Заробітна платня, ціна й зиск

Карл Маркс

Громадяни!

Перше, ніж перейти до самої теми, дозвольте мені подати кілька попередніх уваг.

Справжня пошесть страйків і загальне прагнення підвищити заробітну платню панує тепер на континенті. Це питання обмірковуватиме наш конгрес[1]. Ви, що стоїте на чолі Міжнародньої Асоціяції[2], повинні в цім важливім питанні мати свій певний погляд. Через те я вважаю за свій обов’язок розглянути справу ґрунтовно, ризикуючи надужити вашим терпінням.

Друга моя попередня увага має стосуватися до громадянина Вестона[3]. Він перед вами не тільки розвивав, а й прилюдно боронив такі погляди, про які знав, що вони дуже непопулярні в робітничій клясі, проте вважає їх за відповідні її інтересам. Кожен із нас повинен шанувати такі докази моральної мужности. Я сподіваюся, що, не вважаючи на неприкрашений стиль мого викладу, наприкінці він сам побачить, що я згоджуюсь із тими правдивими діями, на яких, мені здається, ґрунтуються його твердження; але я вважаю, що в своїй теперішній формі вони теоретично хибні, а практично — небезпечні.

Переходжу тепер до самої теми.

[ I. ПРОДУКЦІЯ ТА ЗАРОБІТНА ПЛАТНЯ ]

Твердження громадянина Вестона фактично спираються на такі дві передумови: 1) маса національної продукції є щось стале, є постійна кількість або величина, як сказав би математик; 2) загальна сума справжньої заробітної платні, тобто заробітної платні, як міряти на кількість речей споживання, що за неї можна купити, є сума стала, є постійна величина.

Отож очевидно, що його перша теза хибна. Ви знаєте, що вартість і сума продукції рік-у-рік зростає, що продукційні сили національної праці більшають і що сума грошей, потрібних для обігу цієї чим раз більшої продукції, без упину міняється. Що справедливе для цілого року та для різних років, які порівнюємо, те справедливе й для всякого дня в році. Розмір або величина національної продукції без упину міняється. Це зовсім не постійна величина, а мінлива, і такою вона й повинна бути, коли навіть не вважати на зміни кількости людности, бо ввесь час змінюється та нагромаджується капітал, змінюється продукційна сила праці. Цілком справедливо, що, якби сьогодні сталося загальне підвищення заробітної платні, то, хоч би які були остаточні наслідки, це безпосередньо не змінило б маси продукції. Спочатку довелося б виходити з того становища, яке є тепер. І коли національна продукція до підвищення заробітної платні була мінлива й нестала, то такою вона лишиться й надалі мінливою та несталою.

Припустімо проте, що розмір національної продукції сталий і незмінний. Навіть і тоді те, що наш друг Вестон уважає за логічний висновок, буде не що інше, як безпідставне твердження. Коли я маю певне число, скажімо 8, то абсолютні межі цього числа не заваджатимуть його частинам міняти свої відносні межі. Коли зиск дорівнюватиме 6, а заробітна платня 2, то ця платня може збільшитися до 6, а зиск знизитися до 2, і проте загальна сума залишиться 8. Отже цілком сталий розмір продукції зовсім не свідчив би про таку саму сталість загальної суми заробітної платні. Як же доводить наш друг Вестон цю сталість? А просто запевняє, що це так.

Але ж коли навіть узяти, що таке явище є справді, то воно б впливало в обидва боки, тоді як він уважає, що вплив його однобічний. Коли сума заробітної платні є стала величина, то вона не може ані більшати, ані меншати. Отже робітники, добиваючись тимчасового підвищення заробітної платні, роблять так само нерозумно, як і капіталісти, коли змушують тимчасово зменшувати заробітну платню. Наш друг Вестон не заперечує, що в певних обставинах робітники можуть добитися підвищення заробітної платні, але, що загальна сума її стала із самої природи, то мусить настати реакція проти цього. З другого боку, він знає, що капіталісти можуть добитися зниження заробітної платні й фактично ввесь час добиваються цього. Згідно з законом сталости загальної суми заробітної платні реакція повинна настати не тільки в тому, а й у цьому разі. Тим то робітники добре робитимуть, коли вони чинитимуть опір, коли спробують знизити їм заробітну платню, або коли вже її знизили. Вони, отже, мають право домагатися підвищення заробітної платні, бо всяка реакція проти зниження її є акція за підвищення. Тому за самим законом громадянина Вестона про сталість суми заробітної платні робітники повинні в певних обставинах об’єднуватися, щоб боротися за підвищення заробітної платні.

Коли він заперечує цей висновок, то мусить відкинути ту передумову, з якої такий висновок випливає. Він не повинен казати, що сума заробітної платні є величина стала, а навпаки, — хоч вона не може й не повинна підвищуватись, проте може й мусить знижуватися завжди, коли це подобається капіталові. Коли капіталістові забагнеться годувати вас картоплею замість м’яса чи вівсяним хлібом замість пшеничного, то ви повинні поставитися до його волі, як до закону політичної економії, і скоритися йому. Коли в якій країні, напр., у Сполучених Штатах, рівень заробітної платні вищий, ніж в Англії, то ви повинні пояснити собі цю різницю в рівні заробітної платні неоднаковістю волі американських капіталістів і англійських; такою методою простіше було б досліджувати не тільки економічні явища, а й усякі інші.

Але й тоді ми могли б запитати, чому бажання в американських капіталістів не таке, як у англійських. І щоб відповісти на це, ми мусіли б вийти із сфери бажань. Дехто міг би сказати мені, що бог у Франції хоче одного, а в Англії іншого. Якби я захотів, щоб пояснив він мені таку двоїстість бажання, то він міг би наважитися відповісти, що так подобається богові — одно бажання мати для Франції, а інше — для Англії. Але наш друг Вестон не вдаватиметься до такого цілком нерозумного арґументу.

Бажання нашого капіталіста, звичайно, таке, щоб брати стільки, скільки можна. Але ми не збираємося тут гаяти час на його бажання, а повинні дослідити його силу, межі тієї сили та які саме вони.

[ II. ПРОДУКЦІЯ, ЗАРОБІТНА ПЛАТНЯ, ЗИСК ]

Доповідь, яку прочитав нам громадянин Вестон, могла б уміститись у горіховій лушпайці. Усі його доводи сходять ось до чого: коли робітнича кляса примусить капіталістів платити їй як грошову заробітну платню 5 шилінґів[4] замість 4, то капіталісти повертатимуть їй крамом вартість 4 шилінґів, як вартість 5 шилінґів. Робітнича кляса платила б тоді 5 шилінґів за те, що до підвищення заробітної платні купувала вона за 4 шилінґи. Але чому це так? Чому капіталіст дає тільки 4-х шилінґову вартість за 5 шилінґів? Тому, що сума заробітної платні стала. Але чому її, заробітну платню, визначає крамова вартість 4 шилінґи? Чому не на 3 чи 2, або ще якась інша сума? Коли розмір загальної суми заробітної платні визначає економічний закон, що не залежить ні від капіталістів, ні від волі робітників, то громадянин Вестон повинен би насамперед подати його нам та довести. Крім того він повинен би довести, що фактично виплачувана сума заробітної платні в кожний даний момент завжди відповідає цій неодмінній сумі заробітної платні й ніколи від неї не відхиляється. А коли дані межі заробітної платні залежать тільки від волі капіталіста чи від ступеня його зажерливости, то це цілком довільні межі. Сами вони не є щось неодмінне. Раз вони можуть мінятися від волі капіталіста, то так само можуть мінятися й проти його волі.

Громадянин Вестон поясняє свою теорію, розповідаючи таке: коли в мисці є певна кількість супу, що має з’їсти певна кількість людей, то збільшення розміру ложок зовсім не збільшить кількости супу. Хай він вибачить мені, коли я вважатиму його ілюстрацію за надто заяложену[5]. Вона нагадала мені те порівняння, якого вжив Мененій Агріппа. Коли проти римських патриціїв повстали плебеї, то патрицій Агріппа пояснив їм, що патриціянський шлунок живить плебейські члени політичного тіла. Але Агріппі не пощастило довести, що члени одної людини можуть живитися, коли шлунок повен у людини іншої. Що ж до громадянина Вестона, то він забув, що миска, з якої їдять робітники, повна всіх продуктів національної праці, і єдине, що ім заваджає якнайбільше з неї брати, це — не малий розмір миски, не мала кількість її містива, а невеличкі тільки розміри їхніх ложок.

Як капіталіст може 4-шилінґову вартість продати за 5 шилінґів? — Підвищуючи ціни того краму, що він продає. Але хіба підвищення цін, зміна цін на крам чи взагалі ціни на крам залежать тільки від бажання капіталістів? Чи, навпаки, потрібні певні обставини, щоб надати сили такому бажанню? Коли не так, то підвищення та зниження, повсякчасні зміни ринкових цін будуть загадкою, якої аніяк не розв’язати.

Коли припустимо, що зовсім не змінилася ані продукційна сила праці, ані уживана сума капіталу та праці, ані вартість грошей, якими визначається вартість продуктів, а тільки змінився рівень заробітної платні, — то як могло б підвищення заробітної платні вплинути на ціни краму? Тільки так, що вплинуло б на фактичне співвідношення між попитом та подачею цього краму.

Цілком справедливо, що робітнича кляса, коли вважати її за ціле, увесь свій дохід витрачає, і мусить витрачати, на потрібні життьові припаси. Загальне підвищення заробітної платні спричинилося б також до збільшення попиту на потрібні життьові припаси, а в наслідок цього й до підвищення ринкових цін. Капіталісти, що виробляють ці життьові припаси, повернули б свою втрату через підвищення заробітної платні, збільшивши ринкові ціни на свій крам.

Але як стоїть справа з іншими капіталістами, що не виробляють жодних конче потрібних життьових припасів? І ви не думайте, що таких мало. Коли візьмете на увагу, що дві третини національної продукції споживає п’ята частина людности, — то зрозумієте, що величезну частину національної продукції виробляється, як речі розкошів, або обмінюється на них, і далі, яка величезна кількість потрібних життьових припасів марно йде на льокаїв, на коні, коти тощо; це марнотратство, як ми знаємо з досвіду, коли зростають ціни на життьові припаси, ступнево зменшується.

Подивімось тепер, яке становище тих капіталістів, що не виробляють конче потрібних життьових припасів. Їхній зиск у наслідок загального підвищення заробітної платні знизився б, і вони не могли б повернути втрачене, збільшивши ціни на свій крам, бо попит на цей крам не збільшився. Їхній дохід зменшився б, і з цього зменшеного доходу мали б вони за ту саму кількість припасів більше платити по збільшеній ціні. Але це було б ще не все. А як їхній дохід зменшився, то вони мусіли б також менше витрачати на речі розкошів, і таким чином зменшився б взаємний попит на відповідний крам. В наслідок такого зменшення попиту ціни на їхній крам упали б. Тому в тих галузях промисловости зиск знизився б не пропорціонально до підвищення заробітної платні, а відповідно до спільного впливу загального підвищення заробітної платні, підвищення цін на конче потрібні життьові припаси та до зниження цін на речі розкошів.

Які були б наслідки цієї різниці в рівні зиску на капітали, вкладені в різні галузі промисловости? Та ті самі, які бувають щоразу, коли через будь-яку причину стається різниця між пересічними рівнями зиску в різних ділянках виробництва. Капітали й праця перейшли б із менш прибуткових галузів до більш прибуткових; і цей перехід тривав би доти, поки подача краму в певній галузі промисловости не досягла б збільшеного попиту, а в інших галузях не знизилася б до зменшеного попиту. Після того, як станеться така зміна, загальний рівень зиску в різних галузях промисловости знов зрівняється. Увесь перехід стався тільки в наслідок зміни відношення між подачею та попитом на різний крам, тому, коли не буде вже причини, зникне й її діяння, і ціни повернуться до свого переднішого рівня та рівноваги. Зниження рівня зиску через підвищення заробітної платні не обмежилося б одною галуззю промисловости, а стало б загальне. Відповідно до нашого припущення, не змінилася б ані продукційна сила праці, ані загальна сума продукції, а тільки змінилася б форма даної кількости продуктів. Більша частина продукції складалася б з конче потрібних життьових припасів, а менша з речей розкошів, або, це те саме, меншу частину їх вимінювали б на закордонні речі розкошів та споживали б у первісній її формі чи, інакше кажучи, більшу частину отчинної продукції, замість речей розкошів, вимінювали б на чужоземні конче потрібні життьові припаси. Отже загальне підвищення заробітної платні після недовгого порушення ринкових цін дало б тільки загальне зниження рівня зиску, зовсім не змінивши надовго ціни на крам.

Коли мені закинуть, що в поданих доводах я припускав, ніби приріст заробітної платні витрачатиметься на конче потрібні життьові припаси, то я відповім, що це є найкраще припущення для поглядів громадянина Вестона. Якби приріст заробітної платні витрачали на такі речі, яких перед тим робітники не споживали, то це доводило б тільки, що справді збільшилася їхня купувальна спроможність. А що це тільки наслідок підвищення заробітної платні, то таке збільшення їхньої купувальної спроможности мусить точно відповідати такому самому зменшенню купувальної спроможности капіталістів. Отже, загальний попит на крам не збільшиться, а тільки зміняться складові частини цього попиту. Збільшений попит на одному боці зрівноважився б зменшеним попитом на другому. Таким чином виходило б, що коли загальний попит не змінився, то не зміниться ціна на крам на ринку. Отже, ви опинились перед такою дилемою: або приріст заробітної платні рівно поділиться між усіма життьовими припасами — в такому разі збільшений попит від робітничої кляси зрівняється із зменшенням попиту від капіталістів; або приріст заробітної платні витрачатиметься тільки на деякі речі, що ринкові ціни на них будуть від часу до часу зростати. Тоді через зростання рівня зиску в наслідок цього в деяких галузях промисловости та зниження рівня зиску в інших галузях зміниться витрата капіталу та праці до того часу, поки подача в одній галузі не зросте до збільшеного попиту, а в інших галузях не пристосується до зменшеного попиту. В першому разі не станеться ніяких змін у цінах на крам. В другому разі, — після деякого хитання ринкових цін, мінові вартості краму повернуться до переднішого стану. Тоді й тоді загальне підвищення заробітної платні, кінець-кінцем, не дасть інших наслідків, як тільки загальне зниження рівня зиску.

Щоб дужче вплинути на вашу уяву, громадянин Вестон пропонує вам подумати про ті труднощі, яких завдало б загальне підвищення заробітної платні сільсько-господарським робітникам із 9 на 18 шилінґів. Подумайте тільки, каже він, як надзвичайно збільшиться попит на конче потрібні життьові припаси, а в наслідок цього як страшенно підвищаться ціни на них! Тим часом ви всі знаєте, що пересічно заробітна платня в американських сільсько-господарських робітників більше, ніж удвоє, перевищує заробітну платню в англійських сільсько-господарських робітників, хоч ціни на сільсько-господарські продукти в Сполучених Штатах нижчі, ніж в Об’єднаному Королівстві, хоча в Сполучених Штатах таке саме загальне відношення між капіталом і працею, як і в Англії, і хоч щорічна сума продукції в Сполучених Штатах далеко менша, ніж в Англії. Чого ж наш друг б’є на ґвалт? Та тільки того, щоб спекатися питання, яке перед нами фактично стоїть. Раптове підвищення заробітної платні з 9 до 18 шилінґів означало б раптове збільшення суми її на 100%. Але ж ми зовсім не обмірковуємо питання, чи може рівень заробітної платні в Англії підвищитися раптом на 100%. Ми зовсім не маємо діла з величиною підвищення, що в кожному конкретному разі залежить від даних обставин і повинне їм відповідати. Ми маємо тільки дослідити, як подіє загальне підвищення рівня заробітної платні, коли воно становитиме тільки 1%.

Через те я й лишаю на боці приклад друга Вестона щодо фантастичного підвищення на 100% і хочу звернути вашу увагу на фактичне підвищення заробітної платні, що сталося у Великобританії з 1849 по 1859 рік.

Усі ви знаєте про 10-годинний чи, правдивіше, 10½-годинний закон, запроваджений з 1848 року. Це був один із найбільших економічних переворотів, які ми переживали. Це було раптове й вимушене підвищення заробітної платні не в якомусь одному виробництві, а в провідних галузях промисловости, що через них Англія панує на світовому ринку. Це підвищення заробітної платні сталося в особливо несприятливих обставинах. Д-р Юр[6], професор Сеніор[7] й всі інші офіціяльні економічні при¬служники буржуазної кляси «доводили», і я мушу сказати, далеко ґрунтовніше, ніж наш друг Вестон, що це підвищення буде подзвінням для англійської промисловости. Вони доводили, що тут ходить не про звичайне підвищення заробітної платні, а про таке підвищення, яке ґрунтується на зменшенні кількости вживаної праці. Вони запевняли, що дванадцята година, яку в капіталістів відбирали, саме й була та єдина година, коли вони здобували свій зиск. Вони загрожували зменшенням капіталонагромадження, зростанням цін, втратою ринків, звуженням продукції, а в наслідок того знизиться заробітна платня, і, нарешті, неминучим занепадом. Вони визнавали, що закони Максиміліяна Робесп’єра про максимальні ціни — дрібниця проти цього, і з певного погляду вони мали рацію. Які ж справді були наслідки? Підвищення грошової заробітної платні фабричним робітникам, дарма що скорочено робочий день, велике збільшення числа фабричних робітників, що працюють, постійне зменшення цін на їхні вироби, незвичайний розвиток видатности їхньої праці, нечуване проґресивне поширення ринків для збуту їхньою краму. У Манчестері, в одному т-ві для сприяння науці 1860 року я сам чув, як пан Ньюман Newmann признався, що він, д-р Юр, Сеніор та всі інші вчені представники політичної економії помилилися, тоді — як правий був інстинкт народу. Я кажу про містера В.Ньюмана[8], а не про професора Франсіса Ньюмана, бо він у політичній економії має видатне місце, як співробітник та видавець «Історії цін» містера Томаса Тука, цієї прекрасної праці, в якій досліджується історію цін з 1793 до 1856 року. Якби сталі ідеї нашого друга Вестона про сталий розмір заробітної платні, сталу суму продукції, сталий рівень видатности праці й усталене бажання капіталістів та всі інші його сталості й усталеності були правдиві, тоді були б справедливі сумні пророцтва професора Сеніора, а неправий був би Роберт Овен, що ще 1816 року домагався загального скорочення робочого дня, як першого підготовчого кроку до визволення робітничої кляси, і справді, наперекір загальному забобонові, запровадив його на власний риск на своїй текстильній фабриці в Нью-Лянарку.

У той самий час, коли в Англії запровадили закон про десятигодинний робочий день і в наслідок цього зросла заробітна платня, сталося загальне підвищення платні й сільсько-господарським робітникам, але на причинах цього ми тут не спинятимемось. Хоч для моєї безпосередньої мети це й непотрібне, проте я хочу подати вам кілька попередніх уваг, щоб вам усе було ясне.

Коли б хтось одержував на тиждень 2 шилінґи заробітної платні, а потім вона зросла до 4 шилінґів, то підвищення рівня її становило б 100%. Це було б, з погляду рівня заробітної платні, не звичайне явище, хоч фактична сума її, 4 шилінґи на тиждень, була б мізерно-низька, голодна заробітна платня. Тому не давайте себе задурювати ефектним стовідсотковим зростанням заробітної платні, а питайте, яка була початкова сума її.

Далі, ви повинні розуміти, що коли б 10 робітників одержували кожен щотижня по 2 шилінґи, 5 робітників — по 5 шилінґів, а ще 5 — по 11 шилінґів, то всі 20 людей одержували б разом 100 шилінґів, або 5 фунтів стерлінґів на тиждень. Якби потім загальна сума їхньої щотижневої заробітної платні підвищилася на 20%, то це означало б підвищення з 5 до 6 фунтів стерлінґів. Беручи пересічно, ми могли б сказати, що загальний рівень заробітної платні, підвищився на 25%, коли б навіть фактично для 10 робітників він би лишився той самий, для одної групи з 5 робітників підвищився б із 5 до 6 шилінґів на тиждень кожному, а для останніх 5 робітників із 55 до 70 шилінґів на тиждень. Становище половини робітників взагалі не покращало б, для четвертої частини покращало б незначно і тільки для останньої четвертої частини помітно покращало б. Але коли брати пересічно, то загальна сума заробітної платні цих 20 робітників зросла б на 25%, що ж до всього капіталу, який їм дає роботу, і цін на крам, що вони виробляють, то все це було б так само, наче всі вони брали б рівну участь у пересічному підвищенні заробітної платні. У випадку з с.-г. робітниками, в яких нормальні рівні заробітної платні в окремих графствах Англії та Шотляндії були дуже різноманітні, і підвищення її позначилося дуже неоднаково.

Нарешті, в той самий час, коли сталося загальне підвищення заробітної платні, протилежно впливали такі явища, як новий податок, у наслідок війни з Росією, масове руйнування житла сільсько-господарських робітників, тощо.

Після такого довгого вступу я переходжу до теми й заявляю, що з 1849 по 1859 рік пересічна заробітна платня у Великобританії для сільсько-господарських робітників зросла мало не на 40%. Я міг би подати вам багато окремих фактів, щоб довести це, але для моєї мети досить буде послатися на сумлінну та критичну доповідь «Чинні сили в сільському господарстві», що 1860 р. зробив у Лондонськім Т-ві Мистецтв покійний містер Джон С.Мортон. Містер Мортон подав зведення чисел із рахунків та з інших цілком певних документів, які він зібрав щось від 100 сільських господарів із 12 шотляндських та 35 англійських графств. На думку нашого друга Вестона, через одночасне підвищення заробітної платні фабричним робітникам з 1849 по 1859 рік повинне б статися надзвичайне збільшення цін на сільсько-господарські продукти. Але що ж ми бачимо в дійсності? Не вважаючи на війну з Росією, а після того неврожайні роки з 1854 по 1856, пересічна ціна на пшеницю, цей найважливіший сільсько-господарський продукт в Англії, знизилась приблизно з 3 фунтів стерлінґів за квартер[9] у роки 1838-1848 до 2 фунтів стерлінґів 10 шилінґів — 1849-1859 років. Це означає зниження цін на пшеницю більш як на 16%, а в той самий час заробітна платня сільсько-господарських робітників зросла пересічно на 40%. Коли ми порівняємо кінець цього періоду й початок його, тобто 1859 та 1849 роки, то побачимо зменшення офіціяльно-зареєстрованих бідних із 934.419 до 860.470, тобто різницю 73.949, — признаюсь, це дуже маленьке зменшення, і за дальших років воно зникло, а проте — зменшення.

На це могли б мені сказати, що через скасування хлібного закону довіз хліба з-за кордону протягом 1849-1859 р.р. проти 1838-1848 р.р. подвоївся. Але що це означало б? З погляду громадянина Вестона, слід би сподіватися, що таке раптове незвичайне та постійне збільшення попиту на закордонних ринках повинне б страшенно підвищити ціни на сільсько-господарські продукти, бо ж вплив збільшеного попиту буде однаковий — чи походить він зовні, чи з-середини країни. Що ж сталося в дійсності? Крім кількох років із кепським урожаєм увесь цей час чути було постійні скарги у Франції на згубне зменшення хлібних цін; американці змушені були не раз палити лишки своїх продуктів, а Росія, коли вірити м-рові Урквартові, розпалювала громадянську війну в Сполучених Штатах, бо конкуренція американців паралізувала її вивіз сільсько-господарських продуктів на європейські ринки.

У своїй абстрактній формі погляд громадянина Вестона схо¬дить ось на що: всяке збільшення попиту відбувається на ґрунті незмінної суми продукції. Через те воно ніколи не може збільшити подачу жадних речей, а тільки грошові ціни на них. Проте звичайнісіньке спостереження доводить, що збільшений попит в одних випадках зовсім не міняє ринкових цін на крам, в інших призводить до тимчасового підвищення їх, після чого зростає подача, через це ціни знову знижуються до перед-нішого рівня, а часто й стають нижчі від них. Чи збільшиться попит у наслідок зростання заробітної платні або з яких інших причин—це не міняє справи. З погляду громадянина Вестона ці звичайні форми так само важко пояснити, як і підвищення заробітної платні в надзвичайних обставинах. Через те його погляд нічого не важить для нашого питання. Цей погляд тільки показує, який він безпорадний, коли хоче зрозуміти закони, через які збільшений попит підвищує тільки подачу, а не ринкові ціни.

[ III. ЗАРОБІТНА ПЛАТНЯ Й ГРОШІ ]

На другий день дебатів наш друг Вестон надав своїм твердженням нової форми. Він казав: загальне підвищення заробітної платні потребує більше грошей, щоб її оплатити. А як кількість грошей в обігу стала, то як могли б ви нею оплатити збільшену суму заробітної платні? Раніше труднощі походили з того, як підвищити заробітну платню робітникам, коли кількість краму, який на неї припадав, стала; тепер маємо нові труднощі, що походять із збільшення грошової заробітної платні, коли сума грошей стала. Але коли ви відкинете його основний принцип, то зникнуть, звичайно, й ці побічні труднощі.

Проте я хочу вам довести, що це питання про гроші не має нічого спільного з тим питанням, яке ми розглядаємо.

У вашій країні платіжна система (Lahlungsappart) далеко краще розвинена, ніж у якій іншій країні в Европі. Через поширення та концентрацію банкової системи у вас треба далеко менше грошей, щоб могла обертатися така сама сума вартостей і відбуватись така сама чи ще більша кількість комерційних угод. Напр., щодо заробітної платні: англійський фабричний робітник передає її крамареві, а той щотижня відсилає до банку; звідти гроші знову щотижня повертаються до фабриканта, і він виплачує їх своїм робітникам і т. д. Через такий механізм річну заробітну платню робітникові, скажімо, 52 фунти стерлінґів, можна виплачувати одним тільки совереном (англійський фунт), що щотижня обігає те саме коло. Проте і в Англії платіжний апарат не такий досконалий, як у Шотляндії, де він не скрізь однаковий; через це ми бачимо, що, наприклад, по деяких сільсько-господарських районах проти фабричних треба більше грошей, щоб міг відбуватись обіг меншої суми вартостей.

Коли ви перепливете канал, то побачите, що там заробітна платня далеко нижча, ніж в Англії, але в Німеччині, Італії, Швайцарії та Франції вона потребує для виплати далеко більшої суми грошей в обігу. Той самий соверен не так швидко потрапить до банку або повернеться до промислового капіталіста, і через те там потребуватимуть може замість одного соверена для річного обороту на суму 52 фунти стерлінґів, 3 соверенів, щоб дати обернутися сумі заробітної платні на 25 фунтів стерлінґів… Отож, коли ви з цього погляду порівняєте країни суходолу з Англією, то зразу побачите, що часами треба далеко більшої суми грошей, щоб обслужити обіг нижчої заробітної платні, ніж високої заробітної платні, але в дійсності це суто-технічне питання й виходить далеко поза межі нашої теми.

За кращими обрахунками, які я знаю, річний дохід робітничої кляси в Англії можна рахувати 250 мільйонів фунтів стерлінґів. Цю величезну суму виплачується щось 3 мільйонами фунтів. Припустімо, що заробітна платня зростає на 50%. Тоді треба було б замість 3 мільйонів 4½ мільйони фунт. стерл. А як чималу частину щоденних видатків робітництво виплачує сріблом та міддю, тобто простими монетовими знаками, яких відносну вартість до золота встановляє закон довільно, як і вартість нерозмінних паперових грошей, то підвищення грошової заробітної платні на 50% у крайньому разі збільшило б обігову суму, скажімо, на 1 мільйон соверенів. Один мільйон, що лежить тепер у вигляді звичайного золота чи монет у підвалах Англійського Банку або приватних банків, пішов би на збільшення обігу. Навіть ті невеличкі видатки, що потрібні були б на карбування грошей чи на покриття збільшеного зужитковання золота через цей додатковий мільйон, можна б заощадити і їх справді заощаджують, коли потреба збільшити кількість грошей в обігу спричинила б якісь труднощі. Всі ви знаєте, що обігові гроші в цій країні поділяються на дві великі частини. Одна з них, що складається з різноманітних банкнот, обертається між торгівцями та на великі виплати між споживачами й торгівцями, а друга частина засобів обігу, монети — в дрібній торгівлі. Хоч ці обидва види засобів обігу відмінні один від одного, проте на ділі вони стикаються. Напр., навіть в разі великих розплат усі грошові суми, менші від 5 фунтів стерлінґів, здебільшого виплачується монетами. Коли завтра в обігу з’являться 4-хфунтові або 3-хфунтові чи 2-хфунтові банкноти, то золото, що заповнює ці канали обігу, відразу звідти відступить і піде туди, де на нього є потреба в наслідок підвищення грошової заробітної платні. Таким чином додатковий мільйон, потрібний через збільшення заробітної платні на 50%, здобудеться без додаткового одного навіть соверена. Ті самі наслідки можна було б мати, не збільшуючи навіть на одну банкноту засобів обігу, пустивши в нього векселі, як це недавно було в Лянкашірі.

Якби загальне підвищення рівня заробітної платні, напр., на 100%, як це припустив громадянин Вестон для сільсько-господарських робітників, призвело до великого збільшення цін на потрібні життьові припаси й потребувало, як він уважає, додаткової суми платіжних засобів, яких не можна здобути, то загальне зниження заробітної платні повинне б дати такі самі наслідки, тільки в протилежному напрямку. Далі, ви всі знаєте, що 1858-1860 р.р. були надзвичайно сприятливі для бавовняно-текстильної промисловости, а надто 1860 рік і з цього погляду не має собі рівного в історії промисловости, а крім того й інші галузі промисловости в той час процвітали. Заробітна платня робітникам бавовняно-текстильної промисловости, як і іншим робітникам, зв’язаним із цією промисловістю, 1860 року стояла вище, ніж будь-коли раніше. Після того настала американська криза, і заробітна платня в усіх цих виробництвах раптом упала мало не до чверти переднішого розміру. Це було підвищення в протилежному напрямку на 400%. Коли заробітна платня зростає з 5 до 20, то ми кажемо, що вона підвищилась на 400%; а коли вона зменшується з 20 карб. до 5, то ми говоримо про зниження на 75%; але ж сума підвищення в одному разі й зниження в другому однакова, тобто 15 шилінґів. Отже, це була раптова зміна в рівні заробітної платні, якої перед тим ніколи не спостерігали, і в той самий час вона обхопила таку кількість робітників, яка, — коли залічити сюди й усіх робітників, посередньо зв’язаних із бавовняно-текстильною промисловістю, а не самих тільки бавовняно-текстильних робітників, — наполовину більша, ніж кількість сільсько-господарських робітників. Але чи знизилася ціна на пшеницю? Ні, вона зросла проти пересічної ціни за 1858-1860 р.р. із 47 шилінґів 8 пенсів за квартер пересічно до 55 шилінґів 10 пенсів за квартер за 1861-1863. Щождо платіжних засобів, то 1861 року накарбовано монет на 8.673.232 фунти стерлінґів проти 3.378.792 фунтів 1860 року, тобто 1861 року їх накарбовано більше, ніж 1860 року на 5.294.440 фунтів стерлінґів. Щоправда, обіг банкнот 1861 року на 1.319.000 фунтів стерлінґів був менший, ніж року. Віднімімо цю суму, і в нас проте лишиться ще для року на 3.975.440 фунтів стерлінґів, тобто близько 4 міл. Фунт. платіжних засобів більше проти сприятливого 1860 року, хоч запаси золота в Англійському Банку в той самий час зменшились, як не на стільки ж, то приблизно на стільки.

Порівняймо 1862 з 1842 роком. Не вважаючи на величезне збільшення вартости та кількости краму в обігу, капітал, виплачений за правильними комерційними угодами за акції, позики та інш. залізниць Англії й Велсу, досяг проте 320.000.000 фунтів стерлінґів, тобто суми, яка 1842 року здалася б казковою. Тим часом загальна сума засобів обігу 1862 й 1842 року була приблизно однакова; і взагалі, протилежно до величезного збільшення вартости не тільки краму, а й грошових угод загалом, ви помічаєте тенденцію поступового зменшення кількости платіжних засобів. З погляду нашого друга Вестона це загадка, якої не можна відгадати.

Якби він глибше вдумався, то побачив би, — що, поминаючи навіть заробітну платню й припускаючи її незмінність, вартість та кількість краму в обігу та взагалі сума складених грошових угод — щодня міняється; що сума розплат векселями, чеками, кредитом у торговельних книжках, розрахункові блянки, не вживаючи зовсім грошей — щодня міняється; що, оскільки справді потрібні металеві гроші, співвідношення між сумою монет в обігу й запасами золота в підвалах банків щодня міняється; що суми золота, потрібні на спекуляцію в самій країні та для експорту за кордон для міжнароднього обігу щодня міняються. Він побачив би, що його догма про сталу кількість платіжних засобів є величезна помилка і її не можна погодити з нашими щоденними фактами. Йому треба було б дослідити закони, які реґулюють суму платіжних засобів, пристосовують її до мінливих обставин, — замість того, щоб своє хибне розуміння законів грошового обігу виставляти як арґумент проти підвищення заробітної платні.

[ IV. ПОДАЧА Й ПОПИТ ]

Наш друг Вестон добре засвоїв латинське прислів’я: «repetitio est mater studiorum», тобто повторення це мати навчання, і через те повторяє свою початкову догму в новій формі, кажучи, що зменшення кількости грошових обігових засобів через підвищення заробітної платні зменшує капітал та ін. Після того, як я вже спростував його теорію про суму грошових засобів обігу, я вважаю за зайве спинятись на уявних тих висновках, які він упевнено робить із своєї уявної теорії обігових засобів. Через те я просто переходжу до його догми, яку вік повторяє в найрізноманітніших формах, і візьму її в найпростішій теоретичній формі.

Ту некритичність, з якою він підходить до своєї теми, видно відразу. Вестон проти підвищення заробітної платні чи проти високої заробітної платні, як наслідку цього підвищення. Але я питаю його: що таке висока заробітна платня і що таке низька заробітна платня? Чому, напр., 5 шилінґів на тиждень уважають за низьку, а 20 шилінґів на тиждень за високу заробітну платню? Коли 5 проти 20 є низька платня, то 20 проти 200 — ще нижча. Якби хто взявся доповідати про термометр і розвів балаканину про високу та низьку температуру, то тим не дав би ніякого знання. Насамперед він мусить мені з’ясувати, як знайти точку замерзання та кипіння і як визначають основні ці точки природні закони, а не фантазія тих, хто продає чи робить термометри. Але щодо заробітної платні та зиску громадянин Вестон не тільки забув такі основні пункти економічних законів навести, а й не вважає за потрібне дошукуватися їх. Він задовольнився тим, що взяв звичайні слова про високе та низьке, так ніби вони мають стале значіння, хоч цілком ясно, що заробітну платню за високу та низьку можна вважати відповідно до того маштабу, яким можна було б виміряти її розмір.

Вестон не зможе мені сказати, чому за певну кількість праці платять певну суму грошей. Якби він мені відповів, що це залежить від закону подачі й попиту, то я спитав би, який же закон реґулює саму подачу й попит. Така відповідь примусила б його вийти з поєдинку. Відношення між подачею праці й попитом на неї ввесь час міняється, а заразом міняються на ринку й ціни на працю. Коли попит більший за подачу, заробітна платня зростає; коли подача переважає попит, заробітна платня падає, — хоча б за таких обставин треба було вдатися, напр., до страйку чи будь-яких інших методів, щоб належно вирівняти попит і подачу. Коли ви вважаєте подачу й попит за такий закон, що реґулює заробітну платню, то було б так само по-дитячому, як і некорисно повставати проти підвищення заробітної платні, бо за цим найвищим законом, на який ви покликаєтесь, періодичне підвищення заробітної платні так само неминуче, та справедливе, як і періодичне зниження її. А коли ви не визнаєте подачі й попиту за такий закон, що реґулює заробітну платню, то я знову ставлю своє питання: чому за певну кількість праці платять певну суму грошей?

Але розгляньмо справу з ширшого погляду. Ви визнаєте, що буде помилка припускати, ніби вартість праці чи якогось іншого краму остаточно залежить від подачі й попиту. Подача й попит реґулюють тільки короткочасні хитання ринкових цін. Ви можете так собі пояснити, чому ціни на крам на ринку йдуть угору понад їхню вартість чи чому вони падають нижче від вартости, але ви ніколи не поясните самої цієї вартости. Припустімо, що подача й попит зрівноважились або, як кажуть економісти, взаємно покриваються. У той самий момент, коли ці протилежні чинники мають однакову силу, вони невтралізують один одного й перестають діяти в тому чи в тому напрямку. У той момент, коли подача й попит зрівноважаться і перестануть діяти, ринкова ціна краму відповідає його справжній вартості, його основній ціні, що навколо неї хитається ринкова ціна. Тим то, досліджуючи природу цієї вартости, нам немає діла до короткочасного впливу подачі й попиту на ринкові ціни. Це саме стосується й до заробітної платні та цін на ввесь інший крам.

[ V.  ЗАРОБІТНА ПЛАТНЯ Й  ЦЕНИ ]

Всі доводи нашого друга Вестона, коли їх звести до простого теоретичного вислову, сходять на таку єдину догму: «Ціни на крам визначає чи реґулює заробітна платня». Я міг би послатися на спостереження дійсности, щоб спростувати цю застарілу та відкинену вже (überwundenen) помилку. Я міг би вам розповісти, що англійські фабричні робітники, гірники, суднобудівники та ін., яких працю оплачується порівнюючи добре, конкурують з усіма іншими націями дешевістю своїх продуктів, тоді як, напр., англійські сільсько-господарські робітники, з порівнюючи низько оплачуваною працею, терплять від конкуренції майже всіх інших націй. Порівнявши різні види краму в одній країні та крам з різних країн між собою, я міг би показати, що, не вважаючи на деякі, більше уявні, ніж справжні, винятки, добре оплачувана праця продукує, пересічно беручи, дешеві товари, а низько оплачувана — дорогі. Це, звичайно, не доводить, що висока ціна праці в одному разі й низька ціна в другому є причина таких цілком протилежних наслідків, але в усякому разі доводить, що ціни на крам не залежать від цін на працю. Але нам зовсім зайво вдаватися до цього емпіричного методу.

Можуть сказати, що громадянин Вестон не виставляв такого твердження — «Ціни на крам визначає чи реґулює заробітна платня». Він, справді, ні разу так не формулював. Навпаки, він казав, що зиск і рента є прості складові частини ціни на крам, бо з ціни на крам виплачується не тільки заробітну платню робітникам, а й зиск капіталістам та ренту землевласникам. Але як, на його думку, утворюються ціни? Насамперед із заробітної платні. Потім додається до ціни певний відсоток на користь землевласника. Припустімо, що заробітна платня робітникам у будь-якому виробництві становить 10. Якби рівень зиску був 100%, то капіталіст до виплаченої заробітної платні додав би ще 10, і коли б земельна рента теж становила 100% заробітної платні, то ще б додав 10, і загальна ціна краму дійшла б тоді 30. Але таке визначення ціни було б визначенням її заробітною платнею. Якби в такому разі заробітна платня підскочила до 20, то ціна краму збільшилася б до 60 і т.д. Через те всі застарілі письменники-економісти, обстоювавши твердження, що заробітна платня реґулює ціни, силкувалися довести це тим, що зиск і ренту вважали тільки за відсоткові набавки на заробітну платню. Ніхто, звичайно, з них не зміг ці відсоткові набавки звести до будь-якого економічного закону. Навпаки, їм здавалось, що зиск визначає традиція, звичка, бажання капіталістів чи ще які інші довільні та незрозумілі чинники. Коли вони казали, що зиск визначає конкуренція між капіталістами, то це зовсім нічого не визначало. Ця конкуренція неодмінно вирівнює рівні зиску в різних галузях промисловосте або зводить їх до одного пересічного рівня, але вона ніколи не може пояснити його або загальну форму зиску.

Що розуміємо ми, коли кажемо, що ціни на крам визначає заробітна платня? Заробітна платня є тільки назва ціни праці, тому виходить, що ціни на крам визначає ціна праці. «Ціна» це «мінова вартість» — і коли я кажу тут про вартість, то маю на увазі мінову вартість, — саме мінова вартість, визначена на гроші; тому все сходить на те, що «вартість краму визначається вартістю праці» або «вартість праці є загальна міра вартости».

Але чим же тоді визначити саму вартість праці? Тут ми зайшли в безвихідь, — але, в безвихідь звичайно тоді, — коли досліджуючи міркувати логічно. Та оборонці такого погляду мало вважають на логіку. Візьміть, приміром, нашого друга Вестона. Спочатку він розповідав нам, що ціни на крам реґулює заробітна платня, що через те мусять підвищуватися ціни, коли зростає заробітна платня. Потім він починає викручуватися й доводить нам, що підвищення заробітної платні не дало б користи, бо підвищилися б тоді ціни на крам через те, що заробітна платня фактично міряється цінами на той крам, на який її витрачають. Отже, ми почали з твердження, що вартість праці визначається вартістю краму, а кінчаємо твердженням, що вартість краму визначається вартістю праці. Так ми крутимось у зачарованому колі й не можемо прийти до будь-якого висновку. Загалом кажучи очевидно, що коли ми з вартости якогось краму, напр., праці, хліба чи іншого краму, зробимо загальне мірило та реґулятор вартости, то цим тільки відсунемо труднощі, бо одну вартість визначаємо другою вартістю, яку треба ще спочатку визначити.

Твердження, що заробітна платня визначає ціни на крам, — коли його взяти в найабстрактнішій формі, — сходить на те, що вартість визначає вартість, і ця тавтологія фактично означає, що ми зовсім нічого не знаємо про вартість. Якби ми пристали на таке припущення, то всяка дискусія про загальні закони політичної економії обернулася б на саму тільки балаканину. Тим то велика заслуга Рікардо й була в тому, що він у своїй праці «Основні закони політичної економії», опублікованій 1817 року, цілком зруйнував стару поширену, віджилу вже хибну теорію, що заробітна платня визначає ціни, — ту теорію, що її Адам Сміт та його французькі попередники в справді наукових частинах своїх дослідів відкидали, але знову викладали в поверхових, популярних розділах.

[ VI. ВАРТІСТЬ І ПРАЦЯ ]

Громадяни, я дійшов до такого пункту, де мушу розглянути справжній розвиток цього питання. Я не можу обіцяти, що зроблю це цілком задовільно, бо я мусів би обняти всю ділянку політичної економії. Я можу, як кажуть французи, тільки «effleurer la question», тобто зачепити головні моменти питання.

Перше питання, яке ми маємо поставити, це — що таке вартість краму? Як вона визначається (bestimmt)?

Відразу могло б здаватися, що вартість краму є річ цілком відносна, якої не можна пояснити інакше, як беручи крам у відношенні до іншого краму. Насправді, коли ми говоримо про вартість, про мінову вартість краму, то маємо на увазі відносну пропорцію, в якій міняється вона на весь інший крам. Але тут постає питання, як же реґулюються ті пропорції, в яких крам обмінюється з крамом.

З досвіду ми знаємо, що ці пропорції безконечно різноманітні. Візьмімо одним-один крам, напр., хліб, і побачимо, що один квартер пшениці обмінюється на інший крам в незчисленних пропорціях. Проте її вартість, лишаючись у всіх випадках однаковою, — чи визначатиме (ausgedrückt) її шовк, золото, а чи якийсь інший крам, є щось відмінне й незалежне від тих різноманітних пропорцій, у яких вона обмінюється на інший крам. Повинна ж бути можливість ці різноманітні порівняння з різним крамом визначити в цілком іншій формі.

Далі, коли я кажу, що один квартер пшениці обмінюється в певній пропорції з залізом, або що вартість квартера пшениці визначає певна кількість заліза, то цим я кажу, що вартість пшениці та її еквівалента — заліза дорівнює якійсь третій речі, що не є ані пшениця, ані залізо, бо ж я припускаю, що та сама величина виявляється в двох різних формах. Через те кожне з них, як пшениця, так і залізо, незалежно одно від одного, повинні сходити на цю третю річ, що являє собою їхню спільну міру.

Щоб пояснити цей пункт, наведу один простий приклад із геометрії. Коли ми порівнюємо між собою площу трикутників різної форми та розміру, чи коли ми порівнюємо трикутники з чотирикутниками або з якимись іншими простолінійними фігурами,— то що ми робимо?

Ми зводимо площу всякого трикутника на визначення, цілком відмінне від його видимої форми. Знаючи з властивостей трикутника, що його площа дорівнює половині здобутку з основи на висоту, ми можемо порівнювати між собою різноманітні площі всіх видів трикутників і всіх простолінійних фігур, бо всі їх можна поділити на певне число трикутників.

Такий спосіб треба застосувати й до вартости краму. Нам треба мати змогу звести їх усі до одного спільного визначення, розрізняючи їх тільки в. тому, скільки кожний із них містить у собі цієї спільної міри.

А як мінові вартості краму є тільки соціяльні функції цих речей і нічого спільного не мають з їхніми натуральними властивостями, то нам треба насамперед з’ясувати те, що є спільна соціяльна субстанція всього краму. Така субстанція є праця. Щоб виробити крам, треба витратити на це чи вжити певної кількости праці, і я кажу не просто праці, а суспільної праці. Людина, виробляючи річ для свого безпосереднього вжитку, щоб самій ту річ спожити, виробляє продукт, а зовсім не крам. Як вирібник, що працює сам на себе, ця людина не має нічого спільного з суспільством. А щоб виробляти товари, людина повинна не тільки виробити продукт, що задовольняє будь-яку соціяльну потребу, а й її праця повинна являти собою частину загальної суми витрачуваної суспільної праці. Вона повинна бути підпорядкована поділові праці в суспільстві. Вона ніщо без решти  поділеної праці й мусить її доповнювати.

Коли ми розглядаємо крам за вартості, то дивимось на нього тільки з єдиного погляду — як на реалізовану, фіксовану чи, коли хочете, кристалізовану суспільну працю. Тут крам може відрізнятися один від одного тільки тим, що являє собою (darstellen) більшу чи меншу кількість праці, напр., на шовкову хустку витрачено більше праці, ніж на цеглину. Але як міряють кількість праці? — Часом, який триває робота: годинами, днями тощо. А щоб так виміряти, треба, звичайно, всі види праці звести до пересічної чи простої праці, як їхньої одиниці.

Отже приходимо до такого висновку. Крам має вартість тому, що він є кристалізація суспільної праці. Величина його вартости чи його відносна вартість залежить від більшої чи меншої кількости суспільної субстанції, що в ньому міститься, тобто од відносної кількости праці, потрібної на вироблення цього краму. Відповідні вартості краму визначає тому певна кількість чи сума вжитої на них зреалізованої та фіксованої в них праці. Відповідні кількості краму, які можна виробити за однаковий робочий час, мають різну вартість. Або — вартість одного краму відноситься до вартости другого краму, як кількість фіксованої праці в одному відноситься до кількости фіксованої праці в другому.

Я догадуюсь, що багато дехто з вас спитає: чи справді є така велика різниця або взагалі різниця між визначенням вартости краму заробітною платнею та визначенням її відповідною кількістю праці, потрібної на його вироблення? Однак вам треба усвідомити, що оплата праці та кількість самої праці — це дві цілком різні речі. Припустімо, напр., що в одному квартері пшениці та в одній унції золота міститься однакова кількість праці. Я беру цей приклад через те, що його вжив Беніямін Франклін у своїй першій розвідці «A Modest Enquiry into the Nature and Necessity of a Paper Currency» (Коротка розвідка про природу та потребу паперових грошей), опублікованій 1771 року, де один із перших він збагнув справжню природу вартости. Отже, ми припускаємо, що один квартер пшениці та одна унція золота мають однакову вартість або еквівалентні, бо являють собою кристалізацію рівної кількости пересічної праці, тобто містять у собі кожний стільки то днів чи стільки то тижнів праці. Визначаючи так відносну вартість золота й пшениці, чи торкаємось ми тут якнебудь заробітної платні сільсько-господарських робітників або гірників? Зовсім ні. Ми зовсім не говоримо про те, як оплачено денну чи тижневу працю та навіть чи взагалі вжито тут найманої праці. А як це й було, то заробітна платня може бути дуже неоднакова, Робітник, якого працю витрачено на квартер пшениці, може одержав за це тільки два бушелі її тоді, як гірник — одержав півунції золота. Або, припускаючи, що їхня заробітна платня рівна, припускаємо й те, що вона може всяко відхилятись від вартости того краму, що вони виробили. Вона може становити половину, третину, четверту чи п’яту або ще яку іншу частину квартера пшениці чи унції золота. Їхня заробітна платня, звичайно, не може перевищувати вартости того краму, який вони виробили, не може бути вища за них, але вона може в найрізноманітніших ступенях бути нижчою, їхня заробітна платня має межі у вартості продуктів, але вартість їхніх продуктів зовсім не обмежується їхньою заробітною платнею. І насамперед вартості, відносні вартості пшениці й золота, напр., встановлюється цілком незалежно від вартости праці, витраченої на них, тобто від заробітної платні. Визначати вартість товарів відносною кількістю праці, фіксованої в них, це зовсім не те, що тавтологічний метод визначати вартість краму вартістю праці чи заробітною платнею. Але цей пункт ми докладніше висвітлимо далі.

З’ясовуючи мінову вартість краму, ми повинні до витраченої безпосередньо на нього праці додати ще ту кількість праці, що раніш витрачено на сировину, а також працю, зужитковану на засоби праці, знаряддя, машини та будинки, потрібні в процесі праці. Напр., вартість певної кількости бавовняної пряжі являє собою кристалізовану працю, додану до бавовни в процесі прядіння; далі, кількість праці, витраченої раніше на саму бавовну; кількість праці, що міститься у вугіллі, шмаровидлі та в інших зужитих матеріялах; кількість праці, фіксованої в паровиках, веретенах, фабричних будинках тощо. Властиві засоби праці, як от знаряддя, машини, будівлі, служать більш-менш довго, в повторних виробничих процесах. Якби їх зужитковувалося за один раз, як от сировину, то вони б усю свою вартість відразу переносили на вироблений крам. А як веретено, напр., зужитковується тільки поволі, то роблять пересічний розрахунок, і в основу його кладуть пересічний час, потрібний на вироблення його, його пересічне зужитковання чи перехід відповідної частини вартости на продукт протягом певного часу, скажімо одного дня. Таким чином ми обчисляємо, скільки вартости веретена переходить на випрядену за день пряжу і скільки, через те, із загальної кількости праці, що міститься, напр., в одному фунті пряжі, припадає на ту працю, що раніше витратили на веретено. Але для нашої мети немає потреби спинятися довше на цьому.

Але може здаватися, що коли вартість краму визначається кількістю праці, витраченої на вироблення його, то чим лінивіший та нетямучіший робітник, тим вартіший буде той крам, що він виробив, бо відповідно треба більше часу, щоб виробити його. Але це був би дуже хибний висновок. Ви пам’ятаєте, що я вжив слово «суспільна праця», а цим означенням «суспільна» багато сказано. Коли ми кажемо, що вартість краму визначається витраченою чи кристалізованою в ньому працею, то ми розуміємо тут кількість праці, потрібної на вироблення цього краму за даного стану суспільства, в певних суспільних пересічних обставинах виробництва, за суспільної пересічної інтенсивности та пересічної вправности вжитої праці. Коли в Англії паровий ткацький верстат почав конкурувати з ручним верстатом, треба було тільки половину переднішого робочого часу, щоб переробити певну кількість пряжі в 1 метр шерстяної матерії чи сукна. Бідний ткач працював тепер 17 чи 18 годин щодня, замість передніших 9 чи 10 годин. Проте продукт його двадцятигодинного робочого часу являв собою тільки 10 годин суспільного робочого часу чи 10 годин суспільної праці, потрібної, щоб певну кількість пряжі переробити на тканину. Через це продукт його двадцятигодинної праці мав не більшу вартість, ніж продукт, виготовлений передніше за 10 годин.

Отже, коли вартість краму визначає втілена в ньому кількість суспільно-потрібної праці, то всяке збільшення праці, потрібної на вироблення краму, повинне підвищувати його вартість, а всяке зменшення — знижувати.

Якби відповідні кількості праці, потрібні на вироблення краму, лишалися незмінні, то були б сталі й відповідні вартості їхні. Але інакше буває в дійсності. Кількість праці, потрібної на вироблення краму, ввесь час міняється разом з тим, як міняється видатність вживаної праці. Чим більша видатність праці, тим більше за певний час виробляється продуктів, а чим менша видатність праці, тим менше за той самий час виробляється продуктів. Якби, напр., у наслідок збільшення числа людности треба було обробляти менш родючий ґрунт, то ту саму кількість продуктів можна було б добувати тільки через більшу витрату праці, і вартість сільсько-господарських продуктів через те зросла б. З другого боку, ясно, що, коли один прядник сучасними засобами праці за один робочий день перепрядатиме бавовни в пряжу в багато тисяч разів більше, ніж раніше за той самий час він перепрядав самопрядкою, то кожний окремий фунт бавовни вбиратиме в стільки ж тисяч разів менше прядникової праці ніж раніш, і в наслідок цього вартість, додана до одного фунта бавовни, буде в стільки ж тисяч разів менша, ніж раніше. Вартість пряжі відповідно зменшиться.

Поза різницею природної напружености праці та набутої робочої вправности в різних народів, видатність праці переважно залежатиме ось від чого:

1. від природних обставин праці, як от видатність ґрунту, копалень тощо;

2. від проґресивного вдосконалення суспільних продукційних сил, що чим-раз більше розвиваються через концентрацію капіталу, комбінацію та поділ праці, через машини, поліпшення праці, уживання хемічних та інших природних сил, скорочення часу й простору засобами сполучення та транспорту та через усякі інші винаходи, якими наука примушує природні сили служити праці та через які розвивається суспільний чи кооперативний характер праці. Чим більша видатність праці, тим менше треба її на вироблення певної кількости виробів, а через те меншає вартість продукту. Чим менша видатність праці, тим більше треба вжити її на таку саму кількість виробів, тим більша тоді їхня вартість.

Через те ми повинні визнати за загальний закон таке: вартість краму прямо пропорціональна до витраченого на вироблення його робочого часу й зворотно-пропорціональна до видатносте вжитої праці.

А що досі говорили ми тільки про вартість, то я додам іще кілька слів про ціну; ціна це особлива та форма, якої набуває вартість.

Сама собою ціна означає не що інше, як грошову форму вартости. Вартість всього краму в цій країні, напр., визначають ціною на золото, тоді як на континенті переважно ціною на срібло. Вартість золота чи срібла, подібно до всього іншого краму, визначається кількістю праці, потрібної на здобування їх. Ви обмінюєте певну кількість своєї національної продукції, в якій кристалізувалася певна кількість вашої національної праці, на продукти тих країн, що добувають золото й срібло, в яких кристалізувалася певна кількість їхньої праці. Фактично через обмін ви навчаєтеся вартості всього краму, тобто кількості праці, витраченої на його вироблення, визначати на золото та на срібло. Коли ви більше вдумаєтеся в грошове визначення вартости або, — це те саме, — у перетворення вартости на ціну, то побачите, що це той процес, яким вартості всього краму надаєте ви самостійної та однакової форми, або яким ви означаєте їх, як кількості однакової суспільної праці. Ціну, оскільки вона є тільки грошове визначення вартости, Адам Сміт назвав «природною ціною», а французькі фізіократи «prix nécessaire», тобто потрібною ціною.

Отже, яка залежність між вартістю та ринковою ціною або між природною та ринковою ціною? Усі ви знаєте, що ринкові ціни однакові для всього краму однакового роду, хоч у яких відмінних обставинах робили його окремі вирібники. Ринкова ціна визначає тільки пересічну кількість суспільної праці, потрібної в пересічних обставинах виробництва, щоб забезпечити ринок певною кількістю якогось краму. Встановлюється її відповідно до загальної суми краму певного роду.

Остільки ринкова ціна краму відповідає його вартості. З другого боку, хитання ринкової ціни, що одного разу підноситься понад вартість чи природну ціну, а другого разу падає нижче від неї, залежить від хитання подачі та попиту. Відхилення ринкових цін від вартостей завжди буває, але, як каже Адам Сміт, «природна ціна є той центр, що навколо нього безупинно хитаються ціни краму. Різні обставини можуть навіть тримати їх якийсь час вище, а іноді нижче. Але, хоча б які були перешкоди, що заваджають їм спинитися в цьому центрі спокою та сталости, вони завжди прямують до нього».

Довше спинятися на цьому зараз я не можу.

Досить сказати, що коли подача та попит урівноважуються між собою, то ринкові ціни відповідають їхнім природним цінам, тобто їхнім вартостям, що визначає їх відповідна кількість праці, потрібна на вироблення їх. Але подача та попит повинні безперестанно прямувати до зрівняння, хочби це робилось так, що одно хитання вирівнюється другим,, підвищення — зниженням і навпаки. Коли ви замість щоденних хитань дослідите рух ринкових цін за довгий період, як це, напр., зробив В.Тук у своїй «Історії цін», то побачите, що хитаїгня ринкових цін, відхилення їх від вартостей, їхні підвищення й зниження взаємно покриваються й вирівнюються; що всі види краму продається за їхню пересічну вартість або за природну ціну, коли не зважати на вплив монополій та деяких інших обмежень, що тут я мушу обминути. Пересічні ті періоди часу, що протягом їх хитання ринкових цін взаємно вирівнюються, для різних видів краму неоднакові, бо в одних випадках подача легше пристосовується до попиту ніж в інших.

Отож, коли за довгі періоди часу всі види краму продається за відповідні їм вартості, то було б безглуздя вважати, ніби зиск — не той, що одержують в окремих випадках, а постійний, звичайний зиск різних виробництв, — походить із цін краму, або з того факту, що крам продається за ціну, що на багато перевищує його вартість.

Хибність цього погляду буде ще ясніша, коли його узагальнити. Все, що хтонебудь постійно вигравав би, як продавець, мусів би втрачати, як покупець. Щоправда, можуть сказати, що є люди, які купують, не продаючи, або споживають, не виробляючи. Те, що такі люди платять вирібникові, вони повинні раніше одержати від нього, не даючи натомість жодного еквіваленту. Коли якась людина спочатку візьме у вас грошей, а потім віддасть їх назад, купуючи ваш крам, то ви ніколи не забагатієте, як і тоді, коли ви такій людині продаватимете свій крам дорожче. Такий спосіб торговлі міг би зменшити втрату, але ніколи не дасть зиску.

Отже, щоб пояснити суть зиску взагалі, ви повинні виходити з того, що крам продається пересічно за свою справжню вартість, і зиск походить із того, що крам продається якраз за свою вартість, тобто відповідно до тієї кількости праці, що міститься в ньому. Коли ви не зможете пояснити зиск отак, то ви взагалі не зможете його пояснити. Це здається парадоксом і суперечить щоденним спостереженням. Але ж парадокс є й те, що земля крутиться навколо сонця, а вода складається з двох пальних газів. Наукові істини завжди — парадокси, коли дивитися на них з погляду повсякденного досвіду, що схоплює тільки мінливий вигляд речі.

[ VII. РОБОЧА СИЛА ]

Після того, як ми дослідили природу вартости, вартости всякого краму, оскільки це можна зробити, побіжно розглядаючи, мусимо звернути свою увагу на особливу вартість, на вартість праці. І тут мені знову доведеться здивувати вас парадоксом. Усі ви цілком певні, що те, що ви щодня продаєте, є ваша праця, що через те праця має ціну і що, коли ціна краму є тільки грошове визначення його вартости, то, очевидно, те саме повинне бути й з вартістю праці. Одначе зовсім немає такого явища, як вартість праці, в звичайному розумінні цього слова. Ми бачили, що кількість потрібної праці, кристалізованої в крамі, становить його вартість. Але, коли ми візьмемо таке поняття вартости, то як ми могли б, скажімо, означити вартість десятигодинного робочого дня? Скільки праці містить у собі цей день? — Десять годин праці. Якби ми сказали, що вартість десятигодинного робочого дня дорівнює десяти годинам праці чи тій кількості праці, що в ньому міститься, то це було б тавтологічне й тому безглузде твердження. Тільки після того, як ми виявимо справжнє, але заховане значіння вислову «вартість праці», ми матимемо змогу пояснити це ніби безглузде та неможливе застосування вартости, так само як ми маємо змогу видимий чи в певній формі спостережений рух небесних тіл пояснити тільки тоді, як пізнаємо їхній справжній рух.

Те, що робітник продає, не є просто праця, а його робоча сила, яку він передає в тимчасове користування капіталістові. Справедливість цього доводить той факт, що, не знаю як у англійських законах, але в континентальних законах встановлено максимальний термін, на який людина може продати свою робочу силу, якби дозволити продавати її на необмежений час, то цим відразу відновили б рабство. Якби такий продаж, напр., охопив ціле життя робітника, то він зробився б довічним рабом у свого підприємця.

Іще Томас Гоббс, один із найстаріших економістів та найориґінальніших філософів в Англії, в своєму «Левіафані» інстинктивно зазначив цей момент, але всі його наступники не звернули на це уваги. Він каже: «Вартість людини, як і всіх інших речей, є її ціна й становить стільки, скільки дають за користування її робочою силою».

Коли ми виходитимемо з цього, то зможемо визначити вартість праці, як і всякого іншого краму.

Перше, ніж зробити це, ми хочемо запитати, звідки походить таке дивне явище, що ми знаходимо на ринку одну групу покупців, які мають землю, машини, сировину та життьові засоби, тобто всі речі, що, крім землі в її первісному вигляді, є продукти праці, а на другому боці групу продавців, яким нічого більше продати, крім своєї робочої сили; своїх робочих рук та мозку? Як це сталося, що одна група безперестанку купує, щоб мати зиск та багатіти, тоді як друга група безперестанку продає, щоб заробляти на життя? Дослідити це однаково, що дослідити те, що економісти звуть переднішим чи первісним нагромадженням, але що треба б назвати первісним привласненням. Ми побачили б тоді, що так зване первісне нагромадження означає не що інше, як низку історичних процесів, що, кінець-кінцем, розірвали зв’язок між робочою людиною та її засобами праці. Але таке дослідження виходить за межі моєї теми. Проте коли сталося таке відокремлення робочої людини від засобів праці, то й далі має це ввесь час поновлюватися щоразу дужче, аж поки нова та ґрунтовна революція способів виробництва не знищить його та не відновить первісного зв’язку в новій історичній формі.

Отже, що таке вартість робочої сили? Як і вартість усякого іншого краму, її визначає кількість праці, потрібної на її вироблення. Робоча сила людини існує тільки в її живій особі. Щоб розвиватися та підтримувати своє життя, людина мусить споживати певну кількість життьових припасів. Але людина спрацьовується так само, як і машина, і мусить бути замінена іншою людиною. Отож, крім певної кількости конче потрібних життьових припасів для існування її самої, людина потребує ще додаткової кількости цих припасів, щоб виховати певну кількість дітей, які могли б заступити її на ринку праці й продовжити робітничий рід. Крім того треба ще витратити якусь суму вартостей, щоб розвинути свою робочу силу й набути певної вправности. Для нашої мети досить розглянути пересічну працю; кошти, потрібні на те, щоб створити та вдосконалити її, є цілком мінливі величини. Але я мушу скористатися з цієї нагоди, щоб показати, що як на вироблення самої робочої сили різної кваліфікації потрібна неоднакова сума коштів, так неоднакова й вартість робочої сили, вживаної в різних галузях промисловости. Тим то намагання зрівняти заробітну платню грунтується на помилці, на нездоровому, ніколи нездійсненному бажанні. Воно походить з того фалшивого та поверхового радикалізму, що визнає засновки, але уникає висновків із них. Вартість робочої сили, як і вартість усякого іншого краму, з’ясовується на основі системи заробітної платні, а що різні роди робочої сили мають різну вартість або потребують неоднакової кількости праці, щоб їх створити, то вони мусять мати й неоднакову ціну на ринку праці. Вимагати рівної чи навіть справедливої оплати праці на основі системи заробітної платні — це все одно, що домагатися волі на основі рабства. Те, що ви вважаєте за справедливе чи дешеве, тут на увагу не береться, а питання сходить до того, що за даної системи потрібне й неминуче.

Після всього сказаного видно, що вартість робочої сили визначається вартістю життьових припасів, конче потрібних, щоб створити робочу силу, розвинути, утримувати та увічнити її.

[ VIII. ДОДАТКОВА ВАРТІСТЬ ]

Припустімо, що пересічно на вироблення речей, конче потрібних робітникові щодня, треба 6 годин пересічної праці. Припустімо, крім того, що 6 годин пересічної праці зречевлені в 3 шилінґах золота. В такому разі ці 3 шилінґи були б ціною чи грошовим визначенням денної вартости робочої сили того робітника. Якби він щодня працював 6 годин, то за день виробляв би таку вартість, якої було б досить, щоб купити на неї пересічну кількість потрібних йому щодня життьових припасів або утримувати себе самого, як робітника.

Але наш робітник є найманий робітник. Через те мусить він свою робочу силу продавати капіталістові. Продаючи її за 3 шилінґи на день або за 18 шилінґів на тиждень, він продає її за її вартість. Припустімо, що це є прядник. Працюючи по 6 годин щодня, він додаватиме кожного дня до переробленої бавовни нову вартість на 3 шилінґи. Ця додавана щодня нова вартість становила б точний еквівалент його заробітної платні або ціну, яку він одержує щодня за свою робочу силу. Але в такому разі капіталіст не одержував би ніякої додаткової вартости чи додаткового продукту. Тут ми натрапляємо на справжні труднощі.

Капіталіст, купивши робочу силу в робітника й оплативши її вартість, як і всякий покупець, набув право спожити куплений крам або використати його. Робочу силу певної людини споживають чи використовують, примушуючи людину працювати, так само, як споживають чи використовують машину, пускаючи її в роботу. Через те капіталіст, купивши денну чи тижневу вартість робочої сили певного робітника, набув право протягом цілого дня чи тижня використовувати його робочу силу, тобто примушувати його працювати. Робочий день чи робочий тиждень має, звичайно, природні межі, але про це ми говоритимемо докладно далі.

Я хочу на мить спинити вашу увагу на одному дуже важливому пункті.

Вартість робочої сили визначається кількістю праці, потрібної на її утримання або відтворення, але використовування цієї робочої сили обмежують тільки життьова енерґія та фізична сила певного робітника. Денна чи тижнева вартість робочої сили — зовсім не те, що денна чи тижнева робота її, так само як цілком різні речі їжа, яку з’їдає кінь, і той час, протягом якого він може возити на собі людину. Кількість праці, якою визначається вартість робочої сили певного робітника, зовсім не визначає меж для тієї кількости праці, яку може виконати ця робоча сила. Візьмімо за приклад нашого прядника. Ми бачили, що він мусить кожного дня створювати вартість на 3 шилінґи, щоб кожного дня відтворювати свою робочу силу; цього він досягає, працюючи щодня 6 годин. Але це не позбавляє його обов’язку працювати щодня 10 чи 12, або ще більше, годин. І капіталіст, оплативши денну чи тижневу вартість робочої сили цього прядника, набув право використовувати її протягом цілого дня чи тижня. Тому він примушує його працювати, скажімо, 12 годин на день, і прядник, окрім 6 годин, потрібних, щоб відробити свою заробітну платню чи вартість своєї робочої сили, працює ще 6 годин, які я назву годинами додаткової праці, і ця додаткова праця втілюється в додаткову вартість та додатковий продукт. Коли, напр., наш прядник своєю щоденною працею протягом 6 годин додає до бавовни вартість на 3 шилінґи, тобто вартість, що становить точний еквівалент його заробітної платні, то протягом 12 годин він додаватиме до бавовни вартість 6 шилінґів і відповідно більше вироблятиме пряжі. А що свою робочу силу, продав він капіталістові, то капіталістові належить і вся вартість чи ввесь продукт, який він виробив, бо капіталіст протягом певного часу є власник його робочої сили. Отже, капіталіст, витративши наперед 3 шилінґи, одержує вартість 6 шилінґів, бо, заплативши наперед вартість, кристалізовану в 6 робочих годинах, натомість одержує він вартість, у якій кристалізовано 12 годин робочого часу. Коли цей процес повторюватиметься щодня, капіталіст щодня витрачатиме наперед 3 шилінґи, а одержуватиме 6 шилінґів, і з них одну половину знову буде вжито на те, щоб оплатити нову заробітну платню, а друга становитиме додаткову вартість, за яку капіталіст не платить ніякого еквіваленту. На такому способі обміну між капіталом та працею тримається капіталістична продукція чи система найманої праці, що мусить безперестанку відтворювати робітника, як робітника, і капіталіста, як капіталіста.

Рівень додаткової вартости, за інших рівних обставин, залежить від співвідношення між тією частиною робочого дня, коли відтворюється вартість робочої сили, та додатковим часом чи додатковою працею, що йде капіталістові.

Отже, цей рівень залежить від того, на скільки довший робочий день проти тієї частини його, коли робітник своєю працею відтворює вартість своєї робочої сили або свою заробітну платню.

[ IX. ВАРТІСТЬ ПРАЦІ ]

Вернімося тепер до вислову «вартість або ціна праці».

Ця вартість, як ми бачили, фактично є вартість робочої сили, що міряється вартістю краму, потрібного, щоб її підтримувати. А що робітник одержує свою заробітну платню, тільки скінчивши працю, і знає, що те, що насправді віддає він капіталістові, є його праця, то вартість чи ціна його робочої сили здається йому вартістю чи ціною самої праці. Коли ціна його робочої сили становить 3 шилінґи, в яких втілено 6 годин праці, а робітник працює 12 годин, то він уважає ці 3 шилінґи за вартість або за ціну 12 годин праці, хоч ці 12 годин означають вартість 6 шилінґів. Звідци подвійний наслідок. Поперше, вартість або ціна робочої сили має зовнішній вигляд ціни чи вартости самої праці, хоча, як розглянути справу ближче, такі вислови, як вартість та ціна праці, є безглуздя.

Подруге, хоч оплатили тільки частину денної праці певного робітника, тоді як другу частину не оплачено, хоч саме ця неоплачена частина чи додаткова праця являє собою той фонд, з якого походить додаткова праця чи зиск, — проте здається, наче ця праця оплачена праця.

Цей облудний вигляд відрізняє найману працю від інших історичних форм праці. На основі системи заробітної платні навіть неоплачена праця здається оплаченою. Навпаки, за рабства навіть оплачена частина праці здавалася неоплаченою. Але ж для того, щоб жити й могти працювати, раб, звичайно, одну частину свого робочого дня повинен витрачати, на те, щоб відтворити вартість свого утримання. А що між ним та його хазяїном не було жодної угоди, між обома сторонами не відбулося жодного акту купівлі та продажу, то раб усю працю вважав за неоплачену.

Візьмімо, з другого боку, кріпака-селянина, який можна сказати, ще до вчорашнього дня був у всій Східній Европі. Цей селянин працював, скажімо, 3 дні на самого себе на власному чи відведеному йому полі, а 3 інші дні робив роботу примусово й безплатно на свого пана. Отже тут оплачена й неоплачена праця явно відокремлені, відокремлені в часі й у просторі. І наші ліберали надзвичайно обурювались проти тієї перекрученої думки, що людину задурно примушують працювати.

Але в дійсності цілком однаково, чи хтось 3 дні на тиждень працюватиме на самого себе, на власному полі, а 3 дні на свого пана, чи він щодня працює на фабриці або в майстерні 6 годин для себе і 6 годин для свого підприємця. Тільки в останньому разі оплачена й неоплачена частини праці не відокремлені, перемішані між собою, і природу всього явища цілком замасковано обопільною угодою та виплатою наприкінці тижня. Неоплачена праця в одному разі здається добровільно відданою, а в другому — примушеною. Отака тільки й є різниця.

Коли я надалі вживатиму вислову «вартість праці», то тільки як народнього популярного вислову для вартости робочої сили.

[ X. ЗИСК УТВОРЮЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ ПРОДАЖ КРАМУ ЗА ЙОГО ВАРТІСТЬ ]

Припустімо, що одна година пересічної праці являє собою вартість 6 пенсів або 32 годин такої самої праці вартість 6 шилінґів. Припустімо далі, що вартість праці становить З шилінґи або продукт 6 годин праці. Далі, коли в сировині, машинах тощо, зужитих на певний крам, втілено 24 години пересічної праці, то вартість їх становитиме 12 шилінґів. Коли, крім того, робітник, якого найняв капіталіст, до цих засобів праці додасть 12 годин праці, то ці 12 годин додадуть іще вартість 6 шилінґів. Отже, вся вартість продукту досягне 36 годин зречевленої праці, що становитимуть 18 шилінґів. А що вартість праці, тобто виплаченої робітникові заробітної платні становить тільки 3 шилінґи, то капіталістові лишиться 6 годин додаткової праці цього робітника, зречевленої у вартості краму, якої капіталіст не оплатив еквівалентом. І коли капіталіст продасть ці товари по їхній вартості, за 18 шилінґів, він одержить через те вартість 3 шилінґів, за яку не заплатив жадного еквіваленту. Ці 3 шилінґи являтимуть собою додаткову вартість або зиск, і він покладе його собі в кишеню. І капіталіст одержить 3 шилінґи зиску не через те, що продасть свій крам за ціну, більшу, ніж його вартість, а якраз за справжню вартість.

Вартість краму визначає та загальна кількість праці, що міститься в ньому. Але одну частину цієї праці оплачено еквівалентом у формі заробітної платні, а друга частина зречевлена в тій вартості, за яку не заплачено жадного еквіваленту. Одна частина праці, що міститься в крамі, є оплачена праця, а друга частина — неоплачена праця. Отож, коли капіталіст продає крам за їхню вартість, тобто відповідно до загальної кількости кристалізованої в них праці, то він неминуче продаватиме його із зиском. Він продає не тільки те, що йому коштує еквівалент, а й те, що йому нічого не коштує, хоч він оплатив працю своїх робітників. Капіталістові витрати на вироблення краму та їхня справжня вартість — речі різні. Отож я й підкреслюю, що нормальний та пересічний зиск одержується не тому, що крам продається дорожче за його вартість, а тому що продається його якраз за свою вартість.

[ XI. СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ ДОДАТКОВОЇ ВАРТОСТИ ]

Додаткову вартість чи ту частину всієї вартости краму, в якій втілена додаткова праця, тобто неоплачена праця певного робітника, я зву зиском. Але не ввесь зиск потрапляє до капіталістів-підприємців. Монополія на землю дає змогу землевласникові частину цієї додаткової вартости привласнювати під назвою ренти, — однаково, чи буде цю землю використано під сільсько-господарські будівлі, чи під залізниці, або на які інші продукційні потреби. З другого боку, той факт, що володіння знаряддям праці дає змогу капіталістові-підприємцеві продукувати додаткову вартість, або, — це сходить до того самого, — привласнювати собі певну кількість неоплаченої праці, — стає за підставу власникові засобів праці, які він цілком чи ча¬стково віддає в користування капіталістові-підприємцеві, одно слово, грошовому капіталістові, — вимагати собі другу частину цієї додаткової вартости під назвою «відсоток», і таким чином капіталістові-підприємцеві, як такому, лишається тільки про¬мисловий чи торговельний зиск.

А питання про те, якими законами реґулюється поділ за¬гальної суми додаткової вартости між трьома категоріями людей, зовсім виходить за межі нашої теми.

А з того, що ми навели вгорі, виходить таке:

Земельна рента, відсоток та промисловий зиск є тільки різні назви для різних частин додаткової вартости краму або тієї неоплаченої частини праці, що в них міститься; всі вони одна¬ково походять із цього джерела, і тільки з цього. їх створює не земля, як така, і не капітал, як такий, а земля та капітал дають тільки змогу своїм власникам одержувати відповідні частини додаткової вартости, яку вичавив із своїх робітників капіталіст-підприємець. Для самого робітника не має особливої ваги, чи капіталіст-підприємець покладе собі в кишеню всю додаткову вартість, як наслідок його додаткової праці, тобто неоплаченої праці, чи мусить частину її під назвою «рента» та «відсоток» віддати третій стороні. Припустімо/ що капіталіст-підприємець використовує свій власний капітал і на власній землі; в такому разі вся додаткова вартість попливе до його кишені.

З робітників безпосередньо вичавлює додаткову вартість капіталіст-підприємець, але, кінець-кінцем, цілком однаково, яку частину з неї він зможе одержати собі. І на таких стосун¬ках між капіталістом-підприємцем та найманими робітниками тримається вся система найманої праці й уся сучасна система виробництва. Коли деякі громадяни, беручи участь у нашій дискусії, пробували звести питання до дрібниць і розглядали основні стосунки між капіталістом-підприємцем та робітниками, як другорядну справу, то вони дуже помилялися, хоча, з дру¬гого боку, мали рацію казавши, що підвищення заробітної платні за даних обставин неоднаково позначається на інтере¬сах капіталіста-підприємця, землевласника, і ротового капіта¬ліста та, коли хочете, одержувача податків.

Із сказаного випливає ще один висновок.

Та частина вартости краму, що являє собою тільки вартість сировини, машин, одно слово, — вартість зужитих засобів виробництва, зовсім не становить доходу, а відновлює тільки капітал. Проте помилка була б сказати, що друга частина вартости краму, яка становить доходи або яку може бути витрачено у формі вартости заробітної платні, зиску, земельної ренти, відсотку, утворюється з вартости заробітної платні, земельної ренти, зиску тощо. Лишімо поки на боці заробітну платню й розгляньмо тільки промисловий зиск, відсоток та земельну ренту. Ми бачили вже, що додаткова вартість, яка міститься в крамі, або та частина його вартости, що реалізована в неоплаченій праці, поділяється на різні частини з трьома різними назвами. Але була б помилка казати, що її вартість складається чи утворюється через додавання незалежних вартостей цих трьох складових частин.

Коли в одній годині праці втілюється вартість 6 пенсів, коли робочий день робітника триває 12 годин, коли половина цього часу є неоплачена праця, то ця додаткова праця додасть до краму З шилінґи додаткової вартости, тобто вартість, за яку не заплачено жадного еквіваленту. Ця додаткова вартість 3 шилінґи являтиме собою ввесь фонд, що його капіталіст-підприємець у тій чи тій пропорції поділить із землевласником та грошовим капіталістом. Вартість цих 3 шилінґів і становить межі тієї вартости, яку вони можуть ділити між собою. Але капіталіст-підприємець зовсім не додає до вартости краму довільну вартість свого зиску, до якої ще долучається вартість для землевласника тощо, щоб таким чином сума цих довільно визначених вартостей становила цілу вартість. Отже ви бачите, який хибний, поширений погляд, що плутає поділ даної вартости на три частини з утворенням тої вартости через додавання трьох незалежних вартостей і таким чином цілу вартість, яка походить із земельної ренти, зиску та відсотку, — обертає на довільну величину.

Коли ввесь зиск, що його одержує капіталіст, становить 100 фунтів стерлінґів, то, розглядаючи цю суму, як абсолютну величину, ми називаємо її масою зиску. А коли ми обчисляємо відношення цих 100 фунтів стерлінґів до затраченого капіталу, то цю відносну величину ми звемо рівнем зиску. Ясно, що цей рівень зиску можна визначати подвійно.

Припустімо, що 100 фунтів стерлінґів є капітал, затрачений на заробітну платню. Коли здобута додаткова вартість теж становить 100 фунтів стерлінґів, — і це нам показувало б, що половина робочого дня робітника є неоплачена праця, — і коли ми візьмемо відношення цього зиску до капіталу, затраченого у формі заробітної платні, то ми можемо сказати, що рівень зиску[10] досягає 100%, бо затрачений капітал був 100 фунтів, і створена вартість 200 фунтів стерлінґів.

З другого боку, якби ми взяли на увагу не тільки капітал, затрачений на заробітну платню, а ввесь затрачений капітал, скажімо, напр., 500 фунтів стерлінґів, із яких 400 фунтів є вартість сировини, машин тощо, то б ми могли сказати, що рівень зиску становить тільки 20%, бо 100 фунтів стерлінґів зиску становлять тільки п’яту частину цілого затраченого капіталу.

Перший спосіб визначати рівень зиску є єдиний спосіб, що показує справжнє відношення між оплаченою та неоплачєною працею, справжній ступінь експлоатації праці. Другий спосіб визначати є загальновживаний і для певної мети справді зручний. У всякому разі він дуже корисний, щоб заховати, скільки неоплаченої праці вичавлює капіталіст із робітника.

У висновках, які я далі робитиму, я буду вживати слова «зиск» для всієї суми додаткової вартости, яку одержує капіталіст, не зважаючи на те, як вона поділяється поміж різними вчасниками; як же я вживатиму вислову «рівень зиску», то завжди порівнюватиму зиск із тією вартістю, яку затратив капіталіст у формі заробітної платні.

[ XII. ЯКА ЗАЛЕЖНІСТЬ МІЖ ЗИСКОМ, ЗАРОБІТНОЮ ПЛАТНЕЮ ТА ЦІНАМИ ]

Коли ми від вартости краму віднімемо ту вартість, якою відновлюється зужиту вартість сировини та інших засобів виробництва, тобто коли ми віднімемо ту вартість, що являє собою минулу працю, то лишок вартости являтиме собою ту кількість праці, яку давав працюючи останній робітник. Коли цей робітник працює щодня 12 годин, коли 12 годин пересічної праці кристалізуються в кількості золота на 6 шилінґів, то ця додана вартість 6 шилінґів є єдина вартість, створена його працею. Ця визначена робочим часом вартість є єдиний фонд, з якого і він, і капіталіст можуть брати відповідні частини чи дивіденди, єдина вартість, що поділяється на заробітну платню та зиск. Ясно, що ця вартість не зміниться, коли зміниться пропорція, в якій вона поділяється між обома вчасниками. Нічого не зміниться й тоді, коли замість одного робітника взяти всю робочу людність, а замість одного робочого дня взяти, приміром, 12 мільйонів робочих днів.

А що капіталіст і робітник можуть поділяти між собою тільки цю обмежену вартість, тобто вартість, яку міряється всією працею певного робітника, то, коли один одержить більше, другому припаде менше, і навпаки. Коли кількість чогось стала, то одна частина її може збільшитись на стільки, на скільки друга зменшиться. Коли міняється заробітна платня, то в протилежному напрямку міняється й зиск. Коли заробітна платня меншає, зиск більшає, а як заробітна платня більшає, зиск меншає. Коли робітник, за нашим переднішим припущенням, одержує 3 шилінґи, тобто половину тієї вартости, яку він створює, або коли його цілий робочий день наполовину оплачений і наполовину неоплачений, то рівень зиску становитиме 100%, бо капіталіст теж одержуватиме 3 шилінґи. Коли ж робітник одержуватиме тільки 2 шилінґи або тільки третину цілого дня працюватиме на себе, то капіталіст одержуватиме 4 шилінґи, і рівень зиску буде 200%. А як робітник буде одержувати 4 шилінґи, то капіталістові лишиться 2 шилінґи, і рівень зиску знизиться тоді до 50%[11]; але всі ці зміни не впливатимуть на вартість краму. Через те загальне підвищення заробітної платні спричинилося б до загального зниження рівня зиску, але не вплинуло б на вартість. Та хоч, кінець-кінцем, ринкові ціни на крам реґулює їхня вартість, тобто тільки по відповідна кількість праці, — фіксованої в них, а не поділ її на оплачену та неоплачену працю, — проте звідци зовсім не виходить, що вартості окремого краму чи певної кількости його, що виробляється, приміром, за 12 годин, завжди будуть однакові. Сума чи маса краму, вироблених за певний робочий час чи певною кількістю праці, залежить від продукційної сили праці, вжитої на те, щоб його зробити, а не від того, скільки часу триватиме праця. З певною видатністю праці, напр., за 12-ти годинний робочий день ткач випрядає 12 фунтів пряжі, з меншою видатністю праці — тільки 2 фунти. Отже, коли 12 годин пересічної праці в одному разі втілюється у вартості 6 шилінґів, то 12 фунтів пряжі коштуватимуть 6 шилінґів, а в другому разі так само 2 фунти пряжі коштуватимуть 6 шилінґів. Один фунт пряжі в першому разі коштуватиме 6 пенсів, а в другому — З шилінґи. Різниця ціни була б наслідком різниці видатности вжитої праці. За більшої видатности праці одна година праці втілювалась би в одному фунті пряжі, тоді як за меншої видатности праці в одному фунті пряжі втілювалося б 6 годин праці. Ціна 1 фунта пряжі в першому разі становила б тільки 6 пенсів, хоча заробітна платня була б висока, а рівень зиску низький. У другому разі ціна становила б 3 шилінґи, хоч заробітна платня була б низька, а рівень зиску високий. Так було б через те, що ціну 1 фунта пряжі визначає загальна кількість витраченої на них праці, а не пропорція, в якій поділяється ця загальна сума на оплачену та неоплачену працю. Через це той факт, про який я згадував угорі, що високо оплачувана праця може виробляти дешевий, а низько оплачувана — дорогий крам, — позбувся свого парадоксального вигляду. Він є тільки вияв того загального закону, що вартість краму визначається кількістю витраченої на нього праці, але що ця кількість залежить тільки від видатности вжитої праці й тому міняється разом з будь-якою зміною видатности праці.

[ XIII. ВАЖЛИВІШІ ВИПАДКИ, КОЛИ ТРЕБА ВИМАГАТИ ЗБІЛЬШИТИ ЗАРОБІТНУ ПЛАТНЮ ТА БОРОТИСЯ ПРОТИ ЇЇ ЗМЕНШЕННЯ ]

Ми повинні тепер серйозно розглянути ті найважливіші обставини, коли пробують добитися збільшення заробітної платні чи поставити опір проти її зменшення.

1. Ми вже бачили, що вартість робочої сили або, кажучи популярно, вартість праці визначається вартістю конче потрібних життьових припасів або кількістю праці, зужитої на вироблення їх. Отже, коли в певній країні вартість конче потрібних життьових припасів, що пересічно споживає щодня робітник, буде 3 шилінґи, то робітник щодня повинен працювати 6 годин, щоб створити еквівалент свого денного утримання. Якби робочий день був 12 годин, то капіталіст, даючи З шилінґи, оплатив би вартість його праці. Половина робочого дня була б неоплачена праця, і рівень зиску становив би 100%. Але припустімо, що в наслідок зменшення видатности треба праці більше, щоб, скажімо, здобути таку саму кількість сільсько-господарських продуктів; в такому разі ціна пересічних денних життьових засобів зросла б із 3 до 4 шилінґів. У цьому разі вартість праці збільшилася б на третину або на ЗЗ⅓%. Тоді 8 годин робочого дня потрібні були б на те, щоб створити еквівалент денного утримання цього робітника відповідно до переднішого його утримання. Додаткова вартість через те зменшилася б із 6 до 4 годин, а рівень зиску — з 100% до 50%. А робітник, вимагаючи більшої заробітної платні, хотів би тільки, щоб йому оплатили вищу вартість його праці, як і всякий інший продавець краму, що вимагає оплатити йому вищу вартість, коли зростають витрати на вироблення його краму. А як заробітна платня не зростає чи не досить зростає, щоб покрити збільшену вартість конче потрібних життьових припасів, то ціна праці падає нижче від вартости праці, і життьовий рівень робітника погіршується.

Але зміна може відбуватися й у протилежному напрямі. Через збільшення видатности праці та сама кількість пересічних щоденних конче потрібних життьових припасів могла б упасти з 3 до 2 шилінґів або замість 6 треба було б тільки 4 години робочого дня, щоб створити еквівалент вартости щоденних життьових припасів. Робітник тоді міг би за 2 шилінґи купити стільки само життьових припасів, як раніше купував за 3 шилінґи. В дійсності вартість праці зменшилася, але ця зменшена вартість могла б означати таку саму кількість краму, як і раніше. Тоді зиск збільшився б із 3 до 4 шилінґів, а рівень зиску — із 100 до 200%. Хоч абсолютно рівень життя певного робітника лишився б такий самий, проте відносна його заробітна платня, а через те й відносне становище його проти капіталіста погіршало б. Коли робітник чинитиме опір цьому відносному зменшенню його заробітної платні, то він тільки змагатиметься за свою пайку в наслідок збільшеної видатности своєї власної праці та свого переднішого відносного суспільного становища. Так англійські фабричні лорди після скасування хлібного закону та всім відомого зламання найсвятіших обітниць, даних під час пропаганди проти хлібного закону, — зменшили загальну заробітну платню на 10%. Спочатку опір від робітників був неможливий, потім втрачені 10% вони знову повернули. Але я не спинятимусь докладніше на обставинах цього.

2. Вартість конче потрібних життьових засобів і в наслідок цього вартість праці може не мінятися, але їхня грошова ціна може змінитися через те, що зменшилася вартість золота.

Через відкриття багатших родовищ та ін. 2 унції золота, напр., можуть не потребувати більше праці на здобування їх, ніж раніше треба було, щоб здобути 1 унцію золота. Вартість золота тоді зменшилася б на половину або на 50%. А що вартість всього іншого краму тоді визначилася б (ausgedrückt) подвоєною проти переднішого грошовою ціною, то це саме сталося б і з вартістю праці. 12 годин праці, що визначалися раніше 6 шилінґами, тепер визначалися б 12 шилінґами. Якби заробітна платня робітникові спинилась на 3 шилінґах, замість збільшитися до 6 шилінґів, то ціна його праці на гроші відповідала б тільки половині вартости цієї праці і життьовий рівень його надзвичайно погіршав би. Це сталося б також більшою чи меншою мірою й тоді, коли б його заробітна платня й зросла, але не на стільки, як знизилася вартість золота. В такому разі нічого не змінилося б ані у видатності праці, ані в подачі та попиті, ані у вартості. Не змінилося б нічого, крім грошової назви цієї вартости. Казати в такому разі робітникові, що він не повинен добиватися відповідного збільшення заробітної платні, це не що інше, як сказати йому, що він повинен задовольнятися назвами речей замість самих речей.

Вся минула історія доводить, що капіталісти завжди, коли наставало таке знецінення золота, відразу використовували це як нагоду ошукати робітників. Економісти одної дуже поширеної школи доводять, що через нове відкриття золотих родовищ, поліпшення експлуатації срібляних копалень та дешевше постачання живого срібла вартість дорогоцінних металів знову зменшилася. Цим можна б пояснити загальну й одночасну боротьбу на континенті за збільшення заробітної платні.

3. Ми досі припускали, що робочий день має певні межі. Але робочий день, як такий, зовсім не має сталих меж. Капіталіст повсякчас намагається збільшити його до фізично-можливої межі, бо відповідно до цього зростатиме додаткова праця та зиск, що з неї походить. Чим більше капіталістові вдається продовжити робочий день, тим більшає та кількість праці інших людей, яку він може привласнювати собі. Протягом 17-го та навіть перших двох третин 18-го століття десятигодинний робочий день був нормальний для всієї Англії. Під час протиякобінської війни, що фактично була війною англійської аристократії проти англійських трудящих мас, капітал справляв свої оргії й збільшив робочий день з 10 до 12, 14, 18 годин. Малтус, якому зовсім не можна закинути надмірного сентименталізму, заявив в одному памфлеті, надрукованому при¬близно 1815 року, що коли такий стан триватиме далі, це загрожуватиме основам існування нації. За кілька років перед тим, як запровадили скрізь нововинайдені машини, приблизно 1765 року, в Англії з’явився памфлет під назвою «An Essay on Trade». Анонімний автор його, запеклий ворог робітничої кляси, висловлюється за те, що треба збільшити робочий день. Між іншим, як один із засобів до цього, він пропонує закласти «робочі доми», що, на його думку, повинні бути «домами жаху». Який же завдовжки робочий день він пропонує для цих «домів жаху»? Дванадцятигодинний, тобто саме такий, який капіталісти, економісти та міністри 1832 року об’явили не тільки за фактично сущий, а й конче потрібний робочий день для дитини 12 років.

Робітник, продаючи свою робочу силу, — а він мусить це робити за теперішньої системи, — передає її капіталістові в користування на якийсь час у певних розумних межах. Він продає свою робочу силу, щоб, минаючи її природне зужиткування, підтримувати її, а зовсім не руйнувати. Коли продають робочу силу за її денну чи тижневу вартість, припускається, що цю робочу силу протягом одного дня чи тижня не зужитковуватиметься стільки, як протягом двох день чи двох тижнів. Візьмімо машину, що варта 1000 фунтів стерлінґів. Коли її вживатимуть 10 років, то вона додаватиме щороку до вартости того краму, який вироблює, по 100 фунтів стерлінґів. Коли ж її використають за 5 років, то вона додаватиме щороку вартість 200 фунтів стерл., або вартість її щорічного зужиткування зворотно-пропорціональна до тієї швидкости, з якою її використовують. Але саме це й відрізняє робітника від машини. Машина не точно в такій пропорції зужитковується, як її вживають. А робоча ж сила, навпаки, зужитковується в далеко більшій пропорції, ніж це можна бачити з самих чисел про витрату праці. Намагаючись скоротити збільшений робочий день до його переднішої розумної довжини або там, де немає жадного закону, примусити встановити нормальний робочий день, намагаючись притягти надмірну працю через збільшення заробітної платні, через збільшення, яке не тільки було б пропорціональне до збільшення надмірної праці, а й перевищувало його, — робітники тільки виконують свій обов’язок до самих себе та людства. Вони тільки ставляють межі тиранічному, протизаконному намаганню капіталу. Час є простір для людського розвитку. Людині, що не має зовсім вільного часу для самої себе, що все життя своє працює, крім суто фізичних перерв на сон, їжу тощо, працює на капіталіста, гірше, ніж в’ючній тварині. Така людина, фізично скалічена й духовно здичавіла, є тільки машина, щоб витворювати чуже багатство. І вся історія новітньої промисловости показує, що капітал, коли його не приборкати, ні на що не вважаючи, — люто прагне тільки того, щоб усю робітничу клясу довести до такого надзвичайного глибокого пониження.

Капіталіст, виплачуючи вищу заробітну платню за збільшений робочий день, може проте зменшувати вартість праці, коли збільшення заробітної платні не відповідає більшій витраті праці та швидкому зужиткованню робочої сили. Це може статися й інакше. Ваші буржуазні статистики, напр., кажуть, що пересічна заробітна платня тих родин, які працюють на фабриках у Лянкашірі, збільшилася. Але вони забувають, що, замість одного чоловіка, тепер кидається під колісницю Джапернавту[12] — капіталові голову родини, його дружину, часом троє чи четверо дітей та що загальне збільшення всієї їхньої заробітної платні не відповідає праці, що вичавлюється її з цілої родини.

Навіть з тією певною довжиною робочого дня, що є тепер, в усіх галузях промисловости, що підлягають фабричному законові, може стати потрібним збільшити заробітну платню, щоб зберегти переднішу вартість праці. Через збільшенню інтенсивности праці один робітник може витрачати стільки, саме живої сили за 1 годину, як раніше витрачав за 2 години. До певної міри це й здійснено в тих галузях промисловости, що підлягають фабричному законові, через прискорення руху машин та збільшення числа машин, за якими повинна доглядати тепер одна людина. Коли збільшення інтенсивности праці чи збільшення маси праці, зуживаної за 1 годину, дорівнює зменшенню робочого дня, то робітник навіть може виграти на цьому. Але, вийшовши за ці межі, він витратить те, що виграв, і 10 годин праці будуть тоді так само шкідливо впливати, як. раніше впливали 12 годин. І коли робітник чинить опір цьому намаганню капіталу, бореться за таке збільшення заробітної платні, яке б відповідало збільшеному напруженню праці, то він цим тільки протидіє знеціненню своєї праці та погіршанню становища своєї кляси.

4. Усі ви знаєте, що капіталістичне виробництво переходить періодично певні цикли, але причин цього я не можу тут висвітлювати. Воно переходить стан спокою, щораз більшого пожвавлення, розквіту, переповнення ринку, кризи та застою. Ринкові ціни на крам і ринкові рівні зиску пристосовуються до цих фаз і часом падають нижче від пересічного рівня, потім знову підносяться понад нього. Коли ви розглядатимете цілий цикл, то побачите, що один ухил ринкової ціни вирівнюється другим і що пересічно протягом циклу ринкову ціну краму реґулює своя вартість. У фазі зниження ринкових цін, далі у фазі кризи та застою заробітна платня робітникові, коли він взагалі не позбувся роботи, безперечно зменшується. Але навіть і в разі такого зниження ринкових цін він змушений сперечатися з капіталістом, щоб не дати себе ошукати на тому, в якій пропорції стало потрібне зменшення заробітної платні. Якби він не боровся за збільшення заробітної платні у фазі розквіту, коли утворюється понаднормальний зиск, то він би ніколи, як узяти пересічно промисловий цикл, не одержував пересічної заробітної платні або вартости своєї праці. Це був би верх безглуздя вимагати, щоб робітник, якого заробітна платня неминуче зменшується під несприятливу фазу циклу, сам відмовився відповідно вирівняти її, коли справи йтимуть добре. Загалом кажучи, вартості всього краму виявляються тільки через вирівнювання ринкових цін, що безперестанку міняються через хитання попиту та подачі. За теперішньої системи праця це такий самий крам, як і всякий інший. Через те й вона так само хитається, щоб досягти пересічної ціни, яка відповідає її вартості. Була б нісенітниця, — з одного боку вважати працю за крам, а з другого ставити її поза тими законами, що визначають ціни на крам. Раб одержує постійну й тверду кількість життьових засобів, а найманий робітник — ні. Він мусить добиватися в одному разі збільшення заробітної платні хоча б для того, щоб вирівняти зменшення її в другому разі. Якби він поставився до волі та вимог капіталіста, як до тривалого економічного закону, то був би змушений поділяти всю лиху долю раба, не маючи вигоди від певности його становища.

З усіх випадків, які я навів, — а вони становлять 99% усіх випадків, — ви бачили, що боротьба за збільшення заробітної платні є тільки наслідок попередніх змін, неминучий результат попередніх змін щодо кількости продукції, видатности праці, вартости грошей, поширення чи підсилення експлуатації праці, хитання ринкових цін, що залежить від хитання попиту та подачі, відповідно до різних фаз промислового циклу; одно слово, це є реагування робітників на попереднє поводження капіталістів. Коли ви боротьбу за збільшення заробітної платні розглядатимете незалежно від усіх цих обставин і братимете на увагу тільки зміни заробітної платні, а всі інші зміни, що їх спричинюють, будете нехтувати, то виходитимете з хибного засновку й тому прийдете до хибного висновку.

[ XIV. БОРОТЬБА МІЖ ПРАЦЕЮ ТА КАПІТАЛОМ І ЇЇ НАСЛІДКИ ]

1. Я показав, що опір робітників зменшенню заробітної платні та періодичне намагання добитися збільшення її нерозривно зв’язане з системою найманої праці і є наслідок того, що працю прирівняно до краму, а через те підлягає вона тим законам, що реґулюють загальний рух цін; далі я показав, що загальне збільшення заробітної платні спричинилося б до зниження загального рівня зиску, не вплинувши на пересічні ціни краму або його вартості. Тепер постає питання, якою мірою в безперестанній боротьбі між капіталом та працею праця може сподіватися на перемогу.

Я міг би відповісти узагальненням і сказати, що ринкова ціна праці, як і всякого іншого краму, раз-у-раз пристосовуватиметься до її вартости; тому, не вважаючи на всі збільшення та зменшення, які б робітник не робив, він, кінець-кінцем, одержуватиме тільки пересічну вартість своєї праці, що залежить від вартости його робочої сили, яка знову таки визначається вартістю життьових припасів, конче потрібних на її утримання та відновлення, а вартість їхню врешті реґулює кількість праці, потрібної на вироблення їх.

Але є одна особлива обставина, що відрізняє вартість робочої сили чи вартість праці від вартостей усякого іншого краму. Вартість робочої сили складається з двох елементів; один із них — суто-фізичний, а другий історичний або суспільний (соціяльний). Її крайню межу визначає фізичний елемент, тобто робітнича кляса, щоб підтримувати та відтворювати саму себе, продовжувати своє фізичне існування, вона повинна одержувати життьові засоби, абсолютно потрібні для життя та розмноження. Вартість цих абсолютно потрібних життьових засобів становить, через те, нижчу межу вартости праці. З другого боку, довжина робочого дня має також свою крайню, здатну поширюватися межу. Ця крайня межа залежить від фізичної сили певного робітника. Коли щоденна витрата його робочої сили переступає певну межу, то вона не може щодня знову функціонувати. Проте, як уже сказано, ця межа здатна дуже поширюватися. Швидка зміна кволих та недовговічних поколінь так само добре забезпечуватиме ринок робочої сили, як і ряд сильних та довговічних поколінь.

Поруч із цим суто-фізичним елементом вартість праці визначається ще звичайним для кожної країни способом життя. Цей спосіб життя полягає не тільки у фізичному житті, а й у задоволенні певних потреб, що походить із соціяльних тих обставин, у яких люди живуть та виховалися. Життьовий рівень в Англії можна б звести на стан ірляндця, обставини життя німецького селянина — на обставини життя ліфляндського селянина. Яку вагу мають історичні традиції та соціяльні звички з цього погляду, ви можете довідатися з книжки м-ра Торнтона про «Перезалюднення», де він показує, що в різних аґрарних районах Англії пересічна заробітна платня ще й сьогодні дуже неоднакова, залежно від того, в більше чи менше сприятливих обставинах відповідні райони скинули з себе ярмо кріпацтва.

Цей історичний чи соціяльний елемент, що впливає на вартість праці, може збільшитися чи зменшитися, а то й зовсім зникнути, і тоді лишиться сама тільки фізична межа. Під час антиякобінської війни[12], що її провадили, як мав звичку казати невиправний поглинач податків та парахвіянських прибутків, — старий Георг Розе, — щоб боронити від нападів невірних французів нашу святу віру, яка дає втіху, — шановні англійські фармери, про яких ми недавно так ніжно згадували, зменшили заробітну платню сільсько-господарським робітникам навіть нижче від її фізичного мінімуму, а решту того, що бракувало, щоб фізично підтримати расу, покривали з коштів на допомогу бідним. Це був славетний спосіб обернути робітника на раба, шекспірівського гордого та вільного хлібороба на жебрака.

Коли ви порівняєте нормальну заробітну платню або вартість праці в різних країнах або за різних історичних періодів у тій самій країні, то побачите, що вартість праці — це не стала, а мінлива величина, коли навіть узяти, що вартість всього іншого краму зостається незмінна. Таке саме порівняння рівнів зиску показало б, що міняються не тільки ринкові рівні його, а й пересічні.

Щодо зиску, то немає такого закону, щоб визначав його мінімум. Ми не можемо сказати, яка найнижча межа для його зменшення. А чому ми не можемо з’ясувати цієї межі? Та тому, що ми можемо з’ясувати тільки мінімальну заробітну платню, а не максимальну. Ми можемо тільки сказати, що коли дано межі робочого дня, то максимум зиску відповідає фізичному мінімумові заробітної платні, і за даної заробітної платні максимум зиску відповідає такій довжині робочого дня, на яку дозволяють фізичні сили певного робітника. Отже, максимум зиску обмежений тільки фізичним мінімумом заробітної платні та фізичним максимумом робочого дня. Ясно, що між цими двома межами найвищого рівня зиску може бути сила-силенна варіяцій. Справжній рівень його визначається тільки після безперестанної боротьби між капіталом та працею; капіталіст повсякчас намагається зменшити заробітну платню до її фізичного мінімуму, а робочий день збільшити до фізичного максимуму, робітник же завжди тисне в протилежному напрямі.

І все сходить на питання про відносну силу обох учасників боротьби.

2. Щождо обмеження робочого дня в Англії, як і по всіх інших країнах, то цього ніколи не вреґулювали б без втручання закону. А цього втручання ніколи не було б, коли б увесь час не тиснули робітники зовні. У всякому разі таких наслідків не досягли б приватними угодами між робітниками та капіталістами. Саме ця потреба загальної політичної акції доводить, що в суто-економічній боротьбі капітал дужчий.

Щодо меж вартости праці, то фактичне встановлення їх завжди залежить від подачі й попиту, — я маю тут на увазі попит на робочу силу від капіталістів та подачу праці від робітників. По колоніяльних країнах закон подачі та попиту сприятливий для робітників. Цим пояснюється відносно високий рівень заробітної платні в Американських Сполучених Штатах. Капітал може спробувати зробити все можливе, він не може перешкодити тому, щоб ринок праці повсякчас не порожнів через те, що безупинно наймані робітники обертаються на незалежних селян і працюють сами на себе. Стан найманого робітника для дуже великої частини американців є тільки переходова стадія, з якої вони через коротший чи довший час неодмінно виходять. Щоб зарадити такому станові в колоніях, батьківсько-британський уряд від недавнього часу засвоїв так звану новітню колонізаційну теорію; полягає вона в тому, що штучно встановлено високі ціни на колоніяльні землі, щоб таким способом не дати найманим робітникам швидко обертатися на незалежних селян.

Перейдімо тепер до старих цивілізованих країн, де капітал опанував увесь процес виробництва. Візьмімо, напр., збільшення заробітної платні сільсько-господарським робітникам в Англії 1849-1859 р.р. Які були наслідки цього? Сільські господарі не тільки не могли збільшити, як радив це їм наш друг Вестон, вартість своєї пшениці, а навіть ані разу не могли збільшити ринкову ціну на неї. Навпаки, вони мусіли згодитися на її зменшення. Але протягом цих 11 років вони позаводили різні машини й запровадили нові наукові методи, обернули частину полів на пасовиська, збільшили розміри фарм, а через те й розміри продукції та зменшили тими чи тими способами попит на працю через збільшення її видатности; — в наслідок цього знову з’явилась відносно зайва сільсько-господарська людність. Це є загальний метод, за яким капітал по старих країнах, де позаймали всі землі, швидше чи повільніше реагує на збільшення заробітної платні. Рікардо цілком справедливо зауважив, що машина завжди конкурує з працею, і часто може бути її заведено тільки тоді, коли ціна праці досягне певної висоти, але вживання машини це тільки один з багатьох способів збільшити видатність праці.

Той самий розвиток, що робить звичайну працю відносно зайвою, з другого боку, спрощує кваліфіковану працю й тим знецінює її.

Той самий закон здійснюється й в іншій формі. Коли розвивається видатність праці, нагромадження капіталу дуже прискорюється, не вважаючи навіть на відносно високий рівень заробітної платні. Звідци можна б зробити той висновок, що, як припускав Адам Сміт, за якого сучасна промисловість перебувала ще в своїй початковій стадії, прискорене нагромадження капіталу мусить бути корисне й робітникові, створюючи більший попит на його працю. Через те саме багато тогочасних письменників дивувалися, що заробітна платня в Англії не збільшилася, хоч англійський капітал за останні двадцять років далеко швидше зростав, ніж англійська людність. Але одночасно з проґресивним нагромадженням капіталу щоразу дужче змінювався склад капіталу. Та частина всього капіталу, що складається з твердого (fixem) капіталу — машин, сировини, різноманітних засобів виробництва, збільшується швидше проти другої частини капіталу, затраченої на заробітну платню або на купівлю праці.

Цей закон більш-менш точно констатували Бартон, Рікардо, Сісмонді, проф. Річард Джонс, проф. Рамзей, Шербюльє та інші.

Коли відношення між обома цими елементами капіталу було спочатку 1:1, то з дальшим поступом промисловости воно стає 5 : 1 та ін. Коли з усього капіталу 600 одиниць 300 витрачається на знаряддя та сировину, а 300 на заробітну платню, то, щоб створити попит на 600 робітників замість 300, треба тільки подвоїти ввесь капітал. А як з капіталу 600 одиниць 500 затрачено на машини, сировину тощо, а на заробітну платню тільки 100, то, щоб створити попит на 600 робітників замість 300, той самий капітал мусить вирости з 600 одиниць до 3.600. Через те, коли розвивається промисловість, попит на працю не вженеться за нагромадженням капіталу. Він у всякому разі зростатиме, але в щоразу меншій пропорції супроти збільшення капіталу.

Оцих небагатьох вказівок буде досить, щоб показати, що саме розвиток нової промисловости буде щоразу корисніший капіталістові, ніж робітникам, і що в. наслідок цього загальна тенденція капіталістичного виробництва не на збільшення пересічної заробітної платні, а на її зменшення, тобто на більше чи менше зменшення вартости праці до її крайньої межі. А коли в цій системі є така тенденція, то чи означає це, що робітнича кляса повинна відмовитися чинити опір зазіханням капіталу та не намагатися при нагоді добитися всього, що можна, щоб частково поліпшити своє становище? Якби вона так робила, то обернулася б на індиферентну масу виснажених голодом людей, яким нічого вже не допоможе. Здається мені, я довів, що боротьба робітничої кляси за нормальну заробітну платню нерозривно зв’язана з усією системою заробітної платні, що в 99 випадках із 100 її прагнення збільшити заробітну платню є тільки намагання зберегти дану вартість праці й що потреба сперечатися з капіталістом за ціну праці зв’язана з її становищем, що вона саму себе має продавати як крам. Якби робітнича кляса поступалася в своїх щоденних конфліктах із капіталом, вона б сама себе позбавила здатносги до будь-якого більшого руху.

А в той самий час робітники, не вважаючи на загальне поне¬волення, зв’язане з системою заробітної платні, не повинні перебільшувати кінцевих наслідків цієї щоденної боротьби. Робітники не повинні забувати, що вони борються з наслідками, а не з причинами цих наслідків; що вони тільки стримують спадний рух, але не міняють його напрямку; що вони вживають тільки ліків, щоб полегшити, а не лікують хворобу. Отож вони не повинні вдаватися тільки до цієї неминучої партизанської війни, що раз-у-раз виникає із повсякчасного зазіхання капі¬талу чи змін на ринку. Вони повинні розуміти, що теперішня система з усіма її злиднями одночасно створює матеріяльн: обставини та суспільні форми, потрібні для економічного перебудування суспільства. Замість консервативного гасла «Справедлива денна заробітна платня за справедливий робочий день» — вони повинні написати на своїм прапорі революційне гасло — «Скасування системи  заробітної платні».

Після цього дуже довгого та, боюсь, утомного викладу, який я мусів зробити, щоб як слід висвітлити предмет, я закінчу пропозицією ухвалити таку резолюцію:

Загальне підвищення рівня заробітної платні спричинилося б тільки до загального зменшення зиску, але, загалом беручи, не зачепило б цін на крам.

Загальна тенденція капіталістичного виробництва — не збільшувати, а знижувати пересічну нормальну заробітну платню.

Професійні спілки добре працюють, як центри опору зазіханням капіталу, але іноді виявляється, що вони не мають успіху, бо нерозумно використовують свою силу. Загалом кажучи, вони не доходять своєї мети через те, що обмежуються партизанською війною проти наслідків сучасної системи, замість того, щоб одночасно активно працювати за перетворення її й використовувати свою організовану силу, як знаряддя, на те, щоб остаточно визволити робітничу клясу, тобто щоб остаточно скасувати систему заробітної платні.

1865 р.

Примітки

[1] Доповідь мала бути прочитана на першій конференції Інтернаціоналу, що відбулася в вересні 1865 р. в Лондоні.

[2] «Генеральна Рада» — це був виконавчий орган Міжнародньої Робітничої Асоціяції.

[3] Йоган Вестон був членом Генеральної Ради й делеґатом на Лондонську конференцію 1865 р. Ще в листі до Енґельса з 4 листопада 1864 р. (Листування III, ст. 189) Маркс так згадав Вестона: «Врешті старий овеніст Вестон, — тепер сам фабрикант, дуже ввічливий і бравий чоловік, — склав програму, й невимовно широку».

[4] 1 шилінґ = 12 пенсам, приблизно 50 коп.; 20 шилінґів = 1 фунтові стерлінґів.

[5] «Ausgelöffelt» — не надається до перекладу, означає «вичерпаний» від ній. «Löffel» — ложка; вислів збудований на грі словами.

[6] Доктор Юр, автор «Філософії  мануфактури», що вийшла 1835 р., один із найодвертіших та найенерґійніших оборонців капіталізму. Великий авторитет для буржуазної науки (його книгу перекладено на кілька європейських мов). Маркс часто з ним гостро полемізує на сторінках 1-го тому «Капіталу» й тим, здається, вратував його від забуття.

[7] Сеніор, дуже відомий свого часу англійський буржуазний професор (1793-1864 р.), автор численних поверхових праць та вславленої теорії стриманности.

Маркс дуже гостро критикує в 1-му томі «Капіталу» його знамениту «останню годину» (Сеніор намагався довести, що тільки остання 12-та година дає зиск капіталістові, через те не можна скорочувати 12-годинний робочий день).

Про нього теж можна сказати, що Маркс своєю полемікою з ним зберіг його ім’я для нащадків, хоч воно й не варте того.

[8] Маркс має на думці Ньюмарха.

[9] Квартер — англійська міра сипких тіл = 290,94 літра або = 8  бушелям, бушель = 8 гаманам.

[10] Пізніше в «Капіталі» названо рівнем додаткової вартости. (Вислови «рівень зиску» Маркс уживає там для відношення зиску до всього капіталу).

[11] В ориґіналі помилково стоїть 33⅓%.

[12] Джапернавт — індійський ідол, якого в певні дні щороку возили по вулицях на високій колісниці; вірні кидалися під колеса, і тих, хто був розчавлений, уважали за особливо приємних богові.

[13] Антиякобінські війни коаліції держав проти революційної Франції та проти Бонапарта.

Переклав з німецької мови І.Кравчук

Наводиться за кн.: Карл Маркс. Заробітна платня, ціна й зиск. — Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930.

Advertisements

0 Responses to “Заробітна платня, ціна й зиск”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: