Проти бухгалтерії в національному питанні

Микола Скрипник

Товариші, обговорення національного питання у нас у значній мірі звелося до обговорення розбіжностей серед грузинської частини нашої партії. Дозвольте мені про це не говорити. Питання ширше, ніж суперечки в одній частині нашої партії, хоча, між іншим, суперечки ці можуть добре виявити існуючі розбіжності по національному питанню. Я не думаю говорити й про державні взаємовідносини, що визначають національне питання. Про це скажуть товариші по делегації. Я б хотів тут сказати відносно практичного переведення нашої лінії по національному питанню в одній галузі, а саме культурній і партійній роботі, беручи галузь цього питання, — про роботу серед української частини людности. Українці в Радянськім Союзі посідають не лише територію У.С.Р.Р., але розміщені й по території інших республік, досягаючи в Р.С.Ф.Р.Р. числа понад 7 мільйонів чоловіка.

Я хотів би говорити про те, як практично здійснюється наша лінія в національному питанні.

Придивімося, як же обслуговуються ці 7 мільйонів населення, що становлять собою в деяких місцях на 40—50%, а в деяких на 70% найбідніше селянство. Як обслуговує цю людність тепер радянська влада й наша партія? Ми маємо на ці 7 мільйонів населення в усій РСФРР разом з іншими автономними республіками, що входять до складу РСФРР, як ось Кирреспубліка й Татреспубліка, всього 500 шкіл з українською викладовою мовою та тільки 2 технікуми типу середніх шкіл, отже, існування й цих шкіл стоїть зараз під знаком запитання. До цього часу вже закрилося 300 шкіл, а обидва технікуми є зараз під знаком запитання і найближчого часу належатимуть до тих, що їх треба скоротити. Я не припускаю, щоб такий відсоток шкіл задовольняв культурно-освітні потреби цього українського населення і щоб його можна було важати за достатній. Очевидячки, тут наша практика не сходиться з нашою теорією. Тут треба, щоб тези наші в цій справі перетворювалися у життя належною мірою.

А тепер погляньмо, як обслуговуються національні меншості по партійній лінії. У мене є відомості, що лише в самій Саратовській губернії у губкомі є єдина в Росії українська секція. В деяких губерніях в окремих наросвітах є робітники, що спеціяльно ведуть роботу серед тамтешнього українського населення близькою для населення мовою, але то все робітники безпартійні. Як-не-як, а в Сибіру ми маємо 1.200.000 українців, на Кубанщині — 2.273.000 й т. д., але партійної роботи серед них ми зовсім не провадимо. Коли Агітпроп ЦК РКП запитав губкоми, то лише Саратовський та Самарський губкоми визнали за потрібне провадити таку роботу українською мовою. А що відповіли всі інші? Воронізький заявляє, що організація української секції недоцільна: Царицинський — «непотрібна й недоцільна»; Курський — «цілком зайва», а Кубанський не надіслав навіть ніякої відповіді. Треба зауважити, що такі відповіді про те, що не треба вести роботи українською мовою, подавало багато парткомів і в самій Україні. Кажуть, що роботу можна вести й російською мовою. Але число 7.000.000 українських селян на території Р.С.Ф.Р.Р. говорить про те, що нам треба в оцій царині вжити заходів для того, щоб можна було провадити роботу мовою місцевого населення. Отже, виникає питання, як же ми в своїй практиці провадимо цю роботу. Чи допомагаємо ми селянам близькою для них мовою піднестися з некультурного стану? (Візьму один приклад. Ми провадимо мобілізації; остання мобілізація взяла до армії 60.000 українських селян, що пішли в Росію. Якою ж мовою вони дістають освіту?) Чи провадиться ж серед них культурно-освітня робота українською мовою? Ні, не провадиться. Армія й досі лишається знаряддям русифікації українського населення й усього «інороднього» населення. Правда, ПУР останніми часами почав передплачувати газети на національних мовах, але вся ця робота ще в майбутньому, і нам треба в цій справі вжити заходів, щоб наша армія не була знаряддям русифікації.

Я не кажу про мову командування, але необхідно, щоб культурно-освітня робота в Червоній армії серед «інородців» провадилась їхньою рідною мовою. Ми звикли йти віковічними стежками й не розуміємо, що наші ухвали в національній справі нас до чогось зобов’язують.

Що ж це таке? Відкіля постає це протиріччя між теорією й практикою? Не тільки на наших з’їздах, але й на другому конґресі Комінтерну ми ухвалили резолюцію в національній справі, і саме російська делеґація внесла цю резолюцію. В ній говорилося, щоб пролетаріят в галузі національного питання був готовий до найбільшої саможертви для того, щоб утворити спілку з колоніяльними народами і з селянами колишніх пригноблених народів. Ось питання, що його треба перед нами поставити.

А чи виявили ми цей намір до саможертви? Ні, не виявили. Маємо лише теоретичні визнання від більшости, але коли доходить до діла, то тоді в нас немає ні сили, ні волі. Великодержавні забобони, що зайшли в кров з молоком матері, стали інстинктом у багатьох і багатьох товаришів. Пригадайте, як багато товаришів збентежилися, коли наш Союз Республік дістав назву не Р.С.Ф.Р.Р., а С.Р.С.Р. Пригадайте, як багато незрозумілих питань виникало серед товаришів з приводу зміни назви Російської Комуністичної Партії на Комуністичну Партію СРСР, як багато принципово не погоджувалося з цим, убачаючи в цьому якусь базу, відмову від традицій і т. ін., ніби ми вже одного разу не зреклися старої заслуженої назви і ніби в цьому обстоюванні назви партії, не по території, а саме за російською національністю, немає своєрідного великодержавства. Так, товариші, нам треба бути готовим до саможертви, нам доконче треба ще добре попрацювати над собою, щоб бути готовими до цієї саможертви.

Я нагадую про роботу серед українців, що треба вести її спеціяльно українською мовою.

Але нам бракує робітників, нам треба ще підготувати робітників, що змогли б провадити роботу українською мовою. Ось вам приклад: тут у нас на цьому з’їзді маємо лише 4,7% українців. З тих умов, що здавна склалися на Україні, нам бракує робітників, що володіють українською мовою, що могли б провадити серед селян роботу рідною для них мовою.

Мануїльський (з місця).
В цьому ми винні.

Скрипник.
Так, винні. Я зараз це скажу. На Україні ми завоювали Українську Комуністичну Партію боротьбістів, що влилася до нас в складі понад 4 тисячі членів, і її треба було перетворити, зробити її членів нашими членами в повному розумінні цього слова. А чи зробили ми це? Ні. Скільки тепер у нас усього боротьбістів. Зараз на Україні маємо лише 118 боротьбістів, а решта? Якась частина переїхала до Росії, а решта — почасти самі вийшли, а більшу частину викинули з партії тоді, як чистили, з мотивів, що вони заховали націоналістичні забобони. Чи зуміли ми їх перетворити? Ні, не зуміли.

Нам треба було до них підходити уважніше, не з карно-державним аршином, вишукуючи в них забобонів, щоб можна було їх за це викинути, а нам треба було їх поволі перевиховувати і по-товариському впливати на них, притягати їх до роботи, поволі підвищувати їх у роботі, щоб зробити з них провідників наших ідей. Цього немає.

Товариші, в чому ж причина такого ставлення, в чому причина, що наша лінія, намічена вже давно, при переведенні в життя ламається? Чи, може, т. Сталін щось нового пропонує в своїх тезах? Нічого. Лінія давно намічена, ще в 1913—1914 роках; її намітив Ленін, і він провадив її в своїх статтях разом із своїм співробітником Сталіном у нашому журналі «Просвещение».

Так чому ж ми практично в національному питанні топчемося на місці і після правильного принципового розв’язання його на ділі стоїмо на місці? Річ у тім, що ми ввесь час балансуємо в царині національного питання. Дехто повсякчас намагається знайти якусь середню лінію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм завжди вважають за потрібне компенсувати зауваження протилежним — на шовінізм народностей недержавних, отож завжди маємо подвійну бухгалтерію. Кожне зауваження на великоросійський шовінізм намагаються завжди дискваліфікувати.

«Переборіть, сказати б, спочатку свій власний шовінізм». Такої як слід боротьби з великодержавним шовінізмом у нас не провадилося. Тут на цьому треба нам знайти кінець. Нам треба тут встановити якусь межу.

Тов. Сталін наводив причини, чому перед нами так гостро постає національне питання. Я не припускаю, щоб воно інакше стояло минулого року. Але чому ж, коли я минулого року на XI з’їзді виступав з положеннями, що фактично цілком наведені в тезах Сталіна на цьому з’їзді, мій виступ був тоді дискваліфікований і представником української делеґації т. Мануїльським, і референтом ЦК? Хіба тільки тому, що я вже тоді передбачив єдинонеділимівський зміно-віховський потяг наших радянських апаратів, що т. Сталін встановлює зараз. Нам треба в царині національного питання поставити «грань», повести гостру боротьбу і практичну роботу перевести нарешті згідно з тими тезами, що оце ми приймаємо.

Звичайно, теоретично правильним є переведене в тезах тов. Сталіна зіставлення двох націоналізмів: націоналізму великодержавного, панівного, і націоналізму колишніх пригноблених національностей. (Я не говорю про великодержавні тенденції колишніх пригноблених народів).

Але чи не занадто це випнуто у т. Сталіна? Чи не буде це протиставлення двох націоналізмів причиною тому, що багато й багато з товаришів на практиці свою бездіяльність у національній справі виправдуватимуть саме цим протиставленням? Я дуже й дуже боюся цього.

В теорії ми розв’язали вже давно це питання: нам не треба творити нових теорій. Наша партія в особі т. Леніна і його співробітника т. Сталіна давно вже розв’язала це питання теоретично. Резолюції наших з’їздів теоретично розв’язують це питання. В національному питанні в нашій партії були різні погляди, погляди Рози Люксембург і погляди т. Леніна. Отже, товариші, ми маємо ще один погляд, і за ним стоїть найбільше прихильників — це погляд партійного болота, погляд людей, що бояться тут виступити з певною лінією. Чи є супротивники тез т. Сталіна, чи їх немає? Чи маємо в нашій партії товаришів, що є принципово великодержавники, русотяпи? Чому ж вони не виступають тут, а лише в практиці ламають партійну лінію? Важливим є не ухвалити резолюцію, а важливо її провести.

Ми на Всеукраїнській партійній конференції одноголосно, — всього утрималося чотири особи, –прийняли резолюцію по національному питанню, відповідно до тез т. Сталіна. Але мені переказували, що після ухвали цієї резолюції один з тих, хто голосував за неї, голова губвин-конкому, коли до його при виході з залі засідання заговорив один безпартійний кооператор українською мовою, відповів: «Говорите со мной на понятном язьіке». Він «проголосував» резолюцію в національному питанні, він з нею «вполне согласен». Це протиріччя між теорією й практикою, цю лінію «болота» треба вишмалити, треба випекти розжареним залізом, треба нашу теорію, нашу приниципову лінію в практиці справді перетворювати в життя.

Звірення за текстами:

“12 Съезд Российской Коммунистической Партии (большевиков)”, стенографический отчёт, 17-25 апреля 1923 года. Издательство “Красная новь”, Москва, 1923.

“Документи українського комунізму”. Видавництво “Пролог”, Нью-Йорк, 1962.

Микола Скрипник. Статті і промови. Том 2: Національне питання. Харків, 1929.

Звірив і виклав О. Білодід.