Тенденція українського руху: самостійна Україна

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Яким шляхом мусить іти, куди мусить прямувати Україна, щоб досягти своєї мети: повного і всебічного визволення?

Се питання підводить нас до іншого питання: Де шукати поради, відповіді на се питання? Чи треба шукати сієї відповіді у великих і малих славетних людей? Чи шукати її в різних загальних принципах, гучних гаслах, «юридичних дефініціях» і т. д.?

Які б не були корисні сі два джерела вирішень нашого питання, — ми не можемо покладатися цілком на них, бо великі і малі славетні люди або мовчать, або говорять щось таке, що не дає прямої відповіді; або не зрозуміло, чому говорять саме так, а не інакше — се раз; а подруге, великі й малі славетні люди боліють тією ж таки хибою, що й звичайні люди, а саме: перебувають у стані людей, у котрих der Wursch ist Vater des Gedankens (бажання — батько думки). Покладатися ж на загальні принципи, юридичні дефініції і т. д. не можна через те, що зміст сих принципів, дефініцій визначається знов таки людьми, так що навіть проти волі сих людей загальні принципи, дефініції часто грають ролю «юридичного закону», про який відоме і руське прислів’я каже: «Закон что дышло, — куда повернул, туда и вышло»!

І позаяк ми себе ввжаємо також підлеглими гнівам сього часу і місця, то треба знайти таке джерело, котре могло б найменше підлягати різним (сенатським роз’ясненням» і котре саме давало б опір різним, вільним чи не вільним, перекрученням.

Мусимо тут таки попередити читача, що ми не вільні від українських почувань. Вони є «в нас», але це тільки «для нас», — в сьому ми можемо переконати «катеринославців», які вважають себе вмістилищем «чистого інтернаціоналізму», «чистого соціялізму», «чистого комунізму». «В них для них» немає ніяких, скажемо, наприклад, почувань великоросійського націоналізму і шовінізму. Борони, Боже, нас навіть подумати про се! Щоб ухилитися, наскільки можна, від особистих почувань, власних і чужих, навіть почувань «чистих інтернаціоналістів», — ми повинні звернутися до реального процесу революційного руху на Україні, прислухатися до мови фактів, намацати тенденцію реального українського руху. Факти — вперта річ говорять англійці. Щоб проаналізувати і знайти тенденцію українського руху, нам буде досить розглянути розвиток руху лише на протязі останніх 1917 і 1918 років. Попередня історія має лише підготовний і пояснювальний характер щодо самих окремих рис, деталів. Революція, ми се знаємо, розкриває наочно дійсні сили і дійсну тенденцію усякого суспільного руху, розриває всяку намітку, якою обгортаються історичні постаті і течії в період «мирного», «органічного» розвитку. Отже, і для урозуміння характеру і тенденції українського революційного руху революційні роки 1917 і 1918 мають незрівняно більше значення, ніж навіть попередній рух на протязі цілого століття.

Досить пригадати собі історію України на протязі останніх двох з половиною століть, щоб переконатися в тих надзвичайно тяжких і скрутних умовинах, в яких жив і розвивався український рух. Всі страшенні сили і страшенна «зброя», яку тільки давало і февдально-кріпосницьке і буржуазно-капіталістичне суспільство, було вжито для знищення українського руху не одною лише бюрократією, а й «обществом»: поміщиками, і буржуа, і «третім елементом», і навіть «неукраїнським» пролетаріятом.

Нам можуть кинути докір, що ми порівнюємо пролетаріят «неукраїнський» з поміщиками, капіталістами і протиставляємо його «українському» пролетаріятові. Нам можуть зауважити, що ми вносимо «роз’єднання» пролетарів різних націй і штовхаємо пролетаріят до «союзу» з буржуазією. Ми живемо в такий час «чистого інтернаціоналізму», що мусимо передбачати сі докори й уваги і серйозно на них відповідати. От тим, хто спитається нас «ловити», ми й мусимо сказати, що у нас іде річ не про тс, як повинно бути, а як було на ділі. А на ділі було так, що неукраїнський пролетаріят ставав неприхильно до українського руху, як і взагалі до національних рухів. Він терпів його, але застерігав від «націоналізму». Проти монархії, поміщиків, капіталістів, яко протест, його підтримували не тільки пролетаріят. Але далі… ні, се «шовінізм»! Се факт, з яким ми й далі ще будемо зустрічатися, і се і тільки се ми й маємо на увазі, говорячи, що для «знищення» українського руху були вжиті заходи не одною лише бюрократією, а й «обществом». Різними шляхами, різними способами, — але результат був один: умови розвитку були занадто рутні і неприхильні. Поліцейська заборона, тюрма, церква, преса, школа — все прилучалося для одної мети, було — «Все к цели одной».

Виходили з різних принципових, ідеальних, корисних, суспільних, особистих міркувань, вживали різні заходи, по-різному ставилися щодо метод, — словом свідомо чи несвідомо, хотіли чи не хотіли, а результат був один.

Тяжкий стан українського руху під час війни став нестерпним. Преса, яка ще лишалася на Україні була задушена; всі, хто тільки виказав себе зараженим «мазепинством», були взяті під підозрілу і уїдливу увагу царської поліції, розігнані, розташовані по різних кутках “не столь отдаленных мест”, завойована Галичина, — куди перекидалися працівники на українському полі раз-у-раз, як ставало нестерпно лишатися на Російській Україні, — була «облагодетельствована» добром російської «культури», яка персоніфікувалася в особах різних поліцейських, урядових, педагогічних, чорносотенних і ліберальних обрусителях, аж до П. Струве, сього enfant terrible «оппозиции его величества», цілі села й міста руйнувалися під гарматним вогнем, поля перекопувалися окопами, люд зганявся з своїх осель, країна плюндрувалася. Здавалося, не встати Україні після всіх сих розрухів …

І тим більшого значення повинен набрати той маштаб революційно-національного українського руху, який виявився буквально з перших днів революції 1917 року. Говорити після прожитих днів, що все лишилося постарому, що є «окупація і лише окупація», можуть тільки люди, котрі нічому не здатні навчитися або не хочуть бачити того, що видно кожному, хто тільки не вважає себе (і не тільки «для себе») «сосудом чистого интернационализма», і лише сліпий також не бачить основної тенденції сього руху — утворити незалежну, самостійну державу. Самостійність можна вважати за результат «отражения», окупація «в головах деяких добродіїв від несподіваних в них для них українських почувань» в такій же мірі, як, скажемо, «катеринославську точку погляду» можна вважати за «чистий в них для них інтернаціоналізм». Самостійність, яко мету українського руху, не можна також вважати однаковою з «самостійністю» гетьманщини. Навпаки, «самостійність» самостійного гетьмана і «катеринославська точка погляду» — рідні сестри і обидві карикатури: одна на самостійність, друга на інтернаціоналізм. І якби самостійність гетьмана була дійсним дзеркалом тієї самостійности, до якої прагнув і прагне український рух, — то над самостійністю треба було б забити осиковий кілок, якнайглибше. І якби «катеринославська точка погляду» була дійсним дзеркалом інтернаціоналізму, а не йога карикатурою,—то над інтернаціоналізмом давно б стояв хрест. Але карикатура є «карикатурою і лише карикатурою»!

Самостійність — се дійсний зміст українського руху. Гадати, що український рух можна задоволити дозволом надрукувати українського букваря чи часопис або поставити на сцені українську п’єсу з «танцями й музиками», або носити червоні штани та синій жупан, або варити галушки та вареники, самі знаєте добре, хто може так гадати. А що ж залишається з «хворобливого», як каже «Коммунист», українського національного питання після того «частного» вирішення, яке дають «комуністи України»?

Погляньмо на факти. Численні резолюції численних українських маніфестацій, зібрань, військових, селянських, робітничих з’їздів, партійних, професійних, просвітніх організацій, домагання українських делегацій до Тимчасового уряду на початок революції 1917 року ставлять на першу чергу два домагання: 1) національно-територіяльна автономія у федеративному зв’язку з Росією; 2) допущення на майбутню міжнародну конференцію представника України.

Ми не будемо спинятися на юридичних дефініціях автономії і федерації і на їх різниці. Нас цікавить той зміст, який укладали відповідні українські організації в се домагання. Як би ми не ставилися до факту заклику Ц. Радою окупантів на Україну, не можна віднімати того факту, що Ц. Рада на Україні користувалася досить широким впливом, і її домагання й універсали лежали якраз по фарватеру українського руху і кожний раз ставали або підрахунком пройденому, або вихідним пунктом, початком нової глави в історії його розвитку. Тому то для урозуміння змісту національно-територіяльної автономії нам досить лише звернути увагу на акти Ц. Ради.

1-й універсал, який оголошував автономію України після 3-місячної тяганини з Тимчасовим урядом з приводу «хворобливого» питання, прямо зазначав волю українського народу до незалежносте, самостійности у внутрішніх справах України. «Однині самі будемо творити наше життя», — говорив універсал.

Як розуміла сю формулу Ц. Рада, показує «Конституція України», статут про Генеральний Секретаріят, ухвалений на засіданні Малої Ради 16 липня 1917 року «на підставі згоди з Тимчасовим урядом від 3 липня 1917 р.», себто після реакції в зв’язку з наступом на фронті 18 червня і напередодні «липневих днів» (3-5 липня) в Петрограді і Києві; себто в результаті поступок, компромісу з Тимчасовим урядом з огляду на непевний стан революції; себто під упадок революційної енергії взагалі, українського руху особливо, і під зріст контрреволюції. Не треба забувати, що «згода 3 липня» спричинилася (поруч з іншими подіями) до липневої катастрофи.

§1. Вищим Краєвим Органом Управління на Україні є Генеральний Секретаріят Ц. Р., який формується Ц. Радою, відповідає перед нею і затверджується Тимч. урядом.

§19. Всі закони Тимч. Уряду мають силу на Україні з дня проголошення їх в Краєвому Урядовому Вісникові на українській мові.

Примітка: В екстренних випадках Ген. Секр. проголошує їх іншим способом».

Всякому відомо, що 1-й універсал був оголошений на 2-му військовому з’їзді, де обурення українських вояків тяганиною з боку Тимчасового уряду забороною Керенським з’їзду й ін. дійшло до найвищого напруження. 1-й універсал можна вважати не досить енергійним у домаганнях, дуже лагідним, всупереч тим палким промовам і гострим почуттям, що виявилися на з’їзді. Він зменшував, а не побільшував домагання українських мас. В. Винниченко мусів доводити, що зараз (тоді) не треба домагатися більшого і оголошувати самостійної республіки, бо:

1) ми ще не встигли організуватися,

2) ми не маємо досить збройних сили в той час, коли наші вороги мають військо на Україні,

3) великі городи зараз не підуть за нами, позаяк в них переважає неукраїнська людність. Виходячи з сих міркувань, треба брати те, що можна взяти. У свій час ми дійдемо і до республіки.

В.Винниченко висловив «офіційну» думку українських мас. Зараз автономія, щоб потім осягти самостійну республіку — ось зміст сього прагнення. Ми бачимо на сьому прикладі виправдання спостереження т. Леніна:

«Автономія, яко реформа, принципово відрізняється від волі відокремлення, яко революційного заходу. Се без сумніву. Але реформа — всім відомо — часто є на практиці лише кроком до революції. Саме автономія дозволяє нації, примусово утримуваній в межах даної держави, остаточно укон-ституюватися яко нація, зібрати, усвідомити, організувати свої сили, вибрати цілком відповідний момент для заяви… в «норвезькому» (мається на увазі ухвала норвезького сейму в 1903 році про відокремлення від Швеції) дусі: ми автономний сейм нації такої то або краю такого то, оголошуємо, що імператор всеросійський перестав бути королем польським і т. ін.».

Таким був реальний зміст і 1-го універсалу.
Нам можуть сказати, що другі думали інакше.

Ми згоджуємося і скажемо навіть більше: коли придивляєшся де керівників українського руху, то бачиш, що вони не поспівали за ходом подій, що «сова Мінерви вилітала лише уночі», що im Anfang war die Tat (спочатку було діло), і лише потім являлося «слово». Але тим більше значення має се для нас, яко показник глибини джерела національно-визвольного руху. Стихійно, помацки, інстинктом вибирали маси свій шлях, рвали всякі «лагідні» форми і «гармонійність» різних солоденьких і гучних теорій . . .

Ще більше в сьому переконує нас друге домагання — допущення представника України на майбутню мирову конференцію. Якщо не помиляємося, українці перші з усіх народів Росії виступили з таким домаганням. Як і взагалі український рух у Росії був зразком, на якому вчилися, до якого прислухалися, за котрим поспішали інші національні рухи Росії. Не треба мати «в себе для себе» великого розуму, щоб зрозуміти, що виступати на міжнародній арені представником народу, який перебуває в межах чужої держави, поруч з представниками сієї держави, можна лише тоді, коли фактично сей народ став самостійним і тільки бракує зачіпки зробити заяву в «норвезькому» дусі, — хоч він навіть «в себе для себе» не спромігся усвідомитися в сьому. Яко ілюстрація до сього — ось заява одного з делегатів на 2-му військовому з’їзді. «Як ми стали самостійниками? Узнали про заборону з’їзду, про відповідь на домагання Тимчасового уряду зрозуміли, що годі просити, треба самостійно переводити в життя свою роботу — і через те назвали себе самостійниками. Але тепер ми побачили, що є самостійники, які бажають утворити окрему українську державу. До такої партії ми не належимо».

«Катеринославська точка погляду» може на сьому прикладові переконатися, що в масах «в них для них» ідея самостійности може бути «дискредитованою» (кажучи словами резолюції про Україну і Росію, яку ми навели раніше), і в той же час вони будуть заявляти: годі просити, треба самостійно переводити в життя свою роботу! А який народ може самостійно переводити в життя свою роботу, як не самостійний? Спитайтесь укласти їх на ложе «пролетарського централізму», якщо се слово брати в його реальному змісті, і ви побачите перед собою самостійника. А се може статися, наприклад, у такому випадкові. На Україні знов постануть Совіти. «Катеринославський» уряд, щоб виконати своє обіцяння, скликає з’їзд, або він сам збирається. І от виявляється, що на з’їзді беруть верх самостійники, скажемо, люди, що хочуть оголосити самостійність Совітської України.

Що мусить робити «катеринославський» уряд? Розігнати, бо се ж «шовіністи», бо вони проти «чистого інтернаціоналізму» і т.д.

Що заспівають тоді маси, які «ізжили» «в них для них» самостійність? Певно: годі просити «катеринославців», треба самостійно переводити в життя свою роботу.

«Однині самі будемо творити наше життя». Але не так склалося, як дбалося. Наступ 18 червня, події 3—5 липня в Петрограді, 5—7 липня в Києві (обеззброєння полуботківців), розстріл богданівців, смертна кара на фронті загальмували справу автономії України, аж поки корніловська авантура не розбила морок контрреволюції. Революція в жовтні розбила контрреволюцію. Бувша Російська імперія розсипалася на окремі елементи, «власть опинилася на місцях». Центральна Рада захопила владу, у неї є фактична змога, і тому вона вже не боїться оголосити Українську Народну Республіку в федеративному зв’язку з Росією (7 листопада). Тепер уже така республіка не задовольняє маси, але… далі покищо не можна було йти: на Україні перебувало козацьке і російське військо, яке ставилося вороже до відокремлення. «До сього самостійности прийде саме собою — з часом». А голова Ц. Ради, М. Грушевський, закриваючи 1-й київський з’їзд, на якому стався розкол, в своїй короткій промові зазначив пройдений шлях і додав, що шлях сей прямує до самостійности і що самостійність, мабуть, буде осягнена скоріше, ніж ждали. Ми знаємо, що В. Винниченко на 2-му з’їзді рахував, що до республіки дійдемо лише років через 2-3!

Про самостійність, яко конечну мету, свідчить і та кумедна і, як на ті часи, цілком контрреволюційна теорія «соціялістичного федеративного уряду», яка не здійснилася і не могла здійснитися і яка була висунена Ц. Радою. Ц. Рада хотіла утворити російський уряд згодою окремих частин бувшої Російської імперії: Україна, Великоросія, Дін, Кавказ, Сибір і т. д. Але така згода могла бути дійсною лише в тому випадкові, якби сі країни були політично рівноправні, незалежні, самостійні. Хиба сієї теорії полягала не стільки в ній, скільки в тому часі і об’єктивному стані України. Центральний російський уряд був — Совіт Народних Комісарів, — а Ц. Рада заявляє, що його немає, і бажає увійти з ним у згоду, яко урядом лише Великороси. Україна частина Росії (так воно було і такою її вважала і Ц. Р.), а веде себе як незалежне і рівноправне з нею ціле, — ось протиріччя того стану, в якому пребувала тоді Україна. І се протиріччя виявилося і на другому полі. Ц. Рада послала свою окрему делегацію в Берестя Литовське на мирові переговори. «Катеринославська точка погляду» з погордою, з виглядом ментора, кріпкого «заднім умом» (щоб не сказати інакше), говорить про помилку «визнання всеросійською делегацією в Бересті делегації Ц. Ради». А хай поміркує «катеринославська точка погляду» та пригадає об’єктивний стан не тільки України й її делегації, а й Росії й її делегації. Що б зробила «катеринославська точка погляду»? Не визнала б? Але тоді кінчаються «пшиком» і всі переговори, які були збудовані на «праві націй на самовизначення», на § 9 програми більшовиків, на тому пункті, який визнається і зараз «катеринославцями». Російська делегація мусіла визнати делегацію Ц. Ради, бо «з фактами лічаться», як відомо було ще голові Тимчасового (не теперішнього!) уряду кн. Львову, бо факти — «вперте річ» — і треба мати «катеринославську» голову, щоб сього не розуміти.

Не визнати не можна було. Визнання було неповне, недоговорене, нещире. Як, з другого боку, заява делегації Ц. Ради була теж неповною і нещирою, коли вона, руйнуючи революційний «фронт» перед австро-германськими імперіялістами і «полемізуючи» (фактично дискредитуючи владу російського уряду), — в той же час заявляла про єдність «фронту”, про те, що вона стоїть по один бік бар’єру з російською делегацією.

Сей суперечний стан України наочно виявився, коли прибула друга українська делегація, від ЦВК України.

Який міг бути інший вихід не тільки перед Ц. Радою, а й перед Україною, хто б не стояв на місці Ц. Ради? Вихід міг бути лише один — оголошення самостійности.

І цей логічний висновок був зроблений Ц. Радою на засіданні 11—24 січня 1918 року; 4-й універсал оголошував самостійність, незалежність, суверенність Української Народної Республіки.

Крапки над і були поставлені, і протиріччя вирішилося. Делегація Ц. Ради заключила сепаратний мир, делегація російська порвала переговори, оголосивши відому заяву: ні мир — бо се означало б погодитися з ультимативними вимогами Германії, і в тому числі визнати договір з Ц. Радою, значить, визнати Ц. Раду за «законний» український уряд, а себе нападаючою стороною, визнати правильність твердження Ц. Ради, що війна між Ц. Радою і більшовиками є війною України і Росії; ні війна — бо воювати не можна було за браком війська і т. д.

Так Ц. Рада, не свідомим керівництвом, а підштовхуванням фактів дійшла до самостійности. «В неї для неї» були лагідні, солоденькі міркування про лагідний організаційний рух, щоб поволі з «передишками», осягти повне визволення. А «поза нею» було «щось сильніше за неї»: факти, об’єктивний, реальний процес реального життя, який штовхав, будив думку, примушував робити відповідні логічні висновки.

Погляньмо тепер на стан і ролю другого фактора революційного українського процесу — на Совіти і партію більшовиків зокрема.

Наведена вище цитата з «Коммуниста» ч. 5 говорить: «ми… не давали загальної відповіді на питання, яких же форм обопільних стосунків домагається пролетаріят України: чи домагається він краєвої автономії, федерації, самостійности, чи, може, він не бажає ніякого політичного виділу України, домагаючись безпосереднього зв’язку кожного місцевого Совіту з всеросійським центром».

В сьому твердженні є багато правди. Ми дійсно ніякої відповіді на українське питання не давали, бо ми його і не знали, рахуючи його лише «дрібнобуржуазними витребеньками» (се ми говоримо про фактичне відношення більшовиків на Україні, а не про окремих осіб). Але тим самим, що тоді «в нас для нас» не було ніякої України, а була лише «південна Росія», ми вже давали відповідь: «ніякого політичного відокремлення, безпосередній зв’язок кожного місцевого совіту з всеросійським центром», Правда, до сього прилучалося ще «право націй на самовизначення», але то «потім» — «авось, небось, как нибудь!» А зараз «ніякого політичного відокремлення, безпосередній зв’язок кожного місцевого совіту з всеросійським центром».

Здавалося б, що ся точка погляду захищає від усякого «шовінізму», від усякої самостійности, — навіть «в нас для нас».

А на ділі до чого ми дійшли? До самостійности! Се ж факт!

Тут нас «катеринославська точка погляду» перебиває і з погордою й обуренням кричить про «скоропалительное признание за федерацией самостийности ЦИК Украины и вся зта игра ЦИК Украины в правительство…» і т. д. Алеж іншого шляху фактично не було! Якби «катеринославці» уміли лічитись з фактами», то вони б се зрозуміли. їм би тоді стало б зрозумілим і той «факт», що вони самі, віднімаючи навіть існування України, утворюють окрему партію й окремий уряд для сієї неіснуючої країни, і що «в них для них» іншого шляху немає, і що вони тим самим, несвідомо, «в собі для себе», затверджують існування яко державно-політичної одиниці тієї країни, існування якої вони віднімають, але роблять се помацки, псуючи власну справу. Факти вперта річ — і навіть мідний лоб з ними нічого не вдіє!

Ми домагалися «безпосереднього зв’язку кожного місцевого совіту з всеросійським центром», а під примусом подій повинні були скласти, «катеринославці» в тому числі, ЦВК України, себто центр, який мав зібрати роз’єднані українські совіти, стати «між» кожним місцевим совітом і всеросійським центром…

Ми не бажали «ніякого політичного відокремлення» — і мусіли «скоропалительно визнати за федерацією самостійність», бо ми проспали український рух і не виробили «в нас для нас» позитивної відповіді: — «так або ні» (та тоді і не можна було сього зробити) щодо України. Ми мусіли «скоропалительно» робити, бо факти — вперта річ, — як мусіли «катеринославці» зараз поспішати «петушком, петушком!» за Директорією, хоч вони й возилися і кричали весь час про повстання.
Щоб боротися з Ц. Радою на Україні — ми мусіли утворити ЦВК Совітів України і тим самим скінчити організацію України яко державно-політичної одиниці і затвердити її фактично. Хай спробують «катеринославці» викреслити сей «пункт» з історії України!

Щоб боротися з Ц. Радою на міжнародній арені, ми мусіли послати делегацію до Берестя, себто, не бажаючи, не свідомо, ми закріплювали на міжнародній арені стан України яко державно-політичної одиниці. Хай спробують «катеринославці» викреслити сей «пункт» з історії конституювання української нації!

І сміх, і сльози, коли читаєш, як сучасний ЦК “катеринославської» партії «загибает салазки» німецькому «соціялістичному» урядові з «Полтави», тоді як до Полтави було дуже далеко і як там сидів не то Скоропадський, не то Петлюра! Але яким би «курйозом» ми не вважали сей «факт», а він, в карикатурі, свідчить про те ж: факти — вперта річ!

Щоб боротися з німцями, яких закликала Ц. Рада — ми мусіли оголосити самостійність України, ми мусіли, мусіли, мусіли . . . Якщо про Ц. Раду можна сказати лише cum grano salis, з значними застереженнями, то про нас тоді можна без усяких застережень проспівати:

Без меня меня женили, — Я на мельнице был.

На тій самій «мельниці», де мешкають і досі “катеринославці». Не даром вони навіть пишуть на зразок сієї пісні: «в них для них» і «без меня меня»!

Так під примусом фактів, подій, логікою реального революційного національно-визвольного руху на Україні — обидві найбільш авторитетні організації України Ц. Рада і ЦВ Комітет Совітів прийшли до самостійности.

Були різні заміри, різні точки погляду, різні бажання, різні філософічні, соціяльно-політичні, ідеологічні взагалі міркування — а результат, конечний пункт, у який уткнулися всі, був один: самостійність!

Були помилки, були хитання, була непослідовність! Але пояснюти сей результат лише «помилками», «непослідовністю», «хитаннями» — се ж …

«Все удача да удача, — дайте ж хоть каплю разума!» — говорив Суворов тим, хто пояснював всі його «победы и одоления» тільки «удачею», «випадком».

«Все помилки та непослідовність, — дайте ж хоч краплю історичного змісту сьому процесові!» — скажемо ми і додамо: бо тоді взагалі не можна нічого зрозуміти а історії, якщо ми будемо керуватися методом «катеринославців».

1919 р.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Пролог, Нью-Йорк, 1967.