Українська державність

Володимир Винниченко

Всеросійська революція, розчинивши двері „тюрми народів“, випустила на волю майже зовсім задушену ідею української державності. В світлі й сяйві революції, на просторі революційних перспектив, недосушене українство, що не сміло мріяти в тюрмі більше як про національну школу та манюсеньку автономійку, тепер — під надихами революції набрало сил, розмаху, сміливости, і виставило гасло цілковитої самостійности й суверенности української держави.

Три роки тягнеться тяжка боротьба за державність. Принесено масу жертв; принято силу пониження, образ і глуму; вчинено цілий ряд соціяльних і політичних злочинств. І ще тої ідеї не здійснено.

І вже чуються песімістичні голоси: ні, не мати нам своєї держави, не доросли; не дозрів український народ до своєї державности, не здатний він до державної роботи і немає в українства тих сил, якими можна будувати державу.

Отже варто зупинитись па цьому питанню.

Насамперед, треба проаналізувати свою ціль, її природу; потім ті засоби, способи й шляхи, якими ту ціль досягалося чи має досягатися.

Ціль. немов би цілком ясна й єдина для всіх і кожного українця: своя державність. Це навіть кожний отаман знає. Вільна, самостійна, суверенна, незалежна Україна.

Чудесно. Яка ж саме: з погляду соціяльного й політичного?

Оттут уже ясности й єдности поглядів усіх не буде.

Гетьманці хотять України монархічної, з владою кляси землевласників дрібних і середніх, в коаліції з інонаціональними клясами промислової й фінансової буржуазії.

Друга течія, демократи, має на меті Україну „демократичну“, республіканську, з владою дрібного селянства в коаліції з капіталістичними клясами.

Третя течія, соціялістична, хоче України радянської, соціялістичної, з владою пролетаріяту мійського й сільського, без якого-будь співробітництва з клясами капіталістичними.

Отже єдина ціль розбивається на три галузі, які можна назвати цілком самостійними цілями, настільки їх неможливо погодити одну з одною.

До цього треба мати на увазі, що всі течії заявляють, що укр. державність потрібна в інтересах укр. народу, в інтересах його національного, соціяльного й політичного добра, що це добро, треба гадати, є істотною, головною, кінцевою метою кожної течії, державність же є найкращий засоб для реалізації його.

Припустімо, що всі течії цілком щиро це заявляють і цілком щиро прагнуть добра своєму народові. І розгляньмо ті засоби, якими кожна течія хоче цього досягнути.

Монархістична течія вважає, що для добра українського народу найкращим засобом може служити монархичний лад, з королем чи гетьманом на чолі. Ця ґрупа гадає, що українські широкі маси може об’єднати ідея єдиновладности, убрана в національну форму. Король чи гетьман має спертися на клясу земельних власників (середніх і дрібних), як найбільш здатних, на думку цієї течії, до державного будівництва й найбільш національно свідомих. Велика земельна власність має бути поділена між малоземельним і безземельним елементом села з відповідною грошевою компенсацією великовласииків.

Кожна ціль вимагає відповідних собі засобів здійснення.

Як же могла би ця течія здійсняти свої пляни в даних умовах і обставинах? Короля чи гетьмана знайти легко. Але як же здобути теріторію для того короля? Вся вона є під радянською, соціялістичною владою, яка добровільно не схоче пустити короля і землевласників.

Треба здобувати теріторію і владу збройною силою. Де ж узяти тої сили? В руках укр. селянства є багато зброї тепер, це, дійсно, озброєний народ. Можна би звернутися до його, розіслати по селах своїх аґітаторів, виставити перед селянством свої лозунґи і гуртувати круг них народнє військо. Але, наскільки відомо, серед повстанських військ до сього часу не було ще ні одного загону, який мав би гетьманство. Отже, очевидно, цим шляхом ця течія не могла би здобути збройної сили.

Значить, треба шукати десь на-вні ─ у других держав. Весь капіталістичний світ тепер дуже заклопотаний істнуванням соціялістичних Республік Росії й України й вишукує всяких способів ліквідувати ці загрозливі для соціяльного устрою цілого світу держави. Для цієї мети ними давалася поміч російським монархістам, Колчаку, Денікіну, Юденічу. Коли б була певність, що українським монархістам пощастить побороти соціялістичну владу, вони дали би поміч і українським монархістам. Але справа утрудняюється тим, що антантські капіталістичні держави могли би дати поміч тільки технічнини засобами, зброєю, амуніцією і т. п., а людською силою не мають ніякої можливости.

Єдина держава, яка могла би помогти навіть вїйськом, це є Ґерманія. Є відомости, що українські монархісти ввійшли в договір з російськими монархістами з метою спільної боротьби проти Совітської Росії й України. Для цього Німеччина має дати свого війська, яке разом з тим військом, що формується монархістами має розпочати акцію. Цей план має ухвалити Антанта і дати німецьким монархістам дозвіл на участь в цьому поході.

Не треба багато думати, щоб зрозуміти, що цей план є надзвичайно трудний до виконання. Російсько-українська червона армія разом з повстанцями має в даний момент біля 3 міліонів людей. На випадок потреби вона може бути збільшена вдвоє і втроє. Скільки ж треба російсько-українсько-німецьким монархістам війська, щоб розбити цю армію й окупувати всю Росію й Україну?

Але припустімо на хвилину, що якимсь чудом цей план здійснюється, що німецькі війська розбивають червону армію, захоплюють всю Росію й Україну й заводять там монархичний устрій. Чи буде, цим десягнено тої істотної кінцевої мети, добра українського народу, — в ім’я якого буде провадитись та акція?

Коли пригадати собі, яке „добро“ приносив з собою Денікін, коли згадати ту люту, немилосердну клясову помсту й катування, яке йшло разом з походом Денікіна, то можна собі уявити по аналогії, що має прийти з походом українських монархістів, соціяльно рідних з Денікіним.

Але поминем цей бік питання. Укр. монархісти не ховають, що вони несуть „тверду владу“, що війна є війна, що розстріли цілих сел необхідні, що вішання робітників цілком нормальна річ, що землю, фабрики, банки буде повернено власникам, що влада має належати клясам буржуазним. Це є, в розумінню монархістів, для добра українського народу.

Хай так. Чи буде ж така держава, принаймні, національно-українська? Чи можливо такій державі надати національний характер? Це є річ абсолютно неможлива, протиприродна, цілковито нездійснима.

І ось з яких причин.

Монархістичннй устрій України зарані вирішує і соціяльний її характер. Влада в державі належатиме клясам буржуазним. Король чи гетьман буде підставною, так би сказати, сімволістичною фігурою. Кляс великобуржуазних, національно-українських немає. Та буржуазія, яка є на Вкраїні, є або руська, або руської культури. Вся вона економично, національно й культурно зв’язана з Росією. Вона мусітиме прагнути до об’єднання в єдину, неділиму. Її клясові економичні інтереси неминуче вимагатимуть як найшвидче відновити зв’язок з Росією, а тим самим відновити перервану революцією сіть економичних відносин.

Україна — край переважно здобуваючої промисловости. Росія — обробляючої. До революції вся централістична політика російського уряду прямувала до того, щоб розвивати промисловість центральної Росії, користуючись окраїнами, як підпомогаючими районами і ринками. Через те Україна, як самостійний промисловий край, — розвинена слабо, а капіталістичні кляси її являються орґаничними частинами одного цілого і капіталістичного орґанізму Росії.

В цьому полягає основна причина тої непереможної, упертої, злої згаги буржуазії України до єдиної, неділимої.

Другогою причиною є її національна орґанична рідність з Росією, її клясова зневага до національности своїх ілотів, її застаріле чуття своєї національно-культурної вищости.

Отже, ясно, що, діставши владу в свої руки, буржуазія України мусить негайно робити всі заходи до з’єднання з Росією. Так само вона мусить надати своїй владі характер руський. Було би чистим абсурдом, щоб, маючи владу, задаючи тон усьому устрою, вона через щось почала би ламати свою душу, насилувати себе, виганяти з себе все те, чим вона жила все життя і приймати те, що зневажала, вважала смішним, дурним і шкідливим для себе, се-б-то українську національність. Навпаки, в її клясових інтересах буде яко мога швидче, радікальніще й безповоротніще придушити, знищити всякий „сепаратизм“, всяку можливість українській нації до відокремлення. В її імперіалістичних інтересах буде необхідним нищити не тільки державність українську, а й національність, національну культуру, їй треба буде задержувати національний і культуральний розвиток українського народу, бо іменно в цьому полягає найбільша небезпека сепаратизма й загроза її пануванню. Вона мусить заборонити українську школу, українську книжку, вона не може їх допускати, хоч би й хотіла, бо цього вимагає природа її клясового соціяльного становища.

Яскравий приклад цього ми мали вже в періоді гетьманщини. Ми бачили, як нищення української державности й національности провадилось з залізною необхідностю, з невблаганою консеквентностю.

Українські монархісти можуть сказати, що вони руській буржуазії влади не дадуть, що влада належатиме монархові, якого буде підпирати аграрна середня надсвідома буржуазія і селянська дрібна буржуазія.

Це — абсурд. Насамперед, неможливо волею якоїсь ґрупи людей одкинути край на століття назад, утворивши з його якесь феодальне королівство з прімітивним сільським господарством, виключивши його з капіталістичного обороту всього світа.

Та й хто на це піде? Хіба це в інтересах тої самої антантської чи німецької буржуазії, яка буде помагати нищити соціялістичну владу на Вкраїні? Ця буржуазія буде диктувати закони на Україні. А лоґіка і весь наш досвід кажуть за те, що европейський імперіалізм буде мати діло тільки з капіталістичними клясами України, тільки з ними буде рахуватися, торгуватися, договорюватись. Українськими ж монархістами він скористується тільки як підпомогаючим засобом у боротьбі з соціялізмом на Вкраїні.

Отже, що вийшло би з „успіху“ монархістичної течії? Державність України було б неминуче, неодмінно скасовано. Національність було би жорстоко придушено. Довелося би починати а самого початку: добиватись школи на селі, потім у місті, боротись за кожну дрібничку, і процес відродження нації було би розтягнено на десятки років.

Ми не кажемо вже про те, що з соціяльного, політичного й економичного погляду Україну було би піддано на безоглядний, мстливий визиск, глум і катування ворожих. чужих нашій нації кляс.

Друга течія, демократична, не хоче монарха, не хоче влади земельних власників. Але це ріжниця не велика. Все те, що говорилося про монархичну течію, цілком прикладається й до цієї течії. Так само вона може побороти соціялістичну владу силою зовнішньою. Замісць короля — парламент; замісць влади середньої чи великої аграрної буржуазії — влада сільської дрібної буржуазії. Але як там, так і тут, дійсна влада належатиме великій буржуазії. Ніколи нігде дрібна буржуазія не мала влади над инчими клясами. Завсігди вона йде за кимсь.

І так само „демократи“ не можуть знищити економичної влади капіталу на Україні, так само за тим капіталом статиме сила европейського капіталу, так само цей владарь України буде балакати не з дрібною селянською буржуазією, а з великою, а з тими клясами, в руках яких будуть банки, фабрики, заводи, копальні.

І знов вийде те саме, що й з монархістами, що й було вже під час Центральної Ради: капітал (руський і европейський) одпихне од влади дрібну сільську буржуазію й буде розпоряджатись долею й життям всієї України так, як те буде корисно для його інтересів. А ці інтереси знов таки вимагатимуть з необхідностю знищення і державности і національности українського народу.

Нарешті, третя течія, соціялістична, хоче України радянської, соціялістичної. Чи може ця форма влади й соціяльного устрою забезпечити укр. національність і державність?

Ця форма соціяльно-політичного устрою, перш усього, вимагає знищення влади, сили й навіть самого істнування кляс буржуазних, се-б-то як раз найбільших ворогів українського національного відродження. Влада в радянській Україні належить клясам працюючим, пролетаріятові й незаможному селянству, се-б-то, як раз тим клясам, які найбільше потребують національних форм розвитку, які складають, власне, майже всю українську націю. Отже, ясно, що тільки цей устрій є найбільш з усіх устроїв сприятливий для національної держави й культури.

Ми знаємо, що реакційні й контрреволюційні елементи українства зараз же скажуть: так то воно так, але ж на Україні українського пролетаріяту, нема, там пролетаріят руський або зрусіфікований, отже, влада належить знов таки не українським елементам, а руським, що ми бачили й під час першого і під час другого радянського устрою на Україні; ми бачили, як нищилась і українська державність і укр. національність; руські комуністи, мовляв, є такі самі націоналісти, шовіністи й імперіалісти, як і їхня буржуазія.

Закид серйозний; за його говорять факти. Але розгляньмо явища глибше. Що певна частина пролетаріята на Вкраїні є руська, — це правда. Що друга частина — зрусіфікована, це також факт. Що національно свідома частина є меньча, це теж справедливо. Далі. Що національне чуття руської частини тягне їх до рідної їм Росії, що викохане віками ненормальних соціяльних умов чутгя пануючої нації лишило глибокі сліди в його псіхіці, це зрозуміло; що це чуття робить руський пролетаріят холодним, байдужим, а навіть часом неприхильним до національного відродження укр. пролетаріята й селянства, це виявлялося иноді досить виразно.

Але це явище не страшне для національної укр. справи. Це є наслідок іменно того старого, соціяльного, грабіжницького й насильницького ладу, який отруював псіхіку навіть працюючих мас. Не тільки в цій сфері, але й у других сферах сліди й шрами буржуазної хвороби лишилися в душі руського українського робітництва. З цими наслідками комуністи, бачучи їх, рішуче боряться. Не можуть ці сліди вікового способу думання й почування зникнути в один-два роки. Але вони неодмінно зникнуть, коли зникне причина їх, коли не стане самої хвороби, яка утворювала оті рани в псіхіці. І як раз для національної справи треба яко мога радікальніще, швидче убити ту хворобу буржуазного ладу, буржуазної, ідеолоґії, буржуазної етики. Як раз українцям, в їхніх хоча би тільки національних інтересах, треба бути найактивнішими прихильниками такого соціяльного ладу як в Росії, так на Україні й на всьому світі.

Але чуття є чуттям, а головними керуючими факторами людської діяльності є матеріальні, економічні інтереси. Цьому законові підлягають і соціялісти.

Дійсно, ми знаємо, що економичні інтереси Російської Совітської Республіки, її економична скрута, голод примушували руських соціялістів стреміти на Вкраїну, щоб її продуктами урятувати своє населення від голодної смерти й загибелі революції. Це було основною причиною того, що їм треба було захопити всю владу в свої руки, щоб мати змогу яко мога більше дістати помочи з України. А звідси ясно, що та влада мала не український характер, а руський, що вони боялись українського характеру навіть соціялістичної влади. Через те, головним чином, провадилась ними така націоналістична політика, таке нехтування національних інтересів укр. робітництва. Розуміється, це — величезна помилка. Це була політика імпульсу, політика голоду, яка цілковито розходилася з самою суттю революції, яка давала велику шкоду самій Росії, бо при инчій нац. політиці російських соціялістів на Вкраїні і продуктів з України більше одержав-би руський пролетаріят і революція на Україні не мала би таких болючих, тяжких поразок від контрреволюції.

Цю помилку вже усвідомлено в Росії, вже помічено і вже її виправляється.

Але українські контрреволюціонери, немов би з патріотизму, будуть уперто казати: ні економична експлуатація чи буржуазної чи соціялістичної Росії була й буде на Україні.

А, значить, буде й національна експлуатація і поневолення.

А чи це буржуазна, чи соціялістична, то все одно.

Справді, з поверховного погляду немов би нема ніякої ріжниці між експлуатацією руських соціялістів і руської буржуазії.

Але тільки з поверховного погляду. Треба розглянути явища в їх суті, в їхніх тенденціях. Який характер має економична експлуатація буржуазії і совітської влади?

Цілком ріжний. Експлуатація буржуазії випливає з усієї її соціяльної природи, вона є істотна, необхідна ціль цієї кляси, без експлуатації саме істнування буржуазії неможливе; експлуатація для буржуазії є вічний, незмінний соціяльний правопорядок, який вона охороняє й обставляє всякими засобами, орґанами й апаратами. Через це національне пригноблення експлуатованої нею країни для неї є необхідне, програмове завдання; це є засоб підтримування й охорони її соціяльне-економичної експлуатації; чим темніщі, несвідоміщі будуть маси, то легче, то в більших розмірах може провадитись експлуатація їх.

І цілком инчого характеру була експлуатація соціялістичної російської влади. Це була не клясова, не соціяльна експлуатація, а державна. Робітниче-селянська російська держава, борячись за революцію, за соціяльне визволення своє і всього світу, мусіла рятувати своє істнування походами на Вкраїну і експлуатацією її природних багацтв.

Але ясно, що ця експлуатація може мати тільки тимчасовий характер.

Коли б навіть не було ні в Росії, ні на Україні ніяких сил, що вплинули б на зміну національної політики Совітської Росії, коли б, припустімо, руські соціялісти мали цілковиту, нічим необмежену волю робити на Вкраїні все, що вони схотіли би, то й то вони згодом не мали би основних причин для такої політики. Як тільки минула би гостра небезпека для революції, як тільки ланцюг блокади спав би, як тільки поліпшився б транспорт і для Росії явилась би змога використати свої власні природні багацтва (Сібір, Урал і т. д.) (а до цього вже й ранше направлялася економична політика російських комуністів), так потреба в використовуванню України звелася б до мінімума.

А коли б ця часова причина експлуатації загубила свою силу і зникла, то инчої, соціяльної такої, як у буржуазії, не було би і не могло би бути. Коли ж зникла б економична експлуатація, так зникла б і основана на ній ненормальна національна політика. Бо соціяльна природа, характер, тенденції й цілі пролетарської кляси як раз є протилежні цілям і природі буржуазії. Як для буржуазії експлуатація є необхідностю й законом, так для пролетаріяту є законом і необхідностю знищення всякої експлуатації, всякого визиску. Як для буржуазії необхідно треба в її соціяльних клясових інтересах гнітити всякий розвиток, всякий ріст самодіяльності працюючих мас, а так само національну їхню свідомість, національні форми їхнього духовного росту, так пролетаріятові необхідно треба цей духовний ріст побільшувати, розвивати, скріпляти. Всякому чесному, послідовному соціялістові надзвичайно важне, щоб працюючі забиті маси яко мога швидче, яко мога легче виросли, усвідомили собі свою велику роль в перебудові світу, щоб вони виявляли яко мога більше активности, ініціативи в цій історичній світовій боротьбі соціялізма з капіталізмом. Найлегчими, найшвидчими, найекономніщими і успішними засобами розвитку є національні форми. І всякий соціяліст мусить іменно за ці форми, за ці засоби хапатися.

І таким способом природа пролетарської кляси, її завдання й цілі неминуче, необхідно, навіть проти волі застарілого чуття пануючої нації, мусять нести руських соціялістів не тільки до визнання національности українських працюючих мас, не тільки до знищення всякого національного поневолення, а більше того: до активної допомоги, до енергійного, всіма засобами веденого сприяння розвиткові національної культури, національної робітничої державності, як всеобхоплюючого засобу увільнення від усіх пережитків національного гніту.

Вважаючи свою власну державу тільки засобом здійснення соціялістичних завдань пролетаріяту, як переходовим етапом до соціялізму, російські соціялісти не мають також ніяких державних інтересів дивитись на українську державність як на загрозливий фактор у розвитку їхньої державности. І російська, і українська, і всяка инча пролетарська держава для всякого соціяліста є явище часове, необхідне для знищення взагалі самої держави, як орґана клясового панування. І з цього погляду знов таки скріплення, зміцнення української робітниче-селянської держави, як найкращого засобу боротьби з усіма проявами клясового панування буржуазії на Україні, для російського послідовного соціяліста є потрібне й необхідне.

І підтвердження всього цього ми вже бачимо в реальному життю. Ми бачимо, як російська совітська влада все більш і більш приходить до позитивної активности в національному українському питанню, як національній культурі присвячується велика увага, як російські соціялісти силою своєї власної об’єктивної природи й своїх цілей приходять до необхідности бути активними в знищенню всяких перепон на шляху національного розвитку українського трудового народу. І в той час, як Денікін, представник російської контрреволюційної буржуазії, ідучи походом на Вкраїну, оголошує єдину, неділиму, касує всі українські установи, видає закони про цілковите знищення української школи, коли забороняє вживати навіть слова „українець“, „український“, заміняючи їх „малоросом“, „малоросійський“, коли стираються українські вивіски, написи, закриваються газети, а українських діячів вішається й арештовується, коли, словом, Денікін виявляє тенденції й клясову природу буржуазії, — то в цей же час російські соціялісти, роблячи наступ з другого кінця, оголошують незалежність Української Радянської Республіки, оповіщають строгу кару за яке-будь насильство над укр. культурою, виявляють повну активність в забезпеченню національних форм духовного розвитку укр. працюючого народу.

Цілковита протилежність.

Але ця протилежність випливає не тільки з хотіння тої чи другої сторони, а з протилежності їхньої соціяльної природи, їхніх цілей і завдань. Обидві сторони мусять — хотять того, чи не хотять — так заявляти і так робити.

Отже для кожного українця, який щиро зацікавлений національним визволенням свого народу, який дійсно боліє бажанням бачити свій віками мучений, зневажений, запльований народ відродженим, вільним од усякого утиску, визиску, глуму й зневаги, для такого українця песімізму й зневірря не може бути: український народ живе і житиме; український народ, народ селян і робітників матиме свою державність, але іменно свою: робітниче-селянську державність.

Так, — для державности буржуазної, для державности визиску працюючих, для державности соціяльних глитаїв, павуків, шарлатанів і грабіжників, для такої державности, дійсно, українська нація не має даних. Дійсно, та кумпанія соціяльних лакуз, підніжків антантських грабіжницьких держав, яка майже рік розстиляється ряденцем в антантських передпокоях, яка випрохує, виплакує „хоч малесеньку дулю під ніс“, ця кумпанія може, справді, покинути свої надії, її мрії нездійснимі. Своїх грабіжницьких кляс укр. народ не має. Коли перемогла та антантська реакція, в ногах якої ці паскудники валяються, якій вони так по рабськи, по гладіаторськи служили стільки часу, яку вони так жагуче запрохували на Україну, коли б перемогла ця реакція, то цих хамів все одно було б одігнано від влади, її було би віддано справжнім панам, — руській буржуазії, руським капіталістичним клясам. І ці лакузи помогли би тільки знищенню української державности.

Українська державність в даний момент може бути тільки такою, якою є сама українська нація, се-б-то робітниче-селянська. Це єдина форма національної державности, яка є можлива для Української нації в її теперішньому стані. Коли переможе робітниче- селянська революція, —- українська державність буде, і буде, значить, цілковите, повне, національне і соціяльне визволення українського народу.

Коли переможе реакція, контрреволюція, то української державности не буде, бо для буржуазної державности, ще раз кажемо, українська нація даних немає. Вона буде тільки тоді, коли українська дрібна буржуазія природним шляхом виділить з себе велику буржуазію. Але це процес десятків літ.

Отже, хто стоїть за перемогу контрреволюції, хто входить в договори, переговори з Денікіними, Пілсудськими, хто служить цьому шкодливому й паскудненькому гладіатору-рабу Антанти Петлюрі, або всяким Мазепам, Петрушевичам, хто мобілізує й орґанізує де будь і які будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією, — той є зрадник своєї нації, той є ворог української державности, той є злочинець супроти свого народу.

І хай такі контрреволюціонери не виправдуються своїм „патріотизмом“. Це — патріотизм себелюбців, славолюбців, або маленьких затурканих дрібнобуржуазних душ: це — патріотизм посад, міністерських і посольських портофелів; це — патріотизм ледарів, розпусгників, казнокрадів; це — патріотизм тих маленьких, паскудненьких „діячів“, які ради „лакомств нещасних“ готові двадцять раз на день продать і свій „патріотизм“ і свій народ.

Українська робітнича державність, як найкращий засоб соціяльного і національного визволення українського народу, народилась в революції, в революції живе, розвивається і в революції всіх працюючих проти „патріотів“ ледарів і паразітів усього світу вона довершиться й закріпиться.

Надруковано у ґазеті „Нова доба“, Відень. 6 березня 1920 р.

Джерело: http://livasprava.in.ua

Advertisements

5 Responses to “Українська державність”


  1. 1 proletar 10/01/2010 о 12:48

    Робітнича державність – це міф, який був потрібен Винниченкові для того, щоб увійти до складу Ради Народних Комісарів УССР та ЦК КП(б)У. Побачивши, що там він залишиться завжди зайвим, що він не вписується в більшовицьку еліту, він відмовився сам від цього міфу.
    Маркс писав про диктатуру пролетаріату як засіб ліквідації держави, найманої праці, експлуатаціх людини людиною, подділу людства на нації. Для Винниченка держава – це засіб збереження нації, а нація – це читачі його повістей та романів.
    Соціалізм в окремо взятій Україні – це утопія, а політики
    типу Винниченка, Темницького, Петлюри – лакеї правлячих класів.

  2. 2 Ноунейм 10/01/2010 о 21:00

    Добавте на сайт “Пошук”. Шукати матеріали важкувато.

  3. 3 M-a 11/01/2010 о 15:03

    він наче є:) search

  4. 4 Рамон 09/02/2010 о 13:20

    Цікавий коментар, Пролетаре! Проте я особисто думаю, що робітнича державність – чи, можливо, Ви хотіли сказати «українська робітничо-селянська держава» – міт не більший, ніж міт диктатури пролєтаріяту. Залишивши осторонь політично-літературні амбіції Винниченка, я наважуся припустити, що, ратуючи за створення самостійної української робітничої держави, незалежної від Радянської Росії, він спирався на Маркса, адже в «Маніфесті комуністичної партії» написано: «Пролетаріат кожної країни мусить, звичайно, насамперед покінчити з своєю власною буржуазією». І вже після – додам я від себе – переходити до експорту революції.

  5. 5 Sposteregnyj 15/02/2010 о 22:00

    proletar, цыкава думка, шкода що не розгорнута.
    Мены здаэться, що ти правий ы не правий водночас.
    Хіба нема у світы національно-визвольної боротьби, чи очевидних етнічних відмінностей між людьми? Може марксизм поставив остаточну крапку у розробцы нацыонального питання? Про останнэ я б залюбки почитав. Посилання не скинеш?


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Січень 2010
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Гру   Лют »
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: