Проти бухгалтерії в національному питанні

mskrypМикола Скрипник

Товариші, обговорення національного питання у нас у значній мірі звелося до обговорення розбіжностей серед грузинської частини нашої партії. Дозвольте мені про це не говорити. Питання ширше, ніж суперечки в одній частині нашої партії, хоча, між іншим, суперечки ці можуть добре виявити існуючі розбіжності по національному питанню. Я не думаю говорити й про державні взаємовідносини, що визначають національне питання. Про це скажуть товариші по делегації. Я б хотів тут сказати відносно практичного переведення нашої лінії по національному питанню в одній галузі, а саме культурній і партійній роботі, беручи галузь цього питання, — про роботу серед української частини людности. Українці в Радянськім Союзі посідають не лише територію У.С.Р.Р., але розміщені й по території інших республік, досягаючи в Р.С.Ф.Р.Р. числа понад 7 мільйонів чоловіка.

Я хотів би говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні.

Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою.

А тепер погляньмо, як обслуговуються національні меншості по партійній лінії. У мене є відомості, що лише в самій Саратовській губернії у губкомі є єдина в Росії українська секція. В деяких губерніях в окремих наросвітах є робітники, що спеціяльно ведуть роботу серед тамтешнього українського населення близькою для населення мовою, але то все робітники безпартійні. Як-не-як, а в Сибіру ми маємо 1.200.000 українців, на Кубанщині — 2.273.000 й т. д., але партійної роботи серед них ми зовсім не провадимо. Коли Агітпроп ЦК РКП запитав губкоми, то лише Саратовський та Самарський губкоми визнали за потрібне провадити таку роботу українською мовою. А що відповіли всі інші? Воронізький заявляє, що організація української секції недоцільна: Царицинський — «непотрібна й недоцільна»; Курський — «цілком зайва», а Кубанський не надіслав навіть ніякої відповіді. Треба зауважити, що такі відповіді про те, що не треба вести роботи українською мовою, подавало багато парткомів і в самій Україні. Кажуть, що роботу можна вести й російською мовою. Але число 7.000.000 українських селян на території Р.С.Ф.Р.Р. говорить про те, що нам треба в оцій царині вжити заходів для того, щоб можна було провадити роботу мовою місцевого населення. Отже, виникає питання, як же ми в своїй практиці провадимо цю роботу. Чи допомагаємо ми селянам близькою для них мовою піднестися з некультурного стану? (Візьму один приклад. Ми провадимо мобілізації; остання мобілізація взяла до армії 60.000 українських селян, що пішли в Росію. Якою ж мовою вони дістають освіту?) Чи провадиться ж серед них культурно-освітня робота українською мовою? Ні, не провадиться. Армія й досі лишається знаряддям русифікації українського населення й усього «інороднього» населення. Правда, ПУР останніми часами почав передплачувати газети на національних мовах, але вся ця робота ще в майбутньому, і нам треба в цій справі вжити заходів, щоб наша армія не була знаряддям русифікації.

Я не кажу про мову командування, але необхідно, щоб культурно-освітня робота в Червоній армії серед «інородців» провадилась їхньою рідною мовою. Ми звикли йти віковічними стежками й не розуміємо, що наші ухвали в національній справі нас до чогось зобов’язують.

Що ж це таке? Відкіля постає це протиріччя між теорією й практикою? Не тільки на наших з’їздах, але й на другому конґресі Комінтерну ми ухвалили резолюцію в національній справі, і саме російська делеґація внесла цю резолюцію. В ній говорилося, щоб пролетаріят в галузі національного питання був готовий до найбільшої саможертви для того, щоб утворити спілку з колоніяльними народами і з селянами колишніх пригноблених народів. Ось питання, що його треба перед нами поставити.

А чи виявили ми цей намір до саможертви? Ні, не виявили. Маємо лише теоретичні визнання від більшости, але коли доходить до діла, то тоді в нас немає ні сили, ні волі. Великодержавні забобони, що зайшли в кров з молоком матері, стали інстинктом у багатьох і багатьох товаришів. Пригадайте, як багато товаришів збентежилися, коли наш Союз Республік дістав назву не Р.С.Ф.Р.Р., а С.Р.С.Р. Пригадайте, як багато незрозумілих питань виникало серед товаришів з приводу зміни назви Російської Комуністичної Партії на Комуністичну Партію СРСР, як багато принципово не погоджувалося з цим, убачаючи в цьому якусь базу, відмову від традицій і т. ін., ніби ми вже одного разу не зреклися старої заслуженої назви і ніби в цьому обстоюванні назви партії, не по території, а саме за російською національністю, немає своєрідного великодержавства. Так, товариші, нам треба бути готовим до саможертви, нам доконче треба ще добре попрацювати над собою, щоб бути готовими до цієї саможертви.

Я нагадую про роботу серед українців, що треба вести її спеціяльно українською мовою.

Але нам бракує робітників, нам треба ще підготувати робітників, що змогли б провадити роботу українською мовою. Ось вам приклад: тут у нас на цьому з’їзді маємо лише 4,7% українців. З тих умов, що здавна склалися на Україні, нам бракує робітників, що володіють українською мовою, що могли б провадити серед селян роботу рідною для них мовою.

Мануїльський (з місця).
В цьому ми винні.

Скрипник.
Так, винні. Я зараз це скажу. На Україні ми завоювали Українську Комуністичну Партію боротьбістів, що влилася до нас в складі понад 4 тисячі членів, і її треба було перетворити, зробити її членів нашими членами в повному розумінні цього слова. А чи зробили ми це? Ні. Скільки тепер у нас усього боротьбістів. Зараз на Україні маємо лише 118 боротьбістів, а решта? Якась частина переїхала до Росії, а решта — почасти самі вийшли, а більшу частину викинули з партії тоді, як чистили, з мотивів, що вони заховали націоналістичні забобони. Чи зуміли ми їх перетворити? Ні, не зуміли.

Нам треба було до них підходити уважніше, не з карно-державним аршином, вишукуючи в них забобонів, щоб можна було їх за це викинути, а нам треба було їх поволі перевиховувати і по-товариському впливати на них, притягати їх до роботи, поволі підвищувати їх у роботі, щоб зробити з них провідників наших ідей. Цього немає.

Товариші, в чому ж причина такого ставлення, в чому причина, що наша лінія, намічена вже давно, при переведенні в життя ламається? Чи, може, т. Сталін щось нового пропонує в своїх тезах? Нічого. Лінія давно намічена, ще в 1913—1914 роках; її намітив Ленін, і він провадив її в своїх статтях разом із своїм співробітником Сталіном у нашому журналі «Просвещение».

Так чому ж ми практично в національному питанні топчемося на місці і після правильного принципового розв’язання його на ділі стоїмо на місці? Річ у тім, що ми ввесь час балансуємо в царині національного питання. Дехто повсякчас намагається знайти якусь середню лінію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм завжди вважають за потрібне компенсувати зауваження протилежним — на шовінізм народностей недержавних, отож завжди маємо подвійну бухгалтерію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм намагаються завжди дискваліфікувати.

«Переборіть, сказати б, спочатку свій власний шовінізм». Такої як слід боротьби з великодержавним шовінізмом у нас не провадилося. Тут на цьому треба нам знайти кінець. Нам треба тут встановити якусь межу.

Тов. Сталін наводив причини, чому перед нами так гостро постає національне питання. Я не припускаю, щоб воно інакше стояло минулого року. Але чому ж, коли я минулого року на XI з’їзді виступав з положеннями, що фактично цілком наведені в тезах Сталіна на цьому з’їзді, мій виступ був тоді дискваліфікований і представником української делеґації т. Мануїльським, і референтом ЦК? Хіба тільки тому, що я вже тоді передбачив єдинонеділимівський зміно-віховський потяг наших радянських апаратів, що т. Сталін встановлює зараз. Нам треба в царині національного питання поставити «грань», повести гостру боротьбу і практичну роботу перевести нарешті згідно з тими тезами, що оце ми приймаємо.

Звичайно, теоретично правильним є переведене в тезах тов. Сталіна зіставлення двох націоналізмів: націоналізму великодержавного, панівного, і націоналізму колишніх пригноблених національностей. (Я не говорю про великодержавні тенденції колишніх пригноблених народів).

Але чи не занадто це випнуто у т. Сталіна? Чи не буде це протиставлення двох націоналізмів причиною тому, що багато й багато з товаришів на практиці свою бездіяльність у національній справі виправдуватимуть саме цим протиставленням? Я дуже й дуже боюся цього.

В теорії ми розв’язали вже давно це питання: нам не треба творити нових теорій. Наша партія в особі т. Леніна і його співробітника т. Сталіна давно вже розв’язала це питання теоретично. Резолюції наших з’їздів теоретично розв’язують це питання. В національному питанні в нашій партії були різні погляди, погляди Рози Люксембург і погляди т. Леніна. Отже, товариші, ми маємо ще один погляд, і за ним стоїть найбільше прихильників — це погляд партійного болота, погляд людей, що бояться тут виступити з певною лінією. Чи є супротивники тез т. Сталіна, чи їх немає? Чи маємо в нашій партії товаришів, що є принципово великодержавники, русотяпи? Чому ж вони не виступають тут, а лише в практиці ламають партійну лінію? Важливим є не ухвалити резолюцію, а важливо її провести.

Ми на Всеукраїнській партійній конференції одноголосно, — всього утрималося чотири особи, –прийняли резолюцію по національному питанню, відповідно до тез т. Сталіна. Але мені переказували, що після ухвали цієї резолюції один з тих, хто голосував за неї, голова губвин-конкому, коли до його при виході з залі засідання заговорив один безпартійний кооператор українською мовою, відповів: «Говорите со мной на понятном язьіке». Він «проголосував» резолюцію в національному питанні, він з нею «вполне согласен». Це протиріччя між теорією й практикою, цю лінію «болота» треба вишмалити, треба випекти розжареним залізом, треба нашу теорію, нашу приниципову лінію в практиці справді перетворювати в життя.

Звірення за текстами:

“12 Съезд Российской Коммунистической Партии (большевиков)”, стенографический отчёт, 17-25 апреля 1923 года. Издательство “Красная новь”, Москва, 1923.

“Документи українського комунізму”. Видавництво “Пролог”, Нью-Йорк, 1962.

Микола Скрипник. Статті і промови. Том 2: Національне питання. Харків, 1929.

Звірив і виклав О. Білодід.

0 Responses to “Проти бухгалтерії в національному питанні”



  1. Напиши коментар

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.




Вересень 2009
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930  

Останні коментарі

Архіви

Введіть адресу своєї ел.пошти


%d блогерам подобається це: