Вельветовий символ

Маша Нестерова

Є альбом, що традиційно обіймає перше місце в різних топах платівок, виданих за всю історію рок-н-ролу. Так би мовити, найвеличніший диск усіх часів та народів. Це — «Клуб сумних сердець сержанта Пеппера» групи «Бітлз». Випадково чи ні, але вони, здається, змоделювали, спочатку дуже поверхово і невпевнено, оптимістичну й трохи маніакальну одержимість молоді зразка 1967 року. Кидаючи погляд у минуле, зрозуміло, що не «Сержант Пеппер» став найбільш екстраординарною пластинкою, а «Вельвет Андеграунд і Ніко», що з’явився того ж року. Обидва альбоми були видатними аргументами на користь того, на що здатен рок-н-рол. Якщо диск «Бітлз» є кульмінацією широкого соціального процесу, акумулює, підсумовуючи, історію розвитку рок-музики, то пластинка «Вельвет Андеграунд» наче з’явилася… нізвідки.

Справді, Нью-Йорк, де виникла група, не дуже щоб відмітився в популярній музиці 1967-го. Рок-н-рол тоді робився в Лондоні, Лос-Анджелесі та Сан-Франциско. Проте Велике яблуко мало власні музичні та комерційні традиції, навіть свою богему, котра в цілому була значно цинічніша, політизованіша, агресивніша та більш тяжіла до «чорної» культури. «Вельвет Андеграунд» («Вельветовий підвал»} якоюсь мірою є результатом цих умов. Більше того, спочатку основну підтримку музиканти дістали саме з боку нью-йоркської богеми. Отже, наша сьогоднішня подорож у підземелля екзотичної панк-культури.

ЗАСНОВНИК, гітарист і вокаліст «ВА» Лу Рід (2.III.1944) народився в єврейській родині на Брукліні. Гонорар за перший сінгл-диск, зроблений музикантом для якоїсь ефемерної групи, налічував… 78 центів. Із такими заробітками — чи треба дивуватися? — юнак рішуче продовжив навчання в коледжі, потім — відмінно закінчив університет у Сіракузах. Швидко минув період захоплень журналістикою і театром. Врешті-решт було знайдено роботу за інтересами: писати для маленької фірми грамзапису короткі альбомчики, призначені для бізнесу на будь-яких актуальних захопленнях молоді. Упродовж дня Лу Рід із колегами писав матеріал для модного диску, а потім біг до підвалу, де в студії звукозапису швидко фіксувався нехитрий репертуар. Ощадливе ставлення до студійного часу особливо стане в нагоді трохи пізніше: два перші альбоми «Вельвет Андеграунд» — «Вельветовий підвал» і Ніко», «Бліде світло — біла спека» — були записані менш ніж за два дні.

1964 року гітарист Лу Рід познайомився з майбутнім приятелем, сином уельського шахтаря, авангардним альтистом Джоном Кейлом (5.XII.1940). На той час юнак мав за плечима навчання в музичному коледжі у Лондоні. Поглиблена освіта закинула англійця до Америки, де на той час він все зрозумів — що стосується авангарду. Коли Рід запропонував уельсцеві спільно записати сінгл-диск «Остріх», той охоче погодився, але притягнув до співпраці авангардного перкусіоніста Ангуса Маклайза. У свою чергу, Лу Рід залучив до проекту співака та гітариста Стерлінга Моррісона. Так народилися «Примітивз», котрі звучали наче безладний хор п’яного юрбища. «Спочатку ви кладете голову на підлогу, а потім наступаєте на неї», — давав початківцям поради головний п’яниця Лу Рід. Дуже швидко група прийняла іншу назву «Вельвет Андеграунд», запозичену, між іншим, з якогось десятицентового коміксу жахів. Вельвет шукав свій символ.

Дебют відбувся 11 листопада 1965 року у Вищій школі танцю в м.Самміт (Нью-Джерсі). До складу як барабанщиця була залучена Морін Такер. Та мініатюрна й цілком непридатна для рок-н-ролу дівчина: по-перше, грала навстоячки, по-друге, якщо не було звичайних барабанів, задовольнялася парою баків для сміття і, нарешті, мала мікроавтобус. Джонні Кейл грав на басі, альті, клавішних та ще й співав.

* * *

АЛЕ ШИРОКО відкрив ансамбль елітарній нью-йоркській богемі король світового поп-арту Енді Уорхел (1930; див. «МГ» за 2, 9.IV.1989), який на ті часи перебував під сильним впливом «англійського вторгнення» в масову культуру Америки. Він саме шукав у США групу, ніяк не задовольняючись буйно квітнучими психоделічними командами. Ні, Е.Уорхел не збирався організовувати комуну хіппі чи створювати звуковий фон для неспішно мандруючих у середині себе. Також складно було уявити майстра із квіточками у волоссі, як радила група «Грейтфул Дед» («Вдячний мрець») у тому ж таки 1967-му. Отже, король поп-арту бажав зіткнути людей, аби подивитися, що з того вийде. На «ВА» він звернув увагу в «Кафе Бізар» на Грінвіч Віллідж тому, що група була… дуже шумна. Одразу включені в його мульти-медіа-проект «Фекторі» — «Експлоудінг Плестїк Іневітебл» («Фабрика» — «Неминуче вибухаючі скульптури»), музиканти виконали тільки єдину умову: ввести до свого шоу трохи мертвенницьку німкеню, вокалістку Ніко (справжнє ім’я: Кріста Пьоффген; народилась у Кельні). Як переказують очевидці, коли та говорила, наче клацало віко труни, коли співала — ніби каркала чортова дюжина вороння. Хоча лідер групи «Дорз» Джим Морріссон назвав Ніко «огрядною дурною німкенею», проте Енді Уорхел вважав по-іншому. Вона стала тим, чого групі бракувало. Разом із майстром «ВА» зняли фільм про самих себе та в листопаді видали перший альбом «Вельветовий підвал» і Ніко» (1967; фірма «Верв»).

Відсутність досвіду роботи із рок-н-рольними дисками, оскільки фірма спеціалізувалася на джазі, призвело до… антиреклами подібного ґатунку: «Музика губиться в хаосі шумів підземки, гуркоті міста. Волають вони чи співають? Електрична скрипка піднімає звук, знай, вище, доводить його до верещання, перетворює на пронизливий шум… Все це складає жахливу кульмінацію, якій нема кінця-краю. Ви сподіваєтеся, що атака ось-ось закінчиться. Утім, музиканти посилюють акценти, що примушує здригатися; ви відчуваєте, як тремтить підлога. Чи закінчиться все це врешті-решт? Ні, це триває, бо символізує життя, його нестерпність, яку можна лише обірвати». Тим часом Енді Уорхел чув у «Вельвет Андеграунд» інше: «Вони грали так гучно й божевільно, що я навіть не міг приблизно визначити кількість децибелів. Вони грали, і різнокольорові гіпнотичні візерунки із крапок кружляли, відбиваючись від стін. І спалахував стробоскоп. Можна було заплющити очі та чути цимбали, гуркіт чобіт, ляскіт батогів, звук тамбурину, брязкання ланцюгів». Уорхел був видатним митцем — і йому дозволено висловлюватися фігурально. Та хіба варто дивуватися, що група невдовзі залишила самого Уорхела, а Ніко — групу?

* * *

У СІЧНІ 1968 року з’явився другий альбом «Бліде світло — біла спека», у березні 1969 — третій, «Вельветовий підвал», записаний без Джонні Кейла, котрий залишив колег; нарешті, у вересні 1970-го — останній, «Завантажений», зафіксований навіть без Лу Ріда, який пішов своїм шляхом у пошуках музичних символів. Через багато-багато років, — після кількох залових альбомів: «Вельвет Андеграунд» разом із Лу Рідом» (1971), «ВА» у кафе «Макс Канзас Сіті» (1974), «1969» (1976) — уже в 1985-му, на фірмі «Полідор» побачив світ збірник «ВА» раніше недрукованих номерів. Оце і майже весь «Вельвет Андеграунд». (Можна врахувати інші збірники: «Вельветовий підвал» та Ніко Енді Уорхела» (подвійний, 1971), «Вимоги» (1972), «Вельветовий підвал» (1976), «Вельветовий підвал» (коробка з п’яти компакт-дисків. — ред.).

Проте поява в 1967-му групи, яка грала таку музику, було навіть не революцією. Феноменом. Винятковим явищем. Похмура, абсолютно самобутня, із складною невідтворюваною гармонією, виключно енергетична музика цілком випадала з тодішніх тенденцій. Власне, наприкінці 1960-х володарем свідомості вважався психоделічний «Сержант Пеппер», що найбільш бадьоро відтворював оптимізм майбутніх часів. Оптимізм із того факту, що молодь почала рухатися, відкидаючи досі нагромаджені життєві цінності, обираючи доро¬гу до свого розуміння щастя.

У серпні 1969 року на Всесвітньому фестивалі музики й мистецтв народилося «покоління Вудстока». Ця нова молодіжна нація символізувала чергову утопію, збудовану на тотальному коханні й толерантності, дух епохи, яка ніколи більше не повториться. У 1970-ті, разом із «Секс Пістолз», «Базкокс» та «Клеш», ми пережили панк-революцію, що залишила в урбаністичній музиці руїни похмурого світу. Дивна річ, але з огляду сучасності здається, що нью-йоркський «Вельвет Андеграунд» мав народитися саме в те десятиліття. Але весь парадокс у тому, що «ВА» ввійшов в історію рок-музики, не як символ того, що було, а того, що повинно трапитися. Можливо, з підвалу мегаполіса майбутнє видно краще?

«За невеличкої допомоги своїх друзів я зможу зробити все», — співали в 1967-му «Бітлз». Голосом із іншого десятиріччя Лу Рід наче відповідав їм: «Я йду цією дорогою тільки пліч-о-пліч із самим собою». «Люсі на небі в діамантах», — загадково натякала на перші досвіди з ЛСД ліверпульська четвірка. Із нетрів Нью-Йорка на це відлунювало правдою в вічі: «Героїн може відключати почуття краще, ніж сама смерть». Тільки він більш-менш допомагає прожити ще один день у цьому місті, де людина не є вільною від всього злого, від самої себе та тих, хто навколо». Широко розповсюдженій ідеології хіппі «Вельвет Андеграунд» сміливо протиставляли похмуру реальність майбутніх десятиліть. Вони ніби прочиняли двері в пекло — таке нормальне міське пекло зразка кінця XX століття, де молоду людину повсякчас пригноблює самотність та ірраціональні страхи перед дійсністю.

* * *

«Я ПРИЙНЯВ гарне рішення, — співав в одній з революційних пісень Лу Рід. — Оце збираюся звести рахунки з власним життям. Я почав ненавидіти своє тіло і все, чого йому хочеться в цьому світі… Давай зробимо найбільш страшне для тебе. Давай зробимо найогидніше для тебе. Адже цей світ спотворений, перевернутий, порочний». Через десять років ті рядки могли б стати прекрасним пісенним прапором панк-року. Проте в Нью-Йорку безкомпромісне бачення світу відкрилося в Лу Ріда наприкінці 1960-х — можливо, надто брутальне у своїй простоті, але відверте, одержиме й безжальне. Життя, як відчай і самотність; наркотики, як хвороба і втеча звідси; секс, як ревнощі та біль, — неприкаяно блукали в його текстах.

Фобії та страхи постіндустріальної цивілізації ловив у свої струни й Джонні Кейл. Його авангардна шаленість, зловісні повтори музичних фраз, нервово дрібні дисонанси, монотонний звук та зсунуті серії барабанів додавали музиці суто фізичного болю. Його, здавалося, одноманітність та періодично вибухаючий ритм став згодом надійною основою для панк-року двох поколінь. «Рамонес», «Клеш» та інші, хто з’явився в середині 1970-х, зобов’язані своїм життям предтечі — «Вельвет Андеграунд», звідки й досі юні артисти дістають дуже потрібну самоіндульгенцію на самобутню творчість.

Прикметно, що один із палких фанів «ВА» вокаліст Джонатан Річмен створив групу «Модерн Лаверз» («Сучасні коханці»), а потім, взагалі, ринув цілий потік нових імен: починаючи з «Нью-Йорк Долз», «Роксі М’юзік» та Девіда Боуї, закінчуючи героями в чорній шкірі типу «Телевіжн», «Стренглерз», «Карз» та доброю сотнею інших американських і англійських панкуючих команд. Але слід підкреслити, що саме «Вельвет Андеграунд» раніше, і більш ніж хтось пізніше, були гаражною командою. Не дарма ж Лу Ріда часто називають «хрещеним батьком» всесвітнього панк-року.

* * *

ЗАГАДКА і феномен, поховані у «Вельветовому підвалі», полягають у тому, що їхню творчість ніколи не супроводжував комерційний успіх. «ВА» ніколи так і не розпанахали твердиню американської таблиці популярності «Топ-100». Однак, коли 1970 року з’явився їхній останній, четвертий альбом, акумульовані в ньому ідеї почали впливати на музичне середовище по обидва боки Атлантики. Інтерес до тієї групи зростав, поки не спорядив її історію епітетами «найфеноменальнішої» та «найцікавішої» формації. І нині вплив «Вельвет Андеграунд» відчувається в формуванні «нової британської хвилі», яку з 1988-го має там «нью уейв». Найбільш яскраві й популярні з когорти тих «незалежних»: «Брідерз», «Гелексі 500», «Пейл Сейнтс» тощо, — є прямими спадкоємцями групи з нью-йоркського підземелля 1960-х.

По розпаду групи всі її члени взялися робити сольну кар’єру, видали багато альбомів, а, скажімо, Джонні Кейл ще й допоміг колись початківцям: співачці Патті Сміт, групі «Елемент ов Крайм» — виплисти на поверхню. Коли одного разу Брайєн Іно прийшов до клубу, де виступали початкуючі «Токінг Хедз» (див. «МГ» за 20, 27.XI.1987), то зустрів там Джонні Кейла, котрий почав проганяти колегу словами: «Іди, іди звідси! Це — моя група!». 1990 року з’явився диск «Пісні для Дрелла», присвячений пам’яті померлого короля поп-арту Енді Уорхела: 27 лютого 1987 року мала місце невдала операція. Надзвичайно чистий, надзвичайно сумний і надзвичайно красивий. «Мене можна побачити тільки крізь моє мистецтво. Мене можна побачити тільки серцем. Я залишив старе життя — і воно зникає з поля зору. Але воно завжди змінюється», — співав на ньому Лу Рід,

Можливо, мав на увазі й історію з Вельветовим символом, яку вам сьогодні розповіли. Адже не має значення де ви мешкаєте: життя можна завжди побачити з підземелля сучасного мегаполіса.

Джерело: «Молода гвардія» (спецвипуск «Фонограф» №139), Київ. — №157 (14740), 6 листопада 1991. — Стор. 6-7.

Advertisements

0 Responses to “Вельветовий символ”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: