Негативні риси полеміки навколо українського питання

_d2740bcad8ac8130841668e07d50877dСимон Петлюра

У полеміці, що розгорілась на шпальтах газет навколо українського питання взагалі і питання української культури зокрема, звертає на себе увагу одна особлива риса, притаманна тим учасникам цієї полеміки, які відмовляють українському народові права на власну національну культуру. І. П. Струве, і його однодумці з правих органів преси, кваліфікуючи сучасний стан української культурної творчости як штучну “витівку” (А. Поґодін) або як рух “на щастя ще зовсім позбавлений народнього характеру” (П. Струве), виключають з дискусії, одні, можливо, несвідомо, інші свідомо, тему досягнень та надбань української культури, ті останні етапи в її розвитку, коли цінності культурної творчости відкладаються у свідомості суспільства, входять у його культурне життя як органічний елемент, як його стихійна складова частина. Власне кажучи, російське суспільство мало ознайомлене з тим, що саме охоплює поняття української культури. Тим більше убогий та однобічний матеріял пропонують його увазі ті з учасників полеміки, що, накресливши собі певне коло дій з метою покласти край розвиткові української культури, вважають за зайве спершу ознайомити читачів з тим конкретним змістом її, на якому вона стоїть сьогодні. Такий читач, що споживає лише обмежений матеріял, не в силі збагнути суть суперечки і вирішити, чи правильні ті шляхи до її розв’язання, які накреслюють п. Струве та його однодумці. Тим часом тема суперечки, яка і раніше, перед війною, розпалювала пристрасті, стає тепер особливо пекучою, вимагаючи для всесторонньої оцінки якнайбільше фактичного матеріялу, що його ігнорування наперед прирікає розв’язання питання на тенденційність і однобічність, які загрожують боляче вразити мільйони людей, зацікавлених у наслідках суперечки.

Адже російське суспільство повинно знати, що та частина українського народу, яка досі жила в іншій державі, де політичні права сприяли розвиткові національної культури, тепер, у зв’язку з захопленням Галичини й Буковини російським військом, переживає дні болісного очікування. Вона сповнена невиразних передчуттів про долю, що судилася їй та її культурним надбанням у новій батьківщині. Що скаже галицьким українцям прийдешній день: чи принесе він їм визнання культурних досягнень, здобутих ціною великих жертв і працею цілого ряду поколінь на хресному історичному шляху, чи, може, спіткає ці досягнення доля, що грунт для неї так старанно підготовляють і П. Струве, і “Галицко-Русское Общество”, і ряд інших діячів, які квапливо накреслюють шляхи для розв’язання питання, що вимагає особливої обачности та всебічного вивчення. Це питання, особливо всередині галицько-українських відносин, терпіло б на однобічність, якби обмежилось лише тим матеріялом, що його пропонують такі діячі Галичини, як Дудикевич або співробітники “Прикарпатской Руси”, з їх нервовою партійністю і виразно виявленою тенденцією до насвітлення цих стосунків у спосіб, що не відповідає ані дійсності, ні історичним даним. Тим часом, віддзеркалення вивчення справи на підставі щойно згаданого матеріялу, і то виключно його, впадає у вічі при ознайомленні з літературними виступами у пресі багатьох з тих осіб, що вважають себе цілком компетентними з розгону вирішувати долю завойованої країни і готові втиснути складні його відносини у рамки 2-го т. “Свода Законов и Губернских Учреждений”. Якщо в історії українського населення Галичини відкривається тепер нова чиста сторінка, то це ще, звичайно, не означає, щоб на ній можна було писати ті письмена, які легше накреслити за інерцією чи шабльоном, не турбуючись про те, чи будуть такі норми й пляни устрою Галичини відповідати найбільш безболісному злиттю цього краю з Росією.

Перед російським суспільством під сучасну пору стоїть величезне й тяжке завдання: воно має проробити велику підготовчу роботу у вивченні окупованої країни з тим, щоб результатами її могли скористатись наші законодавчі установи, коли їм доведеться працювати над питанням про нормальний устрій Галичини. Чим всебічнішим буде цей матеріял, чим менше у збиранні і вивченні його буде упередження і тенденційности, тим природніше й правильніше буде те рішення, яке зроблять законодавчі установи у питанні, яке має дані стати одним з найпекучіших питань російської сучасности. Справа устрою Галичини і застосування до населення її мудрої державної політики занадто складна, щоб ухвалювати вже тепер ті поспішні проекти, що їх творять деякі суспільні діячі, які наїжджають до Львова і після короткотривалих гастролів в окупованій країні вважають себе вже за цілком компетентних, щоб “судити й рядити” – і проектувати заходи, скеровані до ігнорування усього самобутнього й індивідуального як в суспільно-національному, так і в релігійному укладі життя місцевого населення. Не важко бачити в таких проектах, наспіх скроєних і не до ладу пошитих, вплив консультантів із “Прикарпатскои Руси”, що більше заняті зведенням старих порахунків зі своїми ідейними та політичними супротивниками, ніж серйозною і чесною допомогою в ознайомленні російського суспільства з новими чи маловідомими йому обставинами у завойованому краю. Криклива незрівноваженість і тенденційність публіцистів львівського органу зрозуміла, хоч це аж ніяк не є доказом правильного розуміння ними завдань, що стоять перед російським суспільством щодо Галичини. Адже мета того напрямку суспільної думки населення Галичини, органом якого є “Прикарпатская Русь”, полягає в тому, наскільки можна судити з цього видання, щоб представити галицько-українські відносини у викривленому вигляді, що не відповідає дійсному станові речей. До певної міри, головно через те, що “Прикарпатская Русь” і її підголосок “Голос Народа” є поки що єдиними органами, звідки російська преса і російське суспільство може черпати відомості про сучасне становище Галичини, вони цієї мети і досягають. Щоправда, і тепер уже значна частина російських газет остерігається довіряти “Прикарпатской Руси”, та все ж деякі органи черпають відомості та фактичні дані, що торкаються галицьких відносин, виключно звідти, насвітлюючи ці відносини у дусі першоджерел. Ці запозичення, зроблені наспіх, без належної перевірки та обережносте, бувають часом просто безглуздими своєю сварливістю і несосвітенним неуцтвом. Клясичним прикладом цього може послужити виступ проф. Д. Позднєєва (”Киев”, ч. 311, 20 листопада 1914 р.), що в одній з своїх статей, присвячених Галичині, твердив, нібито українці видавали “книги, журнали й газети мовою, для населення Галичини цілковито незрозумілою”. Явна недоладність цього твердження впадає в очі кожному, хто здає собі справу з того, що криється за ним. Можна, звичайно, по-різному оцінювати книжкові надбання галицьких українців, але щоб добалакатись до того, що населення не розуміє власної мови, це значить – не здавати собі справи з тієї суперечности, яка криється в такому твердженні. Припустімо, що думка п. Позднєєва слушна, але чим у такому разі пояснити поширення “незрозумілих” книг у сотнях тисяч і мільйонах примірників, газет та журналів (близько 50 видань), чим пояснити, що та сама незрозуміла мова була мовою викладання в нижчій та середній школах, проклала собі шлях до університету, стала мовою поважної наукової літератури? Невже лише тим, що якась купка чародіїв та штукарів “нарочито” писала “незрозумілі” книги, а мільйонні маси народу українського, на догоду, для задоволення кількох штукарів, читала і “не розуміла”? Відповідь на це питання занадто ясна, щоб варто було говорити про неї. І було б іще добре, якби вбогі знання деяких професорів про Галичину залишались тільки при них: усякий має право чогось не знати і з чимось бути мало ознайомленим. Але ж інформатори, такі як проф. Позднєєв, вважають за потрібне виявити своє неуцтво перед широким колом читачів, прищепити і їм це неуцтво, яке слід було б ховати, хоч би для того, щоб не компромітувати свого професорського звання.

Якщо в наведеному тут прикладі автор не може не відповідати за ту “спокусу”, яку він породжує серед необізнаної авдиторії своїм неуцтвом, то ще більшою мірою несуть цю відповідальність ті органи російської преси, які виявляють легковажне ставлення до питань, де павутиння частково брехні, частково неперевірених чуток так переплетено і заплутано найрізноманітнішими нашаруваннями, що воно цілковито закрило саму суть питання, саму його серцевину. Здавалось би, що саме при наявності таких умов потрібна особлива обережність, про яку треба пам’ятати тим більше нам, бо живемо піднесеними враженнями і вразливо сприймаємо всяку сенсацію, усе, що б’є по нервах, що збуджує нашу психіку, вибиту зі звичної колії. Тим часом доводиться часто спостерігати протилежне.

Досить, наприклад, було того, щоб до газет дісталось повідомлення про те, що турецький міністер внутрішніх справ Талаат-Бей прийняв якогось Меленевського, що з’явився до нього як представник від не відомого досі нікому на Україні “Союзу Визволення України” і заявив, що цей Союз “є органом представництва національної політики українського народу, що живе у межах російської України” (так подавало Петроградское Телеграфное Агентство), щоб це повідомлення стало “злобою дня”, джерелом і новим приводом для обвинувачення українського суспільства у схильності до державної зради. Саму авантуру “Союзу Визволення України” розглядали як доказ справжньої політики українців у досягненні ними національних прагнень. При цьому виявилося, що у тих, хто схопився за новий газетний “бум”, було стільки ж знань про українські громадські настрої та історію українського руху, скільки і в проф. Позднєєва, що твердив, нібито населення Галичини не розуміє своєї власної мови. Кожний, хто хоч трохи ознайомлений з українським питанням, міг би зробити висновок, що і діяльність досі цілком невідомого “Союзу Визволення України”, і його авантурницькі звернення до Туреччини та Болгарії – це або чергова вигадка австро-німецьких інформаторів, розрахована на створення громадського настрою в невтральних країнах, або ж нерозсудливий крок незначного політичного угруповання, що загубило всяку здібність орієнтуватися в ситуації до тієї міри, щоб зв’язувати долю українського народу і прохати “допомоги” в такого напівтрупа, як Туреччина. Тому глибоку рацію мали і проф. М. Чубинський, і М. Коробка, коли виступили, перший у “Биржевых Ведомостях”, а другий у “Дне”, з протестом і проти самої авантури, і проти перекладання відповідальности за неї на кола російських українців, які, звичайно, ще не загубили голови настільки, щоб іти слідами авантури і засвоювати політику, що явно суперечить інтересам їх національної справи. Південні газети (наприклад, “Полтавский День”), краще ознайомлені з ідейними течіями українського суспільства, не без підстав догледіли в роздуванні повідомлення Петроградського Агентства політичну безтактовність і необережність, для яких нема і не може бути підстав в українських прагненнях. А проте, це не перешкодило багатьом виданням (”Новое Время”, “Киев”, “Полтавский Вестник”, “Прикарпатская Русь”) торочити плітку про нельояльність українців, про сугубу підозрілість їх. Можливо, деякі з цих органів не здавали собі справи з того, що робили, і не задумувалися навіть над питанням: та чи можливе співчутливе ставлення українського суспільства до подібних авантур за наявности і давніх історичних традицій, і тісних зв’язків між різноманітними впливовими течіями української громадської думки і такими ж російськими, в органах, програмах і виступах яких ви не знайдете і натяку на те, про що доводилось до відома турецького міністра і що почали роздувати необережні й занадто легковажні провідники громадської думки.

Нема що й казати, що посіяні цим поширенням політичної плітки сумніви й настороженість супроти українства посипали новим терням його важкий шлях, ще згустили і так згущену атмосферу навколо нього. Якщо раніше українство, як явище культурного характеру, брали під сумнів, то тепер виявилося можливим запідозрити і ті його заходи, з якими воно приходить на допомогу державі в надаванні допомоги жертвам війни, в полегшуванні страждань безпосередньо потерпілих під час боїв. Де була можливість і дозволяли матеріяльні спроможності, українці на власні кошти організовували шпиталі, як, наприклад, у Києві, Петрограді і Москві. Свідки цього, перейняті надмірною підозрою, і тут, у безпосередньому вияві людського почуття, угледіли потаємну тенденцію, яка є продовженням тієї ж “грізної” думки про український сепаратизм. Таким чином, до політичного й літературного сепаратизму додали новий вид його – “шпитальний”. Волю нового Колюмба в цьому відкритті взяла на себе прониклива редакція “Утра России”, що вибухнула громовою статтею, у дусі растопчинських буфонад, на тему про недоречність і небезпеку влаштування національних шпиталів. У цій статті багато було просто непристойних випадів на адресу організаторів українського шпиталю (”Кобзар”) у Москві, міцних лайливих слів та ще більше брехні. Можна твердити, що брехнею була просякнена уся стаття московської газети, яка не посоромилася твердити, нібито адміністрація названого шпиталю приймає на лікування тільки українців, в той час як насправді, згідно з постановою загальних зборів членів “Кобзаря”, ніяких національних розрізнень не роблять і двері шпиталю відчинені для кожного, що потерпів на війні, без попереднього опитування про його національне походження. Можна твердити, що в цьому шпиталі знайшли б притулок і догляд також і публіцисти “Утра России”, якщо б доля побажала поставити їх в такі умови, за яких замість того, щоб розливати чорнило для рятування Росії від вигаданих ними привидів, вони б робили їй істотніші послуги, подібні до тих, які роблять українці, б’ючись у рядах війська і дійсно проливаючи кров свою за цілість держави. У виступі “Утра России” про “шпитальний сепаратизм” стільки ж розуму, скільки й такту. Хоч, мабуть, розуму менше. Ви бачите на цьому прикладі, як перекручуються завдання друкованого слова, як взагалі викривлюються завдання, що їх висуває сьогоднішній день, і люди, які претендують на ролю речників російського суспільства, глибоко переконані, що правильно розуміють свої функції, коли виступають з недозволеностями на почуття гуманности та елементарної людяносте тільки тому, що їх виявляють українці.

Не складні ті методи, за допомогою яких згадана московська газета, а також і інші органи націоналістичної російської преси намагаються опанувати тему полеміки навколо українського питання. Подібні методи постулюються державними міркуваннями, щоправда, у своєрідному розумінні їх, але, в усякому разі, умовно беззаперечними, в тому, звичайно, сенсі, що суперечки з ними не може бути, бо ж моменти культури до суперечки не можна притягти без викривлення самої природи культури. Дещо інакше виглядає роля тих супротивників українського руху, які виступають проти нього з мотивів оборони російської культури від можливого роздвоєння її за умови широкого розвитку культури української. На питання: чи можливий внутрішній вплив і певні заходи, що повинні загнати останню на “тихі заводі” та звести її до ступеня уламка та до згасання спогаду про минуле, що віджило і стало тільки матеріялом для етнографа та історика? – згаданий нами різновид супротивників українства дає позитивну відповідь. Для більшої переконливости це твердження підсилюють використанням політичних аргументів, міжнародніх і державних, і таким чином поставлення питання про українську культуру втрачає інтерес, тому що неминуче сходить з принципового грунту, переходячи у ту площину, в якій розглядають це питання оборонці передреформних державних засад – прихильники тих заходів впливу у питаннях культури, що нічого спільного з нею не мають.

В більшості випадків таке змішання вихідних поглядів, притягнення до полеміки непотрібного балясту виявляється зайвим для цілей полеміки і зокрема для того, хто скористався подібною методою для впливу на широкі кола суспільства і прищеплення йому певних поглядів на предмет полеміки. Так і трапилося з П. Струве. Його виступ викликав багато галасу в пресі, але не дав того ефекту, на який, очевидно, розраховував редактор “Русской Мысли”. П. Струве боровся з поблажливим ставленням російського (прогресивного) суспільства до українського питання, вважаючи таке ставлення мало не злочинним, і пропонував ужити по відношенні до українців державних заходів впливу, доки, мовляв, ще не пізно, доки український рух заступлений тільки колами інтелігенції. Поради пана Струве не знайшли прихильного відгуку в співзвучних з ним колах російського суспільства і викликали цілий ряд заперечень з боку таких представників російської громадської думки, як академік Ф, Корш, П. Мілюков, Ф. Кокошкін, Н. Гредескул, М. Коробка, проф. М. Чубинський та інші, що поспішили відмежуватися від тієї ролі, яку нав’язував редактор “Русской Мысли” російській інтелігенції; вони ствердили неприйнятність для них таких метод боротьби з українською культурою, що гостро суперечать і традиціям цієї інтелігенції, і розумінню обов’язків держави до питань культури. Полеміка п. Струве, вже не з українцями і зокрема не з нашим журналом, а з названими видатними російськими діячами чи ученими, для нас, українців, важлива тим, що українське питання стало об’єктом уваги з боку російського суспільства, набуло актуального значення і вимагає вивчення та певного ставлення до нього. Цьому посиленню уваги до українського питання і зацікавленню ним великою мірою сприяла окупація Галичини і пов’язані з нею завдання і російського уряду і російського суспільства стосовно українського населення завойованого краю, але, так чи інакше, українське питання набуває нині значення одного з пекучих питань сучасности. Ми зазначили вище, що метода, якою користується для його розв’язання П. Струве, неприйнятна для прогресивних кіл російського суспільства. Ще більш неприйнятна вона для українського суспільства, яке, звичайно, має право вимагати від п. Струве, як керівника прогресивного російського журналу, більшого такту, ніж той, що його виявив п. Струве в стосунку до нас в теперішній час. Тим часом наш ідейний супротивник, пересунувши предмет полеміки у площину зовнішніх форм впливу на прояви українського культурного й громадського життя, тим самим створив дуже вигідну для себе особисто позицію, позбавивши одночасно рівних умов полеміки тих, хто хотів і міг би, в інтересах вияснення справи, виступити з запереченнями. Ці методи опанування теми полеміки, що їх застосував П. Струве, свідомо чи несвідомо – інша справа, роблять гнітюче враження. Крім того, що своїм характером вони суперечать самій суті полеміки, вони виявили відсутність у п. Струве тієї громадсько-людської чутливости, яка вимагає дотримання рівномірности умов, за яких тільки й може відбуватися полеміка, що шукає істини і зупиняє чесного супротивника від використання форс-мажорних обставин, в яких опинився інший супротивник. В даному випадку поза об’єктом полеміки було не порожнє місце, а живий організм народній, що боляче відчув тут гостроту заходів, яку рекомендував по відношенні до нього видатний діяч російського суспільства, що має безперечні заслуги в минулому. З цими заслугами і з тією ролею, яку він відігравав у долі визвольного руху Росії не можна так просто, без здивування, зв’язати ту нову ролю, у якій він виступає у ставленні до нашого народу. Нам здається, що саме ці заслуги пана Струве в минулому і були головним імпульсом, що спонукали його недавніх однодумців і політичних друзів виступити з корективами до тієї схеми відносин і практичної політики, яку рекомендував в українському питанні п. П. Струве. Оцінюючи виступи П. Струве з українського погляду, ми, не зважаючи на вже підкреслений нами момент, що характеризує позицію нашого супротивника в тактичному відношенні, повинні зазначити одну, не менш негативну рису цього виступу, що торкається вже фактичної сторони його. П. Струве, який сумнівається, “щоб у межах Російської Імперії малоросійська чи українська стихія склалася в національність”, не спробував, як відомо, підперти свій сумнів відповідним долученням інформаційних джерел про зміст і досягнення української культурної творчости. Без сумніву, такі інформації зробили б велику послугу тим із читачів Струве, які хотіли б перевірити схеми й формули, що він їх склав для української культури. Тим часом, розвитком цих формул та історико-філологічно-літературними аналогіями, в багатьох випадках неточними чи неправильно витлумаченими, по суті, справа і скінчилася. Можна було очікувати, що тепер, коли суперечка про українську культуру набрала дещо іншого характеру, тому що в Галичині українська народність, існування й формування якої в Росії, на думку п. Струве, сумнівні, існує і створила свою національну культуру, то Струве, перш як виступати з новими схемами русифікаційного характеру вже щодо Галичини, вважатиме за потрібне зрадити свою улюблену методу і спершу ознайомити своїх читачів з тим станом українського населення Галичини, в якому застала його окупація краю. На жаль, нічого цього немає і в усіх нових статтях Струве. Багатослівна сутність цих статей нескладна, хоч і прикрашена довгими просторікуваннями: практичний наслідок тих заходів і відносин, які він хотів би бачити застосованими до українців Галичини, по суті кажучи, полягав би в доведенні українців до того стану, за якого виявився б неможливим не тільки дальший розвиток ними створеної культури, але з логічною неминучістю і їхні досягнення почали б відмирати і ставати матеріялом для спогадів та для етнографічного чи історико-літературного вивчення. В жертву схеми, таким чином, приноситься живе життя народу, що зберіг, через хресний історичний шлях, у віковій боротьбі з сильнішими культурними впливами, свою індивідуальність, свою народню душу, свій психологічний досвід і, незважаючи ні на що, зумів знайти в собі великі відпорні сили для того, щоб, перетривавши вікові злигодні, створити свою культуру, що влила і вливає до скарбниці світової індивідуально-неповторний струмінь. Цікаво, що заходи, які проектує п. Струве стосовно української культури, постулюються інтересами російської культури. Це дуже шляхетно, якщо б разом з тим це не було викривленням самого поняття культури взагалі, яка ніколи не потребує жертв у формі нищення однієї національної культури на користь іншої, і якщо б у такій обороні російської культури не просвічувала непевність щодо її внутрішньої сили, занадто могутньої для того, щоб обійтися без допомоги певних форм діяння ззовні для поширення свого впливу. Якщо психологічна, можливо і неусвідомлена, суть позиції Струве в питанні української культури зводиться до страху за російську культуру, то практично, в своїх виявах і наслідках, вона щільно присуває Струве до тих супротивників прав українського народу на створення своєї культури, які в боротьбі з нею чіпляються за заходи, що не мають нічого спільного з заходами культурного впливу.

З полеміки про українське питання, що в даний момент цікавить російську пресу, ми зупинилися лише на декількох моментах, які ілюструють або невисокий рівень знання в цьому питанні осіб, що виступають з викладом своїх поглядів на нього, або ті дивовижні, а подекуди і недопущенні методи, які вони вважають етично дозволеними при цьому вживати. Існує одна характерна риса для згаданих протиукраїнських виступів: це – заперечення української народности як національности і звідси твердження, що цієї національности і бути не може. Нового в такому запереченні і твердженні для українців та історії нема абсолютно нічого, якщо не враховувати аподиктичности міркувань і категоричности формулювань. Та і в цій “новизні старовину чуєш”: те, що тепер говорить П. Струве в своїх частих, прикрашених вченим орнаментом статтях, ще 1863 року виклав коротше, в одному реченні, міністер внутрішніх справ Валуєв: “малоросійської мови не було, нема і бути не може”. Від Валуєва і Каткова через Юзефовича до Струве – це все етапи, коли “не було, нема і бути не може” повторюється на всі лади, з варіаціями в різних редакціях.

Читач, хоч трохи ознайомлений з культурними досягненнями, що позначають розвиток української ідеї, має право спитати: хіба бувають такі жваві суперечки, теоретичні розбіжності і пристрасна полеміка навколо того, чого нема? Чи ця полеміка, ця напружена атмосфера навколо українського питання, особливо останніми днями, не доводить, що погляд на це питання, як його зформулював Валуєв, уже віджив свій вік, а нові спроби його відновити і перефразувати занадто тхнуть архівною пилюкою, щоб визнати за ними право на існування? І чи не час без упередження і навмисносте, поважно працювати над вивченням питання про національне існування і розвиток українського народу, що віддав багато сил і жертв для оборони російської держави і що має підстави вимагати від п. Струве і його однодумців до себе ставлення іншого, ніж те, що вони виявляли досі?

Advertisements

5 Responses to “Негативні риси полеміки навколо українського питання”


  1. 1 Oleg Vernyk 10/11/2009 о 00:18

    Бажано все ж таки додавати мінімальну інформацію про час та обставини написання цієї статті… тобто, принаймні, де і коли вона вийшла… позаяк у Симона Петлюри були різні періоди життя та творчості з різними світоглядними пріорітетами…

  2. 2 м-а 10/11/2009 о 09:33

    Не всі ж моляться на “справжнього комуніста” Винниченка:)

  3. 3 Oleg Vernyk 14/11/2009 о 20:42

    звісно, що не всі… :)))

    тобто через це, на твою думку, можливо в працях його опонентів не наводити їх вихідні дані?

  4. 4 m-a 14/11/2009 о 20:55

    їх можна просто не наводити. Принаймні, якшо не знаєш.

    Певен, що контекст написання тексту це інша реальність.

    З таким самим успіхом можна стверджувати, що Енгельс писав свою шовіністичну маячню про “неісторичні нації”, бо вживав забагато м’яса, а відтак був агресивним.

    До чого я. ТУТ йдеться про контекст тенкста, а не контекст написання. Не тре корелювати фактори, котрі можливо сумнівні чи не мають місця бути.

  5. 5 Oleg Vernyk 15/11/2009 о 11:26

    За твоєю логікою тоді теоретична спадщина Дмитра Донцова може повністю бути викладена у вигляді його кількох ранніх статей раннього соціал-демократичного періоду творчості :)))

    В принципі, якщо ти поняття не маєшь коли була написана стаття, що тут вище викладена, то не варто розводити на пустому місці “філософію” та приховувати очевидний ляп :(((((((


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Листопад 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Жов   Гру »
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: