Ліві партії в Україні та їх вплив на політику 1920-х років (уривок)

uprising1Тарас Гунчак

У попередніх нарисах ішлося про політику українських самостійницьких партій, які стояли на засадах демократії. Тепер придивімося до того, що робили ліві партії, котрі займали самостійницькі, хоч і радянські, позиції. Найважливішу роль серед них відігравала КП(б)У, але аж ніяк не через підтримку українських мас. За своїм персональним складом і політичними засадами ця партія мала дуже небагато спільного з національним революційним рухом і була знаряддям правлячого центру — Російської комуністичної партії (більшовиків).

Нагадаємо, що як самостійна партія К1І(б)У проіснувала лише від квітня 1918 р., тобто від Таганрозької конференції, до липня, коли була прийнята резолюція про підпорядкування її РКП(б). Це підтвердив III з’їзд КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 р. в Харкові. На з’їзді представник РКП(б) Свердлов вимагав ліквідації обласних комітетів КП(б)У і проголосив її саму обласною організацією РКП(б), хоч і зі своїм власним Центральним комітетом.

Залежний статус КП(б)У був затверджений VIII з’їздом РКП(б), що пройшов у Москві 18 — 23 березня. В резолюції з цього питання наголошувалося на необхідності існування «єдиної централізованої комуністичної партії, яка має керувати всією працею партії… Всі рішення РКП та її керуючих установ є обов’язковими для всіх відділів партії незалежно від їхнього національного складу». Отже, Україна ставала політичною колонією Росії.

Така настанова Москви не могла задовольнити боротьбистів та незалежників, які шукали національної розв’язки соціальних і економічних питань.

У 1919 р. ці комуністи-самостійники, або, за сучасною термінологією, націонал-комуністи, користувалися широкою підтримкою українських мас і мали тісний зв’язок з армією. І хоча націонал-комуністи не являли собою центральної політичної течії, все ж вони були витвором української політичної думки, а не функціонерами Москви. На відміну від них КП(б)У була цілком ізольована від українських мас. Головна причина цього — недооцінювання більшовиками національного питання. Це призвело до загострення стосунків між радянською владою і селянською масою. Найрішучіше виступала проти більшовиків фракція незалежників УСДРП, яка остаточно оформилась в Українську комуністичну партію (УКП).

Процитуємо цікавий документ — одну з резолюцій фракції незалежників, яка відбиває ставлення найбільш лівої української політичної групи до КІІ(б)У:

«Це партія антиукраїнська. Йдучи проти національно-політичних прав українського народу, вона є партія ворожа для української держави. Ця партія служить російському імперіалістичному більшовицькому урядові. Через це вона глибоко реакційна. Цій партії нема місця на Україні… Цс партія, яка здійснює не диктатуру пролетаріату й революційного селянства, а диктатуру самого тільки пролетаріату і свою власну диктатуру, яка заміняє насильство пролетарської диктатури над буржуазією на насильство своєї невеликої купки… Це партія дволика, бо вона раз у раз ламас свої принципи. Визнавши право на самовизначення народів вона втягнула, проте, Україну в війну з Росією, щоб підкорити Україну… Цій партії не можна йняти віри, якби навіть вона знов визнала незалежність України і право українського народу на самовизначення, поки вона органічно не переродиться і не з’єднається з інтересами українського трудящого народу…»

Окрім подібних інвектив, КП(б)У зустрілась із серйозною критикою зсередини. У листопаді 1919 р. в Гомелі зібралася таємна нарада провідних членів КП(б)У — незважаючи на те, що її заборонив ЦК РКП(б). На нараді створилися дві групи — так звані федералісти під проводом Юрія Лапчинського та група Дмитра Мануїльського.

Федералісти піддали найгострішій критиці позицію КП(б)У в національному питанні. Свої погляди вони виклали у меморандумі до ЦК РКП(б), в якому, зокрема, підкреслювалося: «Головною хибою в політиці КП(б)У була відсутність провідного центру, який би органічно був зв’язаний з революційними масами України… Той центр не міг упоратися з цим завданням… через свою цілковиту відірваність від української революційної стихії. Він дивиться на все з погляду вузького централізму, цілком випускаючи й очей те, що хід революції був далеко неоднаковий, що Україна не може прийняти готові форми життя, які були вироблені в Росії… Через усю політику КП(б)У червоною ниткою проходить надто недовірливе ставлення до українських груп і орієнтація на групи хоч і не комуністичні, але не заражені «сепаратизмом»…»

Меморандум закінчувався констатацією того факту, що «Україна вважалася тільки об’єктом для викачування матеріальних ресурсів…». Із цим пунктом погодилися всі українські комуністи — боротьбисти, незалежники і більшовики.

Практичні пропозиції меморандуму містили в собі вимогу, аби дві українські комуністичні партії — більшовики і боротьбисти — об’єдналися для спільної справи відновлення радянської влади в Україні. При цьому зазначалося, що провідна роль у цій боротьбі має належати українському, а не московському центрові.

«Федералісти, — писав історик М. Попов, — не спинялись на цьому погляді й пішли далі. Вони слідом за соціал-демократами- незалежниками просто казали, що Україна лишилася колонією Росії і за радянської влади і що в експлуатації України як колонії заінтересований руський пролетаріат». Отже, не все було гаразд у більшовицьким «королівстві»…

Після Гомельської наради федералісти перетворилися на опозицію в КП(б)У і за «націоналістичний ухил» були виключені з партії у травні 1920 р. До групи Лапчинського належали Криворотченко, Єрський, Ладоша, Петро Слинько і Павло Попов.

Гомельська нарада не була даремною. Це виявилося на наступній параді керівників партії, яка відбулась у Москві 15 грудня 1919 р. за участю Дмитра Мануїльського, Григорія Петровського і Володимира Затонського. Нарада визнала, що попередня національна політика партії в Україні була помилковою, оскільки партія пе знайшла контакту з українськими масами, і висловилася за те, що в майбутньому слід звертати увагу на проблеми української нації, мови й культури та шукати зв’язку з українським селянством.

Хоча Москва була незадоволена самостійницьким виступом у Гомелі, все ж гаки вона уважно прислухалася до тоді ще непридушсного голосу українських комуністів. Стурбована можливістю бунту в їхніх лавах, РКП(б) на своїй VIII конференції (грудень 1919 р.) вирішила виробити спеціальну резолюцію з українського питання, яка мала пом’якшити гомельську критику.

«Неухильно запроваджуючи принцип визначення націй, — говорилося в резолюції, — ЦК вважає за потрібне ще раз підтвердити, що РКП додержує погляду самостійності УРСР… Зважаючи на те, що українську культуру протягом віків придушував царат і експлуататорські класи Росії, ЦК РКП ставить за повинність усім членам партії всіма способами сприяти подоланню всіх перешкод до вільного розвитку української мови й культури. Тому що на грунті вікового пригнічення серед відсталої частини українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП повинні ставитися до них із щонайбільшою толерантністю і обережністю, протиставляючи їм слова товариського поясненню тотожності інтересів трудящих мас України і РосІЇ. Члени РКП на території України повинні ділом проводити право трудящих мас учитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко запобігаючи спробам штучними способами відсунути українську мову иа другий план, намагаючись, навпаки, перетворити українську мову на знаряддя комуністичної пропаганди й освіти трудових мас. Негайно ж треба вжити заходів, щоб у всіх радянських установах було досить службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці уміли говорити українською мовою».

Отже, в резолюції було чимало доброго для української справи. Але були й деякі серйозні непослідовності. Наприклад, як можна визнавати самостійність України, не визнавши права українських комуністів створити самостійну українську комуністичну партію? Мені здається, що у цій суттєвій справі резолюція РКП(б) була або недодуманою, або нещирою.

Ця неясність перешкоджала діяльності більшовиків в Україні. Врешті-решт такий централіст, як Станіслав Косіор, зажадав, аби КП(б)У відверто заявила, на яких засадах вона стоїть: чи самостійної України, чи об’єднання України з Росією.

Все це показує, що в КП(б)У були серйозні розходження, передусім у національному питанні. Ситуацію ускладнювали і боротьбисти, оскільки часто-густо ставили запитання, на які Москві було незручно відповідати. За словами М. Попова, вони «розвинули найжвавішу агітацію за те, щоб створити формально відокремлену від Росії українську радянську державу, з окремою Червоною армією, з усіма самостійними господарськими апаратами тощо». Стосовно КП(б)У, то боротьбисти визначали її як «окупаційну партію гастролерів».

Подібно до боротьбистів, УКП, яка складалася з колишніх незалежників УСДРП, також бажала створити самостійну комуністичну партію, котра б керуавлася б інтересами українського народу.

У березні 1920 р. на IV конференції КП(б)У боротьбисти злилися з партією, яку вони перед тим критикували як ворожу українському народові. Для КП(б)У це був великий успіх, бо вона здобула найчисленнішу і найвпливовішу соціалістичну партію, яка стояла на радянській платформі. Дуже важливим для майбутності КП(б)У було те, що боротьбисти збільшили число членів партії, які розмовляли українською мовою. «Більше того, із влиттям боротьбистів почалася українізація (КП(б)У). Вона тривала упродовж 20-х років у річищі загальних процесів українізації того часу».

За прикладом боротьбистів пішла УКП. Наприкінці 1924 р. укапісти, як їх звали в Україні, злилися з КІІ(б)У, «Посиливши в партії національно свідомий елемент, метою якого було рухати українську справу легальним шляхом».

Боротьба за національний зміст діяльності КП(б)У тривала протягом 20-х років. Усередині партії зростало загострення між націонал-комуністами, число яких збільшувалося з кожним днем, і централістами. Під цим знаком, зокрема, пройшла VII конференція КП(б)У (Харків, 4 — 10 квітня 1923 р.). Головну програмну доповідь виголосив Михайло Фрунзе. Вш поставив вимогу, щоб КП(б)У розпочала українізацію міського пролетаріату, державного апарату, шкіл і самої партійної організації. При цьому промовець піддав гострій критиці Дмитра Лебедя з його теорією боротьби двох культур — «пролетарської російської» та «мужицької української».

Звичайно, російських шовіністів типу Лебедя було чимало. Згадати хоча б виступ Зінов’єва на V конференції КП(б)У. Торкаючись національного питання, цей посланець Москви пропонував уживати українську мову лише на селі й переконував присутніх у тому, що «більш культурна російська мова» врешті-решт переможе на Україні.

Очевидно, позаяк Зінов’єв був при владі, звинувачувати його у великодержавному шовінізмі не годилося. Інша справа Лебедь, якого Фрунзс назвав великодержавним шовіністом, підкреслюючи, що найнебезпечнішим у КП(б)У є саме російський шовіністичний ухил.

Виступ Фрунзе не був випадковим. Це була відповідь проводу РКП(б) на зростаюче невдоволення неросійських народів проявами російського великодержавного шовінізму. Водночас його виступ, який заскочив не одного централіста КІІ(б)У, став передвісником зміни національної політики у всесоюзному масштабі.

У цьому розумінні рішення XII з’їзду РКП(б), що відбувся в Москві 17 — 25 квітня 1923 р., можна назвати історичними. Рішуче висловившись «проти пережитків великоруського шовінізму», з’їзд посгановив: ширше залучати місцеві кадри до органів управління республік, видати закони про вживання рідної мови в усіх державних установах, створити національні військові формування, розширити видання літератури національними мовами, розвивати національне шкільництво тощо.

Як можна було сподіватися, резолюції з’їзду впроваджувались у життя дуже повільно і з великими перешкодами, бо на місцях засіли в основному централісти, які були ворогами не тільки державної самостійності, а й навіть культурної осібності. Що тут казати, коли людиною, якій було доручено справу українізації, був Емануїл Квірінг — відомий противник українства!

До речі, стосовно самого терміна «українізація». Чи не дивно звучало б, коли б ми почали говорити про русифікацію Росії чи американізацію Америки? Торкаючись цього питання, Іван Кошелівець пише: «Дехто ще тоді… висловлювався проти визначення (українізації. — Т. Г.) на тій підставі, що Україну нема чого українізувати, її треба дерусифікувати. тому доцільніше було б говорити — дерусифікація. Не менш слушний був також і подеколи вживаний тоді термін — коренізація, сенс якої в тому, що всі справи державного, господарського і культурного будівництва має взяти в руки корінне населення республіки». Автор переконаний, що Микола Скрипник вкладав у поняття українізації саме ідею коренізації. Хоч би як розуміли це поняття українські політичні й культурні діячі, але всі національно свідомі українці горіли бажанням працювати для свого народу. Саме тому повільність темпів українізації викликала з їхнього боку протести та звинувачення російських шовшістів у саботажі. Навколо цього загострювалася боротьба всередині КП(б)У.

Оскільки та боротьба набирала загрозливих форм, ЦК РКП(б) вирішив зняти Квірінга з посади генерального секретаря КП(б)У, а на його місце прислав Лазаря Кагановнча. З його приїздом на Україну в травні 1925 р. українізація набрала прискореного темпу. Під її знаком проходив, зокрема, IX з’їзд КП(б)У (Харків, 6—12 грудня 1925 р.). У своїй звітній доповіді Каганович звернув особливу увагу на цю проблему і зазначив, що, крім оволодіння українською мовою, треба переймати українську культуру і звичаї.

Та не будемо вважати Кагановича ревним поборником українізації. Його завданням, вірогідніше за все, було переорієнтувати цей процес у річище національної політики центру, тобто провести «українізацію по-сталінському».

Процес українізації, упроваджений більшовиками України згори як тактика зближення з українським народом, зустрівся, за словами Всеволода Голубничого, «з буйним процесом українського національного ренесансу, що йшов ізнизу вгору». Будителем цього руху була українська інтелігенція, а рушійною силою — українське село.

Розбуджені революцією народні маси почали шукати політичного і культурного самовияву. Розуміючи, що майбутність — за містом, сільська молодь заповнювала фабрики й заводи, школи та установи. Потроху українці почали відвойовувати зрусифіковане місто. Швидко виростали нові кадри фахівців і діячів культури, які почали вимагати відповідного місця в суспільстві. Ця стихійна хвиля національного відродження додавала снаги українським комуністам.

Найвідчутнішим проявом українізації був бурхливий розвиток гуманітарних наук, українського театру і літератури. У цьому процесі перед вели історичні науки. Величезна заслуга в тому — професора Михайла Грушевського, який повернувся з еміграції 1924 року. Грушевский відновив діяльність історичної секції Українського наукового товариства, яке було прилучене до Української Академії наук, очолив кафедру історії українського народу, Археографічну комісію та науково-дослідницьку кафедру історії України.

Крім адміністративних занять, Грушевський почав широку видавничу діяльність. Зокрема, він редагував журнал «Україна», який виходив до 1930 р. Це високоякісне видання стало науковою трибуною українців усього світу. За редакцією вченого виходив цілий ряд видаць УАН, які досьогодні залишаються важливим джерелом з істерії України В той самий час Грушевський закінчив свою капітальну працю «Історія України-Руси». Звичайно, вчений не досягнув би гідних подиву успіхів, якби не мав таких знаменитих співпрацівників, як Олександра Грушевська, Йосип Гермамзе, Пилип Клименко, Федір Савчепко та багато інших.

Широку наукову діяльність розгорнули також наукові центри у Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Дніпропетровську.

Щодо української літератури та літературознавства, то вони за відносно короткий час досягли небувалого доти розвитку. Про динамізм тодішнього літературного процесу свідчить поява різноманітних літературних об’єднань, кожне з яких мало своє творче обличчя. Між ними бачимо «Гроно», спілку селянських письменників «Плуг», спілку пролетарських письменників «Гарт», «Сім» (тобто «Село і місто»). неокласиків, «Марс» («Майстерня революційного слова»), «Ваплітс» («Вільна академія пролетарської літератури»).

Значну роль у літературному житті відігравали місячники літератури, мистецтва й критики, що почали виходити з 1923 р., — «Шляхи мистецтва», «Плуг», «Вапліте», «Нова громада», «Нова генерація», «Червоний шлях», «Критика» та «Політфронт».

Помітне місце у процесі українізації займав театр, особливо експериментальна студія «Березіль» під керівництвом блискучого режисера Леся Курбаса. За десять років від заснування театру (1922 — 1932) Курбас поставив низку п’єс ітчизняного й світового репертуару, що піднесли українське театральне мистецтво до вершин, якими могли б похвалитися народи Західної Європи. З арештом свого керівника у 1933 р. театр починає продукувати дешевизну в дусі «соцреалізму» і поступово втрачає вільну думку і творчу уяву.

Українська стихія, яка бурхливо проявлялася на всіх щаблях суспільства, почала турбувати Москву. Свій наступ на українське відродження Сталін розпочав у квітні 1926 р. Із листа Кагановичу і всім членам КП(б)У, в якому він засуджував Миколу Хвильового. Сталін добре розумів, що світогляд письменника веде до націонал-комуиізму, кінцевою метою якого є самостійна Україна. Твори Хвильового, особливо його «Вальдшнепи», виразно стоять на принципі української національної осібності. І не випадково, що думки героїні «Вальдшнепів», Аглаї, немов перегукуються з девізом Хвильового «Геть від Москви!». Чи могла Москва стерпіти се, коли вона хотіла і далі володіти Україною? Після Хвильового під критику попав нарком Олександр Шумський. У травні 1926 р. Каганович звинуватив його у «національному ухилі». Але Шумський не здавав позицій, наполягаючи на тому, що українізація має продовжуватися і що росіяни повинні бути більш толерантними до української культури.

Я переконаний, що Сталін вибрав Шумського як свого роду козла відпущення за непередбачений розмах українізації саме тому, що найважливішим її чинником був державний освітній апарат на чолі з наркомом Шумськнм. Слід пам’ятати, що в 20-х — на початку 30-х років народний комісар освіти керував усією культурою і освітою України. Праця Шумського в галузі шкільництва виявилася дуже результативною —до 1927 р. в Україні було вже 80,7% шкіл із рідною мовою викладання.

Проблема Шумського і Хвильового домінувала в політичному житті України впродовж 1926 — 1927 рр. Ситуація ускладнилась, коли Комуністична партія Західної України виступила в обороні Шумського, звинувативши КП(б)У в переслідуванні чесного українського комуніста. Врешті-решт Шумського зняли з посади і заслали в Москву, а наркомом освіти призначили Миколу Скрипника.

У цьому виборі Москва дуже помилилась — Скрипник ще більше посилив процес українізації. Він із великою вмілістю і відданістю керував справами української культури і шкільництва, домагаючись, щоб в усіх інституціях, які йому підлягали, вживалася виключно українська мова. Крім того, майже всі російські газети та журнали в Україні, у тому числі навіть офіційне видання партії «Летопись революции», почали виходити українською мовою.

Не забув Скрипник і про культурні потреби українців, які жили в інших республіках СРСР. До речі, ще у 1923 р. він стурбовано заявив на партійному з’їзді, що на 7 млн українського населення поза Україною припадає лише 820 шкіл першого ступеня, 46 другого ступеня і два технікуми. Як нарком освіти, Скрипник подбав про те, щоб найбільш заселені українцями регіони були забезпечені освітніми закладами, українською літературою та пресою.

Отже, становище було певною мірою курйозним: з одного боку, почався наступ Москви на провідних українізаторів, а з іншого — процес відродження набув відчутного поштовху завдяки сильній позиції в партії Миколи Скринника — старого більшовика і соратника Леніна, який був поза всякою підозрою.

На початку 1928 р. Москва відкрила новий «національний ухил» в Україні. Його носісм було проголошено доти невідомого Михайла Волобуєва, який у своїй праці «Про проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується Росією і має всі ознаки російської колонії.

Виходячи з державно-політичної концепції українського “націонал-комунізму, побудованої на принципі незалежності та державної самостійності окремих народів, Волобуєв вимагав конкретних заходів, щоб повернути Україні вільний розвиток її економічних сил. Між тими вимогами були такі: розглядати Україну як історично оформлений національно-господарськнй організм; переглянути районування союзного держплану «і раз назавжди відкинути спробу розривати єдиний український національно-господарський терен»; забезпечити за українськими економічними центрами права й можливості дійсного керівництва всім без винятку народним господарством України; змінивши існуючий порядок керівництва промисловістю; переглянути загальносоюзні господарські плани; провести індивідуалізацію бюджетного законодавства, застерігаючи від занадто великого вилучення народногосподарських прибутків поза межі України; переглянути всі плани індустріалізації, відкинувши тенденцію розглядати російську економіку як пануючу; переглянути економічну доцільність нових заводів; установити таку систему регулювання притоку робочої сили, «щоб стежити за пропорційним розподілом місць на українських заводах між Україною і Росією»; запровадити дійовий контроль діяльності союзних органів України та інших союзних республік.

Ці думки Волобусва пролунали, немов десять заповідей економічного усамостійнення України. Більше того, в такому дусі почали мислити і деякі провідні діячі. Наприклад, нарком Григорій Гринько критикував проекти Держллану СРСР і вимагав зняти з обговорення питання про крайовий поділ України, бо, говорив він, «життя показує, що не крайовий поділ України, а дальша консолідація є в інтересі українського народу».

Отже, у 20-х роках XX ст. віками поневолюваний український народ переживав бурхливе відродження, пробудження національної самосвідомості й самопошани. Виразниками тих масових настроїв були Хвильовий, Шумський, Волобуев і багато менш відомих, але відданих українських патріотів.

Погляди націонал-комуністів партія оголосила «національним ухилом», який суперечить ідеї інтернаціоналізму. Та на тому не скінчилось. Засудження Хвильового, Шумського і Волобусва було тільки початком наступу Москви на українське відродження, ідеологічною підготовкою до остаточної розправи з українізацією, яку мали довершити каральні органи за дорученням партії.

Додаток:

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-РЕВОЛЮЦІЙНА ПАРТІЯ – назва фракції Української партії соціалістів-революціонерів, що існувала у липні-серпні 1917. Очолював М.Любинський. Члени фракції вимагали відхилити “Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретаріату”, а деякі вимагали перейти до збройної боротьби з Тимчасовим урядом. Б. Вол (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (УПСР; популярна назва – есери) – українська політична партія. Як всеукраїнська політична організація УПСР організувалась у квітні 1917 внаслідок об’єднання окремих гуртків і груп есерів, котрі існували в Україні з 1905. До керівництва партії входила переважно студентська молодь, зокрема, М. Ковалевський, Л. Ковалів, В.Залізняк, О.Севрюк, П.Христюк, М.Шраг. Тісно співпрацював з партією М.Грушевський. У програмі УПСР поєднувались національні інтереси з ідеями ліберального народництва. Партія з перших кроків діяльності висувала ідею національно-територіальної автономії України, стояла на грунті безкласовості української нації, націоналізації великих земельних володінь, популяризувала принципи дрібноселянського господарювння. У соціальній стратегії орієнтувалася на селянство та солдатські маси. Визначальним питанням революційних перетворень партія вважала національне питання, а своєю кінцевою метою ставила завдання побудови Української незалежної самостійної держави. У своїй діяльності серед селянства спиралась на “Селянську спілку”, що забезпечило їй належне організаційне зміцнення і відповідну соціальну базу. У листопаді 1917 в рядах партії налічувалось 75 тис. чол. Друковані органи: щотижнева газета “Народна воля” і тижневик “Боротьба”.

Після більшовицького жовтневого перевороту 1917 у Петрограді УПСР вживала енергійних заходів, аби не допустити в Україні зміцнення позицій Рад робітничих, селянських та солдатських депутатів. У перший період Української Народної Республіки партія мала більшість в Українській Центральній Раді, члени УПСР входили до складу Генерального Секретаріату УЦР-УНР та Ради Народних Міністрів УНР В урядах В. Винниченка есери керували роботою секретарств: продовольчих справ (М. Стасюк, М. Ковалевський), шляхів (В. Голубович), пошт і телеграфу (М. Шаповал), П. Христюк обіймав посаду генерального писаря. У січні-квітні 1918 головою Ради Народних Міністрів УНР був український есер В.Голубович і більшість міністерств у ній очолювали члени УПСР.

У період Гетьманату на IV з’їзді 13-16.5.1918 партія розкололась на праве і ліве крило. Праві есери (т. зв. центральна течія; В.Голубович, І.Лизанівський, М.Шаповал, М.Чечель, Н.Григоріїв, О.Жуковський, О.Севрюк, П.Христюк та ін.), які вважали революцію завершеною, виступали за проведення легальної опозиційної діяльності до уряду гетьмана П.Скоропадського. Ліве крило (Л.Ковалів, М.Полоз, Г.Михайличенко, О.Шумський, В.Блакитний, А.Приходько, П.Любченко, Ю.Мазуркевич та ін.) пропагували “радянську” форму влади, домагалися співпраці з більшовиками, виступали за організацію підпільної боротьби та підготовку збройного повстання проти гетьманського режиму. Захопивши домінуюче становище в ЦК, ліві есери домагались усунення з партії “правих” і, оголосивши розпуск місцевих організацій, перевели партію на нелегальне становище. Згодом ця частина українських есерів отримала назву “боротьбисти” (від назви газети “Боротьба”, яку вони видавали) і у березні 1919 організаційно оформились в Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів). Праві есери утворили свій організаційний центр і заснували свою партію (січень 1919), яка в квітні 1919 повернулась до старої назви – УПСР. Праві есери входили до Українського національного союзу і брали участь у підготовці й проведенні протигетьманського повстання. Мали свої друковані органи: журнал “Трудова республіка” (1918-19) і газету “Трудова громада” (1917-19).

За Директорії УНР представники УПСР входили до складу урядів В.Чеховського, Б.Мартоса, Іс.Мазепи (див. Рада Народних Міністрів УНР). У кін. 1919 частина членів виїхала в еміграцію, де відстоювала принцип “диктатури трудових мас” (М.Шаповал, Н.Григоріїв). У 1920 у Відні була створена “Закордонна делегація” УПСР (М.Грушевський, М.Шраг, П.Христюк, М.Чечель, Д.ісаєвич та ін.), яка виступала за перетворення УНР у “радянську республіку”. У 1920-22 видавала неперіодичний орган “Борітеся-поборете” (ред. П.Христюк і М.Чечель). У 1920 роках партія зазнала чергових розколів і фактично як єдина організація перестала існувати. У 1921 у Харкові відбувся показовий судовий процес над членами ЦК УПСР. У 1924 більшість членів “Закордонної делегації” УПСР повернулася в УСРР і в 1930 роках була репресована. У 1934 есерівські організації об’єдналися і створили у Празі спільний ЦК УПСР за кордоном (у 1932-39 видавала неперіодичний орган “Трудова Україна”; ред. Н.Григоріїв та П.Богацький). У 1950 УПСР разом з іншими партіями соціалістичного спрямування утворили Українську соціалістичну партію. П. Панченко (Київ).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ-БОРОТЬБИСТІВ (комуністів) – українська політична партія, яку створили ліві есери в березні 1919. На IV з’їзді УПСР (11-16.5.1918) відбувся розкол партії на дві частини – ліве і праве крило. Ліві есери (Г.Михайличенко, В.Блакитний, О.Шумський, М. Полоз, Л.Ковалів, А.Приходько, Ю.Мазуркевич та ін.) стояли на позиції більшовиків і ставили за мету сприяти розгортанню соціалістичної революції в Україні, виступали за організацію підпільної боротьби та підготовку збройного повстання проти гетьманської адміністрації. Здобувши більшість у ЦК, ліві есери заявили про перехід партії у підпілля і оголосили нову реєстрацію. Наприкін. 1918 ліве крило УПСР виступило за “перехід влади в руки робітників і біднішого селянства”, організованих у “ради депутатів”, заявляло про необхідність “викриття антинародної політики Директорії і збройного виступу у підтримку радянської влади”. Але разом з тим вони протиставляли себе більшовикам: боротьбисти (назва походить від друкованого органу лівих есерів – газети “Боротьба”) намагалися згуртувати ліві українські партії навколо свого організаційного центру (Центр-ревкому), протиставивши його маріонетковому Тимчасовому робітничо-селянському уряду України. Організаційне оформлення партії боротьбистів відбулося на V з’їзді УПСР (3-11.3.1919) у Харкові, який був проголошений установчим з’їздом нової партії-Української партії соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів). З’їзд ухвалив тези політичної і соціально-економічної комісій як основу майбутньої програми партії (не була вироблена) і прийняв статут. Було визнано, що “комуністичний характер сучасної революції ставить умовою її успіху диктатуру пролетаріату, яка найкраще здійснюється встановленням влади рад”. Завершальний етап організаційного оформлення боротьбизму відбувся шляхом об’єднання двох загонів українського комунізму. 6.8.1919 ЦКУПСР-Б (комуністів) і ЦК УСДРП (незалежні ліві) підписали акт про їхнє злиття і утворили Українську комуністичну партію (боротьбистів). Боротьбисти були впливовою і досить чисельною партією, яка налічувала понад 15 тис. членів.

На поч. 1920 боротьбисти взяли участь у формуванні органів радянської влади, до участі в яких були допущені більшовиками. Члени УКП(б) сприяли реалізації більшовицьких планів насадження радянського режиму в Україні, зокрема, в українському селі. Однак, більшовики, які проводили роботу з усунення з політичної арени конкуруючих партій, у т.ч. тих, що стояли на радянських позиціях, розпочали роботу з ліквідації УКП (боротьбистів). ЦК КП(б)У відмовила боротьбистам у рівному представництві у Всеукрревкомі та у збереженні окремої української Червоної армії. Це призвело до значного загострення відносин між КП(б)У і УКП (боротьбистів). Так, у січні-лютому 1920 відбулися організовані антибільшовицькі виступи у Київській, Полтавській і Катеринославській губ. В.Ленін, враховуючи чималий вплив, який мали боротьбисти серед селянства, пішов на компроміс, обіцяючи “незалежність” УСРР, і в березні 1920 УКП (боротьбистів) з допомогою Комінтерну схилив до саморозпуску і злиття з КП(б)У.

Цю подію на 9 з’їзді РКП(б) у квітні 1920 він охарактеризував так: “все краще, що було серед боротьбистів увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з політичної арени. Ця перемога варта кількох добрих битв”. До КП(б)У було прийнято 4 тис. боротьбистів, які зайняли в ній провідне місце. Найвідомішими діячами УКП (боротьбистів) були Л.Ковалів, Г.Михайличенко, О.Шумський, М.Полоз, П.Любченко, В.Еллан-Блакитний, А.Приходько, В.Чумак, Г.Гринько, М.Панченко, О.ЛІсовий, Ю.Мазуркевич, О.Довженко та ін. Відіграли визначну роль на етапі українізації. У 1930 роках репресовані. Я. Малик (Львів).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-САМОСТІЙНИКІВ (УПСС) – українська партія національно-радикальної орієнтації. Створена 17.12.1917 на Всеукраїнському з’їзді самостійників у Києві. До її складу увійшли члени Української народної паріпії, військовики, безпартійні, що гуртувались навколо Союзу української державності. Головою УПСС став О.Макаренко, товаришами голови І.Луценко (представник Вільного Козацтва), О.Андрієвський, П.Макаренко; секретарі: І.Андрущенко, Андрус, Зайченко-Жадько. ЦК партії складався з 21 особи. На з’їзді прийнято програму партії. Головні засади: негайне проголошення самостійної Української Народної Республіки, перехід землі до українських хліборобів, а фабрик – до українських робітників. Партія виступала за передачу землі селянам за трудовою нормою в тимчасове користування. Земельна реформа мала проводитись поетапно: спочатку ліквідовувалась велика земельна власність, згодом – середнє землеволодіння, потім-дрібне. Кінцевою метою реформи мала стати національна соціалізація землі, створення Всеукраїнського земельного фонду. Головною умовою успішного проведення земельної реформи було створення незалежної УНР. Програма УПСС передбачала проведення виборів на демократичній основі до Українського парламенту як вищої законодавчої влади. Головою виконавчої влади призначався президент, який затверджував уряд – Раду Міністрів. Програму доповнювали прийняті на з’їзді постанови із земельного, робітничого, адміністративного, судового, релігійного та ін. питань. Вплив УПСС в Українській Центральній Раді був обмеженим. Соціалістична більшість УЦР вважала її буржуазно-поміщицькою партією. Наприкін. 1917 УПСС пропонувала створити військовий уряд на чолі з самостійниками, по суті виступаючи за введення національної військової диктатури. У період Гетьманату УПСС стояла в опозиції до політики П.Скоропадського. Входила до складу Українського національно-державного союзу. Представник УПСС О.Андрієвський водночас був членом Директорії УНР. Окремі члени УПСС входили до урядів В.Чехівського та С.Остапенка, зокрема, М.Білинський, Ю.Липа, О.Осецький, Д.Симонів, О.Шаповал. Через непорозуміння з соціалістичною більшістю Директорії УНР 2.9.4.1919 члени УПСС зробили невдалу спробу державного перевороту на чолі з отаманом В.Оскілком. Напередодні перевороту в УПСС стався розкол. З поразкою Директорії УПСС припинила свою діяльність. Окремі члени УПСС від імені партії продовжували роботу в Раді Республіки. У січні 1920 постанова Центрального Комітету УПСС (УНП) внесла важливі зміни в аграрну частину програми. Вона передбачала парцеляцію великої земельної власності з передачею землі за викуп безземельному і малоземельному українському селянству, об’єднання його у кооперативах. На поч. 1920 років відновила діяльність у Відні. З 1922 виступала під назвою Українська народна партія. Деякий час діяла на Волині. Періодичні видання УПСС – тижневик “Самостійник”, щоденні газети “Самостійна Україна”, “Україна”, “Українські вісті” (Тернопіль), “Українська справа”, “Українське діло” (Рівне). Г. Геращенко (Запоріжжя).

УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ СОЦІАЛІСТІВ-ФЕДЕРАЛІСТІВ (УПСФ, популярна назва — есефи) — політична партія, що оформилася у червні 19173 колишніх членів Української демократично-радикальної партії та Товариства українських поступовців, які у кін. березня 1917 утворили Союз українських автономістів-федералістів, а згодом – УПСФ. Партія поновила програму УДРП й складалася переважно з інтелігенції, яка проводила національно-культурну роботу, маючи найкращі з усіх партій фахові кадри. Назва партії скоріше віддавала данину духові часу (соціалізм її був поміркований), фактично ж вона стояла на позиціях консерватизму, а федералізм розуміла як світову форму міждержавних взаємин і децентралізовану адміністративну побудову. Головою УПСФ був С.Єфремов, до керівних її членів належали: А.Ніковський, І.Шраг, О.Лотоцький, П.Стебницький, А.В’язлов, І.Мірний, В.БІднов, Ф.Матушевський, В.Прокопович, М.Кушнір, В.Шелухин та ін. Органом УПСФ була газета “Нова рада”.

У період Української Центральної Ради до урядів В.Винниченка входили С.Єфремов, О.Шульгин, О.Лотоцький, П.Стебницький, І.Мірний, до уряду В.Голубовича — С.Шелухин, В.Прокопович, О.Лотоцький, І.Фещенко-Чопівський. За Гетьманату УПСФ брала участь у формуванні Українського національно-державного союзу і Українського національного союзу, її члени входили до другого уряду Ф.Лизогуба (24.10.1918): О.Лотоцький, П.Стебницький, А.В’язлов, М.Славінський. У період Директорії УНР брали участь в урядах В.Чехівського (П.Холодний, О.Шелухин, І.Огієнко, М.Корчинський), С.Остапенка (І.Фещенко-Чопівський, К.Мацієвич, Д.Маркович, І.Огієнко, О.Корчак-Чепурківський, М.Корчинський, М.Кривецький), Іс.Мазепи (І.Огієнко); у травні 1920 есеф В.Прокопович сформував Кабінет міністрів. В еміграції у Празі в 1923 УПСФ перейменувалася на Українську радикально-демократичну партію, яку очолив О.Лотоцький. Партійні лідери (М.Славінський, А.Яковлів, О.Шульгин, К.Мацієвич, В.Прокопович, О.Саліковський та ін.) співпрацювали з екзильним Державним Центром УНР. Після Другої світової війни радикальні демократи не відновили діяльності своєї партії: ідейно близьким до них був Український національно-демократичний союз, створений у 1946. А. Жуковський (Сарсель, Франція).

Advertisements

1 Response to “Ліві партії в Україні та їх вплив на політику 1920-х років (уривок)”


  1. 1 Анонімний 26/01/2010 о 13:15

    добре


Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: