Жіноче обличчя терору

Zasulych_VКидаючи бомби в апарат насильства,ми вриваємось у свідомість мас.
Софья Перовская

Вважається, що для психічно здорової жінки неприпустима сама думка про вбивство людини, що не загрожують безпосередньо її життю чи життю її близьких. Проте уважніше вивчення історії бойових (терористичних) орґанізацій і рухів опору показує, що це далеко не так, і за певних обставин жінки так само готові взятися за зброю, як і чоловіки.

Хоча часто роля жінки в терористичних ґрупах обмежується орґанізацією політичної підтримки, створенням схованок і утриманням конспіративних квартир, збиранням пожертв і розвіддіяльністю, світовий революційних рух висунув і своїх жінок-командирів, жінок-орґанізаторів та жінок-ідеолоґів збройної боротьби.

Хай там що каже буржуазна пропаґанда про те, що жінки більш керовані та легше піддаються «промиванню мозків», і це буцімто становить головну причину зростання їхньої частки у лавах терористів, більшість робить свій вибір на користь автоматичної гвинтівки й вибухівки цілком свідомо. Це вибір не в умовах відсутності вибору, коли життя заганяє тебе у глухий кут, і безвихідь штовхає до радикальної розв’язки життєвих протиріч. Зовсім навпаки — це вибір з багатьох можливостей, в тому числі — принаймні, в капіталістично-розвинених країнах — можливости закрити очі на усвідомлену тобою несправедливість, приспати совість, пристосуватися (а освіта й соціяльний статус дозволяють) і жити життям обивателя. Або обрати шлях леґальної боротьби — стати політиком. І знову ж таки пристосуватися до системи, головним завданням якої є не змінити, а зберегти існуючих стан речей. Жінки стають на бік пригноблених і виступають проти пануючого порядку в результаті раціонального рішення, в якому емоції й спонтанність грають найменшу ролю.

Инший поширений пропаґандистський міт: жінки влаштовують і беруть участь в найкривавіших терактах, проявляючи при їх виконанні просто нелюдську кровожерливість. Проте історія вибухів і захоплення літаків у 1970-ті (роки-пік терору на Заході) свідчить радше за те, що смерть людей — заручників, терористів чи поліцейських — якщо й траплялась, то була випадковою.

Їхні теракти завершуються успіхом часто через поширений стереотип, погляд на них як на «слабку стать» — на них менше звертають уваги співробітників спецслужб, більшість яких становлять чоловіки.

Справжні імена терористок рідко знає хтось, крім їхніх товаришів і співробітників спецслужб, одначе інколи жінки-терористки стають знаменитими і навіть більше — перетворюються на справжні леґенди, стають своєрідними символами боротьби.

Вєра Засуліч (1849-1919), діяч російського та міжнародного соціялістичного руху, перша широковідома жінка-бойовик. Народилася у збіднілій дворянській родині. Здобула педаґоґічну освіту (диплом домашньої вчительки). За життя змінила багато занять: служила у суддівській канцелярії, працювала палітурницею, перекладачкою, літературним критиком, Брала участь у роботі революційних гуртків. 1869 року заарештована й перебувала в ув’язненні через справу Сєргєя Нєчаєва. Пізніше була на заслані в Новгородській і Костромській ґуберніях. 24 січня (за иншими даними 28 січня) 1878 року скоїла замах на петербурзького градоначальника Фьодора Трєпова, в результаті якого той отримав важкі вогнепальні поранення. Суд присяжних виніс їй виправдувальний вирок, що викликало бурхливе схвалення російської ліберальної громадськості. Після суду на еміґрації в Швайцарії, де зблизилася з марксистами і пізніше ввійшла до керівництва меншовицької фракції РСДРП.

Софья Пєровская (1853-1881), російська революціонерка, суспільна діячка, перша жінка-орґанізаторка успішного терористичного акту проти голови держави. Онука останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, дочка ґенерала Льва Пєровского (ґубернатора Санкт-Петербургу і члена ради міністерства внутрішніх справ). Отримала домашню освіту. 1870 року порвала з батьками й пішла з дому. Орґанізовувала самоосвітні гуртки, брала участь у «ходінні в народ», працювала вчителькою та фельдшером у селах Тверської, Самарської та Сибірської ґуберній, а також у Криму. Кілька разів заарештовувалась і тікала з в’язниць і заслань. Пєровськая була активною пропаґандисткою підпільної орґанізації «Земля і воля», а після її розколу 1879 року на «Чорний переділ» і «Народну волю» увійшла до Виконавчого комітету останньої. Вела аґітацію серед робітників, студентів і військових у Санкт-Петербурзі. Брала участь у підготовці трьох замахів на російського царя Олександра II, останній з яких (13 березня 1881 року) увінчався успіхом. Незадовго до замаху, після арешту керівника бойової ґрупи Андрєя Жєлябова, Пєровская очолила терористів й особиста дала сиґнал метальнику бомби Іґнату Ґрінєвицькому. Разом з иншими царевбивцями страчена «через повішання» на Сємьонівському плацу в Санкт-Петербурзі. Лєв Толстой назвав її «ідейною Жанною д’Арк».

Фанні Каплан (справжнє ім’я Фейґа Хаїмовна Ройтблат, 1890-1918), учасниця російського революційного руху, відома в першу чергу як виконавиця замаху на Владіміра Лєніна. Народилась у сім’ї жидівського вчителя у Волинській ґубернії. Під час революції 1905-1907 рр. приєдналась до анархістів. 1906 року готувала терористичний акт проти київського ґенерал-ґубернатора. При підготовці в номері одного з готелів спрацював саморобний вибуховий пристрій; Каплан була поранена і частково втратила зір. Затримана поліцією і засуджена до смертної кари, яку замінено на довічне заслання. Після Лютневої революції 1917 року вийшла на волю і приєдналась до партії соціялістів-революціонерів (есерів). Не сприйняла Жовтневої революції, вважаючи захоплення влади більшовиками перешкодою на шляху природного розвитку революції та побудови соціялізму. 30 серпня 1918 року стріляла в Лєніна, тяжко його поранивши. Заарештована і через три дні розстріляна без суду й слідства (за иншою версією померла в ув’язненні 1936 року).

Ульріка Майнгоф (1934-1976), діячка ліворадикального руху Західної Німеччини. Народилася у родині університетського професора-історика. Після смерті її батьків, а померли вони рано (обидва від раку), її та її сестер взяла на виховання подруга матері. Вивчала філософію, соціолоґію, падаґоґику та німецьку літературу в університетах Маґдебурґу та Мюнстеру. Була членом Соціялістичного союзу німецьких студентів та Комуністичної партії Німеччини (забороненої), займалась журналістикою, зокрема здобула відомість як провідна авторка (з 1959 по 1969 рр.) та головний редактору (з 1960 по 1964 рр.) гамбурзького ліворадикального часопису «Konkret». Одна з засновниць й ідеолоґів ліворадикальної терористичної ґрупи Фракція Червоної Армії (РАФ, нім. RAF від Rote Armee Fraktion), відомої також як «банда Баадера—Майнгоф». На рахунку РАФ, яка проіснувала до 1998 року, безліч пограбувань банків, вибухів, захоплень заручників, вбивств поліцейських, політиків і фінансистів, нападів на військові бази США на території Німеччини. Терористи проголосили себе борцями проти нацизму, спадщина якого в Німеччині не була подолана, та союзниками фронтів національного визволення «третього світу» в їхній боротьбі проти світового імперіялізму. У період найбільшої активності ґрупи до її складу входили кілька десятків бойовиків, а матеріяльну допомогу й укриття їй надавали кілька тисяч співчуваючих. Заарештована 15 червня 1972 року. Майнгоф висунули звинувачення в орґанізації злочинного співтовариства, участі в чотирьох вбивствах та п’ятдесяти чотирьох замахах на вбивство. До закінчення суду загинула у в’язниці за нез’ясованих обставин (офіційна версія — самогубство). Майнгоф була одружена, мала двох дочок-близнюків.

Джаміля Бухіред (народ. 1935), алжирська революціонерка, учасниця Війни за незалежність Алжиру (1954-1962). Народилась в місті Алжирі в дрібнобуржуазній родині. Після закінчення французької вступила до університету, де познайомилась з члена Фронту Національного Визволення, який розпочав збройну боротьбу за національне визволення. Бухіред була зв’язковим Ясефа Сааді, командувача Автономної зони міста Алжира. Підчас «Битви за Алжир» 30 вересня 1956 роки три жінки-підпільниці заклали бомби одночасно на трьох цивільних об’єктах, часто відвідуваних европейцями, в центрі міста: у кав’ярні (виконавець — Зохра Дріф), поблизу входу до иншої кав’ярні  (Самія Лахдарі) та в будівлі офісу Air France (Джаміля Бухіред). Вибухнули дві з трьох бомб — бомба Бухіред не спрацювала. У квітні 1957 року була заарештована та утримувалась у відомій алжирській візниці «Барбаросса», де систематично піддавалась тортурам. За терористичну діяльність засуджена на смерть, але французька влада не наважилась виконати вирок через широкомаштабну міжнародну кампанію на її підтримку, яку розгорнув адвокат Жак Верґе (її майбутній чоловік). Після звільнення у 1962 році видавала журнал «Революціон афрікен» і очолювала спілку жінок Алжиру.

Бернардін Дорн (справжнє прізвище Орнстайн, народ. 1942), одна з лідерів американської орґанізації «Метеоролоґи». Народилась у Мілвокі в сім’ї середнього класу. Навчалась в університетах Майамі та Чикаґо. 1968 року Дорн приєдналась до руху «Студенти за демократичне суспільство» (СДС), а наступного року стала однією з провідних членів Руху Революційної Молоді, радикального крила СДС, який невдовзі став відомий як «Метеоролоґи». Орґанізація намагалась «принести війну додому» (дати американцям відчути — нехай тільки приблизно — біль і гіркоту війни, яку ті несли народам Південно-східної Азії) та розглядала себе як союзниця темношкірих США в їхній боротьбі за свої громадянські права. 1970 року Дорн пішла у підпілля, брала участь у закладені бомб в державних установах і поліцейських відділках. Чисельні вибухи завдали чималої шкоди власности, але жодна людина не постраждала. 1981 року здалась властям, після чого нетривалий час провела у візниці. Сьогодні викладає порівняльне право у Північно-східному університеті (м. Чикаґо) та бере участь у різноманітних ініціятивах із захисту прав людини. Одружена й має двох дітей.

Лейла Алі Халед (народ. 1944), борець за свободу палестинського народу, «обличчя збройного опору». Народилась у Хайфі. 1948 року її сім’я, як тисячі инших палестинських сімей, тікає до Лівану, де в таборах біженців пройшли її дитинство та юність. У віці п’ятнадцяти років вступила до палестинської секції Арабського Національного Руху, яка після арабо-ізраїльської війни 1967 року реорґанізовується як Народний Фронт Визволення Палестини. Халед стала широковідомою після того, як взяла участь — разом с бойовим товаришем Салімом Іссаві — в захопленні 29 серпня 1969 року пасажирського літака авіакомпанії TWA, що виконував рейс №840 з Риму в Тель-Авів. Команді лайнера, на борту якого перебувало 213 пасажирів, наказали летіти в Дамаск. Під час викрадення літака ніхто не постраждав, але літак підірвали після звільнення всіх заручників. Через рік, 6 вересня 1970 року, Халед разом з накараґуанцем Патріком Арґуелло зробила спробу нового угону — цього разу літака компанії El Al, рейс №219 Амстердам — Нью-Йорк. Пара спромоглась прокрастися на борт лайнера і оголосити про його захоплення. Проте цього разу щастя було не на їхньому боці: співробітники служби безпеки компанії смертельно поранили спільника Халед, а саму її зв’язали. Літак приземлився у Лондоні, де Халед направили до в’язниці. Британський уряд звільнив її менше ніж за місяць в рамках проґрами обміну в’язнями. Наступного року Фронт оголосив про відмову від практики викрадення пасажирських літаків. Точних відомостей про наступні двадцять років її життя немає. Кажуть, що в 1970-ті вона навчалась на історичному факультеті Ростовського університету (РСФСР), а в 1980-ті воювала проти ізраїльської окупаційної армії в південному Лівані. Халед одружена, має двох синів, є членом Палестинської Національної Ради і частою гостею Світових соціяльних форумів.

Марґеріта «Мара» Каґол (1945-1975), італійська революціонерка, одна з засновників та лідерів Червоних Бриґад. Народилась у північній Італії в забезпеченій родині. Вивчала соціолоґію в університеті міста Тренто. 1968 року вступила до Комуністичної партії Італії (марксистсько-лєнінської), ґрупи італійських маоїстів. За два роки увійшла до керівництва Червоних Бриґад, бойового крила італійських ліворадикалів. Найгучнішою акцією, яку вона спланувала і в якій взяла участь, стало визволення з в’язниці одного з лідерів Бриґад — й її чоловіка — Ренато Курчіо 18 лютого 1975 року. Застрелена карабінерами 4 червня того ж року.

Фусако Сіґенобу (народ. 1947) засновниця та лідер Японської Червоної Армії. Народилась у Токіо в сім’ї середнього класу. Навчання в університет суміщала з роботою у неповний робочий день. 1969 року приєдналась до ґрупи Фракція Червоної Армії, яка поєднала переважно студентську молодь. На меті Фракція ставила повалення буржуазного ладу й монархії в Японії та світову революцію. Осередки в самій Японії були швидко розгромлені, тому Сіґенобу, яка залишила країну 1971 року, практично наново формувала Японську Червону Армію в Палестині. З підготовкою та озброєнням новій орґанізації допомагав Народний Фронт Визволення Палестини. Найгучнішими актами «червоноармійців» стали: збройний напад на аеропорт «Лод» (тепер міжнародний аеропорт ім. Д. Бен-Ґуріона) у Тель-Авіві 30 травня 1972 р.; викрадення літака авіакомпанії JAL, що виконував рейс №404 Амстердам—Токіо, 23 липня 1973 р.; напад на нафтопереробне підприємство компанії Shell в Сінґапурі 31 січня 1974 р.; захват японського посольства в Кувейті того ж 31 січня 1974 р.; захват французького посольства в Нідерландах 13 вересня 1974 р.; штурм будівлі AIA, в якій крім всього иншого були розташовані шведське й американське консульства, в Куала-Лумпур (Малайзія) у серпні 1975 р.; викрадення літака авіакомпанії JAL, що виконував рейс №472 Париж—Токіо, 28 вересня 1977 р.; вибух в американському військовому клюбі неподалік Неаполя у квітні 1988 р. Сіґенобу заарештована в Осаці у листопаді 2000 року. У квітні наступного року заявила про розпуск Армії та продовження боротьби леґальними методами. Після тривалого судового процесу, в лютому 2006 року засуджена до двадцяти років ув’язнення.

Петті Гьорст (народ. 1954), спочатку заручниця, а згодом й учасниця ґрупи Симбіозної Армії Визволення. Гьорст – третя з п’яти дочок американського медійного маґната Рендолфа Гьорста. Навчалась у приватних школах для дівчат Сан-Франциско. 4 лютого 1974 викрадена бойовиками Симбіозної Армії Визволення, створеної за рік до того терористичної ґрупи вихідців з робітничої та середньої кляс. З початку Гьорст планувала обміняти на раніше заарештованих членів Армії. Проте на це відмовся піти уряд штату, і бойовики висунули Рендолфу Горсту вимогу в обмін на життя дочки започаткувати в Сан-Франциско проґраму роздачи серед міської бідноти безкоштовної їжі. За два тижня після свого захоплення Петті Гьорст зробила заяву (записану на маґнітофон), що вона відмовляється від батьків та вступає до Армії, щоб приєднатися до боротьбі проти фашистської американської держави. Також вона обрала собі нове ім’я — Таня. До свого арешту у вересні 1975 року вона встигла взяти участь у двох банківських пограбуваннях. Протягом 1974-1975 рр. були ліквідовані або затримані майже всі бойовики Армії. Отриманий Гьорст вирок є красномовним свідченням клясової дискримінації, що існує в США. У той час, як її спільники — вихідці з робітничих родин і середньої кляси відсиділи за ґратами по чотири-вісім років, дочка мільйонера Гьорст отримала спочатку 35-річний термін, який згодом заміни на 7-річний, а вийшла вона з в’язниці взагалі менше ніж за два роки. Після звільнення вийшла заміж за свого колишнього тілоохоронця, народила двох дітей і знялась у кількох фільмах.

Едіта Лаґос Саез (1962-1982), перуанська революціонерка. Народилась у білій (неіндіянській) родині переселенців з Европи. Здобула добру освіту. В шістнадцять вступила до Комуністичної партії Перу (маоїстської орґанізації, відомої також під назвою Сяючий Шлях або Сендеро Люміносо). 1982 року очолила напад на в’язницю в місті Айакучо, що успішно завершився звільненням сотень в’язнів. Того ж року вбита Республіканськими ґвардійцями (перуанською урядовою спецслужбою). Її вбивство мало широкий громадський резонанс; на її похорон прийшло близько десяти тисяч людей. Пізніше її могилу кілька разів підривали офіцери «ескадронів смерті».

Таня Анне-Марія «Еллен» Неймейєр (народ. 1978), нідерландська революціонерка. Вивчала іспанську мову та літературу в Ґронінґемському університеті. Під час навчання брала активну участь у студентському ліворадикальному русі. Написала диплом, присвячений історії Революційних Збройних Сил Колубії-Народної Армії (РЗСК-НА або ФАРК-ЕП). 2002 року приєдналась до ФАРК, в лавах яких працює перекладачем.

За матеріялами зарубіжної преси

Advertisements

0 Responses to “Жіноче обличчя терору”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: