Про телебачення і журналістику

Пьєр Бурд’є

Приховувати, показуючи

… А зараз мені б хотілося поговорити про те, що є менш помітним, і показати, яким чином телебачення може, як це не парадоксально, приховувати, показуючи: або показуючи не те, що треба б було показати, якщо взяти до уваги, що завдання телебачення – інформувати людей; або показуючи те, що потрібно показати, але не показуючи насправді, а роблячи так, що показувані факти втрачають будь-яке значення; або показуючи події таким чином, що вони набувають сенсу, який не відповідає дійсності.

Я скористаюся двома прикладами, узятими з робіт Патріка Шампаня (Patrick Champagne). У книзі «La misere du monde» Патрік Шампань присвятив одну із її глав тому, як засоби масової інформації висвітлюють так званий феномен «міських околиць». Він показав, яким чином журналісти, під впливом характерних для цієї професії якостей та бачення світу, професійних навичок й диспозицій, а також самою логікою цього ремесла, виділяють із тієї особливої реальності, якою є життя міських околиць, специфічний аспект, що відповідає їхніх власним категоріям сприйняття. Метафора, найчастіше використовувана викладачами для пояснення поняття «категорії», тобто тих невидимих структур, які організовують сприйняття й визначають, що люди бачать і чого вони не зауважують, – це окуляри. Ці категорії є результатом нашої освіти, історичного процесу й т.п. Журналісти мають особливі «окуляри», крізь які вони бачать одне й не бачать инше, завдяки цим окулярам вони бачать речі доволі специфічно. Вони роблять вибір і конструюють відібрані ними факти.

В основі їхнього вибору лежить пошук сенсаційного й видовищного. Телебачення схильне до драматизації в подвійному сенсі цього слова: воно виводить на сцену, висвітлює ту або иншу подію й перебільшує її значення, серйозність, її драматичний, трагічний характер. На міських околицях їх цікавлять народні заворушення. Але це слово занадто сильне для окреслення тих подій… (Те ж відбувається із словами. Звичайні слова не можуть уразити ні «обивателів», ні «народ». Необхідно використовувати нестандартні слова. Насправді, як це не парадоксально, у світі зображення панує слово. Фотографія не є нічим особливим без легенди, яка б її супроводжувала, яка вказує на її правильне прочитання: legendum, дуже часто це легенди, вигадки. Як відомо, назвати – означає змусити побачити, створити, втілити в життя. І слова можуть накоїти багато лиха: іслам, ісламський, ісламістський – хустка на голові є ісламською чи ісламістською? А що, якщо йдеться просто про звичайну хусточку? У мене часто виникає бажання замінити кожне слово телеведучих, які здебільшого говорять, не замислюючись, не маючи ні найменшого поняття про складність і серйозність того, про що вони говорять й про відповідальність, яку вони несуть за сказане перед тисячами телеглядачів, хоча вони і самі не розуміють того, про що вони говорять. Тому що такі слова творять реальність, оживляють фантазми, страхи, фобії або просто хибні уявлення.)

На загал, журналістів цікавить тільки щось виняткове, причому виняткове для них самих. Те, що для инших видається зовсім банальним, для них є екстраординарним, і навпаки. Їх цікавить екстраординарне, те, що відрізняється від ординарного, те, що виходить за рамки буденного – щоденні газети повинні щодня надавати екстра-щоденні новини, завдання не з легких… Тому місце, виділене для ординарного, тобто передбачуваного, звичайного, очікуваного, віддається екстраординарному: пожежам, повеням, убивствам, хроніці подій. Але екстраординарним є також і те, що не ординарне у порівнянні з иншими виданнями. Це те, що відрізняється від ординарного, й те, що відрізняється від того, що инші газети говорять про ординарне. Це надзвичайно важка умова, яка змушує бігати в пошуках сенсації. Для того, щоб бути першим, хто побачив і показав щось цікаве, вони ладні на будь-що. Але оскільки всі наслідують один одного, прагнучи випередити инших, бути попереду инших або зробити щось відмінне від инших, у підсумку призводить до того, що всі роблять одне і те ж. Пошук ексклюзивного, який в инших сферах породжує щось оригінальне і єдине у своєму роді, тут веде до однаковості й баналізації.

Цей безупинний пошук екстраординарного може мати певний політичний ефект, тією самою мірою, що й прямі політичні директиви або самоцензура, викликана страхом опинитися на узбіччі. Маючи у своєму розпорядженні таку потужну зброю, як телебачення, журналісти можуть досягти ефекту, що не має собі рівних. Картина повсякденного сірого й монотонного життя міських околиць не справляє на глядачів ніякого враження і не здатна зацікавити нікого, тим більше, журналістів. Але навіть якби вони зацікавилися й захотіли показати те, що насправді відбувається на міських околицях, у будь-якому разі це було б дуже важко зробити. Немає нічого тяжчого, ніж висвітлити реальне життя з усією його банальністю. Флобер говорив: «Потрібно описувати саме звичайні, нічим не видатні, речі». Соціологи зіштовхуються з тим самим завданням: зробити ординарне екстраординарним, так показати звичайне життя, щоб люди зрозуміли, наскільки воно незвичайне.

Політична небезпека, породжена звичайним використанням телебачення, власне, й полягає в особливій здатності зображення робити те, що літературні критики називають ефектом реальности: телебачення показує й змушує повірити в те, що воно показує. Така сила навіювання може породити ефект мобілізації, створюючи ідеї й уявлення, а також реальні соціальні групи. Хроніка подій, що відбуваються щодня, події та інциденти можуть мати політичний, етичний і т.п. підтексти, здатні викликати сильні, найчастіше негативні емоції, такі, як расизм, ксенофобія, страх і ненависть стосовно людей инших національностей. І навіть простий репортаж, виклад записаних фактів наштовхує на певне соціальне конструювання реальности, який здатний зумовити ефект політичної мобілізації (або демобілізації).

Инший приклад, узятий у Патріка Шампаня, стосується страйків у ліцеях в 1986 році. На цьому прикладі ми бачимо, яким чином журналісти цілком щиро й наївно, у пошуках матеріалу, який їх цікавить, послуговуються своїми забобонами, категоріями сприйняття, оцінки й підсвідомих очікувань, але так вони можуть викликати ефект реальности й змінити цю реальність. Ефект, якого ніхто не намагається досягти, але наслідки якого можуть бути катастрофічними. У журналістів в голові були спогади про події травня 1968 року й страх пропустити «новий 68-й рік». А насправді їм довелося мати справу з досить далекими від політичного життя підлітками, яким насправді не було чого сказати. Тоді вони починають шукати лідерів (без сумніву, серед найбільш політизованих з-поміж них), сприймають їх серйозно, внаслідок чого останні теж починають сприймати свої слова серйозно. І помалу телебачення, що, за ідеєю, є інструментом відображення реальности, перетворюється в інструмент створення реальности. Ми усе більше й більше наближаємося до простору, у якому соціальний світ описується й нав’язується телебаченням.

Телебачення регулює доступ до соціального й політичного життя. Припустимо, що я захотів домогтися того, щоб пенсійний вік починався з п’ятдесяти років. Ще кілька років тому для цього потрібно було б зібрати демонстрацію, зробити транспаранти, вийти на вулиці, влаштувати мітинг перед Міністерством. Сьогодні – я майже не перебільшую – для цього досить мати спритного радника з питань громадських зв’язків і комунікацій, підготувати якусь невелику, але видовищну акцію з музикою, перевдяганням і под., запросити засоби масової інформації, і за допомогою телебачення досягається той же ефект, що й від демонстрації у 50 000 осіб.

Однією з умов політичної боротьби як на повсякденному, так і на глобальному рівнях є здатність нав’язати иншим свої принципи бачення світу, «окуляри», через які люди побачили б світ розділеним на певні категорії (старі й молоді, иноземці та французи). Подібні поділи створюють групи, які в результаті політичної мобілізації можуть домогтися визнання власного існування, натиснути й одержати певні привілеї. Сьогодні у цій боротьбі телебачення має вирішальну роль. Ті, хто дотепер вважає, що без нього можна обійтися, і досить лише влаштувати демонстрацію, ризикують програти: усе частіше демонстрації влаштовуються саме для телебачення, тобто влаштовуються такі демонстрації, які можуть зацікавити телевізійників, з огляду на їхні категорії сприйняття, і які будуть підтримані й посилені ними, саме тоді вони стануть найбільш ефективними.

Колообіг інформації

Дотепер з того, що я говорив, можна було зрозуміти, що суб’єктом усіх цих процесів є журналіст. Але журналіст – це неіснуюче абстрактне поняття, якому в реальності відповідає безліч журналістів, що відрізняються між собою залежно від статі, віку, рівня освіти, газети, того або иншого органу преси. Світ журналістів – це світ розмаїття, у якому існують конфлікти, конкуренція, ворожнеча. Тим не менше, мій аналіз відповідає дійсності, оскільки я мав на увазі, що тексти журналістів відрізняються один від одного набагато менше, ніж це зазвичай вважають. Найбільш разючі відмінності, зокрема, пов’язані з політичним забарвленням тих або инших видань (яке «блякне» усе більше й більше…), приховують за собою глибинну схожість, пов’язану з обмеженнями, які спричинюють джерела інформації, й цілим комплексом механізмів, головним з яких є логіка конкурентної боротьби.

У відповідності з ліберальним кредо вважається, що монополія робить всіх однаковим, а конкуренція – джерело різноманіття. Я, звісно, нічого не маю проти конкуренції, усього лише хочу зауважити, що коли вона присутня між журналістами або виданнями, що працюють у тих же умовах, у рамках того ж рейтингу, з тими ж замовниками реклами (досить звернути увагу, з якою легкістю журналісти переходять із одного видання в инше), вона стає фактором однаковости. Порівняйте обкладинки французьких тижневиків за два останні тижні, і ви побачите приблизно ті ж заголовки. Точно так само, у випусках новин основних з радіоканалів у найліпшому разі змінюється черговість подаваної інформації.

Частково це пов’язане з колективним характером процесу виробництва інформації. Наприклад, кінофільми – це результат роботи колективу, склад якого позначений у заключних титрах. Але колектив, що працює над телепередачею, не зводиться до групи, що складається із працівників редакції, він включає в себе всіх журналістів. Часто ставлять запитання: «Хто є суб’єктом мовленого нами?» Ми ніколи не можемо бути абсолютно впевнені, що є суб’єктами стосовно того, що ми говоримо… Те, що ми говоримо, часто є набагато менш оригінальним, ніж нам здається. Особливо це стосується кіл, у яких загальна діяльність визначається жорсткими умовами, зокрема, умовами конкуренції, за яких кожен з її учасників змушений робити те, чого він не робив би, якби не було инших учасників. Наприклад, докладати певних зусиль для того, щоб випередити инших.

Ніхто не читає стільки газет, скільки їх читають журналісти, які при цьому схильні думати, що всі люди читають всі газети. (Вони забувають, що, по-перше, багато хто з них взагалі не читають газет, а по-друге, що ті, хто їх все-таки читає, читають, як правило, якесь одне видання. Рідко трапляється, що люди, що не є професіоналами, у той самий день читають «Монд», «Фігаро» та «Ліберасьон».) Для журналістів читання газет є необхідною складовою їхньої професійної діяльности, а вибірки із преси – робочим інструментом: для того, щоб знати, що сказати, потрібно знати, що сказали инші. Це один з механізмів, що породжує одноманітність пропонованої продукції. Якщо «Ліберасьон» присвячує свою передовицю тій або иншій події, «Монд» не може не зреагувати й не висловити свою думку із цього приводу (тим більше, якщо йдеться не про «Ліберасьон», а про канал TF1), щоб показати свою відмінність і зберегти репутацію серйозного високоінтелектуального видання. Але всі ці невеликі розходження, яким із суб’єктивної точки зору журналісти надають так багато значення, приховують за собою величезну подібність. У редакціях багато часу приділяється розмовам про те, що відбувається в инших виданнях, і особливо про те, що «вони зробили, а ми ні» («проґапили!»), і що ми неодмінно повинні були зробити, оскільки вони зробили. Особливо це помітно в тому, що стосується літературної, театральної й кінокритики. Якщо X згадав про ту чи иншу книгу в «Ліберасьон», то Y повинен розповісти про неї в «Монд» або в «Нувель Обсерватор», навіть якщо вважає її поганою або нецікавою. Саме в такий спосіб створюється популярність, иноді (але не завжди) співпадаюча з комерційним успіхом.

Така гра взаємних відображень справляє неймовірний ефект замкнутости й ментальної обмежености. А от инший приклад такого взаємного прочитання, що зустрічається в усіх інтерв’ю: для того, щоб скласти програму дванадцятигодинного випуску новин, необхідно знати зміст вечірнього й ранкового випусків, а для того, щоб створити заголовки вечірнього номера газети, потрібно переглянути ранкові видання. Це є складовою частиною негласних професійних обов’язків і робиться як для того, щоб бути в курсі подій, так і для того, щоб виділитися на тлі инших, найчастіше завдяки мізерним відмінностям, яким журналісти надають величезного значення і яких глядачі абсолютно не зауважують. (Це приклад зовсім типового ефекту поля: те, що насправді робиться через копіювання в конкурентів, трактується як відповідність бажанням клієнтів.) Наприклад, можна почути журналістів, що говорять – я цитую: «Ми взули TF1!». Таке висловлення є визнанням того, що вони перебувають у стані конкуренції з TF1, і що більша частина їхніх зусиль спрямована на створення невеликих відмінностей. «Ми взули TF1!» означає: «ми від них відрізняємося», «у них не було якісного звуку, а в нас був!». Відмінності, зовсім не помітні пересічному глядачеві, який міг би зауважити їх, тільки якби він одночасно дивився кілька каналів, є дуже важливими з погляду телевізійників. Вони думають, що хтось зауважить ці відмінності і це посприяє зросту рейтингу – того таємного божества, що володіє свідомістю світу телебачення, адже в деяких випадках втрата одного пункту в рейтингу означає беззастережну смерть. Це всього лише одне з (помилкових, на мій погляд) положень, які встановлюють залежність між змістом передачі і його передбачуваним ефектом.

Вибір, який надає телебачення, є свого роду безсуб’єктним вибором. Щоб пояснити це, можливо, злегка перебільшене твердження, досить згадати дію механізму колообігу інформації, про який я говорив. Той факт, що журналісти, які мають до того ж багато спільного (схожі умови роботи, соціальне походження й освіту), читають один одного, спілкуються один з одним, постійно зустрічаються один з одним під час теледебатів, на яких ми постійно бачимо тих самих осіб, призводить до ефекту закритости й – не побоюся цього слова – цензури. Ефект від закритості не менш, а може, навіть більш дієвий, оскільки заснований на невидимих принципах, ніж ефект від впливу централізованої бюрократії й від прямого політичного втручання. (Для того, щоб виміряти міру закритости цього порочного кола інформації, досить спробувати показати якийсь несподіваний сюжет (про ситуацію в Алжирі, про статус иноземних іммігрантів у Франції й т.д.) так, щоб ця інформація дійшла до масового глядача. Прес-конференція або комюніке справі не допоможуть, аналітичний репортаж видається нудним, тому опублікувати його в газеті практично неможливо, хіба що, якщо він підписаний якимось дуже відомим іменем, що гарантує продаж інформації. Щоб розбити це замкнуте коло, необхідний «злам», але цей злам можна зробити тільки за допомогою ЗМІ. Необхідно провернути всю «справу» так, щоб зацікавити хоча б одного представника засобів масової інформації, який у результаті дії ефекту конкуренції може бути підтриманий иншими ЗМІ.)

Якщо запитати себе, – що може здатися дещо наївним, – яким чином здобувають інформацію люди, які повинні нас інформувати, тоді відповіддю в загальному буде: вони отримують інформацію від инших інформаторів. Безумовно, існує Агентство Франс Пресс, инші інформаційні агентства, офіційні джерела інформації (міністерства, поліція і т.д.), з якими журналісти підтримують складні за своєю структурою відносини, і под. Але основна частина інформації, що дає змогу визначити, що є головним і що підлягає поширенню, приходить в основному з инших джерел. І це приводить до своєрідного зрівняння ієрархії значимости.

Мені пригадується інтерв’ю з директором програм одного з каналів, для якого все було очевидним. Я його запитав: «Чому ви ставите це першим, а те другим?» А він відповів: «Але це ж очевидно!» І без сумніву, саме тому він і займав своє місце: його категорії сприйняття відповідали об’єктивним вимогам. (Слухаючи його, я не міг не згадати про слова Годара: «Верней (Henri Verneuil – французький режисер вірменського походження, – пер.) – це просто циган, якщо порівнювати його з директором FR3. Тобто в порівнянні з ним».) Звичайно для журналістів, що займають різні позиції в журналістському середовищі, міра очевидности того, що він вважає очевидним, буде різною. Відповідальні особи, що є втіленням рейтингу, мають своє уявлення про очевидність, і зовсім не обов’язково, що його поділяє молодий журналіст-стажер, що приходить і пропонує свій сюжет й якому відповідають: «Це нікому не цікаво…»… Це середовище не слід уявляти собі однорідним: у ньому є молоді, мало кому відомі, непокірні порушники спокою. Вони запекло намагаються внести щось нове в ту величезну однорідну кашу, яку творить згубний колообіг інформації між людей, спільним для яких – не треба забувати – є те, що вони працюють в умовах постійної боротьби за рейтинг. Навіть керівники не можуть не зважати на рейтинг.

Рейтинг – це замір частки глядачів, що дивляться той чи инший канал (існують інструменти, що дозволяють вимірювати рейтинг кожні 15 хвилин і навіть – останнє нововведення – показувати його розходження, залежно від основних соціальних категорій населення). Таким чином, можна одержати дуже точне уявлення про те, що має успіх, а що ні. Рейтинг став головним мірилом роботи журналістів: у найбільш незалежних журналістських колах, крім хіба що видань «Le Canard enchaine» й «Le Monde diplomatique», а також декількох невеликих передових журналів, які випускають щедрі й «безвідповідальні» люди, відтепер рейтинг це єдине, про що вони думають. У редакціях газет, видавництвах й инших подібних місцях сьогодні панує «рейтинговий менталітет».

Усюди люди мислять термінами комерційного успіху. Ще років тридцять тому, і починаючи із середини XIX століття, із Флобера, Бодлера і под., серед передових письменників, письменників, що писали для письменників і визнаними ними, чи серед артистів, визнаних иншими артистами, негайний комерційні успіхи вважався підозрілим: у ньому бачили прояв компромісу щодо часу і щодо грошей… А сьогодні ринок усе більше й більше визнається легітимною інстанцією легітимації. Це добре видно на прикладі иншої інституції, яка недавно народилася: переліку бестселерів. Сьогодні вранці я почув по радіо, як один з ведучих, з розумним видом коментуючи один з останніх бестселерів, сказав: «Очевидно, філософія у моді цього року, оскільки книга «Світ Софі» була продана в кількості 800 тисяч екземплярів». Він видавав за істину в останній інстанції, за абсолютний вердикт, що базується на кількості проданих екземплярів. Через механізм рейтингу комерційна логіка починає керувати виробництвом художніх творів. Однак, важливо не забувати, що всі справді творчі здобутки, які я – сподіваюся, я щодо цього не єдиний – і багато инших людей, вважають найвищими здобутками у сфері гуманітарних наук, математики, поезії, літератури, філософії, – були створені всупереч еквіваленту рейтингу, всупереч комерційній логіці. Дуже велике занепокоєння викликає те, що рейтинговий менталітет завойовує навіть найпередовіші видавництва, навіть учені кола, які раптом починають займатися маркетингом. Він ставить під питання умови створення творів, які можуть здатися езотеричними, оскільки вони не відповідають очікуванням публіки, але які згодом здатні знайти свого читача.

Поспіх й fast-thinking

Рейтинг має на телебачення абсолютно особливий вплив, що проявляється у потребі оперативности. Конкуренція між газетами, конкуренція між газетами й телебаченням, конкуренція між різними каналами набуває форми тимчасової конкуренції у гонитві за сенсацією. Її мета – випередити инших. Наприклад, Ален Аккардо (Alain Accardo) у книзі, де він пропонує декілька інтерв’ю з журналістами, розповідає, як телевізійники змушені, оскільки конкурентний канал «обробив» повінь, іти «обробляти» цю повінь, намагаючись показати те, що инші не показали. Инакше кажучи, деякі сюжети нав’язують глядачам, тому що вони нав’язуються їхнім виробникам; а виробникам їх нав’язує конкуренція з иншими виробниками. Такий свого роду перехресний тиск, який журналісти чинять один на одного, викликає ряд наслідків, що проявляються у виборі, відсутності й присутності сюжетів.

На самому початку я сказав, що телебачення – не найсприятливіше середовище для вираження думок. Я виявив негативний зв’язок між поспіхом і процесом осмислення. Це дуже стара тема філософського дискурсу; ще Платон протиставляв філософів, які мають вільний час, і людей, які перебувають на агорі, міській площі, які повинні швидко приймати рішення. Він ніби говорить, що в стані поспіху неможливо нічого осмислити. Це відверто аристократична заява, точка зору людини, яка займає привілейовану позицію, у якої немає браку вільного часу і яка не усвідомлює того, що це її привілей. Але ми зараз говоримо не про це. Безсумнівно, існує зв’язок між осмисленням і часом. І однією з головних проблем, що ставляться телебаченням, є питання про відносини між осмисленням і швидкістю. Чи можна мислити швидко? І чи не прирікає себе телебачення, надаючи слово мислителям, неначебто здатним мислити у пришвидшеному темпі, на те, що йому завжди доводиться мати справу тільки з «fast-thinker’ами», «fast-мислителями», що мислять швидше власної тіні…

Варто задуматися, чому насправді вони відповідають цим особливим умовам, чому вони можуть мислити в умовах, за яких ніхто вже не мислить. Відповіддю, як мені здається, є те, що вони мислять «готовими ідеями». «Готові ідеї», про які говорить Флобер, – це ідеї, засвоєні усіма, банальні, загальні, які не викликають заперечень; це також ідеї, засвоєні усіма ще до того, як ви самі їх засвоїли, тому проблема сприйняття не стоїть. Коли йдеться про усний виступ, книгу або телевізійне повідомлення, головне завдання комунікації – відповідати умовам сприйняття, для цього необхідно знати, чи володіє слухач кодом для розшифровки того, про що в цей момент говориться. А коли ви видаєте «готові ідеї», проблема відпадає сама собою. Комунікація виникає миттєво, тому що в певному сенсі її не існує. Вона є всього лише імітацією. Обмін банальностями, загально відомими речами є комунікацією, єдиним сенсом якої є сам факт спілкування. Перевагою «всім відомих речей», які відіграють величезну роль у повсякденному спілкуванні, є те, що всі здатні їх сприймати й сприймати миттєво: через свою банальність вони є загальними як для того, хто говорить, так і для слухачів. На відміну від загальних місць, думка за своєю суттю є підривною: вона починає з руйнування готових ідей, а потім ще й повинна доказати свою правоту. Коли Декарт говорить про доказ, він має на увазі довгий ланцюжок міркувань. Це займає певний час, потрібно висунути серію передумов, зв’язаних словами «отже», «значить», «беручи до уваги, що»… Але таке розгортання думки, яка мислить, нерозривно пов’язане з часом.

Якщо на телебаченні воліють мати справу з певною кількістю fast-thinker’ів, що пропонують культурний fast-food, заздалегідь переварений й передуманий духовний хліб, тоді – це один з наслідків потреби бути оперативним – не тільки тому, що вони мають у своєму розпорядженні записну книжку із записаними в ній сталими адресами (для передачі про Росію, треба запросити громадянина або громадянку X, про Німеччину – громадянина Y). Існують уже готові співрозмовники, і це звільняє від необхідності шукати когось, кому дійсно є, що сказати. Такими часто є молоді, нікому поки не відомі, зайняті своїми дослідженнями люди, які не надто хочуть мати справу із засобами масової інформації, і яких, до того ж, ще потрібно пошукати, у той час як під рукою є звичні, готові розродитися статейкою або дати інтерв’ю завсідники ЗМІ. Крім того, щоб бути здатним «думати» в умовах, при яких ніхто вже не думає, необхідно бути своєрідним мислителем.

Істинно помилкові або хибно щирі теледебати

А тепер настав момент поговорити про теледебати. Я не буду довго затримуватися на цьому питанні, оскільки вважаю, що його легше довести: по-перше, існують воістину помилкові дебати, які всі відразу ж можуть визнати такими. Коли по телебаченню ви бачите як супротивників Алена Мінка (Alain Minc) й Жака Атталі (Jacques Attali), Алена Мінка й Гі Cормана (Guy Sorman), Феррі (Jules Ferry) й Фінкелькро (Allen Finkelkraut), Жюліара (Jacques Julliard) й Эмбера (Charles Amber)…, зрозуміло, що це одна компанія. (У Сполучених Штатах є люди, які заробляють на життя, подорожуючи з одного університету в инший з дуетом такого типу…)… Це люди, які один одного добре знають, які разом обідають і вечеряють. (Прочитайте щоденник Жака Жюліара під назвою «Рік обманутих», виданий у видавництві «Seuil» цього року, і ви зрозумієте, як це все відбувається.) Наприклад, у передачі Дюрана (Michael Duran), присвяченій темі «еліта», що я уважно дивився, всі ці люди були в зборі. Був Атталі, Саркозі, Мінк… В один прекрасний момент Атталі, звертаючись до Саркозі, вимовив: «Ніколя… Саркозі». Між ім’ям і прізвищем була коротка пауза: якби він обмежився ім’ям, усім би стало ясно, що вони з однієї компанії, що вони перебувають у близьких відносинах, у той час як вони представляли дві протилежні сторони. Це маленьке застереження – свідчення спільництва, що могло пройти непоміченим.

Насправді, світ постійно запрошених на телебачення – це замкнуте коло, де всі один одного знають, що функціонує відповідно до логіки постійної взаємної підтримки. (Дебати між Сержем Жюлі (Serge Juli) й Філіпом Александром (Philip Alexandre) у передачі Крістін Окрент (Christine Ockrent), або пародія в «Ляльках», що передає саму його суть, є показовими із цього погляду.) Ці люди начебто виступають один проти одного, але дуже і дуже умовно… Наприклад, Жюліар й Ембер ніби представляють відповідно лівих і правих. У кабілів (одне з племен берберів – пер.) є вислів про тих, хто ставить усе з ніг на голову: «Він перетворює схід у захід». Отож ці люди перетворюють правих на лівих. Чи глядачі усвідомлюють свою участь у такій справі? Не факт. Скажемо так, можливо. Це проявляється у загальному неприйнятті Парижа, що фашистська критика «парижанства» намагається записати у свій актив й що неодноразово було висловлено із приводу листопадових подій: «Все це – справи парижан». Глядачі відчувають, що щось тут не так, але не бачать, наскільки він замкнутий, наскільки обмежений сам собою цей світ, а отже, й не бачать того, наскільки він закритий як для їхніх насущних проблем, так і для самого їхнього існування.

Існують також дебати з усіма ознаками дійсности, але це ілюзорна справжність. Коротко проаналізуємо одні з них. Я вибрав дебати, організовані ведучим Кавада (Junzo Kawada) під час листопадових страйків, оскільки вони мали, за зовнішніми ознаками, демократичний характер, а також дають можливість міркувати a fortiori. Якщо уважно подивитися, що відбувалося під час цих дебатів (я буду діяти, як раніше, просуваючись від найбільш помітного до найбільш схованого), можна побачити ряд втручань невидимої цензури.

Рівень перший: роль телеведучого. Це те, що завжди впадає в око глядачам. Вони прекрасно бачать, наскільки сковує волю тих, хто виступає, втручання телеведучого. Саме він визначає тему й проблематику (у багатьох випадках настільки абсурдну, як, наприклад, у передачі Дюрана «Чи потрібно позбутися еліт?» будь-яка відповідь, так чи ні, теж стає абсурдом). Саме ведучий встановлює правила гри. Правила, що змінюються, залежно від того, з ким він має справу: з якимось посполитим членом профспілки, чи з паном Пейреффітом (Peyreffit) із Французької Академії (Académie Française). Він вирішує, кому давати слово, він розподіляє знаки уваги. Деякі соціологи спробували виділити імпліцитну, невербальну складову вербальної комунікації: ми стільки ж говоримо за допомогою поглядів, мовчання, жестів, міміки, руху очей, скільки й словами. А також за допомогою інтонації й под. Таким чином, ми повідомляємо набагато більше, ніж можемо проконтролювати (це повинно було б стурбувати шанувальників дзеркала Нарциса). Навіть у випадку мови як такої існує чимало рівнів вираження – якщо фонологічний рівень перебуває під контролем, то синтаксичний з-під нього виходить, і под.

Ніхто не може повністю її контролювати, окрім хіба що тих, що грають чужу роль, або ж політики, що говорять лише для того, щоб нічого не сказати. Телеведучий теж втручається, застосовуючи цю неусвідомлену ним самим мову, що проявляється в його тоні, у його манері ставити запитання: наприклад, він може запитати когось різким тоном: «Відповідайте, ви не відповіли на моє питання» або «Я чекаю вашої відповіді. Ви збираєтеся відновити страйк?». Иншим дуже примітним прикладом є різні способи сказати «Спасибі». «Спасибі» може означати: «Дякую вам, я вам вдячний, я із вдячністю приймаю ваші слова». Але сказати спасибі певним чином рівносильно тому, щоб обірвати иншого: «Спасибі» у цьому випадку означає: «Добре, закінчимо, переходимо до наступного». Все це діє майже непомітно, через майже непомітну зміну тону, але співрозмовник його відчуває, він відчуває як явну, так і приховану семантику, і може втратити ґрунт під ногами. Ведучий розподіляє час для виступів, він вибирає той або инший тон: поважний або презирливий, уважний або нетерплячий. Наприклад, можна так сказати «так, так, так…», і співрозмовник зрозуміє, що його підганяють, відчує нетерпіння й відсутність інтересу у ведучого… (Проводячи опитування методом інтерв’ю, ми знаємо, як важливо показати співрозмовникам наше зацікавлення й увагу, инакше вони починають почувати себе непевно й поступово перестають говорити. Насправді вони чекають, щоб їм підтакували, кивали головою, давали зрозуміти, що їх слухають і розуміють.)

Ведучий маніпулює всіма цими ледь помітними знаками зазвичай радше неусвідомлено, ніж свідомо. Наприклад, якщо ведучий – самоук, злегка причетний до культури, повага до величі культури може викликати в нього замилування перед штучними авторитетами, академіками й иншими особами, відзначеними різного роду званнями, що неначе дають право на повагу. А от приклад иншої стратегії ведучого: він маніпулює обмеженістю часу, користується поспіхом, таймінгом для того, щоб квапити співрозмовника, переривати його, не давати йому слова. І тут у ведучого є инша можливість – як і всі ведучі, він починає говорити від імені публіки: «Я вас перериваю, я не розумію, що ви хочете сказати». Він зовсім не намагається сказати, що він ідіот, він дає зрозуміти, що звичайний глядач, що за своєю суттю є ідіотом, не зрозуміє. І що, перериваючи вчену мову, він говорить від імені «дурнів». Насправді ж, як я зміг у цьому переконатися, люди, від імені яких ведучий виступає в ролі цензора, найбільше шкодують про ці купюри.

У результаті, за передачу, що тривала дві години, представникові CGT (Confederation Generale du Travail – Загальна Конфедерація Праці, лівий профспілковий рух. – пер.) було надано рівно п’ять хвилин, якщо скласти разом всі його виступи (однак, всім відомо, що без CGT не було б ні страйку, ні приводу для передачі). У той час як, здавався б (і саме тому приклад передачі Кавада такий показовий), були дотримані всі зовнішні ознаки формальної рівности.

Це ставить важливу з точки зору демократії проблему, оскільки очевидно, що співрозмовники в студії не рівні між собою. Перед професіоналами зі студії, які у силу свого фаху навчені добре говорити, стоять аматори (наприклад, учасники страйку), і це створює ситуацію неймовірної несправедливости. І щоб хоч якось певною мірою відновити справедливість, ведучий не повинен до усіх ставитися однаково, він повинен допомагати тим, хто зазнає найбільших труднощів, як ми це робили під час нашого дослідження для книги «La misere du monde». Якщо ми хочемо, щоб хтось, непрофесіонал у виголошенні промов, міг говорити (і часто в цьому випадку він говорить щось важливе, щось таке, що людям, яким постійно надається слово, навіть не прийшло б до голови), їм необхідно допомогти. Для того, щоб донести у більш шляхетному виді те, що я тільки що сказав, потрібна сократична місія у всій її пишноті. Йдеться про те, щоб зробити послугу тому, чия точка зору для нас важлива, чиї слова й думки нас цікавлять, і допомогти йому «розродитися». Але телеведучі роблять зовсім навпаки. Вони не тільки не допомагають тим, кому важко, вони їх, якщо можна так виразитися, «завалюють», використовуючи десятки всіляких способів: не даючи їм слово у потрібний момент, звертаючись до них, коли вони цього не очікують, проявляючи нетерпіння й т.д.

Однак, говорячи про це, ми усе ще залишаємося на рівні подій, феноменів. Прийшов момент перейти до другого рівня, який є вирішальним: до складу студії. Він є результатом невидимої роботи. Наприклад, існує цілий етап роботи із запрошенням у студію. Є люди, яких ніхто не подумав запросити, є люди, яких запросили, але вони відмовилися. Кінцевий склад студії у всіх перед очима, і видиме ховає невидиме: ми не зауважуємо у видимій конструкції соціальних умов конструювання. Тому ніхто не відзначить: «Дивись-но, такого-от немає в студії». Ось один з тисячі прикладів таких маніпуляцій: під час страйків пройшли дві передачі «Коло опівнічників» про інтелектуалів і страйки. Інтелектуали на загал були розділені на два табори. У першій передачі здавалося, що інтелектуали, що виступали проти страйків, займали праву політичну позицію. У другій передачі (яка мала б виправити промахи першої) склад студії був змінений: були додані люди, що займають більш праві позиції, і не були запрошені люди, що виступали за страйки. У підсумку вийшло так, що люди, які були у першій передачі правими, тепер здавалися лівими. Приналежність до правих або лівих відносна за своєю суттю. Тому в цьому випадку зміна складу студії змінила суть повідомлення.

Склад студії дуже важливий, тому що він створює враження демократичної рівноваги (крайній прояв якого передача «Віч-на-віч»: «Вибачте, ваші тридцять секунд минули…»)… Рівність умов виставляється напоказ, а ведучий виступає в ролі арбітра. У студії передачі Кавада було дві категорії людей: з одного боку, були представлені ангажовані, головні діючі особи, учасники страйків; з иншого боку – теж головні діючі особи, але їм була відведена роль спостерігачів. Були люди, запрошені для того, щоб пояснити свої дії («Чому ви це робите? Чому ви ускладнюєте життя звичайним користувачам даного блага?»), і люди, запрошені для того, щоб пояснити дії инших, і тримати, таким чином, свого роду метадискурс.

А от инший, невидимий, проте вирішальний фактор: попередньо зроблена заготовка, розмови з очікуваними учасниками, у формі свого роду сценарію, згідно з яким запрошені будуть змушені діяти (у деяких випадках підготовка може фактично ставати репетицією). У цьому заздалегідь підготовленому сценарії практично не залишається місця для імпровізації, для неприборканого, ризикованого для ведучого і його передачі, слова.

Инша невидима якість цього простору – сама логіка мовної гри. Існують негласні правила такої гри, оскільки кожен із соціальних універсумів, що породжують мову, має свою структуру і визначає, що може бути сказано, а що ні. Перша імпліцитна установка такої мовної гри – це демократична дискусія, яка постає, як бій на ринзі: у ній повинен бути герой, лиходій, сутичка між ними… Але в той же час не всі удари є дозволеними. Потрібно, щоб вони вписувалися в логіку формальної вченої мови.

А от инша особливість простору телестудій: змова між професіоналами, про що я щойно говорив. Професіонали вважають «гарними клієнтами» тих, кого я назвав fast-thinker’ами, фахівцями одноразової думки. Це люди, яких можна запрошувати, про них заздалегідь відомо, що вони не створять проблем і будуть добре поводитися в студії, до того ж, вони вміють говорити легко й вільно. З одного боку, існує універсум гарних клієнтів, що почувають себе на телебаченні, як риби у воді, з иншого боку перебувають ті, хто почуває себе там як риби, витягнуті з води.

І, нарешті, останній аспект, якого ми не бачимо, – це підсвідомість ведучих. Навіть маючи справу з добре до мене налаштованими журналістами, мені дуже часто доводилося починати всі мої запитання з переформулювання запитання. Журналісти через свої окуляри, окуляри своїх категорій ставлять запитання, що не мають жодного сенсу. Наприклад, коли йдеться про так звані проблеми міських околиць, у них в голові формуються хибні уявлення, про які я говорив. Тому перш, ніж приступити до відповіді, доводиться делікатно уточнювати: «ваше запитання, звичайно, цікаве, але як мені видається, існує инше більш важливе…». Якщо не бути до цього готовим, можна шукати відповіді на запитання, які немає сенсу навіть ставити.

Переклала Марта Возняк

Джерело: «Ї», Львів. №59, 2009.

Advertisements

0 Responses to “Про телебачення і журналістику”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Січ   Бер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: