Українська державна влада

Володимир Винниченко

Для кожного українця питання державної влади має особливий, сугубий інтерес: з ним зв’язується питання національне. В залежности від того, чи є взагалі якась державна влада на Україні, в залежности від того, яка вона по-своєму складу й характеру, стоїть питання й про саму державність та про національне відродження українського народу.

Державна влада є величезний, могутній апарат, яким та чи инча кляса, захопивши його в свої руки, намагається направляти економичне, соціальне, політичне й національне життя по бажаному їй напрямі. Коли об’єктивні умови цього життя не стоять у суперечности з цим напрямом, намагання тої клясової влади зустрічають прихильність більшости народу і влада знаходить піддержку, зміцняється; коли намагання розходиться з об’єктивними умовами життя, настає дізгармонія, невдоволення і протест широких мас, влада губить сімпатії. піддержку народу й раніще чи пізніще гине. Особливо цt виразно помітно в революційний час, коли орґани державної влади розхитані, коли апарати примусу знищені й головною опорною силою уряду є довірря й прихильність народніх мас.

Це саме ми бачили й на Україні: боротьба за українську державність, за ту чи инчу національну й соціальну суть її виливалась у боротьбу за державну владу, за владу тих чи инчих клас на Україні. Українська дрібнобуржуазна демократія, що впочатку російської революції стояла на чолі національного руху, представляючи інтереси головним чином середнього українського селянства, захопивши державну владу в свої руки, намагалась усіма державними апаратами і засобами дати всьому соціаль-політичному життю на Україні характер буржуазний, тільки в національних українських формах.

Але ці намагання стояли в такій явній, кричущій суперечности з об’єктивними умовами життя, в такій дізгармонії з природою робітниче-селянської, безбуржуазної нації, з такою невідповідностю до соціальних намагань розбурханих революційних мас, що влада української дрібнобуржуазної демократії загубила всяке довірря й прихильність мас, була вигнана ними й замінена такою владою, яка стояла в гармонії з їхніми соціальними стремліннями, цією головною керуючою силою їх руху.

Українська дрібнобуржуазна демократія по своїй клясовій природі не змогла бути керовницею соціального руху мас. Вона гадала, що надавши своїм клясовим дрібнобуржуазним змаганням національний характер, зможе убгати соціальні прагнення робітничих мас у ці вузенькі рямці. Вона самовпевнено думала, що іменно вона, ця дрібнобуржуазна демократія, є дійсною й єдиною виразницею національного визволення українського народу, і що ті форми цього, визволення, які вона обстоювала, були найкращі й найвірніщі. Вона в своїй міщанській наївности, надаючи національному визволенню клясовий, дрібнобуржуазний характер, у той же час думала, що національний момент цілком окремо стоїть від соціального і що вона проводить загально-національну, безклясову роботу.

І от цей характер ніби загально-національности був причиною того, що дрібно-буржуазна демократія довший час тримала під своєю гегемонією дійсно-революційні й соціалістичні елементи українства. Цей ніби загально – національний характер українського міщанства давав йому змогу шантажувати на любови соціалістичних елементів до своєї покривдженої, упослідженої нації, на їхньому стремлінню визволити свої експлуатовані маси з духовного визиску й дати їм найкращі засоби розвитку.

Дрібна буржуазія, захопивши монополію національного визволення, виявляючи в цьому дійсно велику активність, у той же час свідомо й несвідомо спекулювала на цьому в соціально-політичній сфері, примушуючи соціально-нерідні й несозвучні з нею елементи приймати її соціальний зміст національного руху.

Особливо цей шантаж і спекуляція набрали демаґоґичного й нахабного характеру під час періоду отаманщини, коли державну владу захопив найгірший елемент українського міщанства, ріжні отамани, головні й неголовні. Шантажуючи на любови чеснішої й порядніщої частини дрібнобуржуазної демократії до своєї національности, ці „національні герої” вели за собою цих нещасних „соціалістів“ (есдеків і есерів) у найгидніщі соціальні й політичні злочинства й паскудства, починаючи з жахних погромів і кінчаючи договорами й переговорами з Антантою, з польською грабіжницькою шляхтою та Денікіним. С. Петлюра, цей нікчемний чоловічок, типичний маленький міщанин, нічим не видатний, слабовольний і полохливий суб’єкт, випхнутий хвилями й непорозуміннями революції на гребінь національного руху, став ідейним виразником і представником усіх домагань і прагнень нещасного українського міщанства, вигнаного в закуток української землі власними революційними масами народу. Цей хоробливо-славолюбний маніак, забрьоханий по вуха в крови погромленого єврейства, малограмотний в політичних справах обиватель, готовий на всяку реакційність, аби зберегти собі владу, цей чоловічок являється тепер головою міщанської української влади, він є голова Директорії, тої смішної, жалюгідної „Верховної Влади“. І треба признати, що кращого, типичніщого представника маленького міщанства з усім його нахилом до реакційности, з упаданням перед великою буржуазією, з жагучим бажанням переймати всі зовнішні парадні штуки цієї кляси, з непереможним стремлінням до панування і паразітизму та з цілковитою нездатністю до якоїсь позітивної роботи, — трудно знайти.

Така є в даний момент одна українська „влада“. Вона, ця „влада“, спірається тільки на мізерну купку українських міщан, що називають себе соціальдемократами. Ця купка теріторії не має і живе за кордоном, ніякого відношення до України, до українських робітничих мас не маючи. Голова цієї купки І. Мазепа, „голова Ради міністрів“ на селянських возах їздить десь по двох-трьох повітах Поділля, розшукуючи своє військо, (яке, як доносять останні чутки, передалось уже на бік української радянської влади). „Рада Міністрів“ по одинці мешкає по отелях ріжних європейських країн, – один у Польщі, другий в Румунії, третій в Австрії четвертий в Ґерманії. Голова „верховної влади“, „Головний Отаман“, вигнаний власними „козаками“, втік і сидить у Варшаві й разом з реакційною польською шляхтою безнадійно готується до наступу на селян і робітників України.

Є ще в Кам’янцю, відданому цією самою верховною петлюрою польській шляхті, „Національна Рада“, складена з другої частини недобитків міщанства. Вона намагається скинути петлюрівщину й завести замісць неї щось инче, але, розуміється, цілком подібне, — міщанське, недокровне, безсиле й контрреволюційне. І так само, як і петлюрівщина, без теріторії, без війська, без засобів, без певної лінії, з одною орієнтацією: на поміч від реакції Заходу та на ті рештки державних мілліардів, які лишилися за кордоном від грабіжництва, марнотрацтва й злочинного господарювання отаманщини, на яке вона ще має йти під суд.

От-ця кука недобитків і засмоктаних, безнадійних контрреволюціонерів намагається ще й тепер, шантажувати на „загально-національности“. Продававши не раз то ту, то инчу частину українського народу на поталу денікінській і польській реакції за свою особисту владу, одзначивши себе як зрадників, виявивши свою владу як найбільш шкодливою і злочинною супроти національного і соціального визволення українського працюючого народу, ці людці сміють ще й тепер, по всіх своїх злочинствах, тягти далі свою спекуляцію й шантаж на любови української демократії до своєї нації, вони ще й тепер сміють виставляти себе, як єдиних оборонців національного визволення.

І є на Вкраїні, на всій її теріторії (виключаючи поки що Наддністрянщину), друга українська державна влада. Ця влада є владою робітництпа й трудового селянства, се-б-то як раз тих кляс, які складають майже всю нашу .націю, отже, дійсно, це є суто-національна, українська влада. Ця влада, виборона українськими працюючими масами, оголосила незалежність Української Робітниче-Селянської соціалістичної Республіки й повну рішучість боротись за неї й одстоювати проти всяких замахів. Ця влада не роздає отаманцям, послам і инчим марнотратцям величезні суми народніх грошей на організацію ворожих соціальним змаганням українського народу сил та на залякування їх від західного імперіалізму, а вживає їх на підняття національної культури, науки, школи, на підняття й відродження розхитаного господарства, на орґанізацію оборони проти замахів англійського і польського імперіалізму. Ця влада робить дійсно героїчні усилля, щоб побороти ґіґантську силу всесвітнього спрута-капітала, який висмоктує сили в усієї людськости, який тримає в модерному рабстві мілліони невільників, який сковує творчі сили людини, обплутуючи її сітями своїх законів, установ, отруйних звичаїв і моралі.

Отже, перед кожним українцем, який щиро, не на словах, а всім болем свого серця хоче повного визволення свого народу, який за те віддавав свої сили й готов їх далі віддавати, перед таким українцем є на вибір дві влади: одна за кордоном, по отелях, ресторанах і передпокоях буржуазії, зрадницька, заплямована, нікчемна, безсила, без теріторії, без народу, без поваги порядніщих з самої себе; і друга – на українській землі, з своїми працюючими клясами, в великій боротьбі і праці за свою національну й соціальну незалежність, відродження, волю й розцвіт.

Одна називається — „Директорією“, се-б-то одним С. Петлюрою, а друга Робггниче-селяиським Правительством Української Радянської-Соціалістичної Республіки.

Петлюрівці та всі инчі контрреволюціонери в своїй контрреволюційній агітації проти радянського українського Правительства і всієї радянської сістеми головним чином опіраються на те, що в склад цього Правительства входять деякі окремі особи, що відомі серед українства як люди, що вели помилкову національну політику на Україні. Але на це можна зарані сказати: річ не в окремих особах, які сьогодня є, а завтра можуть не бути, а в усьому теперешньому напрямі, програмі й цілях державної влади. Програма й цілі відомі: незалежна соціалістична Україна. Крім того ми знаємо, що в склад його входять національні українські комуністичні й соціалістичні партії, (українська комуністична партія, незалежники, комуністи-боротьбисти, партія укр. лівих есерів) за якими стоять усі працюючі революційні й національно-свідомі українські маси. Ці партії мають в руках державну владу на Вкраїні, з ними наш трудовий народ. Значить, це є українське, законне, єдинодійсне Правительство.

Воно є тимчасове. Його відновлено після розпущення Воєнно-Революційного Комітету в інтересах української державности, для міжнародньої акції України, як незалежної держави. Воєнно-Революційнний Комітет не мав прана представляти державу. Новий же Уряд ніхто не мав повновласти призначати. Отже тимчасово вступило до виконання функцій Уряду Правительство вибране 3 з’їздом рад України. 15 квітня має бути з’їзд робітниче селянських рад усієї України, який вирішить остаточний і сталий склад українського Радянського Уряду.

Скликаний і переведений за згодою і участю українських комуністичних партій, цей З’їзд, як дійсно-верховннй орган працюючих кляс України, буде найвищим джерелом державної влади.

Отже, ще раз: чи безвідповідальна, безконтрольна, погромщицька, зрадницька, міщанська, задрипана по антантських і польсько-шляхетських передпокоях петлюрівщина, яка на випадок удачи неминуче приведе на Україну владу польської й руської реакційної буржуазії і тим самим неодмінно знищить, не тільки українську державність, але й національність, яка віддасть працюючий люд України в рабство всякому панству, – чи З’їзд робітниче-селянських Рад і Робітниче-селянське Правительство Незалежної Радянської Соціалістичної Української Республіки, яке бореться проти всякого панства, яке нищить усякий визиск, яке оголосило незалежність української робітниче-селянської держави і яке (що підтвержують навіть наші контрреволюціонери) гаряче, активно і широко провадить велику працю розвитку української національної культури, науки, школи?

Хай кожний, хто не є безнадійно засмоктаний в болото деморалізації, хто не зовсім ще задубів у гіпнозі петлюрівщини, хто не заплямував себе по вуха крадіжками й ріжними „операціями“, хто ще не зовсім забув у чаду отаманщини окрадену й віками визискувану всяким панством робітницю-націю, той нехай чесно, сумлінно, як на сповіді перед самим собою подумає, перевірить себе і других, не боячись своїх помилок і маючи мужність та гордість визнання їх, хай той подумає і зробить свій вибір. А з ним хай прийме і всі, до кінця, до найменьчої дрібниці випливаючі з його консеквенції й наслідки.

Надруковано у: „Нова доба“, Відень. 20 березня 1920 р.

Джерело: http://livasprava.in.ua

Advertisements

0 Responses to “Українська державна влада”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Січень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Лют »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: