Стратегії лівих сил

РР

Сучасний світ сповнений проблем, розв’язання яких вимагає політичних рішень. Однак в той же час ми відчуваємо, що політична уява не в змозі впоратися з нимн. Старі схеми дій не є достатніми, традиційні розв’язання не виправдовують себе. Вихід із цього скрутного становища можливий завдяки новим діагнозам та зразкам поведінки. Тим часом як у світі, так і в Польщі конкурують між собою дві політичні точки зору, згідно з якими для розв’язання проблем вистачить уже відомих методів. Лібералізм вимагає звільнити людську спонтанність та залишити суспільні процеси на сили ринку. Визволення ринку від тиску держави, професійних зв’язків і „нереалістичних” постулатів екологів має сприяти самостійному рішенню проблем бідності, соціального розшарування, ненависті на релігійному, етнічному та расовому ґрунті. Ліберальних переконань не визнають релігійні фундаменталісти. Вони вказують на обмеження ліберальної моделі та протестують проти явищ, спричинених силами ринку: експлуатація, виключення і відчуття нестабільності. Їх відповідь на лібералізм – це захист перевірених часом цінностей та традиційних спілок. Фундаменталісти не вміють однак створити свого проекту без ворогів, яких треба позбутися – змусити до визнання традиції або усунути.

Ці дві політичні точки зору, які завдають тон суспільним дебатам, мають певний спільний фактор – не бачать потреби вигадувати нові рішення. Ґрунтуються на переконаннях, що людина не змінюється, а тому і проблеми, перед якими стають сучасні суспільства, в принципі залишаються незмінними. Для лібералів людина це особистість, яка прагне досягти найбільш можливого задоволення та найбільшого прибутку. Натомість для фундаменталістів – це небезпечна стихія, яку треба опанувати за допомогою списку заборон та норм. Обидва ці видіння блокують також будь-яку політичну дискусію. Кожна з них будує тісний розподіл „ми – вони”, в межі якого неможливе ніяке спілкування. Для лібералів людина, яка не поділяє їх бачення раціональності, що прямує до максималізації прибутку, – безумна (важко сперечатися із божевільним). Натомість для консервативних фундаменталістів людина, яка не поділяє їх бачення традиції, просто погана (з поганими особами також немає сенсу сперечатися, особливо якщо ми знаємо, що вони погані „від природи”). Звідки цей популізм?Ці дві перспективи що не мають нічого спільного з історією постійно функціонують як найбільш серйозні політичні варіанти і презентують себе як конкуренційні проекти. Сьогодні однак чітко видно, що їх взаємна суперечність оманлива. Фундаменталізм годується недомаганням лібералізму, а лібералізм обґрунтовує свою безальтернативність, лякаючи скрутними становищами та ексцесами фундаменталізму.

Відповідь на становище, в якому ці два проекти не в змозі впоратися з розв’язанням проблем сучасного світу (екологічні загрози, які вже нагадують про себе, та зростаюча розрізненість і багатокультурність Заходу – це факти, яких не можна ігнорувати) – це популізм. Це він зараз становить найвагомішу альтернативу у зв’язку з домінуючим статус- кво. Ліві повинні передусім добре розуміти джерела успіху популізму і його політичну суть.З цією метою пригадаймо собі різницю між традиційним соціалізмом та класичним лібералізмом. Як відомо, у лібералізмі метою є перетворення антагонізму у різницю миру. У соціалістичній традиції було точно навпаки: йшлося про перетворення класової різниці у класовий антагонізм ( пробудити свідомість пролетаріату та змобілізувати їх до боротьби за свої інтереси ). Коротко кажучи : ліберали воюють за визнання іншого, а соціалісти завжди воювали за подолання іншого.

Сучасний парадокс полягає у тому, що сьогодні праві популісти вживають антагоністичної логіки, а ліберальні ліві дотримуються логіки, яка визнає різниці вирівнюючи антагонізми до рівня співіснуючих відмінностей. Консервативно-популістичні кампанії, ведені нижчими структурами, перейняли тактику старих лівих, що мобілізували народні маси до боротьби проти експлуатації. Популісти зазвичай поєднують політику ненависті до зла, яке загадково визначено („змова”, неформальні союзи, псевдо еліти), та до меншин чітко визначених і найбільш вразливих (іммігранти, гомосексуалісти тощо ) із просоціальною риторикою. У Польщі це явище найбільше видно було, коли популістичні праві почали користуватися поділом на „ ліберальну Польщу” та „солідарну Польщу”. Однак поза кількома жестами роздавання грошей („бецікове”)1 не здійснила ніякої справжньої зміни у способі ведення економічної політики, концентруючися на кампаніях у інших громадських справах. Популізм, наприклад, такий, як цей, пов’язаний із Йоргом Гайдером в Австрії, Cильвіо Берлусконі в Італії, чи з братами Качиньськими у Польщі, дійсно не проти неолібералізму, натомість використовує соціальну несправедливість, спричинену неолібералізмом, та використовує незадоволені переконання, що немає альтернативи економічному лібералізму.

Популізм правих – це не політичний проект у класичному значені цього слова. Пряме значення політики – це передусім спосіб досягнення дійсних наслідків, популізм правих – це передусім спосіб удавання реальної дії. У цьому сенсі хибними є обвинувачення, які інколи з’являються, що ми маємо щось спільне з якимось видом неофашизму. Популізм правих є наслідком лицемірства ліберального центру або ліберальних лівих. Особлива неприязнь ліберального центру до популістичних правих – яка становить головне напруження сучасної демократії, яка відірвана від реальних соціальних конфліктів, ліберальної демократії – взялася із невизнання свідомості зростаючої соціальної несправедливості у подавлених лібералізмом демократіях. Неолібералізм виключає існування лівих у їх місце виробляє популістів і намагається вгамувати соціальні невдоволення за допомогою штучних конфліктів. Соціально несправедлива ІІІ Польська Республіка проти її власній дитині у вигляді популістичної ІV Польської Республіки… та назад. Ліві не повинні обмежуватися до захисту центру (інакше кажучи: ліберального мінімуму), коли центр знаходиться під загрозою правих фундаменталістів. Якщо ліві дадуть переконати себе лібералам, що головна лінія розподілу йде сьогодні між „цивілізуваними демократами” і „ варварськими популістами”, це буде значити підтримку теперішнього становища та згоду на репродукування ритуальних конфліктів в нескінченність. Також не можна визнавати популістів як союзників тільки тому, що вони відповідають на проблеми, розв’язання яких хочуть ліві. Ненависті, яку вони викликають до груп меншин, не можна приймати заради ніякого компромісу. Пам’ятаймо, що коли популісти опиняться у владі, взагалі не виявлятимуть рішучості у боротьбі із занепадом ринку. Натомість ймовірний союз із центром можливий тільки тоді, коли керують праві. При чому коаліції та компроміси треба укладати тільки коли маєш добре усвідомлену самоідентичність. Ліві повинні помічати у довготривалих наслідках політики лібералів центру загрози для власного існування. Тому, наприклад, укладати союз з лібералами у проблемі захисту основних демократичних норм або боротьби за закони меншин, ліві повинні уникати зведення усіх політичних проблем до культурної боротьби. Боротьбу з культурною дискримінацією завжди повинна супроводжувати боротьба з економічною дискримінацією. Вихід з цього становища без виходу популізму можливо буде тільки тоді, коли ліві будуть справжньою альтернативою для тих, що живуть у символізмі лібералізму та фундаменталізму. Поза домінуючу суперечку можна вийти тільки тоді, коли вдасться виграти війну про уяву. Сьогодні політична боротьба у значно більшій мірі, ніж колись, відбувається у просторі медійних уявлень. Це через перекази, що домінують у медіах, люди не почувають себе природно пов’язаними ні місцем роботи, ні класовою групою. Реальний бізнес залишився в тіні домінуючої ідеології самореалізації . Ми не хочемо дивитися на себе через призму подібної ситуації, яку ділимо з іншими людьми. Нас переконують, що цінні тільки неповторні особистості. Тих, яким не вдається бути неповторними, зорганізували популісти. Без перемоги у війні за ідеї всі дії лівих залишатимуться або незрозумілими, або будуть мати виключно локальний характер. Тобто ліві не можуть обмежуватися до дій, ніби протиставних щодо теоретизування, писання та будування програм. Багато коментаторів, „сприятливих” лівим, заохочує, щоб вони вирішили „ реальні” соціальні проблеми через опіку над сирітськими притулками, консультації для безробітних чи соціальні школи. Найбільш охочо бачили б вони лівих як велику благодійну організацію, яка пом’якшує наслідки економних змін, але нічим не порушує логіки системи. Однак головні проблеми сучасних суспільств ( екологічні загрози, біотехнології ) розігруються передусім у площині теорії і найчастіше вони недоступні нашому щоденному досвіду.( Хоча ми всі відчуваємо потепління або зміни клімату, але чи хтось з нас бачив колись „ озонову діру”? То не що інше, як теоретичний конструкт, подібна ситуація і з генетикою, макроекономічною проблемою та іншими основними питаннями для сучасного світу ). Воля „ зробити щось, а не тільки балакати” сьогодні зрозуміла для лівих і безмежно гідна похвали , але виявляється недостатньою та неефективною. Якщо різноманітних дій лівих не буде поєднувати ніяке добре укорінене у публічній сфері бачення, закінчиться не більше, як на латанні дірок, коли треба шити новий костюм. Очевидно, це не виключає будування установ лівих однаково у площині макро (think-tanki2, центри дослідження) як і на поверхні мікро ( бібліотеки, юридичні поради ітп.). Головною стратегічною метою лівих є введення до публічної сфери третьої (разом з ліберальною та консервативною) мови, забудування її установами (засоби масової інформації, доріжки розвитку для лівих діячів, експертів, публіцистів, професійні спілки, культурні організації) і таким чином укорінення її у колективнії свідомості громадян. Загалом люди мають такі погляди та підтримують такі програми дій, які вони можуть знайти у публічнії сфері. Межі нашого світу – це, як відомо, межі нашої мови. Щоб можна було займатися будь-якою політикою лівих, щоб дії були широкого та системного характеру, лівим треба насамперед виграти ідеологічні дебати у публічнії сфері. Отже залишмо дві анахронічні дороги: з одного боку, не даймо себе обманути популярній серед європейської частини соціал-демократії тезі, що не існує альтернативи для валового капіталізму і єдиною дорогою лівих є спроба залагодити його більш сміливі наслідки. Ця теза та пов’язана з нею стратегія третьої дороги були одною із причин сьогоднішньої популярності правих популістів. Замазано головну різницю, яка відділила лівих від правих, а політичний клас укріпив присутні серед людей переконання, що усі суперечки серед головних партії – це якогось виду п’єса, яка приховує факт, що практично між тими партіями взагалі немає різниці. З іншого боку, не обманюймося, що побудова альтернативи на краю системи ( другий обіг, третій і так безкінечно…) може поліпшити що-небудь окрім нашого самопочуття. Сучасний капіталізм годується передусім усім тим, що намагається показати себе як альтернативне. Не без причини більшість сучасних рекламних кампаній звертається до контестації та бунту. У світі, у якому бунт став товаром, який найкраще продається, хай мірою нашої діяльності будуть реальні досягнення, а не публічні торги на альтернативність.

25 вересня 2009 р.

Переклали: Олена Шеремет, Ольга Лоховська

1 Допомога для кожної народженої дитини.
2 Центр соціологічних досліджень, який не працює для прибутку.

Джерело: http://www.krytykapolityczna.pl

Advertisements

0 Responses to “Стратегії лівих сил”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Березень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лют   Кві »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: