Опір

Ноем Чомський

Через кілька тижнів після демонстрацій у Вашингтоні [1967] я все ще намагаюся зібрати докупи свої враження про тиждень, якісний вимір якого важко осягнути чи виразити. Можливо, деякі особисті роздуми можуть принести користь іншим людям, які поділяють мій інстинктивний несмак до активізму, але самі не підходять до небажаної, проте майже неминучої кризи.

Для багатьох учасників Вашингтонських демонстрацій останні символізували перехід «від незгоди до опору». Я повернуся до цього гасла та його значення, проте я б хотів на самому початку прояснити, що я вважаю його не тільки точним у тому, що стосується настрою демонстрацій, але й, за умови належного тлумачення, правильним для нинішнього стану протестів проти війни [у В’єтнамі]. Такий протест має динаміку, якій неможливо опиратися. Можна почати з написання статей та виголошення промов, з участі в створенні, у багато способів, атмосфери занепокоєння й обурення. Нечисленні сміливці звернуться до прямої дії, відмовляючись поводитися так, як поводилися «добропорядні німці» [за гітлеризму], яких усі ми навчилися зневажати.

Дехто буде змушений прийти до цього рішення, коли їх призвано на військову службу. Незгодні з загальною політикою сенатори, письменники й інтелектуали стежитимуть, як молоді люди відмовляються служити у Збройних Силах, брати участь у війні, яку вони зневажають. А потім що? Чи можуть ті, хто пише та промовляє проти війни, заспокоїтися на тому, що вони не закликали й не підтримували опір призову, а просто допомогли створити клімат громадської думки, за якого будь-яка пристойна людина відмовлятиметься брати участь у злощасній війні? Це дуже сумнівний погляд.

Не дуже легко також спостерігати з безпечної позиції, коли інших примушують до похмурого та болючого кроку. Справа в тому, що більшість із 1000 повісток, переданих до Департаменту юстиції 20 жовтня, надійшли від людей, що можуть уникнути військової служби, але наполягли на тому, щоб розділити долю менш привілейованих. Таким чином коло опору розширюється.

І зовсім окремо: неможливо не бачити, що тією мірою, якою ти обмежуєш свій протест, тією мірою, якою ти не здійснюєш дії, які можеш здійснити – ти приймаєш на себе роль співучасника в тому, що чинить уряд. Дехто діятиме, усвідомивши це, поставивши перед собою моральне питання, якого не може уникнути жодна людина, що має совість.

16 жовтня я слухав, як Говард Зінн пояснював, чому йому соромно бути американцем. Я бачив, як кількасот молодих людей (дехто з них – мої студенти) прийняли тяжке рішення, перед яким не повинна поставати жодна молода людина: розірвали свої призовні квитки. Тиждень закінчився наступного понеділка, тихим обговоренням у Гарварді, під час якого я чув оцінки необхідної потужності ядерної бомби, потрібної для того, щоб «усунути» Північний В’єтнам («дехто буде цим обурений але…»; «жоден цивільний посадовець в уряді про це не каже, наскільки я знаю»; «не будемо використовувати такі емоційні слова, як ‘знищення’» і т.д.), та слухав чільного експерта з радянських питань, який пояснював, як люди у Кремлі дуже уважно стежать за тим, чи можуть досягти успіху рухи за національне визволення, і якщо так, то вони підтримуватимуть їх по цілому світу. (Якщо ти спробуєш зазначити такому експертові, що в такому разі, якщо люди в Кремлі раціональні, то вони напевне вже зараз підтримають десятки таких воєн, оскільки так вони можуть малим коштом підірвати військову міць Америки та розірвати наше суспільство на шмаття – тобі скажуть, що ти не розумієш російську душу.)

Вихідні, в які пройшли Демонстрації за мир у Вашинготі, залишили у мене яскраві та сильні, проте незрозумілі за своїми наслідками враження. Основний спогад – це сама сцена десятків тисяч молодих людей, які стоять довкола того, що вони вважають – я мушу додати, що я з ними згоден – найбільш мерзотним закладом на цій землі, та вимагають, щоб він припинив спричиняти нещастя та руйнування.

Десятки тисяч молодих людей. Це мені важко осягнути. Шкода, але це правда: абсолютна більшість тих, хто кричить від жаху перед тим, що відбувається – це молоді люди, молоді люди, яких б’ють, коли вони обстоюють свої позиції, молоді люди, які мають вирішувати: йти до в’язниці або вигнання – чи воювати у мерзотній війні. Вони мають постати перед цим рішенням на самоті, або ж майже на самоті. Нам слід запитати себе, чому це так.

Чому, наприклад, сенатор Менсфіл відчуває «сором за образ, який вони створили цій країні», й не відчуває сорому за образ, який створили цій країні установою, якій протистоять ці молоді люди, установою, якою керує розумна, м’яка та виразно розумна людина, що може спокійно свідчити перед Конгресом, що кількість зброї, виділеної на війну у В’єтнамі, перевищила сукупну кількість зброї, яку мали Німеччина й Італія у Другій Світовій війні?

Чому сенатор Менсфілд може промовляти гучними фразами про тих, хто не підкоряється «законному ладу», маючи на увазі маленьку групу демонстрантів, а не дев’яносто з чимось відповідальних людей у стінах Сенату, які з повним усвідомленням стежать за тим, як Держава, якій вони служать, відверто, нахабно порушує прямі вимоги Хартії ООН – найвищого закону землі? Він прекрасно знає, що перед вторгненням до В’єтнаму не було збройного нападу на жодну державу. Врешті, саме сенатор Менсфілд доповів нам, що «коли на початку 1965 почалося різке зростання американських військових зусиль, оціночно лише 400 солдатів Північного В’єтнаму перебували поміж ворожих сил Півдня, які тоді налічували 140000 осіб»; і саме зі звіту Менсфілда ми дізнаємося, що на той час у Південному В’єтнамі вже перебували 34000 американських солдатів, на порушення нашого «урочистого зобов’язання», прийнятого в Женеві в 1954 році.

Можна продовжувати. Після перших Міжнародних днів протесту в жовтні 1965 року сенатор Менсфілд розкритикував «відчуття повної безвідповідальності», яке показали демонстранти. Ані тоді, ані відтоді він не мав чого сказати про «відчуття повної безвідповідальності», яке продемонстрували сам сенатор Менсфілд та інші, які тихо стоять поруч і голосують за асигнування на війну, поки міста та села Північного В’єтнаму цілком нищаться, поки мільйони біженців на Півдні вимушені залишити свої домівки через американське бомбардування. Він не має чого сказати про моральні стандарти або повагу до міжнародного права тих, хто дозволив цю трагедію.

Я говорю про сенатора Менсфілда саме тому, що він не є ура-патріотом, який хоче, щоб Америка панувала над світом; він – радше американський інтелектуал у найкращому розумінні цього терміну, науковець і розумна людина – саме така людина, яка є жахом нашого часу. Можливо, це суто особиста реакція, але коли я дивлюся на те, що відбувається в нашій країні, найбільше мене жахає не Куртіс ЛеМей, із його бадьорим запевненням, що ми забомбуємо всіх назад до кам’яного віку – а радше спокійні висновки політологів щодо того, скільки саме сили необхідно, щоб досягти наших цілей, або яка саме форма правління у В’єтнамі буде прийнятною для нас. Мене жахає відсторонення і холоднокровність, із якими ми розглядаємо й обговорюємо нестерпну трагедію. Всі ми знаємо, що якби Росія або Китай були винні в тому, що ми зробили у В’єтнамі, ми б тут вибухали від морального обурення цими жахливими злочинами.

У плануванні Вашингтонських демонстрацій був, на мою думку, один серйозний прорахунок. Очікували, що після маршу на Пентагон відбудеться кілька промов, і що ті, хто хоче взяти участь в акції громадянської непокори, потім відокремляться від натовпу та пройдуть до Пентагону – кількасот ярдів через відкритий простір. Я раніше вирішив не брати участь у громадянській непокорі, й не знаю точно, що планувалося. Кожен мусить усвідомити, що в таких справах дуже важко відрізнити раціоналізацію від раціональності. Я відчував, що перші масові акти громадянської непокори мали б бути визначені більш конкретно, більш виразно на підтримку тих, хто відмовляється служити у В’єтнамі, на кого неминуче впаде справжній тягар незгоди. Цінуючи точку зору тих, хто бажав виразити свою ненависть до війни більш прямо, я не був переконаний, що громадянська непокора в Пентагоні матиме або значення, або ефект.

У будь-якому разі, те, що сталося насправді, досить сильно відрізнялося від того, чого всі очікували. Кілька тисяч людей зібралися слухати промови, проте більшість протестантів пішли прямо до Пентагону: дехто – тому що вони схилялися до прямої дії, а багато хто тому, що їх просто затягнув натовп. Зі сцени для промовців, на якій я стояв, було важко визначити, що саме відбувалося біля Пентагону. Все, що ми бачили – це рух натовпу. Зі свідчень інших людей я розумію, що протестанти пройшли крізь лінію військ і навколо нею, зайнявши позицію на сходах Пентагону й залишившись там.

Незабаром стало очевидно, що кільком організаторам маршу та групі переважно людей середнього віку, які зібралися навколо них, не слід залишатися на сцені для промовців, поки самі демонстранти, переважно зовсім молоді, перебували біля Пентагону. (Я пригадую, що біля сцени я бачив Роберта Лоуелла, Дуайта Макдональда, Монсеньйора Райса, Сідні Ленса, Бенджаміна Спока та його дружину, Дегмара Вілсона, Дональда Кейліша.) Девід Деллінджер запронував, щоб ми спробували наблизитися до Пентагону. Ми знайшли місце, ще не заблоковане демонстрантами, та підійшли до лінії військових, які стояли за кілька метрів від будівлі. Деллінджер сказав, щоб ті з нас, хто ще не виступав на мітингу, поговорили безпосередньо з солдатами через маленьку переносну звукову систему. Відтоді мої спогади доволі фрагментарні. Говорив Монсеньйор Райс, а потім я. Поки я говорив, лінія солдат просунулася, пройшовши повз мене – досить незвичайне відчуття. Я не пригадую, що саме я казав. Суть полягала в тому, я думаю, що ми тут через те, що не хочемо, аби солдати вбивали, і щоб їх убивали – але я пригадую, що те, як я це викладав, здавалося дурним і недоречним.

Солдати, які просувалися вперед, частково розсіяли маленьку групу, яка прийшла з Деллінджером. Ті з нас, хто залишився позаду лінії військових, перегрупувалися, й почав говорити доктор Спок. Майже одразу звідкись виринула інша лінія солдат – цього разу це був щільний стрій, із гвинтівками в руках, і вони повільно просувалися вперед. Ми сіли на землю. Як я згадував раніше, я не мав наміру брати участі у жодних актах громадянської непокори – до тієї миті. Але коли гротескний організм почав поволі наближатися – ще більш гротескний від того, що його клітинами були окремі живі люди – стало очевидно: не можна дозволити цій речі наказувати тобі, що ти робитимеш.

Тоді мене й заарештував державний виконавець – офіційно, за перешкоджання солдатам. Слід додати, що солдати, наскільки я бачив (а бачив я недалеко) здавалися засмученими всім тим, що відбувається, й поводилися настільки м’яко, наскільки це можливо, коли тобі наказують (я гадаю, це був наказ) штовхати та бити дубинками пасивних, тихих людей, котрі відмовляються рухатися. Державні ж виконавці, як і можна передбачити, поводилися зовсім по-іншому. Вони нагадували мені поліцейських, яких я бачив у в’язниці в Джексоні, штат Міссісіпі, кілька літ тому, котрі сміялися, коли старий чоловік показував нам закривавлену саморобну пов’язку на нозі, намагаючись описати нам, як його побила поліція.

У Вашингтоні найбільше дісталося від рук державних виконавців молодим хлопцям і дівчатам – особливо хлопцям із довгим волоссям. Здавалося, ніщо не спонукало держвиконавців до садизму настільки, як довге волосся у хлопця. І все ж, хоча я й бачив кілька актів насильства з боку держвиконавців, їхня поведінка, здається, значною мірою вар’ювалася від байдужості до дрібного паскудства. Наприклад, нас годину чи дві протримали в поліцейському фургоні з замкненими дверима й лише з кількома дірками для вентиляції – не можна поводитися надто уважно з такими злісними злочинцями.

У в’язниці, де ми переночували, та після звільнення я чув багато історій, і я відчуваю, що вони справжні, про сміливість молодих людей, багатьох із яких доволі сильно налякав тероризм з боку поліції, що почався пізно ввечері, коли телеоператори та більшість представників преси пішли. Вони годину за годиною тихо сиділи в холодній ночі; багатьох із них штурхали, били та протягували крізь лінії поліцейських.

Я також чув історії, які мене засмучують, про провокації стосовно військових з боку демонстрантів – зазвичай, здається, стосовно тих, хто не йшов у передніх рядах. Звичайно, це виправдати не можна. Солдати – невільні інструменти терору; ми ж не звинувачуємо й не нападаємо на дубинку, якою когось побили до смерті. Солдати – також люди, зі своїми почуттями, до яких також можна, мабуть, апелювати. Насправді є гідні довіри свідчення про те, що один солдат, а може троє чи четверо, відмовилися підкорятися наказам і були поміщені під арешт.

Солдати, врешті, перебувають значною мірою в тій самій позиції, що й ті, хто опирається призову. Якщо вони підкоряються наказам – їх брутально критикують за те, що вони роблять; якщо не підкоряються – наслідки для таких осіб дуже жорстокі. Вони перебувають у такому становищі, що заслуговують на співчуття, а не на жорстке ставлення. Але ми повинні зберігати відчуття співмірності в цій справі. Усе, що я бачив або чув, вказує на те, що демонстранти відіграли лише незначну роль у початку насильства, яке сталося.

Аргумент, що опір війні повинен залишатися виключно ненасильницьким, здається мені нездоланним. Насильство як тактика – абсурд. Ніхто не може змагатися за рівнем насильства з Урядом, і вдавання до насильства, яке достеменно закінчиться поразкою, просто відлякує та відчужує тих, кого можна залучити, та ще більше заохочує ідеологів та адміністраторів до силових репресій.

Більш того, ми сподіваємося, що ті, хто бере участь у ненасильницькому опорі, самі стануть людьми, більш гідними захоплення. Неможливо не вражатись особистими якостями тих, хто виховався в русі за громадянські права. Попри інші досягнення, рух за громадянські права зробив неоціненний внесок в американське суспільство, змінивши життя та характери тих, хто брав у ньому участь. Можливо, програма принципового, ненасильницького опору може зробити те саме для багатьох інших в особливих обставинах, перед якими ми стоїмо сьогодні. Можливо, це врятує країну від жахливого майбутнього, від іще одного покоління людей, які вважають розумним обговорювати бомбування Північного В’єтнаму як питання тактики чи ефективності витрати на це коштів.

Мушу визнати, я відчув полегшення, зустрівши у в’язничній камері людей, який я поважав уже роками – Нормана Ейлера, Джима Пека, Девіза Деллінджера та багатьох інших. Гадаю, це підтримало й багатьох юнаків, які могли відчути, що вони не є цілком відокремленими від світу, який вони знали, та від людей, якими вони захоплювались. Було зворушливо спостерігати, як безпомічні молоді люди, яким було багато що втрачати, ладні були йти до в’язниці за те, у що вони вірили – молоді інструктори з державних університетів, студенти коледжів, які мають блискуче майбутнє, якщо триматимуться “правильної” лінії.

Що далі? Очевидно, це питання на думці в кожного. Гасло “від незгоди до опору” має сенс, на мою думку, проте я сподіваюся, його не зрозуміли так, що незгода повинна припинитися. Незгода й опір – це не альтернативи, а два види діяльності, що мають підсилювати одна одну. Немає жодних причин, чому ті, хто відмовляється платити податки, чинить опір призову та бере участь в інших формах опору, не повинні також і говорити до церковних громад або на міських віче, або ж залучатися до виборчої політики заради того, щоб підтримати мирних кандидатів або референдуми щодо війни.

На моєму досвіді, часто саме люди, віддані опору, найглибше залучалися до таких спроб переконувати інших. Відклавши наразі питання опору вбік, я гадаю, слід наголосити, що дні “терплячого пояснювання” аж ніяк не завершились. Коли додому повертаються труни, а податки зростають – багато людей, раніше охочих приймати урядову пропаганда, ставатимуть усе більш і більш занепокоєними, намагатимуться думати самі.

Більш того, нещодавнє зміщення урядової лінії дає нам визначну нагоду для критичного аналізу війни. В останніх виступах на захист американської війни у В’єтнамі відчувається пронизливий відчай. Ми все менше чуємо про “свободу та демократію” для південних в’єтнамців – і все більше про “національний інтерес”. Секретар Раск розходився говорити про небезпеки, які становить для нас мільярд китайців; віце-президент каже нам, що ми боремось із “войовничим азіатським комунізмом”, “штаб-квартирою якого є Пекін”, та додає, що перемога Вьєт-Конга становила б пряму загрозу Сполученим Штатам; Юджин Ростоу доводить, що “немає жодної користі від будівництва взірцевих міст, якщо їх розбомблять через двадцять років”, і так далі (вся ця “легковажна образа ВМФ США, як нещодавно прокоментував Волтер Ліппман).

Це зміщення у пропаганді робить для критичного аналізу значно легшим напад на проблему В’єтнаму в її серці – яке розташоване у Вашингтоні та Бостоні, а не в Сайгоні та Ханої. Ті, хто був проти завоювання Маньчжурії Японією одне покоління тому, ставили наголос на політичних, соціальних і економічних проблемах не Маньчжурії, а саме Японії. Вони не брали участі у фарсі-суперечці щодо точної міри підтримки маріонетковому імператорові – а розглядали джерела японського імперіалізму.

Тепер опоненти війни можуть значно легше перемістити свою увагу до внутрішніх причин агресії з боку їхньої власної країни. Ми можемо запитати, чиєму “інтересові” служать 100 000 жертв и 100 мільярдів доларів, витрачених на спробу підкорити маленьку країну за півсвіту від нас. Ми можемо вказати на абсурдність ідеї, начебто ми “стримуємо Китай”, знищуючи народні та незалежні сили на його кордонах. Ми можемо запитати, чому ті, хто визнає, що “В’єтнамський комуністичний режим імовірно був би… анти-китайським” (Айтіл Пул, Asian Survey, серпень 1967 року), тим не менш підписують заяви, в яких сказано, ніби В’єтнам протистоїть агресивній експансії Пекіну.

Ми можемо запитати, які чинники в американській ідеології дозволяють розумним і добре інформованим людям настільки легко стверджувати, що ми “наполягаємо виключно на тому, щоб Південний В’єтнам мав свободу самостійно визначати своє майбутнє” (Громадський комітет за мир і свободу, Нью-Йорк Таймс, 26 жовтня) – хоча вони прекрасно знають, що режим, який ми насадили, виключив усіх, хто брав участь у боротьбі проти французького колоніалізму, “і правильно зробив” (секретар Раск, 1963); що відтоді ми намагаємося придушити “народне повстання” (генерал Стілвел) під проводом лише “дійсно масової політичної партії у Південному В’єтнамі” (Дуглас Пайк); що ми були наглядачем над знищенням буддистської опозиції; що ми запропонували селянам “вільний вибір” між Сайгонським урядом і В’єт Конгом, загнавши їх до стратегічних халуп, у яких кадри та прихильників В’єт Конгу було знищено поліцією (Роджер Гілсман); і так далі. Історія знайома.

Що більш важливо, ми можемо поставити дійсно фундаментальне запитання. Припустімо, було б у американських “національних інтересах” розтерти на порох маленький народ, який відмовляється підкоритися нашій волі. Чи було б тоді для нас легітимним і належним діяти відповідно до цього “національного інтересу”? Всілякі Раски, Гамфрі та вищезгаданий “Громадянський комітет” кажуть “Так”. Це найвиразніше показує, як ми стаємо на той самий шлях, що й фашистські агресори одне покоління тому.

Здається, дехто відчуває, що опір “очорнить” рух за мир та ускладнить вихід на потенційних прихильників через більш знайомі канали. Я незгоден із цим запереченням, але відчуваю, що його не можна легковажно відкинути. Учасники опору, які сподіваються врятувати народ В’єтнаму від страждань, повинні обирати справи, яким вони протистоять, і способи, які вони застосовують, таким чином, аби отримати якомога ширшу народну підтримку своїм зусиллям. Звичайно, не бракує конкретних справ і почесних засобів, а отже, не має жодних причин вдаватися до огидних дій через неоднозначні причини.

Зокрема, мені здається, що опір призову, проведений належним чином (як це було досі), є не тільки високо принциповою та сміливою дією; крім того, він може отримати широку підтримку та стати політично ефективним. Більш того, він може допомогти підняти питання про пасивну співучасть у війні, якої ми зараз надто легко уникаємо. Ті, хто постає перед цими питаннями, можуть навіть піти далі та звільнитися від руйнівного для мислення ідеологічного тиску американського життя та поставити деякі серйозні запитання стосовно ролі Америки у світі.

Більш того, я відчуваю, що це заперечення опорові не сформульоване належним чином. «Рух за мир» існує тільки у фантазіях параноїків. Ті, хто вважає деякі з застосованих засобів або переслідуваних цілей суперечливими, може протистояти війні в інші способи. Їх не буде виключено з руху, який не існує; вони можуть звинувачувати тільки самих себе, якщо вони не використовують інші доступні форми протесту.

Я залишив насамкінець найважливіше питання – питання, про яке я маю найменше чого сказати. Це питання про форми, яких має набрати опір. Усі ми беремо участь у війні більшою чи меншою мірою, хоч би тому, що платимо податки та дозволяємо суспільству країни вільно функціонувати. Людина повинна сама обрати для себе точку, за якою вона просто відмовиться надалі брати участь. Досягнувши цієї точки, вона занурюється в опір.

Я вважаю, що причини для опору, які я вже назвав, є незаперечними: вони містять у собі неспростовний моральний елемент, який не підлягає значному обговоренню. Питання постає в найжорсткішій формі для хлопця, якому приходить повістка, та, в дещо складнішій формі, для хлопця, який повинен вирішити, чи брати йому участь у системі військового обліку, яка може перекинути тягар з нього на інших, менш щасливих і менш привілейованих.

Мені важко побачити, як будь-хто може відмовитися бути причетним, у той чи інший спосіб, до зобов’язань цих молодих людей. А способи допомогти їм можуть вар’юватися від правової допомоги та фінансової підтримки до таких засобів, як допомога тим, хто бажає втекти з країни, і врешті, аж до кроків, запропонованих священиками, які нещодавно заявили, що вони готові розділити долю тих, кого посадять до в’язниці. Стосовно цього аспекту програми опору я не можу сказати нічого такого, що б не було цілком очевидним для будь кого охочого обміркувати цю справу.

І все ж опір, якщо розглядати його як політичну тактику, потребує ретельного обміркування, і я не претендую на те, що я нібито маю про нього дуже чіткі ідеї. Багато залежить від того, як розгортатимуться події в найближчі кілька місяців. Війна на виснаження генерала Вестморленда може просто продовжитися без завершення у видимому майбутньому – але внутрішня політична ситуація робить такий варіант малоймовірним.

Якщо республіканці не вирішать знову провести вибори, вони можуть мати у своєму розпорядженні переможну стратегію: стверджувати, що завершать війну, не кажучи чітко про засоби для цього. За таких обставин малоймовірно, що президент Ліндон Джонсон дозволить тривати нинішньому військовому патові.

У такому разі є кілька можливостей. Перший – це відступ американських військ, у яких би термінах його не вуалювали. Його може бути замасковано як відхід до «анклавів», з яких війська потім буде евакуйовано. Його може бути організовано міжнародною конференцією, або ж через дозвіл урядові в Сайго ні добиватися миру між південними в’єтнамцями різних поглядів, а потім попросити нас залишити. Така політика може бути політично доцільною; та сама піар-контора, яка винайшла такі терміни, як «революційний розвиток», може подати відступ як перемогу. Чи є у виконавчій гілці влади людина, що мала б мужність або силу уяви, щоб закликати до такого курсу – я не знаю. Власне, деякі сенатори стверджують, що це саме той курс, яким ми повинні йти – наприклад, такі критики війни, як Волтер Ліппман і Ганс Моргентау, якщо я правильно їх розумію. Детальний і цілком розумний план організації відступу разом із новими, більш справжніми виборами на Півдні окреслено Філіпом Девільє в “Le Monde Hebdomadaire” від 26 жовтня. Можна легко уявити варіанти. Найважливішим тут є рішення прийняти принцип Женевської конвенції: проблеми В’єтнаму мають вирішувати в’єтнамці.

Іншою можливістю є повне знищення. Ніхто не сумнівається в тому, що ми маємо для цього технологічні можливості, і тільки сентиментальні люди сумніваються в тому, що ми спроможні на це також і морально. Бернард Фол передбачив такий результат незадовго перед своєю смертю. «Американці вміють знищувати, – сказав він, – але вони не вміють мирити. Вони можуть виграти війну, але це буде перемога на кладовищі. В’єтнам буде знищено».

Третій варіант – це вторгнення Північного В’єтнаму. Це затягне нас до двох партизанських воєн замість однієї – але за належної постановки питання адміністрація може використати це як засіб для того, щоб згуртувати громадян США навколо прапора.

Четверта можливість – напад на Китай. Тоді ми могли б залишити В’єтнам і перейти до війни, яку можна виграти, проти ядерних або промислових потужностей Китаю. Такий крок допоміг би республіканцям перемогти на виборах. Поза всяким сумнівом, така перспектива також є привабливою для тієї божевільної раціональності, яку називають «стратегічним мисленням». Якщо ми збираємося тримати окупаційну армію чи навіть сильні військові бази на азійському материку, ми мали б ретельно подбати про те, щоб китайці не мали засобів для того, аби їм загрожувати.

Звичайно, в такому разі існує загроза ядерного голокосту, але важко побачити, чому це мало б турбувати тих, кого Джон МакДермот називає «кризовими менеджерами» – тих самих людей, які в 1962 році з готовністю прийняли 50% ймовірність ядерної війни заради встановлення принципу, що ми і тільки ми маємо право тримати ракети на кордонах потенційного супротивника.

Є багато людей, які вважають «переговори» реалістичною альтернативою, але я не розумію логіки чи навіть змісту цієї пропозиції. Якщо ми припинимо бомбування Північного В’єтнаму, ми цілком можемо вступити в переговори з Ханоєм – але в такому разі буде дуже мало чого обговорювати. Що стосується Південного В’єтнаму, то єдине питання, про яке можна вести переговори – це виведення наших військ: усі інші питання може бути вирішено тільки поміж тими групами в’єтнамців, які пережили американську різанину.

Заклик до «переговорів» мені видається не тільки порожнім, але й, насправді, пасткою для тих, хто протистоїть війні. Якщо ми не погодимося вивести наші війська, переговори буде заблоковано, бойові дії триватимуть, в американських військових стрілятимуть, їх убиватимуть, і військові матимуть переконливий аргумент для посилення атак: для врятування життів американців. Коротко кажучи, рішення Самінгтона: перемога на кладовищі.

Із реалістичних варіантів стерпною взагалі мені здається тільки виведення військ (яким би замаскованим воно не було), й опір як тактика протесту повинен здійснюватися так, аби збільшувати ймовірність того, що буде обрано цей варіант. Більш того, часу на те, щоб вдатися до таких дій, може бути дуже мало. Логіка того, щоб удатися до опору як тактики для завершення війни, доволі ясна. Немає причин вважати, що ті, хто прийматиме важливі політичні рішення, готові обговорювати фундаментальні питання – зокрема, питання про те, чи ми, єдина країна на світі, володіємо владою, авторитетом і компетенцією на те, щоб визначати, якими будуть соціальні та політичні інститути В’єтнаму.

Більш того, малоймовірно, що виборчий процес ґрунтуватиметься на цих важливих рішеннях. Як я доводив вище, питання можна розв’язати до наступних виборів. Навіть якщо цього не станеться, дуже малоймовірно, що на виборчих дільницях нам запропонують серйозний вибір. А якщо якимось дивом такий вибір буде запропоновано – наскільки серйозно ми можемо сприймати передвиборчі обіцянки «мирного кандидата» після досвіду 1964 року, коли демократ Ліндон Джонсон обіцяв нам мир?

У ситуації надзвичайної небезпеки посилення бойових дій та їхнього ненависницького характеру, має сенс шукати способи підвищити внутрішній кошт американської агресії, підвищити його до такого ступеню, щоб цей кошт не могли не брати до уваги ті, хто його розраховує. Тому треба думати, яким чином можливо стати серйозною загрозою. На думку спадають багато можливостей: загальний страйк, страйки в університетах, спроби перешкодити воєнному виробництву та постачанню тощо.

Особисто я вважаю, що підривні дії такого виду були б виправдані, якби вони могли в великою ймовірністю відвернути близьку трагедію. Проте я скептично ставлюся до їхньої можливої ефективності. На даний момент я не можу уявити широкої бази для таких дій, принаймні серед білих людей поза університетами. Тому насильницькі репресії не виявилися б надто важкими для адміністрації. За моїм припущенням, крім того, у таких діях брали б участь переважно студенти та молодші викладачі гуманітарних факультетів і теологічних коледжів, а також деякі науковці. Професійні училища, інженери, спеціалісти з технологій маніпуляції та контролю (багато соціальних наук) залишилися б, імовірно, відносно осторонь. Тож у тривалій перспективі загроза, якою б вона не виявилася, впала б на гуманітарну й наукову культуру Америки. Я сумніваюся, що це здасться важливим тим, хто перебуває на високих посадах і приймає політичні рішення. Раск і Ростоу та їхні співучасники в академічному світі, здається, не усвідомлюють серйозної загрози, яку їхня політика вже становить у цих сферах. Я сумніваюся, що вони належною мірою оцінюють масштаб або важливість розсіювання творчої енергії та все більше розчарування серед молодих людей, яких уже нудить від насильства та брехні, які вони бачать у здійсненні влади Америкою. Тож подальший підрив цих царин може здаватися їм коштом, яким можна знехтувати.

Опір частково є моральною відповідальністю, а частково тактикою впливу на політику уряду. Зокрема, що стосується підтримки опору до призову – я вважаю, це моральна відповідальність, яку не можна відкинути. З іншого боку, як тактика, на мою думку, він має сумнівну ефективність – за наявного стану справ. Я кажу це нерішуче та дуже невпевнено.

Що б не відбулось у В’єтнамі – це повинно мати значні наслідки всередині США. Є аксіомою, що жодна армія не програє війну – її сміливих солдатів і всевідаючих генералів б’ють ножем у спину зрадливі цивільні. Тому відступ Америки з великою ймовірністю виведе на поверхню найгірші риси американської культури, й, може, призведе до значних внутрішніх репресій.

З іншого боку, «перемога» Америки може мати небезпечні наслідки як вдома, так і закордоном. Вона може додати престижу вже й так надто могутній виконавчій владі. Крім того, існує проблема, на якій наголошував А.Дж.Маст: «Проблему після війни становить переможець. Він думає, він щойно довів, що війна та насильство варті того. Хто тепер покаже йому урок?»

Для наймогутнішої та найбільш агресивної країни світу це справді небезпека. Якщо ми зможемо позбутися наївного переконання, начебто ми якимось чином відрізняємося, є чистішими – переконання, якого дотримувалися британці, французи та японці в моменти своєї імперської слави – то ми зможемо чесно подивитися на істину в цьому спостереженні. Можна тільки сподіватися, що ми побачимо істину до того, як постраждають і загинуть надто багато невинних, з усіх сторін.

І нарешті, є певні принципи, на яких, я гадаю, треба наголосити, намагаючись побудувати ефективне протистояння до цієї та майбутніх воєн. Ми не повинні, я вважаю, бездумно закликати інших до актів громадянської непокори, й ми повинні бути обачними, щоб не створювати ситуацій, у яких молоді люди будуть змушені, можливо, всупереч власним основоположним переконанням, вдаватися до громадянської непокори. Опір має бути добровільним. Я також сподіваюся, більш щиро, ніж можу це виразити, що опір створить дружні зв’язки та взаємну довіру, які підтримають і зміцнять тих, хто страждає.

1967

Переклад з англійської: Артем Чапай