Соціальна політика уряду Боліваріанської Венесуели

Леонід Кияниця

Після приходу до влади Уго Чавеса політика уряду Венесуели щодо соціальної сфери зазнала докорінних змін. Якщо у період так званого «пунтофіхізму» (старої системи двопартійної буржуазної демократії) сфера соціального забезпечення населення Венесуели перебувала у стані глибокого занепаду, фактично будучи регулярно ігнорованою, що й було головною причиною повстання у Каракасі у 1989 р., то підхід чавістського уряду до цієї проблеми був кардинально відмінним.

З метою подолання бідності та підвищення рівня освіти та якості охорони здоров’я уряд Боліваріанської Венесуели у 2000-х роках розпочав реалізацію ряду програм, відомих під сукупною назвою «Боліваріанських місій» (ісп. Las misiones bolivarianas). Сутність цих програм полягає у комплексному підході до подолання бідності, з тим, щоб не обмежуючись окремими паліативними заходами, забезпечити комплексний розвиток соціальної сфери Венесуели.

До головних досягнень Боліваріанських місій можна віднести будівництво значної кількості медичних установ, де малозабезпечені верстви населення можуть якісне та безкоштовне медичне обслуговування [1], реалізація широкомасштабних кампаній з підвищення освітнього рівня населення, завдяки яким, за офіційними даними, на кінець 2005 року майже повністю було подолано неграмотність серед дорослого населення [2], а також запровадження державних субсидій для малозабезпечених на продукти першої необхідності та квартирну плату [3, 4]. Якщо перевести результати діяльності Боліваріанських місій у форму статистичних даних, то вони є досить вражаючими. Так, за даними ЦРУ (The World Factbook), між 1998 та 2006 рр. відбулося скорочення рівня дитячої смертності на 18,2 % [5, 6], а коефіцієнт Джіні (індекс соціального розшарування населення) знизився з 48,7 % у 1998 році до 42 у 2007 році, що є надзвичайно показовим для розуміння спрямованості соціальної політики Боліваріанської революції [див. 7].

Як свідчать статистичні дані, політика сучасного венесуельського керівництва, спрямована на зростання частки витрат на підтримання та розвиток соціальної сфери, призвела, всупереч прогнозам представників неоліберальної опозиції, до значного зменшення рівня бідності та надзвичайної бідності населення. Загалом у період 1999 – 2006 рр. частка осіб, що перебували за межею бідності, серед жителів Венесуели скоротилася з 59,4 % населення у 1999 році до 30,2 % у 2006 році, а частка тих, що перебували у стані надзвичайної бідності (тобто згідно з класифікацією Світового банку були в змозі витрачати на свої потреби менше 1,25 долара США у день [8]) за цей же період впала з 21, 7 % до 9.9 %, що визнається навіть критиками політики Уго Чавеса [9].

Однак можливо одним із найважливіх досягнень Боліваріанських місій є те, що вони здійснюють свою діяльність не на засадах централізованого бюрократичного контролю, а із застосуванням механізмів широкого залучення представників тих самих трудових класів населення, які отримають найбільше підтримки з боку Боліваріанських місій. У зв’язку з цим деякі дослідники говорять про реалізацію у рамках Боліваріанських місій моделі громадянського та робітничого самоврядування [див. 10, 11]. У процесі розгортання діяльності Місій було експропрійовано та розподілено між бездомними жителями барріос значну частину земельних угідь у межах міст, що перебували в приватній власності, однак фактично не використовувалися у господарській діяльності. За підрахунками Національного технічного бюро Венесуели, на середину 2005 року понад 84 000 актів про власність на ці ділянки було безкоштовно надано близько 126 000 сімей, що становить близько 630 000 чоловік, у абсолютній більшості – мешканців барріос [12].

До основних напрямів діяльності Боліваріанських місій, таким чином, належать подолання неграмотності серед дорослого населення (місія «Робінзон»; започаткована у липні 2003 року), заснування та підтримка вечірніх шкіл для працюючої молоді та підлітків (місія «Рібас»; започаткована у листопаді 2003 року), боротьба з забрудненням навколишнього середовища шляхом сприяння економії енергії (місія «Енергія»), надання медичної допомоги малозабезпеченим жителям барріос (місія «Барріо адентро»), будівництво соціального житла (місія «Хабітат») та підтримка земельної реформи (місія «Самора»). На додаток до цього слід згадати про місію «Гуакаіпуро» (започаткована у жовтні 2003 року), головним завданням якої є забезпечення соціальної справедливості та збереження культурної спадщини корінного населення Венесуели [16].

Ще однією важливою стороною соціальної політики уряду Боліваріанської Венесуели, зокрема у сфері залучення широкої громадськості до подолання проблем бідності, неграмотності та соціального занепаду громад, є ініціатива щодо формування комунальних рад (ісп. consejos comunales), що набула форми закону у квітні 2006 року. Згідно з задумом її авторів, місцеві жителі мають отримати можливість обирати комунальні ради, організовані у межах окремих районів, та приймати участь у виробленні та прийняттю їх рішень з питань розвитку місцевих громад та місцевого самоврядування загалом. Такі комунальні ради можуть напряму отримувати фінансову підтримку з боку держави, фактично переобираючи на себе повноваження традиційних органів місцевого самоврядування, які більшість венесуельців вважають корумпованими та малоефективними.

Сфера компетенції кожної окремо взятої комунальної ради обмежуються територією, на якій проживають приблизно 400 сімей, однак її функціональні повноваження щодо вироблення та реалізації проектів розвитку місцевих громад є надзвичайно широкими. Всі ключові рішення комунальних рад, згідно з законодавством Венесуели, мають прийматися шляхом обговорення та голосування громадянської асамблеї, на засіданнях якої мають бути присутні не менше 10 % жителів даної громади. У своїх діях комунальні ради є досить незалежними, однак вони повинні координувати свою діяльність з місцевими урядовими структурами. На середину 2007 року у Венесуелі було зареєстровано понад 19 500 комунальних рад [13]. В одному лише 2006 році на кошти комунальних рад було засновано понад 300 комунальних банків, що мають стати альтернативою до приватного фінансування проектів розвитку місцевих громад [14]. У січні 2007 року уряд Венесуели заявив про виділення понад 5 млрд доларів США на потреби комунальних рад [15]. Завдяки цьому, а також власним зусиллям, комунальні ради Венесуели лише у 2007 році були в змозі реалізувати тисячі проектів розвитку місцевої інфраструктури, починаючи від асфальтування доріг у віддалених районах і закінчуючи будівництвом комунальних медичних центрів.

У підсумку, соціальна політика Боліваріанської Венесуели, всупереч твердженням критиків уряду Уго Чавеса, засновується не на бюрократичному централізмі, а на широкому залученні народних мас у процеси прийняття рішень та реалізації соціальних ініціатив. Характерним є той факт, що у процесі здійснення соціальних перетворень у Венесуелі виникла нова форма громадянської організації – комунальні ради, яка має значні перспективи з точки зору подальших перспектив розвитку Боліваріанської революції.

Список використаних джерел

1. Estrategia de Cooperación de OPS/OMS con Venezuela 2006-2008. – Pan American Health Organization. – June 2006, p. 54. – http://www.ops-oms.org.ve/site/pwr/docs/CCS_MS_OPS-OMS.pdf.
2. Márquez Humberto. Venezuela se declara libre de analfabetismo. – Inter Press Service. – http://ipsnoticias.net/nota.asp?idnews=35621.
3. Barreiro C. Raquel. Mercal es 34% más barato. – El Universal. – http://www.eluniversal.com/2006/03/04/eco_art_04206A.shtml.
4. Banco de la Vivienda transfirió 66 millardos para subsidios. – El Universal. – 10 de noviembre de 2006. – http://www.eluniversal.com/2006/11/10/eco_art_64504A.shtml.
5. Central Intelligence Agency. The World Factbook 1998: Venezuela. –http://www.umsl.edu/services/govdocs/wofact98/259.htm.
6. Central Intelligence Agency. The World Factbook 2006: Venezuela. – https://www.cia.gov/library/publications/the-world-factbook/geos/ve.html. –
7. Weisbrot Mark. An Empty Research Agenda: The Creation of Myths about Contemporary Venezuela. – Center for Economic and Policy Research. – March 2008. ––http://www.cepr.net/documents/publications/venezuela_research_2008_03.pdf.
8. New Data Show 1.4 Billion Live on Less Than US$ 1.25 A Day, But Progress Against Poverty Remains Strong. – Press Release No:2009/065/DEC. – http://web.worldbank.org/WBSITE/EXTERNAL/NEWS/0,,contentMDK:21881954~pagePK:34370~piPK:34424~theSitePK:4607,00.html.
9. Justo Marcelo. Entre los números y la realidad. – BBC News, 27 January 2009. – http://news.bbc.co.uk/hi/spanish/specials/2009/chavez_10/newsid_7837000/7837964.stm.
10. Albert Michael. Venezuela’s Path. – Z Communications, November 6, 2005. – http://www.zmag.org/znet/viewArticle/5077.
11. Ellsworth Brian. Venezuela tries the worker-managed route. – New York Times, August 3, 2005. – http://www.nytimes.com/2005/08/02/business/worldbusiness/02iht-worker.html?_r=1.
12. Wilpert Gregory. Venezuela’s Quiet Housing Revolution: Urban Land Reform. – Venezuela Analysis, September 12, 2005. – http://www.venezuelanalysis.com/analysis/1355.
13. Últimas Noticias. Minpades registra 19 mil 500 consejos comunales. – 5 de marzo de 2007. – http://www.aporrea.org/poderpopular/n94588.html.
14. Ultimas Noticias. Bancos comunales satisfacen necesidades de crédito. – 11 de noviembre de 2006. – http://www.aporrea.org/poderpopular/n86144.html.
15. Mather Steven. Venezuelan Government Announces $5 Billion for Communal Councils in 2007. – Venezuelanalysis.com, January 10, 2007. – http://www.venezuelanalysis.com/news/2167
16. Lemoine Maurice. How Chavez changed life in the tribal territories: New rights. – Le Monde Diplomatique, July 2007. – http://mondediplo.com/2007/07/13newrights.

Джерело: http://newdemocracy.org.ua