Ірландська республіканська армія: в боротьбі за свободу

iraaОлесь Хоменко

Цей острів (70 тис.кв.км.), який ще називають Зеленим і який кельти, предки теперішніх ірландців, заселили ще в 4ст. до нашої ери, має нещастя бути сусідом Великобританії. Починаючи з 1169р. англійці здійснювала туди винищувальні походи. Лише Олівер Кромвель „скоротив” автохтонне населення Ірландії з 1,5млн. у 1646р. до 850тис. у 1652р. У 1845-47р.р. внаслідок голодомору на острові померло понад 1млн. чоловік, а ще понад 1,5млн. емігрували. Тепер у США живе ірландців у кілька разів більше, ніж на Батьківщині. „Звільненоочищені” землі не залишились кинутими напризволяще: вони масово заселялись англійцями. Здавалось, що фізично знищений, знекровлений, асимільований народ не виживе. Але трапилось неочікуване: під тиском непримиримої боротьби ІРА колонізатори змушені були визнати незалежність Ірландії, але її північний схід — ОЛЬСТЕР — залишили за собою. З 1969р. ІРА центр своєї діяльності переносить на ці терени і з того часу тут іде безперервна боротьба за волю.

Вісім віків безуспішно намагалася Англія покорити Ірландію і Ірландців.

Земля горіла під ногами і не було числа жертвам з обох боків. Здавалося, що ріки пролитої людської крові спонукають-таки обидві сусідні держави як відмовити собі та своїм народам мати мир. Але північна частина о.Ейре не здавалася, метрополія — не відступала.

Перший „експедиційний” корпус в Ірландію відправив ще король Генріх IІ в 1169 році. І з того часу не мали ці землі в Північній Ірландії спокою та миру. В ХІІст. терени Ольстеру були вже підпорядковані англійській короні. Спідлення провідної верстви та постійні чвари між кланами ірландських вождів Ленстера та Ольстера призводять до того, що в ХІІІст. ірландці вже мали на своїй шиї важке ярмо Плантагенетів. Нарід стогнав в ярмі, а „вожді”, які ніяк не могли знайти між собою порозуміння, тільки й знали, що посилали до Папи Римського гінців зі „сльозливими” листами про допомогу, жаліючись на англійців: „…вони зі своєю силою та підступництвом напали на наш народ і намагалися повністю його знищити…”. Така безхребетність та недалекоглядність „вождів” ірландського народу, їх неспроможність об’єднатися і підняти народ на спротив загарбникам врешті-решт призвели до трагічних наслідків.

Вже в 1541 році англійський король Генріх VIII приймає титул короля Англії та Ірландії. Швидкими темпами йде колонізація територій, створюються пейли (англійські колонії), знищується клановість, йде насадження нової „національної” верхівки. Наслідки такої безапеляційної політики Англії по відношенню до своєї колонії даються взнаки і по сьогодні кривавими сутичками на вулицях міст Північної Ірландії та невщухаючою „війною в натовпі”, відгомін якої все частіше в останній час відчуває на собі сама Англія.

А тоді це виливалося лише в окремі вибухи повстань, зокрема під керівництвом Шона О’Нейла та Десмонда в 1579-1583рр., Тірона і Пірконеля в 1595-1603рр. Частіше за все приводом до цих повстань слугувала міжконфесійна боротьба та прагнення відновити „давні свободи”. На жаль, поразки ірландців в цих повстаннях призвели до остаточної конфіскації їхніх земель та заселення їх колоністами, знищуються залишки ірландської провідної верстви. ІІід час останнього повстання в 1595-1603рр. намісник англійської корони лорд Маунтджой доповідав королеві Єлизаветі з Ірландії:

„Вашій Величності немає над чим керувати в цій країні, хіба що над купами попелу та мертвими”. Але, не дивлячись на це, командуючий англійською армією в Ірландії Дж.Ормонд отримує наказ від 23 лютого 1641 року, в якому, зокрема, говориться:

„…завдавати шкоди, вбивати, здирати шкіру і знищувати повстанців всіма засобами і можливостями”. Ірландський нарід продовжує свою боротьбу, не дивлячись на жорстокість англійців, вона навіть набирає більш чіткого спрямування. Починаючи відтоді і по сьогодні вони не складають зброю, вони не ховаються в „крайні” хати, вони захищають Батьківщину від зайд та загарбників.

Програвши у відкритих військових діях, котрі розгорталися під час вищезгаданих повстань, ірландці змушені були вдатися до підпільної боротьби. Весь цей час не згасають вибухи повстань, чиниться відчайдушний спротив окупантам. Гинуть незламні, на зміну їм приходять нові бійці. Боротьба набирає вже організованих форм, утворюються перші організації та братства. Постійно тероризують загарбників та власних запроданців таємні селянські організації „Білі хлопці”, „Дубові хлопці”, „Хлопці Світанку”, „Ріббоніти”. Загальноєвропейські політичні процеси середини-кінця XIXст. не обходять і Ірландію. Відбувається „національне пробудження” ірландців, наслідком чого є виникнення нових організацій: „Молода Ірландія” (заснована 1842р.) та „Ірландське революційне братство” (засноване в 1858р.). Весь цей час не вщухають вибухи повстань. В 1848 році ірландці б’ють загарбників під проводом Ф.Лалорома та Дж.Мітчела. Знову поразка, знову боротьба. З виникненням „Ірландського революційного братства” активізуються фенії. При спробі повстання в 1867р. фенії вдаються до терору як форми боротьби.

Початок XX ст. характеризується для Ірландії активізацією боротьби за самоврядування на своїй власній землі. В 1905р. Артуром Гриффітсом засновується партія Шінн Фейн („ми самі”), яка на противагу ідеї самоврядування висуває вже ідею повної національної незалежності. В цей час процеси національного самовизначення ірландців викликають різке занепокоєння в стані мешканців Ольстеру, позаяк вже тоді там більшість складали переселенці-англійці (переважно протестанти) та ті, хто однозначно давно вже усвідомлював себе англійцем. Серед них починають стихійно створюватися т. зв. „самооборонні відділи”, які згодом починають і озброюватися. Створюється Юніоністська Ліга. Боротьба набирає вже локального характеру. І головною ареною її передусім стає Ольстер.

Відбуваються перші криваві сутички між юніоністами (мають назву від „Юніон Джек” (назва англійського прапору), відомі своїм гімном „Я народився під „Юніон Джек”) та ірландцями католиками. На противагу бандам юніоніста Карсона, котрі затероризували католицьке населення Ольстеру, починають створюватись і перші напіввійськові формування ірландців. Так, в кінці 1913р. з ініціативи „Ірландського революційного братства” створюється організація „Ірландські волонтери”.

В 1919р. ще зовсім молода партія Шінн Фейн виграє вибори до британського парламенту. Вона взяла 73 місця з 105 „ірландських”. Перемога цієї партії, ще дійсно молодої, засвідчила в першу чергу не слабкість ворогів, а лише повну підтримку виборцями гасел і дій, з якими ця партія йшла на вибори. Найголовнішими з них були — політична самостійність Ірландії та сприяння розвиткові національної промисловості. Річ у тім, що після розподілу Ірландії вузькоспеціалізована промисловість Ольстеру (суднобудівництво, виробництво полотняних тканин, швейна промисловість) майже цілком була зорієнтована на англійський ринок збуту і повністю залежала від кон’юнктури Англії. В економічному відношенні Ольстер виявився лише придатком для метрополії. Саме тому і сьогоднішнє становище в Північній Ірландії таке, що більшість її підприємств належить англійському капіталу. Про засилля іноземного капіталу свідчать офіційні дані: понад 45% великих фірм та підприємств належать Англії, 20% — США, 10% — капіталу країн „Спільного ринку”.

Здавалося б, при такому розкладі в ірландській делегації до англійського Вестмінстеру можна було б розраховувати на вирішення наболілих питань парламентським шляхом. Але британська окупаційна влада та юніоністи довели становище в Ольстері до такої кризи, що вирішення жодних питань не могло відбутися шляхом переговорів чи якогось голосування. Розпочиналась неприхована боротьба не на життя, а на смерть. Саме тому категорично не погоджуючись з політикою Англії на землях Ольстеру, депутати від Шінн Фейн відмовилися брати участь в роботі британського парламенту 21 січня 1919р. Вони провели засідання перших ірландських установчих зборів. Не дивлячись на те, що 36 із 73-х обраних від Шінн Фейн депутатів перебували у в’язниці та на активне бойкотування з боку юніоністів, збори все ж таки відбулися. На них була прийнята Декларація незалежності Ірландії, яка проголошувала встановлення Ірландської республіки та створення Ірландського національного парламенту (Дойла). Президентом та головою уряду Ірландської республіки стає Єймон де Валлера (1882-1973). Він вихідець з військової організації „Ірландські волонтери”, активний учасник і керівник Дублінського повстання 1916 року, за що був засуджений окупаційною владою до страти, яку потім замінили довічним ув’язненням. З 1917р. — лідер партії Шінн Фейн. В 20-х роках очолював війська республіканців у громадянській війні проти прихильників розподілу Ірландії. З 1959 року і до своєї смерті обіймав посаду президента Ірландії.

Офіційний Лондон не змусив себе довго чекати. У вересні 1919р. англійська влада оголосила ірландський парламент та уряд поза законом та заборонила діяльність всіх партій та організацій проірландської орієнтації. Так розпочалася англо-ірландська війна 1919-1921рр. Саме з цього моменту розпочинається історія Ірландської Республіканської Армії (ІРА).

Створені відділи ІРА після підпорядкування міністерству оборони Ірландії організації „Ірландські волонтери” та інших напіввійськових та самооборонних структур. Вже 01.09.1919р. відділи ІРА розпочинають напади на казарми англійських військ та поліційні управи. З боку англійців та юніоністів розпочинається безпрецедентне полювання на ірландців-католиків. Так, лише 21 листопада 1920 року на стадіоні в Дубліні англійцями було розстріляно 73 мирних мешканці. У самий розпал бойових дій, в березні 1920 року, Вестмінстер прийняв Акт про управління Ірландією. Цим законом був затверджений парламент для шести графств Ольстеру (Антрим, Арма, Деррі, Даун, Фермана та Тірон). Фактично, цим англійці хотіли трохи зм’якшити вкрай загострену ситуацію та „купити” ірландців. Але незламна ІРА продовжувала бойові дії, їх не цікавили якісь половинчасті рішення. Вони хотіли перемоги!

До весни 1920р. ІРА вибила королівські війська практично з усіх населених пунктів Ірландії. А вже влітку відділи ІРА зросли в чисельності до 100 тис. чоловік. Продовжується крайня поляризація суспільства. „Око за око, кров за кров”. Юніоністи вдаються до кривавих погромів та відвертого гоніння на ірландців-католиків в Ольстері. В листопаді 1920р. отримав офіційне визнання Лондону як сила „забезпечення порядку” т.зв. „корпус ольстерських добровольців”, що його уряд Ллойд Джорджа розцінював як свою „п’яту колону” в Ольстері. Ця організація добре фінансувалася, була моторизованою та озброєною. Звичайно ж, складалася вона з юніоністів та їх прихильників.

23 грудня 1920р. після гучної церемонії підписання акту про управління Ірландією, англійським королем Георгом V розподіл Ірландії був узаконений. Уряд шести графств Ольстеру очолив запеклий юніоніст Дж.Крейг. Так, тільки оголосивши незалежність, Ірландія, знаходячись у вогні війни, практично її втратила. Лондон же продовжував політику геноциду щодо ірландців. Як і раніше, Англія вирішила остаточно перебрати Північну Ірландію до своїх рук.

До бунтівного Ольстеру відправлялися переселенці, переважно з англійців та шотландців. Будинки для них під час погромів звільняли юніоністи, а гроші на відправку першого ешелону зібрали лондонські буржуа.

В такому становищі навесні 1921р. на виборах до парламенту Північної Ірландії перевагу вже отримали юніоністи (40 мандатів з 52-х). Проте війна продовжується і йде зі змінним успіхом. Руїни та численні жертви спонукають-таки частину керівництва Шінн Фейн (Косгрейв, Коллінз) піти на компроміс із англійцями. 6 грудня 1921р. Гріффітс та Коллінз з одного боку та Ллойд Джордж, Чемберлен та Черчілль з іншого підписали в Лондоні договір „Статті угоди між Англією та Ірландією”. 7 січня 1922р. юніоністська більшість в парламенті Ірландії схвалила угоду. Проти неї виступали тільки ІРА та непримирима частина Шінн Фейн. Саме підписання цього договору і спричинило розкол в Шінн Фейн та ІРА на тих, хто покладав надії на переговорний процес, і на тих, хто сподівався лише на силу, підкріплену зброєю. Через два місяці після цих подій загони ІРА почали активні військові дії. Цим вони розпочинають громадянську війну, цим вони себе ставлять поза законом. Тепер проти них всі — і „свої”, і юніоністи, і англійці. Тоді Катал Єулдінг (один з керівників ІРА) скаже: „…ми боролися за незалежність Ірландії, не маючи для цього якогось плану, ми плануємо лише саму боротьбу, ми ніколи не могли надіятися на успіх, тому, що ми ніколи не планували досягнення успіху”.

В пеклі цієї війни навіть колишні соратники опиняються по обидва боки барикади. Так, де Валлєра виступає за продовження боротьби і очолює війська республіканців, в той же час його колишній товариш ще по дублінському повстанню 1916р. Коллінз 22.08.1922р. гине від куль ІРА. Вони не пробачили йому поступливості при підписанні договору від 6 грудня 1921 року.

Скориставшись тимчасовим перемир’ям з деякими лідерами республіканців, новий республіканський уряд Дж.Крейга проводить вибори в Дойл, схвалює Конституцію, робить вигляд цілковитої миролюбності… і в той же час віддає наказ про наступ на частини ІРА.

Сили були нерівні. З 28 червня до 5 липня 1922 року оборонявся та впав Дублін. Геройськи загинув К.Бругге — військовий міністр республіканців. Розстріляні лідери ІРА О’Коннер та Меллоуз. Де Валлера (який, до речі, служив в ІРА звичайним майором) як президент та голова уряду незалежної Ірландії віддає наказ про перехід ІРА у підпілля, продовжуючи війну шляхом терору.

В свою чергу юніоністи, відчуваючи смак перемоги, переходять до відвертого розгулу. Так, в період з 21 червня 1921 року по 18 червню 1922 року вони вбили 428 ірландців-католиків, 1766 чол. — важко поранили, близько 9 тис. чол. — втратили роботу, близько 24 тис. чол. — втратили свої домівки в результаті погромів. Цікаво, як тодішній парламент Північної Ірландії реагував на події, що відбувалися. У березні 1922р. юніоністська більшість в парламенті приймає „Акт про громадянські повноваження”, де влада і поліція отримала дозвіл проводити без дозволу арешти осіб, підозрюваних в діях „котрі призводять до порушення громадянського спокою”, та утримувати їх під арештом необмежений термін часу без висування звинувачення. Поліції дозволялось входити у житлові приміщення в будь-який час доби та проводити обшуки без попередження, здійснюючи при цьому тілесні покарання. Влада ж у разі „безпорядків11 мала право вводити комендантську годину та забороняти проведення різних зібрань, навіть ярмарків. Цей „акт” мав список „незаконних” організацій, де однією з перших була ІРА. В 1932 році він був замінений „Законом про надзвичайні повноваження”. А в грудні 1956р. як доповнення до цього „закону” уряд ввів систему інтернування — ув’язнення без суду та слідства.

Але й після такого тиску ІРА продовжує діяти. На розгул юніоністів ІРА відповідає вбивством прем’єр-міністра О’Хіттінса 10 липня 1922р. А вже при активній допомозі ІРА у січні 1932р. на виборах перемагає партія Фіана Файл (в перекладі „солдати долі”), засновником якої був все той же де Валлера. В цей же час можливою стала реабілітація ІРА. Вона відразу ж починає активні бойові дії проти Англії, проводячи митно-прикордонну війну на протязі 1932-1938рр, Відчуваючи посилення впливу ІРА, Лондон вдається до організації брудних провокацій. Так, влітку 1932р. та восени 1934р. ними організовуються та фінансуються т.зв. виступи „синьосорочечників” від партії Фінне Гейл. Набираючи сили, ЕРА жорстоко придушує ці антидержавні виступи. Загони „синіх сорочок” розпущені, діяльність компартії заборонена.

