Директорія

Сергій Мазлах, Василь Шахрай

Директорія! Се дзвенить зовсім по-французькому! Що се за гієрогліф? Директорія складається, як кажуть, з п’яти чоловік. На чолі її стоїть В. Винниченко, бувший голова Генерального Секретаріату Ц. Ради український с.-д. Головнокомандуючим республіканських військ — С. Петлюра, бувший Військовий Секретар Ц. Ради, український с.-д. «Ба! Знакомые все лица!»

Директорія — се псевдонім Ц. Ради. Центральна Рада 29 квітня померла! Vive la Centralnaia Rada! Хай живе Директорія! Чого вона хоче? Її програму ми знаходимо в першому закликові до повстання проти Скоропадського главковерха Директорії — Петлюри.

«По наказу Директорії Української Републіки, я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадського, самочинно присвоївшого собі права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійної Української Республіки, за знищення її вольностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сіл і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Україні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопивцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов’язок кожного громадянина, мешкаючого на Україні, арештувати генерала Скоропадського і передати його в руки республіканських властей. Гетьманські розпорядження і накази по військах касуються, військові частини гетьмана Скоропадського, аби усунути даремного кровопролиття і розрухів, повинні перейти до лав військ республіки, услід за тими, які вже перейшли. Війська республіки мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спирався до останнього моменту. В сю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяни і робітники стали панами, в сю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В сю велику годину ви, брати козаки, осмілилися служити торгашам, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії і її пануючому класові — безробітному російському офіцерству і мародерам, — скупченим в контрреволюційне кубло на Дону».

Ся програма заслуговує якнайпильнішої уваги. Розглянемо її. Для сього нам доведеться торкнутися недавнього минулого. І якщо се минуле буде не дуже приємне для Директорії, — нічого не вдієш. Amicus Plato, sed magis amicus veritas est! Приятель Платон, а істина ще більший приятель! Тим паче, що ми підемо лише тим шляхом, який був у Бересті рекомендований нам делегацією Ц. Ради. Наша історія, наші нащадки скажуть, хто революціонер і хто контрреволюціонер, хто боронить права свого народу і хто його ворог, — говорила делегація.

Історія посувається так прудко, що нам нічого ждати нащадків і їх суду. Судити можемо вже ми.

Ми не станемо довго спинятися на Бересті і взагалі на історії до 29 квітня 1918 року. Читач знайде відповідний матеріял у брошурі В. Скоровстанський, «Революція на Вкраїні», — до якої ми й одсилаємо читача. Ми почнемо з народження ясновельможного пана гетьмана Скоропадського, з 29 квітня 1918 року.

Ся дата нічого, крім гірких почувань Центральній Раді, чи то пак Директорії, пригадати не може. Тому то наказ Петлюри з таким серцем говорить про Скоропадського, «самочинно присвоївшого собі права гетьмана України». Сей докір не зовсім відповідає дійсності. Бо Скоропадський став гетьманом за дозволом і прямою допомогою «законної» влади України — німецького війська. А німецьке військо було закликане на Україну Центральною Радою (тепер Директорія), щоб встановити «лад та спокій». Воно і виконало се завдання: Центральну Раду з глумом розігнало, а пана гетьмана настановило! Хто може судити, чи «самочинно» робило німецьке військо, чи ні? Тільки не «потерпевший»! Бо його суд буде пристрасний.

Правда, в своїй грамоті пан гетьман писав: «Я порішив… взяти на себе тимчасово всю повність влади, я оголошую себе гетьманом всєя України», – але се ж було лише словесністю для «надвірнього уживання».

Далі. Після германського перевороту добродії з Центральної Ради взагалі, українські с.-д. зокрема, визнали гетьманський уряд за «законний», а не самочинний». Се неправда? Ось факти!
«Нова Рада», — орган українських «кадетів», соціялістів-федералістів, які брали якнайжвавішу часть у Центральній Раді, — писала 2 червня: «Все лихо і вся причина внутрішньої незлагоди те, що новий уряд на ділі зовсім не йде за заявами пана гетьмана і ними в своїй роботі не керується». Що то за заява? Пан гетьман заявив: «Український народ в новій державній організації дістане залізну ґарантію оборони його державної, національної й культурної суверенности». Звідси видно, що в Українській державі є «добрий» пан гетьман і поганий уряд, і поганий тому, що налетіли недобитки російської бюрократії. Факт другий. «Робітнича Газета» — як відомо В. Винниченкові і Петлюрі, у.с.-д. — «Орган Центрального Комітету Української соціял-демократичної партії», умістила 17 серпня 1918 року статтю про «Розрухи на Україні». В сій статті вона подала клясифікацію “розгонових сил нинішніх розрухів”. Ось вона:
1. Елементи незадоволені передусім характером соціяльної політики нашого уряду, а особливо його місцевих аґентів і адептів» («стрелочник виноват»!).
2. Люди, котрі до того ж вважають, що і національна політика уряду іде всупереч інтересам Українського національного відродження та української державної самостійности.
3. Що керуються виключно зазначеними національними мотивами…
4. Грабіжники, вибиті з колії війною та революцією.
5. Більшовики в змісті отого перманентного ґвалтовного “уравнення”…
6. Більшовики як прихильники пануючого в Московщині “ладу” та приєднання України до цієї більшовицької Московщини.
7. Різного роду “об’єдинителі” (з Росією): тут і більшовики, і ліві есери, і праві есери, а навіть чорносотенці.

Подавши сю клясифікацію «Робітнича Газета» подає і пораду, як ставитися до всіх оцих розгонових сил. Порада ось яка: «Отже, коли з останніми двома групами боротьба мусить провадитися без всякої пощади, коли з 4 та 5 боротьба мусить бути твердою і рішучою, то з двома першими безперечно можна дійти до порозуміння, а навіть повернути їх проти всіх останніх».

Кому дається ся порада? Гетьманові. З ким можна порозумітися гетьманові? Між іншим з людьми, які незадоволені і характером соціяльної політики уряду, котра йде всупереч інтересам національного відродження та української державної самостійности. Хто під ними розуміється? Ті ж у. с.-д., які були незадоволені і т. д.

У серпні українські с.-д. визнавали гетьманський уряд за «законний», а не «самочинний» і пропонували йому свою допомогу, закликали до згоди.

Далі. Скоропадського Петлюра обвинувачує в злочинстві проти самостійної Республіки і знищенні її “вольностів”. Треба гадати, що сі злочинства почалися з моменту організації останнього кабінету міністрів, коли Скоропадський оголосив своєю задачею відродження «єдиної і неділимої» Росії і коли вже годі було сподіватися на те, що гетьман увійде в «згоду» з у. с.-д.

Далі. Петлюра обвинувачує Скоропадського в “переповненні тюрем найкращими синами українського народу, в розстрілі селян, в руйнуванні сіл, в насильстві над селянами і робітниками”. Але сей розстріл, руйнування, насильство були розпочаті ще Центральною Радою (Директорією) і виконувалися закликаним Центральною Радою військом Германії й Австрії. Але се ж «Робітнича Газета», орган у с. д., закликала гетьманський уряд до безпощадної боротьби «з останніми двома групами» наведеної вище клясифікації. А щоб не було ніякого сумніву, кого розуміє пункт 6, ми наведемо свідчення «Нової Ради» — газети дуже прихильної і до В. Винниченка і до С. Петлюри.

«До нас доходять безконечні скарги на вчинки нової влади на місцях, – писала «Нова Рада» 9 червня, ч. 96. — Позавчора в нашій газеті група членів селянського з’їзду висловлювала подяку нашій редакції, комітету партії с.-ф. та С. Петлюрі за заходи для визволення арештованих делегатів, але тут таки зауважила, що в Лук’янівській тюрмі єсть ще чимало арештованих. Нам крім того відомо, що в київське губернське земство скарги й заяви й благання порятунку йдуть такою масою, що для реєстрації їх та пересилання, куди слід, заведене ціле діловодство. Голову земської управи та всеукраїнської спілки земств С. Петлюру просто закидають такими заявами, а він, як ми знаємо, робить відповідні представлення і німецьким і українським властям.

«Вважаємо за обов’язок підкреслити одну деталь: у більшості заяв і скарг, які ми чуємо, майже нема нарікань на німецьке військо. Там, де були бої селян з німцями, звідти і не йдуть скаржитися: ніби пішли воювати, то приймають уже і всі наслідки».

От в сій деталі вся суть. Відомо ж, що села руйнувалися, селяни розстрілювалися і т. д. іменно закликаним Ц. Радою німецьким військом. Всі йшли з скаргами до Петлюри, але тільки не селяни, бо вони добре знали, навіть не читавши «Робітничої Газети», що для них є одна відповідь: безпощадна боротьба, так вам і треба, пішли воювати, то приймайте й усі наслідки!

Далі. «В сю велику годину … на всьому світі селяни й робітники стали панами» і тому «хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків?..» Гаразд! Значить проти поміщиків, — і за .. . кого? На всьому світі селяни й робітники стали панами, значить і на Україні..

Е, ні! Бач чого захотіли! Сі дурниці треба викинути з голови!

Другий головнокомандуючий Директорії на Лівобережній Україні, Болбочан оголошує в своєму приказі: «Оголошую, що ніяких совітів робочих депутатів, монархічних організацій і взагалі організацій, що намагаються захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

От тобі й маєш! Робітники і селяни на всьому світі стали панами, і тому на Україні головнокомандуючий Директорії забороняє робітничі і селянські організації, щоб вони не захопили влади, щоб не стали «панами».

Тут похований собака! Розгон Харківського Совіту показав, що се не одні слова.

Далі. Петлюра закликає боротися проти російських контрреволюціонерів і «контрреволюційного кубла на Дону». Нарешті, додумалися!

А був час (жовтень 1917 — квітень 1918), коли Директорія, чи то пак Центральна Рада, увіходила в найтісніші зносини з сим «кублом»; коли вона пропускала озброєне козацьке військо для сього «кубла»; коли вона не пропускала і обеззброювала більшовицьке військо, яке йшло боротися з сим «кублом»; коли вона закликала се «кубло» до утворення «соціялістичного (з Каледіним!) федеративного уряду» для цілої Росії; коли се «кубло» було не «кублом», а визначившимся (як запевняв В. Винниченко на І Всеукраїнському з’їзді) на Каледінові Доном.

Се було тоді, коли Центральна Рада жахнулася перед революцією в жовтні, коли вона гадала з’єднати «живі сили», що вигнані були з центру Росії.

Тоді Генеральні Секретарі деклямували революційні фрази — і робили контрреволюційне діло.

Тепер стан змінився. Тепер Директорія глухо говорить, що десь на світі робітники й селяни стали панами, і забороняє совіти робочих і селянських депутатів. Тепер Директорія боїться вживати «страшних» «революційних» слів, але об’єктивно вона грає революційну ролю. Подібно до того, як тоді революційні фрази (і особиста «чесність з собою») не могли стримати Ц. Раду від контрреволюційного діла, — так зараз боязкість революції і бажання приборкати селянство і робітництво не затримають революційного руху, а, навпаки, сама Директорія уже зробила за короткий час багато для розвитку революції, і ще зробить. Хоч се їй і не дуже бажане.

Бо об’єктивний стан зараз такий, що іншого виходу немає. Логіка подій сильніша за логіку людей!

Але боротьба з сим контрреволюційним Доном провадиться якось кумедно, не так, як з Совітами робітничих депутатів, напр., у Харкові. Той же Болбочан попереджає козаків, які огнем і мечем втихомирювали робітників Донецького басейну і розганяли теж Совіти, що він буде вживати проти них зброю, якщо вони не припинять свої злочинні вчинки, — бо їх звірства породжують більшовизм. А якби не породжували, тоді як велась би боротьба? А «союзники», які стоять за Доном і Кубанню? А німецьке військо, що колись допомагало Ц. Раді?

Директорія мовчить. Хоче перехитрити історію. Хто мовчить — двох навчить! Ой, якби знов не довелося перехитрити себе!

Історія-нянька «ушибла» Директорію, затуркала її. І вона не знає, на яку ступити.

Страшно, страшно поневоле средь неведомых равнин!

Французька Директорія родила Наполеона.

Кого то родить на сей раз Українська Директорія?

«Ранньою весною» народився від Центральної Ради, Директорії теж, ясновельможний пан гетьман Скоропадський.

Хто народиться у сю холодну зиму?

1919 р.

Джерело: Сергій Мазлах, Василь Шахрай. До хвилі. Що діється на Україні і з Україною. – Пролог, Нью-Йорк, 1967.