Ідеологія

williams-marxism&literatureРаймонд Вільямс

Поняття «ідеології» виникає не в марксизмі й на сьогодні далеко не обмежується ним як сферою використання. Проте очевидно, що це поняття важливе майже в кожному марксистському осмисленні культури, а особливо в сфері літератури та ідей. Отож складність в тому, щоб провести розрізнення між трьома загальноприйнятими версіями цього поняття в марксистській літературі. Загалом кажучи, можна окреслити такі версії визначення ідеології:

(і) система переконань (beliefs), характерних для певного класу чи групи;

(іі) система ілюзорних переконань – хибних ідей чи хибної свідомості – яку можна протиставити істинному чи науковому знанню;

(ііі) загальний процес вироблення значень та ідей.

Значення (і) та (іі) фактично можна об’єднати в одному варіанті марксизму. В класовому суспільстві всі переконання базуються на класовій позиції, і система переконань всіх класів – або, загалом кажучи, всіх попередніх класів, інших, ніж пролетаріат, формування якого є проектом скасування класового суспільства – є відтак частково чи повністю хибними (ілюзорними). Конкретні проблеми в цьому сильному загальному твердженні породили напружену суперечку всередині марксистської думки. Досить часто можна знайти якусь форму цього твердження поруч із самим значенням (і), наприклад, у ленінській характеристиці «соціалістичної ідеології». Інший спосіб загального збереження значень (і) та (іі), але й розрізнення їх, це вживати значення (і) для системи переконань, заснованій на класовій позиції, включно із класовою позицією пролетаріату всередині класового суспільства, а значення (іі) для контрасту із науковим знанням (у широкому сенсі) різного роду, яке базується на реальності, а не на ілюзіях. Значення (ііі) підриває більшість із цих асоціацій та розрізнень, адже ідеологічний процес – вироблення значень та ідей – сприймається в такому разі як універсальний та загальний, а ідеологія є або цим самим процесом, або сферою його вивчення. Отже, позиції, що асоціюються зі значеннями (і) та (іі), здійснили вплив на марксистські дослідження ідеології.

В такій ситуації не може бути й мови про встановлення єдиного «правильного» марксистського визначення ідеології, хіба що з метою полеміки. Доречніше повернути термін та його варіації до суперечок, в яких вони сформувались; і спочатку розглянути історичний розвиток. Потім ми зможемо повернутись до цих суперечок у їхньому сьогоднішньому вигляді і до важливих контраверсій, які розкривають, але й охоплюють цей термін та його варіації.

Термін «ідеологія» був утворений наприкінці ХVIII століття французьким філософом Дестютом де Трасі. Це мав бути філософський термін для «науки про ідеї». Його значення залежало від особливого розуміння природи «ідей», яке було, загалом кажучи, розумінням Лока та емпіристської традиції. Відтак, ідеї не треба було і не можна було розуміти в якомусь старому «метафізичному» чи «ідеалістичному» сенсі. Наука про ідеї мала бути природничою наукою, адже всі ідеї народжуються із людського досвіду світу. Зокрема, у Дестюта вона є частиною зоології:

«Знання про тварину буде неповним, якщо невідомі його розумові здібності. Ідеологія – складова частина зоології, і саме в (зоології) людини вона представляє особливу важливість і заслуговує глибокого вивчення»[1].

Такий опис типовий для наукового емпіризму. «Реальними елементами» ідеології є «наші інтелектуальні здатності, їхні практичні вияви та найочевидніше оточення». Критичний аспект такого наголосу одразу ж зрозумів певний тип опонентів, зокрема реакціонер Луї де Бональд: «Ідеологія замінила метафізику… адже сучасна філософія не бачить у світі інших ідей, крім людських». Бональд правильно співвідніс науковий сенс ідеології з емпіристською традицією, що йде від Лока до Кондильяка, вказуючи на її інтерес до «знаків та їх впливу на думку» і підсумовуючи її «невтішну систему» як редукцію «наших думок» до «перетворених відчуттів». «Всі характеристики розумності, – додавав де Бональд, – зникли під скальпелем цього ідеологічного розтину».

Як наслідок, відправні положення концепції ідеології є дуже складними. Справжнім наступом на метафізику було твердження, що «в світі не існує інших ідей окрім ідей людини». У той же час в умовах, коли «ідеологія» планувалася як емпірична наука, вона фактично зводилася власними філософськими передумовами до розуміння ідей як «трансформованих відчуттів», та до версії мови як «системи знаків» (в своїй основі побудованої, як-то у Кондильяка, на математичній моделі). Вказані обмеження, разом із характерними для них абстракціями «людини» та «світу», та покладанням на пасивну «рецепцію» і «систематичне поєднання відчуттів», є не тільки «науковими» та «емпіричними», а й належать до елементів по суті буржуазного погляду на людське існування. Відмова від метафізики була важливим здобутком, підкріпленим розвитком точного та систематичного емпіричного пошуку. В той же час глибокою та вочевидь непоправною втратою було дієве виключення будь-якого соціального виміру, що одночасно супроводжувалося фактичним ігноруванням соціальних відносин в моделях «людини» та «світу» та типовим заміщенням необхідних соціальних зв’язків формальною системою у вигляді будь-то «законів психології», чи мови як «системи знаків».

Важливо сказати, що відправне заперечення проти виключення будь-якої активної концепції розуміння було здійснене в цілому з реакційних позицій, що мало на меті збереження змісту діяльності в її старих метафізичних формах. Ще важливішим є те, що на наступному етапі розвитку, зневажливе визначення «ідеології» як «непрактичної теорії» або «абстрактної ілюзії», вперше ужите Наполеоном вочевидь з реакційних позицій, перейняв, проте в новій перспективі Маркс. Наполеон казав:

«У всіх випробуваннях, що випали на долю нашої прекрасної Франції, варто звинувачувати ідеологію, цю туманну метафізику, котра замість того, аби пристосовувати закони згідно зі знанням людського серця та уроків історії, копирсається в першопричинах, аби заснувати, ґрунтуючись на них, закони народів»[2].

Вальтер Скотт («Життя Наполеона», 1827, vi. 251) підсумував ці слова таким чином: «Під ідеологією французький правитель розумів перший ліпший тип теорії, який не ґрунтується на егоїстичному інтересі, але може, як він вважав, тріумфувати серед небезпечних гарячих парубків та божевільних ентузіастів».

Кожен елемент цього осуду «ідеології», що став добре відомим та повторюваним в Європі та Північній Америці під час першої половини ХІХ століття, був перейнятий та використаний Марксом та Енґельсом в їхніх ранніх працях. Саме такий осуд є сутнісним змістом критики Маркса та Енґельса на адресу їхніх німецьких сучасників, що ми знаходимо в «Німецькій Ідеології» (1846). Пошук «першопричин» в «ідеях» розглядався ними як основна помилка. Схожий тон зневажливого практицизму відчувається в анекдоті, наведеному в передмові до Марксової книги[3]:

«Якось добропорядна людина уявила собі, що люди топляться у воді тільки тоді, коли вони одержимі ідеєю сили тяжіння. Якби вони викинули це уявлення з голови, скажімо, роз’яснюючи його як передсуд або релігійне уявлення, то піднеслися б над будь-якою небезпекою від води»[4].

Абстрактні теорії, відокремлені від «підґрунтя власного інтересу», таким чином, не влучали в ціль.

Звісно, аргументація Маркса та Енґельса не могла залишатися на цій стадії. Замість консервативного (та доволі розмитого) наполеонівського ідеалу «знання людського серця та уроків історії», Маркс та Енґельс запровадили поняття «реального підґрунтя історії», тобто процесу продукування та самопродукування, в яких можна простежити «витоки та розвиток різноманітних теоретичних висновків». Відкритий цинізм в апелюванні до «власного інтересу» став критичним діагнозом реальної основи всіх людських ідей:

«Панівні ідеї суть ніщо інше як ідеальне вираження домінантних матеріальних відносин, що втілені в формі думок, це панівні матеріальні відносини, лише виражені в ідеях»[5].

Але вже на цьому етапі стають помітними очевидні складнощі. «Ідеологія» стає полемічною назвою для такого способу мислення, що ігнорує матеріально-суспільний процес, який завжди включав «свідомість» як свою складову частину:

«Свідомість (Das Bewußtsein) не може бути нічим іншим, крім усвідомленого буття (das bewußte Sein), а буття людини – це її реальний життєвий процес. Якщо в усій ідеології люди та їхні стосунки й постають поставленими на голову, ніби в камері-обскурі, то цей феномен настільки ж залежить від історичного життєвого процесу, як і обернення об’єктів на сітківці залежить від її фізичного життєвого процесу»[6].

Наголос зрозумілий, але аналогія проблематична. Фізичні процеси сітківки не можна осмислено відділити від фізичних процесів мозку, що, як неодмінно поєднані операції, контролюють та «регулюють» перевертання. Камера-обскура була приладом, спеціально призначеним для виявлення пропорцій; перевертання фактично здійснювалося додаванням іншої лінзи. У певному сенсі ці аналогії не більш ніж випадкові, але вони, можливо, пов’язані з гаданим критерієм «прямого позитивного знання» (хоча насправді, як приклади, вони працюють проти нього). У чомусь вони дуже схожі на використання «ідеї сили тяжіння» для відмови від поняття контролюючої влади ідей. Якби це була не ідея науково-практичного розуміння природної сили, а, скажімо, ідея «расової вищості» або «нижчого інтелектуального рівня жінок», аргумент зрештою міг би виглядати так само, але він мав би пройти більш значущі стадії та рівні складності.

Це стосується й більш позитивного визначення:

«Відправною точкою є не те, що люди говорять, уявляють собі, представляють у поняттях, і також не представлена у словах, думках, уявленнях та поняттях людина, звідки ми б прийшли до людини во плоті; відправною точкою є реальна людина-дієвець, і розвиток ідеологічних відображень та відлуння життєвих процесів представляються, виходячи із цього реального життєвого процесу людини-дієвця. Туманні образи в людському мозку – це також необхідні результати сублімації їхнього матеріального та пов’язаного із матеріальними передумовами життєвого процесу, який можна емпірично підтвердити. Мораль, релігія, метафізика та решта видів ідеології, а також відповідні їм форми свідомості більше не зберігають позірність самостійності»[7].

Цілком зрозуміло і слушно, що «ідеологію» треба позбавити її «позірної самостійності». Але мова про «відображення», «відлуння», «туманні образи» (phantoms) та «сублімації» спрощена й часто мала шкідливий вплив. Вона належить до наївного дуалізму «механічного матеріалізму», в якому ідеалістичне відокремлення «ідей» від «матеріальної реальності» повторювалося, тільки зі зворотними пріоритетами. Наголос на свідомості як на невіддільній від свідомого існування, а відтак на свідомому існуванні як на невіддільному від матеріально-суспільних процесів, фактично зникає під час користування цим доволі спрощеним словниковим запасом. Шкоду можна побачити, порівнюючи його з Марксовим описом «людської праці» в «Капіталі»:

«Ми розглядаємо працю в такій формі, в якій вона властива винятково людині… Але найгірший будівничий відрізняється від найкращої бджоли вже тим, що свою чарунку він будує в своїй голові, перед тим як будувати її з воску»[8].

Можливо, це заводить нас занадто далеко в інший напрям, але відмінність свідомості від світу «відображень», «відлунь», «туманних образів» і «сублімацій» заледве потрібно наголошувати. Від самого початку свідомість розглядається як частина людського матеріально-суспільного процесу, і його продукти в «ідеях» – це так само частина цього процесу, як і самі матеріальні продукти. Це, властиво, було осердям всієї Марксової аргументації, але його суть втрачено, в цьому важливому пункті, внаслідок тимчасової капітуляції перед цинізмом «практичних людей» і, навіть більшою мірою, перед абстрактним емпіризмом у варіанті «природничої науки».

Про що насправді йшлося, в якості поправки щодо абстрактного емпіризму, так про сенс матеріальної та соціальної історії як реальних відносин між «людиною» та «природою». Але з боку Маркса та Енґельса дуже дивно абстрагувати, в свою чергу, переконливих «людей із плоті», до яких ми «приходимо». Починати з існування «людей із плоті і крові» (це необхідний вихідний пункт) правильно, хоча ми пам’ятаємо, що вони також не позбавлені свідомості. Тоді рішення не починати з «того, що люди кажуть, уявляють, розуміють, з людей, про яких оповідають, думають, яких уявляють і розуміють» – це, в кращому разі, нагадування про наявність інших, часом складніших, виявів того, що люди робили. У гіршому ж разі це об’єктивістська вигадка, ніби цілий «реальний життєвий процес» можна пізнати незалежно від мови («того, що люди кажуть») та її записів («людей, про яких оповідають»). Адже саме поняття історії було б абсурдним, якби ми не зважали на «людей, про яких оповідають» (які після смерті навряд чи доступні «в плоті», й до яких Маркс та Енґельс із необхідністю постійно звертались), а також на «історію промисловості й створене предметне буття… що є розкритою книгою людських суттєвих сил, чуттєво представленою перед нами людською психологією» («Економіко-філософські рукописи»), яку вони рішуче представляли всупереч іншим історикам, що не сприймали її. Насамперед вони аргументували це на користь нового способу бачення сукупності відносин між цією «відкритою книгою», «тим, що люди кажуть» і «людьми, про яких оповідають». У полемічній відповіді на абстрактну історію ідей чи свідомості вони довели свою позицію, але в іншій важливій сфері знову втратили її. Цей недолік став джерелом наївної редукції – з боку значної кількості наступних марксистських мислителів явищ свідомості, уяви, мистецтва й ідей – до «відображень», «відлунь», «туманних образів» і «сублімацій», та подальшого глибокого викривлення концепту «ідеології».

Ми можемо прослідкувати наступні елементи цієї невдачі, якщо дослідимо ті визначення ідеології, що роблять акцент на протиставленні з тим, що ідеологією не є. Найбільш звичайне з цих протиставлень – контраст з тим, що називається «наукою». Наприклад:

«Там, де закінчується спекуляція, в реальному житті, починається справжня, позитивна наука, представлення практичної діяльності, практичних процесів розвитку людини. Більше немає балачок про свідомість, на їхнє місце мусить стати справжнє знання. Представлення реальності позбавляє філософію як відокремлений різновид діяльності засобів до існування»[9].

Тут є кілька складнощів. Використання поняття «свідомість» і «філософія» майже повністю залежать від основного аргументу про марність відокремлення свідомості й мислення від матеріально-суспільного процесу. Саме це відокремлення й перетворює таку свідомість і мислення в ідеологію. Але легко побачити можливість зайняти досить відмінну позицію, і це часто робилося. Внаслідок нового кроку абстрагування «свідомість» і «філософія» відокремлюються, у свою чергу, від «справжнього знання» та від «практичного процесу». Це особливо легко зробити за допомогою мови «відображення», «відлуння», «туманних образів» і «сублімацій». Наслідком такого відокремлення, на противагу первинній концепції нерозривного процесу, стає курйозне виключення свідомості з «розвитку людства» і зі «справжнього знання» про цей розвиток. Але принаймні останнє ніяким чином неможливе. Все, що можна буде згодом зробити, аби приховати абсурдність цього кроку – це розробляти знайому двостадійну модель (механічно-матеріалістичне перевертання ідеалістичного дуалізму), в якій спочатку є матеріально-суспільне життя, а потім, на певній часовій чи просторовій відстані, є свідомість та «її» продукти. Цей напрям приводить до простого редукціонізму: «свідомість» та «її» продукти не можуть бути нічим іншим, як «відображеннями» того, що вже сталося в матеріально-суспільному процесі.

Звісно, з досвіду (з того досвіду, що спричинив подальші стурбовані застереження та уточнення) можна сказати, що це поганий шлях для спроб зрозуміти «свідомість та її продукти», які повсякчас з легкістю вислизають з редукціоністського рівняння. Але це побічне зауваження. Справжня проблема полягає в тому, що відокремлення і абстрагування «свідомості та її продуктів» як «відображення» або процесів «на другій стадії» за іронією долі призводить до смішної ідеалізації «свідомості та її продуктів» на цьому вторинному рівні.

Адже «свідомість та її продукти» завжди, хоч і в різних формах, є частинами матеріально-суспільного процесу: чи то як того, що Маркс називав невід’ємним елементом «уяви» в процесі праці; чи то як необхідних умов для спільної праці, у мові та в практичних ідеях стосунків; чи, що так часто і показово забувається, в реальних процесах (всі вони є фізичними й матеріальними, а більшість із них відверто такі), які замасковані й ідеалізовані як «свідомість та її продукти», але які, якщо відкинути ілюзії, самі по собі є необхідною соціальною матеріальною діяльністю. Що насправді ідеалізується у звичайному редукціоністському баченні, так це «мислення» або «уявлювання», а єдиною матеріалізацією цих абстрагованих процесів є, зазвичай, повернення до цілого (а оскільки абстрагованого, то, як наслідок, і повного) матеріально-суспільного процесу. Власне ця версія марксизму ігнорує той факт, що «мислення» і «уявлювння» є від самого початку соціальними процесами (звісно, включно зі здатністю до «інтерналізації», необхідною частиною будь-якого соціального процесу між фактичними індивідами), і що вони стають доступними, безперечно, тільки в безсумнівно фізичний та матеріальний спосіб: через голос, звуки інструментів, через письмо або друк, через впорядковані кольорові фрагменти на тканині або штукатурці, через обробку мармуру або каменю. Виключення цих матеріально-суспільних процесів з матеріально-суспільного процесу є такою самою помилкою як зведення всіх матеріально-суспільних процесів до простих технічних засобів для якогось іншого відокремленого «життя». «Практичний процес» «розвитку людства» від самого початку обов’язково включає їх як щось більше, ніж технічні засоби для якихось відокремлених «мислення» й «уявлювання».

Що ж можна назвати «ідеологією» в загальноприйнятому негативному значенні? Звичайно ж, можна сказати, що ці процеси чи деякі з них, проявляються в різних формах (що так само безперечно, як існування різних форм будь-якого виробництва), і що деякі з цих форм є «ідеологією», а інші не є нею. Цей шлях є спокусливим, але він зазвичай нікуди не приводить, тому що зовсім недалеко на ньому встановлене попередження для дурнів. Це непростий концепт «науки». Перш за все, варто зазначити проблему перекладу. Німецьке слово Wissenschaft, як і французьке слово science, має ширше значення, ніж, починаючи з раннього дев’ятнадцятого століття, має англійське «наука». Дане ширше значення належить до сфери «систематичного знання» або «організованого навчання». В англійській мові воно ж значною мірою спеціалізувалося на знанні, котре базується на спостереженні за «реальним світом» (спочатку й досі наполегливо – в межах категорій «людини» і «світу») та на визначальному розрізненні (і навіть протиставленні) між раніше взаємозамінними поняттями досвіду та експерименту, де останнє в процесі свого розвитку увібрало нове значення емпіричного і позитивного. Тому будь-якому англомовному читачеві дуже важко розуміти перекладену фразу Маркса і Енґельса – «справжня, позитивна наука» – в іншому значенні, окрім цього, спеціалізованого. Але тут потрібно зробити два зауваження. По-перше, марксистське визначення «реального світу», яке виходить за межі окремих категорій «людини» і «світу» та включає активний матеріально-суспільний процес як основний, зробило будь-який простий перехід такого типу неможливим:

«Якщо ж під нею {промисловістю} розумітимуть екзотеричне виявлення сутнісних людських сил, то разом з тим зрозуміють людську суть природи чи то природну суть людини, і таким чином природнича наука втратить свою абстрактно-матеріальну, точніше кажучи, ідеалістичну спрямованість, і стане основою людської науки … будь-яка інша основа для життя, будь-яка інша основа для науки була б брехнею вже з першого слова»[10].

Цей аргумент заперечує саме категорії англійської спеціалізації «науки». Але тоді, по-друге, існуючий прогрес наукової раціональності, особливо в його запереченні метафізики та тріумфальній втечі від обмеження спостереженням, експериментом і дослідженням в рамках загальноприйнятих релігійних і філософських систем, був вельми привабливим в якості моделі для розуміння суспільства. Хоча об’єкт дослідження був радикально змінений – з «людини» і «світу» на активний, інтерактивний і, в ключовому розумінні, самостворюваний матеріально-суспільний процес, – вважалося, чи, скоріше, сподівалося, що методи, чи принаймні тональність, залишаться такими ж.

Розуміння звільнення від традиційних припущень соціального дослідження, яке, зазвичай, починається там, де воно повинно закінчитись, разом з формами і категоріями певної історичної стадії суспільства, є надзвичайно важливим і було радикально продемонстроване в більшості робіт Маркса. Але воно дуже відрізняється від некритичного вживання «науки» та «наукового», зі зваженими посиланнями на аналогії з «природничої науки», для ілюстрації значної критичної та історичної роботи, яка була здійснена. Енґельс дійсно використовував такі посилання та аналогії значно частіше за Маркса. Під його впливом «науковий соціалізм» став проблематичним словосполученням. На практиці це залежить майже рівною мірою від (обґрунтованого) систематичного знання про суспільство, що базується на спостереженні і аналізі процесів його розвитку (на противагу, наприклад, «утопічному» соціалізмові, який проектує бажане майбутнє не надто беручи до уваги минулі і теперішні процеси в межах яких воно має бути досягнуте), та від (помилкової) асоціації з «фундаментальними» чи «універсальними» «законами» природничої науки, які, навіть якби вони виявились «законами», а не ефективно діючими узагальненнями чи гіпотезами, були б дечим іншим, адже об’єкти їх вивчення радикально інші.

Поняття «науки» мало ключовий, в негативному плані, вплив на концепт «ідеології». Якщо «ідеологія» контрастує з «реальною, позитивною наукою», в сенсі докладного і послідовного знання про «практичний процес розвитку людей», то розбіжність може мати важливе значення як свідчення отриманих припущень, концепцій і точок зору, котрі можуть бути виявлені для запобігання або викривлення такого детального та послідовного знання. Ми часто вважаємо, що це і є все, що малося на увазі. Але різниця, звичайно, не така проста, як видається, адже її притомне застосування залежить від пізнаваного розрізнення між «детальним і послідовним знанням про практичний процес розвитку» та іншими різновидами «знання», котрі можуть дуже нагадувати попереднє. Один із шляхів використання критеріїв розрізнення буде вивчення «припущень, концепцій та точок зору», отриманих чи ні, за допомогою котрих знання було здобуто та організовано. Але саме цьому різновиду аналізу перешкоджає апріорне припущення про «позитивний» метод, котрий не підпадає під такий погляд: насправді припущення базується на отриманому (і неперевіреному) допущенні про «позитивне, наукове знання», звільнене від «ідеологічних упереджень» всіх інших спостерігачів. Дана позиція, часто повторювана ортодоксальним марксизмом, є або постійним коловим доказом, або ж знайомою заявою зацікавленої сторони (проголошуваною майже всіма партіями), мовляв, всі упереджені, а от ми – ні.

Насправді, це був нерозумний шлях виходу з дуже складної проблеми, з якою ми тепер зіштовхнулися, всередині історичного матеріалізму. Її симптоматичну вагу на рівні догми треба взяти до уваги, але відкласти набік, щоб чітко розгледіти дуже відмінну і набагато цікавішу концепцію, що веде до зовсім іншого (але не завжди теоретично виокремленого) визначення ідеології. Його відправною точкою став закид молодогеґельянцям, котрі стверджували, що «уявлення, думки, поняття, взагалі продукти свідомості, яку ті перетворюють у щось самостійне, вважаються справжніми оковами людей» («Німецька ідеологія»). Отож соціальне звільнення буде можливим через «зміну свідомості». Все наштовхується на визначення «свідомості». Визначення, прийняте (хоч в полемічній формі) Марксом та Енґельсом, є насправді їхнім визначенням ідеології: не «практична свідомість», а «самозалежна теорія». Звідси випливає, що «справа лишень в тому, щоб пояснити ці теоретичні фрази з існуючих дійсних відносин. Дійсне, практичне знищення цих фраз, усунення цих уявлень зі свідомості людей досягається… зміною умов, а не теоретичними дедукціями». В цьому завданні у пролетаріату є переваги, оскільки «для основної маси людей, тобто для пролетаріату, цих теоретичних уявлень не існує».

Якщо серйозно сприйняти вищеописане, то ми залишимось зі значно звуженим, а отже, з більш правдоподібним визначенням ідеології. Якщо «свідомість» включно з «концепціями, думками та ідеями» навряд може бути відсутньою в «масі людей», то визначення відступає до певних різновидів свідомості і певних різновидів концепцій, думок та ідей, котрі є специфічно «ідеологічними». Пізніше Енґельс роз’яснить цю позицію:

«Кожна ідеологія, поставши, розвивається допасовуючись до наявного уявленнєвого матеріалу, довершує його; інакше вона б не була ідеологією, тобто працею над думками як незалежними сутностями, розвиток яких є автономним та підпорядкованим лише своїм власним законам. Те, що матеріальні умови життя людей, в чиїх головах розгортається цей мисленнєвий процес, в підсумку й визначають хід цього процесу, самі люди з необхідністю не усвідомлюють, – адже інакше усяка ідеологія скінчилася б»[11].

«Ідеологія — це процес, реалізований так званим мислителем за допомогою свідомості, але за допомогою хибної свідомості. Справжні рушійні сили, що діють на нього, залишаються йому невідомими; адже інакше цей процес якраз і не був би ідеологічним. Мислитель уявляє собі при цьому хибні відправні позірні рушійні сили. Оскільки йдеться про мисленнєвий процес, мислитель виводить як його зміст так і його форму з чистого мислення, – чи то свого власного, чи то з попередників»[12].

Взяті самі по собі ці твердження можуть здатися абстрактно-психологічними. Структурно вони дуже подібні до Фройдової концепції «раціоналізації», вираженої в таких формулюваннях як «у чиїхось головах», «справжні рушійні сили… залишаються йому невідомими», «хибні відправні позірні рушійні сили». У такій формі «ідеологія» з готовністю сприймається сучасною буржуазною думкою, котра має свій концепт «реального» – матеріального або психологічного – для звуження (undercut) або ж ідеології, або ж раціоналізації. Але вона мала й більш серйозні позиції. Ідеологія була конкретно визначена як наслідок розподілу праці:

«Розподіл праці стає справжнім розподілом тільки з того моменту, коли постає розподіл на матеріальну та розумову працю… З цього моменту свідомість може уявляти себе чимось іншим, ніж свідомість наявної практики; вона може реально щось уявити, причому не уявляти нічого справжнього – з цієї миті свідомість у стані звільнити себе від світу та перейти до побудови «чистої» теорії, теології, філософії, моралі і т. д.»[13].

Надалі ідеологія стає «відокремленою теорією», і її аналіз має включати відновлення її «реальних» зв’язків.

«Розподіл праці (…) виявляє себе також в панівних класах як розподіл на розумову та матеріальну працю, так що всередині цього класу одна частина класу виступає його мислителями (його активні, творчі ідеологи, що перетворили створення ілюзій цього класу про себе на головний засіб на прожиття), в той час, як інша ставиться до цих думок та ілюзій більш пасивно та рецептивно, адже в дійсності вони активні члени цього класу і мають менше часу, аби продукувати ілюзії та думки про себе»[14].

Це є досить проникливо, як і наступне спостереження:

«кожен новий клас (…) змушений (…) представляти свої інтереси як спільні інтереси всіх членів суспільства, тобто виражені в ідеальній формі: надати їхнім думкам форму загальності, представити їх як єдино розумні, загальнозначущі»[15].

Але надалі «ідеологія» коливається між «системою вірувань (beliefs), притаманних певному класу» і «системою ілюзорних уявлень (beliefs) – хибних ідей та хибної свідомості – що контрастує з істинним чи науковим знанням».

Ця непевність ніколи не буде вирішена. Ідеологія як «відірвана теорія» – природній прихисток ілюзій та хибної свідомості – є відокремлена від (по суті обмеженої) «практичної свідомості класу». Це відокремлення, одначе, набагато простіше в теорії, аніж на практиці. Величезне поле безпосередньої класової свідомості, висловлене та встановлене у прямий спосіб, може призвести до уникнення заплямування «ідеології», що була б обмежена до «універсалізації» філософів. Але яке найменування знайдеться для цих могутніх безпосередніх систем? Звичайно, не «істинне» або ж «наукове» знання, за виключенням, хіба що екстраординарного жонглювання з приписом «практичне». Адже більшості правлячих класів немає потреби «знімати маски»; вони переважним чином заявили про своє існування та про існування «концепцій, думок, ідей», що схвалюють їхнє правління. Щоб скинути їх, зазвичай потрібно повалити їхню свідому практику, і це завжди набагато складніше, ніж зруйнувати їхні «абстрактні» та «універсалізуючі» ідеї, котрі насправді також мають набагато більш складні та інтерактивні зв’язки з домінуючою «свідомою практикою» ніж будь-які просто залежні чи ілюзорні концепції. Або знову ж, «існування революційних ідей в конкретний період припускає наявність революційного класу». Це, однак, може або не може бути правдою, якщо всі складні питання виникають щодо розвитку до-революційного, потенційно-революційного або ж коротко-революційного класу в стійко-революційний клас, і такі ж складні питання обов’язково постають щодо до-революційних, потенційно-революційних або ж коротко-революційних ідей. Марксові та Енґельсові власні складне ставлення до революційного характеру європейського пролетаріату (що є в собі самому складним явищем) є яскравим практичним прикладом такої складності, також їхні складні та добре відомі стосунки (включно зі стосунками вираженими критиками) з їхніми інтелектуальними попередниками.

Що сталося насправді, в тимчасовому, але впливовому заміщенні (для) цього детального та послідовного знання, так це, по-перше, виділення «ідеології» як категорії ілюзій та хибної свідомості (виділення, що стало найкращою причиною, що запобігала перевірці не абстрактних ідей, що є відносно простою справою, а матеріально-суспільного процесу, в котрому «концепції, думки, ідеї», звичайно ж, в різних ступенях, стають практичними). По-друге, в зв’язку з цим, це виділення було дане як категоріальна непохитність, радше епохальна, ніж відверто історична усвідомленість ідей, що надалі може бути механістично відокремлена в формах послідовних та уніфікованих етапів (але яких?) знання та ілюзії. Кожен етап виділення радикально відрізняється, в теорії та практиці, від Марксового наголошування на неминучому конфлікті реальних інтересів, в матеріально-суспільному процесі, і на «правовій, політичній, релігійній, естетичній або філософській – коротше кажучи, ідеологічній – формі, в якій люди усвідомлюють цей конфлікт та ведуть його». Пагубний вплив від категоричного аргументу проти спеціалістів різних категорій тут був виключений завдяки практичному визнанню цілісності та нерозривності матеріально-суспільного процесу. «Ідеологія» тоді повертається до специфічно-практичного виміру: складний процес, в рамках якого люди «стають» (є) свідомими щодо своїх інтересів та конфліктів. Категоріальне звуження до (абстрактного) розділення між «істинною» та «хибною» свідомістю надалі фактично буде полишене, як і має бути на практиці.

Всі ці різні використання терміну «ідеологія» зберігаються в рамках загального розвитку марксизму. Існує певна догматична зручність в утримуванні, на певних рівнях, ідеології як «хибної свідомості». Адже часто це запобігає більш прискіпливому аналізу дієвого розрізнення «істинної» та «хибної» свідомості на практичному рівні, що завжди визначає соціальну взаємодію, частину котрої займають «концепції, думки, ідеї». Існувала пізня спроба Лукача прояснити цей аналіз шляхом розрізнення «фактичної свідомості» від «приписаної» або «потенційної свідомості» (повне та «істинне» розуміння реального соціального становища). Така спроба мала перевагу в тому, що тут відсутнє звуження «фактичної свідомості» до ідеології, але ця категорія є спекулятивною, і, дійсно, як категорія не може бути просто підтриманою. В «Історії та класовій свідомості» це залежить від останньої абстрактної спроби ототожнити істину з ідеєю пролетаріату, але в цій геґельянській формі це не більш переконливо ніж раннє позитивістське визначення категорії «наукового знання». Більш цікавою, але в рівній мірі й більш складною спробою визначити «істинну» свідомість був розвиток тези Маркса про те, що треба змінювати світ замість того, щоб просто його пояснювати. Це стало відомим як «випробовування практикою» і було запропоновано як критерій істини та як суттєве розрізнення з ідеологією. У деяких загальних способах це цілком послідовна проекція ідеї від ідеї «практичної свідомості», але легко побачити як її застосування до спеціальних теорій, формулювань та програм може вилитись у етику вульгарного «успіху», маскуючись під «історичну правду», або призвести до оніміння та плутанини, коли існують практичні поразки і деформації. Тобто «випробування практикою» не може використовуватися як «наукова теорія», а «ідеологія» – як абстрактні категорії. Реальна точка визначення «практичної свідомості» насправді звужує ці абстракції, котрі тим не менш продовжують відтворюватись як «марксистська теорія».

Тут можна коротко виокремити три інші тенденції в розвитку концепцій ідеології в ХХ столітті. По-перше, концепція ідеології широко використовувалася, як в рамках марксизму, так і в інших теоріях, у відносно нейтральному сенсі «системи вірувань певного класу або групи» (при цьому імплікації «істинності» або «ілюзії» виключалися, натомість наголос робився на позитивній артикуляції соціальної ситуації, інтересів та визначальній або конститутивній системі значень та цінностей). Саме завдяки цьому стало можливим говорити в нейтральному або навіть схвальному тоні про «соціалістичну ідеологію». Цікавий приклад можна знайти у Леніна:

«Але соціалізм, як ідеологія класової боротьби пролетаріату, підпорядковується загальним умовам виникнення, розвитку та зміцнення ідеології, тобто він ґрунтується на всьому матеріалі людського знання, припускає високий розвиток науки, вимагає наукової роботи і т.д. і т.д. У класову боротьбу пролетаріату, що стихійно розвивається на ґрунті капіталістичних відносин, соціалізм вноситься ідеологами»[16].

Вочевидь, під «ідеологією» в цьому тексті не мається увазі «хибна свідомість». Розрізнення між класом та його ідеологами можна співвіднести до розрізнення, яке зробили Маркс та Енґельс, але при цьому варто зауважити один важливий пункт, а саме – «активні, концептуальні ідеологи, які роблять вдосконалення ілюзій свого класу стосовно себе своїм головним засобом існування» – треба мовчазливо вилучити, якщо, звичайно, не представити посилання на «правлячий клас» як рятівне застереження. Ще більш важливим видається те, що «ідеологія», в її тепер нейтральному або схвальному сенсі, розглядається такою, що «ґрунтується» на засадах «людського знання, … науки… тощо» – погляд, звичайно, взятий з класової точки зору. Ясно, що суть цієї позиції полягає в тому, що ідеологія є теорією і такою теорією, яка є одночасно другорядною та необхідною; при цьому зрозуміло, що «практична свідомість», в даному випадку – пролетаріату, не зможе сама створити її. Цей підхід радикальним чином відрізняється від Марксового, де будь-яка «відокремлена» теорія розглядається як ідеологія, та де істинна теорія, тобто «дійсне, позитивне знання» протилежним чином є артикуляцією «практичної свідомості». Проте ленінська модель відповідає ортодоксальній соціологічній формулі, в якій поруч існують «соціальна ситуація» та «ідеологія», а їхні стосунки між собою є змінними та водночас ані залежними, ані «детермінованими», що створює підґрунтя як для їх відокремленої, так і спільної історії та аналізу. Ленінське формулювання також резонує, однак з протилежної політичної позиції, з наполеонівським визначенням «ідеологів», котрі приносять ідеї «людям» для їх визволення або знищення, що залежить від позиції, яку ці «ідеологи» займають. Наполеонівське визначення в його незмінній формі також мало широке розповсюдження в якості популярної форми критики політичної боротьби, що визначається ідеями або навіть принципами. «Ідеологія» (продукт «доктринерів») протиставляється тут «практичному досвіду», «практичній політиці» та тому, що відомо як прагматизм. Це загальне розуміння «ідеології», як не тільки «доктринерської» та «догматичної», а також як апріорної та абстрактної, знаходилося в складному співіснуванні із таким же загальним (нейтральним або схвальним) дескриптивним розумінням.

Насамкінець, існує очевидна потреба в загальному терміні для опису не тільки продуктів, а й процесів означування (signification), включаючи означування цінностей. Цікаво, що «ідеологія» та «ідеологічний» дуже часто вживалися в цьому сенсі. Волошинов, наприклад, вживав слово «ідеологічне» для опису процесу виробництва значень за допомогою знаків, а «ідеологія» розумілася ним як вимір соціального досвіду, в рамках якого виробляються ці значення та цінності. Складні зв’язки такого широкого розуміння з іншими визначеннями, які ми бачили, навряд чи треба підкреслювати. Однак, як би сильно сам термін не був скомпроментований, якась форма наголосу на означуванні як ключовому соціальному процесі все ж необхідна. У Маркса та Енґельса та в цілому в марксистській традиції ключовий аргумент стосовно «практичної свідомості» був обмежений та часто викривлявся нездатністю побачити, що фундаментальні процеси соціального означування є сутнісно важливими для «практичної свідомості» та для «концепцій, думок та ідей», які визнаються як її продукти. Те що обмежувало концепцію «ідеології», починаючи від Дестюта де Трасі, була тенденція до зведення процесів продукування значень та оціночних суджень до оформлених, відокремлених «ідей» чи «теорій». Саме тому спроба повернути їх у «світ відчуттів» чи, з іншого боку, до «практичної свідомості» або «матеріально-суспільного процесу», визначеного в такий спосіб, що виключає фундаментальні процеси означування або робить їх по суті другорядними, є сама по собі вічним джерелом помилок. Адже практичні зв’язки між «ідеями й теоріями» та «виробництвом реального життя» самі існують в рамках цього матеріально-суспільного процесу означування.

Більше того, коли він реалізується, то ці «продукти», котрі не є ідеями чи теоріями, а дуже різними творами, які ми називаємо «мистецтвом» і «літературою» і які є нормальними елементами загального процесу під назвою «культура» і «мова», можуть розглядатися в інший спосіб, аніж редукція, абстрагування або асиміляція. Цей аргумент зараз взятий на озброєння в «культурних студіях» (cultural studies) та літературних дослідженнях і, зокрема, в марксистському внеску в них, який, незважаючи на зовнішні прояви, вірогідно буде ще більш суперечливим ніж раніше. Але тоді відкритим залишається питання, чи є «ідеологія» та «ідеологічне», в розумінні «абстракції» та «ілюзії», або «ідей» та «теорій», чи навіть «системи» вірувань, значень та цінностей, достатньо точними та ефективними на практиці поняттями для такого сміливого та радикального переосмислення.


Примітки

[1] Antoine Destutt de Tracy, Éléments d’idéologie, 1801, Передмова.

[2] Перекладено за: Barth, Hans 1974 Wahrheit und Ideologie, Zurich: Manesse Verlag, 1945, 30. (Р. Вільямс цитує за вид.: A. Naess, Democracy, Ideology, and Objectivity, Oslo, 1956, p. 151.)

[3] Тут і далі переклад здійснено за збіркою творів: Karl Marx – Friedrich Engels – Werke, Band 3, S. 5 – 530. Dietz Verlag, Berlin/DDR 1969. – Всі примітки перекладача.

[4] Karl Marx-Friedrich Engels. Die deutsche Ideologie, 14-15.

[5] Karl Marx-Friedrich Engels – Die deutsche Ideologie, 47.

[6] Karl Marx-Friedrich Engels – Die deutsche Ideologie, 27.

[7] Karl Marx-Friedrich Engels – Die deutsche Ideologie, 27-28.

[8] Переклад здійснено за виданням: Marx: Das Kapital, MEW Bd. 23, S. 193.

[9] Karl Marx-Friedrich Engels – Die deutsche Ideologie, 48.
[10]Marx: Ökonomisch-philosophische Manuskripte aus dem Jahre 1844, MEW Bd. 40, S. 543.
[11] Engels: Ludwig Feuerbach und der Ausgang der klassischen deutschen Philosophie, MEW Bd. 21, S. 303.
[12] Лист до Ф. Меринґа, 14 липня 1893. (Маркс та Енґельс: вибране листування, Нью-Йорк, 1935.) Engels: Engels an Franz Mehring, MEW Bd. 39, S. 97.
[13] Karl Marx-Friedrich Engels – Die deutsche Ideologie, 32.
[14] Karl Marx-Friedrich Engels – Die deutsche Ideologie, 47-48.
[15] Karl Marx-Friedrich Engels – Die deutsche Ideologie, 48.
[16] Ленин В.И. Письмо «Северному союзу РСДРП». – Собрание сочинений, М.: 1961 : 6, 163.

Переклад здійснено в мережі Commons/Спільне за редакцією Андрія Рєпи, Нелі Ваховської та Дарини Ларіонової за виданням: Raymond Williams. Marxism and Literature. New York, Oxford University Press, 1977. – P. 55–71. (Розділ 1.4. Ідеологія)

Джерело: http://commons.com.ua

Advertisements

0 Responses to “Ідеологія”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: