Ратні дороги отамана Зеленого (уроки перемог та поразок українського селянського руху 1918-1919 рр.)

Володимир Горак

Данило Ількович Зелений належить до когорти тих видатних діячів вітчизняної історії, які поступово, крок за кроком, повертаються до нас з історичного небуття. Офіційна більшовицька історична наука зробила у свій час чимало для того, щоб перетворити справжнього отамана Зеленого на таке собі криваве чудовисько, командира «шайки бандитів», підступного контрреволюціонера та союзника білогвардійців, а щодо конкретних фактів з його біографії, то все зводилося головним чином до того, що він і його підлеглі по-звірячому знищили на дніпровських кручах полонених комсомольців. Проте минув час, і, дякуючи правдивим історичним дослідженням, до нас повернувся інший Зелений — селянський воєначальник, керівник великої повстанської армії та послідовний захисник трудового селянства…

Отже, саму тему життя та боротьби Зеленого і зеленівців не можна назвати повністю новою. Разом з тим в ній і досі зберігається чимало «білих плям», які ще чекають на свого дослідника. Автор цієї статті працює над «зеленівською» тематикою багато років i сподівається, що її зміст буде новим кроком вперед у плані вивчення і осмислення цього складного і разом з тим цікавого історичного питання.

ПРОТИ ГЕТЬМАНА

Данило Ількович Терпило (таким було справжнє прізвище майбутнього селянського керівника) народився у 1886 році у Київській губернії, у великому придніпровському селі Трипіллі. Зазначимо, що ще й зараз досить нелегко визначити, за яких причин і коли саме взяв собі цей відомий трипільчанин псевдонім Зелений. Щодо цього існує чимало різних версій. Згідно з першою версією, Терпило став Зеленим через власний одяг (він, мовляв, довгий час носив зелену солдатську шинель). Згідно з другою, один з партизанських таборів Данила Терпила був розташований на великій зеленій горі, і саме її колір і визначив псевдонім отамана. Суть третьої версії полягає в тому, що повстанський ватажок взяв собі це ім’я, бажаючи протиставити себе представникам інших політичних кольорів — червоного, білого та жовто-блакитного. Прибічники четвертої версії стверджують, що за Терпилом закріпилося звичайне прізвисько, яке дав йому Симон Петлюра, бажаючи цим підкреслити, що у порівнянні з ним, Головним отаманом армії УНР, Данило був ще «молодий» та «зелений». Нарешті, існує і п’ята версія (її висунув краєзнавець Фесенко), за якою Данило Ількович взяв собі ім’я свого близького друга Мирона Зеленого, який загинув під час першої російської революції. Саме ця версія, на нашу думку, і є історично достовірною.

Батько Данила, селянин-бідняк Ілля Терпило, був у змозі лише прогодувати свою велику родину та дати дітям мінімальну освіту. Майбутній отаман закінчив тільки двокласну церковно-приходську школу, а думка про те, що він у свій час був студентом Київського університету, а пізніше учителював, уявляється мені досить сумнівною. Щоправда, сам Данило наполегливо займався самоосвітою, читаючи чимало різних книжок, у тому числі — й революційних. По молодості Терпило не дуже жалував конспірацію, за що незабаром і постраждав: про те, що молодий селянин читає заборонену літературу, незабаром дізналась поліція. Справа закінчилася тим, що царський суд відправив 24-річного Терпила-Зеленого на 4-літнє заслання до Архангельська. А повернувся Данило Ількович з далеких північних країв тоді, коли вже почалася Перша світова війна. Терпило потрапив на фронт, звідки приїхав додому офіцером-прапорщиком і, за деякими даними, повним Георгіївським кавалером. Це вирогідніше за все сталося у самому кінці 1917 року, під час першої війни більшовицької Росії проти УНР….

Є свідчення, що як син селянина-бідняка, Д.Зелений був настроєний досить радикально. Він хотів бачити рідну Україну незалежною і, крім того, бажав, щоб земельне питання було розв’язане саме так, як того прагнула переважна більшість селян-трудівників. Природно, що гетьманський режим, який постав в Україні у кінці квітня 1918 року і повернув землю поміщикам, революційно настроєний офіцер-фронтовик сприйняв суто негативно і відразу ж вирішив боротися з ним зі зброєю в руках. Десь на початку осені 1918 року Зелений утворив (із своїх земляків-трипільців) партизанський загін, який почав здійснювати напади на гетьманську «варту» і багатих власників у Трипіллі, Ржищеві, Кагарлику та інших містечках і селах. Однак тоді зеленівський загін був ще невеликий, а його командир ще не встиг здобути солідного бойового досвіду. Одного разу недалеко від Кагарлика партизани потрапили у гетьманську засідку і зазнали нищівної поразки, втративши вбитими 12 бійців. Не виключено, що саме гіркота цієї невдачі примусила Терпила підійти до справи організації антигетьманської боротьби набагато більш ґрунтовно і поставити собі і своїм повстанцям завдання — перейти від окремих нападів на ворога до планомірного визволення Київщини від гетьмансько-німецької влади. Та для цього партизанські лави мали багатократно зрости, і над цим Данило Ількович попрацював прекрасно: незабаром чимало південнокиївських сіл вже мали власні збройні загони.

21 листопада 1918 року на чолі трьох сотень повстанців отаман вирушив на Трипілля. Там їм протистояв об’єднаний загін гетьманці-сердюків і німців, який теж нараховував триста вояків. Встановивши на трипільських кручах декілька кулеметів і одну гармату, зеленівці спочатку піддали позиції ворога інтенсивному обстрілу, а потім з усіх сторін кинулись в атаку. Незабаром рідне село партизанського командира було визволено. Окрилений успіхом, у той же самий день Зелений повів своїх бійців до села Григорівки, на штурм цукроварного заводу, який був місцем дислокації кількох гетьманських каральних загонів. Впертий бій, що його вели 600 зеленівців із захисниками режиму Скоропадського, тривав всю ніч. Нарешті гетьманську фортецю було взято штурмом, а самих вояків-скоропадчиків — знищено.

Тим часом, однак, уряд Скоропадського готував повстанцям контрудар. 26 листопада 1918 року на чотирьох пароплавах до Трипілля прибув великий офіцерський каральний загін, кулі і снаряди якого завдали зеленівцям чималих втрат. Однак офіцери гетьмана були вже не в змозі загасити полум’я широкого народного виступу, і незабаром каральний похід зазнав краху. Приблизно тоді ж у Трипіллі з’явилися емісари Симона Петлюри, який у Білій Церкві закликав до загальноукраїнського повстання проти гетьманської влади. Через своїх людей Симон Васильович запропонував Зеленому створити на допомогу своєму республіканському війську Дніпровську дивізію, що мала взяти участь у поході на Київ.

Повстанців, які воліли вступити до цього військового підрозділу, виявилося так багато (історики наводять цифру 36 тис. чоловік), що це дало змогу Данилу Ільковичу сформувати не одну, а цілих дві Дніпровські дивізії. Їх керівним органом став генеральний штаб — так звана Козача Рада. На початку грудня 1918 року 1-ша та 2-га Дніпровські дивізії увійшли до складу петлюрівського Осадного корпусу на чолі з командиром «січових стрільців» полковником Євгеном Коновальцем. Підкреслю, що своїми зовнішніми атрибутами дніпровці суттєво відрізнялись від інших петлюрівських солдатів. Замість жовто-блакитних прапорів над ними майоріли червоні стяги з надписами «Вся влада Радам» і «Вся влада робітникам і селянам!», а на повстанських шапках та кашкетах красувалися, поруч з тризубами, також і червоні стрічки.

Тоді ж, на початку грудня, гетьманський Київ опинився в облозі республіканської армії Симона Петлюри. 12 грудня 1-ша Дніпровська дивізія захопила Софіївську Борщагівку, а в ніч з 12 на 13 грудня — Біличі та Святошин. Тоді ж вояки 2-ї Дніпровської дивізії вибили гетьманські загони з Дарниці. Вранці 14 грудня 1918 року зеленівські загони почали просуватись до центру міста, а ще через деякий час завдали поразки офіцерським загонам Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і на «Арсеналі». Незабаром натовп повстанців з’явився на Хрещатику, несучи попереду великий портрет Тараса Шевченка. У цей момент по зеленівцях несподівано вдарили постріли….. Але то була одна з останніх конвульсій вмираючої гетьманської влади. Увечері того ж самого дня у районі Софіївської площі повстанці схопили і знищили на місці головнокомандуючого гетьманськими збройними силами генерала Келлєра.

Отже, якщо строго дотримуватися історичної правди, то слід сказати, що у Києві гетьманська влада була ліквідована саме підрозділами отамана Зеленого. Однак, незважаючи на це, переможні повстанці зазнали дошкульної образи з боку Симона Петлюри. Готуючись до урочистого параду на Софіївській площі, Головний отаман армії УНР викреслив з числа його учасників бійців 1-ї та 2-ї Дніпровських дивізій. Сам Симон Васильович пояснював свій явно невдячний вчинок так: ця заборона мала на меті запобігти «анархічним» діям вояків Зеленого, які начебто збиралися у трьохденний термін вирізати усіх гетьманських чиновників і багатіїв столиці. Чи дійсно планували зеленівці скоїти таке, сказати досить важко. Але впадає у вічі й інша характерна деталь: Петлюра позбавляв права на парад тільки ті підрозділи, які дотримувалися радянської орієнтації. Дуже вiрогідно, що саме це було дійсною причиною заборони: адже як переконаний противник влади Рад, Симон Васильович не міг не побоюватися, що владу в столиці можуть захопити ліворадикальні елементи.

ПРОТИ ПЕТЛЮРИ

Цей крок Головного отамана привів до появи першої великої тріщини у стосунках мiж новим українським урядом Директорією і зеленівцями. Образу повстанців на Симона Петлюру швидко використали наявні у їх лавах комуністи, які почали енергійно пропагувати неправдиву думку про те, що Директорія насправді має намір завести в Україні режим аж ніяк не кращий за гетьманський. У явно тенденційних твердженнях більшовиків була, однак, своя доля істини — український уряд дійсно не бажав запроваджувати на теренах України радянську систему, більше того, петлюрівські отамани кинули на її прибічників репресії, які за своєю жорстокістю не поступалися гетьманським…

Агітаційно-пропагандистська робота комуністів в зеленівських лавах досить швидко принесла бажані їм і аж ніяк не бажані для Директорії плоди: незабаром переважна більшість дніпровців вже сприймала український уряд як свого ворога.

Про «збільшовичення» обох Дніпровських дивізій у штабі Петлюри, звичайно, добре знали. Головний отаман вирішив розрядити політичну обстановку досить стандартним для громадянської війни способом — відправивши ненадійні підрозділи на фронт. Одного дня підлеглі Зеленого отримали від нього наказ — виступити на боротьбу з більшовицькою Червоною армією. Однак і сам отаман, і його бійці виконати цей наказ відмовилися. Тоді до дніпровців надійшло нове розпорядження — негайно вантажитися в ешелони і їхати на допомогу союзній державі — Західноукраїнській Народній Республіці. Черговий наказ Петлюри розділив повстанців: меншість з них на чолі з самим Зеленим поїхала до Західної України, а переважна більшість, проігнорувавши його, кинула петлюрівську армію і самовільно вирушила до району Трипілля — Обухів, сподіваючись самостійно здійснити там революційні перетворення, на які виявилася нездатною Директорія.

Про перебування отамана Зеленого і його бійців у Західній Україні відомо дуже небагато. Однак фактом є те, що побули вони там досить недовго: політично поміркований уряд ЗУНР досить швидко побачив у цих «східняках-більшовиках» загрозу самому собі. Незабаром Данило Ількович повернувся до рідних місць, відразу ж відчувши, що за якісь лічені тижні політична обстановка тут кардинально змінилася. Якщо ще у грудні 1918 року з’їзд селян Київської губернії з ентузіазмом вітав «революційну Директорію», то вже на початку січня 1919 року 2 революційні з’їзди Південної Київщини назвали владу Директорії контрреволюційним режимом, оголосили в зоні розташування зеленівців Радянську владу і обрали Ревком, головою якого став комуніст П. Христич, а військовим керівником повстанців — формально безпартійний, але по суті дуже близький до українських лівих соціал-демократів Данило Зелений.

Тривожна обстановка у місцях дислокації зеленівських загонів непокоїла петлюрівське військове командування. Незабаром відбулося декілька телефонних розмов між Терпилом-Зеленим і його колишнім начальником, командиром Осадного корпусу полковником Коновальцем. Зелений в ультимативній формі зажадав, щоб Осадний корпус скинув Директорію і оголосив в Україні Радянську владу, а у випадку невиконання цієї вимоги загрожував негайно відкрити проти петлюрівської армії «внутрішній фронт». Воєначальник Петлюри, добре знаючи дуже складне становище УНР, буквально благав Данила Ільковича утриматись від ворожих дій. Однак отаман виявився непохитним…

Звичайно, у такій ситуації Петлюрі і Коновальцю не залишилося нічого іншого, як спробувати придушити зеленівський повстанський рух. До району Трипілля — Обухів вирушив чисельний каральний загін «січових стрільців» на чолі з отаманом Думіним( 1500 бійців при 8 гарматах і 8 кулеметах). Недалеко від Обухова між петлюрівцями і зеленівцями спалахнув бій, в якому повстанці зазнали поразки. Крім іншого, не останню роль в цьому зіграло те, що і сам Данило Ількович, і його бійці не збиралися серйозно битися із «січовими стрільцями», про яких у них склалася найкраща думка під час недавньої спільної боротьби проти гетьманщини. Через кілька годин у Трипіллі з’явилися парламентарі Думіна, які запропонували зеленівцям капітулювати. І хоча місцеві комуністи виступили рішуче проти капітуляції, повстанці і їх командир склали зброю перед вчорашніми союзниками по антигетьманській боротьбі.

Однак якщо сам Петлюра зрозумів цю подію як остаточний крах зеленівського повстанства, то він жорстоко помилився. Незабаром думінський загін було відкликано на більшовицький фронт, і отаман Зелений знову здобув необхідну собі свободу дій. За свідченням петлюрівського генерала Капустянського, тоді зеленівці буквально « врізались» в армію УНР, завдавши по ній низку дошкульних ударів. Петлюрівське військове командування змушене було задіяти у боротьбі з партизанськими формуваннями Зеленого дві свої дивізії, такі потрібні на більшовицькому фронті…

Незабаром під сильним тиском червоних військ і різних повстанських загонів петлюрівські підрозділи відкотилися на захід, і реальними хазяями на більшій частини території України стали комуністи. 8 лютого 1919 року відбулася зустріч отамана Данила Зеленого з командуючим радянськими військами в Україні Володимиром Антоновим-Овсєєнком. Темою їхньої бесіди стало питання про можливість приєднання зеленівців до Червоної армії. Тоді сам Данило Ількович не виключав такий варіант, але відразу ж поставив більшовицькому командуючому дві умови: по-перше, нова влада в Україні має перестати бути «однобоко партійною», комуністи повинні найближчим часом поділити її з представниками українських соціалістичних партій; по-друге, зеленівці мають отримати в Червоній армії якнайширшу автономію. Антонов-Овсєєнко, однак, не поділяв отаманських підходів до цього питання і запропонував селянському командирові влити свої підрозділи до радянських військ без всяких умов. Данило Ількович пообіцяв подумати…

ПРОТИ БІЛЬШОВИКІВ

8 березня 1919 року в більшовицькій газеті «Киевский коммунист» з’явилася невеличка замітка про сконцентровані у Трипіллі — Обухові підрозділи зеленівців, які начебто були повністю лояльні до більшовицької влади. Однак насправді іі зміст виявився звичайнісінькою дезинформацією. Автори газетного матеріалу, судячи з усього, не знали, що ще тиждень тому (1 березня) Зелений вступив на чолі одного із своїх великих загонів у Кагарлик, де закликав його мешканців піти разом з ним походом проти більшовицької влади. Так почалася боротьба повстанців-зеленівців проти більшовицького режиму, яка тривала півроку. Щоправда, початок цього походу виявився для отамана явно невдалим: кагарличани не тільки не підтримали отаманський заклик, а й, добре озброївшись, вночі вигнали зеленівський загін геть, завдавши йому чисельних втрат вбитими і пораненими. Проте ця невдача не дуже засмутила Зеленого. Незабаром він мав вже справжню селянську армію, яка навесні- влітку 1919 року нараховувала близько 35 тис. повстанців. З березня по серпень 1919 року повстанцям вдалося відбити у радянських військ Васильків, Обухів, Ржищів, Переяслав, Кагарлик, Миронівну, Богуслав, Ставище та інші міста і містечка. Розповсюдившись по Київщині, зеленівський рух вийшов за її межi і перекинувся на Полтавщину. До речі, у захопленому повстанцями Переяславі Данило Ількович вдався до ефектного символічного акту, скасувавши рішення козацького віча про злуку України й Росії, прийняте тут у січні 1654 року.

Звичайно, такі успіхи не могли стати реальністю без масової підтримки отамана Зеленого у «своєму» районі. У свою чергу, ця масова підтримка не могла б відбутися без гіркого розчарування селянства Київщини у новій, більшовицькій владі. А розчаруватися і дійсно було з чого. Як і попередні уряди (генерала Скоропадського та Директорії), більшовицький уряд теж на запровадив справжньої демократичної влади, підмінивши її диктатурою Комуністичної партії. Крім того, у той час, як переважна більшість селян бажала отримати землю великих власників у зрівняльний поділ, у Київській губернії комуністи вилучили з нього близько 800 тис. десятин землі, залишивши її у розпорядженні цукрових заводів. І це вже не кажучи про те справжнє лихо, яким стала для українського селянина продрозверстка…..

Варто зазначити, що сам Данило Ількович намагався не тільки знищити на Київщині більшовицьку владу, а й організувати селянське життя по-новому. Зокрема, там, де стояли повстанці, припинялося збирання продрозверстки, а земля цукрових заводів і радгоспів передавалася селянам у зрівняльний поділ. Зеленівці з гордістю казали про те, що тільки їхній отаман зумів вирішити земельне питання відповідно до селянських інтересів. І їм важко було заперечити…

Зрозумівши велику загрозу для себе з боку зеленівського руху, більшовики пішли шляхом урядів Скоропадського і Директорії, зробивши ставку на збройне придушення повстанців. У квітні — на початку травня 1919 року чисельні радянські війська, керовані Киселем, Павловим і Толоконніковим, зуміли вибити партизанські загони з цілої низки населених пунктів і захопити Трипілля (туди 8 травня вступив 6-й радянський полк і невеликий загін червоних матросів). Сам Зелений опинився тоді у досить складному положенні, що й і змусило його тимчасово перейти на правий берег Дніпра. Однак у кінці червня 1919 року Данило Ількович знову з’явився зі своїми загонами недалеко від своєї столиці. Надісланий проти повстанців озброєний кулеметами невеликий матроський загін не став серйозною перешкодою для отамана, і незабаром зеленівці оволоділи Трипіллям. Намагаючись якомога швидше повернути село, радянське військове командування надіслало до Трипілля пароплав «Гоголь» з 400 червоноармійцями на борту. Але відбити його не вдалося, більше того, цей великий більшовицький загін повстанці майже повністю знищили….

У відповідь червоні стратеги кинули на Трипілля набагато більші сили, серед яких був і загін київських комсомольців-добровольців. Їх сильний натиск на зеленівців привів до успіху, і 3 липня 1919 року Трипілля у черговий раз стало більшовицьким. У деяких публікаціях можна прочитати про те, що його мешканці з великою радістю зустрічали радянські війська, але факти примушують поставити такі твердження під великий сумнів: перед вступом до Трипілля червоноармійці безжалісно громили село своїми гарматами і, крім іншого, поводились в ньому як типові окупанти, забираючи у трипільчан худобу і продукти. Але тоді солдати Леніна і Троцького ще по-справжньому не усвідомили, з яким сильним та небезпечним ворогом вони мають справу. У ніч з 3 на 4 липня Зелений сконцентрував недалеко від Трипілля великі повстанські сили (близько 10 тис. бійців), які рано-вранці величезною масою посунули на ворога. Їх натиск виявився нестримним. Більшовицькі війська зазнали в Трипіллі нищівної поразки, втративши вбитими близько 2 тис. чоловік і практично всі свої кулемети та гармати. Доля полонених комсомольців, що їх захопили повстанці, виявилася різною. Полонених українців отаман відпустив на усі чотири сторони, а «нацменів» — тобто росіян, євреїв та їн. — наказав стратити….

Проте радянське командування не змирилось з черговою втратою Трипілля. У кінці липня 1919 року до бунтівного села з усіх сторін рушили великі червоноармійські загони і пароплави Дніпровської військової флотилії. Зеленівці чинили радянським військам відчайдушний опір, але змушені були відступити і знову віддати Трипілля противнику. 24 липня 1919 року Данило Ількович, зібравши «Козацьку Раду», поставив перед нею завдання — за будь- яку ціну повернути повстанську опорну базу. Три наступні дні пройшли у безперервних атаках зеленівців на село, але виконати завдання свого командира вони на цей раз вже не змогли: у Трипіллі засіли тоді надто великі і надто добре озброєні радянські війська… До того ж незабаром у повстанському тилу з’явилося кілька нових червоноармійських підрозділів, і над зеленівцями нависла реальна загроза оточення. З огляду на це отаман наказав своїм бійцям припинити атаки на Трипілля і відступити до району Біла Церква — Тараща…

На початок серпня 1919 року червоноармійцям вдалося вибити зеленівських партизанів з переважної більшості захоплених ними сел і міст. Ця обставина дала одному з радянських воєначальників змогу зробити надто оптимістичний висновок про те, що повстанське військо перетворилося на «невеличку шайку», яка вже ніколи не становитиме серйозної загрози для Червоної армії. Але наступною новиною став наступ чисельних зеленівських загонів на Таращу…. До того ж, воюючи з комуністами, повстанці Зеленого були не одні. На той час у них вже був сильний союзник, який діяв зовсім поруч…

…Влада комуністів в Україні в 1919 році багато чому навчила отамана Зеленого та інших селянських воєначальників. Зокрема, Данило Ількович не міг не усвідомити, що ця влада виникла і укріпилася на українських теренах внаслідок братовбивчої війни між селянськими повстанцями і армією УНР. Звичайно, зеленівці мали чимало справедливих претензій до Директорії і до Симона Петлюри особисто, однак при всій своїй недосконалості своя, українська влада була все ж таки краще, ніж влада іншої держави — більшовицької Росії. І Зелений, і Петлюра добре розуміли, що для успішної боротьби з комуністами із старою ворожнечею має бути покінчено. Підкреслимо, що першим подав супернику руку примирення саме командир зеленівців. Вже наприкінці березня 1919 року в ставці Петлюри з’явилися довірені особи Данила Ільковича, які повідомили Симона Васильовича, що отаман Зелений розпочав боротьбу проти більшовиків. У наступному місяці повстанський командир отримав від Петлюри листа, в якому говорилося, що Головний отаман пробачає зеленівцям їх «зраду» у січні 1919 року і сподівається на укладення з ними нового військово-політичного союзу — на цей раз проти більшовицької влади. На цю пропозицію Зелений, звичайно, погодився. Незабаром до його «Козачої ради» увійшли два представника штабу Головного отамана. Цікавий і разом з тим закономірний факт : тоді серед ярів і лісів Київщини зустрілися отаман Зелений і отаман Думін. Зустрілися вже не як вороги, а як союзники в боротьбі з комуністами. Нарешті, у серпні 1919 року Данило Ількович скликав великий селянський з’їзд, на якому було прийнято резолюцію — в ім’я міцного союзу з армією Симона Петлюри повстанці тимчасово відмовляються від гасла самостійної Радянської України.

Тоді ж, у серпні 1919 року, отаман Зелений і його загони вперше зустрілись з новим ворогом — білогвардійською армією генерала Денікіна, що наступала. Знаючи про зеленівську повстанську армію і не бажаючи зустріти у її особі нового ворога, царський генерал через свого парламентаря запропонував Данилу Ільковичу військовий союз — на тій підставі, що і зеленівці, і денікінці мали спільного ворога — Червону армію. Однак пропозицію Денікіна отаман відхилив. Та і не міг він вдіяти інакше: як і гетьман Павло Скоропадський, Антон Денікін теж відновив на Київщині ненависне селянству поміщицьке землеволодіння. Незабаром його 30-тисячне повстанське військо розпочало енергійну боротьбу з білогвардійцями. У цілому ряді випадків дії зеленівців супроводжував успіх. Одного разу несподіваною атакою повстанці вибили денікінців з Кагарлика, а 11 жовтня 1919 року (і це підтверджується документально) їм навіть вдалося на деякий час захопити Київ!

Раніше, у середині вересня 1919 року, Данило Ількович поїхав у ставку Головного отамана Петлюри у Кам’янці- Подільському з метою отримати від союзників велику партію зброї. Кулеметами, рушницями і набоями петлюрівці допомогли, але певні проблеми виникли між союзниками в іншому: якщо сам Петлюра схилявся тоді до мирних стосунків з денікінською армією, то Зелений відверто критикував Симона Васильовича за «непослідовність» і неодноразово наголошував, що він і його повстанці битимуться з білогвардійцями до останнього подиху….

Стояв листопад 1919 року. Тоді партизани Зеленого вели вперту боротьбу з денікінцями за Канів. І одного разу, коли повстанці відпочивали, в отамана Зеленого влучила ворожа куля (є досить правдоподібна версія, що фатальний постріл у селянського ватажка зробив білогвардійський агент у зеленівських лавах). Данило Ількович був смертельно поранений і через кілька днів помер. Так закінчив своє коротке, але разом з тим надзвичайно насичене боротьбою земне існування цей селянський отаман, життя якого є досить повчальним у плані розуміння нами незабутніх подій української національної революції 1917-1921 років.

Джерело: “День”, Київ.

Advertisements

0 Responses to “Ратні дороги отамана Зеленого (уроки перемог та поразок українського селянського руху 1918-1919 рр.)”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Січ   Бер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: