Багатоликий евроцентризм

Імануель Валерстайн

Суспільствознавчі дилеми[1]

Суспільні науки залишалися евроцентричними упродовж всієї інституційної історії, починаючи ще відтоді, як в університетах з’явилися перші суспільствознавчі відділення. Навряд чи цьому варто дивуватися. Суспільствознавство є продуктом світової системи модерніті, а евроцентризм — основою характерної для цієї системи геокультури. Більше того, як інституціональна структура, соціальна теорія сформувалася насамперед у Европі. Надалі ми будемо використовувати поняття «Европа» радше в культурному, ніж у географічному значенні; застосовуючи даний підхід до [історії] двох останніх сторіч, варто зосередитися насамперед на Західній Европі й Північній Америці, розглядаючи їх як єдине ціле. Наступна більшість центрів соціологічних досліджень, принаймні до 1945 року, була зосереджена всього у п’яти країнах: Франції, Великій Британії, Німеччині, Італії й Сполучених Штатах. Навіть сьогодні, незважаючи на поширеність фаху суспільствознавця у цілому світі, більшість дослідників соціальних процесів є европейцями. [Історично] розвиток соціології став реакцією на европейські проблеми, і почалося це в умовах, коли Европа панувала над усією світовою системою. Тому межі цього предмету, способи побудови теорії, його методологія й епістемологія — все це обумовлено межами того казана, з якого соціологія з’явилася на світ.

Однак, починаючи з 1945 року процес деколонізації Азії й Африки, а також різкий ріст політичної свідомости в неевропейському світі трансформували науковий світ не менше, ніж політичні реалії світової системи. Однією з принципових відмінностей цього нового стану від попереднього, відмінностей, що існують ось уже майже тридцять років, є те, що «евроцентризм» соціальних наук перебуває під потужним вогнем критики. Такі закиди, зрозуміло, небезпідставні, і немає ніякого сумніву у тому, що коли суспільствознавча теорія забажає у XXІ столітті вийти на нові рубежі, вона повинна знайти в собі сили перебороти евроцентричну спадщину, що спотворює науковий аналіз і позбавляє нас здатности боротися з проблемами сучасного світу. Якщо ми зважимося на це, корисним буде уважне вивчення особливостей евроцентризму, тому що дане поняття можна зрівняти з багатоголовим і багатоликим чудовиськом. Такого дракона не здолаєш одним ударом. При цьому, якщо бути неуважним, можна почати критикувати евроцентризм, використовуючи його власні аргументи, а подібна критика здатна лише зміцнити його позиції в науковому співтоваристві.

Існують щонайменше п’ять площин, відповідно до яких соціальна теорія може бути визначена як евроцентрична. Дані площини не складаються в логічно впорядковану систему категорій, тому що перетинаються одна з одною не цілком зрозумілим чином. Незважаючи на це, відносно автономний розгляд кожного окремого чинника може виявитися корисним. Вважається, що евроцентризм соціологічної концепції здатний проявитися: 1) у її історіографії; 2) в обмеженості її універсалізму; 3) у її звеличуванні (західної) цивілізації; 4) у її орієнталізмі; 5) у спробах нав’язати теорію прогресу.

Історіографія. У цьому випадку відбувається спроба обґрунтувати европейське домінування в епоху модерніті за допомогою апеляції до значимости европейських досягнень. Історіографія, можливо, і є первинною щодо инших методів аргументації, але в той же ж час її відрізняє очевидна наївність, що дозволяє з легкістю її заперечити. Немає жодного сумніву у тому, що упродовж останніх двох сторіч европейці керували світом. До того ж вони контролювали найбільш багаті й потужні у військовій сфері держави. Вони використовували передові технології й були їхніми єдиними творцями. Ці факти здаються практично незаперечними, і їх дійсно нелегко спростувати. Питання, однак, полягає в тому, чим обумовлений розрив сили та добробуту між Европою й иншим світом. Деякі вважають, що европейцям вдалося зробити щось особливого й гідного похвали, що не вдалося людям в инших частинах світу; у цьому випадку говорять про «европейське диво»[2]. Европейці ініціювали промислову революцію й розробили концепцію стійкого економічного росту, вони реалізували моделі модерніті й капіталізму, породили як бюрократизацію, так і уявлення про свободу особистости. Зрозуміло, у цьому випадку необхідно чіткіше визначити окремі поняття, визначити, чи дійсно европейці покликали до життя ці процеси, і якщо так, то коли саме.

Але навіть, якщо ми погодимось щодо визначень і хронології й тим самим визнаємо реальність того чи иншого явища, то й у цьому випадку ми зрозуміємо небагато. Нам, як і раніше, потрібно буде пояснити, чому саме европейці, а не хтось инший дав поштовх тим чи иншим процесам і чому вони постали в конкретний історичний момент, а не раніше чи пізніше. У пошуках відповіді багато хто з учених інстинктивно звертаються до далекого минулого, намагаючись віднайти в його рисах джерела сучасних тенденцій. Якщо у XVІІІ або XVІ століттях европейці займались вчинками типу «х», то це вважається наслідком того, що їхні предки (або точніше, ті, хто вважаються їхніми предками, так як це поняття має радше культурне, або псевдокультурне, ніж біологічне значення) робили вчинки типу «у» у XІ столітті або мали характеристику «y» у V столітті до Р.Х., якщо не раніше. Кожен з нас може навести безліч прикладів, коли під час пояснень, встановивши або, принаймні, припустивши існування певних історичних факторів або тенденцій у XVІ-XІХ століттях, відсилають нас ще далі вглиб европейської історії на пошуки найбільш істотної змінної.

Однак, існує обставина, яка довший час не те щоб приховувалась, але ніби не підлягала обговоренню. Вважалося, що винаходи й новації, які виникли в XVІ-XІХ століттях у Европі, були всі без винятку позитивними, і Европа повинна ними пишатися, а инший світ може лише заздрити европейцям або, принаймні, бути їм вдячним. У тому випадку сама новизна вже сприймається як досягнення, і назви безлічі книг підтверджують поширеність такої тези.

У мене немає сумніву, що сучасна історіографія соціологічної теорії відображає назагал саме таке сприйняття. Звичайно, його правильність може бути оскаржена за допомогою різних контраргументів, що й трапляється все частіше й частіше. Можна засумніватися в тому, наскільки точні наші уявлення про те, що відбувалося в Европі та у світі в цілому в XVІ-XІХ століттях. Можна заперечити значимість того, що вважається культурними передумовами тих або инших процесів. Можна вписати історію Европи XVІ-XІХ століть у більш широкий контекст, розширивши тимчасові рамки від декількох століть до десятків тисячоліть. Розпочавши такі спроби, багато дослідників виступають із заявами про те, що европейські «досягнення» XVІ-XІХ століть виглядають не настільки вже і вражаючими, та що вони можуть стосуватися [найвищої точки] циклічного шляху розвитку; иноді згадують, що багато з них зовсім не є винятково европейським досягненням. І врешті, слід визнати, що всі ці нововведення були реальні, з одночасним запереченням, що вони принесли із собою радше неґативні, ніж позитивні наслідки.

Подібна ревізіоністська історіографія переконує своєю детальністю, але при цьому прагне до створення нового складного образу. У певний момент прагнення руйнувати й розвалювати старе може стати пріоритетним, і тоді альтернативна теорія переможе. Щось подібного відбувається (або вже трапилося) з історіографією Французької революції, у якій так званий «соціальний підхід», або «соціальна інтерпретація», що панували в науковій літературі без малого півтора сторіччя, упродовж останніх трьох десятиліть підпали під серйозну критику і сумнів, рішуче критикувались й були, деякою мірою, переможені. Досить імовірно, що в наші дні ми стоїмо на порозі зміни парадигм, що стосується фундаментальних основ історіографії модерніті.

У часи таких масштабних змін залишається лише глибоко зітхнути, відступити на крок назад і замислитися, чи нові гіпотези вже настільки переконливіші від попередніх, і, що навіть більш важливо, чи насправді вони є вільними від базових передумов своїх попередниць? Саме це питання я хотів би поставити у зв’язку зі зміною парадигми в дослідженні передбачуваних досягнень европейців в епоху модерніті. Стара парадигма критикується. Що ж пропонується як заміна? Наскільки це нове відрізняється від старого? Перш ніж звернутися до цієї масштабної проблеми, розглянемо инші підходи до критики евроцентризму.

Універсалізм. Універсалізм припускає існування наукових істин, визнаних завжди й скрізь. В останні сторіччя, котрі дехто називає епохою культурного тріюмфу науки, як дисципліни для ліпшого пізнання реальности, европейська думка була відзначена серйозним впливом універсалізму. Наука відтіснила філософію, ставши найбільш авторитетним методом пізнання й посіла місце арбітра в суспільствознавчих суперечках. Наука ця була, зрозуміло, ньютонівсько-картезіанською. Вона стверджувала, що світ підкоряється детерміністським законам, які описують лінійні процеси, керовані прагненням досягнути рівноваги, і що зводячи ці закони до рангу універсальних обернених рівнянь, ми можемо, знаючи певний набір вихідних умов, визначити стан системи в будь-який момент часу — як минулого, так і майбутнього.

Важливість такого підходу до соціальної теорії здається очевидною. Суспільствознавці вважали себе спроможними відкрити універсальні процеси, що пояснюють поведінку людини, а будь-які гіпотези, які їм вдавалося обґрунтувати, вдалось зберегти як актуальні, незалежно від часу й простору, або ж сформулювати таким чином, що їхня правдивість не залежала від часу й простору. Особистість дослідника не мала значення, оскільки вчені виступали як аналітики, що не мали своїх особливих цінностей. Регіональними особливостями емпіричних реалій також можна було знехтувати, у випадку якщо вихідні дані були оброблені правильно, оскільки вважалося, що процеси [розвитку] незмінні. Подібними залишалися й позиції тих учених, які підтримували більш історичний й ідеографічний підхід, оскільки визнавалося існування певної направляючої для історичного розвитку моделі. Усі теорії стадіального розвитку (створені Коптом, Спенсером або Марксом, якщо назвати лише кілька імен з довгого списку) за великим рахунком залишалися теоретичним викладом того, що прийнято було називати вігівською інтерпретацією історії[3] і що зводилося до тверджень про перевагу нинішнього стану над усіма попередніми й про чітку обумовленість сьогодення минулим. І навіть найбільш віддані емпіризму історичні дослідження, не дивлячись на те, як рішуче в них не відкидали теоретику, несли на собі слід уявлень про стадіальність розвитку.

Европейська соціальна теорія — чи виступала вона у виді антиісторичних міркувань соціологів чи у виді стадіальної теорії розвитку, що розроблялася істориками — залишалася гранично універсальною у своєму твердженні, та переконувала, що процеси, які відбувалися в Европі в XVІ-XІХ століттях, визначали модель, яка могла б бути застосована повсюди: правдоподібно через те, що вона відображає прогресивний, а тому незворотній розвиток людства, або тому, що описує процес задоволення все нових потреб людства через усунення штучних перешкод. Сучасна для дослідників Европа була не лише прикладом досконалости, але й загальною моделлю майбутнього.

Схильні до універсалізму теорії завжди зазнавали критики з тих позицій, що ситуація в конкретному місці та в конкретний момент часу виглядала суперечливою сучасній моделі. Завжди були учені, які твердили, що універсальні узагальнення неможливі як такі. Однак в останні тридцять років до цих двох типів критиків універсальних соціальних теорій додався третій. Було заявлено, що ті універсальні теорії, які ніби повинні бути такими, у дійсності універсальними не є, виявляючи лише спробу представити історичний шлях західного світу як універсальну модель. Джозеф Нідхем уже досить давно помітив, що «фундаментальною помилкою евроцентризму є … неявне постулювання того, що сучасні наука й техніка, які сформувалися в Европі епохи Відродження, універсальні, а отже, універсальним є все, що вийшло від Европи»[4].

Тим самим був зазначений зв’язок евроцентризму соціальної теорії з її партикуляризмом. Дана теорія була проголошена не лише евроцентричною, але й піддана провінційній обмеженості. Це зачепило за живе, оскільки соціальна теорія епохи модерніті пишалася насамперед тим, що піднялася понад дрібницями. І до того рівня, до якого це обвинувачення здавалося виправданим, несло воно в собі щось набагато більше, ніж просте твердження про те, що універсальні положення усе ще не були сформульовані в такому вигляді, який підтвердив би їх можливість застосування у будь-якій ситуації.

Цивілізація. Під терміном «цивілізація» розуміємо ряд соціальних характеристик, протилежних первісності або варварству. Европа епохи модерніті вважала себе не просто однією з багатьох «цивілізацій», але єдиною або, принаймні, найбільш «цивілізованою». Єдиної думки з приводу рис цієї цивілізованости не спостерігалося, однак, навіть серед самих европейців. Для одних цивілізація ототожнювалася з «модерніті», тобто з розвитком технологій, зростом продуктивности й вірою в історичний прогрес. Для инших цивілізація означала зростаючу незалежність «індивіда» від инших соціальних суб’єктів: родини, співтовариства, держави, релігійних інститутів. Для третіх цивілізація означала відмову від брутальности у повсякденному житті, «добра» — у широкому розумінні поведінки людини. Для четвертих вона асоціювалася зі зменшенням масштабів або звуженням сфери застосування легітимного насильства й розширенням поняття жорстокости. І зрозуміло, для багатьох поняття цивілізації припускає комбінацію деяких або навіть всіх зазначених рис.

Коли у XІХ столітті французькі колонізатори говорили про цивілізаторську місію (la mіssіon cіvіlіsatrіce), вони мали на увазі, що за допомогою колоніальних завоювань Франція (і у більш широкому розумінні цього слова, Европа) прищеплять неевропейським народам цінності й норми, втілені в цих визначеннях цивілізації. Коли в 1990-ті роки окремі групи в західних країнах говорили про «право втручання» у політичну ситуацію в різних, але майже завжди недотичних до західного світу регіонах планети, це також обґрунтовувалось цінностями цивілізації.

Сукупність цих цінностей, як би ми їх не називали — цивілізаційними, секулярно-гуманітарними або цінностями модерніті, — пронизує соціальну теорію, оскільки вона сама виступає продуктом історичної системи, яка спровадила їх до абсолюту. Суспільствознавці інкорпорували ці цінності у визначення тих проблем (соціальних чи інтелектуальних), які, на їхню думку, заслуговують на увагу. Вони інкорпорували їх у поняття, які використовували при аналізі цих проблем, так само як і в їхні індикатори, що їх вимірюють. Без сумніву, соціологи здебільшого стверджували, що заперечують оцінковий підхід, підкреслювали натомість, що прагнуть свідомо спотворювати дані, щоб догодити своїм суспільним та політичним вподобанням. Але оцінково-нейтральна позиція зовсім не означає, що оцінка не відіграє жодної ролі при аналізі історичної значимости тих чи инших явищ. Саме це насамперед мав на увазі Генріх Рікерт, коли ще в 1913 році говорив про логічну специфічність того, що він називав «культурними науками»[5]. Останні не здатні ігнорувати «цінності» при визначенні соціальної значимости.

Задля справедливости варто зауважити, що західні, а тому позначені специфічними соціальними умовами, уявлення про «цивілізацію» не були абсолютно далекі від концепції множинности «цивілізацій». Запитуючи про джерела цивілізаційних цінностей, а також, чому вони від самого початку виникали (як це стверджувалося) у західному світі епохи модерніті, відповідь майже неминуче зводилася до того, що вони є продуктом специфічних процесів, які мають тривалу історію та обумовлені спадщиною античного чи християнського середньовіччя, чи юдейського світу, чи відразу обох, що иноді називають юдейсько-християнською традицією.

Проти цих тверджень може бути й уже було висунуто безліч заперечень. Цивілізованість сучасного світу, або сучасного европейського світу, причому саме в тому розумінні, у якому це поняття вживається европейцями, була поставлена під сумнів. Примітна іронічна відповідь, коли Махатма Ганді на запитання «Що Ви думаєте про західну цивілізацію?» відповів: «Це була б непогана ідея». Заперечується також теза про те, що цінності древніх Греції й Риму чи древньої Юдеї більшою мірою сприяли виникненню так званих сучасних цінностей, на відміну від цінностей инших цивілізацій. І нарешті, неочевидним є саме право сучасної Европи вважати себе спадкоємицею, з одного боку, цивілізації Греції й Риму, з иншого боку, древньої Юдеї. Суперечка між тими, хто вважає Грецію й Юдею альтернативними джерелами европейської цивілізації, має довгу історію. Кожна зі сторін заперечує правоту иншої, однак з’являється сумнів у необхідності цієї суперечки.

Так чи инак, чи ризикне хто-небудь стверджувати, що Японія може проголосити себе спадкоємицею цивілізації древньої Індії лише на тій підставі, що саме там зародився буддизм, який став центральним елементом японської культури? Цікаво, чи існує більша близькість в культурному розумінні сучасних Сполучених Штатів до древніх Греції, Риму чи Юдеї, ніж Японії до індійської цивілізації? Можна, нарешті, вказати на те, що християнство рішуче порвало із грецькою, римською й юдейською традиціями. Самі християни говорили про це аж до епохи Відродження. І хіба розрив з античністю не залишається й донині частиною символу віри всіх християнських конфесій?

Сьогодні, однак, суперечка про цінності вийшла на перший план у сфері політики. Малайзійський прем’єр-міністр Махатхір був гранично чітким у своїй заяві про те, що азіатські країни можуть і повинні проводити «модернізацію» без прийняття всіх або хоча б частини цінностей европейської цивілізації. Його погляди зустріли підтримку азіатських політичних лідерів. Суперечка про «цінності» набрала ще більшого розголосу і в европейських країнах, особливо (але не тільки) у Сполучених Штатах[6], прийнявши вид дискусії про «мультикультурність». Вона вплинула на інституційну соціологію, покликавши до життя об’єднання університетських учених, які заперечують тезу про одиничність того, що прийнято називати цивілізацією.

Орієнталізм. Орієнталізм малює стилізовану й узагальнену картину характерних рис незахідних цивілізацій. Він є ніби зворотним боком поняття «цивілізація» і з часу виходу у світ праць Анвара Аб-дель-Малека й Едуарда Саіда виступає предметом широких дискусій[7]. Ще зовсім недавно бути орієнталістом вважалось за честь[8]. Орієнталізм сягає своїми джерелами до европейського Середньовіччя, коли окремі християнські монахи-інтелектуали, бажаючи ліпше зрозуміти нехристиянські вірування, почали вивчати мови східних народів і вчитуватися в їхні священні писання. Зрозуміло, це ґрунтувалося на передумові правдивости християнської доктрини. Їхнім прагненням було навернення язичників до християнської віри, проте східні релігійні тексти сприймались ними досить серйозно, як вираження, нехай і перекручене, людської культури.

Коли у XІХ столітті орієнталізм набрав світського виду, він не занадто змінив свою форму. Орієнталісти продовжували вивчати мови й розшифровувати тексти. Вони зберегли й колись властивий їм «бінарний» погляд на соціальну реальність, лише замінивши поділ на християнське і язичеське, дихотомією західного й східного, модерніті й архаїки. У соціології виник довгий ряд відомих протиставлень: військового й індустріального типів суспільств, Gemeіnschaft і Gesellschaft, механічної й органічної солідарности, традиційної й раціонально-законодавчої легітимности, статики й динаміки. Хоча у більшості випадків ці протиставлення не містили прямих посилань на орієнтальні дослідження, не варто забувати, що їхнім предтечею було протиставлення Генрі Майном статусу договору, заснованого на порівнянні індійської й англійської систем права.

Орієнталісти вважали себе людьми, які старанно доводили своє доброзичливе ставлення до незахідних цивілізацій, присвячуючи все своє життя кропіткому вивченню текстів з метою зрозуміти їхню культуру. Те, що в цьому випадку вони вважали культурою, було, зрозуміло, не більше, ніж конструкцією, яка була створена представниками иншої культури. І саме адекватність і дієвість цих конструкцій і була піддана критиці, причому на трьох рівнях: стверджувалося, що вони суперечать емпіричним фактам; що вони є занадто абстрактними й ігнорують очевидне різноманіття [соціальних] форм; і, нарешті, що вони є розвитком европейських забобонів.

Закиди проти орієнталізму були все ж чимось більшим, ніж критика наукової неспроможности. Вони втілювали в собі й критику на адресу політичних наслідків подібних соціологічних систем. Орієнталізм розглядався як інструмент виправдання домінуючого статусу Европи, як важливий ідеологічний доказ на користь імперської ролі Европи у світовій системі модерніті. Критика орієнталізму виявилася пов’язаною з більш загальною критикою матеріального підходу й стала елементом зусиль, спрямованих на руйнування суспільствознавчих догм. При цьому відзначалося, що спроби ініціювати за межами західного світу альтернативне обговорення «оксиденталізму», та «усі міркування еліт про антитрадиціоналізм у сучасному Китаї, що виявляється починаючи з руху 4 травня й закінчуючи студентською демонстрацією на площі Тянаньминь у 1989 році, виявилися значною мірою орієнтальними»[9] і тому лише зміцнювали позиції орієнталізму, а не підривали їх.

Прогрес. Прогрес, його реальність і неминучість, був основною темою в епоху европейського Просвітительства. Деякі автори вважають, що ця ідея настільки ж стара, як і західна філософська традиція[10]. Так чи инакше, концепція прогресу в XІХ столітті стала в Европі загальноприйнятою (і залишалася такою упродовж більшої частини XX сторіччя). Суспільні науки від часу свого виникнення несли на собі печать теорії прогресу.
Ідея прогресу стала основою дослідження всесвітньої історії й наріжним каменем усіх теорій стадіального розвитку. Більше того, вона виявилася рушієм прикладної соціології. Нас переконували, що ми вивчаємо суспільствознавчі дисципліни для того, щоб глибше зрозуміти соціальну реальність, тому що тільки в тому випадку ми зможемо більш осмислено й більш упевнено сприяти всесвітньому пришвидшенню прогресу (або, щонайменше, усувати перешкоди на його шляху). «Еволюція» або «розвиток» виступали радше не як аналітичні, а як додаткові поняття. Соціальні науки стали радником (а то й служницею) політиків — від паноптикуму Бентама до Союзу соціальної політики[11], комісії Беверіджа й незліченної кількости инших державних комітетів, післявоєнних антирасистських програм ЮНЕСКО, а також досліджень Джеймса Коулмана з проблем американської системи освіти. У післявоєнний період «розвиток відсталих країн» був гаслом, що виправдовувало залучення суспільствознавців, які мали найрізноманітніші політичні переконання, у соціальну й політичну реорганізацію незахідного світу.

Прогрес не просто усвідомлювався або аналізувався, він ще й нав’язувався. Такий підхід не занадто відрізняється від того, про який ми згадували під час обговорення «цивілізації». У цьому випадку треба, однак, підкреслити, що в той час, коли поняття цивілізації стало неоднозначним та викликало підозру (особливо після 1945 року), поняття прогресу зберегло свою значимість і з легкістю замінило категорію цивілізації, тому що виглядало більше імпозантним. Ідея прогресу виступала останнім рубежем оборони евроцентризму, його резервною позицією.

Ідея прогресу за всіх часів зазнавала критики з боку консерваторів, хоча слід зазначити, що сила їхнього опору радикально знизилася в період з 1850 по 1950 роки. Однак, з 1968 року критики ідеї прогресу знову ожили, знаходячи нових прихильників у середовищі консерваторів і нові основи для своєї віри в лівих колах. Адже до критики ідеї прогресу можна підійти з різних сторін. Можна сказати, що все, зазвичай назване прогресом, насправді є псевдопрогрес, але при цьому існує й прогрес справжній; а европейське трактування прогресу було не більше, ніж оманою або спробою ввести в оману инших. Можна, навпаки, заявити, що прогрес не існує, як такий, внаслідок «первородного гріха» або циклічного характеру всесвітньої історії. І нарешті, можна відзначити, як це роблять за межами західного світу деякі з критиків екологічного руху, що Европа вже пізнала прогрес і тому сьогодні намагається сховати його плоди від иншого світу.

Здається очевидним, що в очах багатьох ідея прогресу виглядає виключно европейською ідеєю й тому стає жертвою боротьби з евроцентризмом. Ця боротьба виглядає досить непослідовною, якщо брати до уваги прагнення мешканців незахідного світу приписати прогрес цілому світові чи його частині, яка скидає з рахунків Европу, але не прогрес.

Численні форми евроцентризму й численні форми його критики не завжди сприяють створенню ясної картини. Тому ми намагаємось спробувати оцінити центральний елемент цієї полеміки. Інституціоналізоване суспільствознавство як особливий вид діяльности зародилося, як ми вже відзначали, у Европі. Саме його обвинувачували й обвинувачують у створенні помилкового образу соціальної реальности через невірне осмислення, грубе перебільшення й перекручування історичної ролі Европи, особливо в епоху модерніті.

В основному заперечення критиків зводяться до трьох різних (і, властиво, суперечливих один одному) типів заяв. Відповідно до першої, усе, що б не робила Европа, робили й инші цивілізації доти, поки Европа не застосувала свою геополітичну міць для того, щоб перервати цей процес в инших регіонах світу. Відповідно до другої, усе, що б не робила Европа, було лише продовженням того, що упродовж тривалого часу робили всі инші, а европейці лише тимчасово виявилися в авангарді. Відповідно до третьої, усе, що не робила б Европа, аналізується некоректно й розглядається через призму необґрунтованих екстраполяцій, що несе із собою небезпечні наслідки як для світу науки, так і для світу політики. Перші два аргументи, широко розповсюджені, страждають, як мені здається, від того, що можна назвати «антиевроцентричним евроцентризмом». Третій представляється мені безперечно правомірним і заслуговує на найпильнішу увагу. Але що це таке — «антиевроцентричний евроцентризм»? Розглянемо послідовно кожен з аргументів.

Упродовж усього XX століття зустрічалися люди, які стверджували, що в рамках, скажімо, китайської, індійської або арабо-мусульманської цивілізацій існували такі культурні передумови, а також простежувалися такі соціально-історичні тенденції, які згодом могли привести до формування зрілого сучасного капіталізму й реально сприяли розвитку в цьому напрямку. У випадку з Японією подібне твердження формулюється ще більш жорстко: говориться, що капіталізм там утворився самостійно, і цей процес лише збігся у часі з його розвитком у Европі. Більшість таких тверджень базується на концепції стадіального розвитку (і часто на її марксистській версії), з якої логічно випливає, що усі народи рухаються паралельними шляхами до модерніті або капіталізму. Ця система аргументації припускає, з одного боку, самобутність і автономність різних цивілізаційних регіонів, і з иншої, їхню підпорядкованість єдиній всеосяжній моделі розвитку.

Аргументи цього типу при всьому їхньому різноманітті стосуються, як правило, певних культурних зон та їх історичної еволюції, тому могли б послужити серйозною причиною для обговорення історичної специфіки їхнього застосування до кожної з таких зон. Я не пропоную робити це зараз, але відзначу одне логічне обмеження даного підходу, що існує поза залежністю від розглянутого регіону, а також один загальний інтелектуальний наслідок. Логічне обмеження досить очевидне. Навіть якщо всі регіони планети дійсно йшли шляхом модерніті й капіталізму та просунулися в цьому напрямку досить далеко, зберігається необхідність пояснити, чому ж Захід, а саме Европа, першим досягнув мети й у результаті зміг «завоювати увесь світ». Тут нам знову доводиться повернутися до колишньої постановки питання: чому модерніті й капіталізм виникли на Заході?

Звичайно, і сьогодні можна чути думки, що за великим рахунком Европа так і не перемогла світ, оскільки завжди й скрізь вона зустрічала опір; такі твердження здаються мені граничним перекручуванням реальности. Зрештою, існували ж на більшій частині земної кулі реально завойовані колонії. Европейська міць мала цілком реальне військове втілення. Звичайно, в усі часи відбувався певного роду опір, як в активній, так і в пасивній формах, але якби він дійсно був настільки серйозним, сьогодні нам не було б чого обговорювати. Якщо ми станемо надмірно звертати пильну увагу на неевропейські джерела розвитку, то закінчимо відпущенням усіх европейських гріхів або, принаймні, більшої їхньої частини. Це, як мені здається, не входить у наміри критиків.

У кожному разі, незважаючи на те, що дехто вважає европейське домінування тимчасовим явищем, його все ж потрібно пояснити. Більшість критиків, які наводять такі приклади, намагаються насамперед пояснити, як европейці перервали самобутній розвиток їхніх країн, а не чому їм вдалося це зробити. Більше того, намагаючись применшити роль Европи в тому, що иноді вважається досягненням, вони тим самим підкреслюють, що йдеться все-таки про певні досягнення. Такий підхід творить з Европи «антигероя» — безсумнівно, «анти», але героя в драматичному розумінні цього слова, тому що саме Европа зробила фінальний ривок і першою досягла фінішу. І навіть гірше, з поділу, відповідно до цих критиків, очевидно випливає, що якби Китай, Індія чи арабський світ мали хоч невеличкий шанс, вони б змогли , а навіть більше того, прагнули б досягти подібного результату, і самі стали б родоначальниками модерніті й капіталізму, завоювали б світ, експлуатували б його населення і ресурси та цілком звикли до ролі антигероя.

Подібне бачення сучасної історії представляється досить евроцентристським у своєму антиевроцентризмі, тому що воно погоджується зі значимістю (і тим самим набирає цінности) европейських «досягнень» у тому самому розумінні, у якому її визначають европейці, і всього лише відзначає, що инші народи могли б досягти щось подібного або ж прагнути до цього. З якихось причин, можливо, випадкових, Европа тимчасово вирвалася вперед і насильно втрутилася в розвиток инших країн. Твердження про те, що инші народи також могли зіграти роль европейців, здається мені сумнівним прийомом критики евроцентризму й насправді лише погіршує наслідки використання евроцентристського типу мислення в соціальній теорії.

Друга лінія опору евроцентристським методам аналізу ґрунтується на твердженні про те, що Европа, по суті, не зробила нічого оригінального. У цьому випадку відзначається, що навіть у часи пізнього Середньовіччя, не говорячи вже про ранні періоди, Европа залишалася окраїнним (периферійним) регіоном Евразійського континенту, історична роль та культурні досягнення якого були не до порівняння з рівнем розвитку, який було досягнуто в инших частинах світу (таких, як арабський світ чи Китай). І це, безумовно, є правдою, принаймні, на перший погляд. Потім, однак, прихильники цієї лінії різко переходять до розгляду сучасної Европи в рамках ойкумени, чи всесвітньої структури, яка формувалася декілька тисячоліть[12]. Такий підхід можливий, але, на мою думку, системний зміст поняття «ойкумена» ще тільки має бути визначений. Тим часом ми наближаємося до третього елементу в цьому логічному ланцюзі: стверджується, що зі споконвічної периферійности Західної Европи і тисячолітнього творення евразійської ойкумени, події, які відбувалися в Західній Европі, не були нічим особливим, будучи лише одним з варіантів історичного розвитку загальної системи.

Це останнє твердження здається мені глибоко помилковим як з концептуальної, так і з історичної точок зору. Однак, я не хочу в черговий раз його спростовувати[13]. Я спробую лише відзначити ті риси, які свідчать про евроцентричність цього антиевроцентризму. У рамках цього підходу логічно припустити, що капіталізм не є нічим новим, і деякі прихильники неперервности розвитку евразійської ойкумени відкрито підтримують це переконання. На відміну від тих, хто стверджує, що инші цивілізації теж ішли шляхом капіталізму, коли Европа втрутилася в цей процес, прихильники такого розуміння вважають, що всі ми йшли до капіталізму разом і що реального руху в напрямку капіталізму в епоху модерніті не було помітно насамперед тому, що капіталізм до певної міри вже існував в усьому світі (або, принаймні, в евразійській ойкумені) упродовж багатьох тисячоліть.

Насамперед, дозвольте зауважити, що це класична позиція ліберальних економістів. Вона по суті не занадто відрізняється від тверджень Адама Сміта, що «людина [за своєю природою] схильна до обміну одних речей на инші»[14]. Такий підхід затирає істотні різниці між окремими історичними системами. Якщо упродовж історії китайці, єгиптяни й західні европейці робили те саме, то який зміст вкладається у твердження про те, що вони представляють різні цивілізації або різні історичні системи[15]? Якщо заперечувати заслуги Европи, то чи можна признавати їх ще комусь, крім усього людства?

І вже вкотре, приписуючи иншим европейські досягнення для евразійської ойкумени, ми приймаємо головний ідеологічний аргумент евроцентризму — високу значимість модерніті й капіталізму — додаючи до цього лише те, що всі народи усіх часів різними шляхами намагались прямувати саме туди. Заперечуючи заслуги Европи, ми заперечуємо і її провину. Що такого страшного може бути в «европейському завоюванні світу», якщо в такому виді з’являється лише новітній етап безперервного розвитку ойкумени? Таке твердження, зовсім навіть не критичне щодо Европи, а радше таке, що викликає вибух оплесків на її честь, бо Европа, будучи окраїнною частиною ойкумени, змогла не лише засвоїти мудрість инших (і більш древніх) [цивілізацій], але й успішно втілити її вжиття.

Звідси очевидно випливає рідкісний висновок. Якщо евразійська ойкумена тисячоліттями прямувала єдиним шляхом, а капіталістична світова система не є нічим новим, то чи є підстави вважати, що цей шлях не буде нескінченним або, принаймні, не продовжиться ще на невизначений час? Якщо капіталізм не виник у XVІ (або XVІІІ) столітті, то він без сумніву не закінчиться у XXІ ст.. Що стосується особисто мене, то я просто не вірю в це, про що вже говорив у декількох недавніх своїх роботах[16]. У цьому випадку, однак, я хочу насамперед звернути увагу на те, що подібна аргументація в жодному разі не є антиевроцентристською, тому що посідає певну кількість базових вартостей, висунутих Европою в епоху її панування над світом, що тим самим фактично заперечило, чи навіть принизило инші системи вартостей, які є або були колись панівними в инших частинах світу.

Мені здається, що варто віднайти більш серйозні підстави для критики евроцентризму в суспільних науках, так само як і більш солідні її форми. Це особливо важливо ще й тому, що третя лінія критики — твердження про те, що весь колишній розвиток Европи оцінювався некоректно й ставав базою для необґрунтованих екстраполяцій, що спричинило небезпечні наслідки як для науки, так і для світу політики — здається мені правильним. На мій погляд, насамперед необхідно переглянути тезу про те, що всі европейські досягнення є позитивними. Потрібно скласти максимально точний баланс усього того, що було зроблено капіталістичною цивілізацією упродовж історії, і з’ясувати, чи дійсно досягнень є більше, ніж недоліків. Одного разу я вже спробував це зробити й закликаю инших до подібних кроків[17]. Складений мною баланс повністю неґативний, і тому я не вважаю капіталістичну систему свідченням прогресу людства. Для мене вона виглядає радше результатом руйнування історичних бар’єрів, які стояли на шляху саме цього історичного різновиду експлуатації. Китай, Індія, арабський світ та инші країни не пішли капіталістичним шляхом, і я вважаю це свідченням їхнього сильного імунітету й у даному випадку їхнім історичним досягненням. Усі спроби змусити їх виправдовуватися за те, що є їхнім досягненням, здаються мені квінтесенцією евроцентризму.

Дозвольте внести ясність. Я вважаю, що тою чи иншою мірою елементи коммодифікації, а отже, і комерціалізації, були присутні в усіх найбільш значимих історичних системах (цивілізаціях). Як наслідок, завжди знаходились люди, які намагались отримати найбільше прибутків. Однак, ціла прірва розділяє ту історичну систему, де з одного боку підприємці, торговці та инші «капіталісти» становлять певний відсоток громадян, а з иншого, є ті, у кого панує капіталістичний дух і стиль життя. У суспільстві, у якому передувала світова система модерніті, як тільки капіталістична страта ставала занадто багатою або успішною, чи починала перешкоджати функціонуванню існуючих інститутів, вона зустрічала непокору та відсіч з боку инших інституціональних груп (культурних, релігійних, військових, політичних), які намагались використовувати свої владні важелі, і свої системи цінностей для виправдання необхідности протистояти прагнучій прибутків групі та утримувати її в рамках дозволеного. Таким чином, буржуазії раз за разом не вдавалося нав’язати своє розуміння певних речей за пріоритетні. Нерідко підприємців позбавляли, причому у грубий спосіб, зібраного ними капіталу або у инший спосіб змушували проявляти повагу до тих цінностей і порядку, які стояли на їхньому шляху. Це я називаю протиотрутою, що зуміла послабити вірус.

Тим часом, у західному світі з кількох причин, що носили тимчасовий (випадковий, кон’юнктурний) характер, протиотрута виявилися менш доступною або менш ефективною, і вірус стрімко поширився, продемонструвавши несприйнятливість до спроб стримати його руйнівну дію. Европейське світове господарство вже у XVІ столітті було безповоротно капіталістичним. І як тільки капіталізм перетворився в основу даної історичної системи, як тільки пріоритетом цієї системи стало безперервне нагромадження капіталу, вона здобула особливу перевагу над иншими історичними системами, що дозволило їй поширюватися доти, поки вона фізично не охопила увесь світ, ставши першою історичною системою, яка досягла такої тотальної експансії.

Але, незважаючи на те, що капіталізм зробив свій прорив у Европі, звідки він і поширився планетою, з цього не випливає, що даний процес був неминучий, бажаний або в якомусь сенсі прогресивний. На мій погляд, жодна з цих характеристик не могла бути до нього застосована. І саме з цього варто починати критику евроцентризму.

Я хотів би з’ясувати, що не є універсальним в універсальних доктринах, народжених капіталістичною історичною системою, тобто світовою системою модерніті. Така світова система породила певні структури знання, які значно відрізняються від історичних. Часто говорять, що ця відмінність полягає в розвитку наукової думки. Подібне твердження, однак, помилкове, якими б блискучими не були досягнення сучасної науки. Наукова думка з’явилася задовго до світу модерніті і присутня у всіх основних цивілізаційних зонах. На прикладі Китаю це було авторитетно продемонстровано у фундаментальній, хоча й не закінченій роботі Джозефа Нідхема[18].

Більшою мірою структурування знань у сучасній світовій системі характеризує наявність «двох культур». У жодній иншій історичній системі не існувало такої прірви між наукою, з одного боку, і філософією й етикою — з иншого, або, що було б навіть точніше, між спрагою істини й спрагою добра й досконалости. Цей поділ нелегко було зберегти в рамках геокультури сучасної світової системи. На її інституціоналізацію пішло три століття. Сьогодні, однак, він властивий геокультурі й становить основу нашої університетської системи.

Такий концептуальний поділ дозволив світові модерніті сформувати суперечливу ідею про фахівця, який не піддається впливам певних вартостей і чиє об’єктивне бачення реальности могло не тільки визначити технічні (у найширшому розумінні цього слова) рішення, але стати також основою для соціальних і політичних пріоритетів. Одержавши захист від колективних оцінок і, по суті, перетворившись у технократів, учені звільнилися від диктату влади, яка не мала відношення до науки. Але при цьому знецінилися й ключові соціальні концепції, які творилися впродовж останніх п’ятисот років в ході конкретних (на противагу формальним) наукових дискусій. Теза про те, що в одних сферах важливіша є наука, а в инших — соціальні й політичні рішення, виступає ключовою концепцією, яка підтримує евроцентризм, оскільки прийнятними вважаються лише ті універсальні пропозиції, які є евроцентристськими. Незважаючи не все, що зміцнює цей поділ двох культур, це підсилює позиції евроцентризму. Хто б не заперечував специфіку світу модерніті, він не зможе довести необхідність відтворення структур знання, а отже, і запропонувати переконливу й раціональну альтернативу існуючій світовій системі.

За останні двадцять років законність такого поділу на філософію й инші науки вперше була оскаржена. На цьому базує своє переконання, наприклад, екологічний рух. І в цьому також глибинна суть широкої критики евроцентризму. Нові виклики призвели до так званих культурних і наукових війн, які часто виявлялися обскурантистськими й робили проблему ще більш заплутаною. І якщо ми прагнемо створити возз’єднану і тому не евроцентричну структуру знань, то в жодному разі не повинні ухилятися від рішення цього центрального питання. Якщо ж ми хочемо створити світову систему, альтернативну до тієї, яка сьогодні перебуває у глибокій кризі, ми повинні послідовно розглядати теми істин й благ в їхньому нерозривному зв’язку.

З огляду на те, що нам все ж таки слід буде це зробити, доведеться визнати, що Европа воістину зробила в XVІ-XVІІІ століттях щось особливе, щось, що реально змінило світ, але змінило його в такому напрямку, що неґативні наслідки такої трансформації ми відчуваємо на собі дотепер. Ми повинні спробувати припинити заперечувати специфіку Европи, ґрунтуючись на тій помилковій думці, що в такий спосіб ми обмежуємо та заперечуємо належні її досягнення. Зовсім навпаки. Ми повинні визнати специфічний характер зробленого Европою перебудови світу тому, що тільки в тому випадку ми зможемо перебороти його наслідки й прийти до більш універсального трактування людських можливостей, до трактування, у рамках якого можна буде не ухилятися від рішення складної й суперечливої проблеми супідрядности прагнень до істини і блага.

[1] Основна доповідь на організованому Міжнародною соціологічною асоціацією східно-азіятському регіональному колоквіюмі «Майбутнє соціології в Східній Азії», Сеул, [Південна] Корея, 22-23 листопада 1996 року.

[2] Jones. E. J. The European Miracle: Environment, Economics, and Geopolitics in the History of Europe and Asia, Cambridge: Cambridge University Press, 1981.

[3] Йдеться про концепцію, що представляє історію як безумовно прогресивний процес, якому може бути надано потрібний напрямок. Популяризована в середині XІХ століття лордом Макалеєм (Lord Macaulay) і иншими лідерами партії вігів, що ототожнювали поширення британських політичних інститутів, британської культури й англійської мови по усьому світі з поширенням принципів цивілізації, ця концепція стала основою для формулювання принципу меліоризму, відповідно до якого людство може й повинне вдосконалюватися. Сьогодні принцип меліоризму вважається однією із трьох базових і складових ідеологій лібералізму.

[4] Abdel-Malek. A. La dialectitruesociale. Paris: Seuil, 1972 ст. 89; див. також англійське видання: Abdel-Malek. A. Social Dialectics. London: Macmillan 1981.

[5] Rickert. H. The Limits of Concept Formation in the Physical Sciences. Cambridge: Cambridge University Press 1986 [перший випуск цієї книги вийшов у 1913 р.].

[6] Це формулювання заслуговує, на наш погляд, особливої уваги через чіткість, з якою автор підкреслює приналежність Сполучених Штатів до ареалу поширення европейської культури; навіть знаменита формула А. Меддісона про США, Канаду, Австралію й Нову Зеландію, як про бічні гілки Заходу (див.: Maddіson, A. The World Economy. A Mіllennіal Perspectіve. Parіs: OECD Development Centre, 2001, p. 27), виявляється набагато менш категоричною.

[7] Abdel-Malek. A. La dialectique sotialf, Said, E. Orientalism. New York: Pantheon Books 1978.

[8] Smith. W. C. “The Place of Oriental Studies in the University” in Diogenes. 1956 № 16 cт. 106-111.

[9] Chen. X. Occidentalism as Counterdiscourse «He Shang» in Post Мао China’ in Critical Inquiry. 1992 Vol. 18 №. 4 ст. 687.

[10] Bury. J.B. The Idea of Progress, London: Macmillan, 1920; Nisbet. R.A. History of the Idea of Progress, New York: Basic Books, 1980.

[11] «Союз соціальної політики» — організація, створена німецькими економістами й соціальними філософами Г. Шмолером і Г. Шенбергом в 1872 році в м. Айзенах для популяризації заходів, спрямованих на скорочення майнової й соціальної нерівности. Діяльність Союзу була спрямована на введення обов’язкового початкового шкільного навчання, системи страхування від нещасних випадків на виробництві й елементів пенсійного забезпечення; більшість цих заходів було реалізовано в Німеччині наприкінці XІХ — початку XX століть.

[12] Див. думку різних авторів, зокрема: Sanderson. S.K. (ред.) Civilizations and World Systems: Studying World-Historical Change, Walnut Creek (Ca.), Atlanta: Altamira, 1995.

[13] Wallerstein. I. The West, Capitalism, and the Modern World-System’ in Review. 1992 Vol. 15 № 4 ст. 561-619.

[14] Smith. A. Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations, New York: Modern Library 1937 ст. 16 [перше видання цієї книги було у 1776 р.].

[15] Протилежна точка зору викладена в: Amin. S. The Ancient World-Systems versus the Modern Capitalist World-System in Review. 1991 Vol. 14 № 3 ст. 349-385.

[16] Див.: Wallerstein. I. After Liberalism, New York, New Press, 1995; Hopkins, Т.К., Wallerstein. I. (coordinators) The Age of Transition. Trajectory of the World System 1945-2025. London: Zed Press, 1996.

[17] Wallerstein. I. Capitalist Civilization’ in Chinese University Bulletin, 1992, No. 23, Wallerstein. I. Historical Capitalism, with Capitalist Civilization, London: Verso, 1995.

[18] Needham. J. Science and Civilization in China, Cambridge: Cambridge University Press, 1954 (видання цієї багатотомної праці не завершено до сьогодні).

Переклав Ігор Шабан

Джерело: «Ї», Львів. №39, 2005.

Advertisements

0 Responses to “Багатоликий евроцентризм”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Лютий 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Січ   Бер »
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: