Справедлива заробітна платня за справедливу працю

Фрідріх Енґельс

Таке було виборче гасло англійського робітничого руху протягом останніх 50 років. Воно було корисне тоді, коли, як скасовано було ганебні закони проти права коаліцій, розвинулися тред-юніони (професійні спілки). Ще корисніше воно було за часів славетного чартистського руху, коли англійське робітництво йшло на чолі трудящих кляс у Европі. Але час біжить уперед, і багато речей, що здавалися бажаними та корисними 50 років, навіть 30 років тому, тепер змінилися та стали непридатні. Чи належить до таких речей і це, гідне пошани, бойове гасло?

Справедлива заробітна платня за справедливу працю. Але що таке справедлива заробітна платня та справедлива праця? Як означають їх ті закони, за якими розвивається суспільство? Щоб відповісти на це, не покликаймося на мораль чи на справедливість, або на будь-які сентиментальні почуття людяности, правдивости чи навіть благодійности. Те, що за моральне чи навіть за справедливе вважає закон, часто ще далеко не є справедливе з погляду соціяльного. А що саме справедливе чи несправедливе з погляду соціяльного, це визначає тільки наука, що виходить із фактів матеріяльного виробництва, тобто наука про народне господарство.

А що ж таке, з погляду народнього господарства, справедлива денна заробітна платня та справедлива денна праця? Це такий рівень заробітної платні та така тривалість та інтенсивність праці одного дня, які зумовлює змагання (Konkurrenz) підприємця з робітником на вільному ринку. Що ж ми, кінець-кінцем, констатуємо таким способом?

Справедлива денна заробітна платня в нормальних обставинах це та сума, якої потребує робітник, щоб, відповідно до життьового рівня свого оточення та своєї країни, здобувати ті засоби, що дають йому змогу далі працювати та продовжувати свій рід. Справжня заробітна платня може через хитання в промисловості стояти часом вище, часом нижче від цього пересічного рівня.

Справедлива денна праця — це справжня праця протягом такого часу й з таким напруженням, які щодня забирають всю робочу силу певного робітника, не позбавляючи його проте здатности й завтра видати таку саму кількість праці.

Цей безперестанку поновлюваний кругобіг можна описати так: робітник дає капіталістові стільки своєї робочої сили, щоб мати змогу робити це й надалі. За це він дістає від капіталіста лише стільки життьових засобів, скільки їх треба, щоб мати змогу повторювати щодня таку саму роботу. Дивна справедливість!

Але розгляньмо питання глибше. Економісти кажуть, що заробітна платня й праця залежать від змагання, через те здається справедливим вимагати, щоб обидві сторони були в однакових обставинах і в однаковому становищі, складаючи робочий договір. Але цього немає. Коли капіталіст не дійде згоди з робітником, він може чекати й жити із свого капіталу. А робітник же не може цього зробити. Він може жити тільки із заробітної платні й через те змушений ставати на роботу на найгірших умовах. Голод із страшною силою жене його на працю. А проте економісти буржуазної кляси доводять, що це найвища справедливість.

Та це ще дрібниця. Запровадження механічної сили та машин по нових підприємствах та поширення й поліпшення машин по підприємствах старих безупинно робить з людей безробітних. І це відбувається далеко швидше, ніж промисловість може знов увібрати в себе робочу силу, що стала заявою. Ця зайва робоча сила становить для капіталу промислову резервну армію. Коли ринкова коньюнктура погана, робітник може голодувати, жебракувати, красти чи навіть іти в робочий дім. А як коньюнктура сприятлива, він може працювати, щоб поширювати продукцію. І поки останній чоловік, остання жінка та остання дитина з резервної армії не знайдуть роботи, — а це знову ж таки — передумова до періоду шаленої перепродукції,— конкуренція зменшуватиме заробітну платню, в той час, як існування резервної армії підсилює капітал у боротьбі з працею. До голоду, що підганяє робітника в боротьбі з капіталом, долучається ще й те, що він тягне за собою приковану до його ноги гарматну кулю. І це буржуазні економісти звуть справедливістю.

Дослідімо тепер, чим капіталіст оплачує цю «справедливу» заробітну платню. — Капіталом, звичайно. Але капітал не створює жадної вартости. Крім землі, праця — єдине джерело багатства. Капітал є не що інше, як нагромаджені продукти праці. Звідци виходить, що заробітну платню робітників оплачується з праці; робітникові виплачують його заробітну платню продуктами його власної праці. Як звичайно розуміють справедливість, заробітну платню робітникові повинні б становити всі продукти його праці. Але з погляду політичної економії це було б несправедливо. Навпаки, капіталіст забирає собі продукти праці робітникової, і робітник одержує з них тільки конче потрібні засоби для життя. І наслідком цієї незвичайно «справедливої» конкуренції боротьби є те, що продукти праці тих, хто працює, нагромаджуються в руках тих, хто не працює, і стають їм за наймогутніший засіб, щоб обернути на рабів УСІХ, хто створив таким чином нагромаджене багатство. Справедлива заробітна платня за справедливу працю!

З усього сказаного цілком ясно, що старе виборче гасло, бувши свого часу доцільним, тепер зовсім непридатне. Отже, хай робітники поховають його й замінять на краще — «перехід засобів виробництва: сировини, фабрик та машин до рук трудящого народу».[1]

Примітки

[1] Ця стаття з’явилась 7 травня 1881 р. під назвою «A Fair Day’s Wages for a Fair Day’s Work» у лондонському «The Labour Standard», а 1884 р. сам Енґельс переклав її на німецьку мову для «Züricher Socialdemokrat».

Переклав з німецької мови І. Кравчук

Наводиться за кн.: Карл Маркс. Заробітна платня, ціна й зиск. — Харків-Київ, Державне видавництво України, 1930.