Преса укапістів за часів Директорії

Олександр Мукомела

У не­три­ва­лий пе­рі­од пра­в­лін­ня Ди­ре­к­то­рії ста­в­ся ве­ли­кий роз­кол про­ві­д­них укра­їн­сь­ких по­лі­тич­них пар­тій. Спри­чи­ни­ло роз­кол пи­тан­ня про фор­му вла­ди. По­мір­ко­ва­ні со­ці­а­лі­с­ти від­сто­ю­ва­ли па­р­ла­мент­сь­ку де­мо­к­ра­тію, лі­ві ра­ди­ка­ли ви­ма­га­ли, за­по­зи­чи­в­ши у ро­сій­сь­ких со­ці­а­лі­с­тів (біль­шо­ви­ків), ство­ри­ти укра­їн­сь­кий ва­рі­ант си­с­те­ми Рад. Роз­пал дис­ку­сії з цьо­го при­во­ду до­сяг апо­гею на VІ кон­гре­су УСДРП (9-12 сі­ч­ня 1919 р.). Лі­ва фрак­ція за­ли­ши­ла зі­бран­ня, ви­рі­ши­в­ши ство­ри­ти окре­му пар­тію так зва­них не­за­ле­ж­ни­ків.

Ство­ре­ний для ці­єї ме­ти Ор­га­ні­за­цій­ний Ко­мі­тет фра­к­ції не­за­ле­ж­ни­ків УСДРП у Ки­є­ві по­чав ви­да­ва­ти свій дру­ко­ва­ний ор­ган — га­зе­ту “Чер­во­ний пра­пор”. Це бу­ло но­ве в по­лі­тич­ній па­лі­т­рі то­ді­ш­ньої Укра­ї­ни ви­дан­ня, яке по-­сво­є­му ро­зу­мі­ло і тра­к­ту­ва­ло со­ці­а­лі­с­ти­ч­ні ідеї, при­ла­ш­то­ву­ю­чи їх до на­ці­о­наль­но­го грун­ту.

Пер­ше чи­с­ло га­зе­ти — ні­би си­м­во­лі­ч­но — ви­й­ш­ло 22 сі­ч­ня, в день уро­чи­с­тої злу­ки Укра­їн­сь­кої На­род­ної Ре­с­пу­б­лі­ки з но­во­утво­ре­ною в Га­ли­чи­ні За­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кою На­род­ною Ре­с­пу­б­лі­кою та по­ча­т­ку ро­бо­ти Тру­до­во­го кон­гре­су, що при­йняв тим­ча­со­ву Кон­с­ти­ту­цію УНР. Ча­со­пис від­кри­ва­ло два га­с­ла: “Визволення ро­бі­т­ни­ків є спра­ва са­мих ро­бі­т­ни­ків?” та “Про­ле­тарі всіх кра­їн, єд­най­те­ся!”. Во­ни під­кре­с­лю­ва­ли со­ці­аль­но-­по­лі­ти­ч­не спря­­му­ван­ня га­зе­ти.

Ре­да­к­то­ром-­ви­да­в­цем пер­ших чи­сел ви­дан­ня був Ор­га­ні­за­цій­ний Ко­мі­тет фра­к­ції не­за­ле­ж­ни­ків “в осо­бі тов. М.Авдієнка”, ві­до­мо­го в жу­р­на­лі­ст­сь­ких ко­лах пу­б­лі­ци­с­та ще з пе­т­ро­г­рад­сь­ких укра­їн­сь­ких ча­со­пи­сів та з “Робітничої га­зе­ти”.

У пер­шо­му ж чи­с­лі “Червоний пра­пор” опу­б­лі­ку­вав “Декларацію фра­н­ції не­за­ле­ж­ни­ків”, де ви­клав ос­но­в­ні посту­ла­ти по­лі­тич­ної пла­т­фор­ми май­бу­т­ньої пар­тії. У ній, зо­кре­ма, за­зна­ча­є­ть­ся, що “соціалістична ре­во­лю­ція на Укра­ї­ні мо­же від­бу­ти­ся ли­ше в фор­мі са­мо­стій­ної і не­за­ле­ж­ної Укра­їн­сь­кої Ре­с­пу­б­лі­ки (1). Од­нак фра­к­ція різ­ко роз­хо­ди­ть­ся з офі­цій­ною ча­с­ти­ною пар­тії що­до ха­ра­к­те­ру вла­ди. Во­на вва­жає, що в мо­мент со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної ре­во­лю­ції її єди­но мо­ж­ли­вою фор­мою є “диктатура про­ле­та­рі­а­ту й се­лян­с­т­ва в фор­мі ро­бі­т­ни­чих і се­лян­сь­ких рад”. На ду­м­ку ав­то­рів де­кла­ра­ції (а ни­ми бу­ли М.Ткаченко і А.Річицький), офі­цій­на пар­тія “припускається ці­лої плу­та­ни­ни — і тру­до­вий кон­грес, і па­р­ла­мент з чо­ти­ри­хво­с­т­кою, а на мі­с­цях і ор­га­ни са­мо­вря­ду­ван­ня, і ко­мі­са­ри, і тру­до­ві ра­ди”. То­му во­ни впе­в­не­ні, що ре­во­лю­ція ви­ма­гає цен­т­ра­лі­зо­ва­ної вла­ди. А де­мо­к­ра­тизм її да­ти не мо­же. “Демократизм на Укра­ї­ні, — за­зна­че­но в де­кла­ра­ції, — не­ми­ну­че пе­ре­тво­ри­ть­ся в ди­к­та­ту­ру се­ре­д­ніх кла­сів гро­ма­дян­с­т­ва, які зви­чай­но не мо­жуть бу­ти чин­ни­ка­ми со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної ре­во­лю­ції. На­род­ні ма­си при па­р­ла­мент­сь­ко­му ла­до­ві від твор­чо­с­ті та­кож бу­дуть від­ки­ну­ті”.

Са­ме з цих мір­ку­вань не­за­ле­ж­ни­ки не під­три­му­ва­ли Ди­ре­к­то­рію і го­то­ві бу­ли вка­за­ти на всі її по­ми­л­ки. “Директорія, — за­зна­ча­ло­ся в од­ній з пе­ре­до­виць “Червоного пра­по­ра”, — ві­ді­гра­в­ши ве­ли­ку ор­га­ні­за­цій­ну роль у бо­ро­ть­бі з ге­ть­ман­с­т­вом і ти­ми ні­ме­ць­ки­ми си­ла­ми, що під­три­му­ва­ли йо­го, за­кін­чи­ла свою по­зи­ти­в­ну ро­бо­ту… Да­лі пі­ш­ла по­ми­л­ка за по­ми­л­кою, хи­тан­ня дрі­б­но­бу­р­жу­а­з­ної вла­ди між со­ці­а­лі­з­мом та ім­пе­рі­а­лі­з­мом і зра­да тим са­мим ре­во­лю­цій­ним пра­цю­ю­чим ма­сам” (2). Про­те з пар­ті­єю во­ни ос­та­то­ч­но не рва­ли сто­сун­ків, оскіль­ки бу­ли впе­в­не­ни­ми, що офі­цій­ні ке­рі­ви­ки ско­ро ста­нуть на їх­ні по­зи­ції. З біль­шо­ви­ка­ми у них бу­ло ба­га­то спі­ль­но­го, але й роз­хо­ди­ли­ся в то­му, що остан­ні, як гла­сить га­зе­та, “тяг­нуть Укра­ї­ну в Ро­сію”. То­му пра­цю ці­єї пар­тії на Укра­ї­ні вва­жа­ли “імперіаліс­тич­ною”.

Ос­но­в­ним сво­їм за­вдан­ням га­зе­та ста­ви­ла під­го­ту­ва­ти з’їзд пар­тії і вті­лю­ва­ти в жит­тя при­йня­ті на ньо­му про­гра­му і ста­тут.

Спо­ча­т­ку ре­да­к­ція ого­ло­си­ла, що га­зе­та бу­де ви­хо­ди­ти дві­чі на ти­ж­день, але по­лі­тич­на си­ту­а­ція в кра­ї­ні ди­к­ту­ва­ла свої умо­ви для іс­ну­ван­ня ви­дан­ня. Вже те, що з са­мо­го по­ча­т­ку дру­ко­ва­ний ор­ган не­за­ле­ж­ни­ків не ви­зна­вав Ди­ре­к­то­рію, ста­ви­ло йо­го під при­стра­с­ний на­гляд офі­цій­ної вла­ди. Так, уже з че­т­вер­то­го чи­с­ла це­н­зу­ра ви­лу­чи­ла де­які ма­те­рі­а­ли, а май­же на всій пер­шій по­ло­сі спо­т­во­ре­но на­бір. Із зві­ту про ро­бо­ту Ор­га­ні­за­цій­но­го Ко­мі­те­ту ді­з­на­є­мо­ся про ре­п­ре­сії що­до не­за­ле­ж­ни­ків і “Червоного пра­по­ра”. Усі, хто по­ді­ляв ду­м­ку не­за­ле­ж­ни­ків, зві­ль­ня­ли­ся з по­сад в ін­фор­ма­цій­но­му бю­ро при Ди­ре­к­то­рії. Офі­цій­на вла­да за­бо­ро­ня­ла роз­по­всю­джен­ня “Черво­ного пра­по­ра” дер­жа­в­ни­ми ка­на­ла­ми. Роз­пу­с­ка­ли­ся чу­т­ки, ні­би не­за­ле­ж­ни­ки го­ту­ють по­вс­тан­ня про­ти іс­ну­ю­чої вла­ди. Се­ред “ініціаторів” на­зи­ва­ли на­­віть ім’я ре­да­к­то­ра га­зе­ти М.Авдієнка. До­во­ди­ло­ся спро­с­то­ву­ва­ти по­ді­б­ні на­кле­пи.

Для по­лі­п­шен­ня зв’яз­ків з ма­са­ми Ор­га­ні­за­цій­ний Ко­мі­тет ство­рив ко­мі­сію з роз­по­всю­джен­ня “Червоного пра­по­ра”, яка здій­с­ню­ва­ла ці опе­ра­ції че­рез про­ле­тар­сь­кі ор­га­ні­за­ції за­лі­з­ни­ч­ни­ків, по­што­ви­ків, че­рез проф­спіл­ки, ко­о­пе­ра­ти­ви.

З ме­тою за­без­пе­чен­ня га­зе­ти ін­фор­ма­цій­ним ма­те­рі­а­лом за­лу­ча­ли до спів­п­ра­ці ро­бі­т­ни­ків усіх га­лу­зей го­с­по­дар­с­т­ва.

У спра­ві фі­нан­су­ван­ня ух­ва­ле­но ор­га­ні­зу­ва­ти пе­ред­п­ла­т­ні ли­с­ти і роз­по­ча­ти зби­ран­ня по­жертв, вла­ш­то­ву­ва­ти в ро­бі­т­ни­чих клу­бах ви­ста­ви, кон­цер­ти, про­во­ди­ти ін­ші ма­со­ві за­хо­ди.

Не по­лег­ши­ла­ся си­ту­а­ція з при­хо­дом до Ки­є­ва біль­шо­ви­ків. Іх­ній при­хід “Чер­­воний пра­пор” зу­стрів пе­ре­до­вою стат­тею “Між двох сил”, в якій за­зна­ча­ло­ся: “Тепер іде до Ки­є­ва но­ва си­ла, іде як за­во­йо­в­ник, як оку­пант… Під га­с­лом бо­ро­ть­би за вла­ду рад іде уряд, який на­зи­ває се­бе укра­їн­сь­ким, і який ми та­ким не вва­жа­є­мо і вва­жа­ти не мо­же­мо” (2).

Хо­ча в га­зе­ті з’я­ви­ли­ся но­ві ре­во­лю­цій­ні ша­п­ки: “Хай жи­ве укра­їн­сь­ка не­за­ле­ж­на со­ці­а­лі­с­ти­ч­на ре­с­пу­б­лі­ка!” та “Хай жи­ве ін­тер­на­ці­о­нал!”, біль­шо­ви­ки все та­ки не до­ві­ря­ли не­за­ле­ж­ни­кам. Ко­му­ніст Хей­фец на за­сі­дан­ні Ки­їв­сь­кої ро­бі­т­ни­чої ра­ди за­явив, що во­ни ідуть до ко­му­ні­з­му, але ще не дій­ш­ли, бо “всё ещё пу­та­ю­т­ся в на­ци­о­наль­ных пре­д­ра­с­суд­ках” (3). А ко­ли­ш­ній ко­ле­га з пар­тії ес­де­ків Є.Касяненко (Ла­рик) у стат­ті “Пристосовуються” ствер­джує, що не­за­ле­ж­ні не ро­зі­рва­ли з офі­цій­ною УСДРП. А роз­ді­ля­ють по­зи­цію ко­му­ні­с­тів тіль­ки для ви­гля­ду.

Ар­гу­мен­та­ми для та­ких су­джень но­во­спе­че­них ко­му­ні­с­тів мо­жуть бу­ти кіль­ка ма­те­рі­а­лів, опу­б­лі­ко­ва­них у “Червоному пра­по­рі”. В од­но­му з чи­сел га­зе­та вмі­с­ти­ла “Декларацію тим­ча­со­во­го ро­бі­т­ни­чо-­се­лян­сь­ко­го уря­ду Укра­ї­ни”. Тут же дру­ку­є­ть­ся ре­да­к­цій­на стат­тя “Во сла­ву єди­ної не­ді­ли­мої”, де ро­з’я­с­ню­є­ть­ся чи­та­че­ві зміст цьо­го біль­шо­ви­ць­ко­го до­ку­мен­та, який “прак­тично озна­чає уза­ко­нен­ня то­го status quo, що утво­ри­в­ся в ре­зуль­та­ті ві­ко­во­го гні­ту мо­с­ков­сь­ко­го ім­пе­рі­а­лі­з­му над укра­їн­сь­ким на­ро­дом” (4). В ін­шій пе­ре­до­ви­ці — “Не ви­плу­та­ли­ся”, своє­рі­д­но­му ко­мен­та­рі до стат­ті “За­плу­талися”, опу­б­лі­ко­ва­ній у “Київському ко­му­ні­с­ті”, де іде­о­ло­гія не­за­ле­ж­ни­­ків з на­ці­о­наль­но­го пи­тан­ня тра­к­ту­є­ть­ся як бу­р­жу­а­з­на, ав­тор по­ка­зує, як ве­ли­ко­дер­жа­в­ни­ки пра­к­ти­ч­но під­хо­ди­ли до роз­в’я­зан­ня цих про­б­лем: “Ми пе­ре­жи­ли ці­лу ва­к­ха­на­лію ни­щен­ня всіх ознак укра­їн­сь­кої на­ції, то­п­тан­ня пор­т­ре­тів Ше­в­чен­ка, роз­ст­рі­лів за укра­їн­сь­ке по­свід­чен­ня і за укра­їн­сь­ку мо­ву.

Ми до­б­ре па­м’я­та­є­мо пла­ка­ти з на­пи­сом “Смерть бу­р­жу­ям и укра­и­н­цам”, ми ма­є­мо фа­к­ти, які мі­с­це­ві со­в­де­пи за­кли­ка­ли до се­бе вчи­те­лів укра­ї­но­з­нав­с­т­ва в се­ре­д­ніх шко­лах і зви­ну­ва­чу­ва­ли їх у то­му, що во­ни ви­кла­да­ють “контрреволюційну ди­с­ци­п­лі­ну” (4).

Опо­зи­цій­ність не­за­ле­ж­ни­ків до но­во­го ре­жи­му не обі­ця­ла їм та їх­ній пре­сі лег­ко­го жит­тя. Зно­ву всту­па­ли в дію ле­нін­сь­кі де­к­ре­ти про пре­су. Від­по­ві­д­но до поста­но­ви пре­зи­дії Ки­їв­сь­ко­го ви­кон­ко­му всі но­ві ор­га­ни пре­си зо­бо­в’я­за­ні бу­ли ре­є­с­т­ру­ва­ти­ся у Бю­ро пре­си. Вин­ні в не­ви­ко­нан­ні цьо­го роз­по­ря­джен­ня під­ля­га­ли ре­во­лю­цій­но­му су­ду. За­про­ва­джу­ва­в­ся та­кож но­вий по­ря­док дру­ку­ван­ня ого­ло­шень. Пра­во на це ма­ли ли­ше га­зе­ти Ра­ди ро­бі­т­ни­чих де­пу­та­тів. Усі ін­ші ви­дан­ня бу­ли по­зба­в­ле­ні до­да­т­ко­во­го ка­на­лу фі­нан­су­ван­ня.

Про­те уря­до­ві за­хо­ди осо­б­ли­во не впли­ну­ли на до­лю “Червоного пра­по­ра”. Су­дя­чи з га­зе­т­них пу­б­лі­ка­цій, фра­к­ція не­за­ле­ж­них УСДРП, яку він ре­пре­зен­ту­вав, за ко­ро­т­кий час іс­ну­ван­ня здо­бу­ла ве­ли­кий вплив се­ред ро­бі­т­ни­чих мас. Де­які ор­га­ні­за­ції ціл­ком пе­рейш­ли на бік фра­к­ції (Кри­вий Ріг, Ки­їв,Жи­то­мир, Жме­рин­ка та ін.) (4). З лю­то­го 1919 ро­ку га­зе­та по­ча­ла ви­хо­ди­ти що­дня й ін­тен­си­в­но пра­цю­ва­ла над під­го­тов­кою з’їз­ду пар­тії. Бу­ло офі­цій­но ого­ло­ше­но, що він від­бу­де­ть­ся 30 бе­ре­з­ня.

Це ого­ло­шен­ня і ві­ді­гра­ло свою згу­б­ну роль. У ніч на 25 бе­ре­з­ня за ор­де­ром “надзвичайки” за­а­ре­ш­ту­ва­ли од­но­го з лі­де­рів фра­к­ції, про­ві­д­но­го пу­б­лі­ци­с­та “Червоного пра­по­ра” А.Річицького (А.Пісоцького) та ін­ших не­за­ле­ж­ни­ків. Га­зе­ту тим­ча­со­во за­кри­ли, з’їзд у за­пла­но­ва­ний день не від­бу­в­ся. Біль­шо­ви­ки до­ся­г­ли своєї ме­ти.

Че­рез кіль­ка днів за­а­ре­ш­то­ва­них від­пу­с­ти­ли, га­зе­та від­но­ви­ла свій ви­пуск. Ре­да­к­ція зве­р­ну­ла­ся до уря­ду з від­вер­тим ли­с­том з при­во­ду аре­ш­тів, ви­ма­га­ю­чи при­пи­нен­ня по­ді­б­них без­чинств. Жу­р­на­ліст Ка­ча­нів­сь­кий ви­сту­пив з стат­тею “Чер­го­ві за­вдан­ня”, де кон­с­та­ту­вав: “Вже прой­ш­ло два мі­ся­ці, як ра­дян­сь­ка вла­да за­йня­ла Ки­їв, але дій­с­ної ра­дян­сь­кої вла­ди, а та­кож і ди­к­та­ту­ри про­ле­та­рі­а­ту ми не ба­чи­ли. Пе­ред на­ми є ли­ше ди­к­та­ту­ра ко­му­ні­с­ти­ч­ної пар­тії” (5).

На­то­мість у зв’яз­ку з аре­ш­та­ми та за­крит­тям “Червоного пра­по­ра” біль­шо­ви­ць­кі га­зе­ти по­ча­ли зви­ну­ва­чу­ва­ти не­за­ле­ж­ни­ків у то­му, що во­ни під­бу­рю­ють се­лян на по­вс­тан­ня. Аре­ш­ти жу­р­на­лі­с­тів не при­пи­ня­ли­ся.

Се­лян­сь­кі по­вс­тан­ня спра­в­ді хви­лею про­ко­ти­ли­ся Укра­ї­ною. Про­те ос­но­в­на при­чи­на бу­ла не в не­за­ле­ж­ни­ках, хоч во­ни яко­юсь мі­рою під­три­му­ва­ли їх. Як ствер­джує Ко­па­нів­сь­кий у стат­ті “Шлях контр­ре­во­лю­ції”, “продовольчі за­го­ни ви­кли­ка­ли не­вдо­во­лен­ня се­лян­с­т­ва, бо та­ке во­ни ма­ли від ге­ть­ма­на і ні­м­ців”. “Продовольчі за­го­ни, — за­свід­чує ав­тор, — не зу­пи­ня­ли­ся на роз­ст­рі­лах та на­си­ль­но­му від­би­ран­ні хлі­ба. Тра­п­ля­ло­ся, що се­ла по­вс­та­ва­ли і ви­рі­за­ли та­кі за­го­ни” (6).

Цій про­б­ле­мі “Червоний пра­пор” при­свя­тив спе­ці­аль­ну пе­ре­до­ву стат­тю “Хвиля по­вс­тає”. “Комуністична пре­са, — за­зна­ча­є­ть­ся в ній, — і ті ор­га­ни вла­ди, яким во­на до­сить ре­те­ль­но слу­жить, не шко­ду­ють слів для пля­му­ван­ня цьо­го ру­ху і “білогвардійським”і “куркульським” і “чорносотенним”, і всі­ма ін­ши­ми тер­мі­на­ми, на які до­сить ба­га­тий ле­к­си­кон ре­п­ти­ль­них бо­р­зо­пи­с­ців” (7). І в усьо­му цьо­му во­ни зви­ну­ва­чу­ють не­за­ле­ж­ни­ків та їх­ню пре­су. На свій за­хист га­зе­та по­дає та­кі ар­гу­мен­ти: “Характерно, що в сфе­рі ак­ції ар­мій Гри­го­р’є­ва і Ма­х­на, тобто там, ку­ди не ся­гає “направляющая” ру­ка ко­му­ні­с­ти­ч­ної вла­ди, ні­яко­го по­вс­тан­сь­ко­го ру­ху не­ма, як не­має та­кож і єв­рей­сь­ких по­гро­мів. І не­за­ле­ж­ни­ки не є там яки­мось пу­га­лом” (7).

Осо­б­ли­во за­в­по­па­д­ли­во у бо­ро­ть­бі з “куркульським ру­хом” бу­ла ки­їв­сь­ка га­зе­та “Більшовик”, де со­ль­ну пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ну пар­тію вів Є.Касяненко (Ла­рик), яко­го жу­р­на­лі­с­ти “Червоного пра­по­ра” охре­с­ти­ли як “чавунний лоб” з “дубовим язи­ком” і по­слі­до­в­но ре­а­гу­ва­ли май­же на всі йо­го ви­сту­пи.

З втор­г­нен­ням в Укра­ї­ну до­б­ро­во­ль­чої ар­мії Де­ні­кі­на ста­но­ви­ще не­за­ле­ж­ни­ків зна­ч­но по­гір­ши­ло­ся. Во­ни пе­рейш­ли на не­ле­галь­ну пра­цю, при­єд­на­в­шись до по­вс­та­н­ців. Га­зе­та при­пи­ни­ла свій ви­хід аж до кі­н­ця гру­д­ня 1919 ро­ку. Про­те під­го­тов­ка з’їз­ду пар­тії не при­пи­ня­лась. Ще в сер­п­ні на за­сі­дан­ні Орг­ко­мі­те­ту йшло­ся про те, щоб пе­ре­тво­ри­ти фра­к­цію не­за­ле­ж­ни­ків в Укра­їн­сь­ку ко­му­ні­с­ти­ч­ну пар­тію (УКП). М.Ткаченко і А.Річицький на­пи­са­ли, не­ле­галь­но ви­да­ли і роз­по­всю­ди­ли в Укра­ї­ні “Проект про­гра­ми УКП”. З’їзд при­зна­чи­ли на 10 сі­ч­ня 1920 ро­ку. До ньо­го ін­тен­си­в­но го­ту­ва­ли­ся: на­ла­го­джу­ва­ли пра­цю в ра­йо­нах, від­но­в­лю­ва­ли мі­с­це­ві пар­тій­ні осе­ред­ки, спро­с­то­ву­ва­ли по­ши­ре­ні ко­му­ні­с­та­ми, що при­бу­ли з Мо­с­к­ви, чу­т­ки про “перелицювання” не­за­ле­ж­ни­ків.

Чер­го­ве чи­с­ло “Червоного пра­по­ра” по­ба­чи­ло світ 23 гру­д­ня 1919 ро­ку як ор­ган ор­га­ні­за­цій­но­го і Ки­їв­сь­ко­го ко­мі­те­тів УКП (УСДРП не­за­ле­ж­них) з га­с­лом “Хай жи­ве со­юз со­ці­а­лі­с­ти­ч­них ра­дян­сь­ких ре­с­пу­б­лік!” Ре­да­к­то­ром від Орг­ко­мі­те­ту був А.Річицький, а від Ки­їв­сь­ко­го ко­мі­те­ту — В.Чу­мак. Во­ни бу­ли й ос­но­в­ни­ми пу­б­лі­ци­с­та­ми га­зе­ти. А.Річицький у кіль­кох стат­тях (“Єдина та­к­ти­ка”, “Геть на­ці­о­наль­ні пар­тії!”, “До спра­ви об’єд­нан­ня”) по­ру­шує про­б­ле­му об’єд­нан­ня усіх укра­їн­сь­ких ре­во­лю­цій­них сил в єди­ну ко­му­ні­с­ти­ч­ну пар­тію. Він же ство­рює цикл про­гра­м­них ста­тей “Од де­мо­к­ра­тії до ко­му­ні­з­му”, де об­грун­то­вує роль та­кої пар­тії в укра­їн­сь­ко­му су­с­пі­ль­с­т­ві, ви­кла­дає її про­гра­му-­мі­ні­мум. В.Чумак ве­де постій­ну ру­б­ри­ку “Су­час­на по­лі­ти­ка (До ма­те­рі­а­лів з’їз­ду УКП)”, на­ле­ж­ним чи­ном оці­нює до­свід ро­сій­сь­ких ко­му­ні­с­тів і за­су­джує ді­я­ль­ність Ком­пар­тії Укра­ї­ни як фі­лії РКП, яка не мо­же при­сто­су­ва­ти­ся до мі­с­це­вих умов. То­му на ча­сі но­ве пар­тій­не утво­рен­ня, ку­ди мо­жуть увійти не­за­ле­ж­ни­ки і бо­ро­ть­би­с­ти.

Уста­нов­чий з’їзд УКП від­бу­в­ся 22-25 сі­ч­ня 1920 ро­ку. Крім ін­ших ух­вал про ор­га­ні­за­цій­не офор­м­лен­ня пар­тії, він за­твер­див “Червоний пра­пор” дру­ко­ва­ним ор­га­ном ЦК УКП. До скла­ду ред­ко­ле­гії увійш­ли А.Річицький, В.Чу­мак, М.Авдієнко. Від­по­ві­д­но до на­ка­зу Гу­б­ре­в­ко­му га­зе­та має ви­хо­ди­ти три­чі на ти­ж­день: у ві­в­то­рок, че­т­вер і не­ді­лю. З рі­з­них при­чин ре­да­к­ції не вда­ло­ся до­три­ма­ти­ся та­кої пе­рі­о­ди­ч­но­с­ті, але га­зе­та за­свід­чи­ла, що в ін­фор­ма­цій­но­му про­с­то­рі Укра­ї­ни з’я­ви­ла­ся ще од­на на­ці­о­наль­на іде­о­ло­гі­ч­на си­ла.

Зміст но­во­го ви­дан­ня зво­ди­в­ся до від­сто­ю­ван­ня пар­ті­єю сво­їх по­лі­тич­них ам­бі­цій у дво­бор­с­т­ві з ін­ши­ми пре­тен­ден­та­ми на лі­дер­с­т­во в ко­му­ні­с­ти­ч­ній іде­о­ло­гії. То­му пу­б­лі­ци­с­ти­ка об­ме­жу­ва­ла­ся зде­біль­шо­го пря­мо­лі­ній­ною між­пар­тій­ною по­ле­мі­кою. Ос­но­в­ни­ми опо­нен­та­ми ука­пі­с­тів (так їх те­пер на­зи­ва­ли пу­б­лі­ци­с­ти з ін­ших по­лі­тич­них та­бо­рів) бу­ли біль­шо­ви­ки й бо­ро­ть­би­с­ти. Дис­ку­сії ве­ли­ся нав­ко­ло про­грам ко­ж­ної пар­тії, ха­ра­к­те­ру вла­ди в Укра­ї­ні та, найши­р­ше, роз­в’я­зан­ня на­ці­о­наль­но­го пи­тан­ня.

Очо­лю­вав пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ний ан­самбль “Червоного пра­по­ра” невто­м­ний А.Рі­чиць­кий. У стат­ті “Гора по­ро­ди­ла ми­шу” він при­скі­п­ли­во ана­лі­зує три про­е­к­ти ре­зо­лю­ції, які пар­тії по­да­ли на ух­ва­лу Ки­їв­сь­кої ро­бі­т­ни­чої кон­фе­ре­н­ції. На ду­м­ку пу­б­лі­ци­с­та, біль­шо­ви­ки пи­са­ли свій до­ку­мент “не для Укра­ї­ни, а для Ор­ла чи Кур­сь­ка”, оскіль­ки в ньо­му “поруч з Укра­ї­ною не­змін­но фі­гу­рує Ра­дян­сь­ка Ро­сія” (9). Бо­ро­ть­би­с­ти хоч і від­сто­ю­ва­ли не­за­ле­ж­ну Укра­їн­сь­ку ра­дян­сь­ку ре­с­пу­б­лі­ку, але “робили це не­зг­ра­б­но, спи­ра­ю­чись на “самобутність” Укра­ї­ни”. Ли­ше ука­пі­с­ти пі­дійш­ли до спра­ви се­р­йо­з­но. Їх­ня ре­зо­лю­ція — “єдина на кон­фе­ре­н­ції збу­до­ва­на ціл­ком на під­ва­ли­нах кла­со­вої бо­ро­ть­би і до всіх пи­тань під­хо­дить з то­ч­ки зо­ру укра­їн­сь­ко­го про­ле­та­рі­а­ту. І са­мо­стій­ність УСРР з цьо­го по­гля­ду не ви­хо­дить з “са­мобут­ності” Укра­ї­ни, а є ета­пом у роз­ви­т­ко­ві укра­їн­сь­кої ре­во­лю­ції з на­ці­о­наль­ної у со­ці­аль­ну, з бу­р­жу­а­з­ної в ко­му­ні­с­ти­ч­ну…” (9).

Та­ку ж пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ну ана­ло­гію про­вів А.Річицький у стат­ті “Дві про­гра­ми”, де зі­ста­вив за­га­лом схо­жі ос­но­в­ні до­ку­мен­ти своєї пар­тії і ро­сій­сь­ких ко­му­ні­с­тів. Укра­їн­сь­ка про­гра­ма ли­ше де­та­лі­зує ті мо­мен­ти, які “лиши­лися те­м­ни­ми в про­гра­мі РКП”. Ма­ю­ть­ся на ува­зі на­ці­о­наль­ні про­б­ле­ми. Ро­сі­я­ни, “минаючи кон­к­ре­т­ні на­ці­о­наль­ні об­ста­ви­ни, зв’я­зок на­ці­о­наль­ної спра­­ви з еко­но­мі­кою, ви­та­ють в га­лу­зі пра­ва, а не під­хо­дя­ть­ся до фа­к­тів… На­­ці­о­наль­на про­гра­ма УКП кон­к­ре­т­на” (11).

Крім за­галь­но­по­лі­ти­ч­них ба­та­лій, пу­б­лі­цист не об­ми­нав і су­пе­ре­чок ло­каль­но­го ха­ра­к­те­ру, ре­а­гу­вав на всі дії уря­ду і пра­в­ля­чої пар­тії. Так, у стат­ті “Гострота ди­к­та­ту­ри чи зи­г­заг?” він, зо­кре­ма, різ­ко від­гу­к­ну­в­ся на чер­го­вий (уже — тре­тій) зе­ме­ль­ний за­кон Все­ук­р­ре­в­ко­му. Йо­го як кла­со­во­го бій­ця не за­до­во­ль­ня­ла орі­є­н­та­ція на се­ре­д­ня­ка, або, як він ви­сло­ви­в­ся, “со­глашательство с хо­зяй­с­т­вен­ным му­жи­ч­ком”, всі ви­го­ди від яко­го “попа­дуть до ко­мо­ри кур­ку­ля”. І вза­га­лі, од­ним “дрібно­бур­жуазним зе­ме­ль­ним за­ко­ном” не вда­с­ть­ся до­ве­с­ти ре­во­лю­цію до кі­н­ця. Її тре­ба роз­в’я­зу­ва­ти вла­с­ни­ми си­ла­ми. “Революція, — афо­ри­с­ти­ч­но за­яв­ляє ав­тор, — по­ді­б­на до бом­би і ви­бу­хає від вну­т­рі­ш­ніх, за­кла­де­них в ній сил ди­на­мі­ту. Зви­чай­но, що ки­ну­ти бо­м­бу мо­ж­на і ззо­в­ні, але ки­да­ти тре­ба так, щоб во­на ро­зі­рва­лась. На Укра­ї­ну вже три ра­зи ки­да­ли з Мо­с­к­ви цю бо­м­бу, а во­на все не роз­ри­ва­є­ть­ся” (10).

І ре­да­к­ція, і її ке­рі­в­ник обу­рю­ю­ть­ся та­кож з при­во­ду роз­бур­ху­ван­ня ка­р­це­ляр­сь­ко-­бю­ро­к­ра­ти­ч­но­го апа­ра­ту з “перельотними “відповідальними пра­ців­ни­ка­ми” з Ро­сії, які не зна­ють мі­с­це­вих умов. У стат­ті “В ти­с­ках бю­ро­к­ра­ти­з­му” А.Річицький при­хо­дить до та­ко­го ви­снов­ку: “Ці гру­пи лю­дей ви­т­во­рю­ють якусь ка­с­ту, яка сьо­го­д­ні на Укра­ї­ні, зав­т­ра бу­де в Тур­ке­с­та­ні, а по­тім на Кав­ка­зі, — і скрізь од­на­ко­во се­бе по­чу­ва­ти­ме та од­ни­ми ме­то­да­ми ко­ри­с­ту­ва­ти­ме­ть­ся в сво­їй ді­я­ль­но­с­ті” (12).

Як ба­чи­мо, пу­б­лі­ци­с­ту вда­ло­ся ви­кри­с­та­лі­зу­ва­ти гру­пу лю­дей, чи­с­лен­ну не­вми­ру­щу чи­но­в­ни­ць­ку рать, яка упро­довж ба­га­тьох сто­літь, ні­би здо­бу­ток ци­ві­лі­за­цій, ус­пі­ш­но фун­к­ці­ю­ва­ла в уря­до­вих ла­ш­тун­ках рі­з­них по­лі­тич­них ре­жи­мів, до­жи­ла до на­ших днів і, без су­м­ні­ву, пе­рейде в май­бу­т­нє.

Най­ча­с­ті­ше “Червоний пра­пор” та йо­го пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ний лі­дер А.Рі­чиць­кий по­ле­мі­зу­ва­ли з про­ві­д­ни­ми жу­р­на­лі­с­та­ми біль­шо­ви­ць­ких і бо­ро­ть­би­ст­сь­ких га­зет, ви­сту­па­ю­чи в рі­з­них жа­н­рах. Усіх їх він, як пра­ви­ло, на­зи­вав опор­ту­ні­с­та­ми. Один з кра­щих йо­го па­м­ф­ле­тів так і на­зи­ва­в­ся — “Опор­туністи”. При­во­дом для йо­го на­пи­сан­ня ста­ла стат­тя Є.Касяненка (Ла­ри­ка) “До зе­ме­ль­ної по­лі­ти­ки”, опу­б­лі­ко­ва­на в га­зе­ті “Коммунист”. До пу­б­лі­ка­ції сто­я­ла при­мі­т­ка: дру­ку­є­ть­ся “в дис­ку­сій­но­му по­ряд­ку”. Са­ме за ці сло­ва “зачепився” пу­б­лі­цист, кон­с­та­ту­ю­чи: “Комуністи Укра­ї­ни (біль­шо­ви­ки. — О.М.) вза­га­лі ні­якої при­ци­по­вої лі­нії не ма­ють, а ко­ли й зай­муть якусь по­зи­цію, то за­в­ше не­впо­пад” (8). Да­лі по­да­є­ть­ся ар­гу­мен­та­ція: “Ця пар­тія і з ко­м­бі­да­ми бли­с­ку­че про­ва­ли­ла­ся на Укра­ї­ні, а, про­ва­ли­в­шись, за­гу­би­ла всі шля­хи до мас”. То­му в зе­ме­ль­ній по­лі­ти­ці біль­шо­ви­ки “починають “комбі­нації” з дрі­б­но­бу­р­жу­а­з­ни­ми есе­рі­всь­ки­ми пар­ті­я­ми”. Спо­ча­т­ку од­них есе­рів пу­с­ти­ли в Ра­д­нар­ком. Те­пер “лівоесерівством роз­ба­в­ля­ють свій ко­му­нізм”, роз­по­чи­на­ють гру з став­кою на му­жи­ч­ка і че­рез ве­ли­ку на­ї­в­ність свою га­да­ють, що лі­ві есе­ри, ця “купка на­ро­до­воль­с­т­ву­ю­чих ро­сій­сь­ких ін­те­лі­ген­тів” — то і є укра­їн­сь­кий “дядько”.

А.Річицький ра­дить їм кра­ще зве­р­ну­ти­ся до “Село-спілки” і укра­їн­сь­ких есе­рів, аніж глу­зу­ва­ти над укра­їн­сь­ки­ми ко­му­ні­с­та­ми (ука­пі­с­та­ми), за­ки­да­ю­чи їм, що во­ни “ближче до пе­т­лю­рі­в­щи­ни”. “Правда, — зі­зна­є­ть­ся пу­б­лі­цист, — ми бли­ж­че до неї, ми сто­ї­мо про­ти неї, як про­ти вну­т­рі­ш­ньої со­ці­аль­ної си­ли, для вас же во­на за­кор­дон­на дер­жа­ва. Ми прой­ш­ли Укра­ї­ну (при ва­шій ла­с­ка­вій до­по­мо­зі) вздовж і впо­пе­рек і мо­же­мо де­що роз­ка­за­ти вам, як тре­ба вно­си­ти кла­со­ву бо­ро­ть­бу в се­ло, — без ко­м­бі­дів, зви­чай­но, не обій­тись, ко­ли не бу­ти ма­ні­лів­сь­ки­ми ко­му­ні­с­та­ми”.

Отак, від­по­ві­в­ши од­но­му із сво­їх опо­нен­тів, А.Річицький за іне­р­ці­єю по­чи­нає від­би­ва­ти­ся й від ін­ших “опортуністів” — ко­ли­ш­ніх бо­ро­ть­бі­с­тів, що не­да­в­но вли­ли­ся в КП(б)У, на­зи­ва­ю­чи їх “комуністами з пу­ши­с­тим хво­с­том”. Роз­гні­ва­ний, ка­те­го­ри­ч­ний пу­б­лі­цист для їх­ньої ха­ра­к­те­ри­с­ти­ки до­би­рає від­по­ві­д­ну ле­к­си­ку: “Це вже пря­мо юро­ди­ві, та й не мо­жуть бу­ти ін­ши­ми на­род­ни­ки в ко­му­ні­с­ти­ч­но­му ла­п­сер­да­ко­ві”.

Во­ни ще й мрі­ють об’єд­на­ти усі ко­му­ні­с­ти­ч­ні си­ли в Укра­ї­ні. Ще не­да­в­но бо­ро­ть­би­с­ти бу­ли в та­бо­рі по­вс­та­н­ців, те­пер ви­зна­ють свої по­ми­л­ки, ка­ю­ть­ся і за­кли­ка­ють по­ка­я­ти­ся ука­пі­с­тів А.Річицький на це від­по­ві­дає, що ука­пі­с­ти не ка­ю­ть­ся і не при­хо­ву­ють сво­їх по­ми­лок, оскіль­ки во­ни — спра­в­ж­ні ко­му­ні­с­ти. Це “навіть “Більшовик” тро­хи ви­знає”. “Так, — ствер­джує ав­­тор, — ми пе­рейш­ли “шлях кри­ва­вих по­ми­лок”, як ка­же ша­но­в­ний бо­ро­ть­бист В.Б-ій (оче­ви­д­но, Ва­силь Бла­ки­т­ний. — О.М.), ми пе­рейш­ли і шлях жор­с­то­кої бо­ро­ть­би в се­ре­ди­ні са­мо­го по­вс­тан­ня, і, ко­ли нас не за­смо­к­та­ла контр­ре­во­лю­ція, а на­в­па­ки, у су­ти­ч­ці з нею ми знайшли свій шлях, то в цьо­му є на­ша за­слу­га, а не ва­ша. Ви ж на на­ших спи­нах іш­ли в Ра­д­нар­ком і по­ти­хень­ку дя­ку­ва­ли нам, бо че­рез нас з ва­ми по­ча­ли па­нь­ка­ти­ся”. На ре­п­лі­ку бо­ро­ть­би­с­тів про те, що в них ве­ли­ка пар­тія, пу­б­лі­цист рі­д­ре­а­гу­вав теж ре­лі­кою: “А що пар­тія ва­ша “велика и оби­ль­на, да по­ряд­ка в ней нет”, — то це нам ві­до­мо”.

Щоб по­ка­за­ти пе­ре­ва­ги своєї пар­тії над ти­ми, ко­го А.Річицький при­чи­с­ляє до ко­гор­ти опор­ту­ні­с­тів, він так за­кін­чує свій па­м­ф­лет: “Ми з ма­са­ми ви­ро­с­та­ли, з ни­ми йшли кри­ва­вим шля­хом, і не в ка­бі­не­тах з ки­ли­ма­ми ста­ва­ли ко­му­ні­с­та­ми, в у ви­­рі со­ці­аль­них сил”.

Це був ти­по­вий для 20-х ро­ків жа­н­ро­вий рі­з­но­вид па­м­ф­ле­та з кон­к­ре­ти­за­ці­єю су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­них явищ, від­вер­тою спря­мо­ва­ні­с­тю про­ти пе­в­них, ре­аль­них опо­нен­тів, без­ком­п­ро­мі­с­ни­ми са­ти­ри­ч­ни­ми, на­віть сар­ка­с­ти­ч­ни­ми ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка­ми, не­спо­ді­ва­ни­ми ар­гу­мен­та­ми, ве­ли­ким на­бо­ром мо­в­но-­сти­лі­с­ти­ч­них за­со­бів, зда­т­них ви­кли­ка­ти як­що не гнів, то від­ра­зу.

У про­це­сі пу­б­лі­ци­с­ти­ч­них ба­та­лій А.Річицький на­пи­сав чи­ма­ло по­ді­б­них тво­рів. Еле­мен­ти па­м­ф­ле­та зу­стрі­ча­ю­ть­ся і в йо­го пу­б­лі­ци­с­ти­ч­них стат­тях. Осо­б­ли­вою май­с­те­р­ні­с­тю по­зна­че­ні тво­ри, під­пи­са­ні псе­в­до­ні­мом Гриць Со­ки­ра (без су­м­ні­ву, це — А.Річицький), — “Про ін­тер­на­ці­о­наль­ну фра­зу”, “Чем ку­му­шек счи­тать тру­ди­ть­ся, не лу­ч­ше ль на се­бя, ку­ма, обо­ро­ти­ть­ся?”, де він по­ле­мі­зує з лі­де­ром ки­їв­сь­ких ко­му­ні­с­тів Г.П’ятаковим і їх­нім пар­тій­ним пу­б­лі­ци­с­том Є.Касяненком з при­во­ду роз­в’я­зан­ня в Укра­ї­ні на­ці­о­наль­них про­б­лем.

Сво­ї­ми пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ни­ми ви­сту­па­ми А.Річицький, по су­ті, ви­зна­чав те­ма­ти­ч­ний ді­а­па­зон га­зе­ти, яка як спра­в­ж­ній цен­т­раль­ний ор­ган УКП прой­ма­лась що­ден­ни­ми її про­б­ле­ма­ми.

Крім цен­т­раль­ної га­зе­ти, ука­пі­с­ти ви­да­ва­ли з та­кою ж на­звою ру­ко­пис­ний та ма­ши­но­пи­с­ний жу­р­нал, а та­кож гу­бе­рн­сь­кі га­зе­ти у Він­ни­ці й Хар­ко­ві. На При­кар­пат­ті ви­хо­див “Комуніст При­кар­пат­тя”. У Скви­рі мі­с­це­вий пар­т­ком УКП мав свій дру­ко­ва­ний ор­ган — га­зе­ту “Червоний шлях”. Усі во­ни бу­ли не­дов­гові­ч­ни­ми. Ос­тан­нім ро­ком по­яви іно­пар­тій­них га­зет став 1920 рік. Пі­с­ля цьо­го в Укра­ї­ні на­ста­ла епо­ха ком­пар­тій­ної пре­си.

1. Червоний прапор. — 1919. — 22 січ.

2. Червоний прапор. — 1919. — 6 лют.

3. Червоний прапор. — 1919. — 8 лют.

4. Червоний прапор. — 1919. — 14 лют.

5. Червоний прапор. — 1919. — 3 квіт.

6. Червоний прапор. — 1919. — 16 квіт.

7. Червоний прапор. — 1919. — 24 квіт.

8. Червоний прапор. — 1920. — 29 січ.

9. Червоний прапор. — 1920. — 12 лют.

10. Червоний прапор. — 1920. — 20 берез.

11. Червоний прапор. — 1920. — 26 берез.

12.  Червоний прапор. — 1920. — 9 трав.

Джерело: Вісник Львівського університету. Сер. Журналістика. — Львів, 2001. — Вип. 21. — С. 371—377.

2 Responses to “Преса укапістів за часів Директорії”


  1. 1 persona13 18/07/2019 о 12:24

    Дякую! Це дуже допоможе у написанні дипломної роботи.


  1. 1 Нова іскра Зворотнє посилання на 17/03/2016 о 16:02

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Квітень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: