Панк в Анґлії

Ρoмąн Пíıцąлoв

Рецензія на кн.: Jon Savage. England’s Dreaming. Sex Pistols And Punk Rock
London: Faber and Faber, 2005. 656 стор.

Нове видання книги, вперше опублікованої в 1991 році. Її автор – ветеран музичної журналістики та поп-культурного коментування. Свою журналістську кар’єру Севидж розпочав у кінці 1970-х, коли видавав фензин London’s Outrage. Пізніше писав для Sounds, Face, New Statesman, Observer, Mojo.

Назва книжки цілком відповідає її змісту – йдеться в ній про панк-рок взагалі і Sex Pistols зокрема. Біографії учасників гурту, а також їхнього менеджера Мелколма Макларена, викладено в найдрібніших подробицях, починаючи від дитинства і закінчуючи подіями лютого 1979 року, коли помер басист гурту Сід Вішес. Важливість оповідей про дитячі роки Джона Лайдона чи Стіва Джонса для історії панк-року є неочевидною, проте читати їх не нудно. Особливо фрагменти, в яких ідеться про те, як підлітки Джонс та Кук, не маючи змоги купити, крали музичну апаратуру в зірок естради (серед жертв і Дейвид Боуі). Тим більше не нудно читати про інших панків – у книзі знайшлось місце і для друзів Sex Pistols, і для їхніх сучасників. Хоча Clash, X-Ray Spex, Siouxsie And The Banshees, Buzzcocks, Damned та інші займають у розповіді значно менше місця, ніж головні герої, вони не виглядають простими статистами. Вони теж герої, але герої не цієї, а інших книжок.

Севидж знає, що панк в Англії з’явився не нізвідкіля, тому згадує і музикантів, які на англійців вплинули. Такий вплив, зокрема, прийшов з Нью-Йорку, де в 1974-1976 навколо клубу CBGB’s утворилася сцена, що включала таких різноманітних музикантів як Лу Рід, Патті Сміт, Television, Ramones, Blondie. Їхній підхід до музики надихнув багатьох британських панків. Але перше місце серед предтеч панк-року займають New York Dolls, останнім менеджером яких був Макларен. Він не тільки підслухав у групи саунд – розхлябаний гітарний пофігізм, але й підгледів елементи іміджу, що мали потенціал викликати скандали у пресі – наприклад пов’язку зі свастикою на рукаві барабанщика Dolls (свастика згодом з’явилась на футболці з написом “Destroy”, в якій так часто з’являвся на публіці – часом не на вимогу Макларена? – Джонні Роттен).

Одними тільки музичними впливами справа не обмежується. Описуючи обставини появи панку, Севидж малює ширшу картину соціально-політичної ситуації у Великій Британії другої половини 1970-х – часу нафтової кризи, скорочення виробництва, довжелезних черг на біржах праці та в пунктах видачі допомоги, насильства на вулицях, поширення расистських і фашистських настроїв, політичних негараздів. Ця ситуація сприяла формуванню панку як музики тотального заперечення („Майбутнього немає!”) та анархічного бунту („Анархія в Сполученому Королівстві”).

В багатьох місцях у книзі наголошується на тому, що для панку був важливим ситуаціонізм (ніби на підтвердження цієї тези в книгу поміж інших вміщено фотографію Макларена, на якій той одягнутий в сорочку з лозунгом „Будь розумним – вимагай неможливого”). Однак, схоже на те, що важливішими для панку були мода і стиль. Адже тому, як Макларен шукав стиль для себе і панку в Лондоні та Нью-Йорку, як відкривав то одну, то іншу крамницю одягу та аксесуарів, як ті крамниці виглядали і що в них продавалось, і як, присвячено ледь не половину першої частини книги „Грудень 1971 – серпень 1975”. Автор намагається показати, як, застосовуючи методи ситуаціоністів у шоу-бізнесі, Макларен використовував панк для вторгнення у буржуазну музичну промисловість з метою її дискредитації та руйнування зсередини. По-правді кажучи, наміри його не виглядають такими вже революційними. Схоже, він радше жадав слави для себе та займався саморекламою. Так що ніякого руйнування не сталося не тому, що „революціонери” зазнали поразки, а тому що його не ставили за мету. Силу „суспільства спектаклю” недооцінили, і революційна антибуржазність панку – якщо така взагалі мала місце не лише в уяві музикознавців – була дуже швидко асимільована і перетворена на спектакль (поп-продукт).

Та й чи могло таке руйнування відбутися? Чи не є тактика ситуаціоністів – підрив Системи зсередини її ж вибухівкою – утопією? І чи не є ілюзією віра в те, що популярна музика може становити реальну загрозу для капіталістичного суспільства? Що в ній небезпечного? Вихиляння стегнами Елвісом? Істерики на концертах Beatles? Пара сотень панків, що байдикують на Трефелґар-сквер? Реальну загрозу можуть створювати тільки реальні вчинки, а не галас у пресі та обмахорювання звукозаписуючих компаній – все це віртуальна боротьба. Панк не ніс конкретної політичної програми, і це, мабуть, добре. Чим менше в музиці гасел, чим більш інстинктивною та алегоричною є вона у своєму протесті, тим більше в неї шансів не втратити цікавість і не перетворитися на вчорашню стінгазету.

За Севиджем, панк закінчився 14 січня 1978 року, коли Sex Pistols зіграли свій останній концерт у Сан-Франциско. Думаю, любителі „справжнього панку” (типу Exploited) чи американського гардкору (типу Black Flag) тут багато в чому автору заперечили б. Зрозуміло, що таке трактування може здатися дуже обмеженим. Воно зосереджується головним чином на „ляпасі суспільному смакові”, розрекламованому англійськими музтижневиками й таблоїдами, та ігнорує, наприклад, створення автономних мереж запису й поширення музики. Але автор вважає панк явищем переважно англійським і майже миттєвим, прив’язаним до конкретного періоду – 1976-1978 років. Для нього панк – це Sex Pistols. Зрештою і книжку він назвав „Англійське сновидіння. Sex Pistols і панк-рок”, а не „Повна та правдива історія панку” чи „Панк від А до Я”. Кожний має право на власний погляд, тим більше Севидж, який був не тільки свідком, але й учасником – як журналіст – подій. У 1978 році закінчився панк, але не музика. Після панку в популярній музиці почалася нова епоха, новий, можливо, набагато більш захоплюючий час – пост-панк.

Джерело: «Аутсайдер» (Київ). — №7, 2007.