Смерть свободи

М.Ч.

На вулиці — мряка і маски. По телевізору — ті самі обличчя. Усі працюють. Готуються до виборів. В тому числі парламентських, на котрих, вірогідно, вперше до парламенту потрапить группа радикальних націоналістів. Місяць медіа захлинатимуться від обурення і прогнозів. Потім все стане на свої місця і про них забудуть. Такою є доля всіх «професійних патріотів».

Хто там крокує лівою? Правою, правою, правою…

Нова епоха диктує нові рішення. В тому числі будуть у сфері ідеолоґії. Хто зараз пам’ятає УНА-УНСО, «Тризуб» ім. С. Бандери, Молодіжний націоналістичний конґрес й инші необандерівські формації 1990-х? Точніше — хто вони в пам’яті орієнтованого на архетип ОУН-УПА покоління Незалежності? Чим, крім видурювання ґрантів і дрібномасштабних вишколів займаються?

Останнє питання було риторичним. Марґінес, до якого скотилися ці структури свідчить про кризу галицького варіанту націоналізму, принаймні, його права на монополію в ідеолоґічно заангажованому сегменті інститутів громадянського суспільства. Тим разючішим є посилення його політичного вектора, про що свідчить приклад «Свободи». Ще не феноменальний, втім, після десятиліття напруженої підготовки таки подолавший рубікон, себто Збруч. Результати по партії на останніх виборах у Києві свідчать самі за себе. Ні, це не страшилка для поміркованих громадян-лібералів. У найгіршому для них випадку все залишиться на рівні любого серцю правого популізму і «війни з пам’ятниками». Сама партія, радше всього повторить долю БЮТу і вже за рік-два ми побачимо обвал народної підтримки до «Свободи» у тому ж таки, завойованому на кістках «сердешних» Тернополі. Зараз «Свобода» — місцевий меґа-бренд. Щоправда, в опозиції. Там тепло і мухи не кусають. Відповідальність за господарку повішена на плечі ослаблого БЮТу. Вона ж його і доконає.

Як би там не було в Тернополі, поява «свободівських» емісарів на сході і півдні не вирішує головної проблеми партії — що запропонувати тамтешньому люду? Не окремим політично заангажованим, пасіонарним підліткам або ж сивочолим дідусям у вишиванках. Що пообіцяти медикам, шахтарям, учителям і вантажникам Донецька, Одеси і Криму? Лише божевільні вірять у те, що мантри на тему «Героямслава» дадуть свої результати у видимому майбутньому. Потрібної соціяльної програми у правих немає, як зрештою, і потреби в ній. Це поле бою ніколи не було за ними. Робота на посилення соціяльно-економічних сподівань відкладалася на період «після перемоги», коли українець поможе брату по крові і ніяк не раніше. Примарність цих алюзій очевидна.

Це дає підстави стверджувати тимчасовий характер їхніх успіхів. Чого не буває в епоху «перманентного накопичення первинного капіталу»? Є товар – буде покупець. Колір обгортки визначає смакові якості цукерки. Причина вказана вище — повсякчасне нехтування первинними потребами електорату і паразитування на культурно-історичних інтерпретаціях. Такий підхід здатен забезпечити тактичний успіх. Стратегічно він приречений. Простішими словами: спочатку зарплата і ціни, а вже потім Бандера і мова. У «Свободи» все навпаки. Метафізика замість діялектики.

Причин, котрі з часом зумовлять занепад зараз монолітної «Свободи» більш ніж досить. Найбільш вагомі серед них власний популізм, політична кон’юнктура та обмежена ідеолоґічна ніша. Відтак, лоґічно сподіватися на появу здатних подолати ці обмеження формацій. Тих, хто зуміє поєднати галицькі історичні візії і наддніпрянські економічні очікування. Так, як це зробили їхні ідейні попередники з ОУН на 3-му надзвичайному з’їзді в 1942 році. Щоправда, було вже запізно і жодного впливу на ситуацію не мало.

Святе місце ніколи не пустує

На нашу думку, ними може стати якась маргінальна праворадикальна структура, здатна, після «парламентизації» і наступної лібералізації «Свободи» очолити, як казав Руді Дучке «позапарламентську опозицію». При правильному піарі і дещиці оліґархічних грошей вона відтінить «Свободу», так само, як та зараз респектабельну «Нашу Україну».

Розглянемо варіянти. Їх, як і годиться, кілька.

«Братство»

Дрібна православна секта. Асиметричний, колись яскравий креатив Корчинського давно схожий на «заказухи». Ідеолоґія ще розмитіша, ніж у пізньої УНА-УНСО. Кількість реальних членів орґанізації вимірюється, у кращому разі, десятками. В середовищі радикально налаштованої публіки користується репутацією провокаторів, у менш заангажованих громадян — клоунів.

УНА-УНСО

Мітична структура зі славною історією і естетичним нашивками. Зараз існує лише як малозрозуміла абрівіатура і кілька зареєстрованих орґанізацій. Їхня присутність навіть на марґінесі нагадує «зникаючого індіянця», котрий живе лише в глибинах націоналістичного фольклору.

Націонал-автономи (колишні УНТП)

Невдала спроба неонацистів вийти на політичний рівень у вигляді Націонал-трудової партії закінчилася, згідно з офіційною версією, децентралізацією управління і реорґанізацією структури. В тому числі в царині ідеолоґічних засад, котрі формально набули деяких, притаманних їхнім лівим візаві ознак: заклики до соціяльної справедливості, копіювання стилю, риторика тощо. Нічого, крім кальки з німецьких «автономних націоналістів» не вийшло. Потенційно, це початок кінця. Їхнє майбутнє — субкультурне ґетто.

Соціял-національна асамблея

Однозначно кошерний уламок колишньої Соціял-національної партії, зараз відомої як «Свобода». Об’єднаний хребтом руху у вигляді «Патріота України», досягший повноліття, фінансово незалежний, мілітарний. Щось схоже на раннє УНА-УНСО — той самий камуфляж, вишколи, донцовщина, імперські алюзії. Відрізняє антиеміґрантська риторика. На відміну від «Братства» її чисельність зростає, від УНА-УНСО — вона реально існує, автономів — асамблея прагне вийти на політичний рівень.

Вірогідно, саме вона займе місце «Свободи», після «парляментської смерти» останньої. Під неї слід розуміти остаточну лібералізацію ідейних настанов бувших націоналістів і появу ще одного «профпатріотичного» клону.

Марш УПА — гра м’язами

Існує маса мірил, за якими можна визначити ступінь розвитку праворадикальних орґанізацій. Умовно їх можна розділити на «російський» та «европейський». Перший характеризується кількістю загиблих від рук представників «білого підпілля». Їх цифра дійсно вражає. Другий більш умовний. Це рейтинги, прогнози і бійки під час офіційно санкціонованих маршів. Під час них випускають пару всі, від правих і їх візаві до орґанів правопорядку. Це влаштовує західний істеблішмент, романтичний в молодості і консервативніший з віком.

В Україні таким заходом є марш УПА 14 жовтня. Минулого року, пам’ятається, їх було два. Один «офіційний» «Свободівський». Инший 18 жовтня проводили «Братство», «Патріот України» і тоді ще УНТП. Закінчився він як і очікувалося — всіх пов’язали.

Цього разу все було инакше. Більше того, єдиний раз за останні роки не було бійок. І це з огляду на величезну кількість людей (до 10 тис.). До прикладу, «Русский марш» у тричі більшій Москві у кращі часи набирав 5 тис. чоловік.

На відміну від минулого року всі йшли під духовим проводом «Свободи». Як автономи, котрі провели додатковий захід ввечері, так і «Патріот», котрий відмовився проводити захід 18-го числа і долучився до офіційного.

Причина подібної миролюбності залишилася загадкою. Зрозуміло, що рейтинґовій «Свободі» напередодні виборів скандали зайві. Як вдалося урезонити радикальних поплічників з молодіжних уґруповувань достеменно не знає ніхто.

Европейський контекст і кінець правої

Завдяки «Свободі» наша партійна система починає нагадувати европейську з її кілька процентними фашистськими страшилками і відсутністю будь-якого поступу в царині етнічних пріоритетів. Спостерігаючи за істерією з боку респектабельних медія складається враження про явно виражену штучність постановки питання. Зрештою, хтось має відтінювати і розбавляти сіру і обридлу ротацію соціял-демократів і їхніх дещо консервативніших візаві. Хтось має відволікати населення від поточних соціяльно-економічних проблем, апелюючи до «культурки». Історично цю роль відводили всім, хто явно чи приховано марив вогнями райху. Ті, у свою чергу, з задачею справлялися на всі сто. Відтак, були вигідні, затребувані в якості розмінної монети між різними фінансово-політичними колами.

Увага, питання — кому потрібен Тягнибок? І тим більше, його дрібніші, периферійні клони?

І друге. Наскільки значимими в соціяльно-економічному відношенні будуть результати їхньої діяльности?

Відповідь на ці питання дасть наступне десятиліття. В кожному разі, якби це не звучало — Бандеру на хліб не намастиш і в склянку не наллєш. Тому в умовах перманентного соціяльного розшарування будь-які успіхи вітчизняних націоналістів будуть тимчасовими. Мильними бульбашками, симулякрами в калюжі громадянського суспільства. Однією з багатьох точок зору. Не гіршою, проте однозначно — не спільною, оскільки в умовах постмодерну права позиція — апоріорі обман.