Окупанти

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Над сими трьома головними урядами, яко дух Божий на початку світу над хаосом, є ще «надзвичайний», «зверхзаконний» уряд — окупаційне військо бувшої імперії Гогєнцоллернів і Габсбурґів. Окупаційне військо грало з березня 1918 року, коли воно було закликане на Україну Ц. Радою, грає зараз, коли Директорія підняла повстання проти гетьмана Скоропадського, і буде грати далі, як не німецьке, то військо нового переможця і «благодетеля рода человеческого», Антанти, — величезну ролю на Україні, мало і буде мати величезний вплив на майбутній стан України.

А тому нехтувати цим не доводиться. Навпаки, треба якнайпильніше придивлятися до сього фактора життя України.

Німецьке військо прийшло на Україну яко оборонець волі українського народу проти «анархії більшовизму», що суне з півночі. Ц. Рада не витримала власними силами нападу з боку Сов. Наркому і ЦВК України, і аби повернутися і втриматися яко влада на Україні, мусіла звернутися за допомогою до німців. Ся «допомога» була дана, і німецьке військо, вкупі з гайдамаками і січовиками, стало встановлювати «лад та спокій».

Ц. Рада гадала, що се військо не буде зовсім втручатися у внутрішні справи України і буде підлягати Ц. Раді в справах, які виходять поза адміністраційні і командні військові справи окупантів. Але на ділі сталося зовсім по-іншому. «Рятуни» України незабаром обеззброїли майже все українське військо, яке ще мала Ц. Рада, і стали давати розпорядження, які далеко виходили за межі військових справ, поки нарешті сама Центральна Рада не була розігнана німецьким ляйтенантом і на її місце не сів отаман вільного козацтва — ген. Скоропадський. Сей ясновельможний, розуміється, цілком підлягав волі і виконував усі накази ляйтенантів.

Боком вилізла Україні ся «допомога». Пожежі і руйнування сіл, розстріл селян і робітників, численні арешти, повнісінькі тюрми, безоглядний і безсоромний грабунок майна українського народу ось що принесла ся окупація. Становище українських партій Ц. Ради, котра несе відповідальність за сей страшний погром України, було кепське. Як кажуть: б’ють і плакати не дають.

Коли підставна фігура окупантів Скоропадський “бив” партії Ц. Ради, вони мусіли мовчати або безсило хникати з приводу того, що от бідолашні німці обдурені чорносотенцями, поміщиками, капіталістами, «недобитками» російської контрреволюції, що німці щиро і прихильно ставляться до України, щиро бажають допомогти українському народові збудувати власну державну хату, — та тільки оті гемонські російські «бюрократи» обдурюють німців. Партії з Ц. Ради мусіли ставати спиною до тих фактів, де закликані ними «рятуни»-окупанти, навіть не виявляючи жодного заміру ховатися за «самостійну» ширму гетьмана, робили свої злочинні і руїнні вчинки. Вони вірили, мусіли вірити (der Wunsch ist Vater des Gedankens — бажання є батьком думки) наскрізь дірявій «самостійній» ширмі тоді, коли окупанти знаходили для себе корисним робити вигляд, нібито вони дійсно виконують накази українського гетьманського уряду.

І тому то нащадок Ц. Ради Директорія мовчить, мов води в рот набрала, про окупантів сучасних і можливих майбутніх. Австрійська і германська революція зруйнувала або принаймні значно порушила військову дисципліну окупаційних військ. Для окупації України австро-германські імперіялісти повинні були послати найбільш витривалі війська, найбільш імунізовані від усякої революційної зарази, найбільш «благонадійні». Дійсно, згідно з тими відомостями, які нам доводилося одержувати, окупанти мало підлягали «заразі». Тим самим вони були добрими стовпами німецького імперіялізму на Україні. Але коли велетенський будинок германського світового панування, про який мріяли германські імперіялісти, розсипався, мов пісок, — окупаційне військо теж хитнулося. Коли там, у себе дома, в Германії, один город за другим переходить до рук нових переможців, — не мас жодного значення далі держати в своїх руках Україну.

І окупаційне військо охоплене однією гадкою, однією волею: додому! Nach Vaterland! Частини розлазяться, як де салдати сідають і прямують додому, як доведеться. Але сей стихійний рух не може розвинутися як слід. Окупаційне військо зайшло дуже далеко в середину чужої для них країни. Вибратися поодинці дуже трудно, майже неможливо. Треба подбати про спокій на залізницях, щоб можна було доїхати додому. Треба тримати залізниці в своїх руках, щоб ніхто не став перешкоджати виїздові. І тому окупація для здійснення замірів німецького імперіялізму мусить продовжуватися, але тепер продовжуватися окупацією, щоб якнебудь вирватися з того прикрого стану, в якому вони опинилися.

Германські «Совіти» на Україні і мають керувати сими справами. Відношення сих совітів до тих трьох головних зараз на Україні центрів визначається їх становищем. Їм потрібен «лад та спокій», щоб можна було вибратися додому. І тому вони “невтрально” ставляться до боротьби різних течій на Україні: чорт з вами, хоч горло перегризіть один одному, аби тільки нам не було перешкод для від’їзду.

Але поруч з сим стихійним рухом можна помітити іншу течію, в зовсім іншому напрямкові. Імперіялісти Германії залишили будь-яку надію робити зараз опір своїм учорашнім ворогам, спільникам Антанти. Навпаки, їм самим доводиться прохати допомоги проти власних «збунтованих рабів». Боротьба з своїми «ворогами», з власною революцією не приведе ні до чого, поки буде існувати огнище революційної зарази, революційна Совітська Росія і тому то імперіялісти Германії, коли вони програли на Заході, перестали змагатися з Антантою і лише у високоповажній формі застерегли Антанту, щоб вона у її власних інтересах не довела до знищення германську збройну силу, і пропонували себе до послуг. «У боротьбі з більшовизмом ми бачимо міст на якому з’єднаються інтереси культури і господарства потрійного союзу і його ворогів. Сильна Германія буде мати змогу дати достатній опір більшовизмові, якщо ж вона буде ним переможена то тоді факел якнайдужче звірячої революції, яку бачив світ, зруйнує Европу на попелище. Антанта повинна не випускати з очей сього питання». Так писала газета „Kreuz Zeitung”, газета німецьких імперіялістів.

Ми бачили, що Антанта на чолі з Америкою поставила собі завдання відродити «єдину і неділиму» Росію. Ми бачили, що найкращим вихідним стратегічним пунктом сього походу є берег Чорного моря, і на першому місці Україна.

Ми не знаємо, чи Вудро Вілсон звернув увагу на ті благання німецьких імперіялістів, чи він і сам добре розумів справу — одне ясне, що Антанта постарається використати окупаційне військо Германії у власних інтересах. Правда, се військо не дуже то зараз корисне для Антанти, бо воно не дуже витривале, встигло вже «заразитися». Його треба замінити своїм, ще не порушеним. Спиратися цілком на німецьке військо в той час, коли сама Австрія і Германія помалу окупуються, — не дуже то спокійно і міцно. Але що мусиш робити, коли покищо іншої сили немає?

І команда австро-германського війська і «Совіти» безумовно одержали відповідні накази, і що можна зробити, зроблять. Тим самим від’їзд окупантів з України затримується.

Але перевагу зараз має перша зазначена нами течія: стихійний рух і стремління додому.

Друга течія запанує лише тоді, якщо в Германії окріпне контрреволюція. У всякому разі Україні доводиться зараз рахуватися з сією силою. А незабаром, може, з весни, Україна може буде примушена рахуватися з більш численною і сильною окупацією Антанти для знищення революційної примари комунізму і для відродження «єдиної і неділимої» Росії.

Так стремління політичних блазнів утримувати в своїх руках владу будь-якою ціною привело до такого сумного стану. Ради самостійности України на шию їй повішений камінь, котрий тягне її до дна і котрий душить самих тих, що закликали собі «допомогу». Боком вилазить зараз і буде вилазити ся «допомога» Україні.

Всі сили, що борються на Україні, мусять рахуватися з сією «надзвичайною» силою. І рахуватися з двох боків. З одного боку, вони мусять, не можуть інакше, увіходити в згоду з сучасною “порушеною”окупацією, щоб використати бажання окупантів якмога скоріше добратися додому. Тут може бути «сговор», угода, торговля, щоб передати з рук у руки, «з поли в полу» (як роблять прасоли) владу в тому чи іншому місці. Се приводить до того, що судією і вирішителем судеб України стають і надалі окупанти.

З другого боку, треба рахуватися з сією окупацією щоб знайти відповідний шлях і відповідні сили котрі стали б у пригоді повного визволення України від усякої окупації.

Се приводить нас до питання: яким шляхом мусить іти Україна, щоб здобути повну волю свого життя, свого соціяльного, свого національного, економічного, політичного визволення?

І де ті сили, котрі можуть і повинні повести Україну в сій страшно складній і трудній боротьбі?

1919 р.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Пролог, Нью-Йорк, 1967.

Advertisements

1 Response to “Окупанти”


  1. 1 Анонімний 07/04/2010 о 20:59

    аааааа-аааа


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Січень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Лют »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: