Не весь марксизм догматичний

Кріс Харман

Кріс Харман, один з лідерів британської Соціалістичної Робітничої партії (Socialist Workers Party), прийняв запрошення до участі в семінарі економістів, організованому Міжнародним науково-дослідницьким інститутом (International Institute for Study and Research), що зібрав провідних економістів та членів Четвертого Інтернаціоналу. З цієї нагоди тов. Харман написав статтю, що ми її пропонуємо до вашої уваги.

(Відповідь Мішелю Юссону)

Мішель Юссон піддав групу марксистських економістів, включаючи мене, нищівній критиці. Він пише, що: “протягом останніх місяців криза призвела до появи цілого ряду робіт, що відзначаються непродуктивним та шкідливим догматизмом…. Ці роботи мають одну спільну рису – посилання на ортодоксальну інтерпретацію закону тенденції норми прибутку до зниження.”  На його думку, тут ігнорується той простий факт, що “[останнім часом] спостерігалася чітка тенденція норми прибутку до зростання у провідних капіталістичних країнах. така еволюція достатньо виражена для того, щоб на неї не могли вплинути значним чином більш чи менш вірні поправки.”[1]

Далі він наводить графік, побудований за даними ЄС для США, Європи та Великої Вісімки, що нібито підтверджують його тезу.

Проте погодитись із його цифрами досить важко. По-перше, він нічого не говорить про те, звідки Європейський Союз узяв ці цифри та не пояснює докладно методологію обчислення за ними норми прибутку (усе, що він каже, це що “вони пов’язують надходження від експлуатації з масою капіталу.”) Без цієї інформації нам, звинуваченим у догматизмі, не вдасться піддати його докази науковому аналізу.

По-друге, його графіки помітно відрізняються від інших спроб обчислити траекторію норми прибутку. Найкраще це видно для США. Юссон стверджує, що за десятиліття з 1998 до 2008 вона не лише надолужила скорочення на чверть, що мало місце у період 1968-82рр, але й зросла майже на 30% порівняно з її рівнем до 1973р.[2]

Натомість Роберт Бреннер, Фред Мослі, Саймон Моган, Алан Фрімен та Ендрю Клаймен одностайно наводять цифри, що, попри певні відмінності між собою, демонструють структуру, що дуже відрізняється від Юссонової.[3] З одного боку, вони показують спад до 1982р більший, ніж у Юссона, з іншого боку, наступне відновлення  в них значно менше, ніж у Юссона й не те що не доходить до 30-відсоткового приросту, а навіть не перевищує значень кінця 60х. Мослі, в якого відновлення норми прибутку за останні роки найбільше, навів криву, що ніде не наближається до Юссонової, а Бреннер, Моган, Фрімен та Клаймен усі показують, що нещодавні значення значно нижчі, ніж у 1960х. Усі ці цифри базуються на доступній для перевірки статистиці, наведеній у таблицях NIPA (Національних рахунків продктів та доходів) Бюро з економічних справ США.

Арно Сільвен – єдиний, хто наводить цифри до 2000, проте його графік аж ніяк не показує значного приросту понад показники 1960х, на яких наполягає Юссон, скоріше пік кінця 1990х у нього лише порядка рівня 1973 і значно нижче, ніж у середині та наприкінці 1960х.[4] Цифри Дюменіля та Леві до 1997 також дуже відрізняються від Юссонових.[5] Цифри компанії Ґолдман Сакс починаються лише з 1980х і тому не показують спаду прибутків порівняно з кінцем 1960х. Проте характер відновлення прибутків у США дуже відрізняється від Юссонового, з рівнем у 1997 та 2007 лише десь на 10% вищим, ніж у 1988р.

Розрахунки для інших країн не узгоджуються з даними Юссона схожим чином. Бреннер та Арно Сільвен показують падіння норми прибутку в Японії на великому часовому масштабі, так само – Артур Александер[6] та Фуміо Хаяші з Едвардом К. Прескоттом.[7] Мехмед Уфук Тутан ретельно дослідив норми прибутку для Німеччини. Його дослідження охоплює лише часи до 1987р., проте показує значно менше відновлення, ніж випливає з графіку Юссона для чотирьох найбільших європейських економік.[8] Я знайшов три дослідження норм прибутку для Китаю. Одне показує різкий спад більш ніж на третину з 1978 до 2000[9], друге – ще більший спад, на 40% з 1980х до 2003[10]. Третє показує спад у промисловому виробництві до 1999, але значний підйом опісля.[11]

До всіх цих значень, треба сказати, можна зробити величезні застереження щонайменше у двох напрямках.

По-перше, нелегко визначитися як вимірювати капіталовкладення так, щоб потім відшукати відповідні дані. Компанії обчислюють прибутковість вкладень, додаючи початкові витрати на будівлі та обладняння до щорічних витрат на сировину, деталі та зарплати й потім ділячи на цб суму суму чистого прибутку, іншими словами, вони ділять прибутки за кілька років на витрати за той же період (в оригінальному тексті, схоже, помилка, що суперечить сказаному перед цим – divide what they laid out over a number of years by the profits made over those years). Отже, “згідно з загальноприйнятими процедурами підрахунків… Вартість запасів та витрат капіталу вимірюється за історичною ціною”.[12]

Проте збирання докупи різних капіталовкладень, зроблених у різні часи за певний період, неодмінно буде складною процедурою, й більшість спроб виміряти націолнальну продуктивність праці використовують іншу процедуру – підрахунок за поточними цінами. Прибутки, отримані за даний рік порівнюються з ринковою вартістю (тобто ввартістю заміни) використаних будівель та обладнання. Це невідворотно призводить до перекручення цифр, оскільки будь-яке підвищення продуктивності праці після того, як капіталовкладення було здійснено, значитиме, що його поточна ринкова ціна менша, ніж те, що було витрачено. Норма прибутку здаватиметься більшою, аніж вона насправді була. Що більша швидкість технологічних іновацій, то більшою буде різниця. Це дуже важливо для останніх років, зважаючи на швидке зростання продуктивності, пов’язаної з комп’ютерами[13]. Можна очікувати, що розрахунки норми прибутку за поточними цінами покажуть недавні прибутки відносно високими, порівняно з тим, що було раніше.

Другий тип похибок може вплинути на цифри розрахунків за історичними цінами у період підвищення цін товарних запасів, що ними володіють компанії. Прибутковість може бути збільшена за рахунок очевидного підвищення вартостей цієї власності внаслідок інфляції[14]. Ендрю Клаймен спробував навести дані, що усувають обідва типи похибок шляхом розрахунку за історичними цінами з усуненням ефекту інфляції[15]. Загальний профіль графіків не надто відрізняється від результатів Бреннера, Могана та Мослі, хіба що показує значно менше відновлення прибутковості від низького значення початку 1980х.

Третє викривлення даних прибутковості може бути обумовлене бульбашками активів. Вони призводять до того, що фірми запевняють, що їх вартість виросла більше за будь-яке підвищення реального виробництва (це ясно видно на рахунках US Flow of Funds) – й у випадку фінансових транзакцій це підвищення може бути зареєстроване як частина чистого росту національного продукту. Оскільки прибутки в економіці країні зазвичай обчислюються шляхом віднімання витрат на заробітну плату від цього чистого національного продукту, його підвищення призводить до того, що зростання прибутків видається більшим, ніж воно є насправді. Потрясіння фінансового краху останніх двох років приводить зараз деяких буржуазних економістів до визнання реальності “фіктивних прибутків” – і “фіктивного економічного зростання” разом із ними. – від середини 2000х, якщо не раніше. У більшості розрахунків прибутковості намагаються обійти цю проблему шляхом обмеження розгляду нефінансовими корпораціями (чи іноді нефінансовим сектором). Та є питання стосовно того, чи дозволяє це цілковито усунути викривлення, оскільки нефінансові корпорації, як от Дженерал Електрик, Форд та Дженерал Моторз (найбільші промислові корпорації США) ставали все більш залежними від фінансових операцій, починаючи з 1990х.

“Файненшнл таймз” повідомляють, що економічний аналітик Ендрю Смізерс “певний час доводив наявність значних перекручень, пов’язаних із роздуванням вартостей активів. Він обчислив, що за 2007  рік лише зміни у вартостях нерухомості додали приголомшливу суму, більшу  за  1трлн доларів до балансів нефінансових корпорацій”[16]; Смізерс обчислив, що цей тип оцінок активів “відповідає за lдосить вражаючу цифру в 22 % загальних надходжень нефінансових корпорацій в останнє десятиріччя”[17]. У серпні Дженерал Електрик було оштрафовано на кілька мільйонів доларів за неправдиве роздування значень прибутку.

За всіма ознаками, цифри Юссона відображають усі ці перекручення. Європейський сайт, на який він посилається, напевно оцінює вартість капіталовкладень, здійснених фірмами, за ціною заміни, а не реальною ціною. Також схоже, що цифри взяті для всієї економіки, включаючи роздуті видимі прибутки фінансового сектору. Проте без детальних відомостей про методологію джерел важко сказати щось точніше.

Хибне розуміння теорії

Сумнівні не лише цифри Юссона, а й його спроба пояснити їх у марксистських термінах. Ось що він пише про Марксову “тенденцію норми прибутку до зниження”: “Немає апріорних причин вважати, що ця тенденція систематично переважає  контртенденції. Продуктивність праці може цілком симетрично скомпенсувати підвищення реальних зарплат та зростання фізичного капіталу…”.

Він наполягає, що накопичення засобів виробництва не призводить із необхідністю до росту органічної будови капіталу: “Зростання продуктивності праці дозволяє зменшити ціну машин таким чином, що напрямок змін органічної будови стає невизначеним.”

За цих умов підвищення рівня експлуатації кожного робітника може призвести до зростання норми прибутку. І саме це, як він доводить, відбувалось  протягом останньої чверті століття.

“Чисельник та знаменник норми прибутку можуть залишатися сталими, а з ними й сама норма прибутку”

Однак у цих міркуваннях є важлива прогалина. Він ігнорує важливе зауваження, яке різні марксисти робили в суперечках про норму прибутку, що точилчсь протягом останніх 40 років[18]. Ці суперечки були викликані теоремою японського марксиста Окішіо, який доводив, що оскільки капіталісти не будуть впроваджувати нову технологію, якщо та не збільшує норму прибутку, зростання капіталовкладень не може зменшити норму прибутку. Насправді воно призведе до збільшення продуктивності, а тому до зменшення ціни нових вкладень, призводячи до загального зростання норми прибутку. Єдине, що може тоді зменшити прибутковість – це падіння норми експлуатації (тобто збільшення долі продукту, що дістається робітникам) .

Та є простий і переконливий контраргумент, що в різних формах наводився Робіном Мюрреєм[19], Беном Файном та Лоуренсом Харрісом[20], Ґульєльмо Кархеді[21], Аланом Фріменом, Ендрю Клайменом[22] та мною[23]. Це те, що зростання прибутковості майбутніх вкладень унаслідок збільшення продуктивності не допомагає окремим капіталістам отримувати прибутки з наявних вкладень. Як говорить прислів’я “сьогоднішній дім не побудуєш із завтрашньої цегли”. Той факт, що нові машини коштуватимуть менше за рік чи два, аж ніяк не зменшує  ваших витрат на ті що вже є.  Насправді, що швидше відбуваються технічні іновації та зростає продуктивність, то швидше машини стають “морально застарілими”. Як наслідок маємо більший, а не менший тиск на прибутковість.

Протидіяти спрямованому донизу тискові на норми прибутку це може лише в один спосіб. Це якщо ціна існуючих вкладень може бути якимось чином  усунута з рахунків (якщо капітали можна знецінювати). Та окремий капіталіст не може просто знехтувати здійсненими витратами. Якщо він це зробить, то зіткнеться зі зменшенням прибутковості, як би він на це не дивився.

Ось як я писав у своїй останній книзі “Зомбі-капіталізм”: “Вкладення… відбуваються у певний момент часу. Здешевлення подальших вкладень унаслідок  покращення технік виробництва відбувається пізніше. Ці речі не одночасні. … Коли капіталісти вимірюють свої норми прибутку, вони порівнюють додаткову вартість, отриману від заводу та машин, що працюють зараз, із тим, що вони витратили  колись у минулому, а не з тим, що би коштувала  заміна. … [Норма прибутку] вимагає порівняння нинішньої додаткової вартості з попередніми капіталовкладеннями, які її створюють. Саме  поняття вартості, що росте сама собою, було б безглуздим без цього[24].”

Це значить, що є лише один спосіб у який падіння ціни нових вкладень може подолати проблеми з прибутковістю – якщо частина капіталів зазнає втрат унаслідок знецінення й буде усунута з ринку, а інші виграють від купівлі їх будівель, обладнання та сировини за ціною, меншою від їх  справжньої вартості. Тобто криза, коли частина капіталістів з’їдає інших, створює умови, за яких здешевлення нових капіталовкладень може протидіяти довгостроковому тиску на норми прибутку, спрямованому на їх зменшення.

Проте важливим емпіричним фактом щодо економічних криз за останні 40 років є те, що банкрутств було відносно мало. Концентрація та централізація капіталу значить, що найбільші фірми можуть захистити свої менш прибуткові підрозділи від краху, як це вже зазначав Преображенський у 1931 р.[25]. І страх решти капіталістів та держави перед збитками від банкрутства справді великих фірм призводив протягом останніх десятиліть до того, що держави запобігали цьому – це те, що мейнстрімні економічні коментатори зараз називають проблемою “завеликих для краху”. Дослідження банкрутств у США говорить, що й справді, вони були дуже рідкісними до 1990х. Їх було більше протягом короткої кризи 2000-2002 (Enron та WorldCom були найвідомішими) та поворот до державних бейлаутів починаючи з падіння Lehman B та інших – включаючи потужні державні заходи з запобігання простому банкрутству Дженерал Моторз та Крайслера – показує межі знецінення капіталу шляхом кризи.

Це й пояснює дилему неоліберальних економістів перед кризою. Чисто хаєківська чи неокласична позиція значила б дозволити багатьом велетенським фірмам збанкрутіти, щоби дати полегшення решті. Та насправді концентрація та централізація капіталу досягла точки, коли різні складові системи  настільки переплетені, що банкрутство неприбуткових фірм може радше зашкодити, аніж допомогти тим, що лишаються прибутковими.

Справжні витоки кризи

Такі міркування дозволяють нам побачити, що витоки кризи з кінця 1960х лежать насправді у спрямованому донизу тиску на прибутковість. Спроби впоратися з цим включали всі заходи, зазначені Юссоном: наступ на зарплати, соціальний захист, умови праці задля підвищення норм експлуатації. Чимало різних джерел показують збільшення “долі капіталу” на противагу долі заробітних плат в усіх найбільших  капіталістичних країнах. Та за відсутності масових банкрутств великих фірм цього було ене досить для відновлення норми прибутку до її старого рівня. Наслідком цього стало тривале скорочення рівня продуктивного накопичення, навіть з урахуванням швидкого накопичення в Китаї.

Треба мимохідь сказати, що тенденції до зниження накопичень мають один побічний наслідок – сповільнений темп накопичення може, принаймні тимчасово, зменшити спрямований у бік підвищення тиск на органічну будову капіталу.[26]

Та найважливіший наслідок зменшення накопичень за підвищення норми експлуатації – це створення розриву між здатністю системи до виробництва товарів та здатністю ринків до їх поглинання. Це “надвиробництво” є не наслідком “недоспоживання” самого по собі, а нездатності накопичення  розгорнутися достатньо, щоб замінити втрачений попит споживачів підвищеним попитом на товари, що використовуються як капітал.

На цьому тлі відбувалось розростання фінансів. З одного боку, воно являло собою спробу капіталістів отримати прибутки вищі, ніж від вкладень у виробництво. Цей спосіб може спрацювати для окремих капіталістів, але не для системи в цілому, оскільки врешті-решт додаткова вартість походить від промислових капіталовкладень. З іншого боку, воно дозволило робітникам та середньому класу отримати споживчі позики, що створило  нетривалий підвищений попит на товари, що не могли бути продані за інших умов. Це “приватизоване кейнсіанство” було заохочено Аланом Ґрінспеном  за його перебування на посаді Федеральної резервної системи США після вибуху бульбашки телекомунікацій та доткомів наприкінці 1990х  та паніки в часи 9/11. Та це теж могло працювати лише до певної межі, адже робітники могли б дозволити собі виплачувати відсотки за кредитами, достатні для забезпечення стабільно високого рівня прибутків фінансовому сектору, лише якщо б зарплати зросли, що скоротило би прибутки для системи в цілому. Як  визнали навіть такі буржуазні економічні коментатори, як Мартін Вулф, позики дали важливій частині населення США змогу перетворитися на “споживача останньої надії” для решти світової системи, особливо для Німеччини, Китаю та через китайський попит – для Японії, решти Східної Азії та Латинської Америки.

Отже, нинішню кризу можна вважати наслідком “тенденції норми прибутку до зниження та протилежних тенденцій”, за умови якщо розглядати їх здатності як обмежені, що змогли підняти норми прибутків від дуже низького рівня початку 1980х, але не достатньо для того, аби накопичення прискорилось достатньо, щоб поглинути все, що виробляє система.

Це розгадує загадку картини Юссона: чому рівень норми прибутку, що вважається дуже високим (вищим, ніж за тривалого буму “славетного тридцятиліття”) не призвів до рівня капіталовкладень у промисловість, достатнього щоб потягти за собою всю світову економіку.  Замість цього ми  тридцять років бачили кількарічні піки накопичення в певних частинах світової системи (часом дуже гострі піки, як у Бразилії наприкінці 1970х, у Китаї за останнє десятиріччя чи у США в середині 1990х), але не стабільний глобальний бум. Здається він пояснює це існуванням політичних сил, що запобігають здійсненню системою кейнсіанських заходів, що були б корисними для неї, призводячи замість цього до відвернення накопичених грошей від вкладення у промисловість до фінансів. Правильніше буде бачити перетікання грошового капіталу до фінансів як реакцію на занизькі норми прибутку в промисловості, що підтверджується всіма обрахунками норм прибутку, окріім тих, що наводить Юссон.

На додачу, що власні цифри Юссона залишають без відповіді ще одне питання. Що стає з грошовим капіталом, що потрапляє до фінансового сектору? Адже лише частина грошей, що туди потрапляють, там і лишається, оскільки фінанси, за означенням, не займаються в основному перетворенням грошей на товари: частина йде на будівництво офісів та зарплати, але переважна більшість повертається назад до решти системи. Фінансова система – це мережа труб, що пов’язують між собою різні частини системи, які таки перетворюють гроші на товари, чи в найкращому випадку – резервуар, де грошовий капітал може лише всотати певну кількість грошей без переповнення. Житловий бум міг би перетворити частину грошового капіталу на товари, але не так багато, як можна подумати, оскільки більшу частину поглинуло зростання цін на житло, а не зростання житлового будівництва (це особливо ясно у Британії, де за дванадцять років ціни на житло зросли вчетверо, а будівництво залишалось на історично низькому рівні). Насправді, цифри наводять на думку, що принаймні для США, фінанси не поверталися назад у промислові інвестиції лише у середині 2000х. З середини до кінця 1990х промислові корпорації в підсумку позичали. Проблема в тому, що навіть у цей період капітал у світі не був упевнений у прибутковості достатньо, щоб  здійснити вкладення на рівні, необхідному для створення стабільного буму.

19 жовтня 2009 р.

Примітки

[1] Michel Husson, “Le dogmatisme n’est pas le marxisme », http://www.npa2009.org/content/le-dogmatisme-n%E2%80%99est-pas-un-marxisme-par-michel-husson

[2] Цифри, що я наводжу, ґрунтуються на графіку, оскільки він не наводить інших статистичних деталей

[3] Відповідні графіки->http:/www.isj.orguk/?id=600

[4] Arnaud Sylvain Rentabilité et profitabilité du capital: le cas de six pays industrialisés

[5] Gérard Duménil, and Dominique Lévy, The Profit Rate: Where and How Much Did it Fall? Did It Recover? (USA 1948-1997)

[6] Arthur Alexander, Japan in the context of Asia

[7] Fumio Hayashi & Edward C Prescott, “The 1990s in Japan: A lost decade”, September 2001

[8] Mehmet Ufuk Tutan, The Falling Rate of Profit in German Industry

[9] Phillip Anthony O’Hara, “A Chinese Social Structure of Accumulation for Capitalist Long-Wave Upswing?”, Review of Radical Political Economics, 38 (2006), pp. 397-404.

[10] Jesus Felipe, Edith Lavina and Emma Xiaoqin, Fan, “Diverging Patterns of Profitability, Investment and, Growth in China and India during 1980-2003”, (World Development.36:5 (2008), p. 748

[11] Zhang Yu and Zhao Feng, “The Rate of Surplus Value, the Composition of Capital, and the Rate of Profit in the Chinese Manufacturing Industry: 1978-2005” , paper presented at the Second Annual Conference of the International Forum on the Comparative Political Economy of Globalization, 1-3 September 2006, Renmin University of China, Beijing, China.

[12] Bank of England Quarterly 1975

[13] Див., наприклад, Stacey Tevlin & Karl Whelan, “Explaining the Investment Boom of the 1990s”, March 2000

[14] Bank of England Quarterly 1975

[15] Він робить це за допомогою звичайних мейнстрімних значень інфляції та свого власного підходу, заснованого на грошовому еквіваленті робочого часу (MELT)

[16] Financial Times, 26 November 2008

[17] Tony Jackson, Financial Times, 30 March 2009

[18] Англійською дискусію було вперше розгорнуто у Bulletin of the Conference of Socialist Economists на початку 1970х, із коментарями з різних позицій, що їх здійснили Glyn, Murray, Himmelweit, Rowthorn, Armstrong, Fine та інші.

[19] Robin Murray, Bulletin of Conference of Socialist Economists, 1973

[20] Ben Fine and Lawrence Harris in Rereading Capital (London, Macmillan, 1979)

[21] Guglielmo Carchedi, Frontiers of political economy, Verso, 1991

[22] Andrew Kliman, Reclaiming Marx’s Capital, Lexington Books, 2007

[23] Chris Harman, Explaining the crisis, Bookmarks, London 1984, pp20-34; Chris Harman, Zombie Capitalism, Bookmarks 2009, pp. 68-75

[24] Zombie Capitalism, pp. 74–75… Перший варіант цього аргумента, на який я натрапив, належав Роджеру Мюррею, з використанням виробництва зерна як моделі, у Bulletin of Socialist Economists

[25] Evgeny Preobrazhensky, The decline of capitalism, ME Sharp, 1985, p. 137

[26] Значення відношень капітал/продукт та капітал/робота показують, що така ж ситуація складалась у різні часи з середини 1970х.

Надруковано в ж-лі: “International Socialism”, Лондон. – ч. 123, зима 2010.