Насильство і капіталістична світоекономіка

Імануїль Валлерстайн

Наскільки нам відомо, насильство було невід’ємною складовою всіх знаних світові суспільств. Отож чи не існує якоїсь особливої притаманної насильству ролі всередині історичної системи, в якій ми живемо, себто сучасної світосистеми, що насамперед є капіталістичною світоекономікою? Думаю, що існує, тому спробую пояснити якою, на мою думку, вона є.

Давайте спочатку домовимось, що ми будемо називати «насильством». Я називатиму насильством будь-який жорсткий утиск, що хтось учиняє над иншим, хай він буде фізичного, матеріального чи морального плану, що має на меті схилити иншого до волі того чи тих, хто чинить утиск. Я одразу відрізняю його від чисто розумового чи чуттєвого переконування та від хабара, хоч насправді часто складно їх розділити. Втім, на загал, такі розбіжності мені здаються не позбавленими сенсу.

Вочевидь, насильство спрямоване на те, щоб утворити, підтримати чи скасувати силові співвідношення в історичній системі нерівних структур, в яких одні мають привілеї, а инші їх позбавлені. Якщо до насильства не вдаватись, силове співвідношення складалося б инакше. Звичайно, деякі індивіди (навіть кожен з нас) звертаються до соціально ірраціонального використання насильницьких дій з причин психічного характеру, однак ці психологічні варіації несуттєво змінюють суспільні стосунки. Левова частка насильства торкається не стільки стосунків між індивідами, як радше переноситься проти індивідів силами інститутів, що привласнюють на них право: насамперед, держава, але також соціальні антидержавні рухи, церкви, мафіозні структури; не забуваймо про насильства, що чинять різноманітні недержавні структури щодо свого персоналу. Певна річ, ці множинні форми насильства не всі мають однакове значення; усе залежить від місця й моменту.

Це означає, як не банально, що було б корисно накидати список найвідоміших місць і типів насильств у системі сучасної світосистеми. Нагадаю, що основоположним принципом цієї системи є безнастанне накопичення капіталу. Отож перевага віддається усьому, що дозволяє пожвавити це накопичення. Змусити працювати людей за низьку зарплату, змушувати продавати товар за роздутими цінами, усунути з ринку конкурентів, захищати свій ринковий сегмент, – усе це щонайперше дозволяє вдатися до більшого накопичення тим, хто має владу нав’язувати такі умови, а отже, тим, хто найуспішніше рухає важелями насильства чи ліпше їх контролює. Ба, це очевидно.

Тож виникає питання радше не «чому і як вдаються до насильства?», а яким чином так складається, що врешті-решт не існує жодного обмеження в повсякденному і безперервному застосуванні насильства. Найчастіше відповідають, що існує – для тих, хто до нього вдається – ціна за виконання насильницьких дій, і якщо ціна переходить межу видимих переваг, від них відмовляються.. Безперечно. Але хто визначає остаточну ціну? У межах якого часу-простору?

Шумпетер написав невеличкий текст про імперіалізм (вочевидь, у відповідь на добре відомий памфлет Лєніна), в якому він відстоював тезу, що імперіалізм, тобто найширша форма державного насильства, не тільки не є найвищою стадією капіталізму, а й зовсім суперечить інтересам капіталістів, які мають миролюбні преференції. Він наголошував на тому, що підприємці розглядають руйнівне для благ насильство (війни) як перепону для торгівлі, а відтак, зовсім не бажану з точки зору накопичення капіталу. Навіть якщо дехто наживається на військових витратах, більшість бізнесменів потерпають від випадкового коливання цін, адже для них було б можливо заробити більше за умов відсутности насильства. Як наслідок, на думку Шумпетера, якщо імперіалізм не зникає зі сцени нашого сучасного світу, то це лише через архаїзм і залишки попередніх систем, яким судилося щезнути. Найменше, що можна сказати з приводу цієї тези, так це те, що історія так і не запропонувала необхідних доказів на її підтримку. Вона не подає хоч найменшої вказівки ані на зменшення числа воєн, ані на мінімізацію здатности до руйнування протягом кількох останніх століть.

Повертаюся до особливого характеру сучасної світосистеми. Однією з головних відмінностей теперішньої системи та усіх инших, що існували з иншими способами виробництва, є її набагато вища складність як у сенсі географічного охоплення, чисельности людей, які до неї належать, технології, розмаїття економічної активности, з якої вона складається, та середнього рівня знань. Це висуває дуже елементарну проблему для всіх, хто намагається керувати такою системою на свою користь: яким чином утримати систему з усіма її нерівностями, не провокуючи жорстоких бунтів, не руйнуючи її технічного функціонування, не ризикуючи світовим гальмуванням. Задля цього серед населення необхідний більший відсоток чиновництва, ніж у будь-якій иншій системі – і якнайширше. Пропоную як шкалу величин різницю між ситуацією, в якій відсоток чиновництва складає від 1 до 3% населення, та ситуацією, в якій потрібно, щоб 20% населення були чиновниками. Звичайно, це фіктивні цифри, які ми пропонуємо у якості робочої гіпотези.

У ситуації пірамідальної або трирівневої влади (керманичі, чиновництво, маси) найскладніше завдання для керманичів полягає не в тому, як нав’язати себе масам (це – функція чиновництва), а стримати чиновництво, яке, зі свого боку, завжди йде на ризик спробувати посісти місце керманичів. Зрозуміло, чим більше зростає кількість чиновництва, тим більш утруднюється проблема для керманичів. Що визначає можливість зменшення насильства або певної форми насильства в системі.

В історії капіталістичної світоекономіки можна вирізнити три епізоди в еволюції стосунків керманичі-чиновництво. Якщо зобразити схематично: від (приблизно) 1500 до 1789 року, потім від 1789 до 1968 року, нарешті, після 1968 року. У перший період пріоритетом керманичів було улаштування системи «по місцях», инакше кажучи, ефективне підкорення світу праці. Це завдання вимагає чимало насильницьких заходів, й, вочевидь, потребує допомоги з боку чиновництва. Протягом цього періоду на усій периферії системи встановлюються примусові структури праці: рабовласництво, каторга, закріпачення (так звана кабала), repartimiento, наймитство тощо. Крім того, там, де юридично робітники були «вільними», перешкоджали чи суворо обмежували можливість їхньої профспілкової діяльности.

Чільним політичним завданням у рамках світосистеми було насамперед утворення сильних (або мінімально сильних) держав у формі абсолютних монархій, централізації та початків бюрократизації. Так, чинилася спроба захистити та розвинути інтереси керманичів щодо їхніх конкурентів, однаково й щодо населення, щоб уникати їхньої влади за умов відсутности сильної мережі централізованого насильства. Не переказуючи історію цього періоду, й не вдаючись у подробиці усіх запроваджених структур, просто підсумуємо результати: консолідація капіталістичної світоекономіки; експансія її кордонів; структурація міждержавної системи, легітимізуюча держави та регламентуюча насильницькі дії між ними; зростання населення; й особливо збільшення відносного числа чиновництва.

На погляд чиновників, така система, як вона вибудувалась за цієї епохи, представляла два головних обмеження. Ставало дедалі обтяжливіше утискати маси, нав’язуючи важчі форми експлуатації. Самі ж чиновники були кинуті напризволяще свавільного режиму, який не гарантував їм ані непорушности їхнього статку, ані певности прибутків та посад. З цього приводу Французька революція стала емблемою процесу, що повсюдно поширився у системі. Це не був бунт буржуа проти феодалів, а зусилля чиновництва забезпечити собі паї окремо від керманичів вже капіталістичної світосистеми. Вони озброїлися темами «прав» індивідів, установленням «конституційних» (иншими словами, несвавільних) політичних структур, громадянства. Насправді вони прагнули утримати, звести майже нанівець можливість керманичів використовувати проти них насильство, чи то за допомогою держави, чи то за допомогою приватних сил. Але зовсім не в їхніх інтересах було давати скористатися цими правами масам робітників у світосистемі, що набагато утруднило б їхнє завдання. Це можна ясно бачити, завваживши їхнє ставлення до виступів примушених до бунту робітників чи до зусиль міських і сільських трударів утвердити свої права і захистити себе.

Тепер входимо в історію лібералізму як доктрини та, врешті-решт, як стрижня геокультури тієї епохи, що приходить після Французької революції. Дилема чиновництва була досить простою. За якими привілеями могли вони вимагати для себе прав? Їхньою загальною функцією було «зачинити» (врешті, ми ж говоримо про «чиновників») робітників на користь та захист керманичів, й саме за це їм платили (якщо не дуже добре, то принаймні пристойно). Як там не було, то була торгівельна угода: послуги чиновників – за шмат пирога. Керманичі ж мали або (стародавню) легітимацію сеньйориальних прав, або (нову) легітимацію успішности на ринку, або найчастіше поєднання того й иншого.

Чиновництво могло відшукати иншу легітимацію лише з легітимности, що походила з універсалізації названих «людськими» прав, щось на зразок містицизму внутрішньої людської природи. Мало-помалу, таке звернення до універсального висувають на чільне місце. Однак, роблячи це, як можна не визнати, що маса робітників теж могла користатися з тих же прав? Таким чином, зрозуміло, що в нерівній системі – а капіталістична світоекономіка є посутньо нерівною, позаяк не було б ніякої змоги робити такі величезні накопичення – для чиновництва неможливо підтримувати свій рівень прибутків та привілейований соціальний статус у разі, якщо дані права були б реально застосовані для переважної більшости людей, себто якщо б держави стали справді демократичними.

Перед обличчям двох великих змін, що були привнесені в уми наслідками Французької революції – факт, що політична зміна віднині розглядалася як нормальна річ, так само як визначення «народу» як суверенної інстанції – утворювали ідеології, що в дійсності були лише політичними стратегіями задля навігації та приборкання цієї «нормальної» зміни. Ідеологією, що тріюмфувала упродовж XIX століття в «Европі» (тобто в центрі світоекономіки), що облаштувалася як геокультура цієї світоекономіки, був лібералізм. Центральним елементом лібералізму не був ані вільний ринок, ані захист індивідуальних прав, оскільки щоразу, коли про них йшлося, завжди була готовність відкласти їх набік, якщо це корисніше для справи. Домінантною стратегією лібералів радше був раціональний реформізм, проваджений спеціалістами як засіб улещування народних верств. Саме ці спеціалісти стали чиновниками системи.

У XIX столітті подібна стратегія була втілена в побудові ліберальної держави, зокрема у Великій Британії та у Франції, а також в організації міждержавного ліберального порядку під егідою Великої Британії, але з конкуренцією з боку Франції. Внутрішня конституція усіх держав центру не стала ні повністю, ні прямо ліберальною, однак ліберальний порядок став єдиним по-справжньому легітимним, а отже, таким, до якого усі так звані «цивілізовані» держави рано чи пізно мали прихилитись. На практиці ліберальна стратегія складалася з трьох компонентів, два з яких були реформістськими й один мав сприяти національному об’єднанню; їх упровадження дозволило державам центру забезпечити соціальне замирення принаймні до Першої світової війни.

Дві великі реформи добре відомі й часто описані. Першою з них стала поява загального (чесно кажучи, маскулінного) виборчого права. Проєктом центристських партій, партій, які проголошували себе ліберальними, думали зробити вибори лишень прерогативою чиновництва. З цих формул виникали різні варіанти цензової моделі. Проте, народні виступи, наполягаючи на логіці універсальних прав, підштовхували до загального розширення. Зрештою, останній ривок зробили не ліберальні партії, а радше такі відверті консерватори, як Наполеон III та Дізраелі. Вони збагнули, що в політиці неможливо пручатися логіці загального чоловічого виборчого права, але можна використовувати її на користь вузьких інтересів консервативних партій, роблячи ставку на недовіру народних класів до чиновництва, пов’язаного з ліберальними партіями.

Другою великою реформою було встановлення маленькими кроками усього, що сьогодні називають державою загального добробуту: захисне та розподільче законодавство. Напевне, ця реформа відповідала також на народні вимоги зменшити економічні наслідки капіталістичної системи, що суттєво перешкоджала можливості прибутку та реальної свободи народних класів. Тим не менше, в дійсності це законодавство стало в пригоді не так народним класам, як чиновництву, що ліпше знало, як дістати користь з того, що їм пропонує держава. Між иншим, різниця між державними дотаціями, що призначені усім без розбору (а отже, виставляючи наперед чиновників), і дотаціями лише для «бідних» (постійний предмет сумнівів у політичному сенсі) добре показує, до якої міри намагалися надати переваги лише чиновництву.

Разом з двома великими реформами, що були запроваджені у більшості держав центру XIX століття, вдалося значно обмежити можливе насильство керманичів стосовно чиновництва. У цьому – сама суть ліберальної держави. Але яким же чином воднораз спромоглися більш-менш приручити народні класи? Аби їх спрямовувати та контролювати, сиріч «зачиновнювати», було утворено дві великі інституції: початкова школа і військова служба. У рамках цих інституцій народні класи набиралися цивільности, що перш за все означає легітимацію (принаймні часткову) монополізації насильства з боку держави. Однак, лише цього ніколи не було б достатньо, якщо не додати те, що згуртовує (можливо, краще сказати лаштує) національну єдність за допомогою націоналізму. В чому він полягав? Частково, певна річ, у шовінізмові до безпосередньо супротивних і часто прикордонних країн. Але иншою його часткою, безсумнівно найзначнішою, було те, що націоналізм був націоналізмом білої людини, европейця, проти народів периферії, що носило два наймення: расизм і цивілізаторська місія. Хитрість цих тем полягала в тому, що вони приписували народним класам центру статус світового чиновництва, ще не користаючись уповні матеріальними благами з цього статусу.

Так вже склалося, що антисистемні рухи країн центру, робітничі/соціалістичні рухи потроху дійшли до позиції дещо нетерплячих лібералів, які домагаються збільшення соціального перерозподілу в обмін на непохитну підтримку нації як такої, що вже в 1914 році стало неприхованою істиною. Надалі, втративши рештки сором’язливости, вони зі своїм патріотизмом виступають уже відкрито.

Своєрідність сучасної світової системи полягала в тому, що чиновництво, з точки зору своєї кількости, було здатне встановити ліберальні держави, що обмежували державне насильство щодо них самих. З часом і з розвитком капіталістичної світоекономіки централізація чиновництва в державах центру дійшла до такого масштабу, що їм вдалося утворити більшість національного населення. Завершилось все тим, що світова економічна поляризація почала відтворюватись світовою політичною поляризацією, ліберальні держави – в центрі, а більш відкрито репресивні – на периферії (колоніальні держави, військові уряди, диктатури) – все те, що, в свою чергу, було використано як додатковий аргумент, аби заручитися так званою цивілізаторською місією.

Проте, починаючи з 1914 року, внутрішня для ліберальної позиції суперечність почала наростати. Чиновництво периферійних країн Европи, як і тих країн, що згодом називатимуть Третім Світом, підхопили ініціативу збанкрутілих европейських робітничих рухів і в свою чергу почали вимагати розширення на їхню користь універсальних людських прав, а отже, захисту проти насильств світових керманичів у формі військових акцій, але також через безпосередні економічні утиски. Вони прибрали дві основні форми: з одного боку, фашистські рухи, які поставили під сумнів самі принципи універсалізації прав, й які зазнали поразки лише в 1945 році; з иншого боку, леніністські рухи, так само як рухи національного визволення, які просто вимагали універсального застосування офіційних принципів лібералізму (вимога більш радикальна, ніж вимога фашистів, однак і більш поворотна, як це можна було спостерегти в 1945-1970 рр.).

Можна було б підсумувати те, що сталося у цей другий період (від 1789 до 1968 року) наступним чином. Постійно зростаюча сила чиновництва встановила світову політичну ліберальну систему, а також на рівні держав центру, хоча не без протистояння та труднощів. Найголовнішою метою цієї програми був захист чиновництва від «нормального» насильства ієрархічних систем. Безперервному тиску фундаментальної демократизації жодного разу не вдалося пробити товсті стіни, збудовані самими ж чиновниками; щонайбільше, їм пощастило трохи розширити групу привілейованих.

Отож тиск не припинявся і, як наслідок, все більш унаочнювалася різниця між риторикою і дійсністю. Ненасильство, за яке виступав лібералізм, було фальшивим ненасильством, яке стосувалося тільки меншости світового населення, дозволяючи (якщо не заохочуючи) підтримку традиційних репресій народних класів. Така невизначеність не могла тривати вічно, й світова революція 1968 року стала моментом, коли ліберальна геокультура зіштовхнулась із викликом, що вибив її з сідла геокультурної гегемонії. Звичайно, фашистська загроза була досить серйозною, однак ліберальним силам вдалося побороти її військово. Виклики леніністських рухів та рухів національного визволення були зовсім иншими. Вони були занадто пов’язані з джерелами самого лібералізму; таким чином, перемагаючи в битвах, вони програвали війну в тому сенсі, що переможні антисистемні рухи підхоплювали суть ліберальних обіцянок – раціональні реформи під головуванням експертів.

Можна навіть твердити, що світові тактичні здобутки «старих лівих» в цілому ставали політичною запорукою світової системи настільки, наскільки ті тактичні перемоги скидались на докази можливости реформувань. Революціонери 1968 року, виступивши проти світового лібералізму, помістили старих лівих в один ранг з лібералами. Ключовий аргумент: попри всі тактичні перемоги, нічого не змінилось, особливо на рівні реальних насильств у повсякденному житті світових народних класів. Лібералізм позбавили легітимації саме там, де він був найсильнішим – у своїх вимогах суттєвого зниження державного насильства. Крах европейських комуністичних держав у 1989 році був лише останнім виразом революції 1968 року.

Діставшись краю, усі відчули на собі вияви насильства, оскільки чиновництво раптом опинилося без систем безпеки, що воно вибудовувало собі протягом 200 років. Буденними речами стають міждержавне насильство, кримінал, економічна незахищеність, безпосередньо заторкуючи «благополучні райони» (у найширшому сенсі). У той же час держави, атаковані настійними вимогами безпеки та розподіленням благ, що стали невідкладною необхідністю (як-от, освіта та здоров’я), опинилися в ситуації численних фінансових криз, вихід з котрих, як їм здавалося, був можливий лише шляхом зменшення витрат. То був початок розриву договору між керманичами і чиновництвом, що спричинилося до інтенсифікації втрат державами своєї легітимности.

Система була перевантажена, була не в змозі дозволити собі розкіш раціонального реформізму, що більше не виступав запорукою загальної віри в прогрес, яку сповідували свого часу й серед формально антисистемних рухів. Що повертає нас до головного предмету – відношення між насильством і структурою капіталістичної світоекономіки. З цього приводу ця історична система згубила своєрідність. Вона більше не може переконати, що знайшла спосіб зниження насильства – одночасно державного і екстра-державного – супроти чиновництва. Для всіх насильство стало «нормальним». Для чиновництва це багато в чому губить інтерес, з яким воно ставилось до системи. «Державець» втрачає мандат, наданий йому «Небесами».

Ми живемо в епоху все більш насильницьких і жорстоких сутичок, звідки одного разу (років через 50) вийдемо в нову історичну систему. Питання лишень в тому, чи можуть ті, хто на це розраховує, побудувати менш насильницьку, тобто менш ієрархічну систему, або ж ті, хто старається утримати нерівності, наново віднайдуть формулу, яка дозволить їм на деякий час перевести подих.

Переклав Андрій Рєпа за виданням: Wallerstein, Immanuel. La violence et l’economie-monde capitaliste // Lignes, mai 1995. №25.

Джерело: «Ї», Львів. №39, 2005.

Advertisements

0 Responses to “Насильство і капіталістична світоекономіка”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Грудень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Лис   Січ »
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: