Burial

Юрій Грицина

Burial – анонімний продюсер з Великобританії, на його рахунку 2 альбоми і 3 ЕР, кілька окремих треків і реміксів. На думку багатьох рецензентів, його дебютний однойменний альбом став ультимативним альбомом 2006 року. Для багатьох Burial став доказом того, що поп-музика все ще може зачіпати думки і почуття слухачів.

* * *

Наскільки анонімним є Burial?

Ми маємо 6 розлогих інтерв’ю, у яких він знову і знову розробляє конкретні теми та образи. Ми знаємо уламки його історії, він розповідав про своїх братів і музичні смаки, про любов до урбаністичних просторів і нічний час. Ми мали змогу детально проаналізувати методи його роботи зі звуком. Ми вже навіть склали кілька збірників з його улюбленими треками, про які Burial згадував у інтерв’ю.

Ми знаємо про Burial набагато більше, ніж він знає про нас.

Burial слабо розуміє, що відбувається навколо нього і його проекту, він майже не користується Інтернетом і не читає рецензій. Його музику не грають у клубах (треки не «працюють» у середовищі клубу), тому важко сказати, чи вона є популярною саме у британській клубній культурі (для якої все і задумувалось). Про те, що він відомий і від нього очікують чогось всеосяжного, він дізнався від своїх друзів (які нічого не знають про його музичну діяльність). Очевидно, що цю музику слухають, її рекомендують; починаючи з випуску першої ЕР чутки про унікальність Burial почали розходитися з Кройдона (батьківщина дабстепу, район, в якому ніби-то живе сам продюсер) по всій Великобританії.

Burial сам став фольклором, так само як і невідомий та далекий рейв і хардкор колись став «його фольклором» завдяки чуткам, переказам, історіям.

Burial ніби живе в просторі поза медіа. Претензії на глобальне розуміння чогось, на охоплення процесів поглядом згори, він відкидає. Те, що кожна людина може помітити, пізнати і прожити, є лише обмеженим клаптиком реальності. Навіть кількість людей, які зможуть розповісти тобі історію або стати частиною твоєї історії, є обмеженою простором і часом. Всього повинно бути небагато, більша частина повинна бути прихованою.

«Всі мої улюблені продюсери з’явилися нізвідки і потім знову зникли в підпіллі. Я хочу бути схожим на них.»

Мистецтво зберігати таємниці було втрачено. Найбільше Burial виступає проти концепції «легкості», «доступності», концепції, яка домінує у сучасному світі по відношенню до всіх проявів життя. Легка доступність музики та інформації зробили людського посередника зайвим у кругообігу «товар – споживач». Без затрачених зусиль на його здобуття, content-1 (зміст) став content-2 (наповнення).

«… тепер потрібно менше небезпеки, менше самопожертви, менше подорожі, щоб щось знайти»

«Андеграундна музика повинна повернутися спиною, повинна залишити нас, так, щоб її неможливо було відстежити і прочитати, вона повинна стати просто віддаленим вогником»

* * *

Але чи у випадку Burial важливою є музика? Мабуть не (тільки) вона.

У випадку Burial ми маємо справу з подією, історією, людиною. З людською історією. Історією слухання музики і прив’язки до музики. Burial склеєний з музикою, а вона – з ним. «Якщо ти добре занурився у трек, то твоє життя починає закручуватися навколо нього». Музика говорить сама до себе. Але говорячи про музику, ти водночас завжди говориш і про себе. Себе завжди додають до музики, якою б вона не була.

За музикою завжди стоїть людина. Не тільки та, що її створює, але й всі, хто цю музику слухають. У музику вони інвестують свої сподівання, своє майбутнє. Навіть знаходячись в епіцентрі поразки проекту клубної культури 90-их і взагалі життя в цілому, можна і далі вірити у людей – навіть, якщо все, до чого вони мали відношення, застаріло, розпалося, втратило вагу і сенс. Настав час не будувати нові ідеї та рухи – ліпити нове, озираючись на старе. Настав час об’єднувати справжніх, чесних людей, в яких є історії і пам’яті, почуття і думки.

«Я хочу дати зрозуміти цим людям, що вони не програли. (…) Я майже відчуваю, що якби старші рейвери могли відчути це у моїх треках, я б міг померти щасливим.»

* * *

Burial – продукт навчання, продукт вивчення і тестування афективних зв’язок і емоційних стимуляторів. Того, як вміст треку тримається купи або розвалюється. Протестовані на собі та своїх станах-реакціях, типові джанґл-гараж елементи і ходи дають багато досвіду продюсеру. І дають здатність бачити[1] звя’зки всередині треків. Навіть не конкретні блоки звуку (бас, барабани, вокал), а проміжки між ними, моменти їх приходу, моменти несподіваного випадання, коли певні фрагменти просто тонуть у просторі, наповненому повітрям. Трек сприймається як нашарування пластів рухомого звуку, між якими рухаються багато субтильних пустот. Це – даб-метод. Коли чітко-різке і одноманітне реґґі руками продюсера-технаря (теж людина, як правило, непомітна, маловажлива для публіки, людина без обличчя) розпливається і затухає в колах свого ж відлуння. В продюсера (і в Burial) не виникає сумнівів, що одноманітний стукіт «працює». Вони – продукти «стукоту» і водночас адепти «шуму» проміжків і щілин, мікроподій на фоні макровибуху розгортання акустичної атаки «насолоди», «розпирання», «витанцьовування».

* * *

Здається, говорячи про атмосферність, про відстані, про діри, Burial у першу чергу має на увазі віднаходження втраченої аури. Аури у беньямінівському сенсі цього слова, аури у часи механічного відтворення витворів мистецтва. Клубній музиці не вистачає «тут і зараз», не вистачає простору для реалізації, в клубної музики, як і у більшості предметів і творів мистецтв у сучасному світі, немає оригіналу. Можливість відтворення, копіювання перериває традицію, скасовує спадщину.

Burial не заперечує цього. Але для Burial аура існує не тільки навколо одного, автентичного, предмету. Аура створюється кожною окремою людиною, аурою стає конкретне місце, час і ситуація прослуховування. Навколишній світ, точніше його фрагмент, повертає предмету свою захисну оболонку – ауру, «жар», про який Burial часто згадує в інтерв’ю. Він також згадує про «відстань», яка охоплює собою проміжки простору між об’єктом і суб’єктом, викривлюючи об’єкт . Але найбільше до унікальності, таємничості, віддаленості додає все ж не простір, а час і розгортання пам’яті у цьому часі. Нечіткий сигнал піратської радіостанції, платівки без написів, мікстейпи друзів – для Burial усе це має ауру і відчуття відстані.

* * *

Музика Burial орієнтована не лише на ветеранів сцени. В набагато більшій мірі він зайнятий обслуговуванням певних циклів ностальгій – ностальгії людей, які були надто молодими, щоб застати розквіт джанґлу і гаражу (до них належить і сам Burial – про джанґл і гараж-вечірки і культуру йому розповів його старший брат; всю цю музику Burial слухав із платівок вдома); ностальгії людей, які були надто віддаленими від Лондона, щоб застати дабстеп на потужних акустичних системах; ностальгії людей, які так і залишалися в своїх колоніях, просторово і часово віддалені від британської клубної імперії. Людей, які самотужки добудовували акустичні та ідейні значення дабстепу до отриманого mp3-відлуння.

Отже, це – несправжні ностальгії? Це все – Untrue?

Ностальгії не завжди потрібна пам’ять, тому що минуле не просто ідеалізується – воно знаходиться поза часом, воно застигає у своєму незмінному апогеї досконалості. В багатьох такої пам’яті просто немає – вони не встигли бути присутніми під час народження-розвитку-загибелі обєкту своєї ностальгії. Слухаючи старий джанґл або 2-степ, не можна позбутися відчуття, що ти слухаєш їх «не тими» вухами. Слухається вся ця музика з іронією; сучасний слухач знає всю майбутню історію, та й зрештою сучасний саунд, який став результатом селекцій і cхрещувань. Старий саунд, зі своїми розхитаностями, неточностями, а іноді – просто курйозами, однозначно маркується як «старий». Ця музика занадто віддалена, щоб з нею можна було cклеїтися не в ностальгічному модусі. Набагато краще уявляються слухачі цієї музики, тисячі життів і історій, які слухали цю музику, як сучасну, актуальну, єдино можливу музику. Вони були наївними слухачами, вони сприймали всерйоз те, що в нас тепер викликає тільки іронію. В цій ситуації вони «вірять за нас» у цю музику, оскільки в нас віри не залишилося. Ми підключаємося до них, а не до музики.

«І в цей момент воно закарбовує у тобі пам’ять, яка не є твоєю»

«Деякі з цих треків є сумними, тому що тоді вони звучали як майбутнє, а цього ніхто не помітив. Для мене вони і досі звучать як майбутнє.»

* * *

Те, що дебютний, не дабстеповий альбом Burial став своєрідним вершинним досягненням дабстепу і зіграв чималу роль у його популяризації, ще раз натякає на ностальгійну і циклічну природу всіх поп-феноменів. Флагманом актуального і нібито інновативного руху став альбом, повністю зафіксований на минулому, якого не було. Стало сумнівним, що спадщину 90-их таки було подолано. Принаймні для Burial 90-і виявилися тим, що долати зовсім не потрібно. Тому що 90-і для Burial, як і для багатьох інших, настали «не повністю», «не відбулися», їх було проґавлено. Здається, Burial боїться, що 2000-і через Інтернет проґавлено не буде, а тому на згадку нічого не залишиться. Ні згадки, ні загадки.

* * *

А перед нами постають кілька рівнів нерозуміння: нерозуміння історії клубної культури 90-их у Великобританії (мало хто з поціновувачів Burial добре розбирається у золотих роках джанґлу, гаражу чи 2-степу, ця сцена так і залишилася локальною), нерозуміння сучасних процесів британської клубної музики (Інтернет-форуми стали своєрідним святом суб’єктивного фольклору, який не має меж і відправної точки, орієнтирів і напрямів, аури і людяності), нерозуміння умов життя у сучасному мегаполісі, який перебудовують, не помічаючи людей.

Правдивість Burial полягає в тому, що розуміючи нашу нездатність «правильно» зчитати меседж, він дає нам повну свободу інтерпретації. В першу чергу він знімає самого себе як творця музики.

Хоча це теж спірно. Через те, що Burial’а немає, навкруги його ЗАНАДТО БАГАТО. Він нагадує описану Жаном Бодрійяром концепцію ҐАРАП. У своїй книзі «Система речей» він зображає ситуацію зникнення будь-яких знаків повсякденного життя. В оголених містах раптом виникає один-єдиний символ – ҐАРАП, чистий означник без означуваного. На голих стінах ҐАРАП зображає і означає самого себе. Про нього починають говорити; пустий знак перетворюється на знак, наповнений змістом. Але чи це – зміст, який у нього було вкладено? Ні. В ҐАРАП узагалі нічого не було вкладено, він виступив у ролі каталізатора колективної уяви. На думку Бодрійяра люди, перетворивши ҐАРАП на індикатив свого суспільства, «повірили» у нього. Основним принципом такого ҐАРАП було ніколи не «розкриватися», оскільки з появою конкретної референції у дію вступили б чинники індивідуального спротиву. Анонімний ҐАРАП несвідомо викликає солідарність, згоду. Йому майже неможливо опиратися.

Цікавим є те, що про ҐАРАП Бодрійяр згадує, коли говорить про рекламу. ҐАРАП є чистою, універсальною рекламою, концептом, який рідко втілюється.

«Завдяки рекламі масове суспільство споживання постійно висловлює саме собі схвалення і підтримку» (Жан Бодрійяр)

* * *

На короткий момент Burial вдалося підняти в людях відчуття присутності при створенні чогось незвичного і незрозумілого, але безумовно важливого, чогось, у що варто було вбудовуватися. Хоча Burial мав на увазі не «вперед!», а «назад!», не «дабстеп», а «гараж». Але як і все, що пов’язано з пам’яттю і людським життям-з-цією-пам’яттю, процес виявився кривим, нелінійним, заплутаним і в цілому незрозумілим. Здається, Burial мав на увазі, що потрібно перестати накопичувати – варто спочатку розібратися з тим, що вже і без того каменем висить у власній пам’яті. Написати «мемуари майбутнього» (назва альбому Kode9).

* * *

Музика Burial достатньо абстрактна, щоб бути сприйнятою кожним бажаючим. Незважаючи на те, що вона прожита не нами, а тому нам незрозуміла, ми все одно будемо проживати цю музику, призначену не нам. Як будь-який ҐАРАП, музика Burial може бути наповнена нашими власними значеннями і змістами.

* * *

Burial записував вокал на телефон, записував своїх друзів, які не знали, для чого будуть використані записи. Оскільки записував він не те, що хотів вставити у трек (конспірація, приховування), вокал оброблявся, різався, змінювалась частота. Жіночі і чоловічі голоси ставали розмитими андрогінними уламками, пустими знаками без будь-якого меседжу. Меседж добудовувався слухачами, і як показали дискусії на форумах, кожна фраза інтерпретувалася по-різному. Відкритість змісту робила таку музику схожою на психологічний тест, а слухачів – на психоаналізованих «клієнтів».

* * *

Burial став надзвичайно відомим у інді-колах завдяки своїм реміксам на Bloc Party і Тома Йорка. Вже навіть його перший альбом багато слухачів з-поза меж «британського контексту» сприймали як приємну меланхолійну музику, щось на кшталт еволюції ай-ді-ем. Burial слухали якось… мляво. Слухали, розкладаючи на імпресіоністичні/експресіоністичні картини кінематографічного характеру, вигадували ситуації та історії. Не свої історії. Вигадували.

Його слухали люди, які, розчаровані своїм інді-минулим і серією кредитів довіри, які вони делегували іншим поп-феноменам, вже не були здатні повірити у щось. В умовах, коли у словосполученні «лайфстайл» наголос робиться саме на стиль, а життя відійшло на другий план, Burial – «один серед сотень інших».

* * *

Музика Burial ніколи не стане тиражною і повторюваною через те, що ми маємо справу не просто з музикою. А з музикою, пропущеною через призму переживань, «прожитою» музикою. Особливо коли об’єктом «проживання» стає негнучка і деперсоналізована клубна музика, яку ніхто не створював для «склеювання» з власною історією. Burial щось неправильно зрозумів – з такою музикою не живуть, її не переживають. Але в цьому і полягає концепція ҐАРАП. Клубна музика пуста, вона відкрита до заповнення. До певної міри в рок-музиці (не менш репетитивній і деперсоналізованій) забагато історій, забагато людей, в рок-музиці немає місця слухачу, який завжди нижче і який завжди змушений підтягуватися.

«Я слухаю треки, я вишукую треки, які колись для когось були всім, але тепер вони напевно не можуть їх слухати. Я знаю, є треки, які я заводив, і я бачив як люди плакали, Moving Shadows, старі треки, тому що ця музика тепер стала достатньо старою, щоб щось значити. Навіть найменший звук, вони чують цей звук і це їх просто вбиває. І ти правий, культура цього, здається, просто не помічає».

Описуючи свою музику, він говорить про музику в голові, яку кожен чує після танців у клубі. Музику, яку чуєш по дорозі додому, у таксі, у ліжку, перед тим, як заснути. Музику, яка змішується зі звуками реального світу, твого життя, твого просторового оточення. Віддалена луна і уривки мелодій, фрагменти станів і ейфорійних зациклень.

Можна згадати і про нічні походи районом, історії поїздок у навушниках, нічні слухання піратського радіо і його нечіткий сигнал, дев’яту годину ранку 7 липня 2005 року (теракт у лондонському метро). Історія музики вміщує, окрім себе, весь світ навколо музики і слухача в центрі цього світу. Музика – до певної міри саундтрек, але саундтрек, який змінює сприйняття простору і піддається впливу ландшафту. Музика – медіатор і підсилювач станів, навіяних місцями і ситуаціями.

«Місця – фрагментарні й обернуті до середини історії, минуле, яке не дозволяється читати іншим» (Мішель де Серто).

В цьому і полягає наше головне нерозуміння Burial. Його музика – частина його життя, щось на кшталт мікстейпу, про які він досить часто говорить у інтерв’ю. Накидані уривки і нариси, які буде зліплено докупи по мірі розгортання музики під час руху у просторі. Під час підготовки альбому Burial вдався до «машинного тесту» – вночі їздив своїм районом, слухаючи свої треки. Треки повинні були «працювати». Сукупність руху, простору і музики повинна була народжувати нові стани. Хоча навіть не так… Для Burial не є важливим народження станів (це вже наша проблема, проблема слухачів). Набагато важливішим для нього є озвучування вже існуючих станів, своєрідна фіксація і архівація, з метою відновлення спогадів. У одному з найперших, маловідомих міні-інтерв’ю для блога Blackdown (популяризатора дабстепу на теренах Інтернету[2]) Burial описує свої власні стани і ситуації, у яких було записано конкретні треки. Він не намагається шукати нічого нового для вираження своїх емоцій (як це здебільшого очікується від музиканта); свої стани та їх можливе вираження описуються ним у категоріях «темний старий джанґл-трек», «трек для вечірки».

Burial – послідовник принципу ҐАРАП, він майже нічого не знає про продюсерів музики, яку він так любить. Але він «підключається» саме до людей, що стоять за музикою, та їхніх станів, а не до самої музики. «Якщо ти відчуваєш, що людина, яка записала цей трек, була похмурою, мала в голові шматок скла або була злою, то трек є темним і це те, що я люблю».

Через особистості людей музика наповнюється змістом.

* * *

Варто повернутися до вже згаданого аспекту руху в просторі. Майже всі оглядачі одностайно підтримали ідею музики Burial як ідеального саундтреку до прогулянок нічним Лондоном. Згідно концепції альбому, музика Burial повинна була стати саундтреком до затопленого Південного Лондона, який внаслідок глобального потепління і прориву дамби на Темзі перетворився на архаїчно-футуристичний світ Балларда. Дехто навіть почав говорити про музику, яка відродила «ідею Лондона». Стало зрозумілим, що для багатьох Burial став психогеографом.

Психогеографія була започаткована рухом ситуаціоністів у повоєнному Парижі 60-их як спроба активного переосмислення та дослідження урбаністичного простору шляхом «дрифтів»-прогулянок. Нелінійні, квазі-спонтанні пересування мали на меті шляхом переживання місця відшукати аспекти міського життя, які було приховано репресивною архітектурою планованого життя сучасності. «Відчуття місця» виникало раптово, як миттєве розгортання-розбудова простору навколо, своєрідне «одкровення» навколишнього середовища.

Пусті вулиці, віддалені вогні, покинуті будинки, офісні приміщення вночі. Burial не цікавлять пусті, необжиті людиною території – поля, закинуті заводи. Його оточує урбаністичний простір, який починає розпадатися на частини. Простір, з якого через соціальні (зникають або скорочуються соціальні програми), економічні (райони викуповуються яппі) або просто ірраціональні (психогеографічні) чинники тікають люди. Простір, який раптом починає резонувати.

«Якби це залежало від мене, я б ніколи не переходив Темзу, Лондон – дивне місто, це моя домівка, але іноді ти просто йдеш і все навколо спустошено. Ти завертаєш за ріг і там нікого немає. Іноді ти знаходишся в місці, яке навіть не було передбаченим для людей: ти стоїш посеред чортової автостради і там навіть немає асфальту, ти переходиш на іншу сторону, а там огорожа, яку неможливо обійти. Потрапляєш на дивну парковку, на якій немає ніяких машин, там немає виходу, нічого немає. Це дивно.»

Лондон у приготуваннях до Олімпіади-2012 замітає останні сліди «людських», «малих» просторів, старих обжитих асиметричних ландшафтів малих районів, все більше переорієнтовуючись на гігантське будівництво деперсоналізованих архітектурних злочинів. Основним аспектом повоєнної архітектури стала реалізація не окремих будівничих проектів (будинків, установ), а претензія на здатність планувати життя цілих районів і частин міст, регулюючи пересування у них і впливаючи на історії мешканців. Burial живе в одному з таких районів, на периферії – місто в місті, культурний вакуум, межі якого окреслені бетонними блоками і рештками інфраструктури.

Burial, а разом з ним і всі жителі Лондона, знаходиться в цікавій ситуації – зі зникненням останніх «непотрібних», «дивних», «змазаних» просторів, на їх території постануть будівлі, які нібито мають означати прорив у майбутнє. Архітектура влади свідомо афункціональна і в першу чергу «анти-історійна». До гладких стін (які насправді й не стіни, а скоріше вікна, скло, що обмежує простір) найкраще пасуватиме настанова Брехта – «не залишай слідів». Це буде простір, в якому ніхто не живе, на який «приїжджають подивитися». І от у таких умовах бетонні багатоповерхівки тетчерівської Великобританії, архітектура без аури та історії, раптом стануть просторами, активно прожитими тисячами людей, які залишили свої сліди. Хоча ще вірніше буде сказати, що якраз простори залишили більше слідів у своїх обживателях. Затишні райончики і передмістя одноповерхової Англії почали нарешті поступатися у колективній свідомості місцем урбаністичним пейзажам, які надалі й будуть асоціюватися зі словами «затишність», «пожвавленість» … чи як там ще прийнято маркувати щось придатне і приємне для обживання? Стане зрозумілим, що про життя «на районі» можна говорити не лише в ґрайм-модусі «виживання», а й просто, як «проживання», «переживання», накопичення історій і станів.

Історія утопічного урбанізму і сучасної архітектури суспільства спектаклю прямо перегукується з 90-ими Burial і сучасною клубною культурою дезілюзіонізму і демобілізації.

* * *

Однак наскільки психогеографічним є Burial?

Так, він стверджує, що його музика належить до Лондона.

Так, його музика пройшла «машинний тест», і вже описані вище стратегії можна охарактеризувати як дрифт.

Так, Burial стверджує, що він завзятий любитель «просто потинятися Лондоном». Його психогеографія набуває дивних форм – іноді йому достатньо лише подумати про місця, у які він би міг піти вночі. Залишаючись вдома, він робить музику про нічні вилазки.

Так, Burial багато говорить про духів, привидів, ситуації випадання з реальності у певні моменти.

Так, Burial говорить незвичні для продюсера електронної поп-музики речі – «Одного разу я був у горах, там можна побачити всі ці вогнища, люди сплять в горах, і в тебе виникає таке відчуття, ніч, розуміння, що навколо сплять люди. Але це всього лиш світло вогнища. Ти бачиш світло їхнього вогнища і ти знаєш, що вони там, це все, що тобі потрібно. Це з’єднує міста з місцями, які не з’єднані докупи, з пустелями, лісами, людьми. Вночі ти дивишся згори на своє місто чи район, ти бачиш ці віддалені вогні, вогні, що горять в інших місцях».

Так, Burial – поет, розгублена людина 1990-х.

* * *

Але чомусь здається, що Burial у багатьох відношеннях створив універсальний поп-альбом початку 21 століття. Те, що так багато слухачів звертало увагу на нічні ландшафти і свої епізодичні просвітлення у них, ще не означає, що на нас чекає воскресіння марксистсько-ситуаціоністської критики повсякденного життя. Це означає, що психогеографія стала мейнстрімом[3], вона стала беспосередньою частиною повсякденного життя. Людина відклеїлась від ландшафту, ландшафт став помітним для людини, а отже щось перестало працювати. В ідеалі людина не повинна помічати середовища, у якому вона існує. В сучасних умовах людина починає комбінувати власні колажі з улюблених ізольованих місць, станів, уривків музики у єдину картину відчуження у сучасному просторі, коли найщиріші емоції викликаються тільки віддаленими вогнями, оскільки про них нічого не відомо.

березень 2008 р.

[1] Burial сам говорить про візуальність своєї музики – кістяк рибини як рецепт хороших треків.

[2] Дабстеп у деякій мірі є феноменом епохи Веб 2.0, коли масоване поширення «чуток» і «порад» призвело до розширення цілої сцени з масштабу локально-районної до світового рівня.

[3] Тут варто згадати такі імена як Йен Сінклер і Дж. Дж. Баллард, у чиїх творах можна знайти пост-сюрреалістичні візії урбаністичних просторів (Iain Sinclair “Lights Out for the Territory”) і змінених цими просторами людей (J. G. Ballard “Crash”).

Джерело: http://www.gurkit.org