Українські самостійники в національно-визвольній боротьбі в 1917 – на початку 1918 рр.

Т.С.Геращенко

Стаття присвячена діяльності Української народної партії та Української партії самостійників-соціалістів, які репрезентували самостійницьку лінію в період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. Найбільша увага приділена їх ставленню до УЦР та невдалим спробам змінити її політику відповідно до тодішніх політичних реалій.

Тривалий період тоталітарних утисків та ідеологічного диктату в колишньому СРСР призвів до спотворення і фальсифікування цілих історичних пластів нашого минулого. Серед них чи не найбільш викривленими виявились проблеми національно-визвольних змагань українського народу 1917-1920 рр., участі в них “правих” партій самостійницького спрямування, зокрема Української народної партії (УНП) та Української партії самостійників-соціалістів (УПСС).

Історичні факти, пов’язані з їх діяльністю є доволі фрагментарними та суперечливими. Перші спроби дослідження діяльності самостійників, головним чином історії Української народної партії, аналіз її ідейно-теоретичних настанов були зроблені дорадянською українською історіографією. Однак сучасники не сприймали її “за партію серйозну і поважну; програми її не брали на критику, а обмежувалися невеликими і незначними увагами і то здебільшого жартівливого змісту”. Це було типове ставлення до самостійників з боку соціалістів, які стояли на автономістично-федералістичних засадах.

Подібне ставлення до діяльності українських самостійників зберігала радянська історіографія. Всі так звані непролетарські партійні організації, на думку радянських істориків, не мали власної історії. Інформація про їх діяльність розглядалась як допоміжний матеріал для вивчення комуністичної партії. Значно більших успіхів у дослідженні історії українського національного руху досягли зарубіжні україністи. Їх висновки ґрунтувалися в основному на спогадах свідків і матеріалах особистих фондів українських істориків-емігрантів, політиків, партійних діячів, добре обізнаних зі сторінками політичних біографій різних українських партій і організацій, які брали участь у боротьбі за Українську державу. Однак через партійні розбіжності та вузькість джерельної бази вони також не уникнули неточностей і прогалин у вивченні діяльності УНП та УПСС.

З проголошенням незалежності пожвавився інтерес дослідників до вивчення партійно-політичної історії України. Однак більшість робіт присвячена діяльності окремих лівих, соціалістичних партій. Лише О.Любовець торкається деяких аспектів діяльності самостійників.

Необхідність заповнити штучно створений вакуум у вивченні історії самостійницького руху, діяльності Української народної партії (УНП), яка поступово трансформувалася в Українську партію самостійників-соціалістів (УПСС), спроба поглянути на них неупереджено визначили вибір тематики цієї статті та її завдання. Використовуючи широке коло джерел та літератури, ми спробуємо відтворити маловідомі аспекти політичної біографії самостійників на початку національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., висвітлити ідейно-теоретичні настанови згаданих партій, причини перебування їх в опозиції до республіканського режиму Української Центральної Ради (УЦР) та Гетьманату П.Скоропадського.

З поваленням царизму УНП вийшла з підпілля й продовжила свою діяльність. У березні 1917 р. в Харкові, де залишався головний осередок діяльності Української народної партії, нею було прийнято Універсал, надрукований у місцевій та центральній пресі. Оригінал цього документа, завірений партійною печаткою і підписаний центральним комітетом партії, зберігається в Центральному державному історичному архіві Львова. Його зміст свідчив про те, що позиції УНП цілком співпадали з вимогами Міхновського і його однодумців-самостійників, які діяли в Києві. Універсал закликав урівняти український народ в правах з усіма вільними народами світу. Не полишаючи надій на здобуття державної незалежності для України, члени партії погоджувалися на автономно-федералістичні засади будівництва Російської держави. Документ застерігав українців від свар між собою та російськими поступовими партіями і закликав “негайно утворити блок і взяти в свої руки кермо життя на Україні, пильнуючи згоди і з другими поступовими організаціями інших національностей, що оселяють Україну”.

Це був важливий крок, на який пішла УНП заради єднання всіх демократичних сил України.

Зміст Універсалу, складений у формі застережень, відсутність категоричних заяв, характерних для партійних документів УНП дореволюційного періоду, свідчили про суттєві зміни в її тактиці. Значною мірою це було пов’язано зі сподіваннями скористатися ситуацією, що склалася внаслідок повалення царизму і спільними зусиллями з українськими соціалістами та лібералами будувати незалежну Українську державу. Однак невдовзі будь-які ілюзії про спільність дій розвіялися.

Першим каменем спотикання стало питання про створення власних збройних сил. З цією метою на початку березня 1917 р. М.І. Міхновський та його однодумці налагоджують зв’язки з військовими, охоче виступають перед ними на різних зборах і нарадах. Робота самостійників в цьому напрямі наразилася на серйозну критику з боку діячів Української Центральної Ради, представлених у більшості своїй лівими соціалістичними партіями. Позиції УНП в ній були досить слабими. Лідери Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) вважали “формування регулярної української армії за річ непотрібну і небезпечну …”.

Попри небажання діячів УЦР, самостійники продовжували роботу в цьому напрямі, все активніше заявляючи про необхідність добиватися незалежності України. Наприкінці березня 1917 р. М. Міхновський зібрав у готелі “Прага” нараду своїх прибічників з “Українського військового організаційного комітету” і виклав своє бачення найближчого майбутнього України. Основні ідеї промови дійшли до нас у викладі її учасника В.Євтимовича. Розуміючи, що Москва не піде на надання Україні не лише самостійності, а навіть автономії, надії на “дружню” демократію братнього народу, він вважав, – не лише наївні, а просто дурні”. Незалежність доведеться виборювати, а для цього потрібна армія. Тут же містився конкретний план дій: виділити зі складу Всеукраїнського військового з’їзду владу, вибрати гетьмана, укласти мир з Німеччиною та її союзниками.

Цей план члени УНП намагалися реалізувати влітку-восени 1917 року за допомогою щойно створених ними українських полків ім. Б.Хмельницького та П.Полуботка. Спочатку, на їх думку, необхідно було усунути від керівництва УЦР її лідерів, які не приховували своєї лояльності до Москви.

Поява “Другого козачого полку ім. П.Полуботка” – самостійницької військової частини, чисельність якої становили близько 5 тис. чоловік, викликала вкрай негативну реакцію в російських урядових колах і керівництві УЦР. Керівництво останньої побоювалось зосередження в Києві війська, що знаходилося під впливом опозиції. Військовий Генеральний Комітет наказав інтендантським службам не видавати солдатам обмундирування, провіанту і зброї, сподіваючись подібними діями примусити їх відправитися на фронт.

Результат був прямо протилежний. Національно свідомі старшини полку були переконані, що їх фронт знаходиться у Києві, “тут слід захищати свободу України”. Впевненості в цьому їм надало проголошення 2-го Універсалу УЦР. Дізнавшись про її поступки у справі автономії України на користь Тимчасового уряду, “полуботківці” вирішили втрутитися в події, захопити владу у місті і, поставивши Українську Центральну раду перед фактом, змусити її проголосити самостійність. Наміри та дії повстанців пояснювалися в своєрідному маніфесті, написаному напередодні повстання.

Виступ розпочався 4 липня 1917 року за чітко складеним планом, який мав охопити не лише Київ, а й решту міст України, де знаходилися підконтрольні самостійникам українські військові частини.

УЦР видала наказ про негайну ліквідацію виступу. Вона викликала командування богданівського полку і наказала йому роззброїти повстанців. У роззброєнні полуботківців брали участь також члени Генерального Військового Комітету та Київського військового округу. Свідок цих подій, Юртик, описуючи пізніше свої враження з цього приводу писав, що Богданівні неохоче виконували наказ. “Співчуття було по стороні відважних “полуботківців”.

Сьогодні ми можемо з певністю говорити, що це був своєрідний протест національно свідомої частини українського суспільства проти політики Тимчасового уряду щодо України, зокрема командувача Київською військовою округою Оберучева, який весь час чинив перешкоди в справі українізації війська, та вираз “одчаю й розпуки”, до яких довела нерішучість Центральної Ради в утворенні самостійної української армії.

Проте в уенерівській історіографії за учасниками виступу закріпилася назва “дезертирів”, їх звинувачували в тому, що своїми діями вони спровокували анархію, грабунки і безладдя. Незабаром полуботківці переконали сучасників у безпідставності подібних звинувачень зі зброєю в руках, мужньо захищаючи УЦР у боротьбі з більшовиками восени 1917 року.

Восени 1917 – навесні 1918 року політика уряду значно полівішала. Проголошені Третім Універсалом положення про автономію України у федеративній злуці з Росією та скасування принципу приватної власності на землю, на думку самостійників, були зайвими аргументами щодо неспроможності влади проводити самостійний державний курс. Представники національного проводу УНР копіювали радянські гасла, що не відповідали тогочасним українським реаліям, та за їх допомогою шукали шляхи виведення країни з кризи. Деякі з них, надаючи перевагу соціальним питанням, заявляли: “Іншої України, як соціалістичної, нам не потрібно”.

Така позиція керівників Центральної Ради стала причиною того, що помірковані національно-демократичні партії перейшли у відверту опозицію до її політики. Як зазначав лідер УПСС О.Андрієвський, соціалістичні партії допускали самостійників до своєї “компанії”, оскільки вони були єдиною партією, яка мала успіх серед військових, й побоювались контрреволюційної авантюри.

Побоювання республіканської влади щодо можливої зміни наявного режиму були небезпідставні. Численні факти свідчили про те, що восени 1917 року серед самостійників набувала популярності ідея перевороту. Разом з членами організації “Вільне Козацтво” вони намагалися проголосити Україну незалежною державою.

В результаті жовтневих подій нависла реальна загроза повалення Центральної ради і захоплення влади більшовиками в Україні. Водночас залишалася небезпека з боку військових підрозділів, підпорядкованих Тимчасовому урядові. За наказом Керенського, до Києва прибули з фронту частини, що знаходилися у розпорядженні Оберучева. Генеральний Секретаріат, не в змозі тверезо оцінити політичний момент, замість мобілізації національно свідомого українського війська, яке могло стати в обороні влади, видавав накази про його відправку на фронт. 5 листопада такий наказ отримав командувач 1-го Українського Корпусу П.Скоропадський.

Наказ був неоднозначно сприйнятий військовими. Молоді офіцери-самостійники вбачали серйозну небезпеку для України в разі його виконання. Сподіваючись зашкодити несприятливому перебігу подій, члени УНП нав’язали контакти з майбутнім гетьманом. П.Скоропадський представляв для них інтерес не лише як нащадок давнього козацького роду та добрий знавець військової справи, але і як отаман “Вільного Козацтва”, з яким були тісно пов’язані самостійники. Фаховий військовий, він також надавав важливого значення питанню створення української армії. Йому була симпатична організація самостійників, найбільше імпонували в ній “соціальна програма, багато поміркованіша за інші, та “безумовний порядок у війську”. Як згадував пізніше у своїх “Спогадах” П.Скоропадський, до нього тоді зверталися представники різних політичних груп з пропозицією відмовитися від виконання наказу. Про це, зокрема, йшлося у секретному папері, підписаному “Революційним виконавчим українським комітетом” та під час його зустрічі з делегацією старшин-самостійників 153 дивізії. У складі делегації був один з лідерів самостійників, об’єднаних в Українській партії самостійників-соціалістів П.Макаренко.

Посилаючись на розпорядження С.Петлюри, Макаренко вимагав негайно вести ввірений Скоропадському корпус на Київ. Самостійники сподівалися переконати його перебрати командування усіма українськими частинами, що формувалися на фронті та йти з ними до столиці. З такою ж пропозицією до Скоропадського звернулися представники Богданівського полку, керівництво якого перебувало під сильним впливом самостійників. Командувач 1-го Українського Корпусу не міг погодитися на виконання подібних пропозицій, а від Петлюри надходили накази з вимогою йти на фронт.

Українські полки ім. Б.Хмельницького та П.Полуботка, попри заборону пропускати їх до столиці, домовилися з залізничниками та самочинно прибули до Києва. З Північного фронту теж самочинно сюди прибули 1-ий кінний та піхотний полки. Разом з делегатами щойно розігнаного російською владою Третього Українського Військового з’їзду, названі полки, зважаючи на небезпеку, що нависла над Україною, тимчасово відмовилися від свого плану та стали на захист Центральної Ради. Найактивнішу участь у збройному протистоянні московському війську взяли українські самостійники Андрус, Вірний, О. та П. Макаренки, Андрущенко, Павленко, Отамановський. Полк Андруса “За волю народів” після дводенного бою розбив чехословацькі підрозділи, що виступили на боці сил Тимчасового Уряду та юнкерські роти.

Як згадував пізніше генерал М.Омельянович-Павленко, вже за тиждень після приїзду до Києва (грудень 1917 року – Авт.), він нав’язав зносини з ЦК партії самостійників-соціалістів і не раз бував на їх зборах, що проходили в клубі самостійників. “Не пам’ятаю точно, – писав він, – якого саме грудня було це, на одних зборах … питання про проголошення України самостійною було поставлено руба. Вони доводили необхідність негайного відрубного життя України від Росії”.

Інший учасник наради полковник Армії УНР, командувач гайдамацької батареї К.Смовський у своїх споминах підтвердив інформацію про підготовку перевороту. За його словами, делегати висловилися в дусі попередніх резолюцій, а один з промовців несподівано для присутніх, порушив питання про встановлення гетьманської влади й почав знайомити останніх з біографією П.Скоропадського.

В грудні відбулося більш тісне знайомство лідерів УПСС з гетьманом. На запрошення В.Павлюка П.Скоропадський відвідав нараду самостійників, за участю О.Макаренка, І.Луценка, О.Андрієвського, І.Андрущенка, українських старшин сердюцької дивізії генерала О.Грекова, І.Полтавця та інших. Усього за свідченням МОмельяновича-Павленка кількість присутніх нараховувала близько ста двадцяти осіб. Вони були одностайними у негайному проголошенні самостійності України та заміні військового міністра М.Порша членом УПСС П.Болбочаном.

Згідно з намірами самостійників, П.Скоропадський мав перебрати на себе вище командування всіма військовими силами в Україні. Завдяки участі військових планувалося звільнити українські землі від чужинців, проголосити державну незалежність, усунути з урядових посад осіб неукраїнського походження, що зрадили українській справі своєю попередньою діяльністю, або належали до партій, які провадили антиукраїнську політику, призначити на відповідальні міністерські посади лише українців. Новий кабінет міністрів мав складатися за діловим, а не партійним принципом.

На початку грудня керівники “Вільного Козацтва” представили військовому міністру М.Поршу, С.Петлюрі та іншим урядовцям УЦР резолюції наради з рішенням негайного встановлення самостійності та кадрових перестановок в армії. Реакція останніх була негативною. Їх поведінка переконала представників опозиції в необхідності усунення Центральної Ради. Це рішення було узгоджено з керівництвом УПСС та УПСФ. За свідченням О.Бантиш-Каменського, представники зазначених партій поширювали у Києві відозви із закликами до встановлення диктатури та усунення зрадників В.Винниченка та М.Порша.

Спочатку все відбувалося за планом. В. Павлюк та командир 1-го Українського Республіканського полку П.Болбочан чекали розпорядження взяти Київ, але в останній момент П.Скоропадський наказав припинити виступ. Поведінка останнього справила негативне враження на учасників акції, визначивши в майбутньому ставлення самостійників не лише до гетьманського перевороту, а й політичного курсу гетьмана в цілому.

В окремих джерелах йдеться й про заплановану на грудень акцію командувача 1-го Українського полку ім. Б.Хмельницького полковника Ю.Капкана. Сучасники вказували, що невдовзі після його призначення командувачем Українськими збройними силами на антибільшовицькому фронті утворилася досить значна група, яка складалась з двох частин: цивільної під проводом залізничника Андрія Макаренка і військової на чолі з Капканом.

Очевидно, відбувалася підготовка до встановлення військової диктатури Капкана. Ініціатори виступу звернулися до самостійників з пропозицією взяти участь у цій акції, запропонували половину місць у вищезгаданому комітеті. Дані про причетність самостійників до планів Капкана досить суперечливі. В короткому нарисі історії Української партії самостійників-соціалістів її лідери заперечують свою причетність до цього. На спільній нараді з представниками Вільного козацтва вони прийняли рішення – “не тільки не йти в цім керенку, але й не допустити до здійснення цього проектованого державного перевороту”.

Своє рішення самостійники аргументували тим, що перед загрозою більшовицького наступу подібні дії є небезпечними для України. До того ж, після провалу виступу полуботківців, в якому Капкан відіграв подвійну роль, його кандидатура у багатьох ініціаторів перевороту викликала сумніви.

В подальшому неспроможність ЦР в протистоянні з радянською Росією ще більше посилила невдоволення нею в українському суспільстві. Найбільшої критики зазнав прийнятий урядовими партіями закон про соціалізацію землі, який спричинив поглиблення безладу в країні, а також невдала кадрова політика.

На березень 1918 р. опозиційні до ЦР сили отримали ситуативного союзника в особі німецької адміністрації в Україні. Заручившись німецькою підтримкою, українські консервативні сили привели П.Скоропадського до влади. Проте самостійників серед учасників підготовки та здійснення перевороту не було.

Представник німецького Генерального Штабу полковник фон Ф.Штольценберг та генерал В.Гренер зустрілися із заступником військового міністра УЦР генералом О.Грековим, який був тісно пов’язаний з УПСС, а пізніше став постійним кандидатом партії на посаду військового міністра в урядах Гетьманату та Директорії. Вони цікавилися особою П.Скоропадського, його характером, національними поглядами.

Більшість членів УПСС визнавала гетьмана тимчасовим президентом у загальній парламентській системі, але в подальшому, з приходом П.Скоропадського до влади, стала у відверту опозицію до його курсу.

На нашу думку, негативне ставлення самостійників до гетьманського перевороту навесні 1918 року можна пояснити низкою обставин. По-перше, вони, як і решта представників національно-демократичних партій, не втрачали надії на досягнення компромісу з лівосоціалістичним проводом Центральної Ради. Про це, зокрема, йшлося у спільній заяві опозиційних українських партій, яку вони 2 травня вручили німецькій стороні під час переговорів з генералом В.Гренером. По-друге, самостійники не могли не розуміти, що за відсутності міцної коаліції національних партій в Україні, існувала небезпека, що результатами перевороту можуть скористатися незацікавлені в незалежності України політичні сили. Мова йде про те, що проросійськи налаштована більшість членів Союзу землевласників та Протофісу, які складали соціальну опору гетьманського режиму, негативно ставилася до ідеї самостійності України. До того ж члени УПСС не вірили у щирість обіцянок союзників, вбачаючи у їх діях спроби розмінювання української карти у власних інтересах.

Отже, аналіз діяльності українських самостійників на початку національно-визвольних змагань засвідчує безпідставність звинувачень на їх адресу, які стали хрестоматійними. Безумовно, з позиції історичної ретроспективи в їх тогочасній діяльності можна знайти багато недоліків і помилок, поставити у провину відсутність чіткої програми державотворення тощо. Проте в цілому рішуча позиція українських партій самостійницької орієнтації за інших обставин могла б забезпечити збереження національної державності. На заваді реалізації їх планів стала відсутність більш-менш помітної підтримки їх устремлінь з боку суспільства, зокрема правлячих соціалістичних партій. Не деструктивні дії самостійницьких сил, а утопічні сподівання діячів ЦР на “соціалістичне братерство”, “спільний революційний фронт” з російською демократією загубили на початку XX століття можливість успішного розв’язання українського національного питання.

Advertisements

1 Response to “Українські самостійники в національно-визвольній боротьбі в 1917 – на початку 1918 рр.”


  1. 1 proletar 14/02/2010 о 20:28

    Національне питання: з’їсти завтра щось, або когось?


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Січ   Бер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: