Освіта фаст-фуд. Чому Європою шириться студентський протест?

wien-2009Олексій Вєдров, Кирило Ткаченко

…Навіть найбагатші академії та університети не завжди були тими, в яких із науками обходилися найглибше та найнатхненніше

Вільгельм фон Гумбольдт

Універ палає!

Протестне гасло

Студентські вимоги

Хвиля студентських захоплень великих лекційних залів, народившись у Відні, прокотившись через невеликі університетські міста спочатку Австрії, а потім Німеччини, поглинула нарешті й найбільші німецькі міста – Берлін, Мюнхен і Гамбурґ.

Коли двоє членів президіуму Вільного університету Берліна ввечері 11 листопада прийшли до захопленої студентством авдиторії – мовляв, аби засвідчити свою відкритість і конструктивність, – на своє запитання про вимоги протестувальниць і протестувальників вони почули, що останнім потрібен… лекційний зал на цілий тиждень, аби сформулювати вимоги. То чого ж насправді хочуть студентки та студенти? Просто протестувати? Просто показати, що вони «за все добре» і «проти всього поганого»? Безумовно, і це також – як і належить енергійним і прогресивним молодим людям, вони приймають петиції та виголошують гасла за демократію, справедливість і рівність, проти примусу, сексизму, расизму та ісламофобії… Але є в протесту й цілком конкретні підстави. Освітня система в Європі змінюється настільки швидко, що люди встигають помічати суттєві зміни уже протягом п’ятирічного терміну навчання у вищій школі. Це і є перетворення, що мають загальну назву «Болонського процесу» і про які в Україні більшість знає тільки, що то якась забаганка Міносвіти, нібито потрібна для євроінтеграції.

Спектр вимог тих, хто бере участь у протесті, дуже широкий – від зрозумілих усім вимог скасувати плату за навчання та найболючіший для студентства наслідок Болонського процесу, що полягає в заміні диплому Magister Artium, за якого вчилися довше та, за винятком окремих обов’язкових вступних курсів, самостійно обирали семінари та лекції, на «зубрильний» диплом bachelor/master [1] до таких «радикальних» вимог, як запровадження квоти 50% для жінок на всі університетські посади або ж започаткування «студентських зарплат» («Lerngehalt»), інакше кажучи – стипендій для всіх без винятку. Слід також згадати солідарність студентства зі школярками та школярами, які не менше від першого потерпають від «нового курсу» в освітній політиці. Наприклад, навчання в гімназіях скорочують на один рік, водночас запроваджуючи плату за підручники, яку було скасовано ще на початку XX століття. Так само підтримують під час протестів вимогу демократичної реформи триступеневої німецької школи, за якої всі діти навчаються разом лише чотири перші роки (в Grundschule), а потім діляться на «гімназистів» та «простих» школярок і школярів (Realschule та Hauptschule в західнонімецьких землях, та, відповідно, Mittelschule в землях колишньої НДР). Найчутливішим негативним наслідком такої сегрегації є недоступність вищої освіти для «простих» школярок і школярів, тобто для тих, хто не навчався в гімназіях.[2] Варта уваги також і окрема, але дуже важлива вимога баварського студентства, яке вимагає замінити «кафедри за конкордатом» (Konkordatslehrstühle), претендентів на які призначає єпископ католицької церкви, на звичайні кафедри. Згідно з «конкордатом», угодою між Баварією та Ватиканом, на такі кафедри – і це не кафедри теології! – в шести баварських державних університетах претендент/ка на відповідну посаду отримує згоду тільки тоді, «коли щодо нього не має жодних заперечень з католицько-церковного погляду» (цитата з «конкордату»).[3]

Університет на службі корпорацій

Ключове слово всіх противників нинішніх реформ – «економізація». Університети дедалі більше потрапляють під вплив корпорацій; зберігається тільки те знання, на яке є запит на ринку; аби фірми якомога швидше отримували робочу силу, скорочується час навчання. Матеріал, на опанування якого раніше давали 4 роки, тепер потрібно визубрити за три роки. Адріан, що вивчає економіку підприємництва в університеті Бремена (між іншим, фах, який вважається одним із найбільш «конформістських» – адже йдеться про підприємництво в межах наявної кон’юнктури, а не про якісь альтернативні форми господарювання), засвідчує: вчитися потрібно надзвичайно інтенсивно, а оскільки кожна викладачка, кожен викладач вважає свій предмет найважливішим і на поступки не йде, загальна успішність упала. Коли студент(к)и повідомили деканатові про цю складність, університетські функціонери спромоглися лише на відповідь: «Подивимось, можливо, змінимо програму для наступних курсів». Незрозуміло тільки, що це змінює для тих, хто навчається вже сьогодні. Повсюдне запровадження системи multiple choice замість «відкритих питань» жодним чином не сприяє студентській рефлексії, а викладачок і викладачів змушує, за влучним висловом одного українського філософа (вислів, щоправда, стосувався застарілої освітньої системи в Україні), намагатися «пересаджувати» готове знання з власної голови до студентських голів, аби краще склали іспит. Усе це загрожує торжеством вишколу. Особливо болісними ці процеси є для німецької системи освіти, де університети відділяли від професійних шкіл, в яких людина просто діставала освіту з чітко визначеною перспективою фахової роботи. Зараз це розрізнення зникає.

Чи не найбільшу небезпеку протестувальниці та простестувальники вбачають у залежності університетів від коштів третіх агентів. Коли дослідження або навчання фінансують фірми, то досліджують саме те й навчають саме тому, що потрібно цим фірмам. Замість просто фінансувати дослідження в певній дисципліні або заохочувати до досліджень з вільно обраної теми, спонсорську допомогу зараз дедалі частіше надають тематичним аспірантським програмам і науковим семінарам. Чи треба говорити, що тема зазвичай не є незалежною від інтересів і симпатій спонсора? Кон’юнктурність розподілу професорських посад відповідно до вимог ринку та пов’язаної з ними державної ідеології добре ілюструє ситуація в економічній теорії: переважна більшість викладацького складу університетів спеціалізується на неокласиці, що виходить із суто ринкової моделі економіки, не обмеженої державою; лише під час кризи до вишів повернули кількох кейнсіанців (що, втім, тільки доводить кон’юнктурність кадрової політики університетів); про викладання марксистської теорії вартості й говорити годі – ідеологічний ворог.

Університет перетворюється на фабрику, якою керують тепер не науковці, а професійні менеджери. Мета та критерій «успішності», зрозуміло – прибутковість гешефту. Цілою освітньою галуззю Євросоюзу нині також керує бюрократія. Професор філософії Райнгард Брандт із університету Марбурґа вважає, що так звана «інтернаціоналізація» вищої освіти, яку автори та виконавці болонської реформи видають за найбільшу свою заслугу, зумовлена лише потребами бюрократії спростити діловодство. Ідеться про уніфікацію оцінювання: бали, які студентки та студенти отримують у будь-якому університеті Європи, мають зараховувати в усіх інших вишах ЄС. Але, каже професор Брандт, ці пункти непорівнянні зі змістового погляду: вони зовсім не означають ані можливості зіставити обсяг знань студентів, ані оцінити справжню якість навчання. А можливостей міжуніверситетського обміну було, мовляв, і так достатньо. Хто хотів поїхати до конкретної людини вивчати конкретну дисципліну, міг це зробити і до Болоньї. Нині ж майже нікому в Німеччині не йдеться про можливість поїхати до Польщі чи Румунії: переважна більшість мріє вивчати бізнес-адміністрування або юриспруденцію в Британії або Штатах. Тому більш адекватним словом для означення нових тенденцій в університеті проф. Брандт вважає не «інтернаціоналізацію», а «глобалізацію» і навіть говорить про третій тип університету – глобальний університет, що прийшов на зміну середньовічному та громадянському університетові.

Запровадження плати за навчання та нова німецька політика

У багатьох федеральних землях вища освіта стала платною. І хоча студент(к)и з бідних сімей можуть отримати від держави допомогу на навчання, для цього потрібна спеціальна довідка про доходи батьків. А що робити тим, чиї батьки заробляють більше за потрібну для допомоги «норму», але відмовляють у фінансуванні через те, що їм не подобається обраний дитиною фах або університет? Що може бути простіше, ніж сказати: «Поїдеш в інше місто – грошей не дамо»? За спостереженнями, нині молоді люди частіше, ніж раніше, залишаються на час університетських студій у рідному місті. І дедалі частіше їм доводиться працювати, навчаючись, – але тоді вони завідомо програють в успішності тим студенткам і студентам, які можуть дозволити собі не працювати. Як це все далеко від популярного серед в Німеччині ідеалу «життя за самовизначенням»… Літній освітній страйк, у якому взяло участь понад 200 тис. людей, проходив під гаслами «Освіта для всіх!» та «Багаті батьки для всіх!» Студентки та студенти Віденського університету пішли дуже далеко й поруч із освітою замість вишколу (Bildung statt Ausbildung), демократизацією університетів, повним їх фінансуванням та збільшенням кількості жінок у викладацькому складі вимагають безкоштовної освіти для всіх, включно з негромадянами ЄС. Немає браку місць, кажуть вони, натомість є брак фінансування. Один з аргументів, яким послуговуються при скороченні «малопотрібних» фахів (тобто таких, які не вишколюють майбутнього персоналу корпорацій) якраз і полягає в тому, що, мовляв, «мало грошей»; натомість коли мова йде про те, щоб рятувати «бідні й нещасні» банки, то зненацька, просто-таки «по щучому велінню» звідкись виростають цілі мільярди. Якби бодай частина цих коштів пішла на освіту, можна було би створити цілком достатню кількість робочих місць для викладання (серед претенденток і претендентів на університетське викладання нині й так високий рівень безробіття), а також достатню кількість навчальних місць. – Але чи не захоче тоді ходити до університету чимало таких людей, яких навчання як таке взагалі не цікавить, які просто хочуть мати вищу освіту як показник статусу? – Що ж, на те є сесії, на яких можна відсіяти найгірших студентів і студенток. Це відповідало би класичному баченню університету: Фридрих Шляєрмахер, чиї ідеї суттєво вплинули на Вільгельма фон Гумбольдта, ідеолога доленосної для вищої освіти всього світу університетської реформи, вважав, що «відбір» має відбуватися вже під час навчання, а не перед ним: тільки навчаючись в університеті людина може довести свою готовність до студій і свої спроможності. Щоправда, нині студент(к)и можуть просто завчити матеріал, успішно скласти свій multiple choice-іспит та й забути про все за два тижні. Будь-який відсів став би непотрібен лише в тому разі, якби не було суспільного тиску отримати диплом, бо тоді б навчалися лише ті, хто справді хоче навчатися, а це можливо лише за докорінної зміни цілого суспільного устрою.

Отже, до нового тисячоліття Німеччина успішно вступила, запровадивши плату за навчання у вишах, яке до того було безкоштовним: федеральний уряд постановив, що землі мають право вирішувати, запроваджувати плату за навчання чи ні, а місцеве керівництво, хоч і з перемінним успіхом, підхопило естафету. Зважаючи на широкі протести, відповідне рішення вдалося провести не всюди. Скажімо, з землею Гесен «фокус не вдався» – занадто потужними виявилася протести. Натомість у багатьох інших землях, де опір був менш потужним, плату за навчання запровадили.[4]

Аргументацію можновладців зрозуміти не просто. Адже спочатку заявляли, що запровадження плати за навчання не означатиме скорочення державного фінансування вищої освіти, мовляв, плата становитиме додаткові до державного фінансування кошти, якими університети порядкуватимуть на власний розсуд. Як і слід було очікувати, уряд своєї обіцянки не дотримався – фінансування вищої освіти успішно скорочують. На освіту Німеччині наразі витрачають 6,5 % бюджету – це один із найнижчих показників в Європі. Натомість військові видатки Німеччини зростають з року в рік. І то не дивно – от уже восьмий рік Німеччина успішно порушує власну конституцію, беручи участь в окупації Афганістану. (Адже німецька конституція передбачає застосування Бундесверу винятково для захисту Німеччини, забороняючи війну за кордоном. Афганські моджахеди становлять таку саму загрозу для Німеччини, як сомалійські джихадисти – для Ісландії). До речі, самим лиш використанням Бундесверу за кордоном (Einsatz im Ausland) антиконституційні дії Бундесверу не обмежуються, в останні роки Бундесвер успішно підключають до «заходів із гарантування безпеки» (панівних верств) під час масових протестів, скажімо, під час протестів проти зустрічі «великої вісімки» в Гайліґендамі, коли над демонстрантами літали винищувачі, або під час щорічної зустрічі трансатлантичного політикуму з представниками військових концернів та численними генералами й адміралами в Мюнхені, яку вони самі чомусь називають «Конференцією безпеки». І це при тому, що німецька конституція так само недвозначно забороняє застосування Бундесверу всередині країни (Einsatz im Inneren, тобто коли немає війни). Утім, мілітаризація Німеччини – це окрема тема, тут ще багато чого годилося б згадати. Можна було б розповісти про запланований перегляд військової доктрини, яка передбачатиме застосування Бундесверу для захисту «інтересів Німеччини за кордоном», під якими, слід очікувати, розумітимуть інтереси транснаціональних корпорацій, про доступ Бундесверу до центрів зайнятості, де він тепер має нагоду «пропонувати роботу» нарівні з іншими роботодавцями, про спроби легітимізувати мілітаризацію громадського простору, тобто військові виправи на вулицях мирних міст (наприклад, Bundeswehr-Gelöbnis цього літа в Мюнхені) тощо. У нашому ж контексті не можна оминути увагою новітні стратегії Бундесверу в сфері «кадрової політики», адже плата за навчання запроваджується на тлі запропонованих «широких перспектив», які надає безкоштовне навчання в бундесверівських вишах. Тобто на тлі «батога» – плати за навчання в мирних університетах, молодим людям пропонують бундесверівський «пиріг». Отже, фокус насправді нехитрий: не маєш грошей на університет – то йди навчатися до бундесверівських вишів. А з «кадрами» в Бундесверу, в т. ч. враховуючи все більшу кількість хлопців, які обирають альтернативну службу (Zivildienst) замість обов’язкової служби в армії, дійсно серйозні проблеми.

Але повернемося до аргументації та обіцянок політиків. Продавлюючи чергову неоліберальну реформу, німецькі політики щоразу розповідають, що це ж вони роблять на благо самих жертв їхніх нововведень. Так було й з університетами. Насправді не всякий політик наважується пояснити прямим текстом, про що, власне кажучи, йдеться. Крім деяких дуже чітких речей, зазвичай видають якусь пустопорожню балаканину, що по суті зводиться до плутаних, незрозумілих, а подеколи й логічно суперечливих пояснень. Конкретну ж ідеологію реформаторів коротко можна підсумувати таким чином: з одного боку, мовляв, самі ж молоді люди почуватимуться краще, адже, оплачуючи «освітні послуги», вони успішно вписуватимуться в роль «клієнтів»/»покупців» – ось тоді їхнє право на «якісні послуги» нарешті буде легітимним. А з іншого боку, самі університети стануть «незалежнішими», злізуть з голки державних дотацій, навчаться успішно співпрацювати з концернами, і, чого на світі не буває, може, в майбутньому навіть стануть «нормальними», цілком рентабельними та успішними підприємствами. Така їхня ідеологія – в головах німецьких політиків більше не вкладається, що освіта – це громадське добро, а не товар, доступний лише «платоспроможним» прошаркам населення. Гарантію безкоштовного доступу до неї для всіх без винятку громадян вони більше не вважають обов’язком держави.

Наразі плата за навчання в Німеччині не є настільки неймовірною, як, скажімо, в США. У Німеччині це «лише» близько 600 євро за семестр.[5] Але навіть такі видатки дозволити можуть собі далеко не всі. І справді, кількість студенток і студентів у Німеччині з часу запровадження плати за навчання 2006-го року зменшилась,[6] і водночас серед самого студентства зменшився відсоток вихідців з малозабезпечених родин і таких родин, у яких батьки не мають вищої освіти (обидві названі категорії, як правило, збігаються).[7] Але насправді, якщо експеримент удасться – тобто якщо не буде потужного опору, – то навіть невідомо, якою буде плата за навчання за десять або двадцять років.

Вирішальну роль у питанні впровадження плати за навчання відіграли не стільки якісь конкретні, принаймні зрозумілі, фінансові міркування, а «ідеї» (неолібералізму). Адже з боку ці реформи могли б видатися навіть ірраціональними: що дало впровадження плати за навчання, якщо зараз, як і раніше, німецькі університети є хронічно недофінансованими, якщо це не призвело до зростання зарплати викладацького складу, до подолання безробіття в академічній сфері або до збільшення навчальних місць на тих факультетах, де їх бракує? Знайти відповідь на такі запитання справді важко. Водночас цілком очевидно, до яких конкретно наслідків призводить така політика: зменшена за часів «держави добробуту» дистанція між бідними та багатими (відповідно, освіченими та неосвіченими) за доби неолібералізму не тільки збільшилась, але й постійно продовжує зростати, а соціальна сегрегація стає все відчутнішою. (Ми не випадково вживаємо тут термін «сегрегація», так само вважаємо цілком виправданим поняття «соціальний расизм», – не лише в США або Південній Африці певні біологічні та соціальні ознаки накладаються, – відповідну тенденцію поступово можна простежити й у Західній Європі.) Звичайно ж, зрештою, німецькі політики дуже добре можуть пояснити, чому вони, замість того, щоб ефективніше оподатковувати концерни та витрачати ці гроші, зокрема, на освіту запроваджують плату за навчання, та й узагалі всіма доступними засобами «покращують інвестиційний клімат»: мовляв, якщо на концерни податками чи то соціальним законодавством тиснути, то відмовляться вони в Німеччині працювати, і робитимуть гешефти деінде! Мовляв, треба всіляко запобігати перед концернами, зменшувати податки і не напружувати їх якимись соціальними вимогами. – У цьому разі Німеччина є такою ж жертвою капіталістичної глобалізації, як і будь-яка інша країна: звичайно ж, за винятком таких країн, як Індонезія, Китай або Шри-Ланка, сьогодні мало хто може похвалитися ідеальним «інвестиційним кліматом»; якщо концерни будуть чимось невдоволені, то вони завжди хутенько зможуть перенести виробництво до будь-якої іншої країни з кращим «інвестиційним кліматом». Чи можна запобігти цьому новому світовому порядку?[8] Взагалі-то так. Але для цього слід боротися не за «покращення інвестиційного клімату» в національному масштабі, а за радикальні зміни на світовому рівні.[9]

Між новим консенсусом в освітній політиці та утопією

Чи означає ця зав’язаність студентських вимог на ширшому клубкові суспільних проблем, що самі вимоги – утопічні? Напевно, так, як утопічним – знову ж таки за звичних умов – є ідеал цілковито автономного університету. Ліберал(к)и, приміром, бояться, що «публічний контроль над університетом» призведе до посилення контролю з боку держави, дехто навіть каже: «Це знову буде НДР!» Нічого не поробиш, університетам потрібно лавірувати між ринком і державою. Але, напевно, легше відслідкувати та проконтролювати відверте втручання однієї держави, ніж часом непомітний і дифузний, «повзучий» вплив багатьох фірм, які поступово, але впевнено встановлюють контроль над німецьким університетом. Це стосується як непрямого, але по суті вирішального впливу на університет шляхом політичних рішень на національному рівні, так і «тисячі й одного» шляхів безпосереднього втручання, далеко не завжди відомих громадськості. В останньому випадку йдеться про активну співпрацю факультетів точних наук з корпораціями та їхніми лобістами (скажімо, з «Союзом німецьких електриків», про важливу роль якого викладачки та викладачі пояснюють вже на вступних лекціях), про вплив корпоративних фондів, серед яких особливо відзначається Фонд Бертельсмана (Bertelsmann-Stiftung), про фінансування дослідницьких проектів та окремих «правильних» викладачок і викладачів, а також про різного роду пропаганду, в т.ч. під виглядом семінарів та навчальної літератури. Всього тут і не перерахуєш, спектр справді дуже широкий – від «представників майбутніх роботодавців», себто корпорацій, у впливових «зовнішніх комісіях з вищої освіти» (externe Hochschulräte), до нав’язливої візуальної, аудіальної, зрештою, навіть фізичної присутності корпорацій в університетах під час «мес роботодавців». – Ліберал(к)и, втім, ставлять під сумнів навіть сам ідеал університетського самоуправління – мовляв, ми як ціле суспільство делегуємо університетам освітню функцію та хочемо їх контролювати. Але ж саме з цієї логіки не можна підпорядковувати навчання та дослідження економічним інтересам окремих осіб! Бо інтереси вже не проконтролюєш. Словом, університет за самою своєю ідеєю має бути автономним, а що ця ідея в межах наявної системи не є цілком досяжною – то треба або наближуватись до неї, або цілу систему змінювати. Загалом студентство свідоме цього. Кристиян, що вивчає політологію у Вільному університеті Берліна, вважає, що діяти потрібно з урахуванням реальної ситуації (в тому числі прагнучи нехай невеликих, але конкретних досягнень), але при цьому завжди утримувати в полі зору перспективу зміни цілого.

А поки що студентки та студенти захоплюють лекційні зали все в нових і нових університетах. 11 листопада черга дійшла до двох вишів столиці Німеччини – Вільного університету та Університету Гумбольдта. Адміністрація Вільного університету відразу дала гарантію, що поліція виганяти нікого не буде – ця обіцянка прийшла якраз водночас із повідомленням про прибуття поліцейського загону до Університету Гумбольдта. Студентство Вільного університету відразу розділилося: частина поїхала допомагати загроженим товаришкам і товаришам, а інша частина залишилася на місці, аби не «здавати авдиторію». Самоорганізація відбувається просто дивовижним чином, моментально виникають робочі групи, для кожного завдання швидко знаходиться, кому його виконати, і так само швидко студент(к)и розуміють, які завдання є актуальними в цей момент. Квітне плакатне мистецтво, а в деяких містах до протестів приєднуються небайдужі професорки та професори, беручи участь у дебатах з актуальних питань, і музики, розважаючи студентів сейшнами. Цікаві форми прямої демократії народжуються просто перед очима; процедурні правила виникають безпосередньо в процесі дебатів. На сьогодні студентський страйк охопив уже 20 німецьких університетів.

На таку реакцію наштовхується Болонський процес в Австрії та Німеччині. В Україні ситуація багато в чому відрізняється – вища освіта, приміром, досі безкоштовна, а ось можливостей навчатися за кордоном значно менше (понад те, майже будь-який зв’язок між університетами всередині країни відсутній), та й держава впливає на освітній процес, напевно, значно більше за корпорації, – і незрозуміло, що за наших умов більше зло. Зате вимоги демократизувати університетське життя та покращити фінансування вищої школи так само актуальні для українського студентства. Тож приводів для студентської дії в Україні не менше, хоча за змістом деякі з них можуть відрізнятися від західноєвропейських.


Примітки

1. Йдеться не лише про те, що студентки та студенти мали більше свободи у виборі лекцій, семінарів та комбінації фахів. Чи не найважливіша відмінність полягає в тому, що раніше вони були зобов’язані вже від початку навчання писати великі самостійні письмові роботи – від 12 сторінок на початку до 25 сторінок під кінець навчання. Звичайно, крім того були й іспити, але до них, як і до написання диплому, допускали лише тоді, коли студент здав необхідну кількість „домашніх робіт“, до яких насправді висували дуже високі вимоги. Для їх написання, власне кажучи, й були передбачені довгі канікули в німецьких університетах – по два місяці між кожним семестром. Тепер же так багато писати та думати студенти не зобов’язані (про диплом master та multiple choice докладніше нижче).

2. Насправді соціальна сегрегація починається вже з дитячих садків. В Німеччині до дитсатків потрапляють 64% дітей з незаможних родин та 80% дітей середнього класу. Зважаючи на те, що протягом останніх років плата за дитячі садки в Німеччині суттєво зросла, слід очікувати посилення цієї тенденції. Але вирішальну роль в соціальній сегрегації, звичайно ж, відіграє німецька шкільна система, яка ще до запровадження плати за навчання в університетах суттєво обмежувала доступ до вищої освіти вихідців з незаможних родин. І це при тому, що численні дослідження та доповіді й ухвали шанованих міжнародних організацій, в т. ч. й таких як UNESCO, UNICEF або Єврокомісії, доводять, що вирішальним фактором в поділі школярів на „гімназистів“ та „простих“ є аж ніяк не інтелектуальні здібності. Згідно з дослідженням (17. Sozialurkunde) Німецького студентського управління (Deutsches Studentenwerk), пройшовши через сегрегаційну німецьку школу, в підсумку до університетів потрапляють 81 зі 100 вихідців з найзаможнішого прошарку та 11 зі 100 представників найнезаможніших прошарків. Результат політики соціальної сегрегації в сфері шкільної освіти дійсно невтішний – в підсумку більша половина випускників німецьких шкіл взагалі позбавлені права поступати до вишів.

3. Крім Баварії, наскільки нам відомо, „кафедри за конкордатом“ є в Фрайбурзькому та Бонському університетах. Cлід зауважити, що ця інституція є відверто антиконституційною, і то не в одному пункті. Так, стаття 107 баварської конституції гарантує: „доступ до офіційних посад є незалежним від конфесійної приналежності“, а стаття 33 забороняє дискримінацію за „приналежністю чи неприналежність до певної конфесії чи світогляду“, так само конституція гарантує право на свободу викладання та наукового дослідження. Ця інституція також порушує нещодавно ухвалений Німеччиною закон проти дискримінації. У Баварії ця інституція поширюється на такі факультети: філософію (36,8% від загальної кількості кафедр є „кафедрами за конкордатом“), соціологію (33,3%), політологію (25%) та педагогіку (22,6%). В підсумку це призводить до того, що на цих факультетах викладачі та викладачки відверто консервативних поглядів встановлюють гегемонію.

4. Сьогодні плату за навчання у вишах запроваджено в 6-ти з 16-ти Федеральних Земель: в Баварії, Баден-Вюртемберзі, Гамбурзі, Заарланді, Нижній Саксонії та Нордрайні-Вестфален.

5. Половина німецьких студентів живе на 500-720 євро на місяць, а бюджет 11% cтудентів навіть нижчий за 500 євро на місяць. Отже, враховуючи високі прожиткові кошти в Німеччині, 600 євро щопівроку насправді становлять серйозну фінансову проблему для більшості німецьких студенток і студентів. Лише для тих, хто походить із багатих родин, оплата навчання не становить серйозної фінансової проблеми.

6. Так, уже доповідь OECD (Organization for Economic Cooperation and Development) 2006-го року констатує скорочення частки німецьких випускниць і випускників з 6,6 % до 5,7% від загальної кількості випускниць і випускників вишів серед країн-учасниць організації. Щорічне зменшення кількості тих, хто вступає до німецьких вишів, засвідчує також доповідь Федеральної Служби Статистики (Statistisches Bundesamt) 2007-го року. А згідно з Федеральною Службою Зайнятості (Bundesagentur für Arbeit), кількість випускниць і випускників гімназій, що обирають (безкоштовне) навчання в фахових школах (Fachhochschule, аналог нашого технікуму) замість платних університетів, помітно зросла.

7. Зокрема цю тенденцію можна чітко простежити за різким зменшенням кількості студенток і студентів, які користуються обома головними формами фінансової допомоги вихідцям із малозабезпечених родин – державної програми BAföG та студентських кредитів (в обох випадках отримані гроші студентство зобов’язане повернути після навчання).

8. Йдеться не лише про те, що за умов капіталістичної глобалізації транснаціональним корпораціям легше перенести виробництво з однієї країни в іншу. Набагато вирішальнішим є такий аспект: починаючи від сімдесятих чи, найпізніше, вісімдесятих років XX століття, зростання обсягів виробництва вже не означає збільшення кількості робочих місць, чи покращення добробуту всього суспільства (а не лише до зростання багатств панівних класів). За дедалі більшої автоматизації виробництва та одночасно постійному зростанні її продуктивності, робітників потрібно все менше. Показовим тут є випадок Роттердаму, який після модернізації став найпотужнішим та найважливішим портом Європи, а можливо й світу. Водночас модернізація порту призвела до того, що безробіття в місті Роттердам підскочило на 20 відсотків. До настання кризи ми насправді спостерігали дуже дивну ситуацію: зростання економік по обидва боки Атлантики йшло пліч-о-пліч зі зростанням безробіття та бідності, простіше кажучи, збагачення вузького вищого прошарку суспільства відбувалось на тлі зубожіння ширших прошарків населення. Слід зауважити, що цей аспект зрозумілий далеко не всім, і це стосується як правих, так і багатьох лівих, а особливо ж ортодоксальних марксистів, для яких Марксова теорія доданої вартості є незаперечною істиною. Тут також можна згадати передвиборче гасло німецьких християнських демократів, з яким вони перемогли на останніх виборах – „Економічний розвиток створює робочі місця“ – твердження, яке насправді вже давно не відповідає дійсності. Але, керуючись такими уявленнями, теперішня „чорно-жовта“ коаліція, сформована після виборів, успішно продовжує політику „зменшення податкового тиску“ (на корпорації та багатіїв) та й взагалі усіма можливими способами „покращує інвестиційний клімат“.

9. Певні суттєві зміни можна досягти й реформістським шляхом. Скажімо, західні держави могли б зробити набагато більше для дотримання міжнародних стандартів щодо умов праці та в сфері соціального забезпечення. Якщо вже США в боротьбі за демократію в усьому світі запроваджує в односторонньому порядку санкції проти, можливо, і справді не зовсім демократичної Куби, то чому б їм, вкупі з європейськими країнами не повводити санкції проти корпорацій, що працюють у країнах третього світу, активно порушуючи при цьому міжнародні стандарти? (Звичайно ж, це питання, особливо ж у випадку США, може видатись дещо риторичним.) Якби умови праці в усіх країнах були ідентичними, а гарантована мінімальна зарплата на національних рівнях формувалась за однаковими принципами, то корпораціям не так легко було б шантажувати національні уряди „втечею“. Так само вкрай необхідним є податок на фінансові операції. Іншою архіважливою реформою є запровадження базового доходу, тобто певної суми, яку держава виплачує усім громадян(к)ам незалежно від того, працює вона або він чи ні, і якої цілком вистачатиме на життя. Багато кому такі вимоги видаються абсолютно нереальними. Тут можна, звичайно, навести підрахунки економістів, які демонструють, що це – цілком можливо, можна детальніше аргументувати тощо, але наразі ми обмежемося лише порівнянням. – Справді, такі вимоги може й видаються сьогодні неймовірними, але згадаймо, що сто років тому так само у багатьох людей просто-таки в голові не вкладалося, як взагалі можна жити без „царя-батюшки“ в Петербурзі, або „любого кайзера“ в Берліні. Але пройшов час, змінилися й уявлення про те, що є можливим, а що ні. Сподіваємося, що так само буде й у цьому випадку. Слід лиш не забувати, що, по-перше, такі уявлення змінюються не самі собою, а внаслідок тривалої та напруженої боротьби і що, по-друге, тепер зміни вимагаються не в національному, а у світовому масштабі.

Джерело: http://commons.com.ua

Advertisements

0 Responses to “Освіта фаст-фуд. Чому Європою шириться студентський протест?”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: