Українська революція 1917-1921 рр.: вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції

Крістофер Форд

У 90-у річницю Російської революції важливо визнати, що вона уявляла з себе значно більше, ніж просто російську подію. Революційна хвиля прокотилася всією Російською імперією і довгий час пригноблені народи вимагали для себе свободи. Найбільш важливий виклик було кинуто у «російській Ірландії» – Україні. Відзначаючи річницю проголошення Української Народної Республіки 90 років тому – 22 листопада 1917 р. – стаття Кріса Форда досліджує вирішальний вплив, який справила Українська революція на долю не тільки Російської, а й Усеєвропейської соціалістичної революції.

У 1917 р. територія України була поділена між Австрійською та Російською імперіями. Більша її частина перебувала в колоніальному становищі під царським режимом протягом двох з половиною століть, експлуатована та піддана політиці русифікації. Капіталізм розвивався не органічним шляхом, а в колоніальній формі, насамперед, в інтересах російського та європейського капіталу.

Це визначало взаємовідносини між державою, капіталом та працею. Капіталістичний клас був переважно неукраїнського походження, у той час як серед верхніх прошарків робітничого класу, частка якого серед населення сягала 21%, переважали росіяни, що також було наслідком колоніального становища [1]. Українці були низведені до низькооплачуваних, тимчасово зайнятих трудящих верств. Російська та русифікована частини міського робітництва були опорою російських соціалістичних організацій. Сконцентровані в русифікованих містах, вони були відірвані від основної маси українців у сільській місцевості. Поняття «селянин» і «українець» були синонімами.

Соціальне і національне питання змішалися у вибухонебезпечний коктейль. Поруч з російською державою та церквою пригнобленими українськими селянами господарювала російська та польська шляхта, яка складала клас феодальних поміщиків. У цьому контексті український марксист Микола Порш передбачав, що:

«Український національний рух не буде буржуазним рухом переможного капіталізму, як у випадку чехів. Він скоріше буде схожим на ірландський випадок: рух пролетарських та напівпролетарізованих селянських мас» [2].

Соціальна і національна революція

Незабаром услід за падінням самодержавства Українська революція почала відрізнятися на фоні загальноросійської революції, поставивши завданням досягнення національного самоуправління. Рух, центром якого стала Українська Центральна Рада, уявляв із себе блок середнього класу, селянства та української частини робітничого класу. Його очолили Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, обраний від Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і марксист Володимир Винниченко, популярний письменник та лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Центральна рада була масовими зборами, що складалися з депутатів робітничих, селянських і солдатських рад, обраних на відповідних з’їздах. Пізніше вона розширила свій склад за рахунок включення представників національних меншин, насамперед, організації єврейської національної автономії [3].

Центральна Рада одразу зіткнулася з питаннями, що вимагали негайного вирішення: світова війна, аграрна революція, розгортання спіралі економічної кризи. Але, не зважаючи на те, що всі провідні політичні партії ідентифікували себе як соціалістів, існували фундаментальні розбіжності в їхніх поглядах на революцію. З ключових проблем лідери ухилялися від прямої відповіді й відставали від динаміки розвитку народного руху, навіть у такому важливому для нього національному питанні. Усередині Центральної Ради відносини все більше й більше напружувалися, насамперед, між правлячими колами, що походили з інтелігенції та середнього класу, та основною масою делегатів. Переважав той погляд, що створення самостійної держави буде «передумовою успіху боротьби за політичне й соціальне визволення». Це відповідало тій дуалістичній концепції, згідно з якою соціалістична революція має відбутися на Заході, натомість у «відсталій» Росії революція може бути тільки буржуазно-демократичною.

Поступово серед українських соціалістичних партій поширювалася інша точка зору, а саме, що їхнім завданням є «доведення буржуазно-демократичної революції до кінця» і «проведення соціальної революції» [4]. Але швидко проявилася й та яскраво виражена особливість революції, яка полягала в розколі між українською й неукраїнською частинами робітничого класу і відчуженні селянства від міських робітників, що мало наслідком розрив між соціальним і національним виміром [5]. У той час як серед народних мас зростало відчуття, що бездіяльність Центральної Ради в соціальній сфері не може бути виправдано слабкістю Російського Тимчасового уряду, Жовтнева революція загострила ці протиріччя, ставлячи руба питання характеру революції. Коли Центральна Рада встановила свою владу і проголосила створення Української Народної Республіки (УНР), виникли сприятливі умови для зближення розбіжних елементів на підставі двох тенденцій. По-перше, серед членів УСДРП та УПСР зростала прихильність до вимоги радикального соціалістичного оновлення Центральної Ради [6]. Другою тенденцією був сплеск підтримки серед рад, які визнавали УНР та прагнули її переобрання [7].

Розходження в соціальному та національному питаннях долалися в ідеї незалежної України, заснованої на органах робітничого і селянського самоуправління. Життєздатність такої можливості підтверджується прикладами двох недовготривалих ініціатив. У Києві більшовики та Центральна Рада співробітничали при поваленні Тимчасового уряду та були об’єднані в «Крайовий комітет охорони революції», що складався з усіх революційних організацій та соціалістичних партій у Києві [8]. Так само і «Харківський крайовий Військово-революційний комітет» сформувався на базі рад і Вільної Української Ради [9].

Гасла робітничого контролю, захоплення і поділу землі, антивоєнні настрої серед солдатів усі вказували в напрямку соціалістичної трансформації. Але сили, які могли їх утілити в життя, не об’єдналися й діяли окремо. Необхідне для реалізації цих вимог зближення було сповільнене. Більшовицькі лідери Росії вели себе безтактно, не беручи до уваги українські особливості. Всеукраїнський з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів 16 грудня 1917 р. став утраченою можливістю. Ситуація загострилася несподіваним ультиматумом Радянської Росії, яка, не порадившись з українськими більшовиками, погрожувала війною [10]. Помірковані лідери УНР відмовили в пропорційному представництві міським радам, а деякі лідери УСДРП саботували свої мандати пробуючи домовитися з більшовиками. В атмосфері взаємних звинувачень З’їзд підтримав Центральну Раду переважною більшістю голосів, але це була піррова перемога.

Внутрішня фрагментація породила два уряди УНР: один – у Харкові, призначений меншим з’їздом рад, другий був сформований Центральною Радою в Києві. Багато більшовицьких робітників відмовилися брати участь у «братовбивчій війни», яка почалася згодом. Центральна Рада так само зіткнулася з проблемами – багато хто зайняв нейтральну позицію або перейшов у протилежний табір. Не зважаючи на всі зусилля російських більшовиків надати цій війні класового характеру, вона прийняла форму міжнаціонального конфлікту, який паралізував діяльність багатьох українських лівих. Харківський уряд, що складався з більшовиків та лівих українських соціал-демократів, переважно ігнорувався військами Радянської Росії, частина з яких дозволяла собі шовіністичні витівки.

Триваюча війна між Німеччиною та Радянською Росією загострила кризу. Через підміну внутрішніх елементів зовнішніми силами Революція поглинула себе. Київський уряд правих есерів уклав союз із Німеччиною в Брест-Литовську. Німці позбавили влади спочатку харківський уряд, а згодом і Центральну Раду як ненадійних «лівих опортуністів», встановивши сателітну «Українську державу» на чолі з гетьманом Скоропадським.

Конфлікт внутрішніх та зовнішніх сил

Із закінченням Першої світової війни УНР була відроджена в ході «Листопадової Української революції» 1918 р. Але справжньою владою стала не демократія зразку 1917 р., а петлюрівські отамани, що вдавалися до погромів та неперебірливих репресій [11].

Народний рух спрямував свою боротьбу на встановлення республіки Рад. Цю течію представляли найбільш радикальні з українських соціалістів – боротьбисти, ліва більшість УПСР, і УСДРП (незалежники). Енергійні зусилля лівого крила УНР реформувати її зсередини виявилися марними. Весною 1919 р. побудована на широкій основі Червона Армія розбила війська Петлюри встановивши Українську Соціалістичну Радянську Республіку.

Ситуація не могла бути більш сприятливою для внутрішнього примирення та зближення Української та Російської революцій. Створення республіки на базі плюралізму прорадянських партій було життєздатною можливістю. Чому ж їхня концепція України не була втілена в життя? Пояснення лежить у нерозв’язаному протиріччі між внутрішніми та зовнішніми складовими революції. Тенденція внутрішніх сил явно проглядалася в боротьбі Центральної Ради, проголошенні самостійної Української Народної Республіки і в прагненні до незалежної Радянської республіки. На противагу, тенденція зовнішніх сил полягала в підпорядкуванні України Росії і, як наслідок, у сповільненні розвитку внутрішніх сил [12]. Суб’єктом зовнішнього «соціалізму згори» виступала Російська комуністична партія (більшовиків).

Цей всеохоплюючий конфлікт був причиною нестабільності соціальної революції. Характерним прикладом підходу російських комуністів був ніким не обраний і сформований у Росії «Тимчасовий робітниче-селянський уряд України». За рішенням Москви його головою було призначено Християна Раковського, який заперечував саме існування українців як окремого народу. У поєднанні з русофільськими та ліво-комуністичними течіями такі погляди призвели до катастрофічних наслідків.

Далекосяжна політика соціалістичних перетворень проголошена в 1919 р. так і не була втілена. Україна лишалася регіональним утворенням у складі Росії і як така й розглядалася урядом. Самоуправління було цілковито відсутнє, республіка керувалася призначеними революційними комітетами, а українські та єврейські соціалістичні партії були відсунуті режимом на другий план. В адміністрації на перший план висунулися представники російського середнього класу, просякнуті шовіністичними упередженнями [13]. УСДРП (незалежники) з гіркотою констатували:

«Вже прой­ш­ло два мі­ся­ці, як ра­дян­сь­ка вла­да за­йня­ла Ки­їв, але дій­с­ної ра­дян­сь­кої вла­ди, а та­кож і ди­к­та­ту­ри про­ле­та­рі­а­ту ми не ба­чи­ли. Пе­ред на­ми є ли­ше ди­к­та­ту­ра ко­му­ні­с­ти­ч­ної пар­тії» [14].

Ситуація ускладнювалася гальмуванням революції на селі через непомірну експропріацію зерна і перенесення з Росії елітистської земельної політики запроваджуваної згори [15]. На противагу позитивному подоланню соціальних і національних протиріч, режим тільки поглибив їх. Це спричинило потужні відцентрові сили: захоплена селянськими повстаннями, Українська СРР поринула у міжусобний конфлікт. Криза супроводжувалася двома відмінними тенденціями, що ускладнюють історичний аналіз: з одного боку, спроба революційної мобілізації суспільства, а з другого – її антитеза – фрагментація і класове розкладання. На це вказують, зокрема, погроми, бандитизм і авантюри отаманів. Жоден з учасників конфлікту не уникнув забруднення у цьому водовороті.

Гасло демократичного обрання Рад було найбільш популярною вимогою. Очолюваний незалежниками Всеукраїнський революційний комітет шукав способи скинути уряд, випередивши Петлюру, і змусити російських комуністів домовлятися зі справжньою Українською Радянською республікою. За деякими винятками боротьбисти воювали поруч з більшовиками і прагнули припинення міжусобного конфлікту.

Українське питання вирішує долю європейських революцій

Посеред цієї катастрофи вимога відновлення Радянської України отримала підтримку від Угорської Радянської республіки, заснованої в 1919 р., слідом за якою виникли Баварська і Словацька Радянські республіки. Українське питання потрібно було розв’язувати терміново, оскільки саме звідси можна було надати пряму допомогу Угорській і Європейській революціям.

Угорські лідери спробували виступити посередниками, пропонуючи незалежність Україні з формуванням уряду, який би включав незалежників і боротьбистів [16]. Командир Червоної Армії Антонов, отримавши накази просуватися на захід, схвально відгукнувся щодо цих пропозицій. Усі ці зусилля були відкинуті Раковським. Бела Кун писав з Будапешта до Леніна: «Нав’язування Раковського українцям проти їхньої волі, на мою думку, стане невиправною помилкою» [17]. Історичний шанс був утрачений. Румунська і польська армії перекрили шлях до Угорщини.

Досвід цієї та попередніх подій ставить під сумнів поширене протягом довгого часу пояснення долі Російської революції, а саме щодо первинної ролі зовнішніх факторів у її виродженні і постанні сталінізму. Часто додавали й те, що несприятливі обставини обмежували вибір дій для більшовиків. Але твердження, що однопартійна держава виникла через брак потенційних союзників, аж ніяк не пояснює хід подій в Україні, оскільки тут боротьбисти, на відміну від російських лівих есерів, не пішли на відкрите повстання, а ті з них, хто пішов, були підштовхнуті ситуацією створеною самими російськими комуністами.

Для більшовиків соціалізм не міг бути побудований в окремій, ізольованій, відсталій країні без допомоги більш розвинутих країн Європи. Успіх цього проекту залежав від розширення революції на захід. Але підхід розбудови «соціалізму згори» зробив свій внесок у руйнування перспектив Жовтневої революції.

Улітку 1919 року націоналістична Російська Добровольча армія генерала Денікіна окупувала Україну. Озброєна на кошти Британії та Франції вона встановила такий режим терору для українських євреїв, який перевершили тільки нацисти. Але, не зважаючи на розчарування в більшовиках, підтримка Радянської ідеї не спадала. Боротьбисти, які перейменувалися на Українську комуністичну партію (боротьбистів), відчули сплеск підтримки. Грушевський відмічав, що «під гаслом Української республіки, яка буде незалежною, але в той же час Радянською і дружньою до більшовиків та Радянської Росії, маси стікалися під їхні прапори» [18].

Одне з пояснень такої масової мобілізації твердить, що вона походила з вибору між реставрацією старих порядків та опором, однак, воно не в змозі повністю пояснити хід подій в Україні. Факти суперечать також і тим історикам, які стверджують, що поки боротьба не виходила за внутрішні межі, прорадянські групи програвали своїм більш поміркованим суперникам. Партії із залишків УНР не змогли очолити народний опір. Причина полягає в прогресуючому політичному виродженні тих, хто говорив від імені Української народної республіки. УНР остаточно розпалася тоді, коли західноукраїнський лідер Петрушевич передав Галицьку Армію в підпорядкування Денікіну, у той час як Петлюра віддав Польщі Східну Галичину в обмін на союз із Пілсудським.

На відміну від них боротьбисти, УСДРП незалежники та частина українських більшовиків, яких представляли Микола Скрипник та Василь Шахрай були послідовними захисниками незалежності. Їхня позиція зміцнила взаємне визнання з боку більшовицького керівництва, яке не зважаючи на свою централістську точку зору, не відмовлялося від визнання необхідності встановлення окремої української республіки.

Було б помилковим робити висновок, що популярність цих партій пояснюється виключно реакцією на правління Денікіна та Петлюри. Ця точка зору зневажає той факт, що простий трудовий народ свідомо докладав своїх зусиль до суспільної трансформації. Як би це декому не було важко зрозуміти в нашу «постмодерну» епоху, революції стають визначними моментами в історії, що радикально змінюють як самих людей, так і їхнє оточення, і в 1917-20 рр. Україна якраз і переживала такі часи. Вражає, як будучи знесиленими світової війною, окупацією та громадянською війною, українці зберегли енергію і захоплення такими ідеями. Тим не менше, масштаб повстання, яке об’єднувало сили від боротьбистів до анархістів Махна, був таким, що Денікін змушений був направити проти них стільки же війська, скільки й проти Радянської Росії. Це розпорошило сили Добровольчої Армії і призвело до вирішального військового повороту в Революції.

Незалежники вважали, що оскільки революція двічі зазнавала поразки через слабкість «внутрішніх сил Української революції», то для того, щоб забезпечити третю перемогу внутрішні сили «повинні очолити Українську соціалістичну революцію» [19]. Серед тих більшовиків, що все ще діяли в Україні, виникла течія на чолі з Юрієм Лапчинським, яка підтримала пропозиції висунуті незалежниками й боротьбистами. Федералісти виявилися не спроможні заснувати нову партію, але вони допомогли змінити політику Москви. Після трьох років революції в низці резолюцій і звернень Ленін і Троцький проявили ініціативу для забезпечення підтримки українців.

Взимку 1919 року боротьбисти здійснили серйозні спроби отримати гегемонію в Україні, але не змогли зібрати достатньо сил. Вони вважали, що перспективи незалежності будуть подавати більше надій у рамках розширення завоювань революції, з цієї точки зору, як і більша частина міжнародного робітничого руху, вони ставилися до Комінтерну з високою повагою. І коли його Виконком проінструктував їх злитися з КП(б)У, підрозділом Російської комуністичної партії, вони опинилися перед вибором або залишитися окремою організацією і боротися за владу, або піти на об’єднання. Як боротьбисти, так і Ленін прагнули не допустити повторення конфлікту 1919 р. через страх, що відновлення ворожнечі між лівими відкриє можливість реваншу для ворогів соціалізму.

Цей епізод також вказує на серйозні протиріччя у думках самого Леніна. Він продовжував притримуватися старої плехановської політики «однієї партії, однієї держави», яка вже встигла призвести до негативних наслідків для революції. Об’єднання з боротьбистами розпалило суперечки, але жоден з боків не вважав це за поразку. Комуністичний історик Равич-Черкаський припускає, що саме під впливом боротьбистів більшовики еволюціонували від «Російської комуністичної партії в Україні» до «Комуністичної партії України» [21]. Той факт, що незалежники сформували конкуруючу Українську комуністичну партію, нагадує нам про те, що для багатьох концепція однопартійної держави підпорядкованої Москві спотворювала визвольні цілі революції. Тоді як у інших країнах комуністичні партії засновувалися через об’єднання різних груп, в Україні процес відбувався іншим чином.

Ленін і більшовики безсумнівно зрадили своїм обіцянкам провести з’їзд Рад спроможний вільно прийняти рішення щодо статусу України. Зима 1920-21 рр. стала критичним поворотним моментом. Широко підтримані спроби відновити робітниче самоуправління виявилися невдалими. Соціалістична революція зазнала невдачі на заході, Радянська Україна вистояла, але перетворилася на арену «сухого бюрократизму й бонапартизму» [22]. Ради, суб’єктивний елемент, за допомогою якого соціальні і національні складові революції могли б бути примирені, прийшли у занепад, у той час як локус політичної влади перейшов до вищих органів влади в процесі наступу «більшовицького Термідору».

Парадоксальна спадщина Української революції

У 1920 р. виснажені Радянські сили відбили польське вторгнення. За мирною угодою Україна була знову розділена і 5 мільйонів залишилися під польським правлінням. Майстренко робить висновок, що «боротьба за суверенну Українську СРР зазнала поразки не внаслідок внутрішнього розвитку українського політичного життя, але через зовнішній тиск адміністративної організації» [23]. Але провал спроби заснувати незалежну Україну в 1920 р. не є ані кінцем історії, ані дає адекватної оцінки здобуткам революції. 1917-1920 рр. надавали історичної можливості розв’язати українське питання. Ті розходження, що виникли, не були непримиренними.

Цікавий ранній аналіз запропонував Андрій Річицький у 1920 р. у Меморандумі Української комуністичної партії Другому конгресові Комуністичного Інтернаціоналу [24]. Він показав як робітнича революція виявлялася одним з проявів суперечностей сучасного капіталізму.

«Перед міжнародним пролетаріатом стоїть завдання втягнення в комуністичну революцію і в нове будівництво не тільки передові капіталістичні країни, але і відсталі народи – колонії, використовуючи для цього національні революції останніх шляхом активної участі і керуючої ролі в них, змагаючи до перманентної революції, не дозволяючи буржуазії затримати її на реалізації гасла національного визволення» [25].

Той факт, що кожного разу спроби реалізувати цю концепцію підривалися нерозв’язаним протиріччям між внутрішніми і зовнішніми складовими революції не знецінює її життєздатності. Організований робітничий рух значно еволюціонував протягом революції, поступово схиляючись до підтримки Української республіки.

До 1917 р. існувала тільки «Південна Росія». Революція змела старий соціальний порядок і вибудувала Українську СРР, «чітко окреслений національний, економічний і культурний організм» [26]. Вона задала структурні рамки для важливої боротьби між централістською, русофільською течією і «рухом усебічного визволення» українських комуністів.

«Рух усебічного визволення» досяг успіху у впровадженні політики «українізації», програми позитивної дії в підтримці української мови, культури, а також у просуванні осіб неросійського походження в державний апарат. Вона провістила безпрецедентне національне відродження в 1920 рр. Українські комуністи енергійно провадили цю політику в якості «зброї культурної революції в Україні» [27]. В очах одних це був інструмент утвердження автономії і ліквідації залишків колоніалізму. В очах інших – прояв відкритої опозиції до зростаючого сталінізму. Досвід українізації залишає нам парадоксальну спадщину революції, що призвела «український народ до межі створення нації наприкінці десятиліття» [28].

Розвиток сталіністського централізму скасував залишки рівності між союзними республіками; українські комуністи й інтелігенція були знищені. Але національна соціалістична традиція виявилася настільки глибоко закоріненою, що вони були серед останніх решток опозиції вичищеної в 1936 р., і залишалися настільки суттєвою силою в політиці, що зазнавали офіційних переслідувань аж до падіння СРСР.

І наостанок пригадаймо знехтувану промову Леніна в Цюриху 1914-го р.:

«Чим Ірландія була для Англії, тим Україна стала для Росії: експлуатована до крайнощів, нічого не отримуючи взамін. Отже, інтереси світового пролетаріату загалом і російського пролетаріату зокрема вимагають відновлення незалежності України» [29].

Ленін мав би добре пам’ятати слова Маркса про те, що «Англійська республіка на чолі з Кромвелем зазнала краху в Ірландії. Це не повинно повторитися» [30]. Але це сталося. На цей раз у російській Ірландії.

Примітки:

1 Андрій Річицький, «Меморандум Української комуністичної партії Конгресові ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу», Нова доба, № 4, 1920. Цит. за Документи українського комунізму, Нью-Йорк, 1962, С. 45-66.

2 Микола Порш, Про автономію України, С. 192.

3 Винниченко, Відродження нації, Т. I, С. 102. Solomon Goldelman, Jewish National Autonomy in Ukraine 1917-1920, Chicago 1968, Moses Silberfarb, The Jewish Ministry and Jewish National Autonomy in Ukraine 1918/19, New York, 1993.

4 Річицький, «Меморандум Української комуністичної партії», С. 54.

5 Serhii Mazlakh and Vasyl Shakhray, The Current Situation in the Ukraine, Michigan, 1970.

6 Четвертий З’їзд УСДРП проголошував: «Сучасна російська революція, тягнучи за собою нечуваний в історії всіх дотеперішніх революцій переворот в соціально-економічних відносинах, викликаючи широкий відгомін в величезних робітничих масах Західної Европи, збуджуючи в них потяг до скинення пут капіталізму, до соціальної революції, а рівно і спинення імперіалістичної війни, котре може повести за собою повстання пролетаріату в Західній Европі, стає прологом і початком всесвітньої соціальної революції» Робітнича газета, 7 жовтня 1917 р.

7 Більшість з 320 міських рад, а також ради семи з десяти найбільших міст були готові підтримати створення незалежної української держави. Шахрай, полтавський більшовик, зазначає, що «проголошення Української Республіки було зустрінуто величезними демонстраціями по всій Україні. Значна частина Рад також привітали їх» Скоровотанский В, Революция на Украине, Саратов, 1918, С. 74.

8 Робітнича газета, 27 жовтня 1917 р.

9 Rex A Wade, Red Guards and Workers Militias in the Russian Revolution, Stanford, 1984, p.261-262.

10 Рада народних комісарів оголосила війну Центральній Раді за спиною керівних органів радянської влади в Росії, включаючи навіть Центральний виконавчий комітет. John Keep Ed, The Debate on Soviet Power, Oxford, 1979, p. 195-223.

11 Володимир Винниченко, Відродження нації, Т. III:145.

12 Річицький, «Меморандум Української комуністичної партії», p.58-59.

13 Більшовицький лідер Скрипник пізніше повідомляв про існування 200 указів про «заборону використання української мови» виданих різноманітними чиновниками в часи правління Раковського. Микола Скрипник, «Статті і промови з національного питання», Сучасність, 1974, С. 14.

14 Червоний прапор, 3 квітня 1919 р.

15 Червоний прапор, 28 лютого 1919 р.

16 Володимир Винниченко, Щоденник 1911-1920, Edmonton, 1980, С. 331-332.

17 Tokes, Bela Kun and the Hungarian Soviet Republic, p.202.

18 Mace, Communism and the dilemma of national liberation, p.59.

19 Червоний прапор, 21 грудня 1919 р.

20 Maistrenko, Borotbism: a Chapter in the History of the Ukrainian Revolution, 2007, p.177.

21 Равич-Черкасский, Моисей, История Коммунистической партии (большевиков) Украины, Харьков, 1923, С. 148.

22 «Революція в небезпеці!», Нова доба, 20 листопада 1920 р.

23 Maistrenko, Borotbism, p.196.

24 Річицький, «Меморандум Української комуністичної партії», С. 45-66.

25 Вони були єдиною комуністичною партією, що посилалися на теорію перманентної революції протягом усієї Російської революції. Річицький, «Меморандум Української комуністичної партії», С. 54

26 Hryhory Kostiuk, Stalinist Rule in Ukraine, New York, 1960, p.39.

27 Basil Dmytryshyn, Moscow & the Ukraine, 1918-1953, New York, 1956, p.71.

28 Krawchenko, The National Renaissance and the Working Class, in the 1920s, Paris, November 1982

29 Ця промова не надрукована в англійському зібранні творів Леніна, але про неї повідомляла тогочасна преса. Див. Serbyn, ‘Lenin et la question Ukrainienne en 1914: Le discourse separatiste de Zurich’, Pluriel-debat, no. 25, 1981.

30 Marx, To Ludwig Kugelmann, London, 29 November 1869, Marx and Engels Collected Works, Volume 43, p. 389.

Переклад з англ. Володимира Іщенка

Переклад за: Chris Ford, “The Ukrainian Revolution 1917-1921: Deciding the Fate of European Socialist Revolution“, Solidarity and Workers’ Liberty, Vol. 3, No. 122, November 22, 2007, p. 17-18. Примітки перекладені за текстом виступу Кріса Форда на Birbeck семінарі 19 листопада 2007 р.

Advertisements

0 Responses to “Українська революція 1917-1921 рр.: вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції”



  1. Напишіть коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Січ »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: