Смерть у місті атракціонів

Олександр Рудяченко

У попередньому випуску «Паралелей і меридіанів» ми звернули вашу увагу на творчий шлях манчестерського квартету «ДЖОЙ ДІВІЖН» («Підрозділ радості»), який на зламі 1976-1977 років розбудила до дії перше хвиля англійського панк-року. У рок-н-ролі повалювалася тиранія суперзірок; народжувалися нові кумири. У кожному ровеснику молодь має право шукати свій ідеал. Такий вона знайшла — щоправда, посмертно — у вокалісті «Джой Дівіжн» Йєні Куртісі, творчість якого не дочекалася особливої уваги за життя. Доробок молодого поета оцінений, вивчається вже після самогубства, здійсненого 18 травня 1980 року. Деякі з його поезій і сьогодні точно б’ють у Час. Сьогодні пропонуємо поглянути вам на творчість легендарного «Підрозділу радості» трохи під іншим кутом зору, культурологічним, місцями — екологічним, якщо йдеться про захист людського в Людині.

Творчість квартету з Манчестера «Джой Дівіжн»: його свого часу складали, за винятком лідера, гітарист Бернард «Альбрехт» Самнер, басист Пітер Хук та барабанщик Стефан Морріс — можна уявити суцільною сповіддю, що триває для молодого поета Йєна Куртіса три роки. Якщо переслухати майже півсотні написаних ним пісень, кожна сигналізує про наближення життєвої трагедії. Відкриваючи дебютний альбом «Невідомі розкоші» (липень, 1979), пісня «Безладдя» сприймається мов звичайна, широко відома юнача безпорадність у безглуздому світі, який авторові здається чужим і неприязним. Передостання пісня другого альбому «Той, що зачиняє» (липень, 1980) названа «Вічний», та останній номер, «Декади», також волають зреченням, неприйманням оточуючого світу. Як наслідок у них перші кроки до Смерті. Ті твори — ніби такти траурного маршу, під який ховали Живого, Вкарбовується в пам’ять і фото на розвороті другого диску-гіганта: напівпрочинені Двері, перед якими стоїть на порозі вітального вибору герой поетичного циклу, Оповідач, точніше — сповідач. Один із рядків лунає гордо і божевільно: «Тепер я нічого не боюсь…»

Що чатує на сміливця за Дверима? Із перспективи сучасності та загальновідомої життєвої трагедії Й.Куртіса метафора видасться на диво ясною та зрозумілою. Утім, за життя поета його творчий до¬робок оцінювався неоднознач¬но. У досить ґрунтовній рецензії на дебютний альбом Джон Сейведж, оглядач британського тижневика «Мелоді мейкер», побачив у музиці квартету: «… чергову спробу перенести на обшири поп-культури давні неврози та екзистенційні страхи, притаманні часам пост-індустріального суспільства. » Дуже резонне зауваження. Окрім того, якщо цінність та самодостатність тих поезій розглядати не стільки тематично, скільки в історичній площині світової літературної традиції, яка віддавна порушувала такі проблеми: Ф.М.Достоєвський, Шопенгауер, К’єркегор, Сартр, Камю. Отже, контекст особистого бачення гріхів Світу, а за ним —- емоційна інтенсивність швидко пережитого життя. Кожному Вільно мати свій ритм і власну дату смерті.

* * *

У низці перших пісень Йєн Куртіс торкався тем традиційних. Скажімо, людина загубилась у лабіринті великого міста, страхаючись архітектурних монстрів із скла та бетону («Внутрішня зона»). Неприємними видаються й урбаністичні джунглі уночі, вони — як той пам’ятник Перемоги промислової революції над Живою Людиною («Гра тіней»). Хтось зауважив, що відсутня межа між поетичною алегорією та невротичним видінням; принаймні — досить невиразна. Справді, це так: якщо поезія з точки зору цивілізованого літературознавця — звичайнісінький атавізм. На рівні зябер чи крил. Це також була масивна у лідера «Джой Дівіжн» тема: втрата реального контролю над своїми почуттями, що обертається втратою контролю над дійсністю («Вона втратила самовладання», «Кандидат», «Нічого не пам’ятаючи», «Любов нас роз’єднає»).

Із роками процес суб’єктивізації оточуючої дійсності у Йєна Куртіса поглибився. Скажімо, у тексті «В середину» взяте в жорсткі шори власного досвіду минуле поволі розвіюється в небутті химерних ностальгійних спогадів, а майбутнє обертається ілюзорними снами та абсурдальннми планами людини, доля якої давно визначена. Здається, залишається тільки Сучасне — швидкоплинне буття, позбавлене будь-якого сенсу.

* * *

Знаючи про самогубство співака, важко слухати альбом «Невідомі розкоші» без сиріт по шкірі. Смерть додала поетичному циклу глибокої правди, що мала стати тільки акторським амплуа. За змістом то не звичайна пластинка, викинута на грамофонний ринок, а публічне чекання на страту Часом. Ще глибші переживання викликає «Той, що зачиняє», що тематично не має ніякого відношення до проблем звичайного підлітка перед дверима в доросле життя. Проект вражає скрупульозністю, з якою ведеться щоденник зайвого на цім світі. Через два місяці по виданні пластинки співака уже не було в живих. Йєн Куртіс: «Я пишу тексти до вигаданого фільму. Мета цього сюрреалістичного монтажу не передавання якогось конкретного змісту, а викликання особливих відчуттів…» В іншому місці: «Тексти наших пісень говорять саме те, що ви чуєте. Не друкуються вони на обкладинках альбомів, аби люди мали можливість інтерпретації та свободу вибору будь-якого змісту».

У тих віршах світ, як «колекція жахливостей», штовхав людину — з роками. знай, сильніше — в пошуках віри. Але темі теїстичного екзистенціалізму не судилося розгорнутися в творчості вокаліста «Джой Дівіжн». Може, то Бог не встиг своєчасно допомогти молодому поетові з Манчестера подивитися на небо? Йєн Куртіс ступив за свої Двері. Що чекало за ними: земля обітована, країна марень, місто казок чи пост-панківський Аїд? — знають тільки двоє. Один помер; інший не знає, що таке самогубство — святі храми позбавили Його такого права вибору. «У цім столітті страху й великих ілюзій «Джой Дівіжн» ідеально точно змалювали портрет сучасності та нашого в ній життя», — писав інший спеціаліст із некрологів.

* * *

Концертні записи квартету, вміщені на подвійному альбомі «Тиша» (листопад, 1981), навертають на думку: у залі то був посередній панк-загін. Інструменталістам бракує музикальності, впевненості у своєму фахові — на відміну від студійних записів концертні виглядають наче вироби з пластиліну. Та й вокалістові, будьмо відвертими, бракує сценічної форми, мідної панк-горлянки, де булькають тотальні пекло й прокляття всьому світові. Натомість нестямно торочиться нерозбірлива мелодекламація. Все правильно, він поволі помирає. Зйомки внутрішнього телефільму йдуть із випередженням графіка. Людський голос тоне в струмені інструментального бруду.

Зважаючи на тексти, Йєн Куртіс був обізнаний на літературі своїх попередників: метафізичного поета Уїльяма Блейка, який ще минулого століття написав, мовляв, є речі знані та незнані, між ними — двері; трагічного за долею лідера американського квартету «Зе Дорз» Джіма Моррісона: італійця Бенвенуто Челліні. котрий у своїх прекрасних спогадах сказав більше, ніж збирайся. Кожен наступний ішов далі…

* * *

У студії звукозапису «Джой Дівіжн» ставали зовсім іншою формацією. Плювати вони хотіли на принципи крайнього мінімалізму в доборі музичних засолів. Квартет приймав різні пропозиції продюсера Мартіна Ханнета, свідомо програмуючи та студійно обробляючи депресивну атмосферу текстів Й.Куртіса. Під наглядом того фахівця із сучасного звукозапису навіть невротична глассологія Людини, хворої на манію смерті, — поступово перетворювалася на інтригуючий… принцип. М.Ханнет вміло тонував сповідальний характер поезій, надаючи ідеям універсального характеру. Юродивими зручно торгувати.

Рецензент «Молоді мейкер» Джон Сейведж висловив припущення, що пропозиція квартету, витримана в чорних фарбах філософії екзистенціалізму, музично відразлива й черства — не має шансів вийти на широкий грамофонний ринок. В оцінках критик серйозно помилився. Адже йшлося, зрештою, не про записи, масово непомічені за діяльності «Підрозділу радості», — а про легенду, яка виникала на очах репортера. Рок-н-рольний Мученик, розіп’ятий на хресті Життя 1970-х, у 1980-х ступив у свій мега-культ.

* * *

Чому так сталося? Британська рок-музика зламу 1970-х. сповідаючи настрої розчарування, типові для тодішніх підлітків, не бачила й не могла бачити майбутнього для себе в Англії Маргарет Тетчер. За винятком рефренного для творчості «Секс Пістолз» гасла «Майбутнього немає», тексти тієї групи відгонили знайомою навіть нам безголовою анархією. Ансамбль «Клеш» висловлювався за рішучу вуличну революцію. Повірте на слово, мали власні життєві програми й інші. Цікаве інше. Британський панк-рух, нехай і не пропонуючи своїм послідовним нігілізмом нічого конструктивного, давав молоді дуже важливе — відчуття спільності, а це масово об’єднувало схожих одне на одного вигнанців із Сучасного. Та на відміну від «Джой ДІвіжн» жодна з панк-капел не довела до кінця на Островах настрої тотального сумніву в цьому чужинському для них світі, як це зробив Йєн Куртіс… Позбавлене екзистенційної віри у вартість бунту — мовчки і самостійно, як це робить герой роману Ф.М.Достоєвського «Біси» Ставрогін, і як про нього згодом у захваті пише в своїм «Міфі про Сізіфа» Альбер Камю — життя молодого поета з Манчестера закінчилося довельми абсурдальним вчинком.

Ні, ця постать не лічить па роль Колосса мас-культури будь-якого періоду, жодного жанру чи напрямку в рок-музиці. Частиною своїх творів поет страху й абсурду Життя оспівував внутрішню силу й мужність. Не його вина в тому, що 18 травня 1980 року у власнім манчестерьскім помешканні він прийняв смерть непотрібну, але невипадкову.

* * *

Як згадувалось у попередній публікації (див. «МГ» за І2.VIII, 1990), навесні того року «Підрозділ радості» був на творчому піднесенні: мало розпочатися тритижневе турне по США, корпорація грамзапису «WEA» запропонувала їм дуже вигідний контракт в Америці, тривала робота над новим альбомом, з’являлася прекрасна преса… Живи — не хочу. Йєн Куртіс зачинив за собою двері в прийдешнє. Як? Чому? — не втомлююся запитувати. 17 травня, в переддень його самогубства, британське телебачення показало новий фільм режисера Вернера Герцога «Їжакуватий», або «Настовбурчений». Головний герой стрічки, загублений у реальності музикант, де «кожен за себе, а Бог ПРОТИ всіх», вирушає з Європи в Новий Світ у пошуках щастя. На жаль, на землі обітованій на чужинця чекає чергова драма. Безробітний, якого залишає муза, за нею —- кохана дівчина, знову в безвиході… Врешті-решт їжакуватий накладає на себе руки в місті атракціонів, попередньо ввімкнувши всі гральні автомати, джукбокси, шафи з комп’ютерними забавами. Смерть — як наслідок трагічного жонглювання цінностями цього світу? Напевне. Хто знає…

Принаймні я не засуджую тих людей, яким світ нагадує веселе містечко з атракціонами, де танцюють механічні птахи, крутиться чортове колесо, є кімната сміху, літають гойдалки з парами закоханих, п’ють пиво та горілку, а в центрі — повзають пістряві електромобілі, в одному з яких — тіло Їжакуватого. Хто таке побачив, сміливіше живе. Чи: вмирає.

* * *

Є свідчення, що Йєн Куртіс переглядав прем’єру кінофільму Вернера Герцога. Тому назавтра точно знав, у які двері стукати…

Джерело: «Молода гвардія» (Київ). — 19 серпня 1990 р. — Стор. 3.

Advertisements

0 Responses to “Смерть у місті атракціонів”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Травень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Кві   Чер »
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: