Ibid., p.114.

З анґлійської переклав Роман Тиса

Надруковано в кн.: Paul Mattick. Anti-Bolshevik Communism (London: Merlin Press, 1978).

Advertisements

0 Responses to “Карл Корш: його внесок у революційний марксизм”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: