Повернувся назавжди. Лапчинський Георгій Федорович

Л.І.Євселевський, О.П.Юренко

Георгій Федорович Лапчинський народився 20 квітня 1887 р. в Петербурзі в сім’ї військового лікаря. Член першого Радянського уряду України – Народного Секретаріату та ВУЦВК. перших трьох скликань. Заарештований у 1935 р. по звинуваченню у належності до “Української військової організації”. 8 вересня 1937 р. засуджений до розстрілу. Реабілітований 29 червня 1956 р.

Перемога Лютневої буржуазно-демократичної революції стала важливою віхою у розвитку революційної боротьби трудящих. Хвиля революційного піднесення докотилася і до Кременчука. Ніякі запобіжні заходи місцевої влади не змогли зупинити наростаючий революційний порив. Зранку 4 березня застрайкували всі підприємства Кременчука, відбулися багатолюдні мітинги та демонстрації. Спеціально організовані робітничі групи обеззброювали жандармів, відправляли їх у в’язницю. Увечері 4 березня місцеві органи самодержавства припинили практично своє існування.

На заводах і фабриках, у гарнізоні Кременчука 4-6 березня проходили вибори представників до Ради робітничих та солдатських депутатів. Головою виконкому міської Ради було обрано більшовика Георгія Лапчинського.

Георгій Федорович Лапчинський народився 20 квітня 1887 р. поблизу Петербурга в родині військового лікаря. Батько помер, коли хлопцю ледь виповнилось чотири роки. Вихованням сина опікувалась мати – випускниця петербурзьких педагогічних курсів.

У 1906 р. Георгій Лапчинський блискуче закінчив 12-у петербурзьку гімназію, а в 1911 р. з дипломом 1-го ступеня – юридичний факультет Петербурзького університету. Друзі пророкували йому місце в сенаті. Однак кар’єра царського чиновника мало приваблювала талановиту молоду людину.

Ще у гімназії Георгій брав найактивнішу участь у революційному русі, вступив у “Північний Союз” учнів середньої школи. А в жовтні 1905 р., після виходу соціал-демократів з “Північного Союзу” і утворення середньо-шкільної організації, був обраний до складу її міського і Виборзького районного комітетів2. Сам він писав, що “з 1905 р. незмінне перебував у лавах Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (займаючи у ній більшовицьку позицію)”[3].

Навчаючись в університеті, Г.Лапчинський активно працював у соціал-демократичній групі. Він проводив революційну пропаганду серед робітників, співробітничав з нелегальними профспілковими організаціями, був одним з організаторів підпільного Петербурзького Центрального бюро профспілок.

У фондах Центрального державного архіву Жовтневої революції СРСР зберігається довідка департаменту поліції Петербурга, яка свідчить, що Лапчинського заарештували під час ліквідації соціал-демократичної групи. В ході обшуку поліція знайшла у нього листи й журнали з протоколами засідань професійного товариства, інші важливі документи, зокрема, близько десяти прокламацій, випущених Центральним бюро профспілок Петербурга. Переважна більшість з них була написана Георгієм ЛапчинськимЗ.

Листівки розповсюджували не лише на фабриках і заводах Петербурга, а й за його межами. В доповіді департаменту поліції говорилось, що “за відомостями Петербурзького охоронного відділення Лапчинський є організатором Центральної соціал-демократичної групи профробітників”6. Рішенням особливої наради – при департаменті поліції Петербурга 22 грудня 1912 р. Г. Ф. Лапчинський за причетність до РСДРП був висланий під гласний нагляд поліції в Іохімсталь. А там він, встановивши зв’язки з соціал-демократичною організацією, продовжував вести революційну боротьбу.

З весни 1914 р. Г.Ф.Лапчинському було дозволено оселитися в м. Ново-Георгієвську Херсонської губернії, де він, займаючись адвокатською практикою, підтримував тісні зв’язки з місцевою соціал-демократичною групою, а також з соціал-демократичними організаціями міст Олександрії і Кременчука.

У 1906 р. Г.Ф.Лапчинський, переїхавши разом з дружиною і двома дітьми до Кременчука, працював тут у підпільній об’єднаній організації РСДРП. Його поява в місті значно пожвавила діяльність соціал-демократичної організації, сприяла зростанню політичної свідомості робітничого класу.

Квартира Г.Ф.Лапчинського перетворилась у явку кременчуцьких соціал-демократів, які постійно, як з’ясувалось пізніше, знаходились під пильним наглядом поліції. Серед її документів, після перемоги лютневої революції, був знайдений план квартири Лапчинських та схема зовнішнього нагляду з характеристиками тих, хто сюди приходив. Революція порушила плани поліції, яка ретельно готувала арешт господаря квартири та його частих “гостей”.

Великим революційним досвідом Г.Ф.Лапчинського, його впливовістю пояснюється те, що саме йому з березня по грудень 1917 р. у поворотний для історії час було довірено очолювати Кременчуцьку Раду робітничих і солдатських депутатів. За безпосередньою участю голови при Раді були створені продовольча, судова, конфліктна, виборча, освітянська та інші комісії. Кошти на утримання викрнавчого комітету давали головним чином робітники, які щомісяця добровільно вносили по 20 копійок на користь Ради.

Одним з найважливіших заходів Ради стало введення на підприємствах міста 8-годинного робочого дня, організація дієвого контролю в усіх органах міського самоврядування, державних установах. При сприянні міської Ради формувалися профспілкові організації, які послідовно виступали на захист інтересів робітничого класу.

Необхідно відзначити, що кременчуцька організація РСДРП в березні-квітні 1917 р. ще не займала визначеної позиції щодо Тимчасового уряду та перспектив розвитку революційних подій.. У спогадах про цей період своєї діяльності Г.Ф.Лапчинський у 1927 р. (Повсякденна практика нашої роботи, здавалося б, мусила остаточно призвичаїти нас до думки, що не може бути, принаймні на цій революційній стадії, іншої революційної влади, окрім влади радянської. Але насправді було зовсім не так. Усі ми були Іде надзвичайно далекі під розуміння* що революція приведе до диктатури пролетаріату. Ми надто довго, як соціал-демократи, готувалися до того моменту, коли всенародна революція повалить царя, після чого неминуче має, мовляв, народитися буржуазна республіка з установчими зборами, парламентом, демократичним місцевим самоврядуванням”.

На 1-му Полтавському губернському з’їзді Рад, який відбувся у травні 1917 р., Г.Ф.Лапчинського було обрано членом губвиконкому і делеговано на Демократичну нараду. Після створення самостійної більшовицької організації Г.Ф.Лапчинського обирають до складу міського комітету РСДРП(б). Вже 4 жовтня за його пропозицією збори більшовиків прийняли резолюцію, яка визнавала .єдиною владою Ради. Єдиною владою в країні.

Жовтневі події 1917 р. у Петроград: змусили кременчуцьких більшовиків різко змінити тактику, підпорядкувати її головному завданню – взяти владу у свої руки.

“Я особисто яскраво згадую, як гостро я відчував в собі ту зміну, коли виступив вперше після перевороту в “демократичній” міській думі, до якої я був обраний демократичним головою, і після її спроби протестувати з приводу петербурзьких подій безапеляційно заявив, що я, як представник єдиної в місті влади (я був одночасно головою Ради), не дозволю ніякого виступу проти робітничо-селянського уряду”, – писав згодом Г.Лапчинський. У ці напружені дні Георгій Федорович вів роботу за розширення впливу Ради, займався організацією червоногвардійських загонів, народної міліції, забезпеченням населення Кременчука продовольством, підтриманням громадського порядку.

Та незабаром він став учасником боротьби за владу не лише в міському, а й у всеукраїнському масштабі. Після повалення Тимчасового уряду цю боротьбу на Україні повели між собою Центральна Рада і більшовики та керовані ними Ради. Причому становище не лише Центральної Ради і її партій, а й іншої сторони було вельми драматичним. Це віддзеркалювалося і в особистій позиції, поглядах Г.Лапчинського. Він свідчив: “… Напередодні  Всеукраїнського з’їзду Рад більшість із нас, тодішніх активних співучасників революційної боротьби за пролетарську справу на Україні, дуже далекі були від справедливого розуміння, як будувати радянську Україну, а дуже багато й зовсім не мали щодо цього закінчених поглядів”, “,,.в той момент, коли йшлося в першу чергу про те, щоб розколоти старе та побороти всякий опір з його боку, проблеми будівничі відходили на задній план. 1 цс також не сприяло тому, щоб уяснити собі чітко, якою мусить бути нова держава на руїні колишньої імперії. Здавалося нлм тоді, що національне питання лише ускладнює завдання, лише відсуває увагу трудящих од основного – від революційно-руйнацької роботи та від боротьби з контрреволюцією”

Такі підходи дали знати про себе і на першій Всеукраїнській нараді (обласному з’їзді) більшовиків на початку грудня 1917 р. в Києві, учасником якої був Г.Ф.Лапчинський. Йому довелось головувати на нараді і кілька разів виступати в дебатах.

На думку деяких дослідників, багато українських більшовиків були “не в змозі зрозуміти сформульовану Леніним істину, що ставлення до націоналізму пригніченої нації з боку пролетарської партії повинно бути зовсім іншим, ніж до націоналізму великодержавного”. Інша ж течія, представники якої складали меншість, вважали, що партії необхідно “врости в національний грунт, стати українською, місцевою партією, не бути чужаками, “москалями”, пришельцями”.

Сам же Лапчинський, хоча і заявляв, що визначаючи принцип само.-визначення націй, більшовики повинні визнавати федеративну республіку на місці колишньої імперії і недопускати ніякого національного гніту, зізнавався потім у спогадах, що він, як і більшість на нараді (з’їзді), був надто далекий від розуміння національної проблеми на Україні. Як і більшість інших учасників наради, він не поділяв ленінського положення про те, що революція мусить носити соціалістичний характер і привести до встановлення диктатури пролетаріату, і погоджувався з твердженням Є. Б. Бош, що в цьому відношенні “Ілліч впадає в єресь”[14]. Не вбачаючи ще необхідності у виділенні більшовиків на Україні в окрему партію, він підтримував ідею створення крайової парторганізації, пропонуючи назвати її “РСДРП – Український союз комуністів”15. Коли ж нарада прийняла рішення про об’єднання більшовиків України в одну крайову організацію під назвою “РСДРП(більшовиків) Соціал-демократія України” і створення її керівного органу – “Головного Комітету Соціал-демократії України” – тобто першого всеукраїнського більшовицького партійного центру, Г.Лапчинський був обраний його членом серед інших визначних працівників партії. Правда, сам “Головний Комітет виявився мертвонародженим”[17]. Г.Ф.Лапчинський був делегатом і І Всеукраїнського з’їзду Рад, що відкрився в грудні 1917 р. у Києві, а потім разом із його більшовицькою частиною переїхав до Харкова, де виголосив від її імені заяву про зрив з’їзду Центральною Радою і протест проти нього.

Коли ж було ухвалено продовжити роботу І з’їзду в Харкові, то він виступив на ньому з доповіддю “Про владу на Україні”, закликаючи робітників, селян і солдатів “негайно взяти на себе справу активної боротьби з Радою (Центральною Радою – авт.), оголосити її позбавленою влади і створити негайно центр Радянської влади на Україні в особі Центрального Виконавчого Комітету Рад…”

На І з’їзді Рад України Георгія Лапчинського було обрано членом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету – ВУЦВК[19]. Він був серед тих, хто створював Українську Радянську державу і її органи влади та управління. Умови, в яких велась ця робота, надзвичайно ускладнювались багатьма факторами, починаючи з протистояння із Центральною Радою та її урядом – Генеральним Секретаріатом і (закінчуючи побутовою невлаштованістю, відсутністю житла, приміщення для роботи. Так Георгій Федорович згадував про переїзд делегатів І з’їзду Рад із Києва до Харкова: “В тісних, брудних вагонах третьої класи, в переміжку зі сторонніми пасажирами, не маючи місця не тільки спати, а інколи й сидіти, їхали перші носії найвищої радянської влади української… Стомлені надмірною нервовою працею минулого тижня – ба й низки останніх місяців…, куняючи після безсонних ночей, мерзнучи від грудневої холоднечі, бо декотрі з нас проти близько зими не мали й теплого одягу (так у Є.Б.Бош не було нічого крім літньої англійської блузки, і я дав їй свого светру)”[20]… До цього ще й додавались недоброзичливість харківських більшовиків, їх скептичне ставлення до всеукраїнської радянської влади.

Після створення ВЦВК він 14-17 грудня 1917 р. виділив зі свого складу перший Радянський уряд України – Народний Секретаріат у складі 13 народних секретарів. Лапчинського було призначено народним секретарем – керуючим справами Народного секретаріату21.

На пропозицію Г.Лапчинського і В.Люксембурга посада голови уряду не вводилась зовсім, усім секретарям були надані однакові права, а погодження роботи окремих відомств та представництв Народного Секретаріату зовні було надано керуючому справами22.

Ще у 1920-і роки відзначалось, що Г.Ф.Лапчинський був серед найактивніших членів уряду23, а він сам свідчив: “… За короткий час ми почали набувати певного досвіду в державній роботі, а головне – звикати до своєї “міністерської ролі”, що спочатку була для нас дуже незвичайна, і нам самим інколи здавалося, що все це “не насправді”24. Та стрімкий перебіг подій, розвиток боротьби за владу на Україні не дали Лапчинському надовго зосередитись на роботі у ВУЦВК та Радянському уряді України. Коли 19 січня 1918 р. Народний Секретаріат довідався, що червоногвардійські загони Муравйова, які рухались із Харкова, відбили у військ Української Центральної Ради Полтаву і мають намір просуватись далі у бік Києва, він направив до червоного війська двох своїх членів – Г.Лапчинського і Ю.Коцюбинського, Щоб проводити “його політику в місцевостях, звільнених од дрібнобуржуазної влади, допомагати місцевим радам налагоджувати державний апарат, а також політичне керувати виступами Муравйова, що дуже погано розумівся на специфічних умовах радянської влади на Україні”25.

На Лапчинського, що не був новачком у революції і роботі серед мас, прикре враження справляло військо, в якому він мав представляти Радянський уряд України і бути політичним комісаром – “… вояки, зокрема матроси, увішані всякою зброєю, інколи п’яні із специфічною брудною лайкою після кожного слова. Лише згодом на ділі стало цілком ясно, Ідо для тієї епохи таке сполучення справжнього героїзму, відданості пролетарській справі і зовнішньої розбещеності й грубості бурхливої стихії є неминуче явище”26.

Правда, Георгій Федорович ледве сам не став жертвою цього дивного поєднання, коли в Люботині його й Коцюбинського мало не розстріляв муравйовський комендант, прочитавши їхні мандати від “Всеукраїнської Ради” (з’їзду Рад України), і вважаючи, що це одне й те ж саме, що і Центральна Рада27;

Лапчинський брав участь у поході Тверського загону Муравйова на Кременчук і його практично мирному взятті, а далі був серед військ, що наступали на Київ. Разом із Ю.Коцюбинським він мав певний вплив на головнокомандуючого М.Муравйова і відігравав не останню роль у поході на Київ, де в цей час робітники підняли збройне повстання проти Центральної Ради. Після 5-денного гарматного обстрілу місто було зайняте, без будь-якого опору. Г. Лапчинському довелось стати і свідком масового червоного терору в Києві, що вперше був застосований в ході революції на Україні.

Його міркування над цими фактами свідчать про радикальну зміну ним поглядів на шляхи розвитку революції.

Вважаючи, що загальна кількість жертв наступу на Київ 1500-2000 чоловік – не така і велика порівняно з втратами, яких зазнали повсталі в січні того ж 1918 р. київські робітники, Лапчинський відзначав: “Але терористичний ефект од п’ятиденного обстрілу, а потім од суто класової помсти революційного війська, що вигнало з Києва Центральну Раду, був такий дужий, що серед міщанської київської людності та серед обивательських шарів по цілій СРСР спогади про “жахливі муравйовські дні” у Києві набрали суто легендарного розміру.  Але в моїй пам’яті співучасника й свідка цих подій вони завжди зберігаються як цілком нормальна й доцільна форма революційного терору”.

Після “перемоги” та знущанням над гімназистами під Крутами Лапчинський з Мурав’йовим два тижні розстрілювали у Києві людей, які розмовляли українською мовою (примітка автора сайту).

Невдовзі, коли Народний Секретаріат переїхав до Київа, Г. Ф. Лапчинський знову повернувся до роботи, як керуючий його справами. Та під тиском німецько-австрійських військ Радянський уряд переїздить до Полтави, Катеринослава, а потім – Таганрога. На початку березня 1918 р. після реорганізації Народного Секретаріату, ВУЦВК поклав на нього, крім вищезгаданої роботи в уряді, ще й обов’язки народного секретаря по соціальному забезпеченню.

За короткий період, коли Г. Ф. Лапчинському довелося віч-на-віч зіткнутися з проблемами національно-дєржавного і партійного 1919 рр. не було повної єдності в цих питаннях. Сам Георгій, Федорович відносив себе до тих представників меншості, які “щиро переконалися в необхідності докорінної перебудови бувшої Російської імперії і рухаючись уперед під впливом почуття обов’язку перед країною… приходили до усвідомлення, що Україна є окремим і цілісним тєриторіально-національно-економічним організмом”).

Тому на Таганрозькій партійній нараді 19-20 квітня 1918 р., де обговорювались питання подальшої організації і роботи більшовиків України, Г. Лапчинський разом із В. Шахраєм, М. Скрипником та ін. висловився за створення на Україні самостійної комуністичної партії, що не підлягала б РКП підтримуючи з нею зв’язки через Комуністичний Інтернаціонал, і пропонував назвати її “Українська Комуністична Партія”31. Останнє якраз свідчило, на думку дослідників, що для Лапчинського і тих, хто з ним солідаризувався, питання про самостійність

більшовицької партії на Україні було, очевидно, питанням принциповим, питанням, яке вони поєднували головним чином з питанням національним32. Після того, як Радянська влада на Україні в 1918р. була задушена австро-німецькою окупацією, Георгій Лапчинський з травня по листопад 1918 р. працював у Наркоматі закордонних справ РРФСР у МосквіЗЗ, а після повалення Директорії Української Народної Республіки знову повертається на Україну. Він одночасно займає посади голови Чернігівського губревкому, уповноваженого Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду України, завідуючого губернським відділом управління та юстиції34 ( дещо пізніше – він секретар ВУЦВК35. г. Лапчинський у цей час надіявся, що розбудова радянської державної організації на  Україні вестиме до її самостійності, тим більше, що в 1919 р. Українська Радянська Республіка здобула більше атрибутів суверенності, ніж у і перший період Радянської влади на Україні. “Але дуже скоро вже довелось переконатися в марності цих надій, – зазначав він. На його думку “Нестримно централізаторська політика московського центру, що зводив нанівець всю самостійність місцевих органів… русотяпство, заповнення всього радянського і партійного апарату покидьками з великoросійського центру дезорганізували країну, позбавили її будь-якої можливості чинити опір контрреволюції з середини і зовні ледве не призвели до краху революції у Великоросії”36. Лапчинський намагався. знайти силу, яка б протистояла такому становищу. Тому з літа 1919 р. він солідаризувався з українськими більшовиками, що угрупувалися в Києві навколо члена ЦК КП(б)У П. Слинька, що виходячи з умов української дійсності, ставили за свою мету оздоровлення політики партії, перетворення її в незалежну від РКП. Восени ж 1919 р., приїхавши у Москву у відпустку по хворобі з Чернігівщини, де він був головою ради оборони Новгород-Сіверського району. Г.Лапчинський встановив зв’язок з Поповим, Ландером та іншими більшовиками, що евакуювалися з
України під час наступу Денікіна і поділяли подібні погляди37. Згодом
вони дістали назву “групи федералістів”, бо відстоювали об’єднання
радянських республік на засадах повної рівноправності – їх федерацію.
Повернувшись на Україну, в Житомир, який був вільний від денікінців,
Лапчинський і його однодумці виступають ініціаторами проведення
партійної наради, яка мала б розробити подальші шляхи розвитку
Компартії України і української соціалістичної державності. При цьому
слід мати на увазі, що Радянська влада в цей час була лише( в частині
повітів Волині, Чернігівщини та Київщини, а її всеукраїнські вищі органи
– ВУЦВК і Раднарком – припинили існування взагалі. Центральний
Комітет КП(б)У теж був розпущений ЦК РКП(б).

Нарада, що задумувалась Лапчинським як партійна конференція, була скликана Волинським губкомом партії та створеною ним комісією, до складу якої входив і Георгій Федорович, в м. Гомелі наприкінці листопада 1919 р. У ній брало участь небагато партійних і радянських працівників, та серед них були і відомі на Україні В. Затонський, Д. Мануїльський,  Косіор, Ю. Коцюбинський, В. Порайко та інші.

Лапчинський виступив на нараді з доповіддю про радянське будівництво на Україні, висловившись у ній за суверенність Української Радянської Республіки. Проте особливо гостро дебетувалась доповідь Д. Мануїльського про завдання партії. В резолюції по ній, ухваленій більшістю, відзначалось: “Першочерговим завданням українського уряду є здійснення повного військового і економічного об’єднання Радянської України з Радянською Росією”.

Г. Лапчинський у своїх тезах про партійне будівництво, висунутих як контрпропозиції по цій доповіді, наполягав на тому, щоб “всі комуністичні сили на Україні об’єднались в одну партію – Українську комуністичну партію більшовиків”. На його думку, комуністи повинні були рішуче порвати з успадкованим від часів царизму “презирством до всього місцевого, національного, з поглядом на Україну не як на самостійну країну, населену одним із найзначніших по своїй чисельності європейським народом, а як на придаток до Росії, колонією якої вона увесь час дійсно була”39.

Ці пропозиції не були прийняті, але певною мірою все ж таки вплинули на учасників наради. Тому Лапчинський вважав, що єдиним результатом наради було визнання, що однією з головних причин помилок і невдач більшовиків є відсутність дійсного, а не фіктивного урядового центру та недостатня самостійність центру партійного.

Офіційна історіографія ще у 20-і роки вважала головним результатом Гомельської наради жорстоку поразку “федералістів”, відносячи, між іншим, до числа їх основних помилок те, що вони “орієнтувались виключно на внутрішні сили української революції”40.

Та незважаючи на невдачі, Георгій Лапчинський і його однодумці відстоювали свої позиції і надалі. У перші місяці 1920 р. Георгій Федорович перебував на радянській роботі у Києві, був членом Київського губпарткому. Він і інші федералісти підготували тези з викладом своїх поглядів на хід та перспективи партійного і радянського будівництва на Україні в той час, і в березні 1920 р. винесли їх на конференцію КП(б)У. Однак, конференція засудила цей документ і позицію його авторів. Лапчинський же за “дезорганізаторську роботу” був позбавлений на три місяці права займати відповідальні партійні і радянські посади41. Але група федералістів продовжувала вести роботу в середині КП(б)У. Під час IV Всеукраїнського з’їзду Рад (травень 1920 р.) у Харкові члени групи провели кілька таємних нарад з деякими його делегатами, на підтримку яких вони розраховували. На останній із них, що проходила в помешканні Лапчинського за участю 10-12 чоловік, він і його товариші М. Криворотченко, Є. Кас’яненко (псевдонім Ларик) довели до учасників підготовлений ними документ – “циркуляр” з викладом своїх поглядів. Як свідчать матеріали спеціальної комісії ЦК КП(б)У, на цій нараді було створено оргбюро в складі 5 чоловік, як центр групи. Воно мало також завдання скликати конференцію федералістів та їх прихильників42. Однак низка обставин, в тому числі і відсутність повної єдності серед федералістів, стала на заваді цим намірам”.

Діяльність групи федералістів суперечила нормам партійного життя РКП(б) та КП(б)У, як її складової частини, і в першу чергу партійній дисципліні, що вимагала повного підкорення більшості.

Проте Г. Ф. Лапчинський вважав, що мав право думати і чинити інакше. І За його словами “обов’язком кожного пролетарського революціонера є ‘ втілення перш за все в свідомість робітничих мас тих поглядів на способи їх звільнення, які він вважав вірними”44, він також відкрито висловлював думку, що у разі незгоди з більшістю, можлива організація однодумців навколо себе. “Як старий партієць, я не уявляю інших методів, хоча зараз багато хто вважає, що партійна дисципліна може зв’язувати членів партії по відношенню до їх поведінки в партії”45,- зазначав він.

Але вичерпавши можливості проводити свою лінію в партії; наприкінці травня 1920 р. Лапчинський подав заяву про вихід з КП(б)У46. Між тим, ще раніше він звертав свій погляд у бік опозиційних більшовикам Української комуністичної партії (боротьбистів) – УКП(б) та Української комуністичної партії – УКП. 11 липня 1920 р. в органі ЦК УКП газеті “Червоний прапор” було опубліковано лист Георгія Лапчинського, у якому він аргументував свій вихід з більшовицької партії і заявляв, що переходить до Української комуністичної партії, наголошуючи: “Партія ця намагається провести в життя ті принципи Радянської України, які я увесь час відстоював, будучи членом КП(б)У…”

Лапчинський також вказував на умови виходу з тупикової політичної ситуації, яка, на його думку, склалась в той час на Україні. В зв’язку з цим він знову закликав до створення самостійної Української Комуністичної партії, яка б входила до III Інтернаціоналу на рівні з Російською Комуністичною партією. Звертав увагу на необхідність створення самостійних профспілкових, кооперативних, молодіжних та інших центрів в межах України, а також – Радянського уряду України, який би мав всю повноту влади в усіх галузях управління і діяв в усіх необхідних випадках, перш за все в питаннях оборони і господарського будівництва, в повній згоді і на точно визначеній основі з урядами інших радянських республік. ЦК КП(б)У 6 липня 1920 р. виключив Лапчинського і активних членів групи федералістів Криворотченка і Єрського з партії.

Ведучи боротьбу за свої погляди і переконнання, Г. Ф. Лапчинський вважав при цьому неприпустимим вдаватись до насильства і: будь-яких “непартійних методів”.

Проте, ЦК КП(б)У звернувся за допомогою до органів НК. 16 липня 1920 р. його співробітниками було зроблено обшук у Лапчинського, а його самого заарештовано і припроваджено до Харківської НК для допитів, їх наслідком був висновок слідчого Іваненка: “…Я вважаю провину гр. Лапчинського в роботі по розколу партії доведеною, а тому вважаю необхідним гр. Лапчинського, як шкідливого для Радянського будівництва вислати в Москву”49.

Політбюро ЦК КП(б)У 26 липня 1920 р. погодилося з цим і запропонувало Надзвичайній комісії вислати Лапчинського за межі України, що і було слухняно виконано в перших числах серпня 1920 р. При цьому Лапчинського змусили навіть дати підписку, що він не повернеться на Україну. Правда, це було ще не заслання, а лише висланння до Москви50.

В грудні 1920 р. ВУЦВК, до складу якого ще не так давно входив Георгій Федорович, розглянув клопотання ЦК УКП, членом якого Лапчинського
обрали до вислання, про надання йому права проживати на території УСРР51.

Після одержання дозволу Лапчинський повертається на Україну, активно працює в УКП. Втім, і в цій партії він займає особливу позицію, наближаючись до опозиції “демократичногд^централізму” в РКП(б) на чолі з Т. Сапроновим. Як згадував один із активістів УКП І. Майстренко, за це Лапчинського критикували лідери партії, а він іронічно називав їх “неофітами”, тобто неофітами ортодоксального комунізму52.

Згодом, можливо, під впливом політики українізації, яку він сприймав дуже схвально, Г. Ф. Лапчинський відійшов від УКП і в 1926 р. був поновлений у КП(б)У53.

Незабаром Георгія Федоровича направили на дипломатичну роботу, призначивши генеральним консулом СРСР у Львові, що належав тоді до Польщі. Слід відмітити, що працюючи там, Лапчинський завоював собі велику популярність серед західноукраїнської інтелігенції і сприяв створенню в її середовищі течії “совітофілів”54, що потім обернулося проти нього під час слідства в “справі” належності до “Української військової організації”.

Сучасні дослідники здебільшого аналізують політичні погляди, державну діяльність Георгія Лапчинського. Між тим, необхідно звернути увагу і на суто людські якості його особистості. Високоосвічений, обдарований, він мав глибокі знання з різних галузей, вільно володів латинською, давньогрецькою, французькою, німецькою, англійською мовами. Читав літературу в оригіналах. Працюючи на Україні, досконало вивчив мову її народу, робив переклади з німецької та інших мов на українську. Перебуваючи в кінці 20-х – початку 30-х років на дипломатичній роботі, вивчав польську та іспанську мови.
Життя та діяльність Г. Ф. Лапчинського були тісно пов’язані з Україною, яку він щиро любив, захоплювався її народом, історією та культурою. Важливим, на наш погляд, є його особисте визнання: “Я так тісно і органічно пов’язаний з будівництвом Радянської України з перших її кроків і так глибоко переживав її труднощі”55.

Проте останні роки життя Г. Ф. Лапчинський працював в Алма-Аті. На Україну повернутися йому не дозволяли. Та і сам він розумів, що з такою біографією, як у нього, арешту на Україні не минути. Однак, уникнути репресій Лапчинський не зміг і в Казахстані.

В 1935 р. Георгія Федоровича було заарештовано. Його обвинуватили в тому, що, начебто він належав до націоналістичної “Української військової організації” і в 1929 р., Перебуваючи на посаді консула СРСР у Львові організовував зустрічі її активних членів.

Г. Ф. Лапчинський обвинувачення не визнав, категорично і аргументовано відхиляв одне за одним твердження слідчих. Тому, незважаючи на всі старання, єдине, що змогло слідство винести на Особливу нараду при НКВС СРСР – це звинувачення в незаконному зберіганні зброїЗб. Вирок – заслання до Магадана, в бухту Нагаєво, копальня Нереча. Там, у засланні, в 1937 р. знову був заарештований і 8 вересня цього ж року Судовою Трійкою при НКВС Далекосхідного краю засуджений до страти. 16 жовтня 1937 р. вирок було виконано.

Постановою президії Магаданського обласного суду від 29 червня І ‘Ї956 р. вирок Особливої наради при НКВС СРСР щодо Г. Ф. Лапчинського було скасовано, а справу його припинено за відсутністю складу злочину. В 60-х роках ім’я Г, Ф. Лапчинського з’являється на сторінках І історичної літератури, його портрети експонуються в центральних республіканських та місцевих музеях. Однак, на початку 70-х років в умовах : чергової кампанії проти “націонал-ухильництва” особа Лапчинського знову стає предметом політичних інсинуацій. Пригадавши колишні по гляди Георгія Федоровича, політичне керівництво республіки зараховує його в реєстр “небажаних історичних діячів”. І знову замість глибокого критичного аналізу його переконань, великої та багатогранної діяльності І- довгі роки незаслуженого забуття.

Лише сьогодні, коли історична правда стає нашою життєвою необхідністю, коли ми крок за кроком відтворюємо забуті сторінки вітчизняної історії, Георгій Федорович Лапчинський повертається до нас.  Віримо, що повертається назавжди.

Примітки

[1] Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської Радянської влади. // Летопись революции. Журнал Истпарта ЦК КП(б)У. – 1927. – №5(26). – С. 51- 52.

[2] Дианин С. Революционная молодежь в Петербурге 1897-1910 гг. – Л., 1926. – С. 81.

[3] Лапчинский Г. Письмо в редакции // “Червоний Прапор”. Орган Центрального Комітету Української комуністичної партії. – 1920. – 11 липня.

[4][5] Цветков – Просвещенский А. К. Между двумя революциями (1907-1916 гг.). – М., 1957. – С. 33, 52.

[6] Цветков – Просвещенский А. К. Вказ. робота. – С. 32.

[7] Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської Радянської влади. – С. 52.

[8] Дело революции. Орган Кременчугского Совета раб. й солд. депутатов. – 1917. – 5 октября.

[9] Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської Радянської влади. – С. 54.

[10] Там же. – С. 47-48.

[11] Шрейбер С. К протоколам первого всеукраинского совещания большевиков. // Летопись революции. – 1926. – №5(20). – С. 56.

[12] Областной сгезд РСДРП(б) (Первое всеукраинское совещаниє боль-шевиков) // Летопись революции. – 1926. – №5(20). – С. 78.

[13]Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської Радянської влади. – С. 59.

[14] Там же. – С. 60.

[15] Областной сьезд РСДРП(б-ков). – С. 81.

[16] Там же. – С. 82.

[17] Шрейбер С. Вказ. робота. – С. 63.

[18] Всеукраинский съезд Советов //Літопис революції. – 1928. – №1 (28). – С. 279, 282.

[19] ЦДАЖР України. – Ф. 1, оп. 1, спр. 3. – Арк. 28.

[20] Лапчинський Г. З перших днів всеукраїнської Радянської влади. – С. 65-66.

[21] ЦДАЖР України. – Ф. 1, оп. 1, спр. 2. – Арк. 4, 6.

[22] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні. ЦВКУ та Народний Секретаріат (Спогади). // Лїтопис революції. – 1928. – №1 (28). – С. 164.

[23] С.Ш. Из исторіш Соввласти на Украине. О первом Всеукраинском сьезде Советов й Первом Советском Правительстве Украйни. // Летопись революции. – 1924. – №4(9). – С. 175.

[24] Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні. – С. 172.

[25] Там же. – С. 175.

[26] Там же. – С. 174.

[27] Лапчинський Г. Боротьба за Київ. Січень 1918 р. (До боротьби за перемогу Жовтня) // Літопис революції. – 1928. – №2 (29). – С. 210.

[28] Там же. – С. 279.

[29] Бош Е.Б. Год борьбьі. К.: Политиздат Украиньї, 1990. – С. 253.

[30] Лапчинский Г. Письмо в редакцию.

[31] Там же.

[32] Фрід Д. Таганрозька нарада // Літопис революції. – /928. – №4 (31). – С. 39.

[33] Архів УСНБ України по Харківській області. – Спр. 0-21939. – Арк. 14.

[34] Боротьба трудящих Чернігівщини за владу Рад (1918-1919). – Чернігів, 1957. – С. 218.

[35] Архів УСНБ України по Харківській області. – Спр. 0-21939. – Арк. 14.

[36] Лапчинский Г. Письмо в редакцию.

[37] Лапчинский Г. Гомельское совещание. (Воспоминания) // Летопись революции. – 1926. – №6(21). – С. 40-41.

[38] Там же. – С. 447.

[39] Там же. – С. 45-48.

[40] Там же. – С. 50.

[41] Архів УСНБ України по Харківській області. – Спр. 0-21939. – Арк. 13.

[42] Там же.

[43] Там же. – Арк. 17.

[44] Лапчинский Г. Письмо в редакцию.

[45] Архів УСНБ України по Харківській області. – Спр. 0-21939. – Арк. 17 зв.

[46] Лапчинский Г. Письмо в редакцию.

[47] Архів УСНБ України по Харківській області. – Спр. 0-21939. – Арк. 16 зв.

[48] Там же. – Арк. 17.

[49] Там же. – Арк. 1, 2, 14-18.

[50] Там же. – Арк. 19-21.

[51] ЦДАЖР України. – Ф.  1, оп. 1, спр. 14. – Арк. 91.

[52] Майстренко І. Історія мого покоління. Спогади учасника революційних подій в Україні. – Едмонтон: Канадський інститут Українських Студій, Альбертський Університет. – 1985. – С. 157.

[53] Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1987. – С. 303.

[54] Майстренко І. Вказ. робота. – С. 158.

[55] Архів Кременчуцького історика- краєзнавчого музею. – С. 176. 56. Архів КДБ при РМ Каз. РСР. – Спр. 03927. – Арк. 38.

Джерело: збірка “Реабілітовані історією”. – Київ-Полтава, 1992.

Advertisements

0 Responses to “Повернувся назавжди. Лапчинський Георгій Федорович”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: