Тимчасовий робітничо-селянський уряд України

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

«Известиях Всероссийского ЦИК СРККД» 1 грудня сього року надрукований був «Манифест Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины».

Ми не знаємо, чи зовсім зрікся уряд Скоропадського-Денікіна від влади на Україні.

В усякому разі тоді Україна мала зразу аж три «законних» уряди — “а ще кажуть, що Україна не може бути самостійною! В Росії лише один уряд, а на Україні три або принаймні два — хто «самостійніше”?!

Тимчасовий уряд! «Жив Курилка»! А ще кажуть, в наші часи чудес не буває! Був просто Тимчасовий уряд з 6 «міністрами-соціялістами»! Був Тимчасовий коаліційний уряд з 10 міністрами-соціялістами! Був Тимчасовий уряд-Директорія з одного Керенського, «цілком соціялістичний»! Тепер маємо Тимчасовий робітничо-селянський уряд! Колекціонери будуть задоволені: колекція тимчасових урядів повна. Університет незабаром буде мати катедру по тимчасовому урядові! Бідні студентські голови — п’ять нових дисциплін, зачотів …

«Погибли, мальчишки, погибли навсегда!» Що ж означає сей гієрогліф?

«Тимчасовий уряд заявляє, що, справившись з контрреволюцією і відродивши Совітську владу на місцях, він скличе Всеукраїнський з’їзд Совітів Р. С. і К. депутатів, котрому і передасть всю владу в країні».

Значить, уряд лише, щоб скликати Установчі збори … вибачайте, з’їзд Совітів, після того, як буде доведена боротьба «до побідного кінця» над “внешним” ворогом — Антантою і над контрреволюцією …

Знову агітація: «Негайне скликання Установчих … чи то пак Совітських зборів!» «Хай живе…» і т. д. Весело жити на землі! «Авраам роди Ісаака, Ісаак роди Іакова …» Хто породив сей Тимчасовий уряд? «Мы, члены Ц. И. Комитета Советов Украины… стали по постановлению) Центрального Комитета коммунистической партии (большевиков) Украины во главе восставших масс, образовав Временное Рабоче-Крестьянское Правительство Украины».

Ihr naht euch wieder, schwankende Gestalten!
Die fruh sich einst dem truben Blick gezeigt.

Таким чином ми знову примушені звернутися до давнього минулого, щоб зрозуміти сю третю «постать» України. Ми не будемо спинятися зараз на історії народження ЦВК України і його ролі з грудня 1917 до квітня 1918 року. Про се ми будемо говорити далі в іншому зв’язку. Зараз же ми спинимося на його історії з середини квітня 1918 року, себто з того моменту, коли волею історичних судеб він мусів кинути територію України. Що ж до «Комуністичної партії (більшовиків) України», то її народження припадає якраз на сей період. Почнемо ж убо сице:

ЦВК України на останньому засіданні в Таганрозі вирішив скасувати Народний Секретаріят, розпустити членів ЦВК для «підпільної» роботи і залишити лише організаційний повстанський центр, так звану «повстанську дев’ятку» (4 комуністи, 4 ліві с.-р., 1 лівий у. с.-д.).

Становище дев’ятки було не вияснене: не то вона лишається і надалі «урядом» України, не то міжпартійною організацією, яка має координувати повстанські заходи окремих партій.
Стан «неутриманої рівноваги» не міг довго триматися, і ми незабаром — після радіо: «всім, всім, всім!» про народження «таємної» «підпільної дев’ятки» імена рек — почули, що Робітничо-Селянський Уряд України існує. Похований у Таганрозі, «Народний Секретаріят» воскрес у Москві, а може й по дорозі з Таганрогу до Москви. Встановити точно — це завдання майбутньому історикові.

В усякому разі «Тезиси организационного Бюро по созыву конференции партийных организаций коммунистов-большевиков Украины», ухвалені 18 травня, значить, через місяць, пропонують совітському урядові Росії у п. 7 ні більше, ні менше як союз: «Советская власть Федеративной Российской Советской Республики кровно заинтересована в теснейшем союзе с повстанческим Рабоче-Крестьянским Правительством Украины».

Ми не знаємо документально, як була прийнята ця пропозиція законного шлюбу, в усякому разі «багаті родичі» терпіли сей «уряд» деякий час, давали притулок і кусок хліба.

Отже, документально встановлено, що не пройшло й місяця після Таганрогу, а «уряд», Народний Секретаріят України воскрес. А може він і не вмирав?

На конференції більшовицьких партійних організацій у Москві в липні, конференції, яка визнала себе з’їздом, була прийнята «резолюция о Народном Секретариате, предложенная т. Эпштейном: 1-й С’езд КПУ постановил: 1) Об’явить Народний Секретариат распущенным».

Ся постанова наводить на деякі гадки про те, як прийнята була пропозиція «союзу» бідолашним совітським урядом Росії. Т. Эпштейн «лідер» «катеринославської точки погляду», про яку далі. На з’їзді другим лідером сієї славетної «точки погляду» т. Квірінґом була внесена резолюція по біжучому моменту, під якою стояв підпис т. Н.Леніна!

Таким чином, Народний Секретаріят другий раз «помре». Але уже в тому ж таки серпні ми читаємо заклик до повстання від… «Советского Рабоче-Крестьянского Правительства Украины». А внизу підпис: «Всеукраїнський Центральний Воєнно-Революційний Комітет».

Що сталося? Нічогісінько. «Катеринославська точка погляду», що поховала Народний Секретаріят, провела в тій же резолюції: «2) Поручить ЦК партии организовать Центральний В.-Р. Комитет».

«Повстанська дев’ятка родила Народний Секретаріят. «Воєнно-Революційний Комітет» родив Робітничо-Селянський Уряд, — «те саме, тільки в другій мисці».
Що тут дивного?

Чтоб детей родить,
Кому ума не доставало?

Заклик до повстання скінчився нічим, хоч і вказувалося, що терпіти далі не можна, бо саме собою буде повстання, без організації.

Під впливом сієї невдачі 2-й з’їзд, що відбувся в жовтні (здається), дав більшість «катеринославській точці погляду» — робітничо-селянський уряд був знову похований. А може він був похований пізніше, документів у нас нема. В усякому разі чи перед, чи після повстання на Україні під проводом Директорії (котра стала на чолі повстання, а не Тимчасовий уряд, — се ж історичний факт, який би він нам неприємний не був) прийшлося сказати: «Благословіть, люди добрі, бабі Палажці скоропостижно вмерти», щоб незабаром воскреснути втретє яко Тимчасовий робітничо-селянський уряд!
Як навчає нас історія, його слід би було назвати перманентним (постійним). Але ні на родинах, ні на христинах нам не довелося бути — і тому ми лише для «власного ужитку» будемо звати його Перманентним Тимчасовим урядом. Вчіться, студенти, а то буде вам «кол»!

Тут ми чуємо голоси Генеральних Секретарів, що лунали на 1-му Київському з’їзді Совітів, откуда єсть пішов і Народний Секретаріят: Шах-Рай знову шахраює. Хто як не він брав участь у народженні Народного Секретаріяту?

Правда ваша, люди ласкаві, але то було тоді, коли були на Україні Совіти, коли сі Совіти могли усунути (і усунули на деякий час) Ц. Раду і самим і стати владою.

Але після того, як Україна була окупована з благословення Ц. Ради і коли в травні в Москві Шах-Рай читав пропозицію «про союз», він писав у брошурі, яка, правда, світу не побачила (знаєте, що значить писати і потім самому бути читачем сввого писання? Знаєте, що значить писати і думати, а чи не для «власного ужитку» пишу, коли не знаєш, чи удасться надрукувати, чи ні?):

«Навіть не подумали про те, як можна існувати Совітському Урядові, коли самих Совітів немає. І ніякими постоянними підкреслюваннями («Неуместное и непрерывное подчеркивание существования на Украине не сложившего оружия Советского правительства») не надаси сили тому, у кого її немає. ,Совітський уряд України’ зараз ,пленной мисли раздраженье’».

Совітський уряд України, Народний Секретаріят, народився і жив у надзвичайно тяжких умовах. Багато було помилок, багато можна закинути йому, але все ж він відограв і деяку позитивну ролю. Тільки сліпий цього не бачить. Це так. Але все ж життя йому не удалось.
Ніцше казав: коли не вдасться життя, то удасться смерть.

На жаль, цей уряд не зміг умерти якраз тоді, коли прийшов час.

І помре він безславно.

На Україні відбуваються великі події. Україна переживає зараз одну з найтяжчих трагедій, яких вона зазнала чимало на своєму віку. Киньте ж свій фарс, не псуйте справи дощенту!»

На жаль, скажемо й зараз, нам нічого ні додавати, ні міняти у написаному тоді.
Ми переслідили родословну нашого перманентно-тимчасового уряду з одного батьківського боку.

Перейдемо до материної лінії, до «Коммунистической Партии (большевиков) Украины».
Ось як рисує офіційний орган сієї партії стан партійної справи на Україні до середини квітня. «Перед партійними організаціями з перших днів лютнево-березневої революції постали свої особливі задачі, що вимагали єдиного, загальнообов’язкового і недвозначного вирішення. Маючи готову відповідь на питання загальноросійського характеру, відповідь, яку давали наші спільні з’їзди і наш спільний центральний комітет, ми не мали такої ж ясної і недвозначної відповіді на питання, що торкалися виключно України. Питання про згоду з Українською с.-д., наприклад, вирішувалося кожною місцевою партійною організацією самостійно: єдиного, спільного вирішення не було. Питання про форму обопільних стосунків України і Росії вирішувалося на підставі обстрактної) формули — «право націй на самовизначення», а ми, аванґард пролетаріяту України, не давали загальної відповіді на питання, яких же форм обопільних стосунків домагається пролетаріят України: чи домагається він крайової (обласної) автономії, федерації, самостійности, чи, може, він не бажає ніякого політичного виділу України, домагаючись безпосереднього зв’язку кожного місцевого совіту з всеросійським центром.

Загальнообов’язкової відповіді у нас на сі питання не було і не могло бути, бо ми не були об’єднані у всеукраїнському маштабі. І далі. Коли постало питання про Раду, хіба у нас була єдина лінія? Ні, не було, треба сказати се одверто, і коли стало питання про протиставлення Росії свого совітського центру, хіба різні землі (області) не перешкоджали всіма силами закріпленню сього центру і тим самим не послаблювали боротьби з Ц. Радою? І се було, і се явилось результатом необ’єднаности наших партійних організацій у всеукраїнському маштабі: спільні задачі були, але спільного діяння не було, було земляцтво, кустарництво, сепаратизм, дрібні рахунки різних совітів і совітиків, секретаріятів і совнаркомів, було все, що угодно, тільки не було одного: строгої пролетарської централізації й організованости. Сього не було, і се було одною з найголовніших причин нашої слабости».

Картина нарисована дуже яскраво і цілком відповідає сумній дійсності. «Коммунист» бачить головну причину розброду в відсутності організації у всеукраїнському маштабі. Дійсно, якби була організованість, то не було б неорганізованости — се простісінька тавтологія, теоретичний «крок на місці».

Адже ж була спроба утворити таку організацію під час 1-го київського з’їзду, коли навіть обраний був Головний Комітет більшовиків України (моя пропозиція називатися комуністами не була прийнята. — В. Ш.-Р.) та й сам ЦВК, який складався майже виключно з більшовиків, міг би стати організаційним центром, — але не став. Чому?
Відповідь ми одержимо, коли перевернемо твердження «Коммуниста»: «У нас не було вирішене питання про обопільні стосунки України і Росії через те, що ми не були об’єднані у всеукраїнському маштабі» — навпаки: ми не були об’єднані у всеукраїнському маштабі через те, що у нас не було ніякого вирішення питання про обопільні стосунки України і Росії. А що се правда, ми доведемо.

У тій самій статті «Коммуниста» зазначається, що організація у всеукраїнському маштабі склалася, — це «Комуністична партія (більшовиків) України», як вона зветься офіційно, і що з’їзд, не мавши змоги вирішити «больной для коммунистов Украины национальншй вопрос», дав «частное разрешение о взаимоотношениях между Украиной и Россией.
Ми побачимо, що се «частное» вирішення варте Повного. Що ще у них «болить» — не відомо. У всякому разі після «частного» вирішення їм лише треба було б сказати: «Снявши голову, по волосам не плачут».

Розглянути національне питання на 1-му з’їзді перешкодили ліві с.-р. (вбивство Мірбаха і т. д.). Але потім, ні на другому з’їзді, ні в партійній пресі вони так і не спромоглися хоч приступити до нього. Що у кого болить, той про те й кричить, але в них хвороба особлива — «секретна», мабуть оскільки нам відомо, було лише дві спроби підійти до сього «больного», хворобливого питання:

1) Тези організаційного бюра 18 травня з приводу гетьманського перевороту і 2) статті якогось Я. 3., котрий рекомендує себе яко представника славетної «катеринославської точки погляду».

На думку Організаційного Бюра, процес «заглатывания» України «финансовым капиталом среднеевропейского центра» є «політичним висловленням того факту, що самостійна Україна в умовах нинішнього світового господарства неможлива, і перед робітниками і біднішим селянством України з таким же примусом постає питання про об’єднання з робітничо-селянською Російською Республікою, як перед буржуазією України постало питання про об’єднання з фінансово-капіталістичною буржуазною Германською імперією». І тому тези говорять про «необхідність відстоювати відродження федеративного зв’язку робітничо-селянської України з усією Совітською Росією».)
Оце і все. По суті ми будемо говорити далі, а зараз лише підкреслимо (і подякуємо), що автори хоч визнають існування України. Зараз же перейдемо до «катеринославської точки погляду», яка навіть віднімає існування України. От вам доказ, якщо не вірите.
«Замість ‘Південної Росії’ мається в сучасний момент південна частина окупованої Германією на сході землі (области). Те, що окупація зроблена під фірмою самостійности, і навіть те, що в головах деяких добродіїв (що остаточно згубили голову від несподіваного для них підвищення в них (ну й гарно: «в них для них»!) національного українського почуття), ся окупація відбивається як самостійність, не перешкоджає нам (для нас?) оцінювати існуючий стан саме яко окупацію і лише окупацію»).

Ясно? Ще б пак!

От після сього читачеві стане зовсім зрозумілим те «частное» вирішення про обопільні стосунки України і Росії, яке було ухвалене 1-м з’їздом і про яке з такою пихою говорить «Коммунист». Резолюція така:

«Виходячи з того, що
1) Україна нерозривно зв’язана з Росією;
2) що економічна єдність України і Росії в останнє десятиліття утворила непорушну базу для єдности боротьби пролетаріяту Росії й України;
3) що відокремлення України від Росії як в силу свого, так і в силу всього міжнародного становища носить характер тимчасової окупації;
4) що ідея «самостійности» України… остаточно дискредитована в якнайширших трудових массах України;
5) що повстання розвивається під гаслом революційного об’єднання України з Росією, — 1-й з’їзд КПУ гадає, що задачею нашої партії являється .. . боротися за революційне об’єднання України з Росією на підставі пролетарського централізму в межах Рос. Сов. Соц. Республіки».)

Резолюція пропонована Квірінґом, другим лідером «катеринославської точки погляду», віднімаючи існування України, нічого не має проти того, щоб було слово «Україна».
Значить, відродження єдности на підставі пролетарського централізму, себто, кажучи словами «Коммуниста», не краєва автономія, не федерація, не самостійність, а безпосередній зв’язок кожного місцевого совіту з всеросійським центром.

На Бога, що ж тут нового? Та се ж наша точка погляду за весь час революції, котра довела до того сумного стану, про який говорив «Коммунист»! Сим шляхом ми вже йшли! Що ж — «хвост поджала, побежала, начинай сначала»?

Похоже на те! Ми бачимо на ділі, до чого доводить ся «точка погляду».

Се «частное» вирішення «хворобливого» українського питання на ділі ніякого вирішення не дає. І як тоді се вело до суперництва совітиків, совнаркомів, секретаріатів і т. д., до розброду, — так і зараз се «частное» вирішення приводить до того ж результату. Однакові причини породжують однакові висновки.

Два факти свідчать про се недвозначно. Якщо України немає, то 1) навіщо утворювати окрему партію для неіснуючої країни 2) для чого утворювати для неї окремий від російського уряд? Хіба боротьба за приєднання Архангельської, Мєнської губ, Сибіру і т. д., де дійсно є лише окупація, провадиться окремою від Російської партією комуністів, від імени уряду, окремого від Російського Совітського Уряду?

Дуже цікаво для урозуміння характеру і партії “Комуністів України” і Тимчасового уряду спинитися на тому, як уявляють собі сю партію самі керівники її.

На Таганрізькій нараді було дві пропозиції з приводу «організаційних форм партійної діяльности на Україні»:

1) «Утворити автономну партію з своїм ЦК і з своїми з’їздами, але підлеглу спільному ЦК-тові і з’їздам Російської комуністичної партії». Ся про позиція Квірінґа була відхилена.
2) Утворити самостійну комуністичну партію, яка має свій ЦК і свої партійні з’їзди і яка зв’язана з Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)». Ся пропозиція була ухвалена більшістю. Чим мотивувалося се вирішення? Про се ми можемо лише догадуватися по тих мимохідних замітках які зафіксовані в пресі.
У 1—2 номерах «Коммуниста» ми знаходимо протест Г.ІІятакова проти заяви М. Скрипника, що він може висловитися проти відокремлення комуністів України в самостійну партію, якщо на з’їзді буде більшість «лівих». «Таганрізька нарада, — казав Пятаков, — … і Орг. Бюро ніколи не ставили необхідність відокремлення в самостійну партію в залежність від тої чи іншої більшости на з’їзді».)
Звідси можемо зробити той висновок, що були «принципові міркування». Які?
У ч. 132 «Правды» ми знаходимо «катеринославську» статтю Я. Э., котра доводить необхідність самостійної партії. В сій статті між іншим є протиставлення точки погляду «катеринославської» і М. Скрипника, з одного боку, «лівих» — з другого, по сьому питанню у такому контексті:
«Задачі нашої партії на Україні і в нашій катеринославській формуліровці й у формуліровці т-ша Скрипника (ми лишаємо осторонь чисто повстанську точку погляду лівих с.-р-ів і лівих комуністів, тактика яких дійсно вимагає відрізнення від всеросійського центру) полягають…» і т. д. (підкреслення наше. — С. М. і В. Ш.-Р.).
Якщо вірити сьому протиставленню, то виходить, що принципові міркування були у «катеринославців» і в М. Скрипника, а у «лівих» були тактичні міркування, про зміст яких ми можемо догадатися з цитованого нами протесту Г. Пятакова: він рахує зроблену М. Скрипником пропозицію (необхідність представника ЦК в Орг. Бюрі) неприпустимою, позаяк вона вводить невидане досі в партії становище — коли ЦК буде посилати в краєвий комітет свого представника яко надзирателя чи що» …) Коли пригадати, що більшовицька партія раз-у-раз була дуже централістичною, то заява М. Скрипника нічого «невиданого в історії партії» не мала, а протест Г. Пятакова дійсно свідчить про існування «тактичних міркувань» відокремлення лівих.

Зате М.Скрипник і «катеринославці» мали «принцові міркування»? А як же, мали, як ось:
«М.Скрипник рахує, що питання про відокремлення комуністів України він ніколи не брав поза умовами. Можливо, що на з’їзді треба буде дивитися інакше на виділ в окрему партію, — се буде, наприклад, на випадок зміни політичних умов. Може виникнути необхідність в сьому і тоді, коли на з’їзді утвориться ліво-комуністична більшість …»). Се зветься принциповою позицією! Се зеться «в залежності від умов»! Щедрін звав се інакше — «применительно к подлости».

А ось принципова позиція «катеринославців». Вони проти окремої партії, але рахують «необхідним підкреслити, що для нас (в нас, в них, для них!) цілком байдуже, чи буде Укр. частина Рос. Ком. партії мати самостійну назву, і що ми не висловлюємося проти назви: «Комуністична партія України».) Се теж принципова позиція! Партія не потрібна, але назва … хай зветься!

1-й з’їзд не виніс з приводу становища партії ніякого вирішення. Але позаяк по других — принципових, а не тактичних питаннях взяла верх «катеринославська» точка погляду, то ми вважаємо себе у праві сказати, що «Комуністична партія (більшовиків) України» не є партією, а лише «словом». Im Anfag war das Wort! «В начале было Слово!»
На чолі сієї «партії» стоять «катеринославці». Вони глузують з приводу «всей зтой игры ЦИК Украины в правительство»,) — і в той же час «партія», значить, «катеринославці» утворюють уряд, хай тимчасовий, а все ж уряд. Чи, може, маніфест сього уряду говорить неправду, коли пише: «ми… по постанові ЦК Ком. Парт, (більш.) України … утворили Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України»? Чи, може, «катеринославського» мавра, що зробив своє діло, «ушли»? Чи, може, й тут власне ніякого уряду немає, а є лише слово, назва? Кого тут писати за здравіє, кого за упокой, — се хай розбере той, хто вчився в семінарії.

В результаті сього досліду, щоб з’ясувати собі характер сього «некто в сером», що зветься «Комуністичною партією (більшовиків) України», і того, що зветься «Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд», і коли ще до того візьмемо на увагу, за окремим винятком, персональний склад сього уряду, — то прийдемо до такого висновку:

Ми маємо перманентний Тимчасовий коаліційний робітничо-селянський уряд, який тим відрізняється від попередніх тимчасових коаліційних урядів, що сі останні, як говорить А. Луначарський, складали коаліцію з осіб, у котрих в голові була своя коаліція, — а наш тимчасовий коаліційний уряд складається, за окремим винятком, з коаліції людей, в головах у котрих («в них для них») немає ніякої коаліції щодо тої країни, якою вони намагаються управляти.

Уряд, який сам себе політично не поважає. Уряд, якого ті люди, на яких він повинен спиратися, політично не поважають.

Alles, was entsteht, ist wert,
Das es zu Grunde geht! (Все, що утворюється, варте знищення).

1919 р.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Пролог, Нью-Йорк, 1967.