Преса укапістів за часів Директорії

Олександр Мукомела

У не­три­ва­лий пе­рі­од пра­в­лін­ня Ди­ре­к­то­рії ста­в­ся ве­ли­кий роз­кол про­ві­д­них укра­їн­сь­ких по­лі­тич­них пар­тій. Спри­чи­ни­ло роз­кол пи­тан­ня про фор­му вла­ди. По­мір­ко­ва­ні со­ці­а­лі­с­ти від­сто­ю­ва­ли па­р­ла­мент­сь­ку де­мо­к­ра­тію, лі­ві ра­ди­ка­ли ви­ма­га­ли, за­по­зи­чи­в­ши у ро­сій­сь­ких со­ці­а­лі­с­тів (біль­шо­ви­ків), ство­ри­ти укра­їн­сь­кий ва­рі­ант си­с­те­ми Рад. Роз­пал дис­ку­сії з цьо­го при­во­ду до­сяг апо­гею на VІ кон­гре­су УСДРП (9-12 сі­ч­ня 1919 р.). Лі­ва фрак­ція за­ли­ши­ла зі­бран­ня, ви­рі­ши­в­ши ство­ри­ти окре­му пар­тію так зва­них не­за­ле­ж­ни­ків.

Ство­ре­ний для ці­єї ме­ти Ор­га­ні­за­цій­ний Ко­мі­тет фра­к­ції не­за­ле­ж­ни­ків УСДРП у Ки­є­ві по­чав ви­да­ва­ти свій дру­ко­ва­ний ор­ган — га­зе­ту «Чер­во­ний пра­пор». Це бу­ло но­ве в по­лі­тич­ній па­лі­т­рі то­ді­ш­ньої Укра­ї­ни ви­дан­ня, яке по-­сво­є­му ро­зу­мі­ло і тра­к­ту­ва­ло со­ці­а­лі­с­ти­ч­ні ідеї, при­ла­ш­то­ву­ю­чи їх до на­ці­о­наль­но­го грун­ту.

Пер­ше чи­с­ло га­зе­ти — ні­би си­м­во­лі­ч­но — ви­й­ш­ло 22 сі­ч­ня, в день уро­чи­с­тої злу­ки Укра­їн­сь­кої На­род­ної Ре­с­пу­б­лі­ки з но­во­утво­ре­ною в Га­ли­чи­ні За­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кою На­род­ною Ре­с­пу­б­лі­кою та по­ча­т­ку ро­бо­ти Тру­до­во­го кон­гре­су, що при­йняв тим­ча­со­ву Кон­с­ти­ту­цію УНР. Ча­со­пис від­кри­ва­ло два га­с­ла: «Визволення ро­бі­т­ни­ків є спра­ва са­мих ро­бі­т­ни­ків?» та «Про­ле­тарі всіх кра­їн, єд­най­те­ся!». Во­ни під­кре­с­лю­ва­ли со­ці­аль­но-­по­лі­ти­ч­не спря­­му­ван­ня га­зе­ти.

Ре­да­к­то­ром-­ви­да­в­цем пер­ших чи­сел ви­дан­ня був Ор­га­ні­за­цій­ний Ко­мі­тет фра­к­ції не­за­ле­ж­ни­ків «в осо­бі тов. М.Авдієнка», ві­до­мо­го в жу­р­на­лі­ст­сь­ких ко­лах пу­б­лі­ци­с­та ще з пе­т­ро­г­рад­сь­ких укра­їн­сь­ких ча­со­пи­сів та з «Робітничої га­зе­ти».

У пер­шо­му ж чи­с­лі «Червоний пра­пор» опу­б­лі­ку­вав «Декларацію фра­н­ції не­за­ле­ж­ни­ків», де ви­клав ос­но­в­ні посту­ла­ти по­лі­тич­ної пла­т­фор­ми май­бу­т­ньої пар­тії. У ній, зо­кре­ма, за­зна­ча­є­ть­ся, що «соціалістична ре­во­лю­ція на Укра­ї­ні мо­же від­бу­ти­ся ли­ше в фор­мі са­мо­стій­ної і не­за­ле­ж­ної Укра­їн­сь­кої Ре­с­пу­б­лі­ки»[1]. Од­нак фра­к­ція різ­ко роз­хо­ди­ть­ся з офі­цій­ною ча­с­ти­ною пар­тії що­до ха­ра­к­те­ру вла­ди. Во­на вва­жає, що в мо­мент со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної ре­во­лю­ції її єди­но мо­ж­ли­вою фор­мою є «диктатура про­ле­та­рі­а­ту й се­лян­с­т­ва в фор­мі ро­бі­т­ни­чих і се­лян­сь­ких рад». На ду­м­ку ав­то­рів де­кла­ра­ції (а ни­ми бу­ли М. Ткаченко і А. Річицький), офі­цій­на пар­тія «припускається ці­лої плу­та­ни­ни — і тру­до­вий кон­грес, і па­р­ла­мент з чо­ти­ри­хво­с­т­кою, а на мі­с­цях і ор­га­ни са­мо­вря­ду­ван­ня, і ко­мі­са­ри, і тру­до­ві ра­ди». То­му во­ни впе­в­не­ні, що ре­во­лю­ція ви­ма­гає цен­т­ра­лі­зо­ва­ної вла­ди. А де­мо­к­ра­тизм її да­ти не мо­же. «Демократизм на Укра­ї­ні, — за­зна­че­но в де­кла­ра­ції, — не­ми­ну­че пе­ре­тво­ри­ть­ся в ди­к­та­ту­ру се­ре­д­ніх кла­сів гро­ма­дян­с­т­ва, які зви­чай­но не мо­жуть бу­ти чин­ни­ка­ми со­ці­а­лі­с­ти­ч­ної ре­во­лю­ції. На­род­ні ма­си при па­р­ла­мент­сь­ко­му ла­до­ві від твор­чо­с­ті та­кож бу­дуть від­ки­ну­ті».

Са­ме з цих мір­ку­вань не­за­ле­ж­ни­ки не під­три­му­ва­ли Ди­ре­к­то­рію і го­то­ві бу­ли вка­за­ти на всі її по­ми­л­ки. «Директорія, — за­зна­ча­ло­ся в од­ній з пе­ре­до­виць «Червоного пра­по­ра», — ві­ді­гра­в­ши ве­ли­ку ор­га­ні­за­цій­ну роль у бо­ро­ть­бі з ге­ть­ман­с­т­вом і ти­ми ні­ме­ць­ки­ми си­ла­ми, що під­три­му­ва­ли йо­го, за­кін­чи­ла свою по­зи­ти­в­ну ро­бо­ту… Да­лі пі­ш­ла по­ми­л­ка за по­ми­л­кою, хи­тан­ня дрі­б­но­бу­р­жу­а­з­ної вла­ди між со­ці­а­лі­з­мом та ім­пе­рі­а­лі­з­мом і зра­да тим са­мим ре­во­лю­цій­ним пра­цю­ю­чим ма­сам»[2]. Про­те з пар­ті­єю во­ни ос­та­то­ч­но не рва­ли сто­сун­ків, оскіль­ки бу­ли впе­в­не­ни­ми, що офі­цій­ні ке­рі­ви­ки ско­ро ста­нуть на їх­ні по­зи­ції. З біль­шо­ви­ка­ми у них бу­ло ба­га­то спі­ль­но­го, але й роз­хо­ди­ли­ся в то­му, що остан­ні, як гла­сить га­зе­та, «тяг­нуть Укра­ї­ну в Ро­сію». То­му пра­цю ці­єї пар­тії на Укра­ї­ні вва­жа­ли «імперіаліс­тич­ною».

Ос­но­в­ним сво­їм за­вдан­ням га­зе­та ста­ви­ла під­го­ту­ва­ти з’їзд пар­тії і вті­лю­ва­ти в жит­тя при­йня­ті на ньо­му про­гра­му і ста­тут.

Спо­ча­т­ку ре­да­к­ція ого­ло­си­ла, що га­зе­та бу­де ви­хо­ди­ти дві­чі на ти­ж­день, але по­лі­тич­на си­ту­а­ція в кра­ї­ні ди­к­ту­ва­ла свої умо­ви для іс­ну­ван­ня ви­дан­ня. Вже те, що з са­мо­го по­ча­т­ку дру­ко­ва­ний ор­ган не­за­ле­ж­ни­ків не ви­зна­вав Ди­ре­к­то­рію, ста­ви­ло йо­го під при­стра­с­ний на­гляд офі­цій­ної вла­ди. Так, уже з че­т­вер­то­го чи­с­ла це­н­зу­ра ви­лу­чи­ла де­які ма­те­рі­а­ли, а май­же на всій пер­шій по­ло­сі спо­т­во­ре­но на­бір. Із зві­ту про ро­бо­ту Ор­га­ні­за­цій­но­го Ко­мі­те­ту ді­з­на­є­мо­ся про ре­п­ре­сії що­до не­за­ле­ж­ни­ків і «Червоного пра­по­ра». Усі, хто по­ді­ляв ду­м­ку не­за­ле­ж­ни­ків, зві­ль­ня­ли­ся з по­сад в ін­фор­ма­цій­но­му бю­ро при Ди­ре­к­то­рії. Офі­цій­на вла­да за­бо­ро­ня­ла роз­по­всю­джен­ня «Черво­ного пра­по­ра» дер­жа­в­ни­ми ка­на­ла­ми. Роз­пу­с­ка­ли­ся чу­т­ки, ні­би не­за­ле­ж­ни­ки го­ту­ють по­вс­тан­ня про­ти іс­ну­ю­чої вла­ди. Се­ред «ініціаторів» на­зи­ва­ли на­­віть ім’я ре­да­к­то­ра га­зе­ти М. Авдієнка. До­во­ди­ло­ся спро­с­то­ву­ва­ти по­ді­б­ні на­кле­пи.

Для по­лі­п­шен­ня зв’яз­ків з ма­са­ми Ор­га­ні­за­цій­ний Ко­мі­тет ство­рив ко­мі­сію з роз­по­всю­джен­ня «Червоного пра­по­ра», яка здій­с­ню­ва­ла ці опе­ра­ції че­рез про­ле­тар­сь­кі ор­га­ні­за­ції за­лі­з­ни­ч­ни­ків, по­што­ви­ків, че­рез проф­спіл­ки, ко­о­пе­ра­ти­ви.

З ме­тою за­без­пе­чен­ня га­зе­ти ін­фор­ма­цій­ним ма­те­рі­а­лом за­лу­ча­ли до спів­п­ра­ці ро­бі­т­ни­ків усіх га­лу­зей го­с­по­дар­с­т­ва.

У спра­ві фі­нан­су­ван­ня ух­ва­ле­но ор­га­ні­зу­ва­ти пе­ред­п­ла­т­ні ли­с­ти і роз­по­ча­ти зби­ран­ня по­жертв, вла­ш­то­ву­ва­ти в ро­бі­т­ни­чих клу­бах ви­ста­ви, кон­цер­ти, про­во­ди­ти ін­ші ма­со­ві за­хо­ди.

Не по­лег­ши­ла­ся си­ту­а­ція з при­хо­дом до Ки­є­ва біль­шо­ви­ків. Іх­ній при­хід «Чер­­воний пра­пор» зу­стрів пе­ре­до­вою стат­тею «Між двох сил», в якій за­зна­ча­ло­ся: «Тепер іде до Ки­є­ва но­ва си­ла, іде як за­во­йо­в­ник, як оку­пант… Під га­с­лом бо­ро­ть­би за вла­ду рад іде уряд, який на­зи­ває се­бе укра­їн­сь­ким, і який ми та­ким не вва­жа­є­мо і вва­жа­ти не мо­же­мо»[3].

Хо­ча в га­зе­ті з’я­ви­ли­ся но­ві ре­во­лю­цій­ні ша­п­ки: «Хай жи­ве укра­їн­сь­ка не­за­ле­ж­на со­ці­а­лі­с­ти­ч­на ре­с­пу­б­лі­ка!» та «Хай жи­ве ін­тер­на­ці­о­нал!», біль­шо­ви­ки все та­ки не до­ві­ря­ли не­за­ле­ж­ни­кам. Ко­му­ніст Хей­фец на за­сі­дан­ні Ки­їв­сь­кої ро­бі­т­ни­чої ра­ди за­явив, що во­ни ідуть до ко­му­ні­з­му, але ще не дій­ш­ли, бо «всё ещё пу­та­ю­т­ся в на­ци­о­наль­ных пре­д­ра­с­суд­ках»[3]. А ко­ли­ш­ній ко­ле­га з пар­тії ес­де­ків Є.Касяненко (Ла­рик) у стат­ті «Пристосовуються» ствер­джує, що не­за­ле­ж­ні не ро­зі­рва­ли з офі­цій­ною УСДРП. А роз­ді­ля­ють по­зи­цію ко­му­ні­с­тів тіль­ки для ви­гля­ду.

Ар­гу­мен­та­ми для та­ких су­джень но­во­спе­че­них ко­му­ні­с­тів мо­жуть бу­ти кіль­ка ма­те­рі­а­лів, опу­б­лі­ко­ва­них у «Червоному пра­по­рі». В од­но­му з чи­сел га­зе­та вмі­с­ти­ла «Декларацію тим­ча­со­во­го ро­бі­т­ни­чо-­се­лян­сь­ко­го уря­ду Укра­ї­ни». Тут же дру­ку­є­ть­ся ре­да­к­цій­на стат­тя «Во сла­ву єди­ної не­ді­ли­мої», де ро­з’я­с­ню­є­ть­ся чи­та­че­ві зміст цьо­го біль­шо­ви­ць­ко­го до­ку­мен­та, який «прак­тично озна­чає уза­ко­нен­ня то­го status quo, що утво­ри­в­ся в ре­зуль­та­ті ві­ко­во­го гні­ту мо­с­ков­сь­ко­го ім­пе­рі­а­лі­з­му над укра­їн­сь­ким на­ро­дом»[4]. В ін­шій пе­ре­до­ви­ці — «Не ви­плу­та­ли­ся», своє­рі­д­но­му ко­мен­та­рі до стат­ті «Заплу­талися», опу­б­лі­ко­ва­ній у «Київському ко­му­ні­с­ті», де іде­о­ло­гія не­за­ле­ж­ни­­ків з на­ці­о­наль­но­го пи­тан­ня тра­к­ту­є­ть­ся як бу­р­жу­а­з­на, ав­тор по­ка­зує, як ве­ли­ко­дер­жа­в­ни­ки пра­к­ти­ч­но під­хо­ди­ли до роз­в’я­зан­ня цих про­б­лем: «Ми пе­ре­жи­ли ці­лу ва­к­ха­на­лію ни­щен­ня всіх ознак укра­їн­сь­кої на­ції, то­п­тан­ня пор­т­ре­тів Ше­в­чен­ка, роз­ст­рі­лів за укра­їн­сь­ке по­свід­чен­ня і за укра­їн­сь­ку мо­ву.

Ми до­б­ре па­м’я­та­є­мо пла­ка­ти з на­пи­сом „Смерть бу­р­жу­ям и укра­и­н­цам“, ми ма­є­мо фа­к­ти, які мі­с­це­ві со­в­де­пи за­кли­ка­ли до се­бе вчи­те­лів укра­ї­но­з­нав­с­т­ва в се­ре­д­ніх шко­лах і зви­ну­ва­чу­ва­ли їх у то­му, що во­ни ви­кла­да­ють „контрреволюційну ди­с­ци­п­лі­ну“»[4].

Опо­зи­цій­ність не­за­ле­ж­ни­ків до но­во­го ре­жи­му не обі­ця­ла їм та їх­ній пре­сі лег­ко­го жит­тя. Зно­ву всту­па­ли в дію ле­нін­сь­кі де­к­ре­ти про пре­су. Від­по­ві­д­но до поста­но­ви пре­зи­дії Ки­їв­сь­ко­го ви­кон­ко­му всі но­ві ор­га­ни пре­си зо­бо­в’я­за­ні бу­ли ре­є­с­т­ру­ва­ти­ся у Бю­ро пре­си. Вин­ні в не­ви­ко­нан­ні цьо­го роз­по­ря­джен­ня під­ля­га­ли ре­во­лю­цій­но­му су­ду. За­про­ва­джу­ва­в­ся та­кож но­вий по­ря­док дру­ку­ван­ня ого­ло­шень. Пра­во на це ма­ли ли­ше га­зе­ти Ра­ди ро­бі­т­ни­чих де­пу­та­тів. Усі ін­ші ви­дан­ня бу­ли по­зба­в­ле­ні до­да­т­ко­во­го ка­на­лу фі­нан­су­ван­ня.

Про­те уря­до­ві за­хо­ди осо­б­ли­во не впли­ну­ли на до­лю «Червоного пра­по­ра». Су­дя­чи з га­зе­т­них пу­б­лі­ка­цій, фра­к­ція не­за­ле­ж­них УСДРП, яку він ре­пре­зен­ту­вав, за ко­ро­т­кий час іс­ну­ван­ня здо­бу­ла ве­ли­кий вплив се­ред ро­бі­т­ни­чих мас. Де­які ор­га­ні­за­ції ціл­ком пе­рейш­ли на бік фра­к­ції (Кри­вий Ріг, Ки­їв,Жи­то­мир, Жме­рин­ка та ін.)[4]. З лю­то­го 1919 ро­ку га­зе­та по­ча­ла ви­хо­ди­ти що­дня й ін­тен­си­в­но пра­цю­ва­ла над під­го­тов­кою з’їз­ду пар­тії. Бу­ло офі­цій­но ого­ло­ше­но, що він від­бу­де­ть­ся 30 бе­ре­з­ня.

Це ого­ло­шен­ня і ві­ді­гра­ло свою згу­б­ну роль. У ніч на 25 бе­ре­з­ня за ор­де­ром «надзвичайки» за­а­ре­ш­ту­ва­ли од­но­го з ліде­рів фра­к­ції, про­ві­д­но­го пу­б­лі­ци­с­та «Червоного пра­по­ра» А. Річицького (А. Пісоцького) та ін­ших не­за­ле­ж­ни­ків. Га­зе­ту тим­ча­со­во за­кри­ли, з’їзд у за­пла­но­ва­ний день не від­бу­в­ся. Біль­шо­ви­ки до­ся­г­ли своєї ме­ти.

Че­рез кіль­ка днів за­а­ре­ш­то­ва­них від­пу­с­ти­ли, га­зе­та від­но­ви­ла свій ви­пуск. Ре­да­к­ція зве­р­ну­ла­ся до уря­ду з від­вер­тим ли­с­том з при­во­ду аре­ш­тів, ви­ма­га­ю­чи при­пи­нен­ня по­ді­б­них без­чинств. Жу­р­на­ліст Ка­ча­нів­сь­кий ви­сту­пив з стат­тею «Чер­го­ві за­вдан­ня», де кон­с­та­ту­вав: «Вже прой­ш­ло два мі­ся­ці, як ра­дян­сь­ка вла­да за­йня­ла Ки­їв, але дій­с­ної ра­дян­сь­кої вла­ди, а та­кож і ди­к­та­ту­ри про­ле­та­рі­а­ту ми не ба­чи­ли. Пе­ред на­ми є ли­ше ди­к­та­ту­ра ко­му­ні­с­ти­ч­ної пар­тії»[5].

На­то­мість у зв’яз­ку з аре­ш­та­ми та за­крит­тям «Червоного пра­по­ра» біль­шо­ви­ць­кі га­зе­ти по­ча­ли зви­ну­ва­чу­ва­ти не­за­леж­ни­ків у то­му, що во­ни під­бу­рю­ють се­лян на по­вс­тан­ня. Аре­ш­ти жу­р­на­лі­с­тів не при­пи­ня­ли­ся.

Се­лян­сь­кі по­вс­тан­ня спра­в­ді хви­лею про­ко­ти­ли­ся Укра­ї­ною. Про­те ос­но­в­на при­чи­на бу­ла не в не­за­ле­ж­ни­ках, хоч во­ни яко­юсь мі­рою під­три­му­ва­ли їх. Як ствер­джує Ко­па­нів­сь­кий у стат­ті «Шлях контр­ре­во­лю­ції», «продовольчі за­го­ни ви­кли­ка­ли не­вдо­во­лен­ня се­лян­с­т­ва, бо та­ке во­ни ма­ли від ге­ть­ма­на і ні­м­ців». «Продовольчі за­го­ни, — за­свід­чує ав­тор, — не зу­пи­ня­ли­ся на роз­ст­рі­лах та на­си­ль­но­му від­би­ран­ні хлі­ба. Тра­п­ля­ло­ся, що се­ла по­вс­та­ва­ли і ви­рі­за­ли та­кі за­го­ни»[6].

Цій про­б­ле­мі «Червоний пра­пор» при­свя­тив спе­ці­аль­ну пе­ре­до­ву стат­тю «Хвиля по­вс­тає». «Комуністична пре­са, — за­зна­ча­є­ть­ся в ній, — і ті ор­га­ни вла­ди, яким во­на до­сить ре­те­ль­но слу­жить, не шко­ду­ють слів для пля­му­ван­ня цьо­го руху і „білогвардійським“ і „куркульським“ і „чорносотенним“, і всі­ма ін­ши­ми тер­мі­на­ми, на які до­сить ба­га­тий ле­к­си­кон ре­п­ти­ль­них бо­р­зо­пи­с­ців»[7]. І в усьо­му цьо­му во­ни зви­ну­ва­чу­ють не­за­ле­ж­ни­ків та їх­ню пре­су. На свій за­хист га­зе­та по­дає та­кі ар­гу­мен­ти: «Характерно, що в сфе­рі ак­ції ар­мій Гри­го­р’є­ва і Ма­х­на, тобто там, ку­ди не ся­гає „направляющая“ ру­ка ко­му­ні­с­ти­ч­ної вла­ди, ні­яко­го по­вс­тан­сь­ко­го ру­ху не­ма, як не­має та­кож і єв­рей­сь­ких по­гро­мів. І не­за­ле­ж­ни­ки не є там яки­мось пу­га­лом»[7].

Осо­б­ли­во за­в­по­па­д­ли­во у бо­ро­ть­бі з «куркульським ру­хом» бу­ла ки­їв­сь­ка га­зе­та «Більшовик», де со­ль­ну пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ну пар­тію вів Є. Касяненко (Ла­рик), яко­го жу­р­на­лі­с­ти «Червоного пра­по­ра» охре­с­ти­ли як «чавунний лоб» з «дубовим язиком» і по­слі­до­в­но ре­а­гу­ва­ли май­же на всі йо­го ви­сту­пи.

З втор­г­нен­ням в Укра­ї­ну до­б­ро­во­ль­чої ар­мії Де­ні­кі­на ста­но­ви­ще не­за­ле­ж­ни­ків зна­ч­но по­гір­ши­ло­ся. Во­ни пе­рейш­ли на не­ле­галь­ну пра­цю, при­єд­на­в­шись до по­вс­та­н­ців. Га­зе­та при­пи­ни­ла свій ви­хід аж до кі­н­ця гру­д­ня 1919 ро­ку. Про­те під­го­тов­ка з’їз­ду пар­тії не при­пи­ня­лась. Ще в сер­п­ні на за­сі­дан­ні Орг­ко­мі­те­ту йшло­ся про те, щоб пе­ре­тво­ри­ти фра­к­цію не­за­ле­ж­ни­ків в Укра­їн­сь­ку ко­му­ні­с­ти­ч­ну пар­тію (УКП). М. Ткаченко і А. Річицький на­пи­са­ли, не­ле­галь­но ви­да­ли і роз­по­всю­ди­ли в Укра­ї­ні «Проект про­гра­ми УКП». З’їзд призначили на 10 сі­ч­ня 1920 ро­ку. До ньо­го ін­тен­си­в­но го­ту­ва­ли­ся: на­ла­го­джу­ва­ли пра­цю в ра­йо­нах, від­но­в­лю­ва­ли мі­с­це­ві пар­тій­ні осе­ред­ки, спро­с­то­ву­ва­ли по­ши­ре­ні ко­му­ні­с­та­ми, що при­бу­ли з Мо­с­к­ви, чу­т­ки про «перелицювання» не­за­ле­ж­ни­ків.

Чер­го­ве чи­с­ло «Червоного пра­по­ра» по­ба­чи­ло світ 23 гру­д­ня 1919 ро­ку як ор­ган ор­га­ні­за­цій­но­го і Ки­їв­сь­ко­го ко­мі­те­тів УКП (УСДРП не­за­ле­ж­них) з га­с­лом «Хай жи­ве со­юз со­ці­а­лі­с­ти­ч­них ра­дян­сь­ких ре­с­пу­б­лік!» Ре­да­к­то­ром від Орг­ко­мі­те­ту був А. Річицький, а від Ки­їв­сь­ко­го ко­мі­те­ту — В. Чу­мак. Во­ни бу­ли й ос­но­в­ни­ми пу­б­лі­ци­с­та­ми га­зе­ти. А. Річицький у кіль­кох стат­тях («Єдина та­к­ти­ка», «Геть на­ці­о­наль­ні пар­тії!», «До справи об’єд­нан­ня») по­ру­шує про­б­ле­му об’єд­нан­ня усіх укра­їн­сь­ких ре­во­лю­цій­них сил в єди­ну ко­му­ні­с­ти­ч­ну пар­тію. Він же ство­рює цикл про­гра­м­них ста­тей «Од де­мо­к­ра­тії до ко­му­ні­з­му», де об­грун­то­вує роль такої пар­тії в укра­їн­сь­ко­му су­с­пі­ль­с­т­ві, ви­кла­дає її про­гра­му-­мі­ні­мум. В. Чумак ве­де постій­ну ру­б­ри­ку «Сучас­на по­лі­ти­ка (до ма­те­рі­а­лів з’їз­ду УКП)», на­ле­ж­ним чи­ном оці­нює до­свід ро­сій­сь­ких ко­му­ні­с­тів і за­суджує ді­я­ль­ність Ком­пар­тії Укра­ї­ни як фі­лії РКП, яка не мо­же при­сто­су­ва­ти­ся до мі­с­це­вих умов. То­му на ча­сі но­ве пар­тій­не утво­рен­ня, ку­ди мо­жуть увійти не­за­ле­ж­ни­ки і бо­ро­ть­би­с­ти.

Уста­нов­чий з’їзд УКП від­бу­в­ся 22-25 сі­ч­ня 1920 ро­ку. Крім ін­ших ух­вал про ор­га­ні­за­цій­не офор­м­лен­ня партії, він за­твер­див «Червоний пра­пор» дру­ко­ва­ним ор­га­ном ЦК УКП. До скла­ду ред­ко­ле­гії увійш­ли А. Річицький, В. Чу­мак, М. Авдієнко. Від­по­ві­д­но до на­ка­зу Гу­б­ре­в­ко­му га­зе­та має ви­хо­ди­ти три­чі на ти­ж­день: у ві­в­то­рок, че­т­вер і не­ді­лю. З рі­з­них при­чин ре­да­к­ції не вда­ло­ся до­три­ма­ти­ся та­кої пе­рі­о­ди­ч­но­с­ті, але га­зе­та за­свід­чи­ла, що в ін­фор­ма­цій­но­му про­с­то­рі Укра­ї­ни з’я­ви­ла­ся ще од­на на­ці­о­наль­на іде­о­ло­гі­ч­на си­ла.

Зміст но­во­го ви­дан­ня зво­ди­в­ся до від­сто­ю­ван­ня пар­ті­єю сво­їх по­лі­тич­них ам­бі­цій у дво­бор­с­т­ві з ін­ши­ми пре­тен­ден­та­ми на лі­дер­с­т­во в ко­му­ні­с­ти­ч­ній іде­о­ло­гії. То­му пу­б­лі­ци­с­ти­ка об­ме­жу­ва­ла­ся зде­біль­шо­го прямо­лі­ній­ною між­пар­тій­ною по­ле­мі­кою. Ос­но­в­ни­ми опо­нен­та­ми ука­пі­с­тів (так їх те­пер на­зи­ва­ли пу­б­лі­ци­с­ти з ін­ших по­лі­тич­них та­бо­рів) бу­ли біль­шо­ви­ки й бо­ро­ть­би­с­ти. Дис­ку­сії ве­ли­ся нав­ко­ло про­грам ко­ж­ної пар­тії, ха­ра­к­те­ру вла­ди в Укра­ї­ні та, найши­р­ше, роз­в’я­зан­ня на­ці­о­наль­но­го пи­тан­ня.

Очо­лю­вав пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ний ан­самбль «Червоного пра­по­ра» невто­м­ний А. Рі­чиць­кий. У стат­ті «Гора породила ми­шу» він при­скі­п­ли­во ана­лі­зує три про­е­к­ти ре­зо­лю­ції, які пар­тії по­да­ли на ух­ва­лу Ки­їв­сь­кої робіт­ничої кон­фе­ре­н­ції. На ду­м­ку пу­б­лі­ци­с­та, біль­шо­ви­ки пи­са­ли свій до­ку­мент «не для Укра­ї­ни, а для Ор­ла чи Кур­сь­ка», оскіль­ки в ньо­му «поруч з Укра­ї­ною не­змін­но фі­гу­рує Ра­дян­сь­ка Ро­сія»[9]. Бо­ро­ть­би­с­ти хоч і від­сто­ю­ва­ли не­за­ле­ж­ну Укра­їн­сь­ку ра­дян­сь­ку ре­с­пу­б­лі­ку, але «робили це не­зг­ра­б­но, спи­ра­ю­чись на „самобутність“ Укра­ї­ни». Ли­ше ука­пі­с­ти пі­дійш­ли до спра­ви се­р­йо­з­но. Їх­ня ре­зо­лю­ція — «єдина на кон­фе­ре­н­ції збу­до­ва­на ціл­ком на під­ва­ли­нах кла­со­вої бо­ро­ть­би і до всіх пи­тань під­хо­дить з то­ч­ки зо­ру українсько­го про­ле­та­рі­а­ту. І са­мо­стій­ність УСРР з цьо­го по­гля­ду не ви­хо­дить з „са­мобут­ності“ Укра­ї­ни, а є ета­пом у роз­ви­т­ко­ві укра­їн­сь­кої ре­во­лю­ції з на­ці­о­наль­ної у со­ці­аль­ну, з бу­р­жу­а­з­ної в ко­му­ні­с­ти­ч­ну…»[9].

Та­ку ж пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ну ана­ло­гію про­вів А.Річицький у стат­ті «Дві про­гра­ми», де зі­ста­вив за­га­лом схо­жі основ­ні до­ку­мен­ти своєї пар­тії і ро­сій­сь­ких ко­му­ні­с­тів. Укра­їн­сь­ка про­гра­ма ли­ше де­та­лі­зує ті мо­мен­ти, які «лиши­лися те­м­ни­ми в про­гра­мі РКП». Ма­ю­ть­ся на ува­зі на­ці­о­наль­ні про­б­ле­ми. Ро­сі­я­ни, «минаючи конкретні на­ці­о­наль­ні об­ста­ви­ни, зв’я­зок на­ці­о­наль­ної спра­­ви з еко­но­мі­кою, ви­та­ють в га­лу­зі пра­ва, а не під­хо­дя­ть­ся до фа­к­тів… На­­ці­о­наль­на про­гра­ма УКП кон­к­ре­т­на»[11].

Крім за­галь­но­по­лі­ти­ч­них ба­та­лій, пу­б­лі­цист не об­ми­нав і су­пе­ре­чок ло­каль­но­го ха­ра­к­те­ру, ре­а­гу­вав на всі дії уря­ду і пра­в­ля­чої пар­тії. Так, у стат­ті «Гострота ди­к­та­ту­ри чи зи­г­заг?» він, зо­кре­ма, різ­ко від­гу­к­ну­в­ся на чер­го­вий (уже — тре­тій) зе­ме­ль­ний за­кон Все­ук­р­ре­в­ко­му. Йо­го як кла­со­во­го бій­ця не за­до­во­ль­ня­ла орієнта­ція на се­ре­д­ня­ка, або, як він ви­сло­ви­в­ся, «со­глашательство с хо­зяй­с­т­вен­ным му­жи­ч­ком», всі ви­го­ди від яко­го «попа­дуть до ко­мо­ри кур­ку­ля». І вза­га­лі, од­ним «дрібно­бур­жуазним зе­ме­ль­ним за­ко­ном» не вдас­ть­ся до­ве­с­ти ре­во­лю­цію до кі­н­ця. Її тре­ба роз­в’я­зу­ва­ти вла­с­ни­ми си­ла­ми. «Революція, — афо­ри­с­ти­ч­но за­яв­ляє ав­тор, — по­ді­б­на до бом­би і ви­бу­хає від вну­т­рі­ш­ніх, за­кла­де­них в ній сил ди­на­мі­ту. Зви­чай­но, що ки­ну­ти бо­м­бу мо­ж­на і ззо­в­ні, але ки­да­ти тре­ба так, щоб во­на ро­зі­рва­лась. На Укра­ї­ну вже три ра­зи ки­да­ли з Мо­с­к­ви цю бо­м­бу, а во­на все не роз­ри­ва­є­ть­ся»[10].

І ре­да­к­ція, і її ке­рі­в­ник обу­рю­ю­ть­ся та­кож з при­во­ду роз­бур­ху­ван­ня ка­р­це­ляр­сь­ко-­бю­ро­к­ра­ти­ч­но­го апа­ра­ту з «перельотними відповідальними пра­ців­ни­ка­ми» з Ро­сії, які не зна­ють мі­с­це­вих умов. У стат­ті «В ти­с­ках бю­ро­к­ра­ти­з­му» А. Річицький при­хо­дить до та­ко­го ви­снов­ку: «Ці гру­пи лю­дей ви­т­во­рю­ють якусь ка­с­ту, яка сьо­го­д­ні на Укра­ї­ні, зав­т­ра бу­де в Тур­ке­с­та­ні, а по­тім на Кав­ка­зі, — і скрізь од­на­ко­во се­бе по­чу­ва­ти­ме та од­ни­ми ме­то­да­ми ко­ри­с­ту­ва­ти­ме­ть­ся в сво­їй ді­я­ль­но­с­ті»[12].

Як ба­чи­мо, пу­б­лі­ци­с­ту вда­ло­ся ви­кри­с­та­лі­зу­ва­ти гру­пу лю­дей, чи­с­лен­ну не­вми­ру­щу чи­но­в­ни­ць­ку рать, яка упро­довж ба­га­тьох сто­літь, ні­би здо­бу­ток ци­ві­лі­за­цій, ус­пі­ш­но фун­к­ці­ю­ва­ла в уря­до­вих ла­ш­тун­ках рі­з­них по­лі­тич­них ре­жи­мів, до­жи­ла до на­ших днів і, без су­м­ні­ву, пе­рейде в май­бу­т­нє.

Най­ча­с­ті­ше «Червоний пра­пор» та йо­го пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ний лі­дер А. Рі­чиць­кий по­ле­мі­зу­ва­ли з про­ві­д­ни­ми журна­лі­с­та­ми біль­шо­ви­ць­ких і бо­ро­ть­би­ст­сь­ких га­зет, ви­сту­па­ю­чи в рі­з­них жа­н­рах. Усіх їх він, як пра­ви­ло, на­зи­вав опор­ту­ні­с­та­ми. Один з кра­щих йо­го па­м­ф­ле­тів так і на­зи­ва­в­ся — «Опор­туністи». При­во­дом для його на­пи­сан­ня ста­ла стат­тя Є. Касяненка (Ла­ри­ка) «До зе­ме­ль­ної по­лі­ти­ки», опу­б­лі­ко­ва­на в га­зе­ті «Коммунист». До пу­б­лі­ка­ції сто­я­ла при­мі­т­ка: дру­ку­є­ть­ся «в дис­ку­сій­но­му по­ряд­ку». Са­ме за ці сло­ва «зачепився» пу­б­лі­цист, кон­с­та­ту­ю­чи: «Комуністи Укра­ї­ни [біль­шо­ви­ки. — О.М.] вза­га­лі ні­якої при­ци­по­вої лі­нії не ма­ють, а ко­ли й зай­муть якусь по­зи­цію, то за­в­ше не­впо­пад»[8]. Да­лі по­да­є­ть­ся ар­гу­мен­та­ція: «Ця пар­тія і з ко­м­бі­да­ми бли­с­ку­че про­ва­ли­ла­ся на Укра­ї­ні, а, про­ва­ли­в­шись, за­гу­би­ла всі шля­хи до мас». То­му в зе­ме­ль­ній по­лі­ти­ці біль­шо­ви­ки «починають „комбі­нації“ з дрі­б­но­бу­р­жу­а­з­ни­ми есе­рі­всь­ки­ми пар­ті­я­ми». Споча­т­ку од­них есе­рів пу­с­ти­ли в Ра­д­нар­ком. Те­пер «лівоесерівством роз­ба­в­ля­ють свій ко­му­нізм», розпочина­ють гру з став­кою на му­жи­ч­ка і че­рез ве­ли­ку на­ї­в­ність свою га­да­ють, що лі­ві есе­ри, ця „купка на­ро­до­воль­с­т­ву­ю­чих ро­сій­сь­ких ін­те­лі­ген­тів“ — то і є укра­їн­сь­кий „дядько“».

А. Річицький ра­дить їм кра­ще зве­р­ну­ти­ся до «Село-спілки» і укра­їн­сь­ких есе­рів, аніж глу­зу­ва­ти над укра­їн­сь­ки­ми ко­му­ні­с­та­ми (ука­пі­с­та­ми), за­ки­да­ю­чи їм, що во­ни «ближче до пе­т­лю­рі­в­щи­ни». «Правда, — зізнається пу­б­лі­цист, — ми бли­ж­че до неї, ми сто­ї­мо про­ти неї, як про­ти вну­т­рі­ш­ньої со­ці­аль­ної си­ли, для вас же во­на за­кор­дон­на дер­жа­ва. Ми прой­ш­ли Укра­ї­ну (при ва­шій ла­с­ка­вій до­по­мо­зі) вздовж і впо­пе­рек і мо­же­мо де­що роз­ка­за­ти вам, як тре­ба вно­си­ти кла­со­ву бо­ро­ть­бу в се­ло, — без ко­м­бі­дів, зви­чай­но, не обій­тись, ко­ли не бу­ти ма­ні­лів­сь­ки­ми ко­му­ні­с­та­ми».

Отак, від­по­ві­в­ши од­но­му із сво­їх опо­нен­тів, А. Річицький за іне­р­ці­єю по­чи­нає від­би­ва­ти­ся й від ін­ших «опортуністів» — ко­ли­ш­ніх бо­ро­ть­бі­с­тів, що не­да­в­но вли­ли­ся в КП(б)У, на­зи­ва­ю­чи їх «комуністами з пу­ши­с­тим хво­с­том». Роз­гні­ва­ний, ка­те­го­ри­ч­ний пу­б­лі­цист для їх­ньої ха­ра­к­те­ри­с­ти­ки до­би­рає від­по­ві­д­ну ле­к­си­ку: «Це вже пря­мо юро­ди­ві, та й не мо­жуть бу­ти ін­ши­ми на­род­ни­ки в ко­му­ні­с­ти­ч­но­му ла­п­сер­да­ко­ві».

Во­ни ще й мрі­ють об’єд­на­ти усі ко­му­ні­с­ти­ч­ні си­ли в Укра­ї­ні. Ще не­да­в­но бо­ро­ть­би­с­ти бу­ли в та­бо­рі по­вс­та­н­ців, те­пер ви­зна­ють свої по­ми­л­ки, ка­ю­ть­ся і за­кли­ка­ють по­ка­я­ти­ся ука­пі­с­тів А. Річицький на це від­по­ві­дає, що ука­пі­с­ти не ка­ю­ть­ся і не при­хо­ву­ють сво­їх по­ми­лок, оскіль­ки во­ни — спра­в­ж­ні ко­му­ні­с­ти. Це «навіть „Більшовик“ тро­хи ви­знає». “Так, — ствер­джує ав­­тор, — ми пе­рейш­ли „шлях кри­ва­вих по­ми­лок“, як ка­же ша­но­в­ний бо­ро­ть­бист В. Б-ій [оче­ви­д­но, Ва­силь Бла­ки­т­ний. — О.М.], ми пе­рейш­ли і шлях жор­с­то­кої бороть­би в се­ре­ди­ні са­мо­го по­вс­тан­ня, і, ко­ли нас не за­смо­к­та­ла контр­ре­во­лю­ція, а на­в­па­ки, у су­ти­ч­ці з нею ми знайшли свій шлях, то в цьо­му є на­ша за­слу­га, а не ва­ша. Ви ж на на­ших спи­нах іш­ли в Ра­д­нар­ком і по­ти­хень­ку дя­ку­ва­ли нам, бо че­рез нас з ва­ми по­ча­ли па­нь­ка­ти­ся». На ре­п­лі­ку бо­ро­ть­би­с­тів про те, що в них ве­ли­ка пар­тія, пу­б­лі­цист рі­д­ре­а­гу­вав теж ре­лі­кою: «А що пар­тія ва­ша „велика и оби­ль­на, да по­ряд­ка в ней нет“, — то це нам ві­до­мо».

Щоб по­ка­за­ти пе­ре­ва­ги своєї пар­тії над ти­ми, ко­го А. Річицький при­чи­с­ляє до ко­гор­ти опор­ту­ні­с­тів, він так за­кін­чує свій па­м­ф­лет: «Ми з ма­са­ми ви­ро­с­та­ли, з ни­ми йшли кри­ва­вим шля­хом, і не в ка­бі­не­тах з ки­ли­ма­ми ста­ва­ли ко­му­ні­с­та­ми, в у ви­­рі со­ці­аль­них сил».

Це був ти­по­вий для 20-х ро­ків жа­н­ро­вий рі­з­но­вид па­м­ф­ле­та з кон­к­ре­ти­за­ці­єю су­с­пі­ль­но-­по­лі­ти­ч­них явищ, від­вер­тою спря­мо­ва­ні­с­тю про­ти пе­в­них, ре­аль­них опо­нен­тів, без­ком­п­ро­мі­с­ни­ми са­ти­ри­ч­ни­ми, на­віть сар­ка­с­ти­ч­ни­ми ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка­ми, не­спо­ді­ва­ни­ми ар­гу­мен­та­ми, ве­ли­ким на­бо­ром мо­в­но-­сти­лі­с­ти­ч­них за­со­бів, зда­т­них ви­кли­ка­ти як­що не гнів, то від­ра­зу.

У про­це­сі пу­б­лі­ци­с­ти­ч­них ба­та­лій А. Річицький на­пи­сав чи­ма­ло по­ді­б­них тво­рів. Еле­мен­ти па­м­ф­ле­та зу­стрі­ча­ю­ть­ся і в йо­го пу­б­лі­ци­с­ти­ч­них стат­тях. Осо­б­ли­вою май­с­те­р­ні­с­тю по­зна­че­ні тво­ри, під­пи­са­ні псе­в­до­ні­мом Гриць Со­ки­ра (без су­м­ні­ву, це — А. Річицький), — «Про ін­тер­на­ці­о­наль­ну фра­зу», «Чем ку­му­шек счи­тать тру­ди­ть­ся, не лу­ч­ше ль на се­бя, ку­а, обо­ро­ти­ть­ся?», де він по­ле­мі­зує з лі­де­ром ки­їв­сь­ких ко­му­ні­с­тів Г. П’ятаковим і їх­нім пар­тій­ним пу­б­лі­ци­с­том Є. Касяненком з при­во­ду роз­в’я­зан­ня в Укра­ї­ні на­ці­о­наль­них про­б­лем.

Сво­ї­ми пу­б­лі­ци­с­ти­ч­ни­ми ви­сту­па­ми А. Річицький, по су­ті, ви­зна­чав те­ма­ти­ч­ний ді­а­па­зон га­зе­ти, яка як спра­в­ж­ній цен­т­раль­ний ор­ган УКП прой­ма­лась що­ден­ни­ми її про­б­ле­ма­ми.

Крім цен­т­раль­ної га­зе­ти, ука­пі­с­ти ви­да­ва­ли з та­кою ж на­звою ру­ко­пис­ний та ма­ши­но­пи­с­ний жу­р­нал, а та­кож гу­бе­рн­сь­кі га­зе­ти у Він­ни­ці й Хар­ко­ві. На При­кар­пат­ті ви­хо­див «Комуніст При­кар­пат­тя». У Скви­рі мі­с­це­вий пар­т­ком УКП мав свій дру­ко­ва­ний ор­ган — га­зе­ту «Червоний шлях». Усі во­ни бу­ли не­дов­гові­ч­ни­ми. Ос­тан­нім ро­ком по­яви іно­пар­тій­них га­зет став 1920 рік. Пі­с­ля цьо­го в Укра­ї­ні на­ста­ла епо­ха ком­пар­тій­ної пре­си.

Примітки

[1] «Червоний прапор». — 1919. — 22 січ.

[2] «Червоний прапор». — 1919. — 6 лют.

[3] «Червоний прапор». — 1919. — 8 лют.

[4] «Червоний прапор». — 1919. — 14 лют.

[5] «Червоний прапор». — 1919. — 3 квіт.

[6] «Червоний прапор». — 1919. — 16 квіт.

[7] «Червоний прапор». — 1919. — 24 квіт.

[8] «Червоний прапор». — 1920. — 29 січ.

[9] «Червоний прапор». — 1920. — 12 лют.

[10] «Червоний прапор». — 1920. — 20 берез.

[11] «Червоний прапор». — 1920. — 26 берез.

[12] «Червоний прапор». — 1920. — 9 трав.

Джерело: Вісник Львівського університету. Серія журналістика. — Вип. 21 (2001). — С. 371—377.