В період 2-ої світової війни, хоча уряд Ірландії офіційно зайняв нейтралітет, мотивуючи його тим, що не може мати жодного союзу з Англією, все ж таки піддався на прямий тиск Лондону й заборонив діяльність ІРА. Керівництво ІРА потрапляє до концтаборів. Але по закінченні війни, вже на початку 50-х років ІРА знову заявила про себе, розпочавши бойові дії на кордоні з Ольстером. В ті роки було проведено понад 600 бойових акцій. Наприкінці 50-х років керівництво ІРА бере участь у створенні Асоціації захисту громадянських прав у Північній Ірландії. Порушення цих прав в Ольстері набрало такого розмаху, що навіть завжди „неуважна” європейська „спільнота” звернула на них увагу, розпочавши розслідування комісії Європейського суду. Це вже пізніше (18 січня 1978р.) Європейський суд визнає, що Великобританія повністю винна в порушенні ст.3 Європейської конвенції про права людини і несе відповідальність за жорстоке і принижуюче гідність людини поводження з затриманими та ув’язненими в Північній Ірландії. Терор окупаційних військ та юніоністів проти мирного населення вже носив відверто невмотивовашй характер. Людей хапали і вбивали лише за те, що вони католики, що вони ірландці. Переполоханий північноірландський уряд, щоб якось пом’якшити ситуацію, набирається мужності і оголошує поза законом організацію, на руках якої найбільше крові невинних людей — „корпус ольстерських добровольців”. В той же час, захисниця ірландського населення ІРА знаходиться в підпіллі та діє поза законом ще з часів громадянської війни 1922-1923рр.

Перебуваючи в таких несприятливих умовах, оточені з усіх боків ворогами, знаходячись під постійним тиском, відчуваючи небезпеку для свого життя на кожному кроці, звичайно ж не всі змогли витримати напругу і темпи боротьби і в Шінн Фейн, і в самій ІРА. В 1970р. ІРА розколюється на два табори — т.зв. „офіційна” ІРА, котра припинила збройну боротьбу і перейшла до роз’яснювальної роботи в масах, та „тимчасова” ІРА, котра залишилась вірною своїм ідеям та тактиці ведення збройної боротьби проти поневолювачів. Слід відзначити, що згодом, в середині 70-х років „офіційна” ІРА взагалі припинила свою діяльність, так в повній мірі і не виконавши своєї місії, але цьому сприяли ще й дії колишніх товаришів по зброї з „тимчасової” ІРА, котрі не змогли пробачити зради ідеалам боротьби за свободу Батьківщини і не втрачали нагоди вдарити „офіційників”. Боротьба продовжується. В ті часи Шин Кеенан (з „тимчасової” ІРА) заявив: „Застосовувати зброю та бомби — це не якась національна розвага, це методи, до яких ми змушені були вдатись, коли англійці оголосили війну ІРА…” І ця війна триває, не зупиняючись ні на один день. Війна на тотальне знищення з боку одних, війна, як єдиний засіб захисту з боку інших. Англійці і тоді, і зараз, „замилюють очі” всьому світові тим, що вони утримують там великий армійський та поліційний корпус начебто лише для „збереження спокою та миру на вулицях міст Північної Ірландії”. Що вони такі миролюбні та люб’язні до ірландців-католиків і давно б їх мали за слухняних „молодших братів”, якби не ота „хижа” ІРА. А відтак вони такі законослухняні, що не зробили б жодного пострілу в Ольстері, якби не постійна стрілянина та провокації з боку отієї „підступної” ІРА. Таким чином проводилась і проводиться підла кампанія на створення в свідомості громадськості світу викривленого образу „ірландських терористів-головорізів, кровожерливих маніяків”. І цьому вірять. І вже сьогодні кожна згадка про ІРА супроводжується в пресі обов’язковим — „тероризм”. Хоча, як раніше, так і зараз цим хлопцям по великому рахунку все одно, як там їх хтось називає, вони продовжують захищати свої родини, своє право на свободу, свою Батьківщину. Єдине, що вони роблять, — це адекватно відповідають на терор та беззаконня.

„Що сльози там, де навіть крові мало.”

Леся Українка.

Сьогодні це ім’я стало символом в Ірландії. Символом віри, жертовності, незламності і героїзму. Роберт Сендс загинув під час голодного страйку політв’язнів ольстерської тюрми Мейз — героїчної епопеї, що тривала довгих 216 днів і ночей. Тюремне пекло під назвою „ЕЙЧ — БЛОК” (Н ВLОСК) стало останнім бастіоном на полі бою для десяти нескорених ірландців.

Вони були тими, хто спромігся місце ув’язнення перетворити на фортецю духу, хто не склав рук і не втратив віру. Протестуючи проти порушення прав людини, проти окупації Батьківщини англійцями і етноциду, вони оголосили безстрокову голодівку, домовившись, що коли хтось з голодуючих помре, його місце займе політв’язень-однодумець.

Депутат Боббі Сендс був першим. Він віддав юне життя за СВОБОДУ І ГІДНІСТЬ народу. ЦЕ СТАЛОСЯ 5 ТРАВНЯ 1981 РОКУ.

Цинічна підлота з англійської „демократичної” преси обзивала юнака божевільним фанатиком, але світ жахнувся, коли з фортеці Мейз повезли труну за труною…

Запам’ятайте ці імена: БОББІ СЕНДС, ФРЕНСІС Х’ЮЗ, РАЙМОНД МакКРІШ, ПАГ РІК О’ХАРА, ДЖОЗЕФ МакДОННЕЛ, МАРТІН ХЕРСОН, КЕВІН ЛІНЧ, КАЙРЕН ДОХЕРТІ, ТОМАС МакІЛВІ, МАЙКЛДЕВІН. їх вік: 25, 24, 26, 32, 27, 32, 28…

До українців туго доходить сенс таких речей. Ми звикли „боротись” галасуваннями, інтригами, планами, піснями, відзначеннями сумних дат, конференціями та фуршетами…

Коли ви залишитесь наодинці зі своїм сумлінням, пригадайте цих хлопців з Ольстеру, які для Батьківщини віддали все.

Вони не будують жодних ілюзій щодо свого майбутнього, вони просто гарно, на відміну від нашого хохлобидла знають і усвідомлюють історію СВОГО народу та СВОЄЇ держави. Історію взаємин нескореної колонії та агресивної метрополії. А вони завжди були надзвичайно „дружніми”.

За всі часи взаємин Ольстеру та метрополії католицьке населення, основу якого складали ірландці, практично не знало спокою, воно не мало нормального розвитку. За офіційними підрахунками, в кожній четвертій ірландській родині є загиблі, поранені, інтерновані або ув’язнені. Масове безробіття, небувалий повсякденний тиск з боку протестантської більшості, ігнорування з боку колаборантської влади, насадженої з Лондону і нарешті, відверте беззаконня з боку Англії практично поставили ірландців у безвихідь — смерть з-за рогу або депортація з одного боку та збройний спротив з іншого. Але залишалася певна кількість тих наївних, хто ще вірив у якусь справедливість та „демократію”, його величність „закон” або ж тих, хто просто, рятуючи себе, йшов на співпрацю з колонізаторами. Самі ж англійці продовжували відзначатися своєю „міфотворчістю” і в законодавстві, і в практичній площині своєї діяльності. Ірландці, замкнуті в лещата між юніоністами та англійцями-загарбниками, не мали на що розраховувати, крім, звичайно, боротьби. Хто був неспроможний стати до боротьби, тих навіть не брали до уваги. Відомо, як, наприклад, в 1967р. практично було проігноровано волевиявлення ірландців під час виборів. Вони не знали про це, але схема була напрочуд простою — в списки на участь у виборах до англійського парламенту, виборчими комісіями (які відомо з кого складалися) було занесено 909841 чоловік, в Стормонт (північноірландський парламент) — 933724, в той час, як на виборах в місцеві органи влади проходило за списками всього 694483чол. Все це відбувалося в Ольстері, і таким чином голос ірландців однозначно залишався в меншості. Надалі бавитися в „демократію” могли лише дурні. Подальші події, котрі розгорнулися в Північній Ірландії, цілком підтверджують це.

Коли в серпні 1970р. „об’єднаний комітет безпеки”, в котрий увійшли представники північноірландської влади та англійських експедиційних військ, прийняв рішення „…жорстоко подавляти кожен виступ проти юніоністського режиму”, тоді тільки ІРА знову взялась за зброю. Всіх інших очікувала масова депортація 1971 року і каральна операція „Деметрус”. В тому ж 1971р., в травні, міністр оборони Англії лорд Бонніел доповів в англійському парламенті, що англійським воякам в Ольстері дозволено відкривати вогонь, „…якщо вони вважатимуть це доцільним для захисту свого життя”. „Томмі” не змусили себе довго чекати. На вулицях Ольстеру почалася безкінечна стрілянина. Влітку 1971р. в Деррі англійськими солдатами був убитий молодий ірландець Барні Уотт. Він не був бійцем ІРА, він просто переходив вулицю в неналежному місці, а ще він був католиком. Цього виявилося достатньо, щоб отримати кулю. Вже на наступний день в ірландському гетто вишиковувались черги до дверей, на яких висіли написи: „Вступай до ІРА!”. На вбивство Уотта ІРА відповіла вбивством англійського солдата. В цих хлопців слова не розходились з конкретними справами ніколи.

Англійці та їх посіпаки в свою чергу відповідали ще відвертішим терором та беззаконням. Тільки з серпня 1969р. по січень 1972р. через в’язниці в Ольстері пройшли понад 1200 чоловік. Люди, котрі вийшли звідти, були вже зовсім іншими, вони вже по-іншому дивилися на все, що відбувалося в їх країні, вони без вагань йшли до ІРА. Англійці здогадувалися про це, але не знали, як в інший спосіб можна було опустити ірландців на коліна. А зробити це можна було лише знищивши незламну ІРА. Тому продовжувались погроми, арешти, вбивства… Але навіть холодні стіни великих міст Ольстеру свідчили своїми написами, що боротьба не на життя, а на смерть продовжується: „Ні на дюйм!”, „До тих пір, поки ми не стали вільні, ми всі у в’язниці!”.

У бідних католицьких кварталах і округах, де масове безробіття, злидні, замурзані дітлахи, ірландці депутатами обирають тільки хлопців з ІРА, щоб хоч якось і якомога довше зберегти їх від тюрми парламентською „недоторканістю”.

У будинках ірландців на стінах портрети живих і мертвих лідерів Шінн Фейн, військові плакати ІРА. Ірландці хочуть, щоб їхня Батьківщина була вільною і єдиною для всіх ірландців-католиків. Вони ніколи не оберуть депутатом англійського юриста, котрий все одно ніколи не захищатиме їх права, або англійця мільйонера… Вони нікого не виберуть, окрім ірландського депутата-республіканця.

Це — їх національне покликання, борг за Націю перед Богом, обов’язок перед предками і нащадками і їхня карма…

„Тоталітарні тенденції західного суспільства роблять традиційні шляхи протесту неефективними і, можливо, навіть небезпечними, оскільки вони зберігають ілюзію верховенства народу” (Герберт Маркузе).

На початку 70-х років, з приходом до влади партії Фіана Файл склалися сприятливі обставини для нормалізації ситуації в Північній Ірландії. В цей час виходить з підпілля ІРА. І саме тут англійські „миротворці” показують своє справжнє обличчя. Спочатку в Деррі ЗО січня 1972р. англійські вояки розстрілюють мирну демонстрацію, котра виступила з гаслами за права людини. „Кривава неділя” Деррі вразила весь світ. І „весь світ” спромігся лише помахати „поганому англійському хлопчику” пальчиком! Пискливий голос „захисників демократії і прав людини” і раніше тонув в пострілах на вулицях Ольстеру, але в ті дні на нього в Лондоні навіть не звернули уваги. Бо вже в лютому 1972р. англійський парламент схвалив закон, згідно з яким британські вояки не могли притягуватись до судової відповідальності за насильство по відношенню до мешканців Північної Ірландії. Так узаконювались вбивства та арешти, так узаконювався геноцид ірландців-католиків. Лондон не був зацікавлений в нормалізації обстановки, бо інакше йому довелося б іти з тих земель геть. „Томмі” відпрацьовували сповна гроші державної казни, адже кожен день „ольстерської війни” обходився в десятки тисяч фунтів стерлінгів. Врешті-решт все закінчилося в тому ж 1972 році розпуском ольстерівського парламенту і введенням військового стану. 30 березня 1972р. англійський парламент схвалив законопроект про введення в Північній Ірландії прямого правління Лондону. В протестантських кварталах цю новину зустріли співанням гімну „Я народився під Юніон Джек”, в католицьких кварталах Белфаста та Деррі почалася операція „Мотормен”. Це була справжня військова операція за участю бронетехніки, ІЗ тис. англійських вояків, 9 тис. карателів з „Полку оборони Ольстеру” та 6 тис. поліцейських проти звичайного мирного католицького населення. Так завжди було в Ольстері. Британські парашутисти, які пройшли Конго, Індію та інші конфліктні зони, тут підвищували свою „професійність” на мирному населенні. Коли в серпні 1969р. взято приступом католицьке гетто Фоллс-роуд, то бійці ІРА, котрі перебували там з метою захисту населення цього кварталу, мали всього один старий автомат „томпсон”, одну гвинтівку та один пістолет.

І вони захищалися! Взагалі, готовність йти на смерть заради своєї справи, заради звільнення Батьківщини від англійського ярма властива ірландським патріотам протягом всієї історії їхньої боротьби. Вияви героїзму тут зустрічаємо не лише на вулицях міст та в католицьких гетто Північної Ірландії, а навіть у в’язницях, де найжорстокіші тортури англійських окупантів не можуть зламати ірландських патріотів.

Ще в минулому столітті фенії (члени Ірландського революційного братства) заклали стійкі традиції продовження боротьби навіть у тюрмах. Цілі покоління молодих республіканців виховувалися на прикладі Геренса Мак Суайні. Мер ірландського міста Корк, член ІРА, він був кинутий англійцями до в’язниці. Мак Суайні загинув після 74-денного голодування, залишивши як заповіт такі слова: „ПЕРЕМАГАЄ НЕ ТОЙ, ХТО НАНОСИТЬ СИЛЬНІШІ УДАРИ, А ТОЙ, ХТО МОЖЕ БІЛЬШЕ ВИТРИМАТИ… Не виключено, що окупанти на деякий час не дадуть можливості нам діяти. В такому випадку боротьба зводиться до питання про витривалість. ТОЙ, В КОГО ПЕРЕКОНАННЯ ТВЕРДІШІ, ТОЙ ПЕРЕМОЖЕ…” А ось витяг з документу, котрий видала ІРА на початку 70-х років під назвою „Наша стратегія. Як виграти війну.”: „…військова акція — при певних обставинах та певній ситуації — єдиний тип реальної політичної акції. Партизани знають, що час працює на них…”.

З початку-середини 70-х років почав помітно зростати вплив ІРА. Лави армії постійно збільшувалися в міру посилення Англією своєї реакційної політики стосовно католицького населення Ольстеру. Черговим свідченням нового витка такої політики став прийнятий британським парламентом в 1973р. „Закон про Північну Ірландію”, де, зокрема, було сказано, що ця провінція буде залишатися складовою частиною З’єднаного Королівства „…до тих пір, поки цього бажатиме проста більшість населення Ольстеру”.

Беручи до уваги той факт, що ще з часів розподілу Ірландії приріст ірландського населення і його фактична кількість на відміну від переселенців, юніоністів та „прикомандированих” постійно зменшувалась, стає зрозуміло, що цей закон конституційне закріплює за Ольстером статус колонії, позаяк більшість гіпотетично і однозначно є орієнтовані на Англію. Після таких „реверансів” офіційного Лондону в бік протестантської більшості ще більше „розв’язувалися” руки. Йдуть вже не тільки погроми в католицьких кварталах, але навіть озброєні численні напіввійськові організації протестантів переймають на себе поліційні функції. На всіх кутках вони галасують за те, що їх терор є тільки відповіддю на дії ІРА. Але те, що вони роблять, навіть не схоже вже на терор, йде просте тотальне знищення, тактика „звільнення територій”. Це спонукає в кінці 1974р. керівництво ІРА оголосити про припинення вогню в Ольстері. Лідери ІРА заявили, що перемир’я буде сталим лише тоді, коли англійська армія та протестантська більшість припинять репресії по відношенню до мирного католицького населення. Але до ініціативи ІРА не прислуховуються, позаяк вперто не хочуть мати мови з „терористами”. Ескалація напруженості триває.

У відповідь за численні погроми та вбивства 21 липня 1976р. ІРА організувала вбивство новопризначеного посла Англії в Ірландії. А в серпні 1976р. ІРА вбиває родича англійської королеви лорда Маунтбеттена. Тепер, після всього цього ініціативно починає діяти Англія. В Ольстер стягуються нові військові частини, безупинно тривають арешти. На 1 березня 1976р. у в’язницях Ольстеру нараховувалось понад 1500 в’язнів зі статусом „спеціальна категорія”. Якщо в 1969р., під час бурхливих ольстерських подій у в’язницях перебувало біля 600 чоловік, то до середини 1981 року їх чисельність досягла 2500 чоловік. Британський репресивний апарат на території Ольстеру розгорнув небачену досі діяльність. Відомо, що в розпорядженні британських спецслужб знаходиться навіть комп’ютерна картотека на більш як 40% дорослого населення Ольстеру. Ця картотека досить складної системи знаходиться в комп’ютерному центрі Лісберна, створення її обійшлося в 5ООтис. фунтів стерлінгів. Офіцери англійських спецслужб беруть активну участь не тільки в створенні напіввійськових терористичних протестантських організацій, але й безпосередньо ними керують. Зокрема, відомий факт про участь в роботі керівної ради т.зв. „Асоціації охорони Ольстеру” на протязі кількох років офіцера британської військової розвідки Єм-Ай-Бі, котрий не тільки брав участь в керівництві організацією, але й надавав протестантам необхідну інформацію, оперативні дані.

Але, що ж то за армія, котра б не хотіла виграти війну. І героїчна ІРА, незламна ІРА продовжує боротьбу. Складається враження, що провокації та утиски ворогів взагалі не зачіпають Організацію. Чітка організаційна побудова, залізна дисципліна, відданість своїй справі і. звичайно ж повсякденна допомога населення ірландських католицьких кварталів — ось головні складові успіху ІРА.

Цікавими в цьому контексті є два моменти з історії діяльності ІРА. Позаяк, не дивлячись на всі свої потуги та допомогу численних банд протестантів, англійська окупаційна армія практично на протязі всього часу боротьби з ІРА так і не змогла завдати їй разючого, смертельного удару. Хоча чисельна перевага, озброєність та сприяння з боку владних структур як в самому Ольстері, так і в Англії були просто вражаючими. Розуміючи марність своїх потуг, англійці частенько використовували старий випробуваний метод — імплантацію в організацію своїх агентів. Що ж, час показав, що і підступницька діяльність цих „хрунів” не прислужилася окупантам. В організаційному плані ІРА виявилася на висоті.

ІРА завжди діяла за принципом: „вхід карбованець, вихід — два”, проводячи ретельний добір, вишкіл та практичну перевірку своїх кадрів. Ґрунтовне вивчення і практичне застосування найкращих праць з конспірології та постійне перебування в ольстерівському екстремумі, де кожен невдалий крок, невірна дія коштують тобі та твоїм побратимам життя, зробили з членів Організації практично невловимих месників.

Існувало декілька схем психологічної, моральної та практичної перевірки людей. Ті, хто пройшов через таке „тестування”, пройшов через певний етап боротьби, ставав в Організації своїм. Ці люди вже не могли існувати поза межами Організації, їхнє життя — це постійна боротьба! І ні кроку вбік. Але, звичайно не всі були здатні стати на такий шлях. В Організації була створена така обстановка та відносини між своїми людьми, що практично діяльність численних провокаторів та зрадників не мала шансів на успіх, їх постійно виявляли і майже завжди знищували. Боївкарі ІРА мітили цих „хрунів” пострілами в потилицю. Це було своєрідне посмертне тавро, щоб ні у кого не виникало сумнівів, що це не випадкова жертва цієї „війни у місті”, або ж просто сліпа куля. Іншим цікавим фактом є відомості про те, як у 1980р. ІРА перехопила документ з грифом „цілком таємно”, підготований для міністерства оборони Англії військовою розвідкою в Північній Ірландії, де. зокрема, говорилося: „…ІРА практично неможливо завдати військової поразки”. Британці на своїй власній шкурі, кожного дня впевнялися в тому, що мають справу не з якимись „селюками” з вилами в руках, а з організованими та вишколеними ідейними бійцями. Британський генерал Гловер сам визнавав факт того, що їм дуже складно, позаяк мають справу з „…досвідченими, далекоглядними та розумними людьми.”

На тій землі, де йде війна, про них не тільки всі знають, про них складають пісні, легенди, вірші. І до сьогодні в Белфасті та інших містах співають пісень про героїв з ІРА. Про те, як з плавучої в’язниці „Мейдстоун” втекли семеро бійців ІРА, як на захопленому гелікоптері з табору Лонг-Кем втекли декілька в’язнів — членів ІРА, про те, як боївкар ІРА Френсіс Мак Гітан спокійно вийшов з концтабору, переодягнувшись в сутану священика, про те, як Айвар Белл виїхав за ворота в’язниці в кузові вантажівки, завалений купою сміття. У тому ж концтаборі земля нагадує сир, настільки вона прорізана в різних напрямках тунелями, проритими в’язнями. Готуючись до втечі, вони умудрялися проводити туди навіть світло і повітря. Акції ІРА завжди відрізнялися гарним смаком та неповторністю, та ставали відомими далеко за межами Північної Ірландії. Так, зокрема, цікавою є історія про те, як знайдена у вестибюлі підірваного в черговий раз готелю „Европа” листівка-заява ІРА мала назву „Готель „Европа” підірвано в двадцять восьмий раз”. Цей, самий „крутий” в Белфасті готель — 12 поверхів, 250 номерів, будівництво якого обійшлося в 3 млн. фунтів стерлінгів, охоронявся з особливою ретельністю. „Отже, вибухи в готелі, — заявляє ІРА — це наша перемога над бажанням окупаційної армії встановити ретельну систему охорони центру Белфасту. Він (центр) був і залишається нашим”.

В іншому випадку, коли в англійській в’язниці Вейкфілд помер, оголосивши голодування, боївкар ІРА Френк Стегг, то його з наказу окупаційної влади поховали в графстві Мейо на звичайному цвинтарі. Родина Стегга та його товариші бойкотували поховання. Цвинтар цілодобово охоронявся англійськими вояками, на могилу була навалена велика цементна плита, щоб тіло Стегга не змогли викрасти. І все ж труна з тілом були викрадені та перенесені на цвинтар, де поховані лише бійці ІРА. Організація не покидає своїх, навіть коли вони вже мертві. Існує декілька цвинтарів, на котрих можна поховати лише членів ІРА. Символічними є написи на могильних плитах похованих тут людей: „Поки в Ірландії є ці могили, в поневоленій Ірландії ніколи не буде миру”. Це слова з промови засновника ІРА Патріка Пірса: „Вони думають, що умертвили Ірландію… Але вони дурні! Вони вбили наших феніїв, і поки в Ірландії є ці могили…” було мовлено в 1915р. на могилі О’ Донована Роси. Через рік і сам Патрік Пірс був розстріляний. Не дивлячись на пору року, ці цвинтарі завжди обходжені, на могилах багато квітів, коли приходять люди, майже ніколи не чути плачу. Біля кожної могили, де похований боївкар ІРА, встановлено шпиль. В річницю смерті Бійця на шпилю біля його могили підіймається трикольоровий республіканський прапор. „Я загинув за свободу Ірландії” викарбувано на плитах кожної такої могили. І далі — номер батальйону, а також дата, ні, не смерті, а „…загибелі при виконанні операції”.

ІРА — організація напіввійськова. „Бригади”, „батальйони”, „роти”, а після реорганізації в 1977 році поділена на „ланки”. В кожному місті Ірландії звичайний водій таксі може бути лейтенантом ІРА, а бармен чи поет -майором. Видають дві газети: „Волонтер” та „Ріпаблікен Ньюс” і безліч „бойових листків”, характерною темою для яких є заяви на зразок: „…Партизанська війна має носити характер війни на виснаження, а її об’єктами повинні стати на тільки збройні сили ворога, але й його приватна власність, комунікації, представники судової влади та наглядачі в’язниць, пропагандисти…”, або ж просто попередження: „Стережись. Ми повернемося. Провос.” Ні в кого не виникає сумніву, що за кожним словом стоїть відповідна дія.

Організація є сталою, оскільки переважну більшість складають люди одних переконань, однієї віри, та й за національним складом переважають Ірландці. Організація надавала допомогу станошіенню робітничого руху в Ірландії та підтримувала правозахисні організації. Різні „дослідники” діяльності ІРА твердили про те, що ІРА, котра стоїть на засадах відстоювання соціальних прав ірландців, є „соціалістичною” за своєю суттю. Зрозуміло, таких незламних борців за свої ідеї хотіли б мати за буфер всі, навіть комуністи. І тоді, і зараз йдуть нечистоплотні ігрища та інтриги навколо ІРА. Знаючи про її популярність у народі, повії з численних партійок сплять і бачать, як би зробити з допомогою ІРА політичний капітал. Але, як завжди вони отримали рішучу відсіч з боку ІРА. Лідери ІРА та Шінн Фейн однозначно висловилися з цього приводу. Джеррі Адамс (лідер Шінн Фейн, нещодавно обраний депутатом англійського парламенту):”Ніякого впливу марксизму в Шінн Фейн немає. Я не знаю нікого в організації, хто був би марксистом…” Ще категоричнішим був Джо Кахілл (один з лідерів ІРА):”… Мета нашої організації — республіка без соціалістичних та комуністичних ідей.”

Реальну допомогу в боротьбі своїх кровних братів за свободу Батьківщини надає численна закордонна діаспора. В США живе близько 40 мільйонів громадян ірландського походження. В Нью Йорку, Бостоні, Філадельфії, Чикаго, після церковних служб пускають по колу капелюхи, куди всі бажаючі складають кошти для забезпечення діяльності ІРА, а ось в барах та клубах, де збираються ірландці, можна побачити скриньки для пожертв на діяльність ІРА , які ніколи не бувають порожніми. Відомий випадок, коли для поставлення зброї та вибухівки з Америки до Ольстеру ірландська діаспора закупила один з найдорожчих лайнерів „Куін Елізабет-2”. В кого ще виникає сумнів, що такий народ переможе?

Сьогодні вже і самі британці бояться „навіжених” ірландців. Коли в англійському парламенті почалися дебати — чи ввести смертну кару для членів ІРА, звинувачуваних в терористичних актах проти Великобританії, то першими, хто категорично виступили проти була контррозвідка „сил безпеки” в Ольстері. Звичайно ж, зробили вони це не із почуття альтруїзму та гуманності.

„На все приходить час розплати”. Пам’ять не дасть згаснути ірландському вогню святої боротьби до перемоги. В окупованій Північній Ірландії немає речі, коштовнішої ніж „Томпсон” та плакат, котрий ще з 20-х років висить у кожному дублінському будинку. Плакат має назву: „Чому вони загинули?” І йде перелік прізвищ національних героїв Ірландії, котрі загинули за її свободу. Починається список з дня смерті Брайана Бори — 1014рік, потім Шон О‘Ніл — 1567, Уолф Тон — 1789… Всього перераховано сімнадцять прізвищ, а під ними підпис: „Вони загинули за звільнення найстарішого політичного в’язня у світі — Ірландії!” І до сьогодні цей список не має свого кінця…

Advertisements

0 Responses to “Ірландська республіканська армія: в боротьбі за свободу”



  1. Напиши коментар

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s




Жовтень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
« Вер   Лис »
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031  

Останні коментарі

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